Blog

За радянських часів в історико-краєзнавчій літературі замовчувалось серпневе 1941-го року розпорядження місцевої влади знищити напередодні німецької окупації низку об’єктів життєзабезпечення Кременчука. Перекази про нього можна було почути, хіба що, від старожилів, які пережили лихоліття Другої світової війни в окупованому нацистами місті.

Першими, хто 1990 року оприлюднив на той час ще нерозсекречені документи радянських органів державної безпеки були колишній керівник Кременчуцького міськвідділу УКДБ УРСР по Полтавській області В.І.Матвієнко й доктор історичних наук, професор Л.І.Євселевський [8, арк.2], який ще раз повернувся до цієї теми 1993 року в одному з досліджень воєнної історії Кременчука [6, арк.14-16].

З того часу, відтворюючи події на Полтавщині періоду Другої світової війни, історики обов’язково згадують про справжню драму, яка в серпні 1941 року відбулася в Кременчуці [15]; [17]; [5]. Усі автори використовують матеріали кримінальної справи №11079, що зберігається в Службі архівного забезпечення Управління Служби безпеки України в Полтавській області (САЗ УСБУ). По ній проходять п’ятеро керівників органів влади обласного й міського рівня, міськвідділу НКВС, а також двоє директорів кременчуцьких підприємств. Їх було обвинувачено в тому, що під загрозою німецької окупації вони поспіхом прийняли необґрунтоване рішення знищити декілька важливих народногосподарських об’єктів міста. Так, у ніч з 9 на 10 серпня 1941 року в Кременчуці було спалено, зруйновано, виведено з ладу чавуноливарний і механічний цехи машинобудівного заводу імені Сталіна (сучасне ПрАТ «Кредмаш» – примітка автора), міську електростанцію, швацьку, трикотажну, макаронну фабрики, два борошняних комбінати, заповнений 40 тонами зернофуражу елеватор, торгову базу міськторгу, склади з сировиною й готовою продукцією. Орієнтовні збитки державі склали десятки мільйонів радянських рублів [10, арк.169].

Віддавши наказ, причетні до його реалізації посадовці покинули напризволяще палаюче місто й евакуювались з Кременчука. Вони навіть не пересвідчились, що директори тютюнової Ю.І.Спектор і махоркової фабрики Я.С.Єфімов на свій страх і ризик саботували виконання їхньої волі. Тим самим було збережено для фронту 90 вагонів сировини і 11 вагонів готової продукції, а виробниче обладнання евакуйовано в Свердловськ [9, арк.2].

Діставшись наступного дня в Полтаву, організатори знищення підприємств Кременчука потрапили на доповідь Першому секретарю ЦК КП(б)У М.С.Хрущову, який на той час уже володів інформацією, що німці не наважилися сходу форсувати Дніпро й продовжувати наступ на Кременчук. Звинувативши своїх однопартійців у самовільному залишенні бойових позицій, М.С.Хрущов, як член Військової Ради Головного командування Південно-Західного напрямку, доручив органам НКВС дати правову оцінку ситуації.

Слідство по справі тривало менше місяця. 6-7 вересня 1941 року в Харкові військовий трибунал військ НКВС Київського військового округу на своєму закритому засіданні засудив секретаря Полтавського обкому КП(б)У В.П.Коротченка, секретаря Кременчуцького міському КП(б)У Р.К.Котлика, голову міської Ради Г.С.Лагна, начальника міськвідділу НКВС Г.Ф.Фоміна до 10 років, а начальника міськвідділу міліції Ю.Д.Коффе, директора заводу імені Сталіна П.Г.Донічева й начальника бази управління Держрезервів Б.В.Фурманського до 5 років виправно-трудових таборів. Водночас, враховуючи позитивні характеристики засуджених, а також їхній статус військовозобов’язаних, трибунал постановив відтермінувати виконання вироку до закінчення війни, направивши фігурантів справи в діючу Червону Армію. При цьому засудженим було роз’яснено, якщо вони проявлять себе «стійкими захисниками соціалістичної Батьківщини», за поданням командування, суд може звільнити їх від виконання покарання [1, арк.211].

Досліджуючи події серпня 1941 року в Кременчуці, автори передусім приділяли увагу висвітленню їх трагічних наслідків. Утім мотиви, якими керувались посадовці, віддаючи згубне розпорядження, звужувались до «незнання обстановки», «легкодухості», «боягузтва», «паніки», «розгубленості», на чому наполягали слідчі НКВС ще в серпні-вересні 1941 року. Тож зараз, з використанням нових історичних джерел, видається можливим спробувати, принаймні на рівні припущень, знайти відповіді на питання, які дозволять розширити уяву про причини й обставини прийняття цього фатального рішення.

Насамперед варто оцінити, наскільки чіткими й недвозначними були керівні нормативно-правові акти щодо порядку евакуації й знищення промислових об’єктів міста. Як відомо, у відредагованій особисто Й.В.Сталіним Директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 року (далі Директива – примітка автора) йшлося про завдання «створити нестерпні умови для ворога». Зокрема: «При вимушеному відході частин Червоної Армії … підривати мости, дороги, пошкоджувати телефонний і телеграфний зв’язок, підпалювати склади і т.д.». Містилась також пряма вказівка: «… хліб і пальне, яке не можна вивезти, має безумовно знищуватись» [2, арк.217-220], що не було емоційною опискою вождя. Цю ж вимогу Й.В.Сталін дослівно повторив у відкритому радіозверненні до радянського народу 3 липня 1941 року.

Однак при виконанні Директиви відразу ж виникли проблеми. Вже 9 липня 1941 року М.С.Хрущов звернувся до ЦК ВКП(б) з проханням «більш точно визначити, коли знищувати майно МТС та інше обладнання, яке не можна вивезти». Він запропонував надати право місцевим органам влади за погодженням з військовим командуванням самостійно приймати рішення про знищення всього «цінного обладнання на заводах, хліба на складах, товарів, які не можна вивезти» у разі наближення противника до умовної 100-150 кілометрової зони. Одночасно М.С.Хрущов висловив пропозиції щодо застосування диференційованого підходу, яку техніку знищувати негайно, яку переганяти вглиб країни, яку передавати на потреби частин Червоної Армії тощо. Так само пропонувалось діяти з продуктами харчування (зерном, борошном, м’ясом, салом), якусь частину вивозити за 100-150 кілометрову зону, а щось передавати військовим частинам, госпіталям, лікарням, мешканцям міст тощо [11, арк.206-207]. Проте ініціативу ЦК КП(б)У Й.В.Сталін не підтримав. Він розкритикував пропозицію щодо 100-150 кілометрової зони, оскілки «це може деморалізувати людей і викликати в армії й серед населення настрої обов’язкового відходу замість рішучості чинити опір ворогові». Від імені Державного Комітету Оборони Й.В.Сталін зобов’язав починати евакуацію техніки лише в районі «70-верстової смуги від фронту» (75 кілометрів – примітка автора), категорично заперечивши роздачу майна частинам Червоної Армії. Він побоювався, що в такому випадку «війська перетворяться на банди мародерів». Й.В.Сталін також заборонив підривати електростанції, водопроводи, заводи, доручивши знімати з них обладнання, без якого ті втратять можливість функціонувати в звичному режимі. Підривати мости було дозволено лише у разі «відступу наших частин на лівий берег Дніпра». Теж саме стосувалось загрози захоплення противником складів, особливо артилерійських [12, арк.207-208].

Як бачимо, станом на серпень 1941 року думки вищого політичного керівництва держави щодо механізму реалізації Директиви були далеко неодностайними. А більшість представників місцевих органів влади, вочевидь, так і не дізнались про зміст дискусії М.С.Хурщова з Й.В.Сталіним. Як наслідок, на рівні обласного управління НКВС не було навіть складено переліку народногосподарських об’єктів, які підлягали першочерговому мінуванню й знищенню шляхом підриву. Це стверджував лейтенант держбезпеки А.Маградзе, який в період з 10 по 28 серпня 1941 року за дорученням керівництва НКВС УРСР перебував у Полтаві й Кременчуці. «Жодну диверсійну групу, а також жодного з одинаків не було забезпечено вибуховими речовинами. Начальник обласного управління НКВС тов. Бухтіяров такий стан пояснює, по-перше, відсутністю вибухівки, а по-друге, відсутністю промислових підприємств, які необхідно було підривати», – доповідав він рапортом про результати інспекції [14, арк.274-278].

Друге важливе питання, чому серед засуджених опинився другий за статусом у партійній ієрархії секретар Полтавського обкому КП(б)У В.П.Коротченко?

Згідно з матеріалами кримінальної справи, щойно виникла загроза окупації Кременчука, бюро Полтавського обкому КП(б)У прийняло рішення відрядити в місто цілу групу відповідальних працівників на чолі з секретарем по промисловості В.П.Коротченком. До неї також увійшли секретар ОК КП(б)У по транспорту А.О.Бураковський і завідувач промисловим відділом Гаркуша. «Група Коротченка» отримала завдання допомогти міському партії організувати евакуацію промислових підприємств міста. Після їхнього приїзду в Кременчук міська влада фактично втратила важелі впливу на процеси, що відбувались у місті. Центр прийняття рішень перемістився до представників ОК КП(б)У, які своїм головним завданням, хоча в матеріалах кримінальної справи про це не йшлося, вочевидь вважали забезпечення своєчасного демонтажу, вивезення в тил країни обладнання й документації об’єктів оборонного значення.

Передусім, це танкоремонтний завод для частин Київського Особливого військового округу, будівництво якого здійснювалось згідно з Постановою Комітету оборони при РНК СРСР від 13.12.1938 року №5186/ко [3, арк.137-138]. Крім цієї новобудови, починаючи з 1940 року, на околиці Кременчука, в районі Піщаної гори зводились корпуси виробничої бази й житло для майбутніх працівників заводу алюмінієвого лиття № 485 (поштова скринька №20) Народного комісаріату авіаційної промисловості [16, арк.6]; [18, арк.87]. Важливе оборонне замовлення 1939 року отримав також Кременчуцький завод імені Сталіна «Головбудмаш» Наркомату загального машинобудування СРСР. Йому доручалось організувати виробництво БЗ-35 (бензозаправника – 35) і АО-10 (авіаційних осколочних бомб – 10 кг) [4, арк.231-232]. Крюківський вагонобудівний завод випускав платформи й вагони для військових перевезень, а в евакуації зміг швидко налагодити виготовлення авіаційних фугасних бомб [7, арк.117].

Зараз неможливо з’ясувати, наскільки ефективною виявилась допомога «групи Коротченка» керівникам міської влади, директорам заводів і очільникам підрозділів залізничного вузла в організації евакуації. Але фактом залишається те, що ціною неймовірних зусиль в Перм було вивезено Крюківський вагонобудівний завод, в Курган завод імені Сталіна, в Свердловську область завод № 485. Після успішного завершення евакуації оборонних підприємств міста полтавські посадовці мабуть вирішили, що головну мету їхнього відрядження в Кременчук досягнуто. Відтак рішення про знищення низки необоронних, тобто «другорядних» підприємств, вони приймали з відчуттям уже виконаної місії.

Позаяк офіційна посада, яку серед направлених у Кременчук партпрацівників обіймав другий секретар обкому КП(б)У В.П.Коротченко була найвищою, ключова роль при ухвалені рішень також належала йому. Не випадково за результатами слідства В.П.Коротченка було засуджено до найсуворішого покарання – 10 років виправно-трудових таборів, тоді як секретар ОК КП(б)У А.О.Бураковський і завідувач відділом Гаркуша відбулися виключенням з партії [15, арк.24]. Переглядаючи в квітні 1964 року матеріали кримінальної справи, військова прокуратура Київського військового округу визнала визначену йому міру покарання виправданою, зазначивши, що «замість допомоги в наведенні порядку в місті… Коротченко вносив дезорганізацію» [13, арк.234].

І нарешті, чому рішення про знищення кременчуцьких підприємств було реалізовано саме в ніч з 9 на 10 серпня 1941 року? Здолавши кількаденний героїчний опір Кременчуцької дивізії народного ополчення, німецькі загарбники зранку 9 серпня 1941 року повністю заволоділи Крюковом – правобережною частиною Кременчука.

Лише частині вцілілих ополченців під прицільним вогнем противника пощастило на катерах, човнах, підручних плавзасобах і навіть вплав переправитись через Дніпро. Розповідаючи про загибель своїх товаришів, вони ділились враженнями про силу й міць німецької зброї. Тим часом, закріпившись на висотах правого берега, загарбники почали масований обстріл Кременчука з артилерії, почастішали авіаційні нальоти ворожих бомбардувальників, що нагадувало підготовку до наступальних дій. По місту поповзли чутки, що противник, попри зруйнований міст, уже розпочав форсувати Дніпро. Внаслідок ворожих обстрілів лівобережну частину Кременчука охопило полум’я, пожежа спровокувала панічні настрої серед населення. У декілька разів збільшився людський потік біженців, які намагалися виїхати вглиб країни.

За таких надзвичайних обставин перед «групою Коротченка» й очільниками Кременчука постала нелегка задача. Треба було протягом дня зібрати й проаналізувати інформацію про оборону міста, а потім терміново прийняти одне з двох взаємовиключних рішень, розпочати знищення чи навпаки, вжити заходів щодо збереження державного майна, яке не вдалося евакуювати. Перебуваючи під слідством, арештовані визнавали, що вчинили необачно, проявили поспішність, передчасно віддаючи розпорядження про підпал, знищення й виведення з ладу низки підприємств. Вони погоджувались із висунутими звинуваченнями, що «не вжили заходів аби зв’язатися зі штабом і областю для інформації й отримання вказівок, як діяти». Між тим, матеріалами справи не підтверджується, що слідство досліджувало питання, чи могли обвинувачені в будь-який доступний спосіб з’ясувати через ОК КП(б)У або командування військових частин Південно-Західного напрямку реальність загрози Кременчуку. Нібито там був провидець, який знав наперед про рішення ворога утриматись від форсування Дніпра і що червоний прапор майорітиме над містом ще місяць, аж до 9 вересня 1941 року?

Звичайно, історія не має умовного способу, але якби В.П.Коротченко, очільники міста К.Р.Котлик і Г.С.Лагно, директори підприємств П.Г.Донічев і Б.Р.Фурманський, а також керівники міського відділу НКВС Г.П.Фомін і Ю.Д.Коффе, віддавши наказ не втекли з Кременчука, їх могли покарати менш суворо. А так, правом на звільнення пощастило скористатися лише колишньому голові Кременчуцької міської Ради Г.С.Лагну. З тюремної камери його направили в розпорядження Харківського військкомату, а звідти в розвідувальний батальйон 246 стрілецької дивізії. За виконання бойових завдань у тилу ворога й на передовій командування дивізії 1942 року порушило клопотання про звільнення Г.С.Лагна від відбуття покарання, яке 3 серпня 1943 року задовольнила виїзна колегія Верховного Суду СРСР. Натомість усі його товариші по нещастю загинули на фронтах Великої війни.

У травні 1964 року Г.С.Лагно звернувся до прокурора Полтавської області: «Вважаю, що я свій обов’язок у Вітчизняну війну виконав і виконав самовіддано й чесно… Прошу Вас порушити клопотання перед судовими органами про … реабілітацію мене, як невинно засудженого. Не прийняли б ми рішення про знищення залишків матеріальних цінностей, усе б залишилось ворогові і нас би тоді звинуватили як зрадників Батьківщини» [8, арк.222-223]. Однак прокуратура залишилася невблаганною й не задовольнила прохання Г.С.Лагна про реабілітацію.

Олександр Христенко, журналіст, краєзнавець

Список використаних джерел
⦁ Вирок по справі від 7 вересня 1941 року. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.11079. Т. 1.
⦁ Директива СНК СССР и ЦК ВКП(б) от 28 июня 1941 г. Известия ЦК КПСС. 1991. № 6.
⦁ Доповідна записка заступника наркома внутрішніх справ УРСР М.Горлинського секретарю ЦК КП(б)У Д.Коротченку про будівництво танкоремонтного заводу в м.Кременчуці. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р.: документи ГДА СБ України / Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. 2-ге вид., перероб. Ч.2. Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. 608 с.
⦁ Доповідна записка заступника наркома внутрішніх справ УРСР М.Горлинського начальнику ГЕУ НКВС СРСР Б.Кобулову про стан виготовлення спецпродукції на заводі імені Сталіна в м.Кременчуці. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р.: документи ГДА СБ України / Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. 2-ге вид., перероб. Ч.2. Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. 608 с.
⦁ Друга світова війна 1939-1945 Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи: У 3 кн.-Кн. 1: Процеси. Діячі. Рефлексії / Автори-упорядники: О.А.Білоусько, Т.П.Пустовіт, В.Я.Ревегук. Полтава: «Полтавський літератор», 2020. 1520 с.
⦁ Євселевський Л.І. Кременчук в роки Великої Вітчизняної війни. До 50-річчя визволення Кременчука від німецько-фашистських загарбників Кременчук, 1993. 44 с.
⦁ Євселевский Л.И., Пустовит П.Н.Крюковский вагоно-строительный. Очерк истории завода. Харьков: Прапор, 1967. 210 с.
⦁ Звернення Г.С.Лагна до Полтавського обласного прокурора від 11 березня 1964 року. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.11079.
⦁ Матвієнко В.І., Євселевський Л.І. Трагічні серпневі дні 1941-го. Кременчуцька зоря, 1990. 14 серпня. №90.
⦁ Обвинувальний акт від 3 вересня 1941 року. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.11079. Т. 1.
⦁ О порядке эвакуации и уничтожения имущества. Телеграмма ЦК КП(б)У от 9 июля 1941 г. Известия ЦК КПСС. 1990. № 7.
⦁ Ответ на телеграмму из Киева. Телеграмма Государственного Комитета Обороны от 10 июля 1941 г. Известия ЦК КПСС. 1990. № 7.
⦁ Постанова військової прокуратури Київського військового округу від 25 квітня 1964 року. САЗ УСБУ в Полтавській області Спр. 11079. Т.1.
⦁ Рапорт начальника 1-го відділення УНКВС УРСР по Тернопільській області лейтенанта держбезпеки А.Маградзе заступнику наркома НКВС УРСР Савченку. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.Ф-6696617. Т.5.
⦁ Ревегук В.Я. Полтавщина в роки радянсько-німецької війни (1941-1945). Полтава, 2010. 288 с.
⦁ Спогади підпільника М.А.Лисенка. Науковий архів Кременчуцького краєзнавчого музею (НАККМ). Ф. 1. Оп. 1. Спр. 45.
⦁ Твердохліб М.Ф. Кременчуччина в роки німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр. Кременчук: Піраміда, 2000. 386 с.
⦁ Тихонов С.Г. Список оборонных предприятий. Оборонныепредприятия СССР и России. Москва. 2010г. URL: ⦁ https://oboron-prom.ru/index.php?do-static⦁ &⦁ amp;page-predpriyatiya-401-500⦁ &⦁ amp.

За роки Незалежності України ми не раз бачили, як науковці розвінчували спроби псевдоісториків маніпулювати подіями й фактами нашого буремного минулого. Однак нове покоління пропагандистів знову береться за своє. Цього разу услужливі «новатори» намагаються переконати розбурхане війною суспільство, що процес «відродження нації» насправді почався не з Української революції (1917-1921), як про це писав Володимир Винниченко, а через 100 років. Вони пропонують вести відлік з того часу, як до влади в Україні прийшла «Європейська солідарність», а за нею «Слуги народу».

Відтак, залишившись без державної інформаційної підтримки, тускніють емоції від згадок про події Революції на граніті (1990), проголошення Незалежності Держави (1991), Помаранчевої революції (2004), Революції гідності (2014). Замовчується участь багатьох українців у збереженні національної культури в задушливих умовах тоталітаризму. Якщо ця тенденція продовжиться, у забуття підуть імена державних і громадських діячів, політиків, які 1991 року закладали фундамент державності, у тому числі навіть, президенти, прем’єр-міністри, народні депутати, міністри, воєначальники тощо. Принаймні відповідну правову базу для цього вже створено.

Черговий ґвалт, спричинений брутальними образами на адресу воїнів-захисників України аби в наказовому порядку змусити їх спілкуватись в окопах виключно державною мовою, відтінив важливу подію культурного життя країни, яка прийшлась на 17 листопада поточного року – 115 річниця з дня народження людини енциклопедичних знань, неперевершеного майстра українського перекладу, поета, літературознавця, громадського діяча Григорія Порфировича Кочура (1908-1994).

Його велична постать займає одне з провідних місць у пантеоні лицарів духу, котрі за покликом серця, без високих наукових звань, посад і державних преференцій возвеличували українську культуру до світового рівня.

Г.П.Кочур не просто знав 31 іноземну мову. Завдяки невтомній праці учня Миколи Зерова і Агатангела Кримського українською заговорили поети й письменники близько 30 літератур. Його переклади охоплюють понад 20 століть, починаючи з древньогрецької і закінчуючи сучасними поетами. Аби уявити масштаб особистості Г.П.Кочура достатньо нагадати, що високоосвічені й обдаровані лідери «шестидесятників» мріяли отримати від нього редакційну правку чи відгук на свої твори й були в захваті навіть від короткого спілкуванням з Майстром.

Ім’я Г.П.Кочура я почав відкривати для себе задовго до його офіційного визнання. Першим про грані таланту корифея українського перекладу мені розповів один з його співтабірників, який під час ув’язнення й після звільнення входив до ближнього кола однодумців Г.П.Кочура. Тож нехай спогад про цю історію послужить справі увічнення пам’яті всіх українців, які в ХХ столітті потрапили під жорнова політичних репресій .

Вплив «хрущовської відлиги» на формування світогляду начальника 5-го відділу управління КДБ УРСР по Полтавській області Івана Яковича Юраса був суттєвим. Як і більшість студентів філологічного факультету Ніжинського державного педагогічного інституту імені М.В.Гоголя зі спеціалізацією «англійська мова», він зачитувався викривальними статтями про сталінські репресії, спогадами й літературними творами колишніх політв’язнів сталінського ГУЛАГу.

Після призову на службу в оновлені органи державної безпеки його було зараховано в підрозділ «політичної контррозвідки». Блискуча освіта, високий рівень загальної ерудиції, глибокі знання української й світової класичної літератури, вишукана українська мова дозволяли йому легко комунікувати з представниками наукової й творчої еліти. Тож закономірно, що І.Я.Юрасу було доручено протидіяти «отруєній зброї імперіалізму – ідеологічній диверсії, спрямованій в середовище української інтелігенції». Постійне спілкування з її представниками не тільки збагачувало І.Я.Юраса інформацією з першоджерел, яку в офіційних виданнях замовчували, але й вимагало постійної роботи над підвищенням свого загальноосвітнього й культурного рівня. Його службова кар’єра складалась напрочуд вдало. Успішні результати виконання відповідальних завдань під час закордонних відряджень в США й Канаду, швидке призначення на керівну посаду одного з відділів 5-го Управління КДБ УРСР стало визнанням неабиякого потенціалу молодого співробітника.

Як і чому І.Я.Юраса було «запроторено» з Києва для подальшого проходження служби в один з «територіальних органів» – тема окремої розповіді. Так чи інакше, на початку 70-х років минулого століття І.Я.Юрас приїхав в Полтаву вже досвідченим керівником, з репутацією «вільнодумця». Він прагнув перенести «на периферію» столичні демократичні традиції, виступав проти формалізму, солдафонства, улесливості, але особливо не терпів «липацтва» (від сленгового словосполучення «гнати липу», тобто говорити чи писати неправду – авторська примітка). «Липачами» працівники державної безпеки зневажливо називали співробітників, які в погоні за «кінцевим результатом», зазвичай у формі індивідуальної профілактики від імені органів КДБ СРСР, ішли на «натяжку» оперативних матеріалів.

Запам’яталось, як І.Я.Юрас відмовився санкціонувати профілактику студента одного з полтавських вузів, який привіз у гуртожиток і дав почитати своїм друзям журнал «Новий мир» з повістю О.І.Солженіцина «Один день из жизни Ивана Денисовича». Коментуючи своє рішення на «лікнепі» для співробітників-початківців, І.Я.Юрас пояснював, що цей твір свого часу пройшов державну цензуру, за рішенням Президії ЦК КПРС був надрукований 1962 року в радянському офіційному виданні, а 1964 року навіть висувався на здобуття Ленінської премії. У цьому принципова відмінність повісті «Один день…» від пізніших творів О.І.Солженіцина, які транслювались закордонними радіостанціями та нелегально поширювались «самвидавом».

Крім цього, І.Я.Юрас не дозволяв огульно профілактувати осіб за «систематичне прослуховування й поширення» змісту передач закордонних радіостанцій, насамперед, «Голос Америки», «ВВС», «Німецька хвиля», офіційними власниками якиз були уряди США, Великої Британії й Західної Німеччини, а в редакціях, зазвичай, працювали звичайні журналісти. Інша справа – поширення передач радіостанцій «Свобода», «Вільна Європа», участь у підготовці яких брали кадрові співробітники спеціальних служб країн НАТО або на підставі зібраних ними матеріалів, що було документально доведено розвідками КДБ СРСР і країн соціалістичної співдружності.

Аби відбити охоту оперативного складу розмінюватись на дріб’язкові питання й привчити підлеглих ретельно оформляти добуті матеріали, І.Я.Юрас дозволяв собі накладати на деякі офіційні папери глузливі резолюції, на кшталт: «Документ підлягає знищенню як такий, що не містить вагомої інформації», «Викладені відомості через малозначність оперативною інформацією не вважати» чи навіть «Мишина метушня». Знавець незліченної кількості віршованих афоризмів і майстер дотепних жартів І.Я.Юрас мав звичку супроводжувати свої резолюції смачними, часом дошкульними коментарями.

Така доля спіткала одне з повідомлень управління КДБ УРСР по Черкаській області, яке надійшло приблизно 1973 року. У ньому йшлося про те, що в приватний будинок їхнього об’єкта спостереження автомобілем «Москвич» зеленого кольору з полтавськими номерними знаками нещодавно приїздив невідомий чоловік, який тримав в руках музичний інструмент – бандуру. Оскільки додаткової інформації це повідомлення не містило, І.Я.Юрас учинив на ньому резолюцію приблизно такого змісту: «З яких це пір мешканцям Полтавщини заборонено відвідувати Черкаси автомобілем «Москвич» зеленого кольору з бандурою в руках»?

Але, вдосталь покепкувавши з черкаських колег на нараді, І.Я.Юрас не жбурнув отримане повідомлення в корзину, а доручив підлеглим встановити власника «Москвича» й з’ясувати, кого й навіщо той відвідував у Черкасах. Як показали результати перевірки професійна інтуїція І.Я.Юраса не підвела.
Власником автомобіля «Москвич» виявився уродженець села Снитин Лубенського району Полтавської області Леонід Іванович Рябченко, 1925 року народження.

Разом з дружиною й трьома дітьми він мешкав у селі Красногорівка Великобагачанського району Полтавської області. Як хазяйновитий господарник Л.І.Рябченко характеризувався виключно позитивно, в його анкетах не було й натяку на компрометуючі матеріали: ветеран Великої Вітчизняної війни, нагороджений медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», інженер-електромеханік з вищою технічною освітою, член КПРС. Односельці відгукувались про напрочуд чемного й доброзичливого Л.І.Рябченка також позитивно. Високий, кремезної статури він навіть увічнив себе епізодичними ролями в кінострічці «Пропала грамота», окремі сцени якої знімались у селі Красногорівка. Під час роботи над фільмом Л.І.Рябченко тісно спілкувався з легендарним Іваном Миколайчуком.

Бентежила хіба що місцевість, звідки Л.І.Рябченко прибув на Полтавщину – Комі АРСР, де в сталінські часи знаходились табори для політичних в’язнів.
І ось коли І.Я.Юрас уже був готовий підписати дотепну відповідь у Черкаси, надійшли результати перевірки Л.І.Рябченка за оперативними обліками. З’ясувалось, що 19 липня 1948 року військовий трибунал засудив рядового червоноармійця Л.І.Рябченка до 25 років позбавлення волі за підготовку до зради Батьківщині. Спеціальний суд Особливого табору МВС СРСР «Мінеральний» у місті Інта (Комі АРСР) ще двічі суворо покарав його за невдалі спроби втечі. Реабілітовано Л.І.Рябченка було лише 1963 року. Після поновлення громадянських прав він заочно закінчив Київський політехнічний інститут, працював інженером на вугільних шахтах і підприємствах комбінату «Інтавугілля». Інтинський міський комітет КПРС прийняв Л.І.Рябченка до лав комуністів, що означало його повну реабілітацію в радянському суспільстві. Заробивши «підземний стаж» і солідну «північну пенсію», Л.І.Рябченко наприкінці 60-х років повернувся в Україну й оселився в мальовничій Красногорівці на Великобагачанщині. З урахуванням освіти й виробничого досвіду, його було призначено керівником РЕМ (району електричних мереж). У структурі економіки району це підприємство відігравало важливу роль. Воно займалось задоволенням потреб споживачів в електроенергії, технічним обслуговуванням і ремонтом розподільчих мереж. «Темні» сторінки своєї біографії Л.І.Рябченко, звичайно, не афішував, обмежуючись спогадами про тяжку підневільну працю остарбайтером з 1943 по 1945 рр. у ливарному цеху одного з німецьких заводів.

Тим часом з Черкас, на додаток до наспіх складеного першого повідомлення, надійшло детальне орієнтування, кого ж саме відвідував Л.І.Рябченко в цьому місті. Ним виявився також колишній в’язень «ІНТАЛАГ» Андрій Іванович Хименко (1919-1991), засуджений 1944 року військовим трибуналом за антирадянську агітацію й пропаганду до 10 років позбавлення волі.

Попри те, що 1956 року А.І.Хименка було амністовано і 1964 року він повернувся в Черкаси зі знятою судимістю, органи державної безпеки СРСР продовжували негласно спостерігати за ним. А все через непереборне захоплення А.І.Хименка творами заборонених на той час українських літераторів і дослідженням маловідомих сторінок історії України. Сьогодні, прийнятого 1995 року (посмертно) в члени Спілки письменників України, автора низки повістей, оповідань, новел, віршованих збірників, історичної трилогії про легендарного отамана Івана Сірка А.І.Хименка (літературний псевдонім Андрій Химко) поважають, як українського письменника й поета. А за радянської доби його сприймали переконаним українським націоналістом, тому найбільш уважними літературними критиками творчості А.І.Хименка були співробітники КДБ СРСР.

Від черкаських колег тоді ж стало відомо, що приятельські взаємини А.І.Хименка з Л.І.Рябченком склались ще під час невольницької праці в одному з сталінських таборів. Своїм духовним наставником обоє вважали маловідомого на той час скромного мешканця міста Ірпінь Київської області Григорія Порфировича Кочура, з яким доля звела їх також в «ІНТАЛАГ» на Крайній Півночі РСФСР. Це зараз він дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, визнаний майстер перекладацької справи, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературної премії Національної спілки письменників України імені Максима Рильського. А на початку 70-х років минулого століття число поціновувачів таланту Г.П.Кочура було досить обмеженим. На хвилі тодішніх репресій проти української інтелігенції влада заборонила не тільки видавати твори Г.П.Кочура, а й згадувати прізвище колишнього політв’язня. 1973 року його було виключено зі Спілки письменників України. Співробітники КДБ УРСР вважали, що колишній викладач Тираспольського, Вінницького й Полтавського педагогічних інститутів, засуджений 1944 року в Полтаві до 10 років каторжних робіт за антирадянську агітацію й пропаганду Г.П.Кочур, навіть після реабілітації «ідейно не роззброївся».

Про це свідчило підписання ним 1968 року «листа-протесту 139-и» з вимогою припинити розпочату практику політичних судових процесів в Україні.

Найбільше непокоїло органи державної безпеки УРСР те, що, оселившись за допомогою свого ще студентського приятеля Максима Рильського під Києвом, Г.П.Кочур організував у своєму помешканні своєрідний «кочурівський університет», де вишколював молоде покоління діячів української культури. Слухачами його студій були Алла Горська, Іван Дзюба, Іван Драч, Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Василь Стус, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл та інші дисиденти-«шестидесятники», які з початку 70-х років активно розроблялись КДБ УРСР по справі «Блок».

Людина європейської культури Г.П.Кочур не цурався також контактів зі своїми співтабірниками А.І.Хименком і Л.І.Рябченком, які зрідка відвідували поета в Ірпіні, схилялись перед його шляхетністю й були готові виконати будь-яке прохання свого наставника й покровителя.

Проаналізувавши отримані відомості, керівництво управління КДБ УРСР по Полтавській області прийняло рішення організувати перевірку Л.І.Рябченка на причетність до ймовірної діяльності підпільного осередку націоналістичної організації із числа колишніх політв’язнів, а також можливе використання його житлового помешкання для виготовлення «самвидавської» літератури. Враховувалось також, що з метою передачі за кордон «ідейно-ворожих» матеріалів Л.І.Рябченко мав можливість вступати в контакт з іноземцями, які пересувались автотрасою Київ-Харків-Ростов і робили зупинки поблизу сіл Красногорівка, Поділ, Білоцерківка.

У результаті вжитих заходів версію про належність Л.І.Рябченка до нелегальних структур українських націоналістів було спростовано. Він дійсно зрідка листувався з товаришами по «ІНТАЛАГУ», час від часу телефонував їм з місця роботи. Однак спілкування було відкритим, без застосування тайнопису й спеціальних хитрощів. Навчені табірними цензорами співрозмовники в листах і по телефону уникали обміну думками на політичні теми, обмежуючись обговоренням побутових проблем. Було точно встановлено, що Л.І.Рябченко матеріалів антирадянського змісту за місцем проживання не зберігав, не виготовляв і серед своїх знайомих не поширював. Тобто, у його діях не було знайдено бодай би мізерних підстав підозрювати в причетності до вчинення злочинів проти держави.

Утім, враховуючи давній і стійкий зв’язок Л.І.Рябченка з переконаними українськими націоналістами Г.П.Кочуром і А.І.Хименком, які мали постійний контакт з об’єктами справи «Блок», керівництво управління КДБ УРСР по Полтавській області вирішило провести з Л.І.Рябченком попереджувально-профілактичну бесіду.

Як досвідчений політв’язень Л.І.Рябченко відразу ж відчув, що представники органів державної безпеки цього разу не мають достатніх підстав для арешту, проведення обшуків чи застосування інших кримінально-процесуальних заходів. Визнавши факт знайомства з Г.П.Кочуром і А.І.Хименком, він заперечив наявність у них незаконних планів і намірів, жодним словом не зганьбив своїх товаришів. Як наслідок, «обидві сторони залишились задоволені проведеним заходом».

За підсумками профілактики керівництво УКДБ доручило «ідейно-загартованим» співробітникам періодично проводити аналогічні бесіди з Л.І.Рябченком, які б стримували його від вчинення під впливом націоналістично настроєних осіб будь-яких протиправних вчинків.

Аби в частини читачів під впливом дилетантських коментарів «асів агентурної діяльності» й примітивних оцінок «диванних експертів широкого профілю» не виникало підленьких підозр щодо основи контактів Л.І.Рябченка з працівниками КДБ УРСР, вважаю за необхідне пояснити: встановлення співробітниками органів державної безпеки СРСР особистого контакту з Л.І.Рябченком не мало нічого спільного з вербовкою. Йому не пропонувалось брати на себе зобов’язання таємно співпрацювати з КДБ СРСР, від нього не вимагалось негласно добувати й в усній чи письмовій формі надавати потрібну органам держбезпеки інформацію, через що потреби обирати псевдонім також не було. А головне – жодних конспіративних завдань щодо своїх однодумців Л.І.Рябченко не виконував, бо розкривати перед ним інтерес органів держбезпеки до конкретних осіб ніхто не ризикував.

1983 року від попередників, які до мене працювали у Великобагачанському районі, я прийняв естафету роботи з Л.І.Рябченком на особистому контакті.

Спочатку наші зустрічі були формальними, але згодом я відчув симпатію до цієї вольової, сильної людини і вловив себе на думці, що починаю чекати спілкування з ним. Невдовзі Л.І.Рябченко також признався, що аналогічні емоції до 25-річного опера, небайдужого до української історії й літератури, поступово з’явились і в нього. Отже, якщо раніше ми контактували здебільшого напередодні важливих загальнодержавних подій, то з часом наші зустрічі почастішали, а діапазон тем для обговорення розширився.

Ми почали бачитися майже щомісяця, зазвичай після участі пенсіонера Л.І.Рябченка в зборах комуністів територіальної партійної організації, які проходили в приміщенні Подільської сільської Ради, куди він «спускався» з Красногорівки своїм незмінним «Москвичем».

Багато з розказаного тоді Л.І.Рябченко згодом описав у своїх автобіографічних творах «Снітинськії дзвони», «Від Снітина до Інти», «Снітин в огні», «Від Воркути до Снітина», «Тричі герой під № Г-313», «За компасом марки «Воля» та інших. При бажанні всі охочі знайдуть у них відповіді на питання, за що насправді 1948 року було засуджено червоноармійця Л.І.Рябченка, з якими людьми доля зводила його в ув’язненні. Особливо зворушливою є розповідь Л.І.Рябченка про розшуки з 1945 по 1948 рр. в розділеній на зони окупації Німеччині матері-німкені й молодшого брата. А довгоочікувана зустріч з братом Анатолієм (Гербертом) Вальраухом майже через 70 років розлуки взагалі виглядає фантастичною.

На сценарій гостросюжетного серіалу заслуговують спогади Л.І.Рябченка про пережиті поневіряння, табірні порядки, традиції й умови утримання політв’язнів в 11-ти тюрмах і таборах, які йому довелось пройти. Опинившись за колючим дротом в Особливому таборі МВС СРСР «Мінеральний» в Інті, Л.І.Рябченко не змирився з жорстоким режимом утримання й перспективою провести наступні 25 років життя в неволі. Під загрозою загибелі від голодної смерті, фізичного виснаження чи кулі вертухая, він двічі 1949 і 1951 рр. намагався втекти з табору. І кожного разу суд збільшував втікачеві термін покарання на 25 років. Як наслідок, сумарний строк, який Л.І.Рябченко мав провести в ув’язненні був рекордним навіть для радянського правосуддя – 75 років.

Однак, продемонструвавши силу волелюбного характеру, Л.І.Рябченко привернув до себе увагу не тільки табірної адміністрації, а й авторитетних політкаторжан, які почали фактично конкурувати між собою за вплив на непокірного в’язня.

Так, чисельне угруповання в’язнів табору складали колишні бійці УПА, серед яких лідерськими якостями виділявся командир куреня УПА у Військовій окрузі «Турів» Олексій (Леонід) Семенович Брись (1921-2015). Вони поважали Л.І.Рябченка й після відповідної перевірки почали довіряти йому деякі сокровенні таємниці. Зокрема, уже в роки Незалежності він розповів журналістам, що за дорученням лідерів групи вояків УПА, під загрозою отримати додатковий термін увезення, він зберігав, а коли виникла загроза викриття знищив список на понад 100 побратимів, які готували повстання в «ІНТАЛАГ».

Значну за кількістю групу складали «політичні» ув’язнені – представники різних опозиційних до Сталіна блоків, платформ, коаліцій, троцкісти, бухаринці, зинов’євці. Вони гуртувались навколо неформального лідера групи «більшовиків-ленінців» Петра Павловича Албанського (1908-1998). Переконаний комуніст і принциповий правдолюб з «міста-колиски революції», він уже в 25 років вперше опинився за гратами. Всього протягом 193З–1956 рр. сталінська система карала П.П.Албанського чотири рази. З короткими перервами він провів у таборах ОГПУ-НКВД близько 20 років, залишившись вірним ідеалам марксизму-ленінізму. Л.І.Рябченко з повагою ставився до П.П.Албанського, за його наполяганням і персональною рекомендацією він вступив у КПРС. Після звільнення й, принаймні, до 1987 року співтабірники підтримували між собою зв’язок.

У 70-х роках минулого століття П.П.Албанський допоміг Л.І.Рябченнку боротися за партійну реабілітацію. Мова ось про що. Оскільки Л.І.Рябченко був членом КПРС, про вжиті щодо нього профілактичні заходи управління КДБ поінформувало Полтавський обком Компартії України. Там вирішили не гаяти час на ідеологічні дискусії з колишнім політв’язнем і швиденько виключили Л.І.Рябченка з партії, використавши для розправи надуманий привід. Попри те, що інформацію про перебування Л.І.Рябченка в «ІНТАЛАГу» і його подальшу реабілітацію було зафіксовано в картці персонального обліку члена КПРС, колишнього політв’язня звинуватили в тому, що при постановці на партійний облік у Великобагачансьому райкомі партії він нібито приховав відомості про судимість. Л.І.Рябченко категорично не погодився з таким рішенням і протягом декількох років безуспішно оскаржував його в Полтавському обкомі, потім в ЦК Компартії України і ЦК КПРС. Зрештою, звернувшись за порадою до П.П.Албанського, він отримав рекомендацією дочекатись початку роботи чергового з’їзду КПРС (швидше за все ХХV-го, який проходив у лютому-березні 1976-го року – авторська примітка) й апелювати безпосередньо до президії вищого органу партії. Цього разу Комітет партійного контролю при ЦК КПРС розглянув його скаргу миттєво. Л.І.Рябченка терміново запросили в Москву, де під час роботи з’їзду його прийняв, уважно вислухав і пообіцяв розібратись заступник голови комітету партійного контролю при ЦК КПРС Іван Степанович Густов.

Під час спілкування той розповів, що за Л.І.Рябченка клопотав П.П.Албанський, заступництву якого І.С.Густов довіряє повністю. Не встиг Л.І.Рябченко повернутися в Красногорівку, як Великобагачанський РК КПУ вручив йому оновлений квиток члена КПРС.

З-поміж інших видатних ув’язнених табору «Мінеральний» Л.І.Рябченко особливо виділяв постать Г.П.Кочура. Жодна зустріч не обходилась без шанобливої згадки про нього. За словами Л.І.Рябченка той фактично спас його від розпачу й суіцидальних думок після фізичних і моральних тортур, завданих судами й табірною адміністрацією за невдалі спроби втечі. Наблизивши до себе волелюбного Л.І.Рябченка, Г.П.Кочур поступово ввів допитливого юнака в середовище українських інтелігентів, які переживали гулагівське лихоліття також в Інті. А там були такі непересічні особистості, як відомий в подальшому перекладач Дмитро Паламарчук, поет і журналіст Іван Савич (Лук’яненко), бандурист, поет, художник, священник Микола Сарма-Соколовський, письменник, поет, журналіст Юрій Шкрумляк, літературознавець, педагог Михайло Івасюк – батько автора безсмертної «Червоної рути» Володимира Івасюка та інші.

Згодом Г.П.Кочур запросив Л.І.Рябченка на заняття інтернаціонального літературного гуртка, створеного з дозволу табірної адміністрації щоб якось урізноманітнити духовне життя в’язнів. Його кістяк спочатку складали представники української інтелігенції. Але невдовзі до нього потяглися чужоземці, вражені знанням Г.П.Кочуром понад двох десятків іноземних мов і його неповторною харизмою. Використовуючи замість кафедри дерев’яний ящик з-під інструментів, Г.П.Кочур у холодному табірному бараку тихим проникливим голосом заохочував членів гуртка вивчати мови різних народів світу, а головне – приворожував їх нашою солов’їною. Іноземні політкаторжани під його впливом охоче ставали активними популяризаторами української культури, а Г.П.Кочур за їхньою допомогою оволодів естонською, латвійською, вірменською та грузинською мовами.

Г.П.Кочур спонукав учасників літературного гуртка пробувати себе в літературі й був першим критиком їхніх творчих починань. При цьому він не робив поблажок для співвітчизників. Коли один з українських табірних «письменників-початківців» подав Г.П.Кочуру на рецензію свій «сирий» доробок, той виніс невтішний вердикт (наводиться по пам’яті – авторська примітка): «Автор має бажання й художню уяву, але позбавлений хисту».

Після звільнення з ув’язнення Г.П.Кочур продовжував опікуватися колишніми співтабірниками, чим міг допомагав їм долати проблеми адаптації до вільного життя. Зокрема, проходження мандатної комісії й вступом на заочне відділення Київського політехнічного інституту політкаторжанин Л.І.Рябченко зобов’язаний протекції академіків М.Т.Рильського й П.Г.Тичини, до яких з відповідним проханням звертався їх давній товариш Г.П.Кочур.

1987 року внаслідок зміни місця служби наші зустрічі з Л.І.Рябченком припнились. Певний час ми ще підтримували зв’язок по телефону, передавали один одному вітання через спільних знайомих. Зокрема, працюючи в Полтаві, я допомагав Л.І.Рябченку отримати доступ до архівних матеріалів про себе й рідних, щиро радів його зустрічі з братом, подорожі в Німеччину, успіхам дітей. Однак з часом і ця ниточка обірвалась.

Не знаю навіть, як Г.П.Кочур оцінив творчий доробок генерал-хорунжого Українського козацтва, члена редколегії часопичу «Зона» Л.І.Рябченка, а це набагато-немало – 10 автобіографічних повістей, опублікованих наприкінці 90-х – на початку 2000-х років. Але я впевнений, працюючи над ними, автор неухильно дотримувався настанов Г.П.Кочура, почутих ще на заняттях табірного літературного гуртка в засніженій Інті.

Олександр Христенко, ветеран спецслужб, генерал-лейтенант у відставці

Нещодавно заступник директора Українського центру оцінювання якості освіти Василь Терещенко зробив безвідповідальну заяву, що «у 2024 р. востаннє блок завдань НМТ з української мови не передбачатиме завдань на перевірку орфографічних норм, що зазнали змін згідно з новим правописом». Також він повідомив, що «з 2025 р. завдання зовнішнього незалежного оцінювання будуть укладатись відповідно до нової редакції правопису».

Ця заява викликала хвилю обурення серед української громадськості, серед усіх тих, кому не байдужа доля рідної мови. Такі наміри чиновників УЦОЯО, а тим більше дії, якщо вони будуть учинені, неприпустимі в правовій державі, якою згідно з нашою Конституцією є Україна.

Річ у тім, що урядова постанова «Питання українського правопису» від 22 травня 2019 р. № 437, якою затверджено нові мовні правила, прийнята з перевищенням повноважень. Незаконність дій Кабінету Міністрів України, який не наділений правом затверджувати правопис, очевидна навіть для першокурсника юридичного факультету.

Тому постанова № 437 була оскаржена в суді. Позивачі просили визнати її протиправною та нечинною.

28 січня 2021 р. Окружний адміністративний суд м. Києва постанову № 437 скасував. Феміда наголосила, що Уряд «діяв поза межами своєї компетенції та з порушенням законодавства, що регулює порядок прийняття нормативно-правових актів».

Потім судове рішення без законних на те причин, посилаючись на Вікіпедію як джерело права (яке безглуздя!), скасувала апеляційна інстанція. Тож нині питання чекає свого остаточного розв’язання Верховним Судом України.

Отже, доки свого слова щодо законності постанови № 437 не сказала найвища судова ланка нашої держави, ніхто не має права вчиняти будь-які дії, спрямовані на втілення в життя положень зазначеного урядового акта, зокрема й на впровадження правопису 2019 р. Це очевидне з правового погляду питання, тому дуже прикро, що чиновники УЦОЯО, зокрема й високопоставлені, не розуміють таких простих речей.

Крім того, що мовні настанови 2019 р. затверджено незаконно, з перевищенням повноважень Уряду, вони є ще й свідченням поганої опрацьованості та недбальства в роботі їх укладачів, рясніють численними грубими помилками та недоладностями. Недарма так звану нову редакцію правопису в народі прозвали кривописом. Це ганебне й досі не бачене явище в науковому світі!

Тому з мовознавчої точки зору впровадження тих горе-правил в освіту, укладання відповідно до них завдань зовнішнього незалежного оцінювання також було б украй безвідповідальним кроком.

На підтвердження наявності в кривописі безглуздих нововведень, засадничих і кричущих помилок є такі докази:

1. Давно немає тих носіїв мови, які говорили [осени], [со́ли]. Тому повернення такої вимови та написання в обіг (п. 1 § 95 кривопису) позбавлене розумних підстав. Подібні слова тієї самої відміни й відмінюватися мають однаково: гусінь — гусені, то й осінь — осені; міль — молі, то й сіль — солі…

2. Одна із засад українського правопису — історична. Їй явно суперечать нові положення про «тетання» (§ 123). Такі вимова й написання нав’язані галичанам польськими поневолювачами. Крім того, прийнятність уживання як «ф», так і «т» в словах грецького походження («анафема» й «анатема», «дифірамб» і «дитирамб», «кафедра» і «кате́дра», «логарифм» і «логаритм», «міф» і «міт») аж ніяк не йтиме на користь усталенню письма. Це спроба повернення з мороку потойбіччя давно віджилого. А такої нісенітниці, як «Афіни» й «Атени» водночас (пиши власну назву, як заманеться), годі деінде знайти. Це ж несусвітність: поїхав у Афіни, а приїхав у Атени.

3. Батьки кривопису до такої міри незграбно виклали правило про слова грецького походження (§ 123), що згідно з ним ім’я Теодор в українській мові бути може, а от Федір — аж ніяк. Виявилося, що серед слів, «узвичаєних в українській мові з ф», ім’я Федір не числиться.

4. Розробники кривопису дуже недоладно подали правило про утворення іменників на означення осіб жіночої статі (п. 4 § 32). Згідно з ним виходить, що жіночим відповідником до іменників чоловічого роду «дурень» і «дурник» є не «дурепа», а «дурниця».

5. Кривописні діячі після довгих блукань манівцями поглумилися над наукою про мову й зарахували до числівників іменники «третина», «чверть» і «половина» (уст. 3 п. 1 § 107), чим остаточно заплутали і себе, і громадськість.

6. Творці кривопису, будучи далекими від наукового підходу, назвали дробовим невідмінюваним числівником усічену основу «пів» у складних словах, яка давно стала чимось на зразок приростка, і, керуючись таким засадничо хибним підходом, витворили плутане правило про написання того «пів» разом або окремо (пп. 7 п. 1 § 36). Проте відомо, що, пройшовши тривалий шлях свого розвитку, «пів» набрало зв’язаності вживання та поступово втратило відмінюваність. Але в українській мові відношення між словами виражаються за допомогою закінчень, і вона не знає невідмінюваних іменників, вінцем яких є приголосний. Тому в нашій мові «пів» здавна пишеться разом з іменниками як у називному, так і в родовому відмінку.

7. В українській мові є іменники «піваркуш» і «піваркуша», між значеннями яких немає ніякої засадничої різниці. І перше, і друге зводяться до «половини аркуша». Проте винуватці кривописного безладу постановили, що має бути «піваркуш» і «пів аркуша» (пп. 7 п. 1 § 36), але ж слово «піваркуш» у родовому відмінку — «піваркуша». Тобто згідно з кривописом може бути і «піваркуш», і «піваркуша», і «пів аркуша». А чи доцільно називати притомними людей, котрі вважають, що «пів» у слові «піваркуш» нібито «не виражає значення половини»?

8. Укладачі кривопису зарахували до дієприкметників активного стану теперішнього часу прикметник «квітучий» (пп. 1 п. 1 § 119). Також виявилося, що вони просто не розрізняють прикметники й дієприкметники.

9. Горе-володарі наукових ступенів і вчених звань нав’язали всім нам подвійний кличний відмінок як щось єдино правильне (§ 87), перекресливши набутки мовознавства попередніх десятиліть, а також підваживши творчість провідних українських письменників. А нововведення із «зануренням» прізвищ у кличний відмінок (§§ 74 і 87) — це просто зразок не чуваного досі дикунства.

10. Добірне кривописне товариство, постановивши писати «Атлантика» (п. 2 розд. III § 129), але «Атлантік-Сіті» (пп. 4 п. 3 § 154), показало повне нерозуміння того, що однією із засад нашого правопису, другою за значущістю, є морфологічна, згідно з якою наростки спільнокореневих мовних одиниць відтворюються однаково, тобто якщо передбачено написання «Атлантика» (з наростком -ик), то обов’язково має бути «Атлантик-Сіті» (теж із наростком -ик).

11. Родоначальники кривопису заплуталися до краю з уживанням букв «и» та «і» в найменуваннях місцевостей на земній кулі. Відповідно до їхньої непевної вказівки (п. 4 розд. І § 129) помилковим є написання з «і» перед [j], наприклад, таких географічних назв: Балтійськ (Московщина), Баян-Улгій (Монголія), Ванімійн (Австралія), Везувій (Італія); Вуолійокі (Фінляндія), Сервійон (Франція), Сійом (Індія); Гієстр (Франція), Сієна (Італія); Поліїрос (Греція), Ціїн (Китай); Андіюр (Індія), Ітіюра (Аргентина), Сіюні (Іран); Чикіян (Перу).

12. Ще одним свідченням безладдя, породженого кривописними небожителями, стала їхня недотепна настанова, відображена в п. 3 розд. ІІІ § 129. Згідно з нею мало би бути нісенітне «и», а не «і» в найменуванні таких точок на земній поверхні: Ванджійський хребет (Таджикистан); Бодончійн-Гол (Монголія), Камчійська гора (Болгарія), Салчійле (Румунія); Акшій (Казахстан); Гура-Шуцій (Румунія).

13. Своїми позбавленими розумного змісту веліннями хрещені батьки кривопису зганьбилися на всю країну. Вінцем їхнього недоладного творіння стало недолуге правило (§ 130, уст. 3), відповідно до якого слід писати з «є»:
— «анаєроб», «ваєсит», «екаєрбій», «логаєди», «маєстозо», «маєстро», «Міхаєль», «октаєдр», «таєквондо», «тетраєдр», «Фаєнца», «фаєтон»;
— «артерієктомія», «Габрієль», «Данієль», «Денієль», «дієреза», «рієлтор», «Сієтл», «соцієта»;
— «алоє», «аноєзія», «апноє», «голоєдр», «каланхоє», «каноє», «капоєйра», «коєнзим», «коєрцитивний», «коєфіцієнт», «орфоєпія», «поєзія», «поєт», «проєкт», «флоєма»;
— «брандмауєр», «Буєнос-Айрес», «Венесуєла», «димінуєндо», «дуєль», «дуєнья», «дуєт», «екуєле», «інфлуєнца», «конгруєнтний», «менуєт», «муєдзин», «піруєт», «пуєрарія», «пуєрилізм», «пуєрперій», «Пуєрто-Ла-Крус», «Пуєрто-Рико», «сарсуєла», «силуєт», «статуєтка», «Суєцький канал», «Уєллс», «Уєльс», «фуєрос», «фуєте»;
— «інтерв’юєр», «інфлюєнсер», «інфлюєнца»…

Про безчестя з кривописом нині відомо на весь світ. Усього вищезазначеного вже не вдасться замовчати та приховати.

Тож не вийде вдавати, що так і треба, що нічого не сталося. Рано чи пізно ганебному явищу доведеться дати оцінку. Поки що ж закликаю вас згорнути впровадження правопису-кривопису в галузі освіти, узагалі відмовитися від цієї непевної затії.

У молоді навіть на підкірці головного мозку не повинно й сліду залишатися від кривописних покручів: «авкціон» «архиєрей», «віцеконсул», «гакер» (замість «хакер»), «госпіc», «Ґеорґ», «Демостен», «дитирамб», «дияконеса» (узагалі казна-що), «до Лондону», «ексміністр», «експрессекретар», «ирій», «ирод», «контрадмірал», «мітологія», «оберофіцер», «павза», «пів аркуша», «пів Києва», «пів України», «попідол», «проєкт», «рієлтор», «фавна»…

Віктор РАДІОНОВ,
мовознавець, учасник бойових дій,
нині військовослужбовець

Днями у місті Києві відбулося засідання Координаційної ради Чорнобильських громадських і благодійних організацій при Чорнобильській асоціації народних депутатів України (ЧАНДУ).

Головував на засіданні співголова цієї ради Анатолій Беляєв.

На даний час до Координаційної ради входить 30 таких структур, котрі функціонують у Києві та в різних регіонах України. Згідно окремих оцінок нині в Україні в живих залишилось дещо більше мільйона громадян, котрі приймали участь в ліквідації аварії на ЧАЕС або постраждали внаслідок цієї жахливої катастрофи. На початку 90-х таких осіб налічувалось 3 млн 800 тисяч.

Під час засідання було розглянуто низку актуальних для чорнобильців питань, у першу чергу повʼязаних із захистом медико-соціальних інтересів осіб, уражених радіацією.

У виступах присутніх активістів наголошувалось, що за останні 10 років державне фінансування медико-соціальних програм для чорнобильців в Україні скоротилося у 8 разів, а при формуванні Держбюджету України на 2024 рік на ці цілі передбачається вкрай незначна сума.

Занепокоєння також викликає рішення у проекті Держбюджету віднести категорію осіб, постраждалих внаслідок радіаційного ураження під час ліквідації аварії на атомній станції до категорії осіб, котрі попали у важкі життєві обставини – тобто викреслити з історії самовіддану, жертовну працю і службу багатьох категорій громадян, чоловіків та жінок, що боролися зі страшними наслідками вибуху на Чорнобильській АЕС. При цьому висловлено абсолютно чітке розуміння того, що головний пріоритет нині – це фінансування безпеки і оборони України під час відбиття російської агресії.

Відзначено, що значна кількість чорнобильців, котрі спроможні за станом здоров’я та іншим можливостям, активно включилися у волонтерську діяльність, долучились до Сил територіальної оборони.

Присутні одноголосно підтримали письмове звернення Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» до Премʼєр-міністра України Д. Шмигаля щодо урахування відповідних пропозицій при додатковому опрацюванні проекту Держбюджету України відповідно до п. 2.25 «Бюджетних висновків», схвалених постановою ВРУ від 19.10.23.

Вирішено також продовжити розʼяснення зазначених вимог народним депутатам України.

На засіданні фахівці з питань ядерної безпеки, включно з іншими колегами- чорнобильцями, висловили подальше занепокоєння вкрай небезпечною кризою на Запорізькій АЕС, викликаною російськими загарбниками. Фахові пропозиції щодо активізації міжнародних зусиль по зменшенню ядерної загрози Україні та європейському континенту в цілому вже скеровані державним структурам України, готуються і міжнародним організаціям.

Петро Шатковський, член Координаційної ради при ЧАНДУ