Blog

1 липня 2021 року Верхован Рада України ухвалила у першому читанні проєкт Закону України «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (реєстр. № 5599 від 02.06.2021), внесений Президентом України В. Зеленським та визнечений ним як невідкладний. За таке рішення проголосувало 275 народних депутатів Укріни.

У пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що метою його розроблення є визначення правових та організаційних засад функціонування системи запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), та пов’язаних із ними осіб, змісту та порядку застосування відповідних заходів реагування.

Для досягнення цієї мети розробниками пропонується на законодавчому рівні:
- визначити поняття «олігарх» та ознаки, яким має відповідати фізична особа для віднесення її до такої категорії;
- встановити порядок та процедуру включення таких осіб до Реєстру олігархів;
- визначити коло суб’єктів владних повноважень, які прийматимуть рішення про визнання тієї чи іншої особи олігархом;
- передбачити юридичні наслідки для особи у разі її включення до Реєстру олігархів;
- вирішити інші питання, пов’язані з реалізацією положень цього Закону у разі його ухвалення (у тому числі шляхом внесення змін в інші законодавчі акти).

Слід зазначити, що законодавчі ініціативи Приезидента України В. Зеленського викликали в суспільстві чималий інтерес. Проєкт Закону про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів), активно обговорюється в експерному середовищі. Однак, особливо цікавим видається висновок Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України (далі – ГНЕУ), яке за результатами аналізу тексту законопроекту висловлено сумніви щодо доцільності його ухвалення у внесеній Главою держави редакції.

ГНЕУ, на наш погляд, небезпідставно вважає основну ідею законопроекту і, відповідно, усі його положення в цілому сумнівними з точки зору їх відповідності статтям 8, 19, 106 та 107 Конституції України. На думку експертів, запропонований Президентом України порядок розгляду питання про визнання особи «олігархом» «… має ознаки неправової процедури і закладає можливості для зловживань. Адже на стадії вивчення відповідного питання, внесення пропозиції до Ради національної безпеки і оборони України (далі – РНБО), розгляду цієї пропозиції і прийняття рішення відповідна особа не ставиться до відома про розгляд питання щодо неї і їй (попри те, що фактично вирішується питання про запровадження щодо неї заборон і обмежень) не надається можливість взяти участь у відповідній процедурі, надати усні чи письмові пояснення тощо, що зазвичай є елементом будь-якої процедури, яка має наслідком обмеження прав особи…».

У висновку ГНЕУ вказується також й на те, що у законопроєкті не передбачено створення належних запобіжників, які б унеможливлювали вибіркове застосування такої процедури.

Варто погодитися з Головою Верховної Ради України Д. Разумковим, який слушно зауважив, що РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, якому не властива функція відносити громадян до певних категорій. Іншими словами, вирішення цього питання законодавством України не віднесено до компетенції РНБО.

Також слід додати, що у статті 106 Основного Закону України наведено виключний перелік повноважень Президента України, який також не передбачає вирішення питання про включення осіб до Реєстру олігархів та виключення їх з цього Реєстру. При цьому, частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 17, частини другої статті 27 Закону України «Про статус народного депутата України» (справа про гарантії діяльності народного депутата України) зазначив, що відповідно до Конституції України повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, що унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки).

З огляду на викладене доводиться констатувати, що запропонована редакція частини першої статті 5 законопроєкту у частині щодо визначення РНБО органом, який прийматиме рішення про визнання особи олігархом, є такою, що не відповідає Конституції України. Але ж хто зараз звертатиме увагу на таку «дрібничку»? Часи нині не ті та й Конституційний Суд України, як кажуть, не в тренді, тому на його рішення, що згідно з Основним Законом України мають силу закону, нинішні можновладці не надто звертають увагу…

Видається доцільним дослухатись до думки Д. Разумкова, який вважає, що запропонований механізм визнання особи олігархом створює ризик виникнення потенційного конфлікту інтересів, оскільки до складу цього РНБО входять високопосадовці, які гіпотетично можуть бути пов’язані з олігархами. Поряд з тим, він звернув увагу на відсутність законодавчо визначеного виключного переліку посадовців, які входять до складу РНБО.

Дійсно, такого перліку немає ані в Конституції України, ані в Законі України «Про Раду національної безпеки і оборони України». До того ж, пропонуючи такий механізм визнання особи олігархом, авторам законопроєкту варту було б задуматись й над питаннями його подальшої практичної реалізації.

Наприклад, який орган видаватиме довідку про те, що певна конкретна особа не занесена до Реєстру, або виключена з нього? Невже РНБО?

На думку Голови Верховної Ради України, для вирішення питання про визнання тієї чи іншої особи олігархом варто було б створити окремий орган, наприклад за аналогією з тими комісіями, які займаються відбором персоналу до НАБУ чи САП. Ще один орган?!!! З незалежними іноземними експертами та кращими з кращих вітчизняними борцями з корупцією та організованою злочинністю… Прізвища навмисно не називатимемо, адже всі вони й без того добре відомі в Україні та за її межами як непервершені популісти і професійні нероби.

Варто погодитися з принциповою позицією експертів, які вважають, що законопроєкт не передбачає належного узгодження його положень з чинними законодавчими актами, що неминуче призведе до серйозних проблем у правозастосовній сфері. Наприклад, відповідно до частини першої статті 5 законопроєкту Голова Служби безпеки України як член РНБО наділятиметься правом особисто вносити подання про визнання особи олігархом (Голова Служби безпеки України відповідно до статті 107 Конституції України є членом РНБО за посадою). Водночас, суб’єктом такого подання згідно з цією ж нормою має стати очолюваний ним орган – Служба безпеки України.

Застосування дуалістичного підходу до вирішення питання про визначення кола осіб, які матимуть право внесення відповідних пропозицій на розгляд РНБО, на наш погляд, є недоцільним, адже зазначена норма у неведеній редакції лише створюватиме плутанину.

Підтримуючи обгрунтовані критичні зауваження ГНЕУ, вбачаємо за доцільне зосередитися не тільки на положеннях законопроєкту та його хибах, а уважно ознайомитись з текстом пояснювальної записки до нього. У цьому документі повинні зазначатися мета підготовки документа, обгрунтування необхідності запропонованих законодавчих новел, правові аспекти, наводиться фінансово-економічне обґрунтування та прогноз результатів реалізації ухваленого Закону.

Дослідження тексту пояснювальної записки, як видається, дозволить з’ясувати, чи усвідомлюють розробники законопроєкту глибину проблеми, яку вони намагаються розв’язати. Це також дасть відповідь на запитання про причини значної кількості помилок, яких припустилися розробники під час формулювання низки положень законопроєкту.

Обґрунтовуючи нагальну необхідність прийняття цього нормативно-правового акта, Глава держави у пояснювальній записці зазначив, що «питання, пов’язані із запобіганням загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів), та пов’язаних із ними осіб, застосуванням відповідних заходів реагування, потребують законодавчого врегулювання».

Наведене обґрунтування видається не тільки кострубатим з точки зору стилістики його формулювання, а й недостатньо змістовним, перевантаженим оціночними судженнями та надто розпливчатим. Так само невдало, на нашу думку, сформульовано й мету, яку переслідували розробники законопроєкту. Йдеться про «… визначення правових та організаційних засад функціонування системи запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), та пов’язаних із ними осіб, змісту та порядку застосування відповідних заходів реагування».

Назва законопроекту у запропонованому формулюванні, як видається, може свідчити про відсутність у Глави держави розуміння реального стану суспільно-політичної ситуації в країні. Так, на думку В. Зеленського, існує нагальна необхідність визначити правові та організаційні засади функціонування системи запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом олігархів (виділено нами – В.Т., С.Д.). Проте, проблема, яку пропонується розв’язати ухваленням цього документа, виникла не сьогодні і не вчора… Тому використання слова «запобігання», на наш погляд, у даному випадку не відображає усієї її сутності та справжніх масштабів. Як видається, запобігати явищу, яке уже «пустило коріння», занадто пізно.

Більше того, автори законопроекту пропонують запобігати не самому суспільно небезпечному явищу, а загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом олігархів на суспільне життя країни. Таким чином, Глава держави вважає за доцільне спрямовувати зусилля не на одну з причин негараздів, які тривалий час переслідують українське суспільство, а на наслідки!

У пояснювальні записці зазначається, що законопроєкт передбачає внесення змін до низки законодавчих актів «…з метою створення Реєстру осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів), визначення порядку включення осіб до Реєстру та наслідків такого включення, запровадження декларування публічними службовцями контактів з особами, включеними до зазначеного Реєстру».

Таке формулювання мети видається щонайменше дивним, адже процес створення та ведення Реєстру олігархів і запровадження декларування публічними службовцями контактів з особами, включеними до цього Реєстру, на наш погляд, являє собою засіб, за допомогою якого досягатиметься певна мета. Інші положення пояснювальної записки викликають неменший подив. Так, у пункті 4 (правові аспекти) автори законопроєкту обмежились наведенням переліку нормативно-правових актів, якими регулюються «… відносини у даній сфері правового регулювання». Хоча, як видається, варто було б зазначити, чим саме викликана потреба у додатковому унормуванні цих правовідносин.

У пункті 5 (фінансово-економічне обґрунтування) наводиться доволі сумнівний висновок, що «… прийняття та реалізація положень, передбачених проєктом Закону, не потребуватиме додаткових витрат з Державного бюджету України та місцевих бюджетів.». Тобто розроблення необхідного програмного забезпечення, введення в дію Реєстру олігархів, його поточне обслуговування та захист від несанкціонованого втручання тощо, на їхню думку, не потребуватимуть додаткових фінансових ресурсів. До цього варто було б додати цілком ймовірні чималі за розміром відшкодування за судовими позовами, які, на наше переконання, обов’язково матимуть місце у разі ухвалення Закону у запропонованій Главою держави редакції.

Але все це буде потім… Зараз же владі конче потрібні гучні піар-акції, аби будь-якою ціною утримати залишки одержаних раніше та невиправданих протягом 2 років політичних авансів. Тому замислюватись над такими «дрібницями» розробники не вбачають за необхідне.

Ще «більш феєричною» видається змістована частина пункту 6 (прогноз результатів). На переконання розробників, «реалізація Закону вплине на осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), та пов’язаних з ними осіб, а також на публічних службовців»! Оце так прогноз!

Здавалось би усе логічно: яка мета, такі й очікувані результати! Але це лише у випадку, якщо підходити до вирішення проблеми з позиції авторів законопроєкту. Якщо ж керуватися здоровим глуздом, то одразу впадає в око дисонанс між задекларованою метою, яку переслідували розробники законопроєкту, та очікуваними від реалізації його положень результатами. Вплив на зазначених вище осіб, на наше переконання, є аж ніяк не результатом, а являє собою один із засобів його досягнення.

Зміст пояснювальної записки, як видається, може вказувати на відсутність справжнього розуміння глибини проблеми, яку взялися розв’язати розробники законопроєкту. Як тут не згадати вислів одного з класиків марскизму про те, що законодавець не повинен перетворюватись на щуролова, завдання якого знищити ненависного шкідника. Натомість, мудрий законотворець має поводитися, як справжній дослідник, який передусім намагається якомога глибше дослідити явище і лише після цього обирає знаряддя та засоби ведення боротьби з ним.

Усе наведене вище дає підстави для висновку, що текст внесеного Президентом України законопроєкту є логічним продовженням помилкових суджень та необгрунтованих умовиводів, наведених його авторами у пояснювальній записці. Розробники законопроєкту стверджують, що реалізація його приписів не порушуватиме основоположних прав людей, які підпадають під визначення олігарха. На їхню думку, у документі лише передбачено процедуру визначення кола цих осіб і встановлюються правила їхніх взаємовідносин з представниками влади. У законопроєкті, зокрема, запропоновано регламентувати зустрічі та інші взаємовідносини представників органів влади з особами, які володіють значними активами.

Анонсуючи внесення законопроєкту до парламенту, В. Зеленський зазначив, що строк дії Закону обмежуватиметься 10 роками. Реалізацій його приписів, на його перконання, має стати першим кроком до ліквідації олігархічної системи в Україні. На його основі, за словами Глави держави, будуть розроблені антитрастові закони, закон про лобіювання та інші нормативно-правові акти, що переформатують економічні й суспільні відносини в країні. Це, на думку В. Зеленського, повинно дати поштовх розвитку середнього класу та пришвидшить розвиток економіки.

Не може не викликати стурбованість те, що Президент України В. Зеленський вкотре вдається до неприхованого шантажу. Під час спілкування з журналістами на Всеукраїнському форумі «Україна 30. Екологія» Глава держави пригрозив, що у разі якщо народні депутати саботуватимуть ухвалення закону про запобігання впливу олігархів, він винесе це питання на всеукраїнський референдум. Така риторика Президента України може вказувати не тільки на відсутність цивілізованого підходу до законодавчого унормування проблеми, а й про намагання повністю підім’яти під себе законодавчу владу, використовуючи при цьому інститут всеукраїнського референдуму.

Крім того, складається враження, що Глава держави повною мірою не усвідомлює сутності та ролі референдумної демократїї у суспільному житті, а також складності процесу проведення законодавчого референдуму та подальшої імплементації його результатів. Нагадаємо, що Україна уже має сумний досвід проведення Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року, на якому Український народ дав стверджувальну відповідь на усі чотири поставлені запитання. Проте, результати цього референдуму не імплементовано до цього часу.

Поряд з тим, В. Зеленський наголосив, що «не вважає питання олігархів вартим того, щоб виносити його на референдум, оскільки використовувати інструмент прямого народовладдя потрібно щодо вирішення фундаментальних і дійсно важливих питань». Однак, оприлюднені ним самим власні переконання з вказаного питання не завадили панові президенту внести законопроєкт до парламенту для невідкладного першочергового розгляду.

Підбиваючи підсумок усьому наведеному вище, вважаємо за доцільне навести напрочуд влучну оцінку, надану положенням цього законопроєкту міністром юстиції Д. Малюською, який зазначив, що після закінчення дії «Закону про олігархів» будуть ухвалені «цивілізовані механізми», які дозволять запобігати впливу олігархів на суспільне життя. Таким чином, пан міністр фактично визнав, що запропоновані Президентом України В. Зеленським законодавчі новели не вирізняються цивілізованим характером. До того ж у програмі «Свобода слова Савіка Шустера» він висловив власне бачення перспектив реалізації цього Закону. Пан Д. Малюська переконаний у тому, що Закон (у разі його узхвалення парламентом та введення в дію) оскаржуватиметься у Конституційному суді України.

Цікаво, на яке рішення Конституційного Суду України розраховуватиме Президент України В. Зеленський у розпал конституційної кризи та з огляду на його неприховане прагнення достроково припинити повноваження суддів його складу?

Володимир Тимошенко,
доктор юридичних наук, професор

Сергій Дрьомов,
член Національної спілки журналістів України, кандидат юридичних наук

І справді, чи може таке бути, щоб держава виступала проти своїх громадян і діяла всупереч їхнім інтересам? Воно-то, може, і не може, але ж насправді не просто може, хоч і не може, але ж так і є. Зацікавлені зрозуміли.

Про що йдеться? Про облудний і злочинний закон про землю, яку намагаються розхвизькати й просрати (навіть не вибачатимусь за не зовсім толерантний вислів) на догоду чи то міжнародним партнерам, чи то міжнародним злочинцям? Про зруйновані освіту й науку, яку таки ж знищили, так само орієнтуючись на щось вельми міжнародне? Про знищену колись могутню промисловість, яка й задарма не потрібна ніяким міжнародним будь-кому й кому-завгодно, бо ж на біса їм конкуренти? Про сільське господарство, про фермерів, про невеликі переробні підприємства, які теж не зовсім, здається, «вписуються», у створену й написану не нами заробітчанську концепцію? Про все перелічене можна багато писати в будь-якому жанрі, аж до судових позовів, включно з позовами до ЄСПЛ. Хоча судова система теж, як з’ясувалося, має працювати в інтересах міжнародної спільноти, міжнародних партнерів і міжнародних здирників (останнє є моїм власним емоційним оціночним судженням, тому претензії, якщо такі можуть з’явитися, можуть бути особисто до мене).

Але писати одразу й про все — це ні про що. І мені чомусь хочеться кілька слів сказати про систему охорони здоров’я, яку в Україні наполегливо й послідовно перетворюють на систему знищення нації.

Про медичні проблеми, але не про COVID

Отож, я навіть не про претензії до МОЗ, я лишень про своє нерозуміння того, що в Україні відбувається з медициною. Але це не про горезвісний COVID.

Щоб не намагатися охопити безмежне й неохоплюване, розповім про своє. Точніше, не тільки про своє, бо ж у такому становищі зараз щонайменше 22-25 тисяч українців. Якщо хтось вважає, що це не так уже й багато, то саме стільки людей мешкають у не найменшому районному центрі.

Отож, суть справи. Почну із себе. Маю загадковий для багатьох діагноз «розсіяний склероз», який навіть сімейні лікарі подекуди й подеколи вважають забудькуватістю, порушенням когнітивних функцій, зависоким артеріальним тиском, хворими суглобами — варіантів багато. Насправді це невиліковне в жодній країні світу й за жодні гроші аутоімунне захворювання, яке спричиняє інвалідність, пошкоджуючи мієлін і унеможливлюючи передачу нервових сигналів у мозку (це дуже приблизно). Це не залежить від способу життя. Це не залежить від рівня освіти. Це не залежить від фізичної підготовки, харчування, поганих звичок чи будь-чого іншого. Просто людина починає погано ходити, погано спати, погано бачити, погано переживати спеку, погано витримувати фізичні, чи/і розумові, чи/і психологічні, чи/і емоційні перевантаження, і ще багато чого — усякого й дуже різного, у кожного своє. За приблизними підрахунками, таких хворих в Україні 22-25 тисяч (власне, я вже говорила, але тут і повторити не гріх). Ні, це не спадкове захворювання. Ні, ви також не застраховані, як і ваші близькі. Ні, допоки ліків від цієї хвороби немає в жодній країні світу. Ні, завтра ліки не з’являться ані за мільйон, ані за мільярд у будь якій валюті. Так, якщо ви до цієї халепи ніяк недотичні, то можете вважати себе щасливою людиною. Поки що. Ліки, які існують на сьогоднішній день, дозволяють просто тримати захворювання під контролем. Якщо, звісно, пощастить. Не вилікувати хворобу, а уповільнити її перебіг. І це вже щастя.

Маєте діагноз? Рахуйте гроші!

І про гроші, бо це важливо. Лікарські засоби, які використовуються при терапії розсіяного склерозу, дуже дороговартісні. Дуже. Якщо покладатися на «Компендіум», то Копаксон 40, який вважається золотим стандартом при такому лікуванні, коштує близько 10 000 гривень за упаковку, якої вистачає на чотири тижні. Не на місяць, а на 28 днів. Тобто на рік при такій ціні знадобиться приблизно 130 000 гривень тільки на основне лікування. Чи вистачає для повноцінного лікування тільки Копаксон 40? Звісно, не вистачає. Доводиться використовувати ще й інші лікарські засоби, які можуть бути помічними як симптоматичні при різних проявах захворювання. Додамо доволі специфічні засоби гігієни, без яких на певному етапі вже не обійдешся…

Отак і набіжить за рік від 160 000 до 200 000 гривень на рік.

…Інвалідність при розсіяному склерозі — це не питання варіативності, це імператив. Хтось раніше, а хтось пізніше, але всі ми там, тобто на пенсії по інвалідності, будемо. Ну, нехай ця пенсія 4 000 гривень на місяць, тобто 48 000 гривень на рік. І пенсія — це не тільки ліки, це ще й харчування (здається, я пропустила про специфіку харчування, про потребу в вітамінах і вітамінних комплексах), це ще й комунальні послуги, транспорт (найчастіше це може бути тільки таксі). Дефіцит пенсіонерського бюджету вам порахувати? І це за умови, що пенсія не 3 000 і не 1 700 гривень, а десь на рівні середньої…

Блажен хто вірує, або Дурень думкою багатіє

Але ж є держава! А держава ніколи не покине своїх громадян напризволяще! Держава забезпечує всіх хворих на невиліковні захворювання необхідними лікарськими засобами! Наступний вигук — блажен хто вірує! Пояснюю — блажен, хто вірує в допомогу держави, бо дурень думкою багатіє, бо проблеми індіанців і шерифів — це проблеми недотичні й зовсім різного порядку, бо тепер усе не так, як у четвер. І не так, як у понеділок. Або в середу чи п’ятницю. Або будь-коли ще. Ось не так — і все! Дефіцит довіри? Чи зневага до тих, хто довіряє державі? Зараз поясню.

Почну з Конституції України. Цитую: «Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю./Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Роблю висновок. Держава Україна оголосила конституційною нормою життя, здоров’я, честь і гідність своїх громадян найвищою соціальною цінністю. І хто я така, щоб ставити під сумнів Головний Закон країни? То я й волію обходитися без сумнівів.

Продовжу Конституцією України. Цитую: «Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом… Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом». Роблю висновок. Держава Україна не може забезпечити пенсії, які «є основним джерелом існування», на належному рівні, бо прожитковий мінімум для людей із невиліковним захворюванням невідомого генезу й із непередбачуваним перебігом в рази менший за найнагальніші потреби.

Продовжу Конституцією України. Цитую: Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування./ Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм./ Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. {Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 49 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/2002 від 29.05.2002}». Роблю висновок. Держава Україна на конституційному рівні зобов’язалася створити «умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування», причому в державних і комунальних закладах охорони здоров’я медичне обслуговування надається безоплатно.

А що ж насправді діється в Україні з гарантованою найвищим Законом держави безоплатною медичною допомогою для хворих на невиліковне захворювання розсіяний склероз? Чи створені умови для передбаченого конституційним способом рівня медичного обслуговування? Чи є таке обслуговування дійсно безоплатним?

Трохи інфи з перших рук

Держава Україна купує деяку кількість дороговартісних препаратів для лікування РС. Ну, не дня лікування, а для стримування імунної системи, яка при аутоімунних захворюваннях знищує свій же організм. Ну, не для всіх хворих, а тільки для якоїсь кількості. Тим не менше, і МОЗ, і КМДА закуповують ці препарати. І це справді так.

Але ось я скажу із висоти своєї дзвіниці. Маю офіційно встановлений діагноз із 2008 року, причому одразу на рівень другої групи інвалідності. Наскільки розумію, хворіти я почала десь у 2000 році, але в той час не було ще ані сучасної діагностики, ані справді дієвих препаратів. Тепер є.

Ура?

Ну… РС – це хвороба, яка має безмежну кількість варіантів перебігу. Відтак і допомогти бодай якось різним людям у різних ситуаціях можуть різні препарати.

Я про себе скажу. На власному досвіді. Із осені 2018 року я, Наталія Віталіївна Коваль, одержувала в Центрі РС м. Києва препарат Копаксон 40. Уколи треба робити тричі на тиждень завжди. Тобто завжди, тобто не рік, не три, не десять, а завжди. Копаксон 40 вважається золотим стандартом при лікуванні РС (тобто при підтримуючій терапії) і дозволяє продовжити ремісію й уникати загострень. Принаймні, так вважалося два-три роки тому.

Комусь цікаво про це? Прошу — https://compendium.com.ua/dec/271301/ (для довідки: «Компендіум» – найавторитетніший довідник лікарських засобів).

Згідно з даними «Компендіума», вартість цього ЛС на чотири тижні (не на місяць) сягає майже 10 000 грн. Діюча речовина ЛЗ — Глатирамеру ацетат.

Але ж Україна й Київ закупили Глатирамеру Ацетат Віста! Це ж чудово, правда? Ось що повідомить «Компендіум» про цей ЛЗ — https://compendium.com.ua/dec/336528/. Вартість заявлена майже 7 500 грн. Діюча речовина ЛЗ Глатирамеру Ацетат Віста — Глатирамеру ацетат!

Овва! То це один і той же препарат, який можна закупити на чверть ціни дешевше! То на біса здався золотостандартний Копаксон 40? Навіть якщо купувати не на всіх (а купується кожен препарат точно не для всіх), то це ж якась скажена економія! Чи ні?

Я не лікар-невролог. Я не вузький фахівець по цьому захворюванню. Але я хворію не менше двадцяти років. Але я брала участь щонайменше в трьох клінічних дослідженнях. Але я мала «щастя» спілкуватися з медициною на всіх етапах захворювання. Так ось — НІ! Ніякої економії тут немає. Бо Глатирамеру Ацетат Віста і Копаксон 40 із діючою речовиною Глатирамеру Ацетат — це РІЗНІ препарати, навіть якщо мають одну основу.

Повторюю. Я, Наталія Віталіївна Коваль, не лікар-невролог. Але я хворію не менше двадцяти років. У мене було кілька ремісій і кілька загострень. Під час одного із загострень у мене була повністю паралізована права сторона тіла. А це значить, що я не могла ходити, сидіти, повертатися в ліжку, тримати правою рукою ложку чи чашку, деякий час я не могла навіть ковтати. Частина функцій відновилася — спочатку слонячо-бегемотячі дози гормональних препаратів, які (слава Богу) дозволили знову стати на ноги бодай якось, бодай із ключкою, бодай тримаючись за стінки, дозволили хоча б (вибачте за інтимну деталь) до туалету добиратися, а вже потім – Копаксон 40, оце якраз той самий, який золотий стандарт і який Глатирамеру ацетат. Але ж це НЕ (!) Глатирамеру Ацетат Віста.

Не все котові Колодій…

Так, без паніки, Колодій — це українська назва Масниць, коли їдять млинці й сирок навіть вуличні котиська. Але ж Масниця-Колодій закінчується, хоч ти як хочеш. То й Копаксон 40 купувати перестали! Бо навіщо витрачати дурно-даром доволі грубі гроші? Хто не зауважив, то я підкажу — різниця в ціні цих препаратів цілком порівнянна з пенсією. То чи не правильно купувати інший препарат, але з такою самою діючою речовиною?

Повторюю ще раз. Я, Наталія Віталіївна Коваль, не лікар-невролог. Але я хворію не менше двадцяти років. У мене було кілька ремісій і кілька загострень. Я лікувалася Копаксоном 40 — і кілька років ремісії. Я лікувалася Бетфером (один із інтерферонів) — і впродовж місяця мала ефект дуже сильного грипу з усіма можливими симптомами. Препарат категорично не підійшов. Повернулися до Копаксону 40. Поступово оклигала — дякувати Богові й Тетяні Олександрівні Кобись разом із усім колективом Київського Центру РС. Але у 2021 році, одразу із січня, Копаксону 40 не стало. Бо замість нього закупили не те, що краще, а те, що дешевше.

Куди я мала подітися? Колола Глатирамеру Ацетат Віста, а не Копаксон 40. Нагадую – діючі речовини однакові. За два місяці я мала такі симптоми — ложку правою рукою не тримаю (добре, що обома руками володію майже однаково), зір погіршився й вигулькнув астигматизм, про роботу ШКТ делікатно промовчу, але витрати на засоби гігієни зросли в кілька разів, потрапити пальцем у власного носа я не можу навіть із відкритими очима (це один із стандартних неврологічних тестів), праву частину тіла майже не відчуваю, температура ще й до сьогодні не внормувалася… Ну, і всяке таке.

То хтось мені доведе, що це один і той же препарат? Ні. Це препарати різні. І купувати треба обидва, хоча й мають одну діючу речовину. На пальцях поясню. Хтось уявляє, скільки є різновидів, скажімо, Ацетилсаліцилової кислоти (ага-ага, це всім відомий аспірин)? Або Парацетамолу? Різні торгові назви, різна вартість, різне дозування… Але комусь допомагає Дарниця, а комусь Німеччина, комусь же щось третє чи навіть п’ятнадцяте.

Наука є така – фармакологія називається. Яка твердо стоїть на тому, що навіть препарати з однією й тією ж діючою речовиною — це препарати різні! І алергія аж до анафілактичного шоку може виникати на щось, що не має ніякого стосунку до головної діючої речовини. Різний ступінь очищення. Різні допоміжні речовини. Різні наповнювачі. Будь-що інше може (не обов’язково, але може) викликати в когось негативну реакцію. Почитайте уважно інструкцію до будь-якого ЛЗ (лікарського засобу) — там обов’язково буде написано, що небажані реакції можуть виникати НА БУДЬ-ЯКИЙ КОМПОНЕНТ ПРЕПАРАТУ. У когось не виникнуть. І слава Богу. А у когось може трапитися біда.

Я перевірила всі документи МОЗ, я надіслала запит до КМДА — Копаксон 40 не купувався й для закупок не планується. Бо Глатирамеру Ацетат Віста — це те саме. Ну, майже те саме. Для багатьох те саме. І якщо комусь не підходить, то… Щось там про шерифів на Дикому Заході й про проблеми індіанців…

І мої проблеми нікого не товчуть, не хвилюють і не зачіпають. Якщо я не їстиму й не платитиму комірне, то раз на три місяці я зможу купити собі упаковку ліків на чотири тижні. Все…

Не-інсайд

Усі, мабуть, у курсі, що уже кілька років закупівля ліків — клопіт спеціальної служби. Називаються пишно – Медичні Закупівлі України.
Царякотигорошкабогадушумать, хто це такі? Чому не лікар-фахівець, не доктор медичних наук, не Центр РС вирішують, кому не доносити до рота ложку, кому не ходити, кому сліпнути (про роботу ШКТ й сечостатевої системи я делікатно промовчу, але великими, татабратакумасвата, літерами – ПРОМОВЧУ).

Вони. Оці Медичні Закупівлі, пишаються економією. Пишаються тим, що мене, громадянку України, позбавили конституційного права одержувати кваліфіковану й безкоштовну медичну допомогу. Так, між іншим, маю тридцять років страхового стажу. Фактично, маю зароблену пенсію. За тридцять років на лікарняному була разів два чи три. Але якась невідома особа із Медичних закупівель України, не називаючись, повідомила, що тепер це винятково мій клопіт. Хотілося б уточнити? Мій клопіт що? Закупівля медичних препаратів? Дотримання Конституції? Позов до суду? Мій клопіт – це що?

Пані Валентина Григорівна Гінзбург, яка очолює охорону здоров’я столиці, відповідь на мій запит надала негайно, упродовж кількох годин. Пані Тетяна Олександрівна Кобись, очільниця Київського Центру РС, доктор медичних наук, мене постійно консультує й підтримує, але на сьогодні Копаксону 40 немає. Зате є Глатирамеру Ацетат Віста, який спричиняє негативні дуже явища (слово «загострення» триматиму при собі, щоб не наврочити).

Людоньки, ви розумієте, що питання чийогось життя вирішують Медичні Закупівлі України? Які «сам п’ю, сам гуляю» і розповідають усім, від пацієнта до міністра, куди їм іти й що робити. Кажуть, кицюні такі, «звертайтеся до Держлікслужби». Але ось чесно, мені втрачати нічого, а розсіяний склероз добренько так загартовує. Звісно, до Держлікслужби я звернуся, до судових інстанцій я звернуся, доведеться – подам позов до ЄСПЛ. Ось тільки ж позов до Медичних закупівель України не вийде, а вийде до держави Україна…

А хто там працює, у тих Закупівлях? Лікарі? Академіки? Бодай просто люди з фаховою освітою? Фармацевти чи бодай фельдшери? Чи, може, знову кубло грантожерів? Натовп бродячих активістів? Ото вже фахівці! Хоча це емоційне оціночне судження. І думаю, що я маю на це право.

Пи.Си. А за тиждень в Україні вкотре святкуватимуть День Конституції. Держава Україна VS громадяни України — ду-у-уже конституційна історія.

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

На 63-му році передчасно пішов із життя Віктор Іванович Гвоздь – військовий і державний діяч, дипломат, багаторічний керівник воєнної і зовнішньої розвідок України. Трагедія сталася 28 травня під час його перебування на відпочинку у Арабській Республіці Єгипет, де він займався дайвінгом. Чергове занурення зі спорядженням на велику глибину виявилося останнім у його житті. Рятувальники витягнули уже бездиханне тіло з води, і невдовзі лікарі констатували смерть.

Несподівана смерть В. Гвоздя болем відгукнулася в серцях багатьох колег і друзів, з якими він пліч-о-пліч починав свій шлях у розвідці, перебував у миротворчих місіях за кордоном, служив на різних посадах, займався громадською діяльністю, тих журналістів, кому він давав численні коментарі та інтерв’ю як знаний експерт у сфері національної безпеки і геополітичних досліджень.

Віктор Іванович Гвоздь прожив цікаве, насичене багатьма подіями життя. Він народився 24 травня 1959 року в Тернопільській області. Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище імені М. Фрунзе (1981 р.), юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1997 р.), магістратуру Київського університету економіки і права (2005 р.), Воєнно-дипломатичну академію (2009 р.).

Його послужний список красномовно говорить сам за себе. Із 1981 по 1993 рік проходив службу на командних та штабних посадах в частинах і підрозділах розвідки Збройних сил СРСР і України. У 1993–1995 роках брав участь у миротворчих операціях ООН на території колишньої Югославії. У 1996–1999 роках обіймав посаду аташе з питань оборони при Посольстві України в Хорватії та Боснії і в Герцеговині (за сумісництвом). У 1999–2000 роках був заступником начальника Військово-дипломатичного управління Міністерства оборони України. Із 2000 по 2003 рік був представником Міністерства оборони України при Постійному представництві України при ООН (США). Із січня 2008 по серпень  2010 року обіймав посаду начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Із лютого 2014 по квітень 2016 року очолював Службу зовнішньої розвідки України. Володів англійською, хорватською, сербською, китайською мовами.

Керівники розвідки із такою фаховою освітою, знанням іноземних мов і таким послужним списком – це по праву військова еліта для будь-якої держави. В Україні він також був неабияк затребуваним. І хоч мінливий час і політична кон’юнктура вищого політичного керівництва країни у різні періоди української історії одних віддаляла від управління такими ключовими відомствами, як розвідка, а інших наближала, усе ж наставав час, коли саме професіонали виявлялися тими, хто міг реально оцінити складну ситуацію, наявні ризики і оперативно вживати необхідні заходи.

Так сталося і у 2014 році. На той час В. Гвоздь уже кілька років як був звільнений із посади начальника ГУР МО України. Працював на різних посадах в інших структурах. Але уважно стежив за усим, що відбувалося в країні і щиро вболівав за долю України. У період Революції гідності він, як і чимало інших небайдужих, неодноразово бував на Майдані й піднімався на сцену. Ще на початку грудня 2013 року долучився до звернення ветеранів воєнної розвідки Збройних Сил України, у якому йшлося про те, що жорстоке побиття молоді – злочин, якому немає пробачення. «Ми, ветерани військової розвідки, звертаємося до вас, наші побратими, з проханням підтвердити свою відданість Українському народу і засудити дії злочинців як у спецформі, так і без неї», – наголошувалося у тому посланні. А один з останніх дописів, зроблених ним на сторінці у Фейсбуці 20 лютого 2014 року, звучав так: «Ситуація вже вийшла з-під контролю нинішньої влади. Подальша її ескалація тільки погіршує її шанси залишитися безкарною за те, що сталося…»

Уже за кілька днів після цього посту з’явилася Постанова Верховної Ради України № 777 від 24 лютого 2014 року такого змісту: «Враховуючи фактичне самоусунення Президента України від виконання своїх повноважень, усвідомлюючи відповідальність за ситуацію в державі, в тому числі необхідність забезпечення національної безпеки України, Верховна Рада України постановляє: призначити Гвоздя Віктора Івановича Уповноваженим по контролю за діяльністю Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України та розвідувального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону».

А невдовзі він очолив Службу зовнішньої розвідки України. Упродовж короткого терміну за його рішенням було повністю оновлено керівництво Служби, зокрема, звільнено всіх заступників голови СЗР України, а також низку керівників окремих департаментів, управлінь, їхніх заступників тощо. На їхнє місце призначили інших фахівців, відданих ідеї збереження цілісності Української держави, частина з яких пройшла школу воєнної і прикордонної розвідок.

Це внесло певні корективи в стиль роботи, підходи до вирішення пріоритетних завдань і дало змогу у складних умовах російської агресії згуртувати особовий склад та на патріотичній основі скерувати службову діяльність підрозділів СЗР України на якісне виконання пріоритетних завдань зі здобування інформації, необхідної військово-політичному керівництву держави. Зовнішня розвідка одразу ж з перших днів російської агресії вносила конкретні пропозиції, як діяти в кризових ситуаціях і моделювала можливі сценарії розвитку подій.

Фахівці зазначають, що в ті дні зовнішня розвідка дійсно була однією із небагатьох структур, в якій не помічалося розгубленості і яка видавала на гора пропозиції, що слід невідкладно робити. Щоправда, у ті буремні дні й місяці, як і в попередні роки, до окремих порад і доповідей розвідки не завжди, на жаль, дослухалися. Пройшов через це і В. Гвоздь. Але, як людина військова, він усвідомлював, що накази, настрої і уподобання вищого керівництва, не обговорюються. Тому наполегливо й послідовно робив свою справу, скільки йому для цього було відведено долею.

Попри все, він був оптимістом. Під час одного зі своїх виступів у ті роки у рідній для нього Військово-дипломатичній академії МО України, де він свого часу отримував магістерський диплом у галузі військового управління, зазначав: «Я глибоко переконаний, що ситуація у нашій країні нормалізується. Пройдуть часи якоїсь невизначеності шляхів розвитку України, зневіри, розчарувань. Вірю, що ми побудуємо справедливе суспільство, в якому торжество закону, шанобливе ставлення до людей і повага до них, загальнолюдські цінності, турбота про військових, захисників Вітчизни стоятимуть на першому місці. Звісно, що для цього нам усім треба багато і плідно попрацювати».

Вірний цим словам він залишився і після звільнення з посади Голови СЗР України. Не склав руки, а продовжував бути корисним і для розвідувального співтовариства країни, і для протистояння російській агресії на інформаційному фронті, і для донесення для широкого загалу правильного розуміння місця й ролі розвідки в сучасних умовах. Він знав, наскільки це гостра і специфічна зброя, і хотів, щоб це розуміли інші й могли на своєму місці у сфері державного управління цією зброєю користуватися.

В. Гвоздь розробив курс лекцій «Історичні, правові та політичні аспекти розвідувальної діяльності держави», які з великим успіхом читав у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», а також подібний курс лекцій під назвою «Розвідувальна діяльність як засіб реалізації зовнішньої політики держави». Його читав у Національному авіаційному університеті. Написав відповідну монографію і захистив докторську дисертацію. Багато часу віддавав керуванню Центром геополітичних досліджень «Борисфен Інтел». Підготував і видав книгу з історії зародження, становлення і розбудови воєнної розвідки – «Воєнна розвідка України на зламі другого тисячоліття».

Як експерта його запрошували на різні наукові конференції за кордон за профілем його попередньої діяльності. І скрізь він намагався у своїх виступах привернути увагу світової громадськості до подій в України, до її боротьби за повернення тимчасово окупованих територій Донбасу і Криму, говорив про гібридні методи ведення війни проти України і висловлював власне бачення, що їм слід протиставляти.

За коментарями до нього часто зверталися журналісти різних телеканалів та Інтернет-видань. У кадрі він завжди був цікавим, розсудливим, виваженим, ніколи не вдавався до емоцій, не переходив на особистості, не займався критиканством. Як був відповідальним державником на посадах, так і вже поза державною службою продовжував жити національними інтересами. Бо звик ще від лейтенанта служити Державі і народові, як це не звучить пафосно. І завжди мав офіцерську честь. Це в таких людей у крові.

За своєю вдачею він був людиною, яка завжди прагнула бути на перших ролях, могла керувати великим колективом і одержувала задоволення від того, що займається важливою роботою й перебуває на вістрі подій. Попри це життєвий і професійний шлях таких людей як Віктор Гвоздь – активних, діяльних, неспокійних – не завжди був прямим, без вибоїн і перешкод. Але він умів долати труднощі, підніматися над подіями, по-філософському сприймати життя. При цьому своїх переконань, поглядів, думок, активної громадянської і патріотичної позиції ніколи не змінював. Своїм не показним, а справжнім патріотизмом він запам’ятався багатьом.

Таким він назавжди залишиться в пам’яті колег, друзів і в історії української розвідки, якій присвятив усе своє життя. А його регалії – то як данина його багаторічної праці, які також багато про що свідчать, – генерал-лейтенант у відставці, доктор воєнних наук, заслужений юрист України, кавалер орденів «За заслуги» ІІІ ступеню і Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.

Тож нехай йому буде світла і добра пам’ять за всі його діяння.

Колеги та побратими