.jpg "Ігнорування мовних та освітніх прав мешканців Закарпаття є безпринципним, - Зоя Темнохудова")
Автор: Зоя Темнохудова, адвокат, член Ради адвокатів Закарпатської області, помічник-консультант народного депутата України Віктора Медведчука, депутат Закарпатської обласної ради VІIІ скликання від Політичної партії «ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ», заступник голови постійної комісії обласної ради з питань освіти, науки, культури, духовності, молодіжної політики, фізкультури і спорту, національних меншин та інформаційної політики
***
Мовне питання в Україні з часів незалежності неодноразово обговорювалося і обговорюється як у суспільстві, так і у наукових колах. Це обумовлено перманентною невідповідністю нормативно-правової бази, декларованих заходів і явищ реальній мовній ситуації в країні. Не є ідеальною мовна політика і в теперешній час. Більше того, з прийняттям Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (далі – мовний закон) окремі питання лише загострились і потребують негайного розв’язання як на державному, так і регіональному рівнях.
Мені як юристу та депутату Закарпатської обласної ради було дивно спостерігати за широко розпіареним минулого тижня повідомленням Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя про те, що «на Закарпатті скасували всі рішення про функціонування регіональних мов».
Як повідомляли ЗМІ, у відповідь на звернення Уповноваженого до Генерального прокурора України Ірини Венедиктової щодо забезпечення скасування дотепер чинних протиправних рішень окремих обласних та місцевих рад про функціонування регіональних мов, обласними прокуратурами вжито ряд заходів. В результаті рішенням Берегівської районної ради № 40 від 29 грудня 2020 визнані такими, що втратили чинність рішення щодо регіональної мови Берегівської та Виноградівської районних рад. А ще раніше рішенням Солотвинської селищної ради Закарпатської області від 22.12.2020 скасовано рішення Нижньоапшанської сільської ради від 14.08.2012 «Про визнання румунської мови регіональною мовою».
«Питання скасування неконституційних рішень місцевих рад триматиму на постійному контролі», – наголосив Тарас Кремінь. Особисто мені невідомо, хто взагалі розповів Уповноваженому, що рішення місцевих рад є неконституційними (максимум, про що можна було казати – це невідповідність чинному законодавству, але КСУ ніколи не розглядав мовне питання у контексті рішень місцевих рад). Натомість, просто нагадаю, що ще у березні минулого року 56 депутатів Верховної Ради оскаржили в Конституційному Суді новий закон про середню освіту, який прийняли 16 січня 2020 року. Їх основна претензія стосується мовних моделей навчання для національних меншин.
Тим більше, в аспекті Закарпаття як ніколи важливо пам’ятати історію, адже не просто так ще у 2012 році Закарпатська облрада визнала особливий статус угорської, румунської та русинської мов, посилаючись на статтю 7 Закону України “Про засади державної мовної політики”. А Закарпатська облрада минулого скликання ухвалила звернення до президента Володимира Зеленського щодо розгляду питання стосовно направлення закону про функціонування української мови як державної до Конституційного суду України. Тому «про конституційність» декому краще помовчати.
Трохи історії
Взагалі, якщо звернутись за порадою до фахівців, то вони розкажуть, що поняття «мовна політика» можна звести до кількох важливих складових: офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва (освіти), мовних прав національних меншин, мови засобів масової інформації та реклами й мовних стандартів. Всі ці складові для Закарпаття є більш багатогранними, аніж для будь-якого іншого регіону. Адже ніхто не заперечує проти того, що у процесі сьогоднішнього національного відродження виважена мовна політика може і повинна відіграти визначну роль. Але й бездумний підхід до мовного питання в Україні може створити нові, не прогнозовані проблеми.
Перш за все слід пам’ятати, що після проголошення незалежності України, крім, власне, українського національного відродження, розпочалось відродження тих етносів, які компактно проживають на території нашої держави. Дуже важливо, щоб відродження культури українського народу як державотворчого відбувалося, не створюючи дискомфорту іншим національностям, які проживають в Україні. Закарпатська область є одним з найбільш багатонаціональних регіонів України, саме тут значна частина людей вважають своєю рідною мовою і спілкуються на угорській, румунській, словацькій, російській та інших мовах. У Закарпатті мовні питання є відмінними від загальнодержавних. Якщо на всеукраїнському рівні існує проблема двомовності, то на Закарпатті – це питання співіснування і повсякденного вживання щонайменше 3-4 мов.
Звичайно, що цьому є логічне пояснення, яке випливає з того, що Закарпатська область межує з чотирма європейськими країнами і лише за період ХХ ст. перебувала у складі щонайменше семи різноманітних за своєю суттю державних або напівдержавних утворень (Австро-Угорщина, Чехословацька Республіка, Карпатська Україна, Угорщина, Закарпатська Україна, УРСР, Україна). Варто врахувати, що в цілому близько 20 % населення області складають представники більше 100 національностей. Тобто, на теренах Закарпаття з огляду на ряд перерахованих чинників відбулося змішування культур і мов водночас. І ігнорувати їх права просто безпринципно.
Загальний аналіз «мовного закону»
Перш за все вважаю за необхідне проаналізувати норми мовного закону з погляду відповідності нормам Конституції України та міжнародним стандартам у сфері прав людини. Ці стандарти, зокрема, закріплені в таких документах: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (статті 10, 14); Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (статті 2, 19, 27); Рамкова конвенція про захист національних меншин (статті 13, 14); Рекомендації Осло щодо мовних прав національних меншин; Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Україна ратифікувала перелічені вище угоди, конвенції та пакти і цим погодилася на їхнє дотримання та впровадження в країні, а тому вони є обов’язковими.
Не можна сказати, що Закон є абсолютним злом, навпаки, він має досить велику кількість позитивних сторін. Зокрема, у ньому доволі ґрунтовно та послідовно викладено норми, підкріплені визначенням процедур реалізації. Також у законі детально імплементовано вимоги інших законів щодо знання державної мови. До цього часу норми про знання мови залишалися, по суті, декларативними, оскільки не існувало жодної процедури їхньої реалізації. Крім того, позитивним є те, що закон визначає статус, засади та порядок застосування української жестової мови. Гідно виглядає і визначення механізмів навчання української мови практично для всіх охочих. Хоча тут виникають обґрунтовані сумніви, що держава спроможна фінансувати такий обсяг витрат, і побоювання, що ці положення можуть залишитися нереалізованими протягом тривалого часу.
Проте негативних сторін закону набагато більше. Загалом, на нашу думку, закон взагалі не має єдиної чіткої логіки правового регулювання. Наприклад, він застосовує різні принципи контролю в різних сферах. У багатьох випадках виявляється, що законодавці не розробили повного обґрунтування певних положень. Навіть більше, багато положень закону не ґрунтується ні на міжнародних стандартах, ні на міжнародній практиці з прав людини, ні на чинному українському законодавстві.
Так, однією із загальних проблем закону є відсутність визначень термінів, що залишає величезний простір для тлумачення чи навіть домислів щодо тих чи інших положень. Це суттєво впливає на якість закону, на передбачуваність та чіткість його норм, які є одними з фундаментальних вимог до подібних законів. Він практично в кожній статті встановлює обмеження прав людини, а тому потребує максимальної точності та зрозумілості для всіх, хто його застосовуватиме. Наприклад, закон не дає визначення поняттю “державна мова” – фактично це визначення охоплює всі сфери суспільного та державного життя. Тож закон тільки поглиблює проблему, створену Конституційним Судом України, який теж відмовився давати визначення цьому поняттю.
Регулювання мови в приватній сфері
У демократичних країнах під державною (чи офіційною) мовою зазвичай розуміють мову, якій надається особливий обов’язковий статус для використання органами державної влади, включно із судовою, законодавчою та виконавчою владами. Також можуть бути зобов’язання приватних організацій чи громадян у спілкуванні з органами влади. Цей статус не стосується інституцій приватного права чи окремих людей, якщо вони комунікують між собою, за певними незначними винятками. Однак український закон про мову значною мірою втручається в регулювання приватних сфер, що, на думку юристів, не відповідає Конституції України та міжнародним стандартам. Ця плутанина на концептуальному рівні, коли регулювання держави та органів влади перемішане з регулюванням приватної сфери, породжує десятки проблем у законі, регулюючи сфери, куди держава взагалі не може і не має втручатися, якщо вона є демократичною.
З огляду на це розділ 5 закону, що встановлює застосування української мови як державної в публічних сферах, насправді регламентує втручання держави в приватні сфери людини. Саме тому, багато положень цього розділу суперечать міжнародним стандартам прав людини та Конституції України. Зокрема, суперечать Конституції та міжнародним стандартам прав людини такі статті закону.
Стаття 20, що визначає мову трудових відносин та фактично зобов’язує використовувати тільки українську мову в усіх, навіть приватних установах, підприємствах та організаціях.
Стаття 21, яка унеможливлює створення приватних закладів освіти з іншою мовою, ніж українська.
Стаття 22, що визначає українську мову мовою науки в частині регламентування недержавних наукових установ, підприємств і організацій, а також приватних науковців.
Стаття 23 щодо визначення української мови для всіх без винятку культурних заходів у частині, що стосується недержавних культурних заходів, зокрема встановлення квот і вимог щодо застосування виключно української мови для приватних кіновидовищних закладів України.
Стаття 26 в частині встановлення квот для приватних видавців публікувати виключно українською мовою не менш ніж 50% усіх виданих упродовж відповідного календарного року назв книжкових видань, а також квот для кількості видань українською в недержавних книгарнях або інших закладах, що здійснюють книгорозповсюдження.
Стаття 34, яка визначає, що всі без винятку спортивні змагання відбуваються державною мовою, в частині щодо зобов’язань для недержавних спортивних змагань.
У вищезгаданих випадках, на нашу думку, є порушення прав людини. Адже положення, що практично повністю забороняють використання іншої мови, ніж державна, є нічим іншим як формою дискримінації за ознакою мови.
Дискримінація мов національних меншин через преференції для мов ЄС і корінних народів
Також дискримінаційними є норми закону, що виділяють окремі преференції мовам країн ЄС порівняно з іншими мовами національних меншин. Фактично обсяг можливих прав людини залежить від конкретної мови, що є формою дискримінації за мовною ознакою. З натяжкою ще можна погодитися з окремими преференціями для кримськотатарської та інших мов корінних народів, хоча такого поняття законодавство не містить. Однак, коли йдеться про мови національних меншин, тут різний обсяг для мов цілком можна вважати дискримінацією.
Так, можна погодитись з тим, що Закон про національні меншини в Україні теж не відповідає міжнародним стандартам. Він містить багато істотних недоліків, але в сенсі мовного закону закон про національні меншини взагалі не надає будь-яких окремих додаткових прав. Ці проблеми просто значно ускладнюються мовним законом. У певних випадках він посилається на особливості регулювання мови для національних меншин, що має визначатися окремим законом. Однак насправді закон про національні меншини нічого не визначає. Тобто таке відсилання насправді не гарантує національним меншинам жодних додаткових прав щодо використання мови. Певний виняток становить кримськотатарська мова – законом вона тлумачиться як мова корінного народу, хоча в Україні не існує жодного закону, що визначав би корінні народи та їхні права, а також мови корінних народів. Проте певні винятки в законі є щодо цієї мови.
Таким чином, мовний закон практично не надає жодних прав представникам національних та мовних меншин, за певними незначними винятками для кримськотатарської мови та ще меншою мірою – для мов країн ЄС. Винятки становлять тільки випадки, коли ці права прямо зазначено в законах України. Наприклад, такі винятки передбачає закон про освіту. Але зазвичай закон про мову лише відсилає до закону про національні меншини, який нічого не гарантує.
Дискримінація національних меншин у сферах освіти та медіа
У сфері освіти, незважаючи на вимоги міжнародного права, мовний закон абороняє приватні освітні заклади з викладанням мовами національних меншин. Хоча Конституція України регламентує використання державної мови в освіті лише для державних та комунальних навчальних закладів, мовний закон поширив ці вимоги й на приватні. Жодних окремих прав не передбачено для національних меншин також і у сфері аудіовізуальних і друкованих ЗМІ та в регламентуванні культури, зокрема в регулюванні культурно-видовищних заходів, показів кіно, діяльності театрів, музеїв тощо. Закон про мову взагалі ігнорує зобов’язання України в контексті дотримання та реалізації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.
На жаль, закон, усупереч європейській практиці, не надає жодних повноважень органам місцевого самоврядування в регулюванні мовної політики. Навіть мову комунальних підприємств, установ і організацій у повному обсязі визначено на рівні закону.
В цьому контексті я цілком погоджуюсь з колегами по партії, які говорять про те, що «забороняючи громадянам з числа національних меншин і корінних народів вчитися рідною мовою, влада порушує Конституцію і розколює суспільство». Щоб не допустити цього, «ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ» зареєструвала законопроєкт №4648 «Про забезпечення мовних прав корінних народів, національних меншин України в сфері освіти», прийняття якого дасть право місцевим радам визначати на своїй території мову навчання у навчальних закладах усіх форм власності.
У Пояснювальній записці до проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо забезпечення мовних прав корінних народів, національних меншин України у сфері освіти» чітко говориться про те, що частиною другою статті 24 Основного Закону України закріплена неприпустимість привілеїв чи обмежень, в тому числі і за мовними ознаками. Разом з тим, частиною п’ятою статті 53 Конституції України встановлено гарантоване право громадянам, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Нормами частини першої статті 7 Закону України «Про освіту» звужено обсяг конституційних прав національних меншин України на навчання рідною мовою в комунальних закладах освіти для здобуття загальної середньої освіти та встановлюються дискримінаційні переваги (привілеї) за мовними ознаками та етнічним походженням особам, які належать до корінних народів України. Оскільки зазначеною вище статтею Закону України «Про освіту» корінним народам України гарантується право на здобуття дошкільної і загальної середньої освіти в комунальних закладах освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу, порівняно з особами, які належать до національних меншин України, яким гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти лише для здобуття дошкільної та початкової освіти поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини України. Це є грубим порушенням статті 24 Конституції України, яка закріплює неприпустимість привілеїв чи обмежень, в тому числі і за мовними ознаками та етнічним походженням.
Аналогічні положення, також, закріплені у статті 5 Закону України «Про повну загальну середню освіту», яка, в тому числі, поділяє національні меншини України на національні меншини мови яких є офіційними мовами Європейського Союзу та інші, встановлюючи нерівномірну можливість для здобуття повної загальної середньої освіти мовою відповідної національної меншини України, ставлячи їх у різне відсоткове співвідношення. Варто зазначити, що для корінних народів України такої норми зазначеним вище Законом України не передбачено.
У свою чергу, гарантування національним меншинам України права на вільний розвиток, використання і захист їх мов відповідає змістові міжнародних договорів України, які відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.
Зокрема, Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин від 01.02.1995 (ратифікована Законом України від 09.12.1997 № 703/97-ВР) зобов’язала держави створити у себе необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати, в тому числі, свою мову (частина перша стаття 5 Конвенції). Згідно зі статтею 14 цієї Конвенції у місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони складають значну частину населення, у разі достатньої необхідності, Сторони намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, особам, які належать до цих меншин, належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою (пункт 2). Пункт 2 цієї статті застосовується без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою (пункт 3).
Європейська хартія регіональних мов або мов меншин від 05.11.1992 (ратифікована Законом України від 15.05.2003 № 802-ІV) (далі – Хартія) деталізує заходи щодо освіти, спрямовані на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті. Так, статтею 8 Хартії передбачено, що Україна у сфері освіти зобов’язалася, в межах території, на якій такі мови використовуються, відповідно до стану кожної з таких мов і без шкоди для викладання офіційної мови (мов) держави застосовувати один із заходів, зокрема, передбачити можливість надання суттєвої частини дошкільної, початкової, середньої, професійно-технічної освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин чи їх викладання як складову навчальної програми, принаймні до тих дітей чи учнів, які самі, або у відповідних випадках сім’ї яких, цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою.
08-09 грудня 2017 року Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) на 113-й пленарній сесії ухвалила Рекомендації стосовно положень Закону України «Про освіту» що регулюють використання державної мови та мови національних меншин в освіті. У своїх висновках Венеціанська комісія вказує на те, що стаття 7 Закону України «Про освіту» містить неоднозначні формулювання та не забезпечує дотримання ключових принципів, необхідних для виконання рамкового закону при застосуванні міжнародних та конституційних зобов’язань країни. Вона дає певні гарантії щодо отримання освіти мовами меншин, проте, вони переважно обмежені початковою освітою. Разом із тим, обсяг таких гарантій окреслений недостатньо чітко. У зв’язку з цим потребують імплементації ряд рекомендації Венеційської комісії, зокрема, щодо забезпечення достатньої частки освіти мовами меншин у початковій та середній школі, на додаток до вивчення державної мови; під час перегляду закону про освіту вирішити питання дискримінації мов інших меншин, які не є офіційними мовами Європейського союзу; звільнення приватних шкіл від нових мовних вимог відповідно до статті 13 Рамкової конвенції; почати в межах виконання закону про освіту новий діалог із представниками національних меншин та усіх зацікавлених сторін щодо мовного питання в освіті; забезпечити, щоб виконання закону про освіту не загрожувало збереженню культурної спадщини національних меншин та безперервності вивчення їхніх мов в традиційних школах.
Також, Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14.12.1999 № 10-рп/99 у пункті 2 резолютивної частини Рішення зазначив, що «виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України (зокрема частини п’ятої статті 53) та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».
Отже, на сьогодні деякі положення Законів України, норми яких регламентують можливість здобуття освіти мовами корінних народів, національних меншин України, не відповідають Конституції України та зобов’язанням України щодо надання освіти відповідними мовами національних меншин України, в межах території, на якій такі мови використовуються, оскільки Законами України «Про освіту», «Про повну загальну середню освіту», «Про забезпечення функціонування української мови як державної» не тільки не передбачено, а навпаки скасовується можливість надання середньої освіти відповідними мовами національних меншин України.
Тож наразі існує нагальна необхідність приведення цієї ганебної ситуації у відповідність до норм Конституції України та міжнародних зобов’язань.
Для цього наприклад вже достатньо буде, якщо як це і запропоновано проектом №4648, частину 1 ст. 7 Закону України «Про освіту» викласти у такій редакції:
«1. Держава гарантує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях (дошкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої), а також позашкільної та післядипломної освіти державною мовою в державних, комунальних та корпоративних закладах освіти.
Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України гарантується право на навчання в державних, комунальних та корпоративних закладах освіти для здобуття дошкільної та загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу, національної меншини України.
Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням відповідного корінного народу, національної меншини України мовою відповідного корінного народу, національної меншини України поряд із державною мовою.
Органи місцевого самоврядування за рішенням відповідної місцевої ради забезпечують особам, які належать до корінних народів, національних меншин України здобуття дошкільної та загальної середньої освіти в державних, комунальних та корпоративних закладах освіти мовою відповідного корінного народу, національної меншини України.
Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, гарантується право на вивчення мови відповідних корінного народу чи національної меншини в державних, комунальних та корпоративних закладах освіти або через національні культурні товариства.
Особам з порушенням слуху забезпечується право на навчання жестовою мовою та на вивчення української жестової мови або жестової мови відповідного корінного народу чи національної меншини України».
Неконституційність Уповноваженого із захисту державної мови
Створення Уповноваженого із захисту державної мови, який веде свою діяльність незалежно від інших державних органів і посадових осіб та має такі великі повноваження, зокрема й щодо органів, які належать до судової та законодавчої гілок влади, суперечить Конституції з погляду судової практики Конституційного Суду України. Адже Конституція не визначає такого органу, як Уповноважений із захисту державної мови. Однак його можна створити в системі виконавчої влади. Тоді функції, завдання та права Уповноваженого із захисту державної мови мають бути в межах повноважень органів виконавчої влади. Але мовний закон чомусь визначає, що Уповноважений веде свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. І повноваження цього органу виходять далеко за межі повноважень, визначених виконавчій владі Конституцією. Фактично Уповноважений має можливість перевірки будь-якого органу влади, включно із президентом України, парламентом, судами, прокуратурою тощо. Такий обсяг повноважень можна порівняти тільки з наглядовими функціями прокуратури, які нещодавно були скасовані. Ці повноваження дозволяють істотно вплинути на розподіл влади та конституційні повноваження інших суб’єктів влади. Для дотримання Конституції України такі «уповноважені» мали б окремо створюватися в системі законодавчої, судової та виконавчої влади, але цього зроблено не було.
Непропорційність покарання
Відповідальність, що встановлено за порушення будь-якої вимоги закону, на нашу думку, запроваджує неконституційні обмеження свободи вираження поглядів та інформації, свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що повною мірою гарантує й право самостійно обирати мову для реалізації цих свобод.
За порушення будь-якої з вимог закону про мову встановлено адміністративну відповідальність, яка передбачає покарання у вигляді попередження або штрафів щонайменше від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 1 700 грн). Це доволі серйозне втручання в права людини, оскільки, відповідно до міжнародних стандартів, таке покарання можна кваліфікувати як кримінальне. У випадках, розглянутих вище, де, на нашу думку, норми закону є порушенням прав людини, така відповідальність ще більше погіршуватиме ситуацію та поглиблюватиме проблеми.
Оцінюючи важкі покарання у сфері свободи слова, Європейський суд з прав людини підходить до оцінки таких справ більш прискіпливо, оскільки зазначені покарання мають охолоджувальний ефект для свободи слова та відіграють негативну роль для демократії загалом. У таких справах суд завжди надзвичайно ретельно намагається визначити суспільний інтерес та нагальну суспільну необхідність у вказаному покаранні. Водночас велике значення має наявна шкода суспільним інтересам, пропорційність і адекватність покарання та його загальний ефект на свободу слова.
Закон визначає будь-яке порушення закону як підставу для відповідальності. Водночас застосовано формальний підхід, що не враховує жодного зі згаданих вище критеріїв. Тому, на нашу думку, ці покарання мають великий потенціал перерости в масові порушення прав людини. Особливо коли йтиметься про покарання щодо недотримання положень закону, які вже самі по собі становлять порушення прав людини.
Насамкінець зазначу, що взагалі на статус української мови як державної ніхто й ніколи не зазіхає. Адже на запитання “Чи згодні Ви з твердженням, що українська мова є одним з атрибутів державності України?” ствердну відповідь дали 79,7% респондентів. На запитання “Чи обов’язково громадянам України володіти українською мовою?” сказали “так” 90,1% опитаних. Все це – за даними нещодавнього дослідження, проведеного науковцями Інституту української мови НАНУ спільно із німецьким Ґіссенським інститутом славістичних студій.
Просто частина громадян України просить залишити їм можливість говорити своєю рідною мовою. Говорити і в перукарні, і в крамниці, і в касі кінотеатру тощо. Це право їм гарантоване Конституцією, порушувати яку не дозволено нікому.
Автор: Ентоні Кларк, 
