Автор: Редакція

«Служба безпеки докладає максимум зусиль для захисту України в умовах воєнної агресії РФ і застосовує для цього весь досвід, набутий за 30 років діяльності».

Поділяю цю головну тезу із сьогоднішнього виступу Голови Служби безпеки України Івана Баканова, присвяченого 30 річниці її утворення.

Згадаємо, що 25 березня 1992 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Службу безпеки України» більшістю у 328 голосів.

Це був перший такий закон не тільки в Україні, а й на усій пострадянській території. Слід віддати українському політичному керівництву тих часів, які принципово не спокусилися на умовляння Росії утворити щось на кшталт спільного «рамкового» закону для усіх країн СНД, керованого центром у Москві. Події останнього часу ще переконливо засвідчили, що Москві вірити не можна. «Росія виконуватиме майбутні угоди так само, як дотримується попередніх. Вона відкине їх, коли забажає цього» – так вчора сказав наш британський колега Джеймс Шерр, який більше 20 років плідно співпрацює з Україною в галузі національної безпеки.

Уявлення про те, у яких умовах творився закон про Службу безпеки України, його значення і пріоритети, котрі особливо зрозумілі в умовах війни, прості українці, воїни Збройних сил та інших військових формувань, політики, наші діти, можна скласти з виступу першого Голови СБУ Євгена Марчука у Верховній Раді України 30 січня 1992 року (текст додається нижче).

Пишаюся тим, що працював у Службі безпеки України разом із моїми колегами-ветеранами.

Ми, ветерани Служби, вітаємо співробітників СБУ із нашим 30-літтям і віддаємо їм шану, за те, що вони сьогодні роблять на захист України та цивілізованого світу взагалі.

Честь і вічна пам’ять тим, що загиблі у цій війні.

Не можу не сказати і про те, що 4 березня 2022 року виповнилося 30 років з дня утворення Національного інституту стратегічних досліджень при Президенті України. Шануємо наших колег за суттєвий внесок у створення і розвиток системи національної безпеки України.

Слава Україні!

Ми переможемо!

Бєлов Олександр, віце-президент незалежного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», заступник голови Служби безпеки України (1995-1996 р.р.), заступник Секретаря РНБОУ – директор Національного інституту стратегічних досліджень (1996 – 2001 роки).

Шановний Голово, шановні народні депутати!

20 вересня минулого року Верховна Рада України прийняла постанову про створення Служби національної безпеки України. Тим самим було зроблено перами крок на шляху будівництва нової структури державної безпеки, завдання і діяльність якої відповідатимуть сучасному етапу становлення України як незалежної демократичної правової держави. Сьогодні на ваш розгляд вноситься проект Закону про Службу національної безпеки України, який покликаний закріпити правовий статус новостворюваної Служби.

Основу проекту склали положення Акта проголошення незалежності України, Декларації про державний суверенітет України, схваленої Верховною Радою Концепції нової Конституції республіки, а також загальновизнані міжнародно-правові акти щодо прав і свобод людини в демократичному суспільстві.

При підготовці законопроекту було враховано досвід правової регламентації діяльності спеціальних служб як у нас на Україні, в колишньому Союзі та за кордоном /наприклад, у США, Канаді, Франції, Польщі, ФРН та інших країнах/. Ми вважаємо, що метою цього закону повинно стати забезпечення надійного захисту конституційного ладу України, загальновизнаних прав людини, сприяння гармонізації відносин між державою, суспільством і громадянином, а також запобігання можливості використання самої Служби національної безпеки України в партійних, групових чи особистих інтересах.

Хочу підкреслити, що конче необхідно створити правовими засобами умови для ефективного захисту державної безпеки незалежної України. Але не менш важливо одночасно захистити її громадян від будь-яких зловживань спецслужби або її окремих працівників.

Вирішенню обох зазначених завдань, на нашу думку, сприятиме закріплення на законодавчому рівні обов’язків і прав Служби національної безпеки України, її органів і співробітників. При цьому передбачається суттєве звуження функцій і повноважень СНБ порівняно з колишнім КДБ УРСР, посилення організаційних і правових гарантій законності в її діяльності, зокрема, створення нового механізму контролю за нею, пристосованого до умов реального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Слід чітко визначити місце, яке займе Служба національне: безпеки з державному механізмі України. Спецслужба в усьому світі відносяться до виконавчої влади. Відповідно і у статті 1 законопроекту зафіксовано, що СНБ України – це спеціальний правоохоронний орган влади, який забезпечує державну безпеку України. Оскільки на чолі виконавчої влади стоїть Президент України, то саме йому належать основні повноваження щодо керівництва Службою національної безпеки нашої республіки /це статті 1, 9, 13, 14, 15, 28 та інші/.

Виходячи з принципу розподілу влади, Верховна Рада України хоч і не втручається безпосередньо в поточну діяльність СНБ, але вона приймає закони, що регламентують всі основні питання, пов’язані зі Службою національної безпеки, здійснює парламентський контроль за нею, зокрема, з точки зору дотримання чинного законодавства і забезпечення прав і свобод людини. Крім того, Голова Служби національної безпеки призначається Президентом України за погодженням з Верховною Радою /стаття 14/.

Вважаємо, що більш активно надалі зможуть контролювати СНБ України і суди шляхом розгляду скарг громадян на неправомірні дії посадових осіб і органів службу.

Особливістю законопроекту є те, що в ньому передбачені певні можливості контролю СНБ з боку суспільства поза рамками звичних державних структур. Тут важливу роль повинна виконувати так звана “четверта влада” – засоби масової інформації. Стаття 7 проекту прямо вказує, що в порядку, визначеному законодавством, громадськість через засоби масово і інформації інформується про діяльність Служби національної безпеки. Цією статтею, зокрема, заборонено встановлювати обмеження на інформацію щодо загального бюджету Служби національної безпеки /я підкреслюю – загального бюджету/, її компетенції та основних напрямів діяльності, а також випадків протиправних дій органів і співробітників СНБ України, якщо таке трапиться.
Це, зрозуміло, не перекреслює необхідності зберігати державну, військову і службову таємницю, дотримуватися конспірації там, де це дійсно зумовлюється інтересами суспільства і держави, а також не розголошувати відомості про особисте життя людини, щоб не завдати шкоди її честі і гідності.
Цей закон і всі інші закони, що стосуватимуться СНБ, будуть оголошені у звичайному порядку /тобто, ми відходимо від так званого закритого законодавства/, ари цьому Служба національної безпеки України, зрозуміло, буде приймати певні положення інструкції та інші нормативні акти, але з дуже суттєвим обмеженням з точки зелу секретності. Стаття 4 законопроекту, до речі, передбачає, що якщо нормативний акт СНБ встановлюватиме не передбачені законодавством додаткові повноваження органів і співробітників служби або антиконституційні обмеження прав і свобод людини, він не під лягатиме виконанню.

При розробці законопроекту в частині, яка стосується повноважень Служби, автори виходили з того, що в її функціях не повинно бути тотального, суто ідеологічного мі політичного нагляду чи контролю, як це мало місце в минулому.

Тим часом у зв’язку з надзвичайно динамічним розвитком соціально-політичної ситуації на Україні, її неоднозначністю майже щоденно до Служби національної безпеки звертаються не тільки народні депутати України, а й представники інших державних органів влада з питаннями про наявність інформації відносно зазначених проблем, їх офіційного трактування, аналізу розвитку подій та їх прогнозування на майбутнє. За минулий рік з подібними й іншими питаннями звернулося трохи більш трьох з половиною тисяч громадян.

Принципове значення має питання яро права, які необхідні Службі для ефективного забезпечення державної безпеки. Законопроект виходить з того, що кожне право, яке надається Службі національної безпеки, має містити в собі певний механізм, котрий блокував би можливість зловживання цим правом.

Поглянувши, наприклад, на статтю 25 проекту, можна помітити цілу низку умов і обмежень, які введені з цією саме метою, Так, право одержувати від інших установ і організацій необхідну інформацію /пункт 3/ обумовлюється наявністю письмового запиту керівника відповідного органу СНБ. Право доступу на територію і в службове приміщення /пункт 4/ передбачає наявність заздалегідь погодженого з адміністрацією або командуванням військової частини порядку реалізації цього права. Право направляти військовослужбовців СНБ України на постійну роботу на штатних посадах в інших установах, підприємствах і організаціях /пункт 11/ може бути використано лише за ініціативою керівників відповідних установ, підприємств і організацій.
Виходячи з результатів обговорення законопроекту про оперативно-розшукову діяльність, зрозуміло, що частину 2 статті 5 треба дати в такій редакції: “У виключних випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів Служба національної безпеки України може тимчасово обмежувати окремі права і свободи особи у суворій відповідності з вимогами Закону про оперативно-розшукову діяльність”. Тобто тільки так, як буде відрегульовано в законі про оперативно-розшукову діяльність.

Окремо хотів би зупинитися на питанні про позапартійність Служби національної безпеки.

Проект передбачає певні гарантії від можливого використання Служби національної безпеки в партійних чи групових інтересах. Заборона в Службі діяльності партій, рухів та інших громадських об’єднань, які переслідують політичні цілі, а також обмеження співробітників у праві на членство у таких об’єднаннях цілком відповідає вимогам міжнародно-правових актів.

Так, згідно зі статтею 22 Міжнародного пакту пре громадянські і політичні права /цитую/ “1. Кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати в такі для захисту своїх інтересів. 2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеження, крім тих, які передбачені законом і які необхідні демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу Збройних сил і поліції”.

Саме тому в статті 6 проекту закріплено, що на період служби чи роботи за трудовим договором членство співробітників СНБ у громадських об’єднаннях, які переслідують політичні цілі, припиняється.

На наш погляд, ефективна робота Служби національної безпеки України буде неможлива без надійного правового і соціального захисту її співробітників, а також осіб, які допомагають і сприяють СНБ в охороні безпеки України. Ці питання знайшли відображення у розділі УІ законопроекту.
При обговоренні поданого на ваш розгляд законопроекту вносились пропозиції включити до нього положення про нерозголошення відомостей, що стосуються особистих даних співробітників Служби чи окремих її підрозділів /таких, які ведуть, наприклад, роботу проти організованої злочинності чи працюють у розвідці/. Мається на увазі домашня адреса, телефони, відомості про сім’ю і таке інше.

Аналіз законодавчих актів та практичного досліду спецслужб іноземних держав свідчить про необхідність реалізації у законі таких пропозицій, які можна було б викласти у розгляді.

Завершує проект закону розділ про відповідальність за правопорушення у сфері діяльності Служби національної безпеки, положення якого зорієнтовані на чинні кримінальне, адміністративне та інші законодавства України.

Де законопроекту додається проект постанови про порядки фінансування і матеріально-технічного забезпечення. Він відпрацьований Кабінетом міністрів і всіма тими, хто залучався до роботи над цим законопроектом.

Може виникнути одне запитання, на яке хотів би відразу дати відповідь. Мова йде про військові підрозділи Служби національної безпеки і про військові містечка.

Служба національної безпеки, як відомо, не має своїх військ і не збирається їх мати. В даному випадку мається на увазі наш вищий учбовий заклад, інститут. Для нього передбачається статус військової частини з відповідною атрибутикою: закрита територія, казарма і таке інше. Крім того, колишній військово-будівельний загін у Криму теж увійшов до Служби національної безпеки.

Співробітники створюваної Служби національної безпеки розраховують на те, що цей закон і положення про порядок фінансування та матеріально-технічного забезпечення після їх прийняття Верховною Радою України стануть тією правовою основою, без якої неможлива діяльність спецслужби у демократичній правовій державі, котрою має стати наша Україна.

І хочу звернутися до вас, шановні народні депутати, ось з яким проханням. Коли ви будете обговорювати цей законопроект, і особливо коли будете голосувати, врахуйте, ще на сьогоднішній день що єдиний нормативний акт у нашій державі, який регулюватиме діяльність Служби національної безпеки. На сьогодні Служба перебуває у досить делікатному юридичному і правовому становищі.

Дякую вам за увагу.

Електронний ресурс, Офіційний веб-сайт Верховної Ради
України, база даних «Стенограми пленарних засідань»,
архів ВР першого скликання (1990-1994 р.р.)

На запитання: «Скільки в Україні російських полонених?» у самій РФ важко почути правдиву відповідь.

Навіть очевидні факти про участь у війні проти нашої країни “строковиків”, молодих, ледве навчених солдатів, керівництво Росії визнає важко, посилаючись на якісь випадкові винятки. Таку позицію зрозуміти нескладно – у самій країні-агресорі все більше людей починають розуміти, в яку авантюру втягнула влада в Кремлі свою держава, і висловлюють з цього приводу обурення. І чим більше полонених з російської армії відкриватимуть правду про “спецоперацію зі звільнення”, тим ширшою буде хвиля невдоволення в самій Росії, що змусить її політичне керівництво відмовитися від своїх загарбницьких планів.

Згідно з Женевською конвенцією про поведінку з військовополоненими від 12 серпня 1949 року на території України запрацювали табори для військовополонених, кількість яких наближається до 600. В Україні питаннями військовополонених сьогодні займаються кілька організацій. Це і Об’єднавчий центр з пошуку та визволення полонених, і Міжнародний Червоний хрест в Україні, і Моніторингова місія ООН з прав людини, і громадська організація «Група Патріот». Ну і, звичайно, Міністерство оборони, у структурі якого працює відділ Генерального штабу ЗСУ з пошуку та звільнення полонених.

17 березня оголошено, що в Україні створено Національне інформаційне бюро, яке займатиметься питаннями полонених, але переважно в юридичному плані. Потрібно сказати, що в кол-центри цих організацій постійно телефонують рідні російських солдатів, які перестали виходити на зв’язок і просять дати хоч якусь інформацію про своїх дітей. І ці люди, незважаючи на спроби російської влади приховати правду, починають все рішучіше вимагати від неї дати відповідь на питання, яких стає з кожним днем все більше. Даючи характеристику ефективності роботи цих організацій, відзначимо, що вона, очевидно, не однакова. Між іншим, роль Міжнародного Червоного хреста, який під час Другої світової війни грав помітну роль у вирішенні гуманітарних питань, дедалі більше знижується, і це ще раз свідчить про те, що назріло питання про створення нових міжнародних органів, які вирішували б подібні завдання відповідно до вимог сучасності. З недавнього часу дедалі активніше почали підключатися до цих питань релігійні організації в Україні, об’єднані у Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій (ВРЦіРО).

ВРЦіРО вже зробив кілька заяв у зв’язку з російською агресією, що почалася, і тепер звернувся до всіх релігійних конфесій Росії сприяти обміну полонених.

Весь світ зараз бачить, які трагічні події відбуваються в Україні внаслідок вторгнення російської армії на суверенну територію нашої держави. Незважаючи на це, Збройні Сили України виявляють гуманність щодо полонених російських солдат: вони отримують медичну допомогу, їжу, воду та утримуються у теплих приміщеннях. Таким ставленням Українська армія засвідчує, що дотримується норм міжнародного гуманітарного права. Україна прагне припинити війну та кровопролиття, яке можливе одразу, як тільки російські війська та флот повернуться у місця своєї постійної дислокації, а авіація та балістичні ракети припинять руйнувати мирні міста і села України. Зі свого боку, як люди віруючі та наділені духовним авторитетом релігійних лідерів, кожен із Вас може зробити свій внесок у те, щоб врятувати життя людей, які опинилися в гирлі цієї страшної війни. Насамперед докласти всіх можливих зусиль, щоби сприяти обміну полоненими між Росією та Україною як прояву милосердя.

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій закликає кожного релігійного лідера та священнослужителя в Російській Федерації сприяти тому, щоби полонені російські солдати повернулися до своїх сімей, а українські солдати – до своїх.

І нехай у цьому акті добра нам допоможе Всемилостивий Господь!

Київ, 15 березня 2022

Добре відомо, під яким тиском перебувають не тільки громадські , а й церковні організації у Росії. Але частина з них готова сприяти ініціативі ВРЦіРО, і зараз із ними йдуть консультації. Сподіватимемося, що релігійні організації в РФ, пам’ятаючи про свій вищий духовний обов’язок – сприяти миролюбності на Землі – почнуть голосно говорити словами Христа «Мир вам!»

Віктор Стоян спеціально для «Вектор ньюз»

На зустрічі з очільниками єврейських громад, яка відбулась в Кремлі 9 липня 2014 року, Володимир Путін шокував своїх співрозмовників вихвалянням одного з ідеологів Голокосту Йозефа Геббельса: «Геббельс же казав, що чим неймовірніша брехня, тим легше в неї повірять. І він добивався свого, він був талановитою людиною».

Такими комплементарними висловлюваннями Путін репрезентував себе щирим поціновувачем талантів міністра пропаганди й президента імперської палати культури нацистської Німеччини і його переконаним послідовником. Адже саме за лекалами Геббельса в Росії створено найпотужнішу імперію з виробництва дезінформації.

Як наслідок, за часів правління Путіна, донедавна один з найбільш читаючих в світі російський народ, перетворився на слухняний натовп, міцно «скріплений» генералами інформаційних телевізійних військ Соловйовим, Скабеєвою, Кисельовим та іншими.

14 березня 2022 року Президент України Володимир Зеленський підписав конче потрібний в умовах воєнного стану Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України (щодо заборони виготовлення та поширення інформаційної продукції, спрямованої на пропагування дій держави-агресора). Він забороняє пресі, телебаченню та радіо виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України у 2014 році, зокрема шляхом подання збройної агресії РФ проти України як «внутрішнього конфлікту», «громадянського конфлікту», «громадянської війни», заперечення тимчасової окупації частини території України. Забороняється також прославлення (глорифікація) осіб, які здійснюють збройну агресію Росії проти України у 2014 році, представників як збройних формувань Російської Федерації, так і збройних банд та груп найманців, зокрема шляхом їх визначення як «повстанці», «ополченці», «ввічливі військові люди».

Водночас, на думку фахівців Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, у законі присутня низка термінологічних та редакційних вад, які не сприятимуть однозначному тлумаченню та застосуванню правових норм. Зокрема, це стосується таких формулювань як: «внутрішній конфлікт», «громадянський конфлікт», «громадянська війна», «виправдовування», «повстанці», «ополченці», «ввічливі військові люди», «глорифікація», «заперечення тимчасової окупації частини території України», та які з огляду на їх невизначеність, навряд чи сприятимуть однозначності подальшого тлумачення та правозастосування.

Правники також вважають, що оперування в тексті законів такими категоріями як, наприклад, «виправдовування» є оціночними судженнями, що носять суб’єктивний характер, і є непритаманними для нормативно-правових актів. Очевидно, що такі обвинувачення буде складно довести або спростувати, оскільки вони стосуватимуться особистого сприйняття інформації.

Через ці вади складно буде застосувати норми прийнятого Закону для припинення в судовому порядку діяльності в Україні партій, релігійних та громадських організацій, яка спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу, порушення її суверенітету чи територіальної цілісності, пропаганду війни чи виправдання дій Росії як країни-агресора.

Водночас, зазначені недоліки аж ніяк не забороняють використовувати норми прийнятого Закону для активізації попереджувально-профілактчної діяльності з особами, які під впливом російської пропаганди можуть стати на шлях проведення злочинної діяльності.

Виходячи з далеко не глибокого аналізу ідеологем, які інформаційні війська РФ активно використовують з метою вплинути на боєздатність ЗС України, провокування панічних настроїв серед населення тощо, ознаками ворожої пропаганди можуть бути такі публічні судження:

– Україна є державою, яка не відбулась (failed state);

– Своїм виникненням Україна має завдячувати більшовицькій Росії на чолі з Леніним;

– Ініціатором війни на Сході виступає нацистська хунта, яка 2013 року захопила владу в Україні;

– Якби Росія не розпочала «спецоперацію» з «денацифікації» й «демілітаризації» України, то її Збройні Сили напали б на Росію, чи, принаймні, зробили спробу захопити «ЛНР/ДНР» силою;

– Українські нацисти вісім років знущались з народу Донбасу, вчиняли військові злочини, нещадно бомбардували й обстрілювали об’єкти цивільного призначення;

– Проводячи «спецоперацію», Росія уникає обстрілів об’єктів цивільної інфраструктури;

– Збройні Сили України застосовують хімічну зброю та інші заборонені види озброєнь;

– Україна розробляє секретну біологічну зброю й використовує для її доставки птиць, комах, рептилій тощо;

– США використовує Україну для ослаблення Росії;

– Україна самостійних рішень не ухвалює, її політичне керівництво виконує волю США й країн Євросоюзу;

– Насправді США й Євросоюз не готові підтримувати Україну;

– Росія не має на меті окупацію України. Керівництво РФ прагне перелаштувати територіальний устрій України шляхом створення Новоросії (від Харкова до Одеси, включаючи ЛНР/ДНР); створити маріонетковий уряд для управління територіями Центральної України; Галичину, Волинь, Закарпаття, Буковину розчленувати й віддати на поталу Польщі, Угорщини, Румунії тощо.

Звичайно, це далеко не вичерпний перелік фейків, досить примітивних за своєю суттю. Але саме в цьому криється їх небезпека. Адже в Кремлі добре засвоїли «декалог пропаганди» Геббельса, одна з заповідей якого звучить так: «Пропаганда завжди обернена лише до мас, а не до інтелігенції, тому її рівень повинен орієнтуватися на здібності сприйняття найбільш обмежених серед тих, на кого вона повинна вплинути».

Борис Дніпров

У той час, коли «доблесні» російські військовики поздоровляли своїх матерів, сестер, дружин і доньок з Міжнародним жіночим днем смертоносним бомбардуванням українських міст, засуджений в Україні за зраду Батьківщині Віктор Янукович несподівано звернувся з листом до чинного Глави держави Володимира Зеленського.

Позбавлений звання Президента України «по-президентськи і навіть трохи по-батьківському» переконував Володимира Зеленського: «Я добре розумію, що у вас багато «порадників», але особисто ви зобов’язані за будь-яку ціну зупинити кровопролиття і досягти мирної угоди. На це від вас чекають в Україні, Донбасі та Росії. Вам будуть вдячні український народ та ваші партнери на Заході».

Утім, результати навіть поверхневого аналізу форми й змісту цього документу свідчать, що Віктор Янукович, який 2014 року самоусунувся від виконання обов’язків Президента України, не є справжнім автором «звернення». Його проект, вочевидь, готувався, редагувався, узгоджувався в службових кабінетах високопоставлених чиновників ФСБ або ГУ МО РФ (воєнної розвідки) і затверджувався в Кремлі. При цьому «куратори» Януковича доручили йому «відпрацювати пайку» у ролі підписанта. Він навіть не був допущений до студійного озвучування тексту, не кажучи вже про участь у брифінгу чи прес-конференції з цього приводу.

Так, Янукович у підписаному зверненні в черговий раз поширив тези, які постійно повторює Путін і його кремлівські приспішники: перекладання відповідальності за війну на Донбасі на «майданну владу», звинувачення в жорстокості «націоналістичних батальйонів», заклики покарати тих, «хто розпочав АТО й підживлював АТО всі ці роки» тощо. Про Путіна, який розпочав війну з Україною, фантомну «денацифікацію», «демілітаризацію», немає жодної згадки. Не кажучи вже про визнання російськими Криму і Донбасу.

Справжні автори підписаного Януковичем звернення в черговий раз «підставили» його. Спробу спонукати Верховного Головнокомандувача воюючої держави «за будь-яку ціну зупинити кровопролиття й досягти мирної угоди», можна кваліфікувати як заклик до капітуляції. А за таке цілком ймовірно накликати на себе ще одне звинувачення в державній зраді. Адже попередній шедевр епістолярного жанру з проханням до Путіна «використати збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності й захисту населення України» від 1 березня 2014 року, обійшовся Януковичу в 13 років позбавлення волі.

Якби Янукович прагнув донести свої сокровенні думки особисто Президенту України, він би скористався доступними йому конфіденційними каналами. Принаймні в Москві й Ростові-на-Дону до цього часу функціонують дипломатичні установи України. Але, позаяк заяву Віктора Януковича поширило російське агентство міжнародної інформації РИА «Новости», цей крок був розрахований на максимальну публічність, для демонстрації нібито спроб пошуку важелів впливу на непоступливе керівництво України. Як бачимо, більшу частину листа виконано російською мовою. Отже, основним споживачем змісту заяви була російська й російськомовна аудиторія, якій доступні матеріали РИА «Новости».

Виходячи з викладеного, є всі підстави сприймати звернення «легітимного» Януковича, як спробу «засвітити» його можливим «гауляйтером» окупованої російськими військовими частини України. Принаймні в таку перспективу вірять у Кремлі.

Цікаво, а за що ж тоді російським дипломатам і розвідникам виплачують досить солідне грошове утримання?

Невже доповідати об’єктивну інформацію про обстановку в Україні стало небезпечніше за участь у наркотрафіку аргентинського кокаїну в Москву?

Борис Дніпров

Починаючи з 1992 року, Російська Федерація декілька разів відкрито застосовувала власні Збройні Сили за кордоном і проти власного народу. Їх вичерпний реєстр міститься в «Переліку держав, міст, територій і періодів ведення бойових дій за участі громадян Російської Федерації», доданому до Федерального закону РФ «Про ветеранів» від 12.01.1995 №5-Ф3.

У ньому йдеться про кривавий збройний конфлікт на території Таджикистану (1992, 1993-1997); дві виснажливі Чеченські війни (1994-1996, 1999); окупацію грузинських Південної Осетії й Республіки Абхазії (2008), а також участь у збройному конфлікті на території Сирії (з 2015 року по даний час). Цього року вказаний список доповнився вторгненням Росії на територію України (з 24 лютого 2022 року по даний час).

Показово, що за укоріненою радянською традицією, для визначення характеру зазначених вище збройних конфліктів Кремль жодного разу не використав термін «війна».

За виключенням хіба що «гражданской войны между этническими русскими и украинцами на Донбасе», про яку войовничий пропагандист Путін заявив ще в травні 2014 року. Замість короткого за формою й жахливого за змістом слова «війна» російські військові теоретики вигадують такі складні словосполучення, як «виконання завдань з охорони конституційних прав, відновлення миру, підтримки правопорядку, оборони таджицько-афганського кордону, стабілізації обстановки, охорони й оборони важливих державних об’єктів в умовах надзвичайного стану під час збройного конфлікту на території Республіки Таджикистан»; «виконання завдань в умовах збройного конфлікту в Чеченській Республіці й на прилеглих до неї територіях Російської Федерації, віднесених до зони збройного конфлікту»; «виконання завдань в ході контртерористичної операції на території Північно-Кавказького регіону»; «виконання завдань із забезпечення безпеки й захисту громадян Російської Федерації, які проживають на територіях Республіки Південна Осетія й Республіка Абхазія»; «виконання спеціальних завдань на території Сирійської Арабської Республіки».

Відразу ж після віроломного вторгнення ЗС РФ на територію України Міноборони Росії розробило проект поправок до згаданого вище закону «Про ветеранів» для законодавчого закріплення терміну «спеціальна воєнна операція на території України, Донецької Народної Республіки й Луганської Народної Республіки». Далі більше. Користуючись статусом постійного представника в Раді безпеки ООН, Росія навіть намагалась заборонити співробітникам ООН називати нове російське вторгнення в Україну «війною», вимагаючи натомість використовувати слова «конфлікт» чи «військовий наступ». У відповідь Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба 8 березня 2022 року звернувся з проханням до ООН спростувати це повідомлення: «Важко повірити, що ООН могла по суті запровадити таку ж цензуру, яку запровадив Кремль всередині Росії, заборонивши своїм співробітникам вживати слова «війна» та «вторгнення». Я закликаю ООН швидко спростувати ці повідомлення, якщо вони брехливі. Під загрозою репутація ООН».

Яка ж причина впертого небажання кремлівських небожителів вживати термін «війна» в офіційних документах? Вочевидь, у такий спосіб вони прагнуть убезпечити себе від перспективи отримання обвинувачень у порушенні загальновизнаних законів і звичаїв війни. Адже, відповідно до ІІІ Гаагської конвенції 1907 року, стану війни обов’язково має передувати попередження в формі обґрунтованого оголошення війни або ультиматум з умовами оголошення війни. Однак, розпочинаючи широкомасштабну агресію проти України, Путін процедурою оголошення війни не переймався, обмежившись мареннями про «припинення геноциду народу Донбасу» чи «денацифікацію» України.

Якби Кремль наважився оголосити війну Україні, Росії, як стороні воєнного конфлікту, довелось би дотримуватись норм Міжнародного гуманітарного права (МГП). Насамперед, МГП забороняє застосування тих видів зброї, які завдають особливо жорстокі страждання чи не дозволяють відрізняти комбатантів (військових у складі збройних сил) від цивільних осіб. МГП також зобов’язує сторони конфлікту утримуватись від нападу на цивільних осіб; піклуватись про поранених і хворих, надавати захист медичному персоналу; забезпечувати повагу людської гідності військовополонених тощо. А оскільки війни немає, то й відсутня необхідність дотримуватись на державному рівні чітких обмежень щодо засобів і методів її ведення.

Отже, боягузливо сховавшись за термін «спеціальна воєнна операція», Путін фактично переклав відповідальність за її здійснення на армійське командування й військовослужбовців. Немає жодних сумнівів, що після неминучої поразки у війні з українським народом він з легкістю зречеться своїх генералів, звинуватить їх у вчиненні жахливих бомбардувань пологового будинку в Маріуполі, невмотивованому знищенні цивільного населення Києва, Харкова, Чернігова, Охтирки, Бучі, Ворзеля, Гостомеля та інших мирних міст і сіл України. Так само, як він змусив керівництво Міністерства оборони РФ взяти на себе вину за використання в бойових діях на території України 18-річних необстріляних салажат-строковиків, які відразу ж потрапили в український полон.

Борис Дніпров

Асоціація адвокатів Барселони (Icab) започаткувала проект «Допомога українському населенню», який передбачає надання допомоги та юридичного захисту переміщеним громадянам з України. Надання юридичної допомоги буде відбуватись у максимально широкому форматі, в тому числі й через залучення європейських адвокатських асоціацій.

Про це сказав декан Icab Хесус Санчес під час прес-конференції 4 березня 2022 року.

В Асоціації адвокатів Барселони створили спеціальну електронну пошту [email protected], за допомогою якої будуть розглядати всі запити, які надходять від переселенців з України.

Відповідаючи на запитання про кількість юристів, які долучилися до ініціативи, Санчес запевнив, що ця цифра «збільшується з кожним днем», і що вже в перший день до роботи проекту долучилися близько тридцяти фахівців.

Так само Санчес закликав громадян своєї країни брати участь у кампанії зі збору продовольства та ліків для українців. «Це питання солідарності», – запевнив декан.

Путін, який тимчасово, а може вже й постійно прописався в підземному бункері на Уралі, досить розпливчато сформулював основні цілі «спеціальної військової операції» в Україні. Якщо до його маревних фантазій про визнання анексії Криму всі звикли, то з путінськими тлумаченнями «демілітаризації» та «денацифікації» України вийшла плутанина.

На жаль, речник Президента РФ Пєсков не зміг прояснити, який сенс вкладає його шеф у термін «денацифікація»: «В ідеалі потрібно звільнити Україну, зачистити її від нацистів. Від пронацистськи настроєних людей та ідеології».

Така невиразність формулювань дозволила Росії шукати соратників «пронацистськи» настроєних осіб не лише серед українців.

Спочатку, 25 лютого 2022 року на зустріч із заступником міністра закордонних справ РФ Михайлом Богдановим був запрошений Посол Ізраїлю в Москві Олександр Бен Цві. Високопоставлений російський дипломат висловив подив з приводу того, що Ізраїль засудив «атаку проти нацистів». Він виразив сподівання, що «в Ізраїлі з належним розумінням сприймуть причини, що спонукали російське керівництво прийняти рішення про проведення спеціальної військової операції із захисту мирних жителів Донбасу, демілітаризації та денацифікації України».

Потім, у відповідь на рішення уряду ФРН надати військову допомогу Україні, офіційний представник МЗС РФ Марія Захарова 28 лютого 2022 висловила сумнів: «… а наскільки всеосяжним і завершеним був процес денацифікації в самій Німеччині після поразки в Другій Світовій війні?».

І, нарешті, 1 березня 2022 року російські війська приступили до «денацифікації» самої України. Перший день весни увійде до історії українсько-російської війни як дата ракетного обстрілу Бабиного Яру – всесвітньо відомого меморіалу жертвам Голокосту. Загинуло 5 людей та 5 людей постраждали. У тому числі сім’я, що прийшла вшанувати пам’ять родичів, розстріляних фашистами 1941 року.

Цьому жахливому злочину немає виправдань. Адже навіть німецькі нацисти, знищуючи сотні тисяч євреїв, боялися руйнувати могильники, некрополі та інші сакральні місця юдеїв. Навіть на південному заході Німеччини, у місті Вормсі зберігся в первозданному вигляді один із найстаріших у Європі єврейських цвинтарів «Святий пісок» («Heiliger Sand»)

Як реагує світ на черговий злочин Путіна?

Звісно, обстріл меморіалу жертвам розстрілів у Бабиному Яру, скоєний російською армією, засудив міністр закордонних справ Ізраїлю Яїр Лапід. Проте, закликавши зберігати та поважати це місце, він не наважився назвати Росію організатором цього злочину.

Саме тому цілком виправданим є риторичне питання Президента України Володимира Зеленського: «Навіщо 80 років повторювати «Ніколи знову», якщо коли бомба падає на Бабин Яр, світ залишається мовчазним? Ще 5 життів втрачено. Історія повторюється…».

Борис Дніпров