Blog

Ексклюзивний репортаж газети «Bild» про фінансування Кремлем сепаратистських «народних республік» на Донбасі, систематичне втручання Росії у внутрішні справи України й викриття справжніх намірів Путіна.

(Закінчення. Першу й другу частини репортажу читайте тут: «Кремль фінансує українських сепаратистів – Москва розщедрюється на мільярди (Частина І)» і тут: «…Частина ІІ».

Залишається відкритим питання, де саме щомісяця беруться багато мільйонів євро в рублях на зарплати і яким шляхом вони потрапляють на територію «народних республік». Це питання хвилює також українські спецслужби. Вони, зокрема, прагнуть зупинити потік готівки, призначеної 30 000 бойовикам, із яких близько 17 000 – російські найманці.

Журналіст «Більд» зустрівся в Києві з високопоставленим співробітником українських спецслужб і одержав унікальну можливість ознайомитися з їхніми даними з цього питання.

Згідно з цими даними, практично весь цивільний держбюджет територій, які відпали, формується за рахунок коштів на «гуманітарну допомогу» з Росії. Ці джерела фінансування координуються урядом Росії.

За даними «Більд», у Росії й насправді є Міжвідомча комісія з надання гуманітарної підтримки постраждалим територіям південно-східних районів Донецької й Луганської областей, заснована 14 грудня 2014 р.

Комісія, створена при Міністерстві економічного розвитку Російської Федерації, засідає таємно – на відміну від іншої, також недавно створеної «Кримської комісії» (Комісії з питань соціально-економічного розвитку Республіки Крим і Севастополя, заснованої 15 жовтня 2015 р. – прим. ред.).

Через три з половиною місяці після створення комісії почалися виплати зарплат у російських рублях у всіх «постраждалих районах» на південному сході України.

За даними спецслужб, гроші для «терористів» (як їх називають в Україні), або «об’єднаних збройних сил Новоросії» (як їх називають на окупованих територіях), надходять із двох головних джерел.

По-перше, від «неурядових фондів» Російської Федерації, які, як зрозуміло з детального аналізу, дуже близькі до уряду в Москві.
По-друге, від колишніх українських політиків і олігархів, які після падіння проросійського Президента України Віктора Януковича сховалися в Росії й зараз сприяють дестабілізації ситуації в Україні.

«Окремі особи або організації містять ті чи інші збройні формування». Координація й наповнення грошових потоків на окупованій території східної України здійснюється Кремлем або російськими спецслужбами.

Нова влада також не заперечує вирішального впливу Росії на держбюджети постраждалих територій. Як сказав впливовий «парламентарій ДНР» Олександр Ходаковський в інтерв’ю одній російській газеті, джерелом 70 % бюджету «республіки» є «фінансова допомога» Росії.

Реальні цифри мають ще більш показовий вигляд. Журналіст «Більд» розмовляв зі співробітницею міськради 77-тисячного міста Стаханов на окупованій території Луганської області.
Чиновниця повідала, що тільки 5-7 % міського бюджету становлять податкові надходження й «республіканські» кошти. У грудні 2015 року близько 90 % з наявних у ньому рублів були «імпортовані ззовні». Вона могла тільки припустити, що місту виділили російські гроші.

Для переміщення коштів на український Донбас Кремль використовує переважно банки в грузинському регіоні Абхазія, окупованому Росією в 2008 році. Як повідомляє українська розвідслужба, розгорнута там банківська система має структури для виведення з російського держбюджету й інших джерел мільярдів рублів і для їх перерозподілу.

Проте, поряд з онлайн-переказами, гроші на окуповану територію Східної України доставляються майже винятково готівкою. Роботу закритих банків у Донецькому й Луганському регіонах Росія дотепер не відновила.

Близько 7 мільйонів 50-, 100- і 500-карбованцевих банкнот необхідно щомісяця на заробітну плату, виплату якої взяла на себе Росія. Шлях цих грошей спецслужбам України багато в чому відомий. П’ять тонн банкнот не постачаються з «гумконвоєм», які прибувають на окуповану територію приблизно кожні два тижні. Останній використовується переважно з пропагандистською метою. Крім того, українські митники одержали дозвіл проводити огляд вантажів.

Замість цього використовують посилено охоронювані поїзди, які (звичайно, порушуючи українське законодавство) раз на місяць прибувають в Україну з тоннами банкнот і монет. Вони доставляють не тільки зарплати для цивільних і військових, але й тонни боєприпасів й іншого військового спорядження.

За даними української сторони, гроші прибувають на три основні залізничні станції – Суходольск, Дебальцеве й Іловайськ (Див. нижче план-схему – прим. перекладача). Тут вони перевантажуються на автотранспорт і під посиленим конвоєм розвозяться містами й селами окупованого Донбасу. На місцях видача готівки одержувачам здійснюється як у банках, так і в державних установах або в націоналізованих структурах.

Є незаперечні докази, що такі поїзди на контрольованій Кремлем російській залізниці справді існують і що вони використовуються й для перевезення боєприпасів. У квітні 2015 року проросійські ополченці опублікували фотографію, де вони сфотографовані на станції Суходольск. На задньому плані добре видно вагони російської залізничної компанії, заповнені ящиками з боєприпасами.

За підрахунками «Більд», на виплату зарплат бюджетникам і пенсій на окупованій території України Росія має виділяти близько 79 мільйонів євро щомісяця.

При цьому «Більд» посилається на офіційні документи двох «народних республік» і дані індивідуальної звітності про заробітну плату в різних сферах зайнятості.

Тільки на пенсії 653 000 пенсіонерам на окупованій території Донецької області й 425 791 пенсіонерам Луганської області Росія витрачає 2 418 378 168 рублів (трохи більше 30 мільйонів євро) щомісяця (Див. таблицю – прим. перекладача).

Особливо дорого обходяться Росії понад 30 000 російських і українських бойовиків, які служать «народним республікам» або своїм заступникам. Якщо вчитель в «республіці» заробляє на місяць близько 50 євро, «солдат», залежно від рангу, одержує від 90 до 465 євро, що в 9 разів більше.

Такі витрати майже в один мільярд євро порівнянні з річним національним бюджетом таких країн, як Вірменія або Молдова. Це навіть за умови, що Росія фінансуватиме тільки заробітну плату в переважно націоналізованому держсекторі й індивідуальні соціальні виплати, такі як пенсії.

Це відповідає 0,6% щорічних витрат російського державного бюджету.

Проте ці витрати, найвірогідніше, становлять лише частину російських сумарних витрат на підтримку окупованих територій на сході України. Фінансування поставок газу, бензину, нафти й продовольства, гуманітарних вантажів і боєприпасів для продовження війни проти України також має сягати декількох сотень мільйонів євро на рік.

Деталі фінансування Росією «сепаратистських територій» у східній Україні, досліджені газетою «Більд», викривають справжніі наміри уряду президента Путіна у двох аспектах.

По-перше, вони є доказом постійного серйозного порушення територіального суверенітету України й свідчать про тісний взаємозв’язок самопроголошених «народних республік» з Російською Федерацією. Цей взаємозв’язок полягає в повній фінансовій залежності конфліктної зони Східної України від Москви.

По-друге, очевидно, що путінська Росія анітрохи не зацікавлена в реалізації Мінської угоди, яка підписана у вересні 2014 року й передбачає повернення в середньостроковій перспективі окупованих територій під контроль України. Навпаки, політика Росії, найімовірніше, спрямована на довгострокову стабілізацію ситуації в невизнаних на міжнародному рівні утвореннях – Донецькій й Луганській «народних республіках», а також на стабілізацію їхнього статус-кво.

Якщо підсумувати, то коли Володимир Путін у квітні 2014 року назвав окуповані території «Новоросією», це було не просто «передбаченням». Якщо пильно вивчити соціальну ситуацію в «повсталих регіонах», то найточнішою їхньою характеристикою буде колонія, яку створила й повністю утримує Москва.

Переклад з німецької мови Петра Миронова

Про зміни у військово-політичній обстановці на Близькому Сході й у Північній Африці (25 — 31 січня 2016 року) 1 лютого, 2016

Найважливіші події в регіоні минулого тижня були пов’язані із Сирією й Іраном. У Женеві 29 січня почалася підготовка до переговорів по врегулюванню сірійського конфлікту за участю представників уряду САР і опозиції. На минулому тижні президент Ірану Х. Роухані зробив перший із часу початку реалізації угоди по іранському атому й скасування санкцій щодо ІРІ візит до Західної Європи, відвідавши Італію, Францію й Ватикан.

Сирія

29 січня в Женеві стартував процес підготовки до переговорів по врегулюванню конфлікту в цій країні. Судячи з повідомлень, що надходять із Женеви, знайти точки дотику буде вкрай важко. Головні пункти повістки передбачуваних переговорів – гуманітарні питання й припинення вогню. Крім того, сторони мають визначитися із створенням у Сирії нового уряду, прийняття нової конституції й проведення виборів. Припинення бойових дій проти терористів із «Ісламської держави» (ІД) і «Джабхат ан-нусра» не буде включене до порядку денного.

Переговори будуть непрямими: сторони будуть проводити їх зі спецпосланцем ООН по Сирії С. де Містурою окремо. 29 січня відбулася зустріч С. де Містури з делегацією офіційного Дамаска на чолі з постійним представником САР при ООН Б. Джаафарі. Водночас делегація опозиції, представлена сформованим у Ер-Ріяді Вищим комітетом з переговорів (ВКП), заявила про свою згоду взяти участь у переговорах лише 29 січня й прибула в Женеву 30 січня. Делегацію очолив керівник переговірної групи А. аз-Зуабі. Загалом склад делегації опозиції до кінця не визначений, як і її позиції по основних пунктах переговорів. Повідомляється, що екстремістське угруповання «Ахрар аш-Шам» відмовилося від участі в женевській зустрічі, а представник іншого екстремістського угруповання «Джейш аль-Іслам» прибуде в Женеву, після чого опозиція буде вирішувати питання про його участь у переговорах. 31 січня відбулася неформальна зустріч С. де Містури з делегацією сірійської опозиції. У цей же день делегація ВКП провела зустріч із послами країн, які входять у так звану «групу друзів Сирії», обговоривши «гуманітарні аспекти, необхідні для початку переговорів». Багато в чому під тиском Туреччини від переговорів відсторонена сірійська курдська Партія демократичного союзу. У відповідь курди заявили, що без їхньої участі діалог у Женеві приречений на провал. Водночас РФ і США «мають загальне розуміння, що без участі курдів міжсирійські переговори будуть безперспективними».

Глави зовнішньополітичних відомств Росії й США С. Лавров і Дж. Керрі регулярно по телефону обговорюють питання, пов’язані з мирними переговорами в Женеві. Досягнута домовленість оцінити їхній перебіг на черговій зустрічі Міжнародної групи підтримки Сирії в Мюнхені 11 лютого.

Тим часом у самій Сирії тривають бойові дії урядових сил, підтримуваних авіацією ВПС РФ, із бойовиками екстремістських угруповань і загонами збройної опозиції. Минулого тижня сірійська армія досягла великого успіху в південній провінції Дераа, звільнивши від супротивника місто Шейх-Міскін. Триває наступ урядових сил на півночі провінції Латакія. Важкі бої тривають у місті Дейр-Ез-Зор на північному сході країни, у провінції Хомс у центрі Сирії, а також у передмісті Дамаска. Минулого тижня бойовики ІД почали наступ у горах Каламун на північному заході провінції Дамаск. На околицях Дамаска 31 січня був вчинений великий теракт – загинуло понад 60 осіб, 128 одержали поранення.

У Москві 28 січня відбулася зустріч міністрів оборони РФ і САР генералів С. Шойгу й Ф. Д. аль-Фреджа. «Були підведені підсумки операції ВПС Росії в Сирії, спрямованої на знищення терористичних угруповань». Сторони також обговорили питання російсько-сірійського військового й військово-технічного співробітництва.

25 січня президент Росії В. Путін заявив, що Москва «не має наміру втручатися у внутрішні справи Сирії, а тільки хоче допомогти країні впоратися з тероризмом».

Держсекретар США Дж. Керрі певен, що «Росія домагається мирного, а не військового розв’язання конфлікту в Сирії». «Обговорювана дилема, бути далі Сирії з Асадом чи без нього, не відбиває реальної ситуації на місцевості. Це питання може виникнути лише в довгостроковій перспективі. Західним же країнам слід змиритися з реальністю, що не їм треба приймати рішення замість сірійського народу», — заявив 28 січня президент Ірану Х. Роухані.

Іран

Під час офіційного візиту в Італію й Францію президента Ірану Х. Роухані минулого тижня обговорювалися насамперед питання відновлення торгово-економічних зв’язків ІРІ з цими країнами. Візит Роухані експерти оцінюють «як прорив іранської дипломатії на європейському напрямку». Італія й Іран підписали угоди по співробітництву на загальну суму 18,4 млрд доларів. Досягнуті домовленості про спільні проекти в різних галузях промисловості, у тому числі в сталеливарній, гірничодобувній, в енергетиці й банківській сфері, а також в області торгівлі, охорони здоров’я й медичної освіти. Папа Римський Франциск 26 січня дав аудієнцію Х. Роухані. Під час бесіди були порушені проблеми збереження миру й зміцнення міжнародної безпеки.

Париж і Тегеран відкрили нову главу у двосторонніх відносинах, заявив 28 січня президент Франції Ф. Олланд. Загальний обсяг контрактів, підписаних під час візиту Х. Роухані у Францію, становить 15 млрд євро. Париж і Тегеран підписали 20 угод про співробітництво в різних областях. Зокрема, нафтогазова компанія «Тоталь» підписала з іранською компанією NIOC угоду про закупівлю в Ірані сирої нафти. Компанія «Ербас» уклала договір на поставку в ІРІ 118 пасажирських літаків для авіакомпанії «Іран Ейр». Підписані угоди про будівництво й модернізацію терміналів в іранських аеропортах. Лувр і міністерство культури ІРІ домовилися про співробітництво. Також Париж і Тегеран домовилися об’єднати зусилля по захисту близькосхідної культурної спадщини. Франція й Іран заявили про намір спільно боротися з фінансуванням терористів на Близькому Сході.

Загалом візит Роухані «знаменує собою успішний початок швидкої реінтеграції Ірану у світову торгово-економічну систему, у чому зацікавлений як сам Іран, так і інші країни Європи й Азії». Підкреслюється, що «в економічному плані Іран, який тривалий час знаходився у міжнародній ізоляції, потребує інвестицій і нових технологій для ліквідації свого промислового й інфраструктурного відставання. Джерела того й іншого Тегеран шукає в Європі».

Під час європейської поїздки президент ІРІ зробив ряд важливих зовнішньополітичних заяв. Х. Роухані підкреслив, що Тегеран не прагне «до напруженості відносин із Саудівською Аравією. Іран і Саудівська Аравія — дві держави, які відіграють дуже важливу роль у регіоні. Ми зацікавлені у відновленні безпеки на Близькому Сході й вважаємо, що, насправді, терористичне угруповання ІД є головною проблемою для регіону». Х. Роухані заявив, що Тегеран не перешкоджає торговельним відносинам між Іраном і США, а також приходу американських інвестицій і технологій в ІРІ. Президент сподівається на відновлення повноцінних відносин зі США й на можливість побувати там.

Туреччина

30 січня МЗС Туреччини виступило із твердженням, що російський військовий літак Су-34 29 січня порушив повітряний простір країни, а президент Туреччини Р. Т. Ердоган заявив, що хоче поспілкуватися із главою російської держави В. Путіним після інциденту із Су-34. Одночасно Ердоган пригрозив Москві «наслідками» у випадку повторення подібних інцидентів. У відповідь Міністерство оборони РФ заявило, що «ніяких порушень повітряного простору Туреччини літаками російської авіагрупи в Сірійській Арабській Республіці не було. Заяви турецької сторони про нібито факт порушення російським літаком Су-34 повітряного простору — голослівна пропаганда». За інформацією турецьких ЗМІ, 31 січня на авіабазах ВПС Туреччини введений підвищений, «жовтогарячий» рівень тривоги, який припускає «повну готовність до всього» і негайну відповідь пілотів на погрози без узгодження з командуванням.

28 січня Ердоган заявив, що «президент, який обирається народом, не повинен відігравати символічну роль», а Туреччина потребує нової конституції, «яка без переходу на президентську систему правління буде неповноцінною, оскільки парламентська система застаріла і є незручною. Рішення по цьому питанню має прийняти народ, а не парламент». При цьому Ердоган стверджував, що перехід до президентської системи не є питанням його особистих амбіцій. Водночас опозиція критикує Ердогана за прагнення до президентської системи, обвинувачуючи його в авторитаризмі.

Афганістан

Афганський рух «Талібан» погодився відновити діалог з урядом країни в обмін на звільнення політв’язнів. Раніше повідомлялося, що ще однією висунутою талібами умовою початку переговорів є вимога виключити «Талібан» із санкційних списків ООН, а також зняття заборони для членів руху на вільне пересування світом.

Глава Пентагона Е. Картер 29 січня заявив, що «Талібан» зміцнив свої позиції в Афганістані, але підконтрольні уряду сили також домагаються успіху в боротьбі з ним. За словами Е. Картера, США готуються до жорсткої боротьби й довгочасної присутності в Афганістані, а ситуація в цій країні «залишиться важкою» не тільки протягом 2016 р., але й у 2017 р. У доповіді спеціального інспектора по відновленню Афганістану Дж. Сопко Конгресу США говориться, що таліби контролюють «найбільш значну територію країни» із часу вторгнення американських військ у 2001 р. У доповіді відзначається, що, незважаючи на вливання величезних інвестицій (понад 113 млрд доларів), інфраструктура Афганістану, як і раніше, знаходиться в жалюгідному стані.

Лівія

25 січня міжнародно визнаний парламент Лівії виніс вотум недовіри новому лівійському уряду національної єдності. Натомість депутати запропонували створити «урізаний» уряд, у який увійшли б 17 міністрів замість 32. Повідомляється, що новий склад уряду національної єдності Лівії буде представлений протягом найближчих десяти днів.

Президент США Б. Обама 28 січня на зустрічі зі членами Ради національної безпеки дав доручення продовжити надавати підтримку контртерористичним операціям у Лівії.

Ємен

За інформацією ЗМІ, понад 200 єменських і суданських військовослужбовців загинули в Ємені в результаті удару ракетою «Точка», який нанесли прихильники шиїтських повстанців-хуситів по військовій базі в провінції Лахдж на півдні країни. Також знищена велика кількість озброєння й військової техніки. Тим часом арабська коаліція на чолі із Саудівською Аравією продовжує бомбардування єменської території, яка знаходиться під контролем хуситів і прихильників колишнього президента країни А. А. Салеха.

А тим часом

За підсумками зустрічі в Нікосії, яка відбулася 28 січня, президент Кіпру Н. Анастасіадіс, прем’єр-міністр Греції А. Ципрас і прем’єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаньяху домовилися підсилити взаємодію між трьома країнами в інтересах розвитку партнерства в різних галузях. У підписаній у Нікосії декларації, зокрема, йдеться про те, що три держави мають намір вивчати практичні можливості реалізації спільних проектів у таких сферах, як енергетика, туризм, охорона довкілля, боротьба з тероризмом, управління водними ресурсами й урегулювання питань міграції. Лідери домовилися про створення тристороннього комітету по вивченню економічної доцільності будівництва газопроводу в Європу. Були також обговорені перспективи прокладення підводного кабелю, щоб поєднати електричні мережі Ізраїлю, Кіпру й Греції.

За матеріалами Інституту країн Близького Сходу
Огляд склав Марсель Бондарчук

(Продовження. Першу частину репортажу читайте тут: Кремль фінансує українських сепаратистів – Москва розщедрюється на мільярди (Частина І))

Із квітня 2015 року в самопроголошених «незалежних (!) державах» відбулося багато чого. Більша частина економіки була націоналізована. Зарплати в приватному й державному секторах, а також пенсії й допомоги для самотніх осіб, інвалідів і т.д., більш-менш регулярно виплачуються в рублях.

У вересні 2015 року «Луганська народна республіка» оголосила російський рубль офіційною грошовою одиницею, а в жовтні таку ж заяву про введення в обіг рубля зробив Донецьк.

Російськими грішми фінансуються навіть заходи по забезпеченню зайнятості на окупованих територіях. У місті Антрацит Луганської області, недалеко від російського кордону, живе Марія. Після захоплення влади проросійськими бойовиками вона втратила роботу через свої опозиційні щодо нової влади погляди.

Із вересня 2015 року Марія включена в програму створення робочих місць, ініційовану урядом «ЛНР» для десятків тисяч нових безробітних. Зараз вона прибирає шкільні класи й підмітає вулицю, за що одержує 2 436 рублів – приблизно 30 євро на місяць.

«На ці гроші я можу купити лише п’ять курей, ось і все», – говорить Марія. На момент інтерв’ю (наприкінці грудня 2015 р.) вона ще не одержала зарплату за листопад. У місцевому центрі зайнятості кілька днів тому їй сказали: «Вибачте, але гроші приходять із Москви. Мабуть, виплату скасували або вона прийде пізніше».

Марія і її однорічний син можуть хоч якось протриматися тільки тому, що її мати щомісяця віддає їм свою «республіканську пенсію» готівкою в рублях. Батьки Марії, як і багато інших пенсіонерів, раз на місяць виїжджають на контрольовану Україною територію Луганської й Донецької областей, щоб одержати свої пенсії в гривнях. Це можливо тільки у вільній від бойовиків зоні, а щоб перетнути лінію фронту, потрібно кілька днів.

«Більд» підтримує зв’язок і з іншими пенсіонерами з окупованих Росією територій. Щомісяця вони стикаються з труднощами й небезпеками, перетинаючи лінію фронту. Один із таких пенсіонерів, який захотів залишитися анонімним, проживає в Луганську. Щомісяця він одержує 1 243 гривні (50 євро) і 2 248 рублів (28 євро) пенсії. Це ледве вистачає на найнеобхідніше.

Губернатор Донецької області Павло Жебрівський розповів «Більд», що тільки в Донецькій області лінію розмежування між Україною й окупованою територією щодня перетинають 25 000 осіб. Із 638 000 зареєстрованих в області біженців близько 250 000 насправді проживають в «республіці», повідомив губернатор.

Можна припустити, що багато хто використовує статус біженця для одержання соціальної допомоги й пенсій, щоб хоч якось фінансово забезпечити повсякденне життя.

Однак, говорить Павло Жебрівський, Україна не має наміру перешкоджати цьому. «Подвійні пенсії, звичайно, проблема, – говорить губернатор. Але, пояснює політик, карати своїх громадян, які проживають на окупованих територіях, не в інтересах України. Рейди на пунктах перетину спрямовані тільки проти контрабандистів, які хочуть заробити на чужому горі, або проти тих, хто «підтримує терористів грошима».

Один із високопоставлених чиновників української спецслужби також виправдовує бездіяльність України стосовно одержувачів подвійних пенсій, хоча теоретично це можна було б зробити. «Хто може звинувачувати цих людей?» На окупованих територіях вони живуть у суворих умовах, а російська «республіканська» пенсія «не така вже й велика. Там дуже важко вижити, навіть якщо одержувати обидві пенсії».

На відміну від пенсій, соціальна допомога, починаючи з грудня 2014 року, виплачується Україною тільки за місцем проживання на контрольованій території. До кінця 2014 року таку допомогу одержували понад 300 000 родин, які проживають на окупованих територіях, пояснює представник Міністерства соціальної політики України Віталій Музиченко. Із того часу виплати в Донецькій і Луганській областях зменшилися приблизно на 70 %.

Водночас виплати допомоги в інших регіонах України збільшилися рівно на таку ж кількість. За словами директора департаменту, це означає, що ці потерпілі кількістю 1,5 млн зареєстрованих внутрішніх переміщених осіб продовжують одержувати допомогу.

Крім того, допускає В. Музиченко, десятки тисяч людей просто одержали статус біженців, але продовжувати жити в «народних республіках». Перевірити або навіть запобігти цьому неможливо.

Зрозуміло, що сотні тисяч українців, які проживають у самопроголошених «державах» на сході України, продовжують покладатися на українські пенсії й соціальну допомогу, щоб разом із своїми родинами звести кінці з кінцями. Це свідчить про те, наскільки зруйнована, за всієї підтримки Росії, система соціального забезпечення в окупованих регіонах.

(Далі буде)

Переклад з німецької мови Петра МИРОНОВА

Подібність січневих подій 2016 року в Республіці Молдова (РМ) з київськими Майданами 2004, кінця 2013 – початку 2014 років очевидне. Ті ж багатотисячні маніфестації біля стін будинків державних установ, очолювані популярними в народі харизматичними лідерами, антикорупційні гасла, безкомпромісні вимоги, зіткнення з силами правопорядку, організація наметових містечок, запізнілі й часом непереконливі спроби влади перехопити ініціативу й налагодити політичний діалог з опозицією.

Однак лідери протестних акцій у Кишиневі відхрещуються від історичних паралелей з українською Революцією Гідності, наполягаючи на їх винятково мирному характері й гарантованому недопущенні насильства. І якщо їхню риторику зрозуміти можна, то позиція переляканого «кольоровими революціями» Кремля має вигляд трохи дивної. У Білокам’яній, очевидно, іще не визначилися, кого наректи «хунтою», тому воліють не поспішати з однозначними оцінками хвилювань, які відбуваються, на вулицях і на площах столиці Молдови. Перші офіційні коментарі пролунали лише 21 січня 2016 року з вуст директора Департаменту інформації й друку МЗС РФ Марії Захарової й були звернені, скоріше, до лідерів Румунії, Євросоюзу й США, ніж до громадян РМ: «Ми уважно стежимо за розвитком ситуації й за тими подіями, які відбуваються в Республіці Молдова й пов’язані з формуванням й утвердженням нового уряду цієї держави. На жаль, цей процес часом набуває характеру відкритого зіткнення між різними політичними силами. Розраховуємо, що тривала політична криза в Молдавії буде долатися в рамках правового поля на основі волі волевиявлення й демократичних принципів. Тому закликаємо наших західних партнерів до стриманості. Російська Федерація підтверджує зацікавленість у розвитку відносин зі стабільною й дружньою Молдавією».

І тільки 22 січня 2016 року прес-секретар Президента РФ Дмитро Пєсков повідомив, що Володимир Путін провів оперативну нараду Ради безпеки РФ, на якій: «Поряд із обговоренням поточних питань соціально-економічного внутрішньоросійського порядку денного відбулося детальне обговорення теми загострення внутрішньополітичної ситуації в Молдові». Серед чиновников, які брали участь у нараді, вищого керівництва Росії в ранзі «постійного члена СБ РФ» названий Борис Гризлов, недавно призначений Путіним Представником РФ у Контактній групі по врегулюванню ситуації в східній частині України, що вже само по собі свідчить багато про що. В офіційних повідомленнях чомусь не було сказано про присутність на нараді віце-прем’єр-міністра РФ із питань військово-промислового комплексу (ВПК) Дмитра Рогозіна, який є Спецпредставником Президента РФ по Придністров’ю й Співголовою російсько-молдавської Міжурядової комісії по економічному співробітництву. Можна припустити, що цей «кремлівський яструб», який вже оговтався від передноворічного самострілу в ногу, зайнятий виконанням доручення Президента РФ, кажучи дипломатичною мовою, «у полі». Хоча не виключено, що під тиском володаря Чечні Рамзана Кадирова його почали поступово витісняти з «близького кола» кремлівських небожителів, пригадавши раніше виявлену антикадирівську позицію й відверту демонстрацію профашистських поглядів?

Що ж криється за невластивою Кремлю в останні роки дипломатичною стриманістю? Якими насправді є причини громадянського конфлікту в Республіці Молдова і яке місце серед них займає зовнішній фактор?

Здалося б, причини протистояння між прихильниками євроінтеграції, які знаходяться при владі, підтримка яких у Молдові стрімко падає, і активістами масового антикорупційного руху, в авангарді якого опинилися лідери проросійських партій, які набирають популярність, лежать на поверхні. Політична криза в РМ почався у вересні 2015 року після підтвердження раніше оприлюдненої опозицією інформації про розкрадання з державної скарбниці 1 мільярда євро (15% бюджету країни !!!). Криза загострилася в жовтні внаслідок відставки уряду Валерія Стрільця й невдалого призначення на посаду прем’єр-міністра РМ олігарха Влада Плахотнюка, який має стійку репутацію «хазяїна» країни й головного рейдера Молдови. Влада сповна поплатилася за спробу проігнорувати суспільну думку про кандидата, нібито причетного до функціонування корупційних схем розкрадання державних коштів і підкупу керівників правоохоронних органів. Тривала урядова криза завершилася затвердженням у ніч із 20 на 21 січня 2016 року прем’єр-міністром Молдови Павла Філіпа. Підтримку йому відразу ж висловили заступник Держсекретаря США Вікторія Нуланд, президент Румунії Клаус Йоханніс і екс-президент цієї країни Троян Бесеску, а також інші лідери країн Євросоюзу. Однак це не призвело до стабілізації обстановки в республіці. Навпаки, учасники антиурядових акцій розцінили висловлювання західних партнерів Молдови як грубе втручання у внутрішні справи країни, продовжуючи вимагати відставки уряду Павла Філіпа й проведення дострокових парламентських виборів.

Організовані опозицією хвилювання в Кишиневі є тільки вершиною айсберга. Насправді джерела цього конфлікту є більш глибинними. Успіхи «Альянсу за європейську інтеграцію», куди ввійшли представники правоцентристських Ліберально-демократичної партії Молдови (ЛДПМ), Демократичної партії Молдови (ДПМ), Ліберальної партії (ЛП) і партії «Наша Молдова», який переміг на позачергових парламентських виборах 2009 року, незаперечні. Правлячим країною п’яти коаліційним урядам, незважаючи на всі скандали й труднощі, пощастило досягти повноправного членства Молдови в багатьох європейських інституціях і виконання взятих перед ними зобов’язань. Вінцем проведеної політики стало парафування РМ Угоди про Асоціацію з Євросоюзом на Вільнюському саміті «Східного партнерства» 29 листопада 2013 року. Не менш важливим етапом зміцнення взаємин Молдови з Євросоюзом стало затвердження Директиви Європейської Комісії про «лібералізацію візового режиму із країнами-членами ЄС і країнами-учасницями Шенгенської Угоди» в 2014 році. Одержавши право на безвізове пересування країнами Євросоюзу, громадяни РМ стали відкривати для себе переваги європейської цивілізаційної моделі, що спричинило істотні зміни їхнього менталітету, насамперед — молоді.

Досягши таких успіхів, молдавські євроінтегратори, очевидно, вирішили, що політичне довголіття їм гарантоване. Вони поступово втратили здатність відчувати настрої мас і реагувати на слушну критику опозиції. Тим часом, провали у внутрішній політиці ставали усе більш відчутними. Масштаби розшарування суспільства за майновою ознакою значно зросли, що спричинило політичну поляризацію суспільства. Влада в країні фактично перейшла до рук олігархів, які в силу своєї природи виявилися нездатними ефективно протистояти корупції. Президент у парламентсько-президентській Республіці Молдова — фігура номінальна. Уряд повністю залежить від Парламенту, який складається з делегованих у нього представників олігархічних кланів. Національний центр по боротьбі з корупцією знаходиться в стадії перманентного реформування, антикорупційний суд Молдови тільки створюється. Служба інформації й безпеки РМ, куди входять підрозділи розвідки й контррозвідки, хоч і координується Президентом, але також підконтрольна Парламенту. МВС РМ є одним із шістнадцяти міністерств Уряду.

Про загрозу перетворення корупції на головну проблему судової системи, правоохоронних органів, а також усіх рівнів державного управління Молдови попереджали чиновники США і Євросоюзу. Вони звертали увагу влади, що карне покарання в країні за посадову корупцію використовується неефективно або взагалі ігноруються. У січні 2015 року, тільки приступивши до виконання своїх обов’язків, посол США в РМ Джеймс Петтіт одразу ж заявив, що «Проблема номер один, із якою зустрічається сьогодні Молдова, — це проблема корупції». Перший дзвінок молдавським євроінтеграторам продзвенів на парламентських виборах 2014 року. Тоді 25 з 101 депутатських мандатів одержала опозиційна Партія соціалістів РМ. Її лідер Ігор Додон під час передвиборчої кампанії переконував виборців у тому, що: «Договір про Асоціацію не відповідає інтересам молдавських громадян, тому він рано чи пізно має бути розірваний». Друге попередження, орієнтоване на європейські цінності, влада Молдови одержала влітку 2015 року за результатами місцевих виборів. Тоді, незважаючи на грубе й повсюдне використання адміністративного ресурсу, тотальний контроль над засобами масової інформації, переконливу перемогу на півночі країни одержали представники проросійських партій. Протягом 2013-2015 років Молдову один за іншим збурювали голосні корупційні скандали. Але остаточно «Альянс за європейську інтеграцію» був скомпрометований причетністю до вже згаданої «крадіжки тисячоріччя» — зникнення з Національного банку РМ одного мільярда євро. Основними підозрюваними у вчиненому злочині були названі екс-прем’єр-міністр РМ, голова ЛДПМ Влад Філат і великий молдавський олігарх, мер міста Орхей (Оргеєв), чоловік російської естрадної співачки Жасмін Ілан Шор.

Використовуючи викид в інформаційний простір Молдови матеріалів про украдений мільярд і факти грубих порушень виборчого права, у лютому 2015 року вперше заявила про себе цивільна платформа «Гідність і правда» (латинська абревіатура DA – Demnitate si Adevar). Вона випустила маніфест із закликом мирним шляхом звільнити Молдову з-під влади казнокрадів і корупціонерів. Під цими популярними гаслами об’єдналися ліві й праві, державники й уніоністи, які бачать майбутнє Молдови в союзі з Румунією, прихильники Євросоюзу й активні прихильники орієнтації на Митний Союз. Саме «DA» разом із Партією соціалістів і «Нашою партією» провела протягом 2015 року кілька багатотисячних акцій протесту, напрацьовуючи досвід ефективного тиску на владу.

Із ХІV і до кінця ХХ сторічя молдаванам, які були підданими й громадянами Молдавського князівства (1359-1861), Бессарабської губернії в складі Російської імперії (1812-1917), Молдавської демократичної республіки (1917-1918), Бессарабії в складі Королівства Румунія (1917-1940), Молдавської АРСР у складі УРСР (1924-1940), губернаторств Бессарабія, Буковина, Трансністрія під час Другої світової війни, Молдавської РСР у складі СРСР (1940-1991), так і не пощастило відчути смак справжньої свободи й незалежності. У різні часи Молдова перебувала в сфері інтересів Речі Посполитої, Священної Римської Імперії, Османської, Російської імперій, СРСР і фашистської Німеччини. Королі, імператори, фюрери, кондуктери, вожді народів, генеральні секретарі, президенти й інші небожителі завжди вважали територію Молдови важливим плацдармом для військово-політичного впливу на Балкани, країни Центральної й Східної Європи. У такому ж статусі Молдова сприймається й у сучасній Росії. Відкрито перешкоджаючи реалізації евроінтеграційних планів Молдови, Кремль зосередив зусилля на ослабленні політичного керівництва Молдови з метою коректування її зовнішньополітичного курсу, кінцевою метою якого став би вихід Кишинева з Договору про Асоціацію з Євросоюзом.

Природно, що одним із основних важелів впливу на політику Молдови є фактор Придністров’я. Катастрофа радянської імперії й здобуття Молдовою державної незалежності в 1991 році було затьмарене кровопролитним конфліктом на території Придністров’я. Його активна фаза була зупинена в 1992 році головнокомандуючими армій двох сторін збройного протистояння – Президентом Росії Борисом Єльциним і Президентом Молдови Мірча Снєгуром. Однак конфлікт не був урегульований і перейшов в «заморожену» стадію через розбіжність позицій його основних учасників, насамперед Росії. Декларуючи визнання суверенітету й територіальної цілісності Республіки Молдова, РФ ставить їх у залежність від закріпленого в конституції РМ позаблокового статусу. На цій основі Кремль виступає за «узгодження довгострокового взаємоприйнятого політичного врегулювання, яке забезпечить гарантований особливий статус Придністров’я в складі Молдавської держави». Ця формула повторена в затвердженій Президентом РФ В.Путіним 12 лютого 2013 року Концепції зовнішньої політики Російської Федерації. На практиці це означає, що вплив Росії в цьому регіоні багато в чому залежить від збереження придністровського конфлікту. Виходячи із цього, Москва не буде встановлювати часових рамок його врегулювання, а має намір продовжувати всіма силами підтримувати самопроголошену Придністровську Молдавську Республіку (ПМР), вибудовувати стратегію нормалізації конфлікту, виходячи з політики Кишинева.

Росії, як відомо, пощастило нав’язати міжнародні переговори по придністровському урегулюванню у форматі «5+2» (Молдова й ПМР – учасники конфлікту, ОБСЄ, Росія, Україна — посередники, США і Євросоюз — спостерігачі). Тим самим представники ПМР були визнані рівноправними суб’єктами переговірного процесу. Це стало безумовним успіхом російської дипломатії, яка представила світовому співтовариству придністровський конфлікт внутрішньомолдовським, а не збройним зіткненням між Молдовою й Росією. За ці роки Росія фактично створила на території Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) повністю підконтрольний їй анклав. Станом на травень 2015 року там знаходиться один батальйон миротворчих сил, два мотострілкові батальйони Об’єднаної групи військ Росії (ОГВР), вертолітний загін і кілька підрозділів забезпечення загальною кількістю близько 1,5 тис. військовослужбовців. Актуальність збереження, а можливо, і розширення російського військового контингенту на території ПМР багаторазово збільшилася після рішення керівництва сусідньої з Молдовою Румунії розмістити в себе на території окремі елементи американської системи протиракетної оборони (ПРО), зона перехоплення якої доходить до окупованого Криму, Севастополя й російського Кавказу.

Тим часом, Євросоюз погодився на асоційоване членство в ньому Молдови, незважаючи на активний опір керівництва Росії і її маріонеток із ПМР. Після цього питання врегулювання Придністровського конфлікту в РМ нібито відійшли на другий план. І тільки усвідомивши катастрофічні наслідки для себе реалізації Кремлем проекту «Новоросія», керівники Молдови знову активно заговорили про загрозу національній безпеці з боку Москви й про необхідність виведення російських військ з території ПМР. Тим більше, що перспектива використання контрольованої Тирасполем території як плацдарму для ведення «гібридної війни» проти України була очевидною. Про це із трибуни ювілейної сесії Генеральної Асамблеї ООН у жовтні 2015 року заявив прем’єр-міністр РМ Валерій Стрілець, висловивши підтримку суверенітету й територіальній цілісності України. У грудні 2015 року Президент РМ Микола Тімофті, пославшись на нейтральний статус країни, у більш твердій формі зажадав від керівництва РФ виконання зобов’язань, узятих Росією ще в 1999 році на саміті ОБСЄ в Стамбулі: «Я повторюю позицію Молдови про необхідність завершити виведення російських військових і складів з боєприпасами з території нашої країни. Крім того, ми виступаємо за трансформацію миротворчої операції в зоні безпеки на цивільну з міжнародним мандатом».

Росія тим часом намагається не брати до уваги вимоги Молдови. Чим сильніший крен Кишинева убік Євросоюзу, тим серйозніше Москва демонструє підтримку Тирасполя. У питаннях урегулювання придністровського конфлікту вона зберігає позицію, викладену у відкинутому ще в 2003 році «меморандумі Козака». Згідно з ним, Молдова мала стати «асиметричною федерацією» з особливим статусом ПМР і Гагаузії. Росія при цьому зберігала право на розміщення своїх військ на території Придністров’я строком на 20 років як гаранта врегулювання конфлікту. Якби «меморандум Козака» був прийнятий, представлені в парламенті РМ депутати від ПМР успішно б виконували доручення Кремля по блокуванню всіх проєвропейських законопроектів Молдови. Немає жодних сумнівів, що в Кремлі не тільки сподіваються на успіх, але й усіляко підтримують виступи опозиції в Молдові, розраховуючи, що зміна політичного керівництва Молдови дозволить Росії нав’язати їй повторний розгляд основних положень «меморандуму Козака», головною метою якого є збереження військової присутності в ПМР.

Однак досягнення своїх стратегічних інтересів у Молдові Росія пов’язує не тільки з «виконанням миротворчих функцій у ПМР». Вона намагається залишати у фарватері своєї зовнішньої політики й сам Кишинів, для чого використовує весь доступний арсенал економічних, військово-політичних, дипломатичних, гуманітарних та інших заходів впливу. У Росії давно з явним роздратуванням сприймають те, що Молдова як член ГУАМ, поряд із Грузією й Україною, вважається одним із найбільш успішних проектів США і Євросоюзу на пострадянському просторі. Намагаючись «утихомирити» РМ, Росія неодноразово вдавалася до застосування економічних санкцій, вводила карантинні обмеження на молдавський продуктовий імпорт, провокувала винні скандали 2006 і 2013 років. Особливо активно це стало проявлятися після ратифікації в липні 2014 року парламентом Молдови Угоди про Асоціацію з Євросоюзом. РФ відразу ж пригрозила РМ виключенням із зони вільної торгівлі СНД, а також уведенням мита на деякі види молдавської продукції (вино, м’ясо, зерно, цукор, фрукти й городина). Далі був заборонений ввіз у Росію молдавських яблук, груш, айви, абрикосів, вишні й черешні «у зв’язку з можливим занесенням шкідника — метелика плодожерки східної». Також під заборону потрапили персики, нектарини, сливи й терн. Трохи пізніше Росія оголосила про припинення ввозу на територію РФ молдавської консервованої плодоовочевої продукції «через порушення вимог законодавства в області захисту прав споживачів». У результаті введених заборон поставки в РФ із Молдови в 2015 році скоротилися удвічі, а збільшення експорту в країни Євросоюзу втрат не компенсувало. Услід за ратифікацією парламентом РМ Угоди про Асоціацію з Євросоюзом, під приводом жорсткості міграційного законодавства, Росія ввела обмеження на працевлаштування громадян Молдови в себе в країні. Їхня кількість, за різними підрахунками, становила від 700 тисяч до 1 мільйона осіб. Близько 200 тисяч працьовитих і врівноважених молдаван були депортовані з безстроковим закриттям в’їзду в Росію на підставі лише претензій до правильності оформлення документів на працевлаштування. Цей захід також суттєво відбився на економіці Молдови, чверть бюджету якої становили грошові перекази із Росії молдавських «гастарбайтерів» своїм родинам. Природно, підтримка євроінтеграторів від цього не збільшилася, а оскільки працюючі в Росії молдавани — це електорат комуністів, соціалістів і проросійських партій, кількість прихильників негайного вступу Молдови в Митний Союз значно зросла.

За даними останньому перепису населення, у 2002 році в Республіці Молдова проживало близько 3,5 мільйони осіб (не враховуючи жителів ПМР). Понад 200 тисяч із них назвали себе росіянами. Очевидно, на цій підставі Патріарх Російської православної церкви (РПЦ) Кирило назвав Молдову частиною «Руського миру». Це означає, що Православній церкві Молдови, яка є самокерованою частиною РПЦ і поєднує понад 70% населення країни, у Кремлі відведена важлива роль у реалізації концепції «Руського миру», яку Путін наказав вважати наріжним каменем усієї зовнішньої політики РФ. У Кремлі розраховують, що втілювати ідеї «Руського миру» будуть, у першу чергу, громадяни Молдови, які ідентифікують себе росіянами. Заради цього Посольство РФ у РМ надає всіляку підтримку громадським організаціям, які входять у «Конгрес Російських громад Республіки Молдова» і його відділень, що функціонують практично у всіх регіонах країни. Найбільш активні вони в Кишиневі, де діє «Центр по захисту демократії й прав людини», «Ліга російської молоді», «Будинок російської музики», «Молодіжний інтелектуальний клуб», організація «Розвиток. Упевненість. Успіх» і в Тирасполі («Російський інтелектуальний центр», «Інформаційний центр «Східний Авангарди», «Російська громада «Руський мир»).

Якщо цивільну платформу «Гідність і правда» («DA») можна умовно зарахувати до проєвропейських політичних сил, то дві інші партії, які очолили протестний рух у Молдові – Партія соціалістів і «Наша партія», — користуються реноме проросійських, які діють за прямою вказівкою Кремля. Із найбільш радикальними закликами до мітингувальників виступають лідери «Нашої партії» («Partidul Nostru») — лівоцентристської опозиційної сили, яка має досвід політичної боротьби й свої традиції. Вона була створена ще в травні 1994 року, у різний час звалася Селянська Християнсько-демократична партія Молдови, Народна республіканська партія. Із квітня 2014 року її очолює 38-річний харизматичний Ренато Усатий. Закінчивши інститут іноземних мов Бельцького університету, він спочатку нічим не відрізнявся від своїх однолітків, працюючи до виїзду в 2005 році в Росію на досить скромній посаді провідного інженера комбінату харчування Молдавської залізниці. Опинившись у Росії, Ренато Усатий раптово очолив багатопрофільну компанію в Нижньому Новгороді й зайнявся захистом прав молдавських «гастарбайтерів». Це дозволило йому напрацювати зв’язки серед співробітників Федеральної міграційної служби (ФМС) РФ і, очевидно, в інших російських правоохоронних органах. У 2015 році він повернувся в Молдову, із приголомшуючим успіхом виграв вибори примара (мера) міста Бєльці, увірвавшись у політичну еліту Молдови. Ренато Усатий регулярно їздить до Москви, має доступ до службової бази даних ФМС РФ «Мігрант 1» на осіб, яким у силу різних причин заборонений в’їзд до Росії, у потрібний момент викладає в Інтернет аудіозаписи телефонних переговорів, у тому числі архівованих, між провідними політиками й великими державними чиновниками Молдови. До речі першим, хто надав гласності сенсаційну інформацію про причетність лідерів «Альянсу за європейську інтеграцію» до розкрадання мільярда євро також був Ренато Усатий. В інтерв’ю одному з російських інформагентств у травні 2015 року він заявив, що Угода про Асоціацію з ЄС «знищує молдавську економіку», додавши, що її потрібно розірвати ще й тому, що цей документ «спрямований проти суверенітету молдавської держави».

Події в Молдові розвиваються стрімко. Позавчора, 24 січня 2016 року багатотисячний мітинг об’єднаної опозиції прийняв резолюцію, у якій було оголошено про створення «Ради національного порятунку» з вимогою не пізніше квітня 2016 року провести дострокові парламентські вибори «під моніторингом ООН і міжнародних інститутів». Крім того, резолюція містить вимоги відставки керівників Центральної виборчої комісії, Координаційної ради з телебачення й радіо, Громадської компанії «Телерадіо-Молдова», Генеральної прокуратури, Національного центру по боротьбі з корупцією, Служби інформації й безпеки, Міністерства внутрішніх справ, Національного банку, Вищої судової палати. Строк висунутого ультиматуму минає в четвер 28 січня 2016 року. Президент і уряд усвідомлюють, що дострокові парламентські вибори в Молдові призведуть до поразки «Альянсу за європейську інтеграцію» і до перемоги проросійських сил із усіма можливими наслідками. Тому, при зовнішньополітичній підтримці США, Румунії й інших країн Євросоюзу, чинна влада категорично відкидає вимоги мітингувальників, спираючись, щоправда, насамперед на сили правопорядку. У Кишиневі навіть готувалися провести альтернативний мітинг, однак в останній момент відмовилися, побоюючись зіткнень між учасниками. Відповідальним політикам поки вдається стримувати «гарячі голови», розуміючи головне — у протистоянні з мітингувальниками треба шукати компроміс, який виключає невиправдане застосування насильства. А якщо ні, то кровопролиттям може скористатися Кремль, щоб відрядити в Молдову «увічливих зелених чоловічків» для «захисту російськомовного населення» від кишинівської «хунти».

Після анексії Криму й військової агресії Росії на Донбасі від Путіна можна чекати чого завгодно, тим більше, що інших приводів відволікти російське суспільство від насущних проблем найближчим часом може й не з’явитися. Вважається, що інтереси молдаван у Росії захищає створений у Москві в 2009 році «Конгрес молдавських діаспор» (КМД), очолюваний юристом і бізнесменом Олександром Калініним, який проживає з 2004 року в Москві. За його словами, у контексті подій, які відбуваються в Кишиневі громадяни Молдови, які перебувають у Росії, нібито масово звертаються в КМД з проханням організувати виїзд у Молдову для участі в акціях протесту й підтримки мітингувальників. А.Калінін обіцяє, що якщо таке рішення буде прийняте, то час і маршрути будуть скоординовані. Щоправда, він не став уточнювати, ким, коли, на яких умовах і в яких кабінетах будуть прийматися такі рішення. Промовчав він також про їхнє екіпірування…

Борис Днєпров, аналітик