Blog

В аналітичній записці проаналізовано зміни, внесені у червні 2014 року до законодавства Російської Федерації у сфері громадянства, визначено коло проблем, з якими ймовірно стикатиметься Україна після повернення анексованого Криму під її юрисдикцію через впровадження країною-агресором зазначених змін. Запропоновано бачення щодо можливих шляхів усунення виявлених проблем шляхом внесення змін до законодавчих актів України, а також міжнародно-правових документів з питань громадянства.

Після анексії Російською Федерацією (далі – РФ) Криму та окупації окремих районів Донецької та Луганської областей (далі – ОРДЛО) питання громадянства поступово перетворилися на фактор негативного впливу на стан національної безпеки України. Країна-агресор намагається надзвичайно активно маніпулювати інститутом громадянства, використовуючи його як елемент гібридної війни проти України, заклавши «бомбу уповільненої дії», яка може вибухнути навіть через кілька років після остаточного повернення окупованих територій під юрисдикцію України.

Реалізуючи свою агресивну та деструктивну по відношенню до України політику, очільники країни-загарбника нехтують загальновизнаними принципами формування взаємовідносин у сфері громадянства. Маючи на меті дестабілізувати ситуацію в нашій державі на довгостроковий термін, офіційна Москва створює додаткові больові точки, намагаючись ще більше розпалити ворожнечу між українцями. На таке можуть вказувати матеріали Доповіді Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини щодо ситуації з правами людини в Україні 16 лютого – 15 травня 2017 року (далі – Доповідь). У Доповіді, зокрема, йдеться про те, що за даними Державної Служби статистики України, станом на 1 січня 2013 року в АРК та м. Севастополі проживало близько 2 мільйонів 350 тис. осіб. Після незаконно проведеного в Криму в березні 2014 року референдуму та подальшої анексії півострова окупаційна влада РФ приступила до примушування місцевих мешканців прийняти громадянство держави-окупанта, що є грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права.

Таким чином, громадяни України, які постійно проживали та були зареєстровані в АРК, автоматично визнані громадянами Росії. Це, у свою чергу, призвело до фактичного поширення множинного громадянства серед мешканців Криму.

Щоб надати своїм незаконним діям хоча б якийсь правовий вигляд, парламент РФ у червні 2014 року вніс низку змін до законодавства РФ у сфері громадянства (див. Додаток 1). Так, статтю 6 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» доповнено положеннями, відповідно до яких громадянин РФ, який має інше громадянство або будь-який інший документ, що підтверджує право на його постійне проживання в іноземній державі, зобов’язаний подати письмове повідомлення про такий факт в територіальний орган федерального органу виконавчої влади, уповноваженого на здійснення функцій з контролю та нагляду у сфері міграції, за місцем проживання протягом шістдесяти днів з дня одержання цим громадянином іншого громадянства чи одержання ним документа на право постійного проживання в іноземній державі.

За недодержання зазначених законодавчих приписів статтею 330-2 КК РФ встановлено кримінальну відповідальність (див. Додаток 2) та передбачено покарання у виді штрафу в розмірі до двохсот тисяч рублів або в розмірі заробітної плати чи іншого доходу засудженого за період до одного року або обов’язковими роботами на строк до чотирьохсот годин.

Крім того, в Кодекс РФ про адміністративні правопорушення введено нову статтю 19.8.3, яка передбачає відповідальність за порушення установленого порядку подачі повідомлення про наявність у громадянина РФ громадянства (підданства) іноземної держави або права на постійне проживання чи іншого документа, що підтверджує право на його постійне проживання в іноземній державі та накладення адміністративного стягнення у розмірі від 500 до 1000 руб.

Привертає увагу те, що країна-окупант не спромоглася забезпечити, щоб рішення стосовно набуття кримчанами громадянства РФ були добровільними та могли переглядатися в адміністративному чи судовому порядку відповідно до внутрішньодержавного права. Уникнути «автоматичного громадянства» можна було лише, особисто подавши заяву про бажання зберегти українське громадянство до 18 квітня 2014 р. в 4-х пунктах на всій території Криму, відстоявши загальну чергу з охочими отримати російський паспорт. З середини квітня 2014 р. в Криму було відкрито ще декілька таких пунктів (при цьому, за даними ФМС РФ, пунктів прийому документів на отримання паспорта РФ налічувалося біля 250). Термін подавання таких заяв фактично тривав близько двох тижнів. Всього вказаною можливістю, за даними глави регіонального управління ФМС РФ в Криму, скористалися 3500 осіб. При цьому, зафіксовано випадки, коли бажаючі подати заяву зберегти українське громадянство не встигли зробити це через неналежне забезпечення РФ можливості реалізації такого права. Крім того, це не змогли зробити особи, що знаходилися за кордоном, хворі, люди похилого віку і т. п.

Слід звернути увагу на те, що після подання такої відмови громадяни України фактично отримали статус іноземців, що може мати наслідком обмеження терміну їх перебування в Криму, вислання або заборону в’їзду.

Видається доцільним зауважити, що, починаючи з 1991 року, російське законодавство про громадянство ніколи раніше не передбачало обов’язку громадян
РФ повідомляти про наявність у них громадянства іншої держави чи права на постійне проживання в іншій державі. Громадяни РФ були зобов’язані повідомляти про таке лише в окремих визначених законодавством випадках, наприклад при подачі заяви про видачу паспорту для виїзду за кордон, або коли вони брали участь у виборах на заміщення певних посад тощо.

Такі зміни у законодавстві РФ, що регулює правовідносини у сфері громадянства, повинні були б мати відповідне обґрунтування. Однак, у тексті вказаного Закону такі підстави відсутні, тож довелося ознайомитися з пояснювальною запискою до законопроекту, яка відповідно до пункту 1 статті 105 Регламенту Державної Думи Федеральних Зборів РФ, затвердженого постановою Державної Думи від 22.01.1998 № 2134-II ГД, подається суб’єктом права законодавчої ініціативи при його внесенні в парламент.

Текст пояснювальної записки до зазначеного законопроекту видається надзвичайно цікавим з огляду на наведені у ньому аргументи щодо необхідності внесення зазначених змін до законодавчих актів РФ, які регулюють правовідносини у сфері громадянства. Йдеться, зокрема, про те, що відповідно до статті 18 Закону України «Про громадянство України» за клопотанням вийти з громадянства України може лише громадянин України, який постійно проживає за кордоном. Проте, розробник законопроекту зазначає, що у випадку з мешканцями АРК реалізувати ці приписи неможливо, оскільки за законодавством України Крим є тимчасово окупованою територією України.

Вихід з громадянства України допускається й тоді, коли особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженим органом іншої держави. Однак, у такому випадку проблему для виходу з громадянства України створює норма, яка передбачає, що факт припинення громадянства встановлюється указом Президента України.

З огляду на усе викладене, розробник законопроекту вважає, що з урахуванням політичної ситуації, що склалася між Україною та РФ щодо АРК, добровільний вихід з громадянства України та набуття громадянства РФ мешканцями Криму видається неможливим. Тому й було запропоновано внести відповідні зміни до законодавства РФ, якими всі мешканці Криму, що набули громадянство РФ у відповідності з Договором про прийняття в РФ АРК визнаються такими, що мають громадянство іноземної держави (громадянство України) та зобов’язані з 1 січня 2016 року відповідно до частини 3 статті 6 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» подати письмове повідомлення про наявність іншого громадянства.

Слід зазначити, що в особливо уразливому становищі опинилися 4228 дітей-сиріт та дітей, що перебувають під опікою чи піклуванням державних органів (станом на 01.08.14 р.). Оскільки адміністрація всіх закладів Криму пішла на співпрацю з владою РФ, діти фактично позбавлені права вибору громадянства.
Особливе занепокоєння викликає й те, що влада РФ використовує факт «автоматичного громадянства» для кримінального переслідування проукраїнських активістів. Найбільш відомими прикладами є кримінальні справи щодо Олега Сенцова та Олександра Кольченка, які були затримані й вивезені до Москви, де знаходяться в СІЗО. Обидва є громадянами України, на момент окупації проживали в Криму. Жодних дій для отримання громадянства РФ ними не було зроблено, факту отримання такого громадянства вони не визнають. Незважаючи на це, кримінальне переслідування стосовно них ведеться як щодо громадян РФ, що дозволяє країні-агресорові відмовляти у задоволенні клопотання зазначених осіб про зустріч з консулом України.

Разом з тим, РФ використовує штучно створену нею ж ситуацію й для інших маніпуляцій, пов’язаних з громадянством. Так, 21 липня 2017 року Генеральна прокуратура України повідомила, що РФ відмовила в екстрадиції 21 екс-співробітника «Беркуту», які перебувають у розшуку у зв’язку з підозрою щодо їхньої причетності до вбивства 48 протестувальників. За наявною інформацією, 15 підозрюваних отримали російське громадянство, а трьом було надано тимчасовий притулок.

За даними Генеральної прокуратури України, РФ також відмовила у екстрадиції колишнього заступника голови управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області Дмитра Фучеджі, оскільки йому було надано громадянство РФ. Зазначену особу обвинувачують у перевищенні службових повноважень та службовій недбалості через невжиття заходів, необхідних для підтримання громадського порядку та безпеки 2 травня 2014 року в м. Одесі.
Окремо слід зазначити, що 1 квітня 2017 року розпочалася кампанія із призову жителів Криму до збройних сил РФ. З 2014 року кримчани, яких призивали на військову службу, служили у військових частинах РФ на території Кримського півострова. З 2017 року їх почали відправляти також до військових частин на території РФ.

12 квітня 2017 року, під час прес-конференції, військовий комісар РФ в Криму повідомив про факт порушення правоохоронними органами РФ кримінальної справи стосовно жителя Криму, який відмовився служити в армії Російської Федерації.

В Управлінні Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини з огляду на положення статті 51 IV Женевської конвенції назвали неприпустимими дії російської окупаційної влади, яка в порушення вказаних приписів продовжує примушувати мешканців окупованої території служити в збройних силах РФ.

Привертає увагу те, що зазначені зміни до законодавства РФ, яким регулюються правовідносини у сфері громадянства, суперечать низці приписів, що містяться в Конституції РФ. Так, наявність у громадянина РФ громадянства іншої держави або права на постійне проживання в іноземній державі у взаємовідносинах з РФ є елементом його особистого життя в частині його волевиявлення, а не його фактичної дії або діяльності. Такий громадянин у відповідності до частини 1 статті 23 Конституції РФ, має невід’ємне право на його недоторканість.

Частиною 1 статті 24 Конституції РФ заборонено збирання та використання інформації про приватне життя особи без її згоди. Проте, зазначеними змінами до Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» встановлено правила, які передбачають примусове надання відповідної інформації громадянином РФ про наявність у нього іншого громадянства або права на постійне проживання в іноземній державі.

Відповідно до частини 1 статті 26 Конституції РФ ніхто не може бути примушений до надавання інформації про свою національну приналежність. Однак, підпункт у пункті 6 статті 6 Закону РФ про громадянство міститься припис, який зобов’язує громадянина РФ повідомляти про підстави набуття іншого громадянства чи одержання документа на право постійного проживання в іноземній державі. Але ж в багатьох випадках саме національна приналежність громадянина є підставою набуття ним іншого громадянства чи права проживання в іноземній державі. Тож і у цьому випадку доводиться констатувати існування невідповідності нововведень у законодавстві РФ у сфері громадянства конституційним приписам.

У відповідності до частини 3 статті 55 Конституції РФ права і свободи людини і громадянина можуть бути обмеженими федеральним законом, але тільки в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни та безпеки держави. Однак, у наведеній пояснювальній записці до вказаного законопроекту не названо жодного з перелічених об’єктів, які підлягають особливому захисту.

Таким чином, наведені вище зміни до законодавства РФ у сфері громадянства є такими, що суперечать Конституції РФ. Але нинішніх очільників країни-агресора це зовсім не бентежить. Проте, українському законодавцеві, як видається, слід підготувати симетричну відповідь, яка після відновлення в Криму юрисдикції України повинна забезпечити можливість повернутися до громадянства України усім тим, хто насильно був прийнятий до громадянства РФ, ставши у такий спосіб біпатридом. При цьому, слід враховувати те, що наявність паспорта громадянина РФ є обов’язковою умовою для реалізації суттєвої низки прав мешканцями Криму. Йдеться про отримання всіх видів соціальних виплат, реєстрація транспортного засобу, отримання водійського посвідчення, про можливість працевлаштування у бюджетних установах, отримання безоплатної медичної допомоги.

Частиною першою статті 19 Закону України «Про громадянство України» встановлено підстави для втрати громадянства України, до яких зокрема, віднесено «добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття». Аналогічна підстава втрати особою громадянства визначена статтею 7 Європейської конвенції про громадянство – добровільне набуття особою громадянства іноземної держави. Слід зазначити, що ця підстава найчастіше застосовується державами, які негативно ставляться до множинного громадянства. До таких держав належить й Україна. При цьому, обов’язковими умовами застосування процедури втрати особою громадянства України за цією підставою є:
• додержання принципу добровільності, який означає, що особа не повинна втрачати громадянство тільки внаслідок того, що інша держава надає їй без її згоди своє громадянство;
• досягнення громадянином України повноліття на момент набуття громадянства іноземної держави.
Довідково. Добровільний – той, який здійснюється, діє і т. ін. з власного бажання, доброї волі, без насилля, примусу; протилежне примусовий.
З огляду на наведене тлумачення, не вважається добровільним автоматичне набуття громадянства іншої держави внаслідок усиновлення, чи внаслідок репатріації особи.

Наведений підхід до вирішення проблеми видається найбільш обґрунтованим та надзвичайно важливим для України особливо в умовах анексії РФ Криму та окупації ОРДЛО.

Дещо інша ситуація склалася на окупованій РФ території Донецької та Луганської областей. Видається доцільним лише додати, що, за даними так званого «начальника міграційної служби міністерства внутрішніх справ ДНР» В. Краснощока, станом на 1 грудня 2017 року оформлено 170 тис. паспортів «зразка ДНР». При цьому, «головне управління статистики ДНР», повідомило що у цей час на підконтрольній «ДНР» території проживало 2,3 млн. мешканців. Це означає, що за два роки «паспорт громадянина ДНР» отримало менше 10% населення так званої «Донецької народної республіки».

Наведені статистичні показники можуть свідчити про те, за рік так званої «паспортизації документами ДНР» лише незначна частина мешканців окупованої території виявила бажання набути громадянство цієї квазі-республіки. Це означає, що переважна більшість громадян України, які опинилися по іншу сторону лінії розмежування, продовжують сподіватися на повернення під юрисдикцію України і не бажають ставати громадянами цієї «псевдо-республіки». Ця обставина, як видається, повинна знайти належне відображення при формуванні та реалізації оновленої (осучасненої) політики України у сфері громадянства. Йдеться, про диференційований підхід держави до населення, яке перебувало під окупацією та по-різному ставилося до окупаційної влади.

Висновки і пропозиції
1. Державна політика з питань громадянства повинна виходити з констатації неминучого повернення окупованих РФ територій до юрисдикції України. З огляду нам необхідно невідкладно вжити відповідних заходів реагування на агресивну та деструктивну політику країни-загарбника у цій сфері.

2. Запровадження РФ механізму «псевдо-добровільного» набуття громадянами України російського громадянства потребує якнайшвидшого розроблення відповідних змін до законодавчих актів України, які регулюють правовідносини у цій сфері. При цьому, Україна змушена буде вирішити надзвичайно складне завдання, а саме утримати баланс між необхідністю зміцнити захист національної безпеки та, на відміну від країни-агресора, залишатись на усталених в демократичних країнах позиціях, які передбачають дбайливе ставлення до прав і свобод людини.

3. Видається необхідним передбачати більш суворі вимоги до особи, яка хоче стати громадянином нашої держави, а тим більше повернути собі громадянство України. Йдеться, в першу чергу, про осіб, які перебували на території анексованого РФ Криму або проживали в окремих районах Донецької та Луганської областей і підтримували окупаційну владу. Для цього вбачається необхідним на законодавчому рівні встановити додаткові заходи державного впливу, наприклад, ухваливши Закон про відповідальність за колаборанство. Ці заходи повинні мати диференційований характер, що означатиме встановлення відповідальності залежно від форми участі у діяльності окупаційної влади.

4. Оновлена (осучаснена) державна політика у сфері громадянства повинна передбачати неминучий державний осуд за колаборанство у його найбільш тяжких формах. До осіб, які зрадили державним інтересам, необхідно застосовувати не тільки заходи кримінально-правового впливу, але й так звані «репресивні заходи політичного характеру». Йдеться про заборону брати участь в управлінні державними справами через припинення громадянства у зв’язку з:
• добровільною службою в іноземному військовому формуванні;
• поведінкою, яка серйозно зашкоджує життєво важливим інтересам держави-учасниці.

Зазначені підстави передбачені у статті 7 Європейської конвенції про громадянство, яку Україна ратифікувала 20.09.2006 року (із застереженням та заявою).
Для тих, хто лише виявив слабкість і лише отримав громадянство країни-агресора, не вчинивши жодних дій на шкоду Україні, достатньо буде пройти «процедуру повернення до громадянства», а саме скласти іспити на знання:
• української мови;
• історії України;
• основ конституційного ладу України;
• гімну України.

5. З огляду на викладене та у зв’язку з ймовірними негативними для України наслідками впровадження ухвалених 4 червня 2014 року Державною Думою РФ змін до статей 6, 30 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» та окремих законодавчих актів Російської Федерації вбачається доцільним:
Верховній Раді України невідкладно розглянути внесені на розгляд парламенту законопроекти, що передбачають зміни до законодавчих актів, якими врегульовано правовідносини у сфері громадянства, та прийняти виважені рішення щодо їх подальшої реалізації з урахуванням необхідності реінтеграції окупованих РФ територій та їх остаточного повернення до юрисдикції України. Йдеться про проекти законів України:
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо громадянства (реєстр № 9728-1 від 01.02.2012 р.), внесений Кабінетом Міністрів України;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо набуття (припинення) громадянства України, громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав (реєстр. № 5433 від 21.11.2016 р.), внесений народними депутатами України А. Тетеруком, Л. Ємцем;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності народних депутатів України та державних службовців за набуття громадянства інших держав (реєстр. № 6131 від 24.02.2017 р.), внесений групою народних депутатів України;
• про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо реалізації права змінити громадянство (реєстр. № 6175 від 13.03.2017 р.), внесений Президентом України П. Порошенком;
• про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо заборони мати громадянство іншої держави особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та врегулювання деяких аспектів порядку зміни громадянства (реєстр. № 6175-1), внесений народним депутатом України О. Вілкулом;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення у відповідність до Конституції України Закону України «Про громадянство України» щодо уникнення множинного (подвійного) громадянства (реєстр. № 6178 від 14.03.2017 р.), внесений народним депутатом України С. Мельничуком;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань подвійного громадянства (реєстр. № 6178-1 від 27.03.2017 р.), внесений народним депутатом України В. Балогою;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо множинного (подвійного) громадянства (реєстр. № 6178-2 від 29.03.2017 р.), внесений народним депутатом України О. Богомолець;
• проект Закону про внесення зміни до статті 19 Закону України «Про громадянство України» (щодо втрати громадянства України за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України) (реєстр. № 4115 від 19.02.2016 р.), внесений групою народних депутатів України.

При цьому, народним депутатам України слід зважити на те, що законодавство України потребує не «косметичного ремонту», а науково обґрунтованих системних змін, які б максимально враховували реалії сьогодення.

квітень 2018 р.
Національний інститут стратегічних досліджень

Виконавець:
Дрьомов С.В., провідний науковий співробітник відділу проблем національної безпеки, к.ю.н.

Статья 1
Внести в Федеральный закон от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» (Собрание законодательства Российской Федерации, 2002, № 22, ст. 2031; 2003, № 46, ст. 4447; 2006, № 31, ст. 3420; 2012, № 47, ст. 6393; 2014, № 16, ст. 1828) следующие изменения:
1) в статье 6:
а) дополнить частью третьей следующего содержания:
«3. Если иное не предусмотрено международным договором Российской Федерации или федеральным законом, гражданин Российской Федерации (за исключением граждан Российской Федерации, постоянно проживающих за пределами Российской Федерации), имеющий также иное гражданство либо вид на жительство или иной действительный документ, подтверждающий право на его постоянное проживание в иностранном государстве (далее также – документ на право постоянного проживания в иностранном государстве), обязан подать письменное уведомление о наличии иного гражданства или документа на право постоянного проживания в иностранном государстве в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на существление функций по контролю и надзору в сфере миграции, по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации (в случае отсутствия такового – по месту его пребывания в пределах Российской Федерации, а в случае отсутствия у него места жительства и места пребывания в пределах Российской Федерации – по месту его фактического нахождения в Российской Федерации) в течение шестидесяти дней со дня приобретения данным гражданином иного гражданства или получения им документа на право постоянного проживания в иностранном государстве.»;
б) дополнить частью четвертой следующего содержания:
«4. Если иное не предусмотрено международным договором Российской Федерации или федеральным законом, законный представитель гражданина Российской Федерации, не достигшего возраста восемнадцати лет либо ограниченного в дееспособности (за исключением граждан Российской Федерации, постоянно проживающих за пределами Российской Федерации), обязан подать письменное уведомление о наличии у данного гражданина иного гражданства или документа на право постоянного проживания в иностранном государстве в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции, по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации (в случае отсутствия такового – по месту его пребывания в пределах Российской Федерации, а в случае отсутствия у данного гражданина места жительства и места пребывания в пределах Российской Федерации – по месту его фактического нахождения в Российской Федерации) в течение шестидесяти дней со дня приобретения данным гражданином иного гражданства или получения им документа на право постоянного проживания в иностранном государстве.»;
в) дополнить частью пятой следующего содержания:
«5. Подача уведомления о наличии иного гражданства или документа на право постоянного проживания в иностранном государстве гражданином Российской Федерации, указанным в части третьей настоящей статьи, или законным представителем гражданина Российской Федерации, указанного в части четвертой настоящей статьи, осуществляется лично или в установленном порядке почтовым отправлением при предъявлении лицом, подающим указанное уведомление, паспорта гражданина Российской Федерации или иного документа, удостоверяющего его личность на территории Российской Федерации (в том числе документа, удостоверяющего личность иностранного гражданина на территории Российской Федерации и признаваемого Российской Федерацией в этом качестве, в случае, если указанное уведомление подается иностранным гражданином, являющимся законным представителем гражданина Российской Федерации, указанного в части четвертой настоящей статьи).»;
г) дополнить частью шестой следующего содержания:
«6. В уведомление, указанное в части пятой настоящей статьи, вносятся следующие сведения о гражданине Российской Федерации, в отношении которого оно подается:
а) фамилия, имя, отчество;
б) дата и место рождения;
в) место жительства (в случае отсутствия такового – место пребывания, а в случае отсутствия места жительства и места пребывания – место фактического нахождения);
г) серия и номер паспорта гражданина Российской Федерации или иного документа, удостоверяющего личность указанного гражданина на территории Российской Федерации;
д) наименование имеющегося иного гражданства, серия, номер и дата выдачи паспорта иностранного государства либо иного документа, подтверждающего наличие у указанного гражданина иного гражданства, и (или) наименование, серия, номер и дата выдачи указаному гражданину документа на право постоянного проживания в иностранном государстве;
е) дата и основание приобретения иного гражданства или получения документа на право постоянного проживания в иностранном государстве;
ж) сведения о продлении срока действия документа на право постоянного проживания в иностранном государстве или получении нового соответствующего документа;
з) сведения об обращении в полномочный орган иностранного государства о выходе указанного гражданина из гражданства данного государства или об отказе от имеющегося у него документа на право постоянного проживания в иностранном государстве (в случае направления такого обращения).»;
д) дополнить частью седьмой следующего содержания:
«7. К уведомлению, указанному в части пятой настоящей статьи, прилагается копия имеющегося у гражданина Российской Федерации, в отношении которого подается такое уведомление, паспорта иностранного государства либо иного документа, подтверждающего наличие иного гражданства, и (или) документа на право постоянного проживания в иностранном государстве, а также копия паспорта гражданина Российской Федерации или иного документа, удостоверяющего личность указанного гражданина на территории Российской Федерации (в том числе документа, удостоверяющего личность иностранного гражданина на территории Российской Федерации и признаваемого Российской Федерацией в этом качестве, в случае, если указанное уведомление подано иностранным гражданином, являющимся законным представителем гражданина Российской Федерации, указанного в части четвертой настоящей статьи).»;
е) дополнить частью восьмой следующего содержания:
«8. Форма и порядок подачи уведомлений, указанных в частях третьей и четвертой настоящей статьи, устанавливаются федеральным органом исполнительной власти, уполномоченным на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции.»;
ж) дополнить частью девятой следующего содержания:
«9. От обязанности подачи уведомления, указанного в части третьей настоящей статьи, граждане Российской Федерации освобождаются в случаях, предусмотренных международными договорами Российской Федерации или федеральными законами.»;
з) дополнить частью десятой следующего содержания:
«10. От обязанности подачи уведомления, указанного в части четвертой настоящей статьи, законные представители соответствующих граждан Российской Федерации освобождаются в случаях, предусмотренных международными договорами Российской Федерации или федеральными законами.»;
и) дополнить частью одиннадцатой следующего содержания:
«11. Правила, указанные в частях третьей – десятой настоящей статьи, применяются в отношении граждан Российской Федерации, имеющих (приобретших) гражданство одного и более иностранного государства либо получивших один и более документ на право постоянного проживания в иностранном государстве. В случае приобретения гражданином Российской Федерации каждого юного гражданства или получения им каждого нового документа на право постоянного проживания в иностранном государстве данный гражданин или его законный представитель обязан подать об этом новое уведомление в соответствии с правилами, установленными настоящей статьей.»;
2) статью 30 дополнить пунктом «ж-1» следующего содержания:
«ж-1) ведут учет поступивших от граждан Российской Федерации уведомлений о наличии у данных граждан гражданства юного государства. Правила осуществления такого учета устанавливаются Правительством Российской Федерации;».

Статья 2
Главу 32 Уголовного кодекса Российской Федерации (Собрание законодательства Российской Федерации, 1996, № 25, ст. 2954; 1999, № 28, ст. 3491; 2001, № 11, ст. 1002; № 47, ст. 4405; 2003, № 27, ст. 2712; № 50, ст. 4848; 2004, № 30, ст. 3091; 2005, № 1, ст. 13; 2008, № 15, ст. 1444; 2009, № 52, ст. 6453; 2010, № 19, ст. 2289; 2011, № 11, ст. 1495; № 50, ст. 7362; 2012, № 30, ст. 4172; № 53, ст. 7633, 7637; 2013, № 51, ст. 6685, 6696; 2014, № 19, ст. 2310) дополнить статьей 330-2 следующего содержания:
«Статья 330-2. Неисполнение обязанности по подаче уведомления о наличии у гражданина Российской Федерации гражданства (подданства) иностранного государства либо вида на жительство или иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве
Неисполнение лицом установленной законодательством Российской Федерации обязанности по подаче в соответствующий территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции, уведомления о наличии у гражданина Российской Федерации гражданства (подданства) иностранного государства либо вида на жительство или
иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве, –
наказывается штрафом в размере до двухсот тысяч рублей или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период до одного года либо обязательными работами на срок до четырехсот часов.».

Статья 3
Подпункт “а” пункта 1 части второй статьи 151
Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации (Собрание законодательства Российской Федерации, 2001, № 52, ст. 4921; 2002, № 22, ст. 2027; № 30, ст. 3020, 3029; № 44, ст. 4298; 2003, № 27, ст. 2700, 2706; № 50, ст. 4847; 2004, № 27, ст. 2711; 2005, № 1, ст. 13; 2006, № 28, ст. 2975, 2976; № 31, ст. 3452; 2007, № 1, ст. 46; № 24, ст. 2830, 2833; № 49, ст. 6033; 3 50, ст. 6248; 2009, № 11, ст. 1267; № 44, ст. 5170; 2010, № 1, ст. 4; № 15, ст. 1756; № 21, ст. 2525; № 27, ст. 3431; № 31, ст. 4164, 4193; № 49, ст. 6412; 2011, № 1, ст. 16; N 23, ст. 3259; № 30, ст. 4598, 4605; № 45, ст. 6334; № 50, ст. 7361, 7362; 2012, № 10, ст. 1162, 1166; № 30, ст. 4172; № 31, ст. 4330, 4331; № 47, ст. 6401; № 49, ст. 6752; № 53, ст. 7637; 2013, № 26, ст. 3207; № 27, ст. 3442, 3478; № 30, ст. 4078; № 44, ст. 5641; № 51, ст. 6685; № 52, ст. 6945; Российская газета, 2014, 7 мая) после цифр «330-1,» дополнить цифрами «330-2,».

Статья 4
Внести в Кодекс Российской Федерации об административных правонарушениях (Собрание законодательства Российской Федерации, 2002, № 1, ст. 1; 2003, № 27, ст. 2700; № 50, ст. 4847; 2004, № 34, ст. 3529, 3533; № 44, ст. 4266; 2005, № 1, ст. 40; № 19, ст. 1752; № 27, ст. 2719; 2006, № 1, ст. 10; № 18, ст. 1907; № 19, ст. 2066; № 31, ст. 3420; № 45, ст. 4634, 4641; № 52, ст. 5498; 2007, № 16, ст. 1825; № 26, ст. 3089; № 31, ст. 4015; 2008, № 49, ст. 5745; № 52, ст. 6235, 6236; 2009, № 7, ст. 777; № 23, ст. 2759; № 29, ст. 3597; 2010, № 1, ст. 1; № 19, ст. 2291; № 25, ст. 3070; № 27, ст. 3416; № 30, ст. 4002; № 31, ст. 4164, 4193, 4198, 4206, 4207, 4208; № 46, ст. 5918; 2011, № 1, ст. 23; № 7, ст. 901; № 15, ст. 2039; № 19, ст. 2714; № 23, ст. 3260; № 30, ст. 4585, 4590, 4600; № 48, ст. 6728, 6730; № 49, ст. 7025; № 50, ст. 7342, 7346, 7362, 7366; 2012, № 6, ст. 621; № 31, ст. 4320, 4322; № 41, ст. 5523; № 47, ст. 6402, 6403; 2013, 3 8, ст. 718; № 19, ст. 2323; № 27, ст. 3477; № 30, ст. 4032, 4036, 4040, 4082; № 31, ст. 4191; № 44, ст. 5624, 5644; № 48, ст. 6165; № 49, ст. 6327, 6343, 6344; № 51, ст. 6685, 6695, 6696; № 52, ст. 6961, 6980, 6986; 2014, № 6, ст. 566; N №4, ст. 1562; Российская газета, 2014, 7 мая) следующие изменения:
1) абзац первый статьи 19.7 после цифр «19.8» доповнить цифрами «, 19.8-3»;
2) дополнить статьей 19.8-3 следующего содержания:
«Статья 19.8-3. Нарушение установленного порядка подачи уведомления о наличии у гражданина Российской Федерации гражданства (подданства) иностранного государства либо вида на жительство или юного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве.
Нарушение установленного порядка подачи гражданином Российской Федерации или законным представителем гражданина Российской Федерации уведомления о наличии у гражданина гражданства (подданства) иностранного государства либо вида на жительство или иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве, выразившееся в несвоевременной подаче такого уведомления, либо в предоставлении сведений, которые должны содержаться в таком уведомлении, в неполном объеме, либо в предоставлении заведомо недостоверных сведений, –
влечет наложение административного штрафа на граждан в раз мере от пятисот до одной тысячи рублей.»;
3) (Утратил силу – Федеральный закон от 03.07.2016 г. № 305-ФЗ)

Статья 5
Внести в Федеральный закон от 27 июля 2006 года № 152-ФЗ «О персональных даннях» (Собрание законодательства Российской Федерации, 2006, № 31, ст. 3451; 2009, № 48, ст. 5716; 2010, № 31, ст. 4173; № 49, ст. 6409; 2011, № 31, ст. 4701; 2013, № 30, ст. 4038) следующие изменения:
1) часть 2 статьи 10 дополнить пунктом 10 следующего содержания:
«10) обработка персональных данных осуществляется в соответствии с законодательством Российской Федерации о гражданстве Российской Федерации.»;
2) часть 2 статьи 11 дополнить словами «, о гражданстве Российской Федерации».

Статья 6
1. Гражданин Российской Федерации (за исключением гражданина Российской Федерации, постоянно проживающего за пределами Российской Федерации), имеющий на день вступления в силу настоящего Федерального закона гражданство (подданство) иностранного государства либо вид на жительство или иной действительный документ, подтверждающий право на его постоянное проживание в иностранном государстве, обязан в течение шестидесяти дней со дня вступления в силу настоящего Федерального закона подать в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции, по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации (в случае отсутствия такового – по месту его
пребывания в пределах Российской Федерации, а в случае отсутствия у него места жительства и места пребывания в пределах Российской Федерации – по месту его фактического нахождения в Российской Федерации) письменное уведомление о наличии у него иного гражданства (подданства) либо вида на жительство или иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве.
2. Законный представитель гражданина Российской Федерации, не достигшего возраста восемнадцати лет либо ограниченного в дееспособности (за исключением гражданина Российской Федерации, постоянно проживающего за пределами Российской Федерации), имеющего на день вступления в силу настоящего Федерального закона гражданство (подданство) иностранного государства либо вид на жительство или иной действительный документ, подтверждающий право на его постоянное проживание в иностранном государстве, обязан в течение шестидесяти дней со дня вступления в силу настоящего Федерального закона подать в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции, по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации (в случае отсутствия такового – по месту пребывания данного гражданина в пределах Российской Федерации, а в случае отсутствия у данного гражданина места жительства и места пребывания в пределах Российской Федерации – по месту его фактического нахождения в Российской Федерации) письменное уведомление о наличии у данного
гражданина иного гражданства (подданства) либо вида на жительство или иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве.
3. Форма и порядок подачи уведомлений, указанных в частях 1 и 2 настоящей статьи, определяются в соответствии с Федеральным законом от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» (в редакции настоящего Федерального закона).
4. Предусмотренные частями 1 и 2 настоящей статьи правила не применяются в случаях, предусмотренных частями девятой и десятой статьи 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации” (в редакции настоящего Федерального закона).
5. В отношении граждан Российской Федерации, приобретших гражданство Российской Федерации в соответствии с Договором между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов от 18 марта 2014 года и Федеральным конституционным законом от 21 марта 2014 года № 6-ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов – Республики Крым и города федерального значения Севастополя», правила, предусмотренные статьями 6 и 30 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» (в редакции настоящего Федерального закона), применяются с 1 января 2016 года.

Статья 7
Настоящий Федеральный закон вступает в силу по истечении шестидесяти дней после дня его официального опубликования.

Президент Российской Федерации В.Путин

Москва, Кремль
4 июня 2014 года
№ 142-ФЗ

В соответствии с частью 3 статьи 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» гражданин Российской Федерации (за исключением граждан Российской Федерации, постоянно проживающих за пределами Российской Федерации), имеющий также иное гражданство обязан подать письменное уведомление о налички иного гражданства в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функцій по контролю и надзору в сфере миграции по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации в течение шестидесяти дней со дня приобретения данным гражданином иного гражданства.
В соответствии с частью 5 статьи 6 Федерального закона от 4 июня 2014 года № 142-ФЗ «О внесении изменений в статьи 6 и 30 Федерального закона «О гражданстве Российской Федерации» и отдельные законодательные акты Российской Федерации» в отношении граждан Российской Федерации, приобретших гражданство Российской Федерации в соответствии с Договором между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов от 18 марта 2014 года и Федеральным конституционным законом от 21 марта 2014 года № 6-ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов – Республики Крым и города федерального значения Севастополя» (далее – приобретших гражданство Российской Федерации), предусмотренные статьей 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» правила применяются с 1 января 2016 года.
В соответствии с Законом Украины от 18 января 2001 года № 2235-III «О гражданстве Украины» основаниями прекращения гражданства Украины являются:
• выход из гражданства Украины;
• утрата гражданства Украины;
• основания, предусмотренные международными договорами Украины.
Согласно статье 18 Закона Украины от 18 января 2001 года № 2235-III «О гражданстве Украины» из гражданства Украины по ходатайству может выйти гражданин Украины, который постоянно проживает за границей, что в случае с жителями Республики Крым невозможно, поскольку согласно законодательству Украины Республика Крым является временно оккупированной территорией Украины.
Выход из гражданства Украины допускается и в том случае, когда лицо приобрело гражданство другого государства либо получило документ, выданный уполномоченными органами другого государства.
Добровольное получение гражданства другого государства является также основанием для утраты гражданства Украины. Однако практической проблемой выхода из гражданства Украины является норма, устанавливающая, что решение о выходе из гражданства Украины или о его прекращении оформляется указом Президента Украины.
Учитывая политическую ситуацию, сложившуюся между Украиной и Российской Федерацией относительно Республики Крым, добровольный выход из гражданства Украины жителями Республики Крым, приобретших гражданство Российской Федерации, становится невозможным.
В связи с этим, все жители Республики Крым, приобретшие гражданство Российской Федерации в соответствии с Договором о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым (признаваемые гражданами Российской Федерации как граждане Украины, постоянно проживающие на день принятия в Российскую Федерацию Республики Крым и образования в составе Российской Федерации новых субъектов на территории Республики Крым) фактически являются на территории Российской Федерации гражданами, имеющими гражданство иностранного государства (гражданство Украины) и обязаны будут с 1 января 2016 года в соответствии с частью 3 статьи 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» подать письменное уведомление о наличии иного гражданства в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функцій по контролю и надзору в сфере миграции по месту жительства.
На уведомление жителями Республики Крым о наличии гражданства иного государства будет отведено 60 дней, в связи с чем органы Федеральной миграционной службы Российской Федерации по Республике Крым за сутки должны будут обрабатывать около 30 тысяч уведомлений, что неизбежно приведет к большим очередям и социальному напряжению среди населения Республики Крым.
Необходимо отметить, что при оформлении паспортов гражданина Российской Федерации жители Республики Крым, приобретшие гражданство Российской Федерации, сдавали в органы Федеральной миграционной службы Российской Федерации по Республике Крым копии паспортов гражданина Украины, что соответствует требованиям части 7 статьи 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» в этой части. Следовательно, жители Республики Крым, приобретшие гражданство Российской Федерации, уже фактически уведомили Федеральную миграционную службу Российской Федерации по Республике Крым о наличии у них гражданства Украины.
Из изложенного следует, что в отношении жителей Республики Крым – граждан Российской Федерации, в случае, когда иным гражданством является гражданство Украины, которое они приобрели до 21 марта 2014 года, применение правил, предусмотренных статьей 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации», нецелесообразно. Это вызовет социальное напряжение среди жителей Республики Крым и повлечет за собой дестабилизацию работы Федеральной миграционной службы Российской Федерации по Республике Крым. При этом необходимо учитывать, что вся необходимая информация уже имеется в наличии у Федеральной миграционной службы Российской Федерации по Республике Крым.
Данным проектом закона предлагается ввести в Федеральный закон от 4 июня 2014 года № 142-ФЗ «О внесении изменений в статьи 6 и 30 Федерального закона «О гражданстве Российской Федерации» и отдельные законодательные акты Российской Федерации» нормы, в соответствии с которой правила, предусмотренные статьями 6 и 30 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» не будут применяться в отношении граждан Российской Федерации, приобретших гражданство Российской Федерации, в случае, когда иным гражданством является гражданство Украины, которое они приобрели до 21 марта 2014 года. Это позволит избежать нагнетания социальной и политической напряженности в Республике Крым из-за необходимости прохождения крымчанами нецелесообразной процедуры.

Дія перша – оптимістично-патріотична…
На початку липня 2017 року детективи НАБУ спільно з прокурорами САП затримали директора Державного підприємства «Львівський бронетанковий завод» Романа Тимківа, його заступника Олега Ткаченка та групу посадовців Збройних Сил України за участь у злочинних махінаціях, пов’язаних з реалізацією вживаних двигунів під виглядом нових.

За інформацією слідства, вказані службові особи, діючи спільно із приватними підприємцями за детально продуманою корупційною схемою, у 2015 році викрали таким чином близько 28,5 млн. грн. бюджетних коштів. Їх дії правоохоронцями кваліфіковано за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу (далі – КК) України («привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, вчинені в особливо великих розмірах або організованою групою»). За вчинення такого злочину передбачено покарання у виді позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

13 липня 2015 року Президент України Петро Порошенко, перебуваючи з робочим візитом на Львівському бронетанковому заводі, надзвичайно емоційно відреагував на це гучне затримання керівництва Львівського бронетанкового заводу, запевнивши, що нікому не дозволить наживатися на постачанні Збройних Сил України та обкрадати армію. Тим, хто все таки намагатиметься це робити він обіцяв «повідрубувати руки» (більше читайте тут: https://www.pravda.com.ua/news/2017/10/12/7158144/).

Крім того, Президентом України оприлюднено як встановлений факт інформацію, що правоохоронними органами попереджено спробу викрасти з державного бюджету понад 631 млн. гривень (більше читайте тут: https://tsn.ua/politika/ne-dozvolyu-obkradati-armiyu-poroshenko-prokomentuvav-zatrimannya-na-lvivskomu-bronetankovomu-zavodi-961440.html). Однак, жодної конкретики з цього приводу Глава держави не озвучив. Тому залишається загадкою, про який період йдеться у заяві гаранта, які саме державні кошти намагались поцупити злочинці, скільки осіб притягнуто до відповідальності за вчинене тощо? Сподіватимемось, що детальніше про звитяги наших правоохоронців на цій ниві ми якнайшвидше дізнаємось напередодні обіцяної Президентом України екзекуції над охочими нажитися за рахунок Збройних Сил України. Проте, нам чомусь здається, що якщо ця «хвилююча подія» коли-небудь і станеться, то не сьогодні та не завтра, а хіба що напередодні наступних президентських виборів…

Здавалось би, задекларована Главою держави небачена рішучість мала б свідчити про те, що в Україні все ж таки є залишки політичної волі, яка покладе край розкраданням у сфері військових закупівель та надихне інших суб’єктів владних повноважень на відповідні дії з реалізації чергової президентської обіцянки. Однак, вкотре не так склалося, як гадалося. Чи то пан президент був не настільки переконливий у своїх погрозах, чи то політичної волі у нинішньої влади вистачило лише на черговий показовий виступ Глави держави. В усякому разі, аналіз результатів розслідуваної нами майже детективної історії вкотре спонукає до невтішних висновків…

Дія друга – оптимістично-песимістична…
15 липня 2015 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстр. № законопроекту 1793 від 19.01.2015). За ухвалення цього закону проголосувало 238 народних депутатів України.

У пояснювальній записці зазначається, що законопроект розроблено з метою забезпечення реалізації принципу невідворотності відповідальності за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України у сфері придбання продукції, робіт та послуг оборонного призначення, що не відповідають встановленим стандартам та вимогам технічних регламентів.

Для цього розділ 1 «Злочини проти основ національної безпеки України» Особливої частини КК України запропоновано доповнити статтею 114-2, яка передбачатиме кримінальну відповідальність за придбання продукції, робіт та послуг оборонного призначення, що не відповідають встановленим стандартам та вимогам технічних регламентів.

23 липня 2015 року прийнятий Верховною Радою України Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (далі – Закон) направлено на підпис Президентові України.

Здавалось би ось вона – та сокира, яка за задумом Президента «відрубуватиме руки охочим наживатися на постачанні Збройних Сил України та обкрадати армію». Однак, Главі держави ця «сокира» не сподобалася. За результатами вивчення тексту Закону Президент дійшов висновку, що цей законодавчий акт не може бути ним підписаний в ухваленій Верховною Радою України редакції. З огляду на це він, скориставшись правом вето, 7 серпня 2015 року повернув Закон до парламенту з пропозицією врахувати висловлені ним зауваження.

Проте, аргументуючи таке рішення, Президент України навіть не звернув увагу на те, що чинне законодавство України уже зараз надає правоохоронним органам достатньо інструментів для організації ефективної протидії правопорушенням у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері. Про таке може свідчити все той же факт притягнення до кримінальної відповідальності керівництва Державного підприємства «Львівський бронетанковий завод» детективами НАБУ.

Гарант не узяв до уваги й слушні зауваження, висловлені Головним юридичним управлінням Апарату Верховної Ради України про те, що, у разі введення в дію Закону у прийнятій Верховною Радою України редакції, виникне конкуренція положень нової статті 114-2 з іншими уже існуючими кримінально-правовими нормами. Йдеться про статті 191, 364, 365, 367, 425, 426-1 КК України.

Натомість, погоджуючись в цілому із необхідністю посилення відповідальності у зазначеній сфері, він зазначив, що в умовах особливого періоду та під час проведення антитерористичної операції завдання із забезпечення невідкладних потреб Збройних Сил України, інших військових формувань в озброєнні, військовій та спеціальній техніці найчастіше доводиться вирішувати в обмежені строки та із застосуванням спрощених процедур. У таких умовах іноді неможливо здійснити належним чином перевірку відповідності військової продукції вимогам технічних регламентів і стандартів, оскільки в Україні відсутня дієва система оцінки відповідності та сертифікації озброєння, військової і спеціальної техніки. Саме про це, на думку Глави держави, свідчить практика матеріально-технічного забезпечення військ.

З огляду на усе викладене хотілось би поставити кілька запитань народним обранцям, які внесли до парламенту вказаний законопроект, та згодом його ухвалили.

Про яке посилення кримінальної відповідальності йдеться у цьому Законі? Адже, наприклад, керівникам Державного підприємства «Львівський бронетанковий завод» та іншим фігурантам справи за вчинений ними злочин частиною 5 статті 191 КК України передбачено покарання у виді позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна. У той же час, максимальне покарання за вчинення злочину, передбаченого прийнятим Верховною Радою України Законом передбачає позбавлення волі на строк від п’яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна.

Навіть неозброєним оком видно, що верхня межа покарання у виді позбавлення волі за «новим» Законом за наявності однієї з кваліфікуючих ознак (вчинення злочину організованою групою, або у разі настання тяжких наслідків) дорівнює нижній межі покарання у виді позбавленням волі за вчинення злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України. При цьому, у примітці до стаття 114-2 записано, що «у цій статті під тяжкими наслідками треба розуміти наслідки, що призвели до загибелі людей». А розмір заподіяних матеріальних збитків у цій статті серед кваліфікуючих ознак відсутній. Це означає, що у разі відсутності факту смерті ДВОХ і більше осіб розмір завданих державі збитків на кваліфікацію діяння не впливатиме! Тому дії винуватця кваліфікуватимуться за частиною першою статті 114-2 КК України та каратимуться позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до двох років з конфіскацією майна. Та й то лише у разі, коли судом буде встановлено, що вчинене суспільно небезпечне діяння призвело до загрози заподіянню шкоди обороноздатності України. Для повноти картини варто додати, що у законодавстві України відсутнє нормативно-правове визначання критеріїв оцінки такої загрози. Отже, доводиться констатувати, що ця норма апріорі буде «мертвою» (непрацюючою). Тож знову доведеться сподіватися лише на правильно сформоване особисте внутрішнє переконання новопризначених у зв’язку з проведенням судової «реформи» суддів.

Крім того, слід зауважити, що у разі введення в дію цього Закону детективи НАБУ постануть перед питанням щодо необхідності перекваліфікації діянь керівників Львівського бронетанкового заводу та їхніх поплічників з частини п’ятої статті 191 на частину першу статті 114-2 КК України. Відповідно й покарання за вчинене вони отримають більш м’яке, ніж очікувалось… Ось таку «сокиру» зліпили народні депутати для реалізації обіцянок Президента …
Слід зазначити, що Президент України звернув увагу на зовсім інше… На його думку, запровадження кримінальної відповідальності у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт і послуг у військовій сфері без удосконалення існуючої системи оцінки відповідності та сертифікації озброєння, військової і спеціальної техніки, на його погляд, прогнозовано призведе до ускладнення процедур та збільшення строків постачання послуг оборонного призначення, що, в свою чергу, не дозволить своєчасно, в повному обсязі здійснювати матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, що неодмінно позначиться на стані їх бойової готовності і боєздатності.

Ураховуючи викладене, Президент України вважає за доцільне узгодити строки набрання чинності нормами Закону про запровадження кримінальної відповідальності за порушення законодавства в означеній сфері та завершення заходів щодо вдосконалення національної системи стандартизації продукції, робіт і послуг оборонного призначення.

У зв’язку з цим ми хотіли б поцікавитись у Президента, про який особливий період та антитерористичну операцію може йти мова після введення в дію ухваленого парламентом Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях»? Нагадаємо, цим Законом передбачено право Глави держави одноосібно приймати рішення про початок і завершення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях. А це зовсім інший правовий стан, введення якого, на наш погляд, не потребує застосовування спрощених процедур закупівлі для потреб Збройних Сил України. У свою чергу, це повинно позитивно позначитись на якості товарів та послуг, що надаватимуться для забезпечення українських військовиків.

Тож оптимістичний настрій у зв’язку з ухваленням Верховною Радою України Закону, який мав би забезпечити реалізацію принципу невідворотності відповідальності за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України у сфері придбання продукції, робіт та послуг оборонного призначення, що не відповідають встановленим стандартам та вимогам технічних регламентів, після ретельного дослідження змісту цього документа почав поступово забарвлюватися песимістичними фарбами.

Тож чи варто було відкладати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері»?

Дія третя – трагікомічна…
Верховна Рада України 26 січня 2016 року повторно 227 голосами прийняла Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері», погодившись з пропозиціями Президента України. Однак, до цього часу він не підписаний Президентом України та не введений в дію.

За даними Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (далі – Комітет), який був визначений головним з підготовки законопроекту до розгляду парламентом, цим Комітетом виконано усі передбачені статтями 130 та 136 Регламенту Верховної Ради України дії та передано текст Закону на підпис Голові Верховної Ради України. Проте, 27 січня 2016 року народним депутатом І. Вінником зареєстровано проект Постанови Верховної Ради України «Про скасування рішення Верховної Ради України про прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» в цілому з урахуванням пропозицій Президента України» (реєстр. 1793 – п), у якій пропонується скасувати рішення Верховної Ради України про прийняття цього Закону.

Варто звернути увагу на те, що пан І. Вінник підтримав цей Закон під час голосування 15 липня 2015 року. Що ж змусило його внести зазначений проект постанови, чим заблокувати його подальше підписання Президентом України та введення в дію? Залишається лише гадати… Проте, варіантів щодо мотивації цього народного обранця стане значно менше, якщо виходити з тих статистичних показників діяльності правоохоронних органів у цій сфері, які оприлюднив Президент України.

У проекті Постанови йдеться про те, що 26 січня 2016 року під час голосування за Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» допущено низку попущень вимог Регламенту Верховної Ради України (далі – Регламент).

По-перше, під час розгляду Закону, поверненого із пропозиціями Президента України, окремо не ставилося питання про голосування пропозиції, запропонованої Президентом України, а одразу здійснювалося голосування за прийняття Закону в цілому з пропозиціями Президента України. Таким чином, не було дотримано вимог частин першої, третьої статті 134, частини четвертої статті 135 Регламенту Верховної Ради України, відповідно до яких спочатку окремо ставляться на голосування пропозиції, запропоновані Президентом України, а після завершення голосування пропозицій Президента України проводиться голосування щодо прийняття закону в цілому.

По-друге, голосування за рішення про прийняття Закону в цілому з пропозиціями Президента України здійснювалося двічі (вперше Закон не був підтриманим), а також тричі ставилося на голосування питання про повернення до його розгляду. Однак, як зазначає І. Вінник, процедура повернення до розгляду законів, рішення щодо прийняття яких не було підтриманим, не передбачена Регламентом Верховної Ради України.
Крім того, у проекті Постанови вказується на допущене під час голосування порушення вимог частини п’ятої статті 135 Регламенту Верховної Ради України.

Вказаною нормою встановлено, що у разі прийняття всіх пропозицій Президента України закон вважається прийнятим у цілому, якщо за нього проголосувала більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Разом з тим, як зазначає І. Вінник, за вказаний Закон проголосувало лише 207 депутатів. Таким чином, Закон повинен вважатися відхиленим.

Під час повторного поіменного голосування за прийняття рішення про підтримання вказаного Закону проголосували народні депутати України, які згідно з результатами письмової реєстрації не були зареєстрованими та відповідно до результатів електронної реєстрації були відсутніми. Між тим, положеннями статті 84 Конституції України, статті 24 Закону України «Про статус народного депутата України», статті 47 Регламенту Верховної Ради встановлено вимогу особистої участі та особистого голосування депутатів на засіданні.

З огляду на усе викладене, народний депутат України І. Вінник вніс пропозицію в порядку статті 48 Регламенту Верховної Ради України скасувати рішення Верховної Ради України про прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстраційний номер 1793) в цілому з урахуванням пропозицій Президента України.

Слід зазначити, що відповідно до частини сьомої статті 48 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» Голова Верховної Ради України або Перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України направляє проект постанови Верховної Ради про скасування рішення Верховної Ради про прийняття закону, постанови чи іншого акта Верховної Ради в цілому в день його внесення комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, для попереднього розгляду і внесення пропозицій.

Частиною восьмою цієї статті встановлено, що Комітет, до предмета відання якого належать питання регламенту, в терміновому порядку, але не пізніш як за три дні від дня одержання проекту постанови Верховної Ради з урахуванням календарного плану роботи сесії Верховної Ради, готує висновок щодо доцільності його прийняття чи відхилення.

Відповідно до частини дев’ятої статті 48 Регламенту Верховної Ради України після розгляду відповідного проекту постанови Верховної Ради в комітеті, до предмета відання якого належать питання регламенту, Верховна Рада без голосування про включення до порядку денного розглядає його на пленарному засіданні. Обговорення питання щодо такого проекту постанови Верховної Ради проводиться за скороченою процедурою.

За даними офіційного сайту Верховної Ради України, проект Постанови Верховної Ради України (реєстр. 1793 – п) 3 лютого 2016 року розглянуто Комітетом з питань Регламенту та організації роботи Верховної Ради України (протокол № 44).

Стосовно факту порушення вимог особистого голосування народними депутатами України А, Гордєєвим, С. Тригубенком, А. Геращенком, Р. Сидоровичем Комітет зауважив таке. Відповідно до вимог частини третьої статті 47 Регламенту Верховної Ради України, у разі виявлення на пленарному засіданні народним депутатом України факту порушення вимог щодо особистого голосування шляхом голосування за іншого народного депутата України розгляд питання порядку денного на його вимогу зупиняється.

Головуючий на пленарному засіданні встановлює присутність відповідного народного депутата України у залі засідань Верховної Ради України, а у разі його відсутності доручає Лічильній комісії вилучити картку такого народного депутата України та передати її головуючому на пленарному засіданні і проводить повторне голосування щодо пропозиції, яка ставилась на голосування останньою. Тобто, питання має бути порушене та вичерпане безпосередньо під час розгляду законопроектів у залі засідань Верховної Ради України, а не після закінчення розгляду питання і, тим більше, не після закінчення пленарного засідання.

Комітет зазначив, що згідно зі стенограмою пленарного засідання Верховної Ради України від 26 січня 2016 року, під час розгляду пропозицій, які надійшли до поверненого Президентом України Закону, народний депутат України І. Вінник теж був відсутній. У зв’язку з цим він не мав можливості звернутись до головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради України (після закінчення голосування) про порушення вимог щодо особистого голосування згаданими вище народними депутатами України.

З цієї ж причини ним не дотримано вимоги, встановлені частиною третьою статті 48 Регламенту Верховної Ради України. А це у свою чергу унеможливило застосування приписів частини четвертої та п’ятої цієї статті. Частиною третьою статті 48 Регламенту Верховної Ради України встановлено, що у разі порушення встановленої цим Регламентом процедури при розгляді й голосуванні проекту закону, постанови, іншого акта Верховної Ради народний депутат, інший суб’єкт права законодавчої ініціативи чи його представник можуть звернутися до головуючого на пленарному засіданні із заявою про порушення цього Регламенту при розгляді й голосуванні питання. Головуючий на пленарному засіданні повинен невідкладно вжити заходів для усунення порушень цього Регламенту, які виникли при розгляді й голосуванні питання, або у разі виникнення перешкод, які могли вплинути на результати голосування під час його проведення, провести за рішенням Верховної Ради повторне голосування без обговорення (частина четверта статті 48 Регламенту Верховної Ради України). У разі якщо в результаті вжитих головуючим на пленарному засіданні заходів не забезпечено припинення порушення цього Регламенту та не усунуто наслідків цього порушення при голосуванні за закон, постанову чи інший акт Верховної Ради в цілому або якщо головуючий на пленарному засіданні залишив заяву без розгляду, народний депутат, інший суб’єкт права законодавчої ініціативи може у дводенний строк звернутися до Голови Верховної Ради України з відповідною письмовою заявою (частина п’ята статті 48 Регламенту Верховної Ради України).

Враховуючи вищевикладене, відповідно до статті 48 Регламенту Верховної Ради України, Комітет ухвалив висновок на проект Постанови Верховної Ради України «Про скасування рішення Верховної Ради України про прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстраційний номер 1793) в цілому з урахуванням пропозицій Президента України», внесений народним депутатом України І. Вінником (реєстр. № 1793-П від 27.01.2016), і запропонував Верховній Раді України визначитись шляхом голосування щодо цього проекту Постанови.

Однак, Верховною Радою України цей проект Постанови все ще не розглянуто. Таким чином, Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстраційний номер 1793) до цього часу не направлено на підпис Президентові України та не введено в дію.

Таким чином на сцені з’явилася ще одна дійова особа – Голова Верховної Ради України, який відіграв та продовжує відігравати одну з ключових ролей у цій виставі. При цьому, слід зазначити, що на момент прийняття парламентом Закону посаду спікера обіймав В. Гройсман. Саме він головував на ранковому засіданні Верховної Ради України, ставив на голосування питання про його ухвалення. За його мовчазної згоди відбулись ймовірні порушення Регламенту Верховної Ради України, які ставлять під сумнів легітимність прийнятого парламентом рішення про ухвалення Закону.

14 квітня 2016 року естафету прийняв А. Парубій, який ось уже майже 2 роки продовжує ігнорувати внесений народним депутатом України І. Вінником проект Постанови. Хоча, як стверджують у Комітеті Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Комітет звертався до спікера з пропозицією розглянути проект Постанови Верховної Ради України «Про скасування рішення Верховної Ради України про прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстраційний номер 1793) в цілому з урахуванням пропозицій Президента України» для ухвалення рішення в порядку статті 48 Регламенту Верховної Ради України. Однак, як кажуть, віз і нині там.

У театрі абсурду опускається завіса!
Підбиваючи підсумок викладеному, вважаємо за доцільне зробити такі висновки:
1. Представлена вашій увазі сучасна українська оптимістично-песимістична вистава у трьох діях, на наш погляд, є ще одним свідченням надзвичайно низької культури законотворчої діяльності суб’єктів владних повноважень. Йдеться, у першу чергу, про «печерний» рівень підготовки законопроектів народними депутатами України та іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи. Розроблення нових нормативно-правових актів та внесення змін до чинних здійснюється хаотично, без належного аналізу стану законодавчого забезпечення тієї чи іншої сфери правового регулювання. Доволі часто обґрунтування необхідності внесення змін до законодавчих актів носить суто формальний характер. Зокрема, автори проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» стверджують, що прийняття вказаного Закону зумовлена ситуацією, що склалася за результатами проведених органами прокуратури перевірок дотримання законодавства при матеріально-технічному, речовому, продовольчому, медичному та інших видах забезпечення військовослужбовців.

2. Наведені у статті аргументи вкотре засвідчують низьку якість підготовки проектів нормативно-правових актів народними депутатами України. З огляду на це автори публікації вважають, що в Україні назріла необхідність внесення змін до Конституції та відповідних законів України, якими позбавити народних обранців права законодавчої ініціативи, залишивши таке право за Президентом України та Кабінетом Міністрів України.

3. Для обговорення та ухвалення законів у Верховній Раді України звичним явищем стали системні порушення приписів Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», якими встановлено порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, визначено законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради. Систематичні порушення народними депутатами Регламенту Верховної Ради України, як видається, ставить під сумнів легітимність прийнятих парламентом рішень і може мати наслідком їх скасування та призвести до блокування роботи законодавчого органу. Про це більше читайте тут: http://gordonua.com/ukr/publications/-zakriti-zasidannja-bez-stenogrami-knopkodavstvo-porushennja-konstitutsiji-prikladi-fejerichnih-golosuvan-u-verhovnij-radi-190507.html). Тож слід констатувати, що в Україні залишається нагальною необхідність у розробленні дієвих механізмів притягнення до відповідальності народних депутатів України за допущені ними порушення норм Регламенту Верховної Ради України.

4. Найкращим виходом із ситуації, яка склалася у зв’язку з ухваленням Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстр. № законопроекту 1793 від 19.01.2015), на наш погляд, є невідкладний розгляд парламентом проекту Постанови Верховної Ради України, внесеного народним депутатом І. Вінником. У разі підтвердження фактів, викладених у проекті Постанови, необхідно скасувати рішення Верховної Ради України про ухвалення цього Закону. Це, з одного боку, дозволить запобігти негативним наслідкам, які неминуче настануть у разі введення в дію цього Закону, з іншого – буде дано позитивний сигнал щодо необхідності неухильного додержання процедурних питань, встановлених Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» для обговорення та ухвалення законопроектів.

Володимир Тимошенко,
доктор юридичних наук, професор

Сергій Дрьомов,
член Національної спілки журналістів України,
кандидат юридичних наук