Автор: Редакція

27 січня 2022 року виповнюється 30 років з дня створення Національної академії СБУ.

Академія СБУ — це єдиний в Україні контррозвідувальний навчальний заклад, де за держзамовленням готують майбутніх працівників СБУ — для підрозділів контррозвідки, захисту національної державності, технічних підрозділів.

Зі святом Академію привітав і голова СБУ Іван Баканов:

“Шановні викладачі та курсанти!

Іван БАКАНОВ“

Державний секретар США Ентоні Блінкен заявив, звертаючись до жителів Росії, що війна з Україною становить для них небезпеку. Про це Блінкен заявив у Берліні у виступі з приводу кризи в Україні.

Далі цитати з прямої мови Блінкена – скорочено.

Я прибув до Берліна у надзвичайно важливий момент для Європи, Сполучених Штатів, і я б сказав, для світу. Росія продовжує збільшувати загрозу щодо України.

Те, що відбувається в Україні, – це більше, ніж конфлікт між двома країнами. Це більше за Росію та НАТО. Це криза із глобальними наслідками, і вона вимагає глобальної уваги та дій.

США та наші європейські союзники неодноразово зверталися до Росії з дипломатичними пропозиціями в дусі взаємності. Поки що нашу готовність добросовісно діяти відкинули. Бо насправді першочергово ця криза не про зброю чи про військові бази. Вона про суверенітет і самовизначення України та всіх держав. По суті, йдеться про відмову Росії від цілісної, вільної та мирної Європи після холодної війни.

Росія виправдовує свої дії заявами, що начебто Україна становить загрозу її безпеці. Це перевертає реальність з ніг на голову. Чиї війська оточили чиїх? Яка країна силою зазіхнула на територію іншої? Чиє військо в рази перевищує інше? Яка країна має ядерну зброю? Україна – не агресор. Україна просто намагається вціліти.

Було багато спекуляцій щодо справжніх намірів президента Путіна. Але насправді нам не треба гадати. Він нам сам неодноразово про це говорив. Він закладає основу для вторгнення, бо не вірить, що Україна є суверенною державою.

Він сказав про це прямо президенту Бушу в 2008 році. І я цитую: “Україна не є справжньою країною”. Він сказав у 2020 році, і я цитую: “українці і росіяни – це один і той самий народ”. … Мова йде не тільки про можливе вторгнення і війну. Йдеться про те, чи має Україна право на існування як суверенна держава. Йдеться про те, чи має Україна право бути демократією.

Відкинувши принципи суверенітету та самовизначення, ви повернетеся до світу, в якому правила, спільно сформовані нами протягом десятиліть, почнуть руйнуватись, а потім зникнуть. І це надихає деякі уряди робити все для того, щоб отримати те, чого вони хочуть.

Саме тому уряди та громадяни повсюду повинні перейматись подіями в Україні. Це може здаватися далекою регіональною суперечкою або ще одним прикладом російського цькування. Але на кону – принципи, які упродовж десятиліть зробили світ безпечнішим і стабільнішим.

Якби я міг звернутись до російського народу, я б сказав їм, що ви заслуговуєте жити з безпекою і гідністю, як і люди повсюду. І ніхто – ні Україна, ні США, ні НАТО не прагнуть поставити це під загрозу. Але що дійсно загрожує вашій безпеці, – це безглузда війна з вашими сусідами в Україні, з усією ціною, яка з нею пов’язана. І найбільше для молоді, яка ризикне за це своїми життями, або навіть віддасть їх.

Я не випадково озвучую ці думки тут, у Берліні. Мабуть, жодне місце у світі не зазнало розколів холодної війни так, як це місто. Тут президент Кеннеді оголосив усіх вільних людей громадянами Берліна. Тут президент Рейган закликав Горбачова “знести цю стіну”.

Виглядає, що президент Путін хоче повернутись до тієї ери. Ми сподіваємось, що ні. Та якщо він це обере, то зіткнеться з тією самою відданістю і тією самою єдністю, яку попередні покоління лідерів та громадян проявили задля миру, свободи та людської гідності у Європі та по цілому світу.

Дякую, що вислухали.

Серед варіантів усунення причин гострої політичної кризи в країні Президент Республіки Казахстан (РК) Касим-Жомарт Кемелевич Токаєв обрав силовий сценарій. Однак для його реалізації, на думку Президента РК, вірних режиму сил і засобів недостатньо.

Тому він звернувся до глав держав Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) за допомогою.

У зверненні він назвав протестувальників «міжнародними терористами», членами «терористичних банд, які пройшли підготовку за кордоном», а самі акції – «актом агресії». Тим самим, колишній випускник Московського державного інституту міжнародних відносин, досвідчений дипломат ще радянської школи, який чудово розуміється на тонкощах міжнародного права, першим поширив брехливий пропагандистський штамп щодо причин масових протестів в Казахстані. Виходить, що не породжена й міцно вкорінена родиною першого президента Казахстану Нурсултана Абішовича Назарбаєва корупція й беззаконня, не кричуща майнова нерівність й інші гострі соціально-економічні проблеми, а неназвані зловмисники «з-за кордону» підбурили людей до масових протестів.

У відповідь на заклик Токаєва, хоча дещо обережніше, висловився Голова Ради ОДКБ, прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян. Він заявив про готовність «направити Колективні миротворчі сили ОДКБ через загрозу національній безпеці і суверенітету Республіки Казахстан, викликану, у тому числі, ззовні».

Звідки ж походить небезпека?

Адже про джерела зовнішньої загрози в офіційних документах Президента РК і керівництва ОДКБ не сказано жодного слова. Невже прихильникам «Ісламської держави», «Аль-Каіди», талібам з Афганістану, недобиткам з Ісламського Руху Узбекистану, активістам уйгурських чи різних релігійно-екстремістських організацій заманулось здійснити криваву революцію в Казахстані?

Для фахівців, які займаються проблемами протидії міжнародному тероризму на професійному рівні, такі припущення видаються малоймовірними.
Швидше за все, уся міць правоохоронної системи РК і його союзників по ОДКБ зараз «заточена» на пошук «українського сліду». Цю версію фактично підказав відомий російський політик, депутат Державної Думи РФ від партії «Справедлива Росія – за правду», член Громадської Ради при Міністерстві культури РФ, заступник художнього керівника МХАТ із літературної частини, журналіст, публіцист, націонал-більшовик за переконанням Захар Прилєпін.

5 січня 2022 року він поширив пост (https://prilepin.livejournal.com/2148305.html), основними тезами якого були такі:
– відповідальність за події в Казахстані несе казахська еліта, яка в основному, є прозахідною й проукраїнською;
– з радянських людей, якими є казахи, зараз намагаються зробити середньоазіатських «українців», адже на всіх відео – казахська мова, хоча на початку 2000-х мова була російською;
– йде переформатування радянської республіки Казахстан в Україну.

Наведені марення Захара Прилєпіна можна було б сприймати не так серйозно, якби схожі думки нещодавно не оприлюднив міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров. 09 листопада 2021 року в «Российской газете» він виступив зі статтею, присвяченою 29 річниці встановлення дипломатичних відносин між Росією і Казахстаном. У цьому святковому матеріалі Сергій Лавров знайшов місце для таких слів: «На жаль, останнім часом ми стали свідками низки резонансних проявів ксенофобії щодо російськомовних громадян Казахстану. Окремі випадки багато в чому є продуктом застосування ззовні спеціальних інформаційних методик, спрямованих на культивування містечкового націоналізму й дискредитацію співробітництва з Росією».

Думається, що збіг оцінок важковаговика російської політики, багаторічного очільника зовнішньополітичного відомства Росії Сергія Лаврова й радника так званого «голови ДНР», безпосереднього учасника війни на сході України, «комісара» батальйону у званні «майор» Захара Прилєпіна не є випадковим.

За повідомленнями поліції в ніч з 5 на 6 січня 2022 року демонстранти нібито здійснили спробу штурму адміністративних будівель, Департаменту поліції міста Алмати, а також районних управлінь. «Десятки нападників ліквідовані, їхні особи ідентифікуються», – говориться у повідомленні поліції.

Отже, слід бути готовими до того, що серед протестувальників, загиблих в Алмати й інших містах Казахстану знайдуть активістів «Правого сектора», ОУН або інших заборонених в РФ і РК українських політичних партій чи громадських організацій.

Борис Дніпров

Українські області та міста поступово визначаються з тим, кого із видатних земляків вони будуть вшановувати у 2022 році.

На Житомирщині рік, що настав вже назвали роком Івана Огієнка – церковного, громадського та політичного діяча, історика церкви, мовознавця, лексикографа, педагога. У Львові протягом року планують вшановувати культурний спадок української оперної співачки Соломії Крушельницької, живописця та педагога, засновника малярської школи Олекси Новаківського та родини Пежанських.

Що саме дає присвячення цілого року комусь з відомих особистостей? Спробуємо розібратись на прикладі минулого року, який одразу три області – Волинська, Житомирська та Рівненська назвали роком Лесі Українки.

На перший погляд, офіційне визначення виглядає як такий собі бюрократичний штамп, який ні до чого не зобов’язує. Проте, насправді, з такого приводу дуже активізується громадськість, а разом з нею і місцева влада.

Так у «лесіному» 2021 році в Волинській та Житомирській областях суттєво вклалися у ремонти музеїв видатної поетеси, а різноманітні фестивалі, конкурси та флешмоби дійсно стали подіями точно регіонального, а інколи й міжнародного рівня.

Так На Волинщині було відремонтовано Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Проєкт включав реставраційно-ремонтні роботи «Сірого» та «Білого» будинків, реекспозицію, введення сучасних інтерактивних складових в експозицію, ребрендинг, оцифрування фондової колекції музею. На Житомирщині коштом обласної влади також провели ремонт у Новоград-Волинському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки, оновили меблі, розширили експозицію з використанням інтерактивних технологій. До того ж запланували ще й подальшу реконструкцію музейного комплексу.

Тематичні заходи, присвячені творчості Лесі Українки у минулому році, навіть попри ковідні обмеження, стали справжньою культурною хвилею, яка охопила усе Полісся. Слід відзначити, що тематичні виставки та фестивалі тривали не лише під час безпосередньо ювілейних дат з нагоди 250-річчя з дня народження видатної поетеси, а не припинялися й протягом усього року.

На Волинщині в рамках виставки «Історія з історіями, або Повне зібрання творів Лесі Українки» вперше представили унікальні матеріали творчості та життєвого шляху письменниці. Зокрема, серед експонатів рукописні, архівні та документальні тексти, яких до цього часу не можна було оглянути на Волині. Також до дня народження поетеси організували театралізовані постановки, провели Всеукраїнську науково-практичну конференцію, а у вересні в Луцьку відбувся ХХ-й Міжнародний літературно-мистецький фестиваль «Лісова пісня».

На Житомирщині також збирались науковці для обговорення творчості Лесі Українки, було проведено виставку портретів поетеси, перевидано збірку творів Лесі Українки та творів про її життя, організовано найбільше свято, пов’язане із історією життя Лесі – «Лесині джерела», проведено перфоманс «Древлянські таємниці» під час святкування Івана Купала.

На Рівненщині започаткували мистецькі проєкти «Відеомандрівка з Лесею», поетичний флешмоб «Читаємо Лесю», літературно-музичний батл «Пісня у творчості Лесі Українки», конкурс образотворчого мистецтва «Лесин промінь» серед дітей та учнівської молоді.

Тож можемо сподіватись, що цього річ українці зможуть дізнатись багато цікавого й про інших наших видатних земляків.

27 грудня 2021 року, коли увага мешканців нашої держави більш прикута до проблем, повязаних з підготовкою до новорічних свят, контррозвідка СБУ перетнула 30-річний рубіж з дня свого створення.

У своєму зверненні до контррозвідників Голова СБУ Іван Баканов з нагоди цієї події наголосив: «Вже 30 років ви чесно і віддано служите своїй країні, виконуючи надскладні завдання для її захисту… І саме сьогодні, коли вся країна протистоїть масовим проявам гібридної війни та шаленому тиску Російської Федерації, роль контррозвідки СБУ є визначальною…”

А результати роботи підрозділів контррозвідки, у тому числі військової, по протидії агресивній розвідувально-підривній діяльності спецорганів РФ проти України красномовні.

Так, з початку гібридної агресії Росії з 2014 року контррозвідники СБУ в різних регіонах України викрили та припинили діяльність понад 30 агентурних мереж російських спецслужб. Викрили та нейтралізували діяльність більше 20 кадрових російських розвідників котрі працювали в Україні під дипломатичним прикриттям, оголосили їх persona non grata, що унеможливлює їх використання аналогічним способом в інших країнах світу.

За цей же час засуджено за держзраду та шпигунство понад 180 осіб. Контррозвідкою України знешкоджено понад 300 ворожих диверсійно-розвідувальних груп, 26 диверсантів захоплено при спробі знищити ряд важливих об’єктів критичної інфраструктури.

Доречно зазначити, що лінія протидії розвіддіяльності російських спецслужб по Україні та функціональні обов’язки контррозвідників були визначені відповідними таємними директивами першого Голови СБ України Є.Марчука та перших очільників контррозвідки Г.Федяєва, О.Скибінецького, О.Скипальського. Значна робота по нейтралізації зусиль спецорганів РФ на українському напрямі була проведена контррозвідкою в 90-ті роки, вона продовжувалась і надалі. Однак з огляду на стратегічне партнерство України і Росії результати такої роботи не оприлюднювались. Більшого обнародування фактів припинення недружніх, агресивних фактів розвідроботи росіян в Україні мали місце за президента В.Ющенко. Таємні операції Росії в Україні посилились і за роки президенства В.Януковича. Як не дивно, а Янукович давав санкції, наприклад, на захоплення “на гарячому” російського дипломата-розвідника чи проведення демаршів різними способами розвідорганам РФ навіть і у 2013 році.Однак картина на цьому театрі таємної війни кардинально змінилась у 2014 році…

Напередодні 2022 року відбулась зустріч керівництва Служби безпеки України, Департаменту контррозвідки СБУ та інших оперативних підрозділів служби з ветеранами контррозвідки, котрі свого часу очолювали її відповідні структури. Такого роду зустрічі, а в більших випадках індивідуальні, вже стали традицією для української контррозвідки.

В атмосфері невимушеності та доброзичливості відбувся багатогодинний діалог, що безперечно слугуватиме подальшим інтересам української спецслужби та її ветеранству.

Учасники зустрічі вшанували пам’ять колег, полеглих за незалежніть України.
Окрім багатьох актуальних питань, що потребують постійної професійної уваги, йшлося щодо якнайшвидшого схвалення законодавцями проекту Закону Україну про Службу безпеки України. Це дозволить більш повно законодавчно забезпечити та посилити національну контррозвідку.

Автору цих рядків на різних етапах підготовки та опрацювання згаданого законопроекту, спільно з фахівцями різних практик та сфер права, в тому числі з колегами Є.Марчуком, О. Скибінецьким, А.Беляєвим, О.Беловим довелось пропрацювати окремі його положеннями. Рахую, що у разі ухвалення цього Закону в частині положень, що регламентуватимуть діяльність контррозвідки, Україна отримає можливість мати більш потужну спецслужбу, що ефективно забезпечить захист ії національних інтересів у вкрай важливих сферах.

Петро Шатковський, ветеран контррозвідки СБУ, віце-президент Світового конгресу українських юристів

Восени Віктор Женченко помер від ускладнень COVID-19…

Ось так, майже буденно в часи пандемії, пішов за межу заслужений артист Української РСР, заслужений діяч мистецтв України, відомий співак, автор книжок поезії та літературних перекладів… У жовтні йому минуло 85 років.

Понад піввіку Віктор Васильович як митець був на видноті – не лише на сцені столичної філармонії, а й в Українському фонді культури, де підставив плече як доброчинець Героєві України Борисові Олійнику, і в численних творчих та громадських справах спілки письменників…

Завжди енергійний, бадьорий, сповнений життєвих планів. І от сталося непоправне – нещасливого четверга 28 жовтня…

Війна – тема особлива

…Пригадую лютий 2015 року.

У залі Національної спілки письменників України зібралася новостворена комісія НСПУ з військово-патріотичної літератури.

По закінченні засідання – світлина на згадку (зліва направо): четвертий – поет Віктор Женченко, у центрі внизу – за прапором з іменами українських учасників АТО – голова комісії, прозаїк Анатолій Гай (нині вже, на жаль, покійний – цьогоріч не пережив COVID-19), сьомий – автор цих рядків, дев’ятий (з гітарою) – автор-виконавець пісень В’ячеслав Купрієнко – цьогоріч він став лавреатом премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва.

…Пригадую, як наприкінці травня 2019 року знову бачився з Віктором Женченком у столиці на презентації дебютного роману Вячеслава Савченка «Морський вузол». У затишній книгарні поблизу Голосіївської площі добірне товариство шанувальників літератури ділилося враженнями про нове видання, точніше – про перший великий прозовий твір автора з Херсона. Цей романіст, до речі, генерал-майор у відставці – у минулому очільник обласного управління СБУ, і він же після 2014 року… рядовий боєць-доброволець на російсько-українській війні. Книжка Савченка вразила митця, отож його промова була емоційна й прониклива. «Я перший дам рекомендацію Вячеславу до спілки письменників!» – закінчив на високій ноті свій виступ артист, майстер художнього слова, мовби надав праці романіста літературний «знак якості».

А фаховий газетяр, секретар Національної спілки журналістів України і письменник-публіцист (автор цих рядків), зваживши на високу оцінку твору маститим колегою, тоді ж прилюдно запропонував подати роман на здобуття премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва. Ще й напівжартома спитав, чи згодна з цим шановна авдиторія. І побачив ліс рук.

Не минуло й пів року після тієї події та ексклюзивної статті МІА «Вектор ньюз» про «Морський вузол» Вячеслава Савченка «на колегії СБУ», як з легкої руки учасників презентації члени комітету з присудження мистецької відзнаки розглянули подання від Національної спілки журналістів України. Вячеслав Іванович Савченко став лавреатом премії-2019! А згодом видав ще два класні романи про «ангелів» – захисників і захисниць України.

З тієї зустрічі-презентації запам’яталося особливе ставлення письменника Женченка до теми війни. І коли я зазирнув у вікіпедію (у біографічну статтю про митця), зрозумів глибинну причину його зацікавлення темою: «Віктор Женченко народився 11 жовтня 1936 року в с. Оболонь на Полтавщині в родині педагогів. Під час німецько-радянської війни втратив батьків. Виховувався з 1943 року в Хорольському дитячому будинку»…

Оцим сирітством дитини війни митець нагадав і мого вже, на жаль, покійного батька – Володимира Онуфрійовича Шевченка, якого Друга світова від початку 1940-х залишила напівсиротою. Батько так само пам’ятав Харківщину, Полтавщину, де жив певний час підлітком, і згадував окупацію, дитбудинок… А ще – все повоєнне життя не мав жодної звістки про Онуфрія Матвійовича Шевченка (свого татка вважав учасником антифашистського підпілля – на що, певно, мав підстави, бачивши його востаннє 1941 року)…

Отак і Віктор Васильович Женченко мав надію колись дізнатися, що ж приховують горезвісні, сакраментальні слова «пропав безвісти». Вони стосувалися й долі його рідної людини – Василя Яковича Женченка, бійця-червоноармійця, учасника оборони Києва.

Письменник вирішив надіслати запит до органів безпеки України. І хоч його особисте прохання, може, й не стосується безпосередньо компетенції СБУ (зазвичай пишуть з таких питань у військові архіви), надія жевріла – ще відтоді, коли бабуся письменника Параскева Марківна по війні наполегливо шукала звісток про долю її сина-курсанта, якого поглинула фронтова безвість.

Важко повірити в диво, але незадовго до своєї кончини митець почув те, чого чекала його спрагла душа. І саме – почув. Бо побачити на власні очі копії віднайдених архівних матеріалів чи потримати в руках світлину батька, сфотографованого в будьонівці, синові так і не судилося. Помер від ускладнень COVID-19…

Дослідник Олег Шевченко

Дива трапляються на білому світі, коли є люди, здатні ці дива творити. Така незвичайна людина трапилася в житті й письменникові Женченку, хоч обидва, на жаль, так і не встигли ні побачитися, ні потиснути одне одному руку. Лише поговорили телефоном.

Знаю і я Олега Івановича Шевченка, полковника у відставці (ми знайомі понад тридцять років), служили в одному підрозділі на початку 1990-х. Згодом на прохання колеги долучався до підготовки його книжки «Слідами полеглого полку» (2011), був відповідальним редактором цього науково-популярного видання. Загалом у його творчому доробку чимало публікацій історичної тематики: «Бій у Харківцях», «На коліна не стали», «З розвідки не повернувся»…

Ветеран військової служби й нині працює в столичному управлінні СБУ – зміцнює зв’язки з громадськістю. Фах історика й диплом Київського державного педагогічного інституту допомагають колезі, бо ж має справу з архівами, спілкується з науковцями й журналістами, організовує відвідання місць боїв захисників Києва в селах поблизу Переяслава (Харківці, Дем’янці). Проводив екскурсії для школярів, видав не одну книжку з історії органів держбезпеки Київщини у фотографіях і документах.

Саме Олег Іванович «розкопав», як він каже, і скопіював такі потрібні письменникові Женченку архівні матеріали. Ще й більш того – як справжній дослідник докладно описав обставини, в яких влітку 1941 року перебував «курсантський полк», і долучив до опису власноруч складену карту-схему, ксерокопії віднайдених документів – анкети, світлини тощо.

Відбутися відписками чи сухими формальними відповідями на запити – не в його правилах. Коли бачить, що може допомогти людині більше, ніж просто листом чи консультацією, то робить добрі справи залюбки, з душею. Принагідно згадалася мені назва творчого проєкту журналіста Володимира Ісаєва «Унікальна людина» – от саме Олег Іванович, як на мене, і є той унікум. Таких людей мало.

В обороні Києва

Олег Шевченко передав зібрані матеріали тепер уже, звісно, не самому митцеві, а його рідним. А восени Віктор Женченко так жадав зустрічі! Мріяв поїхати разом на місця боїв, пом’янути солдатів, що не повернулися з тих кривавих полів.

Не встиг…

І ось, з дозволу дослідника, можу оприлюднити суть складеної ним для Віктора Васильовича письмової (рукописної!) довідки й копії документів з портретним фото полеглого батька письменника – як данину пам’яті тим, хто боронив Київ у часи нацистської навали, і тим, хто все життя шукав рідних, що пропали безвісти на фронтах…

Женченка Василя Яковича, 1916 року народження, призвали на військову службу в листопаді 1939-го. Згідно з його останнім листом родичам на початку липня 1941 року, старший сержант навчався на інтендантських курсах Київського особливого військового округу (КОВО). Ці курси 10 липня того самого року перейменували на Зведений курсантський полк (далі – ЗКП) Південно-Західного фронту (першого формування), підпорядкований Інтендантському управлінню КОВО. Полк брав участь в обороні Києва.

Бої розпочалися 11 липня. Того дня війська Київського укріпрайону (КиУР) зупинили передові частини ворога – мотопіхоту й танки – на річці Ірпінь. Підсилили цю ділянку, небезпечну проривом до Києва, кількома підрозділами з резерву, серед них був і ЗКП. Три його батальйони кинули в бік Житомирського шосе, де мали тримати оборону також бійці 4 полку НКВС.

Від початку серпня ЗКП стояв на другій лінії оборони, але його батальйони брали участь у бойових операціях інших, потужніших підрозділів, зокрема двох стрілецьких полків 206 стрілецької дивізії. Найсильніший удар був тут 4 серпня 1941 року, коли ЗКП мав ліквідувати в контратаках прорив німців до Гатного й Чабанів, що під Києвом. У межах цих населених пунктів, а надто на околицях Гатного, кілька днів точилися запеклі бої. Відтак 8 серпня ЗКП спільно з полками дивізії штурмував і здобув висоту 188.6 коло Гатного, де закріпилися частини ворожої 99 легкопіхотної дивізії. А до 18 години того самого дня вибили гітлерівців з північної частини Гатного. У бою дуже багато червоноармійців полягло.

З 8 серпня ЗКП ввели в оперативне підпорядкування 37 армії, якою командував генерал-майор А. А. Власов. Він, до речі, в липні – вересні 1941 року був комендантом КиУРу, героєм оборони Києва. Згодом рятував Москву, а відтак потрапив до німецького полону й очолив Російську визвольну армію (засуджений 1946 року в СРСР і страчений як зрадник).

Вранці 11 серпня червоноармійці вибили ворога з Гатного. Після 14 серпня й далі були позиційні бої в Чабанах, великі втрати в лавах оборонців у південному секторі. Дальших згадок про ЗКП у зведеннях дослідник не виявив. «Імовірно, до того часу більша частина полку загинула, – висновує Олег Шевченко. – Старший сержант Женченко міг полягти в найзапекліших боях, які точилися 5–11 серпня 1941 року. Місце загибелі – висота 188.6 або територія самого селища Гатне. Версія про можливі інші варіанти (потрапив у полон, вийшов з оточення, перебував у шпиталях чи партизанських загонах) поки що не підтверджена».

І в офіційних списках полеглих бійців і командирів, похованих у населених пунктах, через які пройшов фронт (Ірпінь, Буча, Жуляни, Чабани, Гатне та інші), прізвища Женченка не виявлено. Полеглих часто ховали тоді як невідомих. Приміром, у паспорті військового поховання в найближчому до Гатного селі Крюківщина з 836 похованих вояків відомі прізвища лише трьох…

Як і коли «пропадали безвісти»

У документах з формулюванням «пропав безвісти» не завжди збігаються дати. Чому так?

Олег Шевченко пояснює: «Річ у тім, що після війни військкомати дістали «згори» вказівку – приховувати великі втрати особового складу 1941 року й «розтягати» їх на весь період бойових дій, переважно на пізніший – «переможний» (від кінця 1943-го). Отож і читаємо, наприклад: «можна вважати, що пропав безвісти у вересні 1941 року» (кінець оборони Києва) й тут-таки – «пропав безвісти в грудні 1943 року». Отак свого часу ввели в оману сотні тисяч сімей, що дістали звістки про своїх рідних, які «пропали безвісти» в період 1943–1945 років, хоч насправді – полягли в найважчому 1941-му».

Через важке становище, що склалося на фронті, зафіксувати факти загибелі бійців і повідомити про це або центр, або родичів тоді було непросто, а то й неможливо, каже дослідник. «Пропав безвісти» – це, з одного боку, залишало хоч якусь надію (на жаль, майже завжди – ілюзорну), що, може, не загинув, може, поранений, а потім воював десь на інших фронтах… А з другого боку, цей довільний вибір дат призводив (і досі призводить) до того, що родичі десятиліттями марно шукали хоч якісь відомості про свого солдата в набагато пізніших періодах війни і, звісна річ, не могли нічого знайти.

«На жаль, усієї правди про місце, час та обставини загибелі Василя Яковича Женченка ми, ймовірно, вже ніколи не дізнаємося, – підсумовує Олег Шевченко. – Хоча трапляються й дива. Щороку пошукові загони Київщини знаходять десятки останків оборонців столиці, а відтак особи декого з бійців щастить встановити».

Було й «моє» диво

Насамкінець, згадавши пошуковців, додам дещо і з власного досвіду, як у 1990-х завдяки рідкісному випадку долучився до увічнення пам’яті захисників Києва. Тоді пощастило віднайти прізвище одного з полеглих у Харківцях. Цей факт Олег Шевченко описав у книжці «Слідами полеглого полку». Переповім, що знаю як учасник тієї пам’ятної події.

Якось пенсіонер-відставник родом з Переяславщини Олександр Сергійович Іщенко приїхав з Білорусі до Харківців погостювати в родичів. Саме того дня в селі були й гості з Києва – працівники столичного управління СБУ проводили тут урочисту церемонію, покладали квіти до меморіалу полеглим бійцям, захисникам Києва. Олександр Сергійович підійшов до братської могили, вклонився, почитав на гранітній стелі викарбувані прізвища і… з гіркотою подумав: «А чому ж тут немає імені Івана Волкова?» Добравши часинку, підійшов до людини, що мала в руках відеокамеру (автор цих рядків – у той час керівник пресцентру – якраз висвітлював подію), і тихо, але впевнено вимовив: «Треба відновити справедливість і дописати на пам’ятнику прізвище – Волков. Я знаю, він поліг як герой».

Здивованому «кореспондентові» пенсіонер повідав, що підлітком, живши в цьому селі, бачив запеклий бій. Запам’яталися: стрілянина, охоплений полум’ям німецький танк і слова смертельно пораненого молодого бійця, що лежав на землі: «Це ми його підбили…». Боєць тоді не вижив… А Сашко Іщенко зі знайдених документів полеглого, які селянська сім’я сховала від окупантів, дізнався ім’я героя й на все життя зберіг своєю чіпкою дитячою пам’яттю: Волков Іван Сергійович, уродженець міста Суджа, жив у Макіївці…

Повернувшись до столиці, я найперше перевірив за архівними обліками записані дані вояка й дістав документальне підтвердження: дійсно, був такий службовець – помічник оперуповноваженого Волков І. С., 1913 року народження, уродженець Курської області (Суджа), в 1940–1941 роках він навчався в Українській міжрайонній школі НКВС. У надісланій на запит пресцентру архівній особовій справі, що зберігалася в УСБУ в Рівненській області, ще з радянських часів зазначено: «пропав безвісти на фронтах Великої Вітчизняної війни»…

І от пропажу знайшли. Так до більш як шістдесяти прізвищ, увічнених на гранітній стелі меморіалу в Харківцях, додалося ще одне.

Дива бувають – це щира правда. Диво сталося й із Віктором Женченком. Шкода лише, що так непоправно пізно – наприкінці його земного шляху…

Олегові Івановичу Шевченку як побратимові міцно тисну руку – за його багаторічну дослідницьку працю, людяність та добре серце.

Сергій Шевченко,
заслужений журналіст України, полковник у відставці

Фото автора