Автор: Редакція

А хтось взагалі в курсі, що у травні 2021 року почнеться четвертий рік десятиліття української мови? Забули…

Нагадую. Чинний тоді Президент України Петро Порошенко під час візиту до Івано-Франківської області сказав таке: «До мене звернулися видатні діячі науки для того, щоб я оголосив 2018 рік роком української мови. Я відмовив. Тому, що за один рік ти мову не захистиш. Але я прийняв рішення і підписую указ про те, що з 2018 року ми оголошуємо десятиліття української мови і робимо все можливе для того, щоби мову захистити. Бо головне, що тримає націю, що забезпечує її розвиток – є українська мова».

Чи сказано погано? Чи не про те? І Указ же президентський підписаний. І тодішня Адміністрація Президента повідомила, що «указ передбачає затвердження цільової програми на 2018 – 2028 роки, «спрямованої на забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури». Хоча думка про захист в Україні української мови дивує не тільки своєю «свіжістю». Може, якби самі поважали, то й усі інші приєдналися б?

Як у казках про страшне, сумне і політичне — минуло три роки (три крапки)…

11 травня 2021 року Шостий апеляційний адміністративний суд задовольнив скаргу Кабінету міністрів на рішення Окружного адміністративного суду Києва, який визнав протиправною постанову уряду про нову редакцію українського правопису. Позивачами у справі були громадська організація “Правова держава” і херсонська школярка. Представник позивача у справі Дмитро Ільченко. А апеляційну скаргу подавало Міністерство освіти та науки. Заступник міністра юстиції Валерія Коломієць сорочку на грудях мало на клапті не перетворила, запевняючи з усім революційним (трансреволюційно-транскорпоративним?) запалом, що уряд (себто Кабмін) має повноваження здійснювати державну політику у сфері розвитку та функціонування державної мови в усіх галузях. Уряд як мовотворець – он тепер як! Чи це не зовсім точно?

Ой, перепрошую, не заступник (бо Валерія Коломієць – жіночка), а заступниха. Ні, заступнеса. Чи заступка? О, заступиня! Можна, звісно, сказати «заступниця», але це буде не дуже сучасно. Та й у ті часи, коли освіта ще була освітою, дерева були великими, а морозиво не могло лежати в морозилці два роки, фемінітиви, які в українській мові були з тих самих пір, як в Україні з’явилися жінки, вживалися не для того, щоб ви###нуться, а для чогось іншого (ба, навіть для зрозумілого). Тоді не було посад вчитель і вчителька, міністр і міністрюля, лікар і лікариця, а були посади вчитель, лікар, міністр, і працювати на цих посадах могли й чоловіки, і жінки. Посада називалася, скажімо, директор, а посісти цю посаду могла й жінка. Відтак слова «директорка» чи «директриса» вважалися стилістично забарвленими й у офіційному мовленні не вживалися. Хоча, скажімо, співачкою чи танцівницею чоловік бути не міг через особливості статі, тому такі фемінітиви були й офіційними назвами посад. А якщо посада буде директорка, то чоловікам до посади зась? Чи буде Капосний Поганець Негідникович – директорка школи чи заводу? Їй-бо, щось дівочки не додумали.

Але ж ніт! Тепер у нас нові правила й нові порядки. Комусь здалося, що депутат жіночої статі має бути депутатинею. Чи депутаткесою? Чи депутаткихою? Може, депутаною? Їм же до трясці образливо, що вони жінки. Чи не образливо? Чи не до трясці? Але називатися просто депутатами вони не можуть (https://www.vectornews.net/exclusive/160931-znannyeviy-komponent-genderno-neytraln-femntivi-vd-pan-novosad.html#sel=). Та й наші міжнародні партнери висловили стурбованість і занепокоєння, що в Україні права жінок не на належному рівні. А щоб із правами все стало, як казали оті песиголовці, просто гуд (хто не вгадав, то перечитайте Остапа Вишню), то найперше й найнагальніше називати міністрюльку мінікастрюлькою, прости Господи. Тепер із правами жіноцтва все має бути по-песиголовському. Ну, тобто, норм (це по-сучасному так слово «нормально» можна писати). Але це вже точно неточно.

Хочу перепитати для повнішого розуміння. То «забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури» — це знущання? Чи десятиліття за три роки? І тепер будемо розвивати якусь іншу мову?

Хтось може пояснити, якщо приїхати з Берліну, Лондону чи Амстердаму до Києву чи Чернігову… Кажете, із закінченнями щось не теє? Теє, теє – у новому кривописі (моя прабаба сказала б, якби дожила, гівнописі чи сракописі) так і пописано (знову з прабабці: написали як криво насцяли). Якщо в німецькій мові…, якщо в англійській мові…, якщо в грецькій мові… Ось і формулюється питання до МОНу, чи не подуріли ви вже зовсім? Звідки людина, бодай і з двома вищими освітами, може знати всі мови на рівні їх історичного розвитку? Ось інсайдик (слово моднє, а ми теж по-модньому вміємо): Агатангел Кримський, який знав, за різними даними, понад 60 мов, а може, і понад 100, уже давно за веселкою. А спробуйте-но пояснити про якісь звуки в невідомо яких мовах учню третього, п’ятого чи навіть десятого класу. Скажу по секрету, що теперішні відмінники часто впевнені, що Марко Вовчок – це чоловік. То що вони знають про суфікси в якихось невідомих навіть за назвою мовах? А хтось упевнений, що ці мови знає вчитель/ка/иця/еса? То, може, для МОН є більш нагальні проблеми? Може, хоч би мову вже не чіпали?

Найсмішніше (теж секретна інфа (по-модньому)), що оті всі ґемінґвеї чи кемінквеї замість улюбленого Хемінгуея — це теж не імперативна, а варіативна пропозиція. Як нині можна побачити в соцмережах, ржунімагу. То чи не подалися б ви, любесенькі МОНівці/еси/иньки разом із не менш любесенькими суддями/ицями/есами під три чорти або туди, куди Макар телят не ганяв (хто хоче, може знайти собі інший маршрутик).

На жаль, із 1845 року змінилося тільки одне — дата в календарі.

Яке мені діло, які звуки вимовляються в німецькій, турецькій, англійській, китайській, норвезькій чи в будь-якій іншій мові? Яке мені діло до того, як розвивається мова іншого народу? А я скажу, яке. І не тільки моє діло, а для нас усіх із МОНом включно. Не буду лютувати, а знову процитую. «Почнімо з фрази, якою в Польщі часто виражають національну гордість. «A niechaj narodowie wżdy postronni znają, iż Polacy nie gęsi, iż swój język mają» («Так нехай же цілий світ добре пам’ятає, що поляк — то не гусак, свою мову має»… Сьогодні поляки використовують цей вислів, наприклад, коли хтось зловживає іноземними словами, ніби забув рідну мову…». Не коментуватиму. Які ж тут коментарі? А нехай би хто спробував розказати, що зміни треба внести в будь-яку з мов, на яку посилаються наші «реформатори/икині/кеси»… Макарові телята стали б найближчими родичами.

Якщо вже не спиться й не лежиться і сон не бере, то спробуйте бодай щось зробити справді для української мови. Десятиліття, кажете, триває? А отой екстрамегасуперсуд в курсі? Чи це все в ім’я «забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя»? Уже все розвинули, вдосконалили в усіх сферах? (https://www.vectornews.net/exclusive/159145-movne-pitannya-y-cebulya-v-zakon.html) Землю продали, освіту й медицину знищили, промисловість і сільське господарство в давноминулому часі. Нудно без роботи? Давай мову потягаємо як свиня куфайку!

Про розвиток мови й про історичні процеси ще кілька слів.

«Проєкт» уже був. Не прижився. Бо воно чуже на фонетичному рівні. А фонетичний принцип правопису головний для української мови. Та й традиційний не слід би забувати. Може, хтось знає, до чого тут фонетика й традиції будь-якої мови? У людей своє щось, а у нас же своє. Але сьогодні «за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте». Кого це турбує? Хто, окрім школярки з Херсона (чи з Херсону?), стає на захист слова Тараса Шевченка і Ліни Костенко, Михайла Коцюбинського й Остапа Вишні? Може, хтось вийшов до Офісу Президента? Може, якийсь телеканал бодай хоч щось тихесенько нявкнув? Та ні, прикольніше говорити альбатросиня замість самички альбатроса (пташка така). Хіба що в соціальній мережі група є «Проти правопису-2019». Але ж чи хтось запитав когось? Ліну Василівну б спитали, як інших авторитетів катма, а розум Бог забрав (чи й не давав) за якісь гріхи.

А судді хто? Вони знають бодай по десять мов кожен? Та хоч би дві разом із державною… Але ж посудили й присудили. На лихого Україні її мова? Треба ж на догоду міжнародним парнерам чи просто на догоду людському глупству…

Із 1983 року я викладала українську мову в школі, потім у виші. Навіть після «російської» школи діти вступали на українську філологію. Бо мова рідна й мова гарна. Було так. А тепер? І я не впевнена, що когось приваблюватиме для вивчення отой покруч із кемінквеями й поєзіями. Чи поезію не чіпали? «Проєкт, поєзія…» Іще щось зволите? Судді від мови настільки далеко, що й не второпали, мабуть, про що йшлося. Бо інакше як розуміти маю? Як людям пояснити?
Окремі розмови про суржик, окремі розмови про іншомовні слова, якими зараз намагаються замінити все на світі (https://www.vectornews.net/exclusive/160522-beksteydzh-anbandlng-v-borotb-z-merzennim-surzhikom-abo-nash-shlyah-do-ulshu.html). Це про розвиток мови й про її «вдосконалення».

Але як український суд міг і зміг засудити українську мову до страти? Популяризація української мови, кажете? Три крапки…

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

В сучасному геополітичному дискурсі такий концепт, як свобода совісті, а також похідні від нього, зокрема, свобода релігії та свобода віросповідання є дуже важливими елементами для проектування й вироблення політики міжнародних відносин.

Варто зазначити, що з початком ХХІ століття релігія відіграє значний вплив на міжнародні відносини, а політика країн щодо свободи совісті та релігійних меншин є важливими й дуже чутливими елементами у налагодженні процесів економічного, фінансового й навіть військово-технічного співробітництва.

США – країна, яка задає глобальний порядок денний в міжнародній політиці щодо свободи совісті та віросповідання. А от таким собі камертоном — документом, що розставляє всі крапки над “і” й окреслює червоні лінії в цій площині є Annual Report of the U.S. Commission on international religious freedom (Щорічна Доповідь Комісії США з міжнародної релігійної свободи (Доповідь). Цей документ є потужним аналітичним матеріалом, який збирається незалежними фахівцями, що не належать до державних структур США, на основі аналізу доступних джерел інформації. Він узагальнює, аналізує й маркує всі ті території й країни світу в яких, на думку фахівців й експертів вказаної вище Комісії, є серйозні проблеми щодо дотримання свободи совісті та свободи релігійних меншин. Пропозиції, які готуються й подаються в рамках Доповіді для Президента, Державного секретаря та Конгресу США стають надважливими чинниками, що впливають на зовнішню політику цієї країни.

Цьогорічна доповідь, що опублікована на сайті Комісії, є знаковою для України з кількох причин.

По-перше, вже втретє поспіль незалежний аналітичний центр міжнародного рівня, вносить Російську Федерацію в список країн, які викликають особливе занепокоєння (Countries Recommended for Designation as Countries of Particular Concern (CPCs). Підставою для цього є дані щодо порушення прав на свободу совісті та свободу релігії збоку державних органів РФ та підконтрольних їм бойових груп на окупованих територіях України (Крим та окремі райони Донецької і Луганської областей).

По-друге, в рекомендаціях Уряду США Комісія зазначає важливість співпраці між США та Європейськими партнерами щодо цілеспрямованого санкційного тиску на РФ для звільнення політичних та в’язнів совісті в окупованому Криму, а також розгортання діяльності на окупованому півострові міжнародної моніторингової присутності. Важливою частиною цього стратегічного плану є прийняття Конгресом США Закону «Про підтримку релігійної свободи в Україні». Комісія наголошує на важливості цього акту, адже, саме він юридично закріплює позицію та ставлення США й всіх світових демократій до РФ, в контексті окупації Автономної республіки Крим та низки районів Донецької й Луганської областей України. Зокрема, в документі саме на РФ покладається відповідальність щодо насильницьких дій в Криму й на Донбасі під час збройної інтервенції, зазначається, що саме ця країна є відповідальною за створення незаконних військових формувань, організаційну та матеріально-технічну підтримку їх діяльності. Також, вказаний Закон на підставі Женевської конвенції, підписантом якої є РФ, покладає й юридично закріплює саме за країною агресором (РФ) відповідальність за порушення свободи совісті та релігії на окупованих територіях.

Отже, узагальнюючи зазначене вище можна стверджувати, що українській громадськості вдалося досягти важливого результату. Адже, ті факти, які були оприлюднені в Доповіді, є наочними доказами для всього світового співтовариства щодо сталої політики порушень права на свободу совісті та релігії, які вчиняються державними органами РФ та афілійованими з ними підрозділами незаконних військових формувань на окупованих територіях Криму й Донбасу. Можна привітати українську громадськість з такою важливою перемогою у протистоянні з країною агресором.

Однак, для подальшого протистояння РФ у цій сфері тих інформаційних та кадрових ресурсів, якими зараз оперує зовнішньополітичне відомство України щодо моніторингу релігійних процесів на окупованих територіях, на нашу думку, може стати недостатньо. Тому, за для підсилення інституційної та кадрової спроможності органів державної влади з цих питань, необхідним є вжиття таких першочергових заходів.

По-перше, важливо підсилити інституційну спроможність МЗС щодо питань моніторингу релігійних процесів на окупованих територіях шляхом створення спеціального підрозділу, який би опікувався цією темою й взаємодіяв з окремими державними органами та міжнародними державними й недержавними інституціями з цього питання.

По-друге необхідним є активне залучення до співпраці з МЗС широкого кола громадських організацій, які фахово займаються питаннями моніторингу порушення РФ права на свободу совісті та релігії на окупованих територіях Криму й Донбасу. Також важливо активно співпрацювати з зазначених вище питань з конкретними віруючими та релігійними громадами права яких були порушені окупаційною владою РФ. Україна має показати всьому світові досвід цих людей та їх позицію у відстоюванні своїх прав на свободу совісті та релігії.

По-третє, на рівні держави важливо створити єдиний координаційний центр, який би скеровував роботу всіх державних органів щодо питань моніторингу порушення РФ права на свободу совісті та релігії на окупованих територіях Криму й Донбасу.

Веніамін Іванов, науковець, спеціально для «Вектор ньюз»

Одним із напрямків діяльності Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М. М. Амосова є лікування пухлин серця.

Первинні пухлини серця (ППС) були до останнього часу маловивченим напрямком клінічної медицини, що пояснюється рідкістю даної патології, надзвичайно поліморфною її клінічною картиною і складністю прижиттєвої діагностики. Природний прогноз у хворих з первинними пухлинами серця незадовільний. Як правило, вони помирають в середньому через 1,5 – 2,5 роки після появи перших клінічних ознак захворювання. Основною причиною їх смерті є оклюзія клапанних отворів або пухлинна емболія. При цьому в 10 – 30% випадків смерть наступає раптово.

Останніми роками, завдяки широкому впровадженню ЕхоКГ, КТ та МРТ значно збільшилась кількість хворих з пухлинами серця, що поступають на хірургічне лікування. Важливими умовами успішного лікування цього важкого контингенту хворих є своєчасність і точність діагностики захворювання з надзвичайно поліморфною клінічною картиною, невідкладність хірургічного лікування з дотриманням певних умов проведення операції, направлених на її радикальність.

Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова НАМН України більше 49 років займається хірургічним лікуванням ППС і має в своєму розпорядженні один з найбільших в світі дослідів лікування цієї важкої патології. За цей період (1969 – 2019рр.) на лікуванні в інституті знаходилося 949 хворих з морфологічно верифікованими ППС різного генезу. Вік хворих коливався від 1 дня до 76 років, найбільша кількість – у віці від 32 до 55 років.

Морфологічно серед первинних пухлин серця найчастіше виявляються доброякісні. Проте такий підрозділ умовний, оскільки по своїй локалізації всі пухлини серця є “злоякісними” і без хірургічного лікування неминуче приводять до летального наслідку. Частота цих пухлин склала 93,1%. Серед них зустрічаються рабдоміоми, гемангіоми, фіброми, ліпоми, папілярні фіброеластоми і інші пухлини. Проте абсолютну більшість (89,1%) складають міксоми серця (МС). Поряд з доброякісними пухлинами серця інститут має великий досвід лікування і злоякісних пухлин серця, що склав 67 випадків.

Хірургічна тактика при встановленні діагнозу новоутворення серця полягає в проведенні невідкладної операції. Її екстреність продиктована небезпекою пухлинної емболії і оклюзії атріовентрикулярних (клапаних) отворів у випадках пухлин великих розмірів, з високою рухливістю та схильністю до фрагментації, особливо рухомих міксом серця на довгих ніжках.

Безпека виконання оперативного втручання пухлин серця є одною із умов в хірургії цієї патології. З цією метою в інституті було розроблено та впроваджено в практику цілу низку хірургічних маніпуляцій, що забезпечують запобігання найбільш поширених ускладнень в операційному та післяопераційному періодах. А саме запатентовано різноманітні доступи при наявності пухлин, що уражають різні камери серця. Впроваджено використання відеоскопічної апаратури для видалення пухлин важкодоступної локалізації. Велике значення для успіху хірургічного лікування новоутворень серця є ретельна діагностика та адекватна корекція супутньої патології, що пов’язана як з пухлинним процесом та іншими захворюваннями серця. Корекція супутніх клапанних уражень, атеросклерозу коронарних артерій, додаткові маніпуляції, що сприяють радикальності операції також відіграють значну роль в покращенні безпосередніх та віддалених результатах лікування цієї важкої патології.

Госпітальна летальність при видаленні МС за даними літератури коливається в досить широких межах. (2,3–13,3%). При цьому досвід Інституту серцево-судинної хірургії показує, що дотримання всіх необхідних принципів оперативного втручання дозволяє добитися значного поліпшення безпосередніх результатів операцій. Впровадження в клінічну практику ІССХ розробленої системи ургентної хірургічної допомоги із застосуванням оптимізованих варіантів оперативного лікування дозволили добитися значного зниження можливих ускладнень і госпітальної летальності при проведенні операцій при МС і інших, рідкісних ПОС. При цьому впродовж останніх 17 років 492 операції з приводу доброякісних пухлин серця виконано без летальних наслідків.

Прооперовані пацієнти часто повертаються до активного життя та праці. Якщо в НІССХ імені М.М. Амосова в середньому виконується 22-25 операцій з приводу міксом серця, то в кардіохірургічних центрах України ця кількість може бути біля 20 операцій на рік.

Первинні злоякісні пухлини серця можуть мати місце серед захворювань в Україні в середньому 15 на рік (від 12 до 18; якщо брати за основу статистику дослідників США – 46 первинних злоякісних пухлин серця на 100 млн. населення на рік). Хірургічне лікування первинних злоякісних пухлин серця в більшості випадків малоефективно і поки не вносить принципових змін до прогнозу хворих з цією патологією. Головне пояснення тому — до цих пір залишається пізня діагностика захворювання. Тому сьогодні хірурги вимушені обмежуватися паліативними хірургічними операціями, спрямованими на відновлення інтрасерцевої гемодинаміки поєднуючи їх в післяопераційному періоді з хіміотерапією і променевою терапією.

Однак, в НІІССХ імені М.М. Амосова за останні 10 років, завдяки використанню комплексу заходів на операційному та післяопераційному етапів, спрямованих на зниження такого фактору шпитальної летальності як пухлинна інтоксикація (65% від усіх причин летальності), вдалося знизити летальність при злоякісних пухлинах серця з 33,3% до 5,5%.

За матеріалами Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова НАМН України

Автор: Юрій Романюк,
кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

Спеціальні та розвідувальні служби зі зрозумілих причин завжди перебували у тіні процесів відкритості. Частково це пояснюється специфікою завдань, які вони вирішують, утаємниченістю форм і методів роботи, засекреченістю сил, засобів тощо. Але не факт, що так буде й надалі. У сучасному світі відбуваються об’єктивні процеси, які вимагають перегляду усталених формул та непохитних аксіом, зміни парадигми організації розвідувальної діяльності від її повної закритості до все більшої (у межах розумної доцільності) відкритості для суспільства, запровадження нових форм співпраці з громадським сектором. Дискусії щодо меж відкритості спецслужб вимагають відповідей на низку питань, і це вже питання не вибору, а часу. Нову формулу відкритості мають запропонувати власне спецслужби.

В умовах жорсткого протистояння російській агресії українське громадянське суспільство сформувалося, набуло конкретних обрисів і продовжує розвиватися. Породжені Революцією Гідності волонтерський, добровольчий рухи та інші організації громадянського суспільства патріотичного спрямування переконливо довели, що саме консолідоване перед зовнішньою загрозою суспільство стає основою зміцнення національної стійкості в складний для держави час.

Навряд чи можна піддати сумніву тезу про те, що громадяни України ціною свого життя та складних випробувань переконалися у простій істині: система національної безпеки є не віртуальною категорією, а реальним складним механізмом, що має бути спроможним захистити безпеку держави та кожного українця. Тим більше не знайдеться громадянина, який би не зажадав від державної системи, що утримується на кошти платників податків, найвищої ефективності, яка відповідала б очікуванням.

Саме тому дедалі все більш небезпечним залишається успадковане з минулого панування архаїчної системи національної безпеки, якій притаманна організаційно-планова модель роботи за принципом «згори донизу». Така вертикально інтегрована конструкція характерна для авторитарних режимів і виключає повноцінну участь громадянина у захисті життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави від реальних та потенційних загроз. За дослідженнями Женевського центру демократичного контролю за збройними силами (DCAF), неефективність сучасної бюрократичної системи полягає в тому, що вона занадто підпорядкована нормам, пристосовує операції до цілей та засоби до завдань. Така управлінська система не сприймає неоднозначностей та нелояльності у відношеннях між керівниками і підлеглими, утворює своєрідну «федерацію незалежних організацій» на противагу єдиній інтегрованій державній системі, здатній більш ефективно протистояти викликам та загрозам. За успадкованої «системи координат» між державою та громадянським суспільством виникають значні розриви у цінностях, цілях, мотивації, можливостях і комунікаціях, які перешкоджають ефективній співпраці, нівелюють взаємну довіру та перешкоджають розбудові дієвої взаємодії.

ХХІ століття вносить докорінні зміни у відносини держави та громадянського суспільства. Демократичні процеси набирають обертів. Громадянське суспільство все активніше цікавиться справами держави, а держава все більше усвідомлює потреби у допомозі з його боку, розглядає форми залучення недержавних інституцій, громадських організацій до роботи органів державної влади. Нові підходи диктують нові правила, останні передбачають необхідність «апгрейду» ментальності та поведінки усіх суб’єктів. Як слушно зазначає Перший віце-президент НАН України академік В. Горбулін, «процес модернізації розвідувальних органів нагадує процес закачування нової енергії у створені та не до кінця сформовані резервуари», а сучасні підходи до діяльності спецслужб «потребують запровадження рішень, які дозволять зробити розвідку у вирішенні завдань широкого спектру більш гнучкою, еластичною та багатогранною».

У Стратегії національної безпеки «Безпека людини – безпека країни», найвищою соціальною цінністю і найголовнішим пріоритетом національних інтересів України та забезпечення національної безпеки визначено людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку. Це означає, що органи сектору безпеки і оборони та організації громадянського суспільства зобов’язані докладати зусиль, щоб досягнути синергії у виконанні широкого спектру функцій національної безпеки: від забезпечення територіальної безпеки та охорони правопорядку до розбудови стійкості та розв’язання проблем охорони довкілля. Слід погодитися: для країни, яка перебуває в стані війни з Росією це правило самовиживання є чи не найпріоритетнішим. Водночас, небажання змінюватись за нинішніх умов чим далі, тим помітніше набуватиме критичного значення, спричинятиме гальмування розвитку та хронічне відставання України від інших країн.

Держава у розумінні взаємопов’язаних її структурних елементів – ключових безпекових інституцій – має чітко визначити роль інститутів та організацій громадянського суспільства у розбудові системи національної стійкості, створити ефективні платформи для залучення таких організацій до вирішення різних питань і потреб національної безпеки, розробити інструменти для підвищення їхньої ролі у цій сфері. 2020 рік висвітлив ще одну значущу аксіому в сфері національної безпеки, яка донедавна ще була теоремою: держава матиме спроможності для подолання зовнішніх загроз, якщо буде озброєна сучасними та ефективними розвідувальними інструментами та навчена правильно користуватися ними. Розвідувальну синергію для досягнення нових спроможностей можливо досягнути за умови залучення до виконання розвідувальних завдань інших складових сектору безпеки і оборони держави. Саме такий підхід визначає зміст статті 4 Закону України «Про розвідку»: посилення розвідувальних спроможностей держави є можливим через залучення розвідорганами до виконання розвідувальних завдань інших складових сектору безпеки і оборони за рішенням Ради національної безпеки і оборони України.

Створене зазначеним законом розвідувальне співтовариство постало перед питанням розширення. Наразі йдеться не лише про залучення до виконання розвідувальних завдань нових суб’єктів із числа органів державної влади, визначених статтею 12 Закону України «Про національну безпеку України», але й про включення до сфери цієї специфічної діяльності суб’єктів недержавного сектору, які забезпечать нові перспективи та більш гнучкий формат роботи.

Йдеться, передусім, про громадські організації, інформаційні агенції, аналітичні центри, спеціалізовані «центри знань» та інші структури. Як свідчить досвід їхнього функціонування, такі структури мають необхідний потенціал для того, щоб стати додатковим джерелом необхідної інформації, розширити оперативні спроможності розвідок для вирішення складних проблем національної безпеки, розробити альтернативні конкуруючі гіпотези, і, що важливо, – запропонувати нові сценарії та проєкти державних рішень.

Одночасно з розширенням розвідувального співтовариства ускладнюється завдання координації роботи, забезпечення злагодженого функціонування усіх його суб’єктів, адже управління складною розвідувальною мережевою системою потребує нових підходів, глибокого розуміння предмету регулювання, високої професійності, відповідальності, непересічного життєвого досвіду. Ефективна взаємодія органів державної влади та організацій громадянського суспільства має передбачати впровадження цілецентричної моделі, яка вимагає переходу від вертикального до горизонтального способу мислення.

Останній має суттєву перевагу, адже спрямований на досягнення кінцевого результату, тоді як вертикальний спосіб зорієнтований лише на пошук виконавця. За такого підходу громадянське суспільство через різні його організаційні форми, у разі набуття суб’єктності у системі національної безпеки, має взяти на себе частину відповідальності за вирішення завдань у сфері національної безпеки. Звісно, за умови якщо громадським об’єднанням вдасться дистанціюватися від реалізації прагматичних інтересів окремих політичних і бізнесових структур.

Ключовий та надзвичайно складний напрям діяльності – формування довіри між державним і недержавним секторами. Довіра до влади завжди базується на вірі, переконливості та впевненості громадян у її надійності, компетентності, щирості, чесності. Довіра є необхідною, щоби співпраця набула реальних форм і змісту, а громадянське суспільство перейшло від функцій контролю над сектором безпеки і оборони до спільної роботи над вирішенням державних завдань.

Показовою у цьому плані є практика США, де спеціальні та розвідслужби глибоко інтегровані у недержавні інституції, громадські організації, структури приватного сектору. Серед них – загальновідома корпорація «RAND», Брукінґський інститут, Центр стратегічних і міжнародних досліджень, Інститут американського підприємництва, Інститут політичних досліджень, Атлантична рада, Національний фонд демократії, консалтингова компанія «The Arkin Group» та інші.

Аналіз, що проводиться структурами приватного сектору на замовлення розвідувальних служб є відносно новою та ефективною формою синергії з громадянським суспільством. Оновлена у 2019 р. розвідувальна стратегія США передбачає, зокрема, забезпечення інформованості американського керівництва щодо ситуації на міжнародній арені через отримання безпрецедентного доступу до захищеної інформації. При цьому завдання розподіляються між різними інституціями, але обов’язково координуються з одного центру.

Кількість неурядових організацій та персоналу, який залучений до вирішення проблем національної безпеки США, є значною, а відчутна частина бюджету національної розвідки призначається для приватних підрядників. Тобто функції, які раніше виконувалися ЦРУ, Агентством національної безпеки та іншими розвідувальними службами, частково або повністю, передані приватним партнерам. Звичайно, у такій співпраці розвідувальні служби мають свій інтерес: використовують недержавні інституції, підприємства приватного сектору та громадян для прикриття при виконанні спеціальних завдань.

Подібна ситуація спостерігається у Великій Британії. Секретні служби цієї країни вважаються одними з найсильніших у світі. Вони залучають до спеціальної роботи широкий спектр різнопрофільних неурядових організацій, як, наприклад, дослідницьку групу «Bellingcat» (її створення профінсовано компанією, пов’язаною з розвідкою, – «Kickstarter»), AEGIS, «Control Risks Group», «Hakluyt & Company», «Oxford Analytica», «Serco Group PLC» та інші.

У Польщі протягом останніх років також функціонують недержавні інституції, що займаються дослідженнями у сфері національної безпеки з використанням методів розвідки на підставі відкритих джерел інформації (OSINT), співпрацюючи з державними органами та отримуючи від них фінансову підтримку. Серед них відзначимо аналітичний центр «Warsaw Institute», Фонд «Інститут безпеки та стратегії».

Залучення недержавних інституцій є доволі поширеною формою спільної праці розвідувальних служб і громадського сектора над вирішенням чутливих завдань. Останні виконують різноманітні функції: від збирання розвідувальної інформації з використанням доступних можливостей та власних джерел до проведення окремих спеціальних заходів, забезпечення прикриття для штатних співробітників розвідки тощо. Звісно, за таких умов досягти синергії в специфічній роботі набагато легше: представникам організацій громадянського суспільства не треба пояснювати, що таке розвідка, як вона здійснюється та з якою метою, чому на спеціальні програми витрачаються гроші платників податків, навіщо та у який спосіб необхідно удосконалити законодавство тощо.

Ми живемо у світі з принципово іншими парадигмами, в якому зміни відбуваються не лінійно, а експоненційно. Світ спецслужб стоїть на порозі переоцінки ролі, місця та сутності агентурної розвідки – HUMINT. Якою вона має бути на етапі переходу до розвідувальних технологій четвертого-п’ятого поколінь? Цікавою в цьому контексті слід вважати книгу професора Колумбійського університету Р. Джервіса «Чому розвідка потерпає невдачі: уроки революції в Ірані та війни в Іраку». Аналізуючи провали ЦРУ, дослідник подає принциповий висновок: класична розвідка, що базується на трикутнику HUMINT-SIGINT-OSINT, вже не в змозі повною мірою та правильно оцінити виклики постмодерністського суспільства, вчасно виявити небезпеку. Для точного прогнозування потрібен принципово інший підхід: головною зброєю спецслужб стає комплексність, вміння швидко аналізувати події із залученням наявних не лише у розвідслужбах можливостей. Очевидно, що у сучасному світі виграватиме у протистоянні той, хто здатний приймати нестандартні та асиметричні рішення, показувати гнучкість, готовність до виконання складних завдань спільно з недержавними інституціями, приватним сектором.

«Джерело сили у поєднанні» – так можна коротко охарактеризувати головний девіз розвідувальних органів у нинішньому столітті. Спірним залишається лише питання пошуку розумного балансу між відкритістю і таємністю. І цей компроміс обов’язково буде знайдений, коли йтиметься про побудову системи спільної державно-громадської відповідальності.

Квітень 2021 року