Автор: Редакція

Захист прав інвесторів в Україні є одним із ключових завдань для української влади на 2021 рік, – впевнено заявив Президент Володимир Зеленський наприкінці минулого року під час виступу на конференції “Україна: інвестиційна гавань в часи змін”. А щоб ні в кого не залишалось сумнівів, що це саме так і буде, то підкреслив: “Для нас ключовим завданням на 2021 рік є забезпечення законності, підвищення довіри з боку інвесторів та захист їхніх прав”.

От тільки, на жаль, і з законністю, а тим більше з довірою до української держави у інвесторів ситуації погіршується з кожним днем. Бо інакше важко пояснити, чому лише за тиждень до проведення цієї конференції, у Києві вздовж вулиць, якими зазвичай проїжджає кортеж Президента, з’явились білборди з написами «Корумповані рішення суддів вбивають інвесторів» та «Сканія Україна» за справедливе правосуддя».

Взагалі про цей кейс, який полягає в тому, що інвестори завдяки дуже спірному судовому рішенню Господарського суду Київської області можуть втратити 123 млн грн, вже неодноразово писали ЗМІ.

Як зазначив, Тобіас Тиберг, Надзвичайний та Повноважний Посол Швеції в Україні: “ Scania незмінно дотримується найвищих принципів відповідального ведення бізнесу. Тому дуже тривожно й сумно чути про подібні випадки. Якщо Україна не зможе забезпечити бізнес-клімат, де питання корупції тримаються під контролем, і створити законодавчу систему, що захищає права всіх, хто займається тут бізнесом, країна буде просто не в змозі залучити більше інвестицій згідно з амбіціями уряду. Ми будемо уважно спостерігати за цією справою. Спроможність українських судів забезпечувати правосуддя вільне від корупції помітить не тільки Scania, а й багато інших компаній, які думають інвестувати в Україну”.

І контекст завжди один і той же: справа навколо компанії ТОВ «Сканія Україна» може значно ускладнити інвестиційні плани європейських компаній, які планують (або радше вже казати – планували) працювати в Україні. І не сказати, що можновладці та законники цього не знають. Адже наприклад, ще 27 листопада під час ІХ Судового форуму керівниця сектору в складі відділу департаменту виконання рішень ЄСПЛ Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи Клер Браун чітко і неоднозначно заявила: «Інвестори мають бути переконані в якості законів і справедливості суду в питаннях захисту інтересів». Але віз, як кажуть, і досі там, адже індекс інвестпривабливості України за першу половину 2020 року становив мізерні 2,51 за 5-бальною шкалою. А показник цей був виведений дуже просто: 62% CEO не задоволені інвестиційним кліматом, слабкою судовою системою та відсутністю прогресу щодо забезпечення верховенства права. Висновок з усього цього напрошується досить невтішний: без належних змін у судах залучити необхідні інвестиції буде неможливо.

Хоча шанс на це все ще зберігається. Справа в тому, що остаточну крапку у судовому кейсі зі Сканією (справа №918/914/19) може поставити апеляційна інстанція вже найближчим часом – на 19 січня 2021 року призначено розгляд справи у Північному апеляційному господарському суді (https://reyestr.court.gov.ua/Review/93659266). Проте буквально декілька днів тому, 11 січня 2021 року, на сайті Державного реєстру судових рішень було оприлюднене рішення Господарського суду Рівненської області від 23 грудня 2020 року (справа №918/379/20), яке дозволяє зовсім по іншому поглянути на цей інвестиційний скандал. (https://reyestr.court.gov.ua/Review/94019236)

Ці справи хоч і мають різних позивачів та відповідачів, проте мають дуже багато подібного, інколи такі справи називають «паралельними», адже рішення в одній з них безпосередньо впливає на рішення в іншій.

Якщо згадати основні фактові положення зі справи №918/914/19, то з’ясується, що в Україні Scania CV AB з 1990-х рр. була представлена через офіційного дистриб’ютора (афілійовану українську компанію) та мережу дилерів. Ще у 1999 р. ТОВ “Сканія Україна” та ТОВ “Фірма “Журавлина” уклали Угоду про Майстерню, відповідно до якої остання мала надавати технічну допомогу, забезпечувати експлуатацію та ремонт продукції Scania. Для цього вона мала купувати у “Сканія Україна” запчастини за пільговими цінами. Водночас договір не припускав ексклюзивних прав на обслуговування/ремонт автомобілів Scania та продаж запчастин на будь-яких територіях, комісії чи винагороди за продаж.

У 2005 р. було розширено договір, який передбачав два види співробітництва: купівля продукції Scania та її реалізація з націнкою не більше 8% на території п’яти областей; укладання договорів купівлі-продажу інших осіб безпосередньо зі “Сканія Україна” за сервісну (агентську) винагороду 2% від вартості. Але з 2012 р., після виявлення “Сканія Україна” фактів систематичної недобросовісної поведінки дилера “Фірма “Журавлина”, зокрема з використання неякісних та неоригінальних запасних частин, будь-які господарські відносини між обома компаніями припинилися. У 2016 р. компанії взагалі анулювали Угоду про майстерню. А наступного року Договір з дилером був розірваний на підставі рішення Господарського суду Рівненської області.

Тим не менш “Фірма “Журавлина” не погодилась з рішенням та подала позов про стягнення з компанії Scania нібито упущену вигоду та вигаданий борг зі сплати сервісної винагороди за надання дилерських послуг у період 2005-2017 рр., яку вона нібито не отримала, оскільки інші дилери Scania здійснювали продаж продукції на територіях, які “Журавлина” вважає “своїми”.

І от у жовтні 2020 р. суддя Господарського суду Київської області Світлана Чонгова не придумала нічого кращого, як винести рішення про стягнення з представництва “Сканія Україна” на користь компанії “Фірма “Журавлина” 123,9 млн грн, з яких 46,2 млн грн — як агентська винагорода. Це 6-7% від вартості всіх проданих авто SCANIA. Хоча умовами договору встановлено сервісну винагороду обсягом у 2% і виключно за агентські послуги. Будь-яких доказів надання агентських послуг у суді не було надано. Ще 77,3 млн грн — розмір упущеної вигоди, оскільки у компанії “Фірма “Журавлина” вважали, що прибуток, отриманий іншими дилерами та “Сканія Україна” від операцій з надання послуг обслуговування та ремонту, і є її упущеною вигодою. Проте, Угода про майстерню не містила умов ексклюзивності, а “Фірма “Журавлина” не надала доказів наявності упущеної вигоди. Іншими словами, суд прийняв рішення про стягнення 123 млн грн, посилаючись лише на самостійно складені компанією “Фірма “Журавлина” таблиці з переліком первинних бухгалтерських документів, на підставі яких нібито була поставлена продукція та надані послуги. Однак такі докази є неналежними та недостатніми для встановлення зазначених фактів. Жодного первинного документа до матеріалів справи не було долучено. Проте як і чим послуговувалась суддя Чонгова при винесенні такого рішення, вже ніхто і ніколи не з’ясує, бо суддя фактично відразу після винесення такого скандального рішення пішла на пенсію. Але спір ще далеко не завершений.

В самій компанії “Сканія Україна” й до цього дня вважають, що європейські цінності та стандарти роботи компанії не дозволяють їй ігнорувати відверто незаконне рішення суду, і тому вони активно беруть участь і в усіх інших судових герцях з «Фірмою «Журавлина». А вони є не менш цікавими.
Зокрема, судова справа № 918/379/20 була ініційована якраз не «Сканія Україна», а саме особою, пов’язаною з «Фірмою «Журавлина», і стосувалась вона того, що потрібно у судовому порядку скасувати підпункт (а) пункту 4.2 Угоди про Майстерню між «Сканією» та «Журавлиною», яким передбачено, що ТОВ “Сканія Україна” має право за власним рішенням негайно припинити дію Угоди про Майстерню шляхом надання TOB “Журавлина” письмового повідомлення про таке припинення у випадку будь-якого продажу, злиття, припинення або передачі права власності на всі активи Майстерні, або значну їх частину, або на дольову участь у майстерні.

Про «чесність» такого позову можна було б наголосити окремо, адже позивачем виступив саме директор «Фірми «Журавлина», який подав позов одразу і до шведського інвестора і до своєї ж фірми, проте суд в рішенні сам розставив усі крапки над «і», зазначивши наступне: «Матеріали справи, зокрема, заява про зміну підстав позову, не містить жодного обґрунтування саме порушення прав та інтересів ОСОБА_1, оскільки вони не є тотожними до прав та інтересів юридичної особи власником корпоративних прав якої є позивач. Будь-які права та інтереси позивача внаслідок укладення спірного договору (пункту Угоди про майстерню) порушені не були, що в силу вищенаведеного та ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. 2 ГПК України унеможливлює задоволення його позовних вимог про визнання пункту договору недійсним».

Проте у цій справі є набагато більш цікавий момент, адже рівненський суд все ж повністю дослідив докази «Журавлини» і оцінив їх з точки зору законності. Зокрема, суд наголосив на тому, що бажання позивача виключити спірний пункт Угоди про Майстерню, посилаючись на пункт 3 ч.2 статті 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції” («обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору»), є безпідставним. Для чого ж тоді взагалі було «розігрувати» таку слабку карту? Відповідь на це питання міститься у доводах директора і власника «Фірми «Журавлина», який наголошував у Господарському суді Рівненської області про те, що «від рішення у даній справі залежить наявність чи відсутність підстав для задоволення або для відмови в позові у справі №918/914/19 за позовом ТОВ “Журавлина” до ТОВ “Сканія України” про стягнення заборгованості та неодержаного прибутку (втраченої вигоди) на загальну суму 200 821 212,69 грн.»

Тим не менш, як бачимо, в регіоні у вправних ділків такий самий судовий фінт, як у випадку зі столичною Фемідою, не спрацював. І Угода про Майстерню не підтверджує жодної правомірності вимагати від шведського інвестора бодай однієї гривні, не кажучи вже про 123 млн.

Показовою є й інша справа того ж Господарського суду Рівненської області від 18 листопада 2020 р. (№ 918/950/20), яке набрало законної сили 15 грудня 2020 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/93037444). В цьому випадку представники «Фірми «Журавлина» напевно хотіли «створити преюдицію» для підтвердження законності своїх вимог щодо 123 млн грн шляхом стягнення 50 000,00 грн з якогось невідомого поручителя «за невиконання зобов`язань ТОВ “Сканія Україна” перед ТОВ “Журавлина” відповідно до Угоди про майстерню (сервісний центр) від 03.05.1999 р. та Договору з Дилером (Dealer Agreement) від 23.06.2005 р.».

Зухвалість позивачів, до речі, не перестає дивувати, бо пересічному громадянину важко зрозуміти, як можна щось стягувати за договором поруки від 2019 року, якщо угоди, щодо яких поручаються, були припинені ще у 2016 та 2017 роках? Але законодавство дозволяє подавати такі позови в суди за місцезнаходженням потрібного поручителя, готового поручитися для необхідної мети. Тим не менш, суд взяв до розгляду і цю справу, і розглянув її швидко й без вагань, бо як виявилось, позивачі навіть не змогли надати суду отой самий Договір поруки, на який посилались у позовних вимогах (витяг з рішення: «судом наголошено представникам позивача, що до позовної заяви та доданих до неї матеріалів не додано зазначеного договору від 19.12.2019р. та запропоновано позивачу надати суду відповідні докази на підтвердження факту укладення цього правочину між сторонами, з залученням відповідного примірника цього договору до матеріалів справи»).

На перший погляд, всі ці справи у Рівному можуть здаватись на певну процесуальну наївність чи недбалість. Однак якщо проаналізувати дії представників ТОВ «Фірма «Журавлина» за весь період їх суперечки зі шведським інвестором, то вимальовується чітка картина тиску та заплутування суддів. Адже протягом усіх етапів усіх судових розглядів “Фірма “Журавлина” вчиняла дії щодо затягування судового процесу: подавала клопотання/заяви про відвід судді, про залучення третьої особи, про зупинення провадження, про призначення експертизи, про збільшення розміру позовних вимог (згодом відкликана) тощо. І тільки у випадку з колишньою київською суддею Чонговою «Журавлина» знайшла швидке і вочевидь приємне порозуміння.

Тож хоч у «Сканії Україна» і досі дивуються, чому в Україні така тонка межа між справедливістю і несправедливістю, можна все ще сподіватись, що апеляційний суд поставить законну крапку у всій цій неприємній історії. Тим більше, що від рішення апеляційної інстанції значною мірою залежатиме репутація України як інвестиційного ринку. Але чи так це, побачимо вже зовсім скоро.

Євген Пустовойт

На даний час значна кількість дорожньо-транспортних пригод відбуваються саме за вини пішоходів, які, грубо ігноруючи правила дорожнього руху, переходять вулиці у непередбачених для цього місцях, у тому числі й у стані сп’яніння. У багатьох випадках в умовах недостатньої видимості та у темну пору доби, водіям вкрай важко побачити пішоходів на узбіччі або на проїжджій частині. Внаслідок цього велика кількість ДТП за їх участю.

Після прийняття Верховною Радою за основу в першому читанні проекту закону №2697 «Про внесення змін до статті 127 Кодеку України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності пішоходів за порушення правил дорожнього руху», пропонується підвищити штрафи для пішоходів з 51 гривні до 255 гривень, а якщо пішохід порушить ПДР у стані сп’яніння до 510 грн. Виключать і поняття попередження. А отже, пішоход порушник має сплатити штраф у тому числі і за невиконання інших правил дорожнього руху, передбачених ПДР.

Зокрема, відтепер п.4.4 обумовлює обов»язок для пішоходів – використовувати світлоповертальні елементи на зовнішньому одязі (стрічку, наклейку, жилет, тощо) у темну пору доби та в умовах недостатньої видимості за для своєчасного їх виявлення іншими учасниками дорожнього руху.

Проте будь-який новий механізм притягнення до адміністративної відповідальності пішоходів не передбачили.

Оскільки, порушнику-пішоходу попередженням обійтись вже не вдасться, то поліцейський має скласти постанову у справі про адміністративне правопорушення на місці. У разі, якщо порушення пішохода, спричинили створення аварійної обстановки поліцейський має скласти відносно нього протокол, як це передбачено Інструкцією з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі.

Так, відповідно до п. 2 ст.32 Закону України «Про національну поліцію» поліцейський має право вимагати в особи пред’явлення нею документів, що посвідчують особу, якщо існує достатньо підстав вважати, що особа вчинила або має намір вчинити правопорушення.

Але у разі, якщо у особи не виявиться при собі документів, поліцейському потрібно буде витратити чимало часу, щоб встановити його особу.

З метою складення протоколу про адміністративне правопорушення або винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності, в разі неможливості скласти їх на місці вчинення правопорушення, порушника може бути доставлено до відділку поліції. Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення у сфері порушень правил дорожнього руху належить до компетепнції органів внутрішніх справ (Національної поліції) і не може тривати не більш як три години.

Отже, підвищення рівня штрафів за порушення пішоходами правил дорожнього руху, спрямоване на посилення рівня індивідуальної відповідальності осіб, змешення чисельності ДТП за їх участю та покращення безпеку на автошляхах держави. Перспектива оплати штрафів пішоходами, має бути стимулюючим фактором для зменшення кількості порушень з їх сторони . Але в той же час, не впевнена що даний механізм притягнення до адміністративної відповідальності пішоходів набере широкого розмаху, адже, як я вже зазначала, щоб встановити особу порушників, яких величезна кількість серед пересічних громадян, працівники поліції мають докласти чимало зусиль та часу, тому скоріш за все це будуть поодинокі випадки.

Автор: Тетяна Даниленко, адвокат,
керівник ЮК «Сучасна Феміда»

Переживши карантин вихідного дня країна завмерла в очікуванні всеохоплюючого локдауна. Тим часом, чи не вперше за часи пандемії кількість одужавших почала перевищувати кількість нових хворих на COVID-19. Проте темпи виявлення нових випадків зараження коронавірусом балансують поблизу рекордних позначок. Тож боротьба триває.

І чи не одне з найголовніших питань – це забезпечення лікарень киснем. Що ж відбувається на кисневому фронті?

За даними МОЗ 3\4 важких хворих потребують кисню. Але його й досі не вистачає. Цікаво, що «черговими по кисню» Кабмін визначив облдержадміністрації. Проте, у ситуації, що склалася, вони практично не мають жодних важелів впливу на вирішення проблеми. Голови ОДА фактично не впливають на виділення коштів, які проходять через них транзитом з держбюджету до рахунків лікарень. Відповідно обласна влада не має й повноважень закупати кисневе обладнання. Це можуть робити лише головлікарі медзакладів.

Хронологія подій виглядає приблизно так.

11 серпня МОЗ поставив перед усіма обласними державними адміністраціями завдання – підключити до подачі медичного кисню понад 80% ліжкомісць, що відведені для лікування хворих на COVID-19 у лікарнях. Це доручення дав Міністр охорони здоров’я Максим Степанов. Але перші 500 мільйонів на забезпечення ліжкового фонду киснем Кабмін виділив областям з ковідного фонду лише 9 жовтня.

Вже за місяць, 13 листопада, заступниця міністра охорони здоров’я Світлана Шаталова дорікала, що регіони витратили лише 5% субвенції та закликала приділити максимальну увагу використанню коштів та забезпеченню киснем.

За інформацією МОЗ, станом на початок грудня у 4 областях України менше 4 з 10 наявних лікарняних ліжок мають підключення до медичного кисню. Це Луганська, Донецька, Рівненська та Кіровоградська області. У м.Київ, Дніпропетровській, Закарпатській, Івано-Франківській, Чернігівській, Одеській, Харківській, Миколаївській областях рівень забезпеченості киснем не дотягує до 50%. На щастя, така ситуація спостерігається не скрізь: в 13 областях від 5 до майже 8 ліжок (з десяти) централізовано забезпечені киснем або кисневими концентраторами (Черкаська, Житомирська, Волинська, Херсонська, Львівська, Чернівецька, Вінницька, Запорізька, Сумська, Полтавська, Київська, Тернопільська та Хмельницька області). Найбільшу кількість вільних «ковідних» ліжок з киснем – понад 1200 – зараз мають Хмельницька та Житомирська області.

Збільшення рівня забезпеченості киснем ускладняється тим, що завдання під’єднувати кисневі точки всі 27 областей України виконують паралельно з іншим дорученням Кабміну – постійно збільшувати кількість інфекційних ліжок. Отже, доручення Кабміну виконуються, але показник забезпеченості киснем «розмивається». Нові ліжкомісця, які з’являються, в більшості випадків не мають підключення до кисню. Тому «кисневий» відсоток збільшується значно повільніше. Що ж стає на заваді?

Існує кілька способів, за допомогою яких можна забезпечити киснем ліжка у медичних закладах. Кисневі балони (звичайні балони, які містять у собі кисень, та мають підведену трубку і маску для дихання), кисневі станції (пристрій для виробництва кисню, який відділяє його від інших компонентів повітря) та кисневі концентратори. Однак проблема балонів – їх потрібно постійно перезаряджати, а встановлення станцій і створення розводки кисню по лікарні – довготривалий процес, починаючи з розроблення проєкту, замовлення обладнання і закінчуючи розводкою кисню по лікарні. Тож цей шлях зараз може дати результат лише у тих лікарнях, що розпочали роботи ще навесні. Але перші кисневі субвенції розпочалися лише у жовтні. Тому єдиним прийнятним за строками варіантом залишаються концентратори. Проте й з ними не все просто.

Використання коштів «на кисень», що надходять у регіони ускладняється вимогами Бюджетного кодексу. Адже замість того, щоб провести централізовані закупівлі МОЗ «делегував» цю роботу головлікарям в областях. Головні лікарі у переважній більшості підпорядковуються не ОДА, а місцевим органам влади, на балансі яких знаходяться лікарні, – тобто ОТГ. Таким чином, відповідальні за забезпечення киснем 80% ковідних ліжок фактично не мають важелів впливу на виконавців, що розпоряджаються грошима.

Перевантажені роботою головні лікарі – це те «вузьке місце», яке мало б оперативно забезпечувати пацієнтів киснем. А що робити, коли відповідальності за це головлікарі та справжні власники лікарень – очільники ОТГ – не відчувають? Відповідь на це питання має лежати в кадровій площині.

При цьому слід зважати на той факт, що, в умовах відсутності масштабного виробництва кисневих концентраторів в Україні здійснювати їх закупівлю було складно й раніше, та майже неможливо зараз. Через підвищений попит постачальники підвищують ціни на них ледь не щодня. І справа тут не в спекулюванні, а в тому, що бізнес не може дозволити завантажити літак концентратором: у нього немає такого покупця, який купить одразу цілий літак вантажу. Тому доводиться купувати місце в літаку. Ось чому концентратор, який раніше коштував 20-30 тис., сьогодні коштує 45-60 тис.

Однак у ряді випадків лікарні не бажають розбиратись в ситуації, і часто укладають договори «на кисень» з терміном виконання до кінця року за цінами, яких не існує на ринку. Таким чином, деякі договори заздалегідь не можуть виконуватись, гроші по них будуть заморожені. Відповідно, нових кисневих точок не буде. Цього можна було б запобігти за рахунок проведення централізованих закупівель, але у МОЗ вирішили інакше…

Протягом 2020 року кількість ліжок обладнаних киснем збільшилась у майже 2,5 рази. Але цього все одно недостатньо, навіть за підрахунками МОЗу. І скоріш за все у 2020-му практично жодна область не зможе виконати завдання міністерства забезпечити пацієнтів медичним киснем бодай на 80%, адже завдання на збільшення безпосередньо кількості самих ліжок також ніхто не відміняв. І винна у цьому суміш об’єктивних та суб’єктивних причин. І якщо перша – традиційна (прорахунки у виділенні коштів та громіздкі правила їх розподілу), то серед суб’єктивних варто згадати непрогнозованість дій лікарень та самих ОТГ, які після децентралізації отримали в руки реальну владу (і відповідальність).

У «кисневу» модернізацію лікарень необхідно негайно включатись всім зацікавленим сторонам. Вперш за все йдеться про головних лікарів, які є кінцевими розпорядниками «кисневих субвенцій» та очільників ОТГ, які мають усі повноваження контролювати діяльність медзакладів, які перебувають у них на балансі.

Іван Правдін