Автор: Редакція

Людвіг ван Бетховен і Франц Шуберт жили у Відні, ходили одними і тими ж вулицями, але були незнайомі. Протягом приблизно п’ятнадцяти років обидва композитори створили в один і той же час найвизначніші твори, які прозвучать 10 жовтня 2021 року в Національній філармонії у виконанні солістів – заслуженого артиста, флейтиста Юрія Шутка та лауреатки міжнародних конкурсів, піаністки Марії Віхляєвої.

Музикознавці досі розходяться в думці, чи зустрічалися Шуберт і Бетховен за життя? Швидше за все так, але випадково. Вірніше, не зовсім випадково, тому що Шуберт мріяв познайомитися з великим Бетховеном, але не наважувався. Підходив до його дому, бував у нотному магазині, де Бетховена часто можна було зустріти. Шуберт не знав, що той теж хотів би з ним познайомитися. Адже Бетховен із великим задоволенням грав деякі його твори зі своїм племінником…

Ці композитори зустрілися лише на похоронах Бетховена. Тоді Шуберт ніс факел на похоронній процесії. А згодом і упокоїлися поряд на Віденському міському цвинтарі.

Шуберт був молодшим сучасником Бетховена. Протягом приблизно п’ятнадцяти років обидва створювали в один і той же час у Відні найвизначніші твори у різних музичних стилях. На відміну від Бетховена, Шуберт творив не в роки революційних повстань, а в той переломний час, коли на зміну прийшла епоха суспільно-політичної реакції. Грандіозності і потужності бетховенської музики, її революційному пафосу і філософській глибині Шуберт протиставив ліричні мініатюри, замальовки демократичного побуту – домашні, інтимні, вони багато в чому нагадують записану імпровізацію або сторінку поетичного щоденника.

Народжена одночасно бетховенська і шубертівська творчість відрізняється одна від одної так, як і повинні були відрізнятися передові ідейні напрямки двох різних епох – Французької революції і періоду Віденського конгресу. Тож Бетховен завершив віковий розвиток музичного класицизму. А Шуберт був першим віденським композитором-романтиком.

Відкриє програму концерту cоната Людвіга ван Бетховена (1770 – 1827) для скрипки і фортепіано № 5, “Весняна” (флейтовий переклад – Ю. Шутка). Над нею композитор працював протягом 1800–1801 років. Присвятив її своєму покровителю, успішному промисловцю і банкіру Відня – графу Моріцу фон Фріцу, який був відомим колекціонером картин, книг та монет, а також меценатом віденських музикантів.

Відомо, що Бетховен рідко і неохоче допускав спроби дати його творам конкретні назви – “Місячна”, “Патетична” тощо. Опираючись “конкретизації” твору, він якось перед прем’єрою Шостої симфонії навіть роздав публіці програмки з поясненням, що ця музика є вираження почуттів, аніж живописом. Те саме можна сказати і про сонату, за якої (в силу радісної, пасторальної інтонації) закріпилася назва “Весняна”. Цій музиці властива яскрава образність, а не звуконаслідування і натуралістичність.

Серенаду Ре-мажор (в оригіналі для флейти, скрипки та альта) Бетховен написав близько 1801 року, хоча є попередні ескізи від 1797 року. 1803-го Франц Ксавер Кляйнхайнц створив перекладення серенади для флейти (або скрипки) та фортепіано. Бетховен перевірив і схвалив цей варіант, який надрукували. Завдяки нагороді «revue par l’Auteur», аранжування незабаром набуло широкого поширення і стало вельми прибутковим для молодого композитора. Схоже, саме це згодом почало його турбувати. Тому у листі від 20 вересня 1803 року Бетховен повідомив своїм видавцям в Лейпцигу (Hoffmeister & Kühnel): «Аранжування зроблене не мною. Тому, хоч я його і переглядав, а місцями дуже ґрунтовно підправив, ніяк не можу погодитися на те, щоби Ви мені приписали його авторство; бо Ви в цьому випадку збрехали б, а крім того, у мене для подібної роботи абсолютно не вистачило б ні часу, ні терпіння». Однак, видавець не погодився з інструкцією Бетховена і залишив його прізвище в титулі композиції.

«Інтродукція та варіації» для флейти та фортепіано Франца Шуберта (1797 – 1828) на тему пісні «Зів’ялі квіти» з вокального циклу «Прекрасна мірошниця» – один із нечисленних масштабних творів найвидатніших композиторів світу, присвячених флейті. У ньому композитор використовує флейту як сольний інструмент, що, безумовно, пов’язане з особливостями його задуму. Так поетична програма «Інтродукції та варіацій» щільно пов’язана з життєвими колізіями, які випали на долю Шуберта у період 1823–1824 років. Тоді митець переживав один з найважчих періодів свого життя.

Хоча він, як завжди, працював і видавався завзятим, у ці місяці особливо страждав від хвороби, яка підкосила його здоров’я. Душевний стан композитора був пригнічений. Багато музикознавців стверджують, що саме ця хвороба спричинила послаблення організму музиканта і подальше захворювання на тиф, який став причиною смерті Шуберта через чотири роки. Ще 1823 року, можливо, під впливом поганого самопочуття, митець написав поетичний твір “Моя молитва”, в якому стверджував, що бачить свою загибель і просить Всевишнього прийняти його душу, що важко страждає, а після того збудувати новий світ, у якому буде панувати любов.

Коли ж Шуберт відчув певне полегшення, його запросили навчати музиці молодих графинь Естергазі. Запрошення стало приємною несподіванкою для митця, який зазнавав постійних фінансових труднощів. У цей час він закохався в одну зі своїх учениць – Кароліну Естергазі. Різниця становища незабезпеченого артиста і доньки графа відразу зробила це кохання безнадійним. Але ніжне, стримане почуття перетворилося з роками у сердечну дружбу. Шуберт присвятив Кароліні деякі твори.

Не можна недооцінювати і роль товариша Шуберта – флейтиста Фердинанда Богнера, який підтримував композитора у важкий період життя. Адже вже через два місяці (у січні 1824 року) після вокального циклу «Прекрасна мірошниця» з’явилися варіації для флейти. Дітріх Фішер-Діскау вказував на неабияку роль Богнера навіть у створенні самої вокальної основи майбутньої інструментальної композиції. Музикант користувався “віденською флейтою” моделі Георга Байра, цікавою властивістю якої було розширення нижнього регістру інструмента до соль малої октави, тобто до скрипкового діапазону. Очевидно, не лише можливість скористатися рідкісною низькою ділянкою діапазону інструмента, але й цілком нове звучання першої октави, завдяки незвичній конструкції флейти, збагатили трагічний твір композитора неповторним насиченим тембром.

Соната ля мінор Шуберта відома як соната «Арпеджіоне», написана для інструменту, сконструйованого в 1823 році віденським майстром Йоганном Георгом Штауфером. Цей інструмент – арпеджіоне – представляв собою смичкову гітару, або віолу да гамба, шість струн якої налаштовувалися, як у гітари. У 1820-х роках він користувався в Європі популярністю. Його навіть стали називати «гітарою кохання». Головний редактор «Загальної музичної газети» (Allgemeine musikalische Zeitung) Фрідріх Август Канні писав про новий інструмент так: «Краса звуку, який у високих регістрах має велику схожість з гобоєм, а в басах нагадує бассетгорн, подивує знавця… Чарівність і проникливість інструменту однаково чудові».

Першим виконавцем на арпеджіоне був віртуоз Вінценц Шустер, який присвятив популяризації інструменту кращі роки життя. Він видав школу гри на ньому, зробив безліч перекладень відомих творів класиків. Саме його Шуберт бачив виконавцем нового твору. Соната була написана улітку 1824 року в Желізо, де композитор давав уроки музики дочкам графа Йоганна Карла Естергазі фон Галант.

Інструмент арпеджіоне надалі не отримав широкого поширення і, можливо, лише завдяки сонаті Шуберта уникнув повного забуття. Нині це – один з найпопулярніших творів композитора, який міцно увійшов у концертну практику. Партія арпеджіоне найчастіше виконують на віолончелі, рідше – на альті. Згодом з’явилися найрізноманітніші транскрипції і перекладення для струнних, духових і навіть ударних, наприклад, маримби. А в концерті слухачі зможуть почути її у виконанні на золотій флейті в транскрипції Юрія Шутка.

Олександра Тимощук

Мабуть, немає в Україні більш складного в національному, етнічному і релігійному відношенні регіону, ніж Закарпаття.

Складна і історія цього краю. У ХХ столітті Закарпаття перебувало і у складі Чехословаччини, і Угорщини, і УРСР. Саме тому і до сьогодні історичні наслідки позначаються на ситуації регіону. Зокрема, ті ж спроби сусідньої Угорщини знайти різні приводи для того, щоб посилити там свою присутність.

Звичайно, Австро-Угорської імперії давно вже немає, і кордони європейських держав за останні сто років помітно змінилися, однак вибіркова пам’ять не дає покою деяким силам угорського суспільства, які націлені на розширення свого впливу на Закарпатті.

Зберігаються ці настрої і в Угорській греко-католицькій церкві, яка не приховує наміри взяти під свою юрисдикцію Мукачівську греко-католицьку єпархію з центром в Ужгороді. І тут є декілька небезпечних моментів.

По-перше, МГКЄ є самостійною, незалежною структурою і не підлегла греко-католицькому центру у Києві. Ця єпархія відноситься до так званої Русинської греко-католицької церкву (не має єдиного центру, її структури в США і Чехії). В єпархії 436 громад, які відвідує понад 350 тисяч прихожан, громадян України. Треба погодитись, що ця кількість є вражаючою як для Закарпатського краю, який не відрізняється великою щільністю населення, і звичайно, зважаючи на певну кількість етнічних угорців серед місцевих греко-католиків, є об’єктом великої уваги з боку угорських одновірців. До речі, останніх в Угорщині помітно менше, кількість їх громад не дотягує і 300, однак за спиною цієї церкви стоїть угорський уряд, який щедро фінансує різні проекти в інтересах держави.

Керівництво Угорської ГКЦ пропонує керівництву Мукачівської єпархії увійти у підпорядкування до угорської юрисдикції. Тоді по суті Мукачівська єпархія стане частиною Угорської церкви, богослужіння перейде на угорську мову, серед віруючих будуть насаджуватися проугорські настрої. Це означатиме, що в разі реалізації Угорською ГКЦ своїх планів на території України буде існувати потужна організація, яка матиме 350 тисяч прихожан і понад 500 священнослужителів, яких Угорщина може використовувати у власних інтересах.

Вигідно це Україні чи ні? Відповідь очевидна. Це спроба угорської сторони через релігійні механізми взяти під свій контроль велику церковну структуру України, щоб через неї проводити свою політику, спрямовану на автономізацію Закарпаття. Цього не можна допустити.

По-друге, Угорська греко-католицька церква адміністративно підпорядкована Ватикану, який, до речі симпатизує зусиллям угорців щодо поширення свого впливу. І в даному випадку вказана підлеглість грає на руку тим, хто хотів би бачити Україну більш слабкою, адже Ватикан проводить свою зовнішню політику, і вона не завжди співпадає з інтересами нашої держави.

Достатньо згадати той факт, що Ватикан ще жодного разу відкрито не осудив російську агресію проти України, хоча колишній посол Ватикану в Україні неодноразово бував на тимчасово окупованих територіях.

У певній мірі прихильність Ватикану до Угорщини пояснюється тим, що керівник Угорської греко-католицької церкви Петер Фюльоп Кочиш є римо-католиком і, як справжній католик, одне з своїх завдань бачить у латинізації східних обрядів. У лютому 2021 року він мав зустріч з Папою Римським Франциском і обговорював з ним ситуацію з Мукачівською єпархією. При цьому головне, що просив Кочиш на аудієнції у Папи, це зробити все можливе, щоб не допустити об’єднання МГКЄ з Українською греко-католицькою церквою. І це можна розцінити як спроби прямого втручання глави іноземної релігійної структури у внутрішні справи України.

Українська ГКЦ вже давно пропонує мукачівським братам об’єднатися. Це зрозуміла пропозиція, яка є логічною, адже всі греко-католики в Україні є українцями, догматично єдині і, як громадяни, сповідують одні й ті ж цінності, головними з яких є захист від агресії Росії. Однак, з боку керівництва МГКЄ лунає різке неприйняття будь-яких умов об’єднання. І нам зрозумілі причини такої позиції, зважаючи на тиск з боку Угорської церкви.

На жаль, у Ватикані не реагують на претензії українських греко-католиків з приводу недружніх дій угорської сторони. При цьому треба не забувати, що у деструктивному розвитку ситуації в Україні особливо зацікавлена Росія, для якої вигідно мати ще один регіон нестабільності в нашій державі.

На День Незалежності України у Києві перебував Державний секретар Ватикану П`єтро Паролін, який мав зустріч з главою Української греко-католицької церкви верховним архієпископом Святославом (Шевчуком). Немає сумнівів, що однією з тем обговорення була ситуація з Закарпаттям. Чи зреагує Ватикан на справедливі зауваження керівництва УГКЦ, покаже час. Однак, всі учасники того, що відбувається навколо Мукачівського греко-католицької єпархії, мають знати: українське суспільство не дозволить погіршувати ситуацію у власній країні і втручатися у її внутрішні справи з боку кого б не було.

Віктор Стоян, спеціально для “Вектор ньюз”

Автор: Володимир Михайлович Трофименко,
заступник Голови Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України

З минулого літа я працюю заступником Голови Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України – структури, що входить до оборонного сектору України. 80% співробітників Держспецзв’язку – це військовослужбовці. Багато з них брали участь в АТО та ООС на сході України, ризикували своїм життям, щоб забезпечити нам спокій і незалежність. Чим ми можемо їм відплатити?

Зазвичай держави платять за такі ризики високі зарплати, а також забезпечують військових житлом. Зараз в Україні склалась непроста ситуація з цим питанням через загальний економічний рівень країни, який відображається і на спроможності фінансувати забезпечення військовослужбовців житлом.

Зараз у Держспецзв’язку в черзі на житло понад 1500 наших військових, з яких близько 40% брали участь у бойових діях. Держспецзв’язку – одна з найбільш недофінансованих структур українського сектору безпеки й оборони. Це не тільки найнижчі зарплати, а й найменше матеріальне забезпечення, зокрема, найменше фінансування житла для військовослужбовців.

З минулого року фінансування Держспецзв’язку зростає. Завдяки цьому ми вже змогли підняти зарплати у середньому на 25% і цього року підвищити фінансування придбання житла до 27,6 млн грн. Ця сума лише трохи менша за загальне фінансування забезпечення житлом військовослужбовців за попередні 5 років.

Проте навіть таке підвищення фінансування глобально не розв’язує питання з забезпеченням. Тому ми вирішили підійти до нього з іншого боку. І я хочу поділитись нашим досвідом з іншими структурами оборонного сектору.

Держспецзв’язку, як і багато інших військових структур, отримувала землі на власні потреби в 40-50 роках XX століття. У ті часи не було такого поняття, як державний акт на землю – вся земля й так була державною. Тому потім Держспецзв’язку, як і інші структури, зіштовхнулась з проблемою оформлення своїх земель у свою власність.

Зараз цим зловживають шахраї та місцева влада, створюючи схеми для виводу земель з державної власності та заробітку на цих процедурах. Особливо критична ситуація у привабливих частинах туристичних міст. Тільки у Львові та Одесі у Держспецзв’язку триває шість судових справ за наші ділянки.

Загалом зараз у нас понад 120 га проблемних ділянок. Деякі ділянки у нас просто забрали рейдерським шляхом: зламали паркан, знищили майно та розпочали будівництво.

Частина земель – це складова критичної інфраструктури, яка потрібна Службі для забезпечення потреб національної безпеки і оборони – передавання сигналів зв’язку, радіо, телебачення, спеціального зв’язку та ін.

Завдяки модернізації обладнання, що використовує Держспецзв’язку, потреби Служби в землях зменшуються. Тому ми вирішили використати її на соціальне забезпечення наших військових шляхом інвест-будівництва.

Інвест-будівництво – це єдиний спосіб вирішити проблему не за державні кошти, не за гроші платників податків.

Для цих цілей ми плануємо використовувати ділянки в містах, де розташовані підрозділи Держспецзв’язку. Це і ті ділянки, які офіційно належать нам, і ті, за які ми поки що боремось з викрадачами.

В Одесі завдяки інвест-будівництву військові отримали 58 квартир за 5 років. Цього року військові в Рівному отримали 7 квартир.
Щодо боротьби за свої права та забезпечення своїх військових, у нас вже є перша перемога. Улітку Держспецзв’язку виграла суд за одну з ділянок Концерну РРТ площею 1,6714 в Одесі на вул. Жаботинського, 54А.

На ділянці забудовник планував звести школу, адже їх у цьому районі не вистачає. Оскільки це важливий соціальний проєкт, ми пішли на зустріч місцевій владі та почали перемовини з громадою. Результатом стало те, що місцева влада взяла на себе зобов’язання компенсувати вартість земельної ділянки та об’єктів нерухомості, які на ній розташовані. Після проведення оцінки вартості землі ми матимемо чітке розуміння обсягів компенсації. Зокрема, мова йде про отримання квартир для наших військових, які роками стоять у черзі на поліпшення житлових умов, на іншій ділянці.

Проте місцева влада не усюди готова до діалогу. Зокрема, в Броварах міська рада намагається внести зміни у план території, де розміщена ділянка Держспецзв’язку (вул. Київська, 225) площею понад 6 га. Хоча дана земельна ділянка внесена Кабінетом Міністрів України до переліку земельних ділянок, що пропонуються для спільного будівництва житла для військовослужбовців Служби. Держспецзв’язку вже оголосила конкурс на будівництво. Після зведення багатоповерхівки квартири планується передати військовослужбовцям, які роками стоять у черзі на житло. Згідно з роз’ясненням Офісу генерального прокурора, такі дії є перевищенням повноважень міської ради, адже мова іде про ділянку, власником якої є держава, а не місто. Відтак, депутати знаючи про це, у разі голосування за «перепланування» стають співучасниками кримінального правопорушення, здійсненого групою осіб.

Ми будемо використовувати всі доступні правові інструменти, щоб відновити справедливість, повернути державні землі законному користувачу та використовувати їх на благо країни. Адже для нас соціальне забезпечення військових – один з пріоритетів.

Крім того, для нас, і особисто для мене, боротися за перемогу права і справедливості над хабарництвом та “схемами” – це принципова позиція. Право і правда на нашому боці, тому ми не збираємось віддавати під черговий ресторан або елітну багатоповерхівку. За рахунок цих земель ми повинні забезпечити житлом тих, хто захищає країну від ворога.

Посол Курт Волкер був послом США в НАТО та спеціальним представником США в Україні на добровільних засадах. Він нещодавно прокоментував приєднання України до членства в НАТО. За його словами, План дій щодо членства, до речі він відіграв важливу роль у формулюванні цього у 1999 році, по суті не має значення для України, оскільки Україна на сьогодні має завершені всі реформи, необхідні за ПДЧ.

Це важливий коментар, оскільки посол Волкер краще за президента Джо Байдена чи президента Еммануеля Макрона чи канцлера Ангелу Меркель знає, чи є Україна відповідним та готовим кандидатом на вступ до НАТО. На жаль, це також означає, що коментар президента Байдена у відповідь на запитання репортера після нещодавнього саміту НАТО про те, що Україні потрібно реформуватися, щоб претендувати на членство в НАТО, у кращому випадку був прикладом того, що президент Байден не поінформований, а в гіршому – Джо Байден просто взяв репліку від свого попередника і збрехав.

Важливо врахувати коментарі посла Волкера з огляду на майбутній саміт Байдена-Зеленського. Немає жодного виправдання для відмови від вступу України до НАТО, окрім, мабуть, чіткого аргументу "червоної лінії". На саміті Байдена і Путіна президент Байден провів кілька червоних ліній, в основному щодо кіберзломів з боку москалів американської промисловості. Президент Путін також провів хоча б одну червону лінію – Україна не може стати членом НАТО. У той час як червоні лінії президента Байдена були звичними та раціональними відповідно до міжнародного права, Путін суперечив
кожній концепції міжнародного права. Він нахабно вирішив питання суверенітету іншої країни і грубо порушив цей суверенітет. Президент Байден повинен був відмовитися розглядати пропозицію Путіна з рук і голосно висловити своє невдоволення. Цього не сталося.

Це не сталося через давню політику, визначену у ХХ столітті як замирення. Адольф Гітлер та Йосиф Сталін, включаючи численних наступників останнього, були умиротворені, що призвело до вбивства мільйонів. Тільки президенти Джиммі Картер і Рональд Рейган виявили хребет і відмовились заспокоїти москалів і їх ненаситний апетит. Президент Байден, який часто не лише спирається на свої політичні роки та досвід, а й на нібито моральний компас, який наполягає на тому, що це не "ми", на жаль, порівняно з Україною, є плакатною дитиною для заспокоєння. За короткий час він умиротворив Путіна, Меркель, Талібан, все з поганими наслідками. Це має змінитися.

Українська спільнота в США має відігравати важливу роль у цьому. Чесно кажучи, навіть якщо Америка стане чесним посередником та світовим лідером, інші українські громади у всьому світі повинні лобіювати свої уряди. На жаль, хоча вони явно виступають проти заспокоєння, багато з цих спільнот дозволили і навіть спростили таку форму поведінки своїх власних країн, висуваючи змішані та нав’язливі аргументи щодо необхідності України реформуватися як передумови членства в НАТО або що нинішня війна з Росією є якимось чином законодавчо чи юридично перешкоджає членству в НАТО та інші смішні аргументи, тим самим даючи виправдання своїм урядам виглядати і відчувати, хоч і безглуздо, морально правильно, утримуючи Україну від членства в НАТО.

Моє прохання до українських лідерів у діаспорі – припинити спроби пом’якшити підхід.

Для вступу України до НАТО немає жодних перешкод чи передумов, окрім аморальної та політично не далекоглядної, хоч і історичної політики Заходу, відомої як замирення.

Українські американці повинні пам’ятати, що президент США від демократів Франклін Д. Рузвельт визнав СРСР у той час коли мільйони українців гинули під час Голодомору, а потім віддав Східну Європу дядьку Джо в Ялті, що президент від республіканців Джеральд Форд намагався переконати американських виборців, що не було ніякого радянського впливу у Східній Європі, а також президент від республіканців Джорджа Г.В. Буш попередив українців про самоубивчий націоналізм і зволікав чотири місяці, щоб визнати незалежність України. Я міг би продовжувати. Демократи та республіканці були і
є подібні у заспокоєнні і наївності.

Саміт Байдена-Зеленського – це чудова нагода для Америки і, зокрема, президента Байдена показати світу та Україні саме те, "хто ми". У нас, американців, є хребет, моральний компас чи ми просто наївні миротворці? Цей саміт дуже значний для України. Але з моральної сторони не менш значний для США. Він щойно покаже, нам американцям, “хто ми”.

7 серпня 2021 року
Аскольд С. Лозинський