Автор: Редакція

Нещодавно прийнятий новий Закон України «Про дипломатичну службу» – це логічне завершення реформ у цій царині. Адже поступова реорганізація апарату МЗС з урахуванням сучасних викликів, які стоять перед Україною, та ключових аспектів зовнішньополітичної ситуації, в якій опинилася наша країна; впровадження нової конкурсної системи добору кадрів для роботи в центральному апараті й за кордоном; підготовка нових нормативних актів про дипломатичну службу і, нарешті, створення на базі ДАУ професійної школи дипломатії — це все ланки одного ланцюга. Що змінив новий закон про дипслужбу, та які нові функції отримала Дипломатична академія – про це у розмові з Директором Дипломатичної академії імені Генадія Удовенка при МЗС України, Надзвичайним та Повноважним Послом України Сергієм Корсунським.

– Доброго дня. Пане Посол, розкажіть, будь-ласка, як ви сприймаєте прийняття нового закону про дипломатичну службу?
– Перш за все дуже важливо розуміти, що працівник дипломатичної служби — це не просто державний службовець. І в цьому аспекті новий Закон України «Про дипломатичну службу» хоч і не є тим ідеальним документом, який хотіли б отримати дипломати, але його появу слід однозначно вітати. Бо той закон, який існував до цього, просто застарів історично. Крім того, в останній період часу був прийнятий ряд законодавчих актів, які потрібно було враховувати при діяльності дипломатичної служби, оскільки вони приходили в протиріччя з попереднім законом. Перш за все йдеться про закон про державну службу, який набув чинності ще 2017 року. На жаль, законодавці не врахували, що є ще дипломатична служба, проходження якої має свої суттєві відмінності, хоча вона також є державною. Дивно, але в законі до окремого виду державної служби відносять діяльність СБУ, прикордонників, інших службовців, але не дипломатів. А насправді так не може бути, хоча б з огляду на наявність специфічних кваліфікаційних вимог до посади дипломата. До звичайних держслужбовців не можна застосовувати таку вимогу, як знання двох іноземних мов. Це просто нереально, там хоча б запровадити знання однієї мови – й то добре. До речі, я не так давно повернувся з відрядження до Польщі, то у них при прийнятті на роботу до МЗС вимагається не просто знання, а вільне володіння двома мовами. Ми же зараз у себе говоримо лише про необхідність знання двох мов.

Далі. Ми, дипломати, працюємо за кордоном. Але виникає питання, коли дипломат працює «не вдома», то який його соціально-правовий статус? Дивіться, що відбувалося раніше. Та заробітна плата, яку дипломатам сплачують у доларовому еквіваленті (вона називається компенсацією під час відрядження), вона є досить пристойною, а в економічних умовах України навіть чималою. Але слід розуміти, що в цю компенсацію входить все те, що ми звикли отримувати вдома або безкоштовно, або за зовсім інші гроші – йдеться абсолютно про всі аспекти життєдіяльності: транспорт, медицину, житло тощо. Але соціальна частина забезпечення роботи дипломата враховувала лише гривневу складову. Наприклад, коли я був Послом у Туреччині, то у мене пенсія обчислювалась лише з суми, яка нараховувалась по формулі 50% від попереднього окладу на роботі. Іншими словами, якщо директор департаменту до відрядження в іншу країну отримував 5 тис грн, то пенсія йому рахувалась лише з 2500 грн. Зрозуміло, що про соціальний захист в такому випадку мова не йде, а слід лише покладатись на ті заощадження, які кожен дипломат робить під час перебування за кордоном. І тому дуже важливо, що новий закон цю ситуацію змінив докорінно.

Інший важливий аспект – дружини та сім’ї дипломатів. Якщо вже відбувалось призначення за кордон, то інший з подружжя, звичайно, звільнявся з роботи, і як правило – теж втрачав соціальний захист від держави. Навчання дітей дипломатів за кордоном теж не мало жодної інтегруючої ознаки після повернення на Батьківщину. Бо ці діти, як правило, не здавали ЗНО, і не могли вступити до національного вишу.

– Зараз ці питання врегульовані краще?
– Значно краще. Статус дипломатів став значно впевненішим.

– Але ж ви казали про компроміс? Що ж залишилось неврегульованим?
– Соціальний захист хоч і значно посилився, але не доведений до ідеалу. Коли б ви побачили медичний пакет американського дипломата, ви б не повірили своїм очам. Тому що Україна в шкалі ООН за рівнем соціального розвитку (а видатки на дипломата формуються в залежності від цієї шкали) займає низьке місце. І зрозуміло, що коли дипломат направляється до такої країни, то збільшення його зарплати є досить логічним, а медичне забезпечення вимірюється астрономічними сумами (навіть може бути так, що дипломата возитимуть літаком на лікування до Батьківщини). Так от, що цікаво, Україна за своїми формальними показниками знаходиться в цій шкалі на дуже низькому місці. Але всі ж прекрасно знають, що реальний стан речей та статистичні покажчики, м’яко кажучи, не співпадають. Варто лише глянути на ті автівки, які їздять Києвом. Або порівняти вартість нерухомості – за стільки, скільки в нас коштує двокімнатна квартира, в Америці можна придбати будинок. І тим не менш, американські дипломати отримують такий пакет забезпечення, неначе вони їдуть до країни третього світу. Це я веду до того, що українські дипломати й близько не мають такої варіативності. Більше того, я скажу, що для іноземних дипломатів – підвищення зарплати під час відрядження – це абсолютно нормальна практика. А в нас – це неймовірна рідкість. Ми не скаржимось, бо порівняно з іншими у нас справді нормальні зарплати, але питання все ж залишились. Тим більше, що в умовах обмеженості ресурсів ми не можемо брати кількістю, тож треба турбуватися про якість.

– Що нового приніс закон до діяльності Дипломатичної академії?
– Перш за все нагадаю, що ще в законі про державну службу було написано про те, що держслужбовець повинен постійно підвищувати свій професійний рівень. Закон не розписував, як часто і протягом якого періоду має навчатись держслужбовець, але при цьому при ДУС функціонували відповідні навчальні заклади. Що стосується дипломатів, то як з’ясувалося, Дипломатична академія чомусь навчала не дипломатів, але надавала другу вищу освіту. Тобто ще зовсім недавно до Академії могли вступити випускники інституту транспорту, туризму, аграрного університету, історичних чи філологічних факультетів тощо, і почати отримувати другу вищу освіту. При цьому зрозуміло, що вони мали дуже мізерний шанс продовжити потім роботу в якості дипломатів. Бо у МЗС усього працює всього 600 осіб, і ще трохи більше 1000 – за кордоном. Але і це ще не все. Усі випускники ДАУ отримували спеціальність «зовнішня політика», хоча світовий стандарт – це «міжнародні відносини». Для МЗС це не мало жодного сенсу, бо з усього складу студентів співробітників відомства не набиралось й 10%. Дійсно, в стінах Дипакадемії проводились конференції, захищались дисертації, але чомусь за фахом «історія». Але кадрових дипломатів тут не навчали. Ось така була дивна ситауція. Так чи інакше, було прийнято рішення, що це не те, що нам зараз потрібно. Будь-якого українського посла спитайте – наскільки поширеною була ситуація, коли до посольства направлявся співробітник без відповідного знання мови, культурних та національних традицій країни перебування. Особливо це стало актуальним під час війни, коли стало нагально необхідним, щоб увесь дипкорпус став працювати як єдиний організм високого класу професіоналів, включаючи вільне володіння іноземними мовами.

– Йдеться про спілкування мовою країни перебування?
– … та хоча б англійською! Але існують країни, де надзвичайно важливо знати місцеву мову. Це й Китай, й Туреччина, й Ізраїль. Тільки за таких умов ви зможете досягти результату.

– Наскільки важко далося трансформування ДАУ?
– Це був досить болючий процес. Нещодавно, 1 липня, нам виповнився рік, як ми вже – нова Академія, яка стала професійною школою для дипломатів. Відповідно до ст. 39 нового Закону, «забезпечення підвищення професійної компетентності посадових осіб дипломатичної служби здійснює заклад післядипломної освіти, що належить до сфери управління Міністерства закордонних справ України». І таким закладом й стала Дипломатична академія. При цьому у законі чітко заначено, що професійне навчання проводиться постійно, у тому числі з метою підготовки посадових осіб дипломатичної служби до участі у ротації. Тобто дипломат, працюючи в МЗС, відтепер просто не може не відвідувати курси по різних аспектах своєї діяльності, які ми проводимо.

– А це які курси – довготривале навчання чи тривалістю декілька годин?
– Є абсолютно різні спецкурси. Ми працюємо за замовленням МЗС. В Міністерстві нам кажуть: потрібно підвищення знань з політичного аналізу, або ділового етикету й так далі. Для щойно прийнятих фахівців будуть налагоджені місячні «вступні» курси. Також будуть довготривалі курси для консулів, та тих, хто їде за кордон на політичні і економічні посади. В планах – запровадити курси для тих дипломатів, які повертаються з відряджень, та курси для іноземних дипломатів, акредитованих в Україні. Це основні напрями діяльності Академії. Натомість протягом року постійно будуть проводитись короткотермінові (від 3 до 5 днів) курси з окремих важливих і різнопланових питань. Наприклад, особливості спілкування дипломатів у соцмережах, public diplomacy, cultural diplomacy і так далі. Викладають у нас як вітчизняні фахівці, так і іноземні партнери. Я підписав угоди про співробітництво з десятками Дипакадемій по всьому світу. Це буде взаємний обмін викладачами, програмами й навіть слухачами. Фактично ми тепер входимо в світову асоціацію дипломатичних академій (усього їх близько 45), і обмін цей дуже важливий. Разом з тим не можна сказати, що ми в чомусь дуже відстали. Бо навіть в тій самій Британії Дипломатична Академія була створена лише 2 роки тому!

– Як так?
– Так, всі дивуються! Але я нещодавно дізнався, що і в Австралії академія для дипломатів також існує усього декілька років. Тільки-но створена Дипакадемія в Грузії. Я дивувався і питав – чому так? У вас же були для цього можливості набагато раніше? Виявилося, що багато країн дійшли висновку, що світ почав змінюватись настільки швидко, що дипломатам просто життєво необхідно весь час вчитись. Читати Канта й Гегеля слід в університетах з професорами. Наші ж заклади – менші, але водночас набагато динамічніші? Ніж класичні університети. Ми бачимо, як використовує Трамп Твіттер – і ми просто зобов’язані провести спецкурс по поводженню у соцмережах. Як пояснювали нам фахівці з Tweetplomacy, Уоррен Баффет зробив лише 7 твітів, але кожен з низ набирав по 1,5 млн ретвітів. Як досягти такого впливу на навколишні маси – цьому ми намагаємось вчити наших дипломатів. Те ж саме стосується й Фейсбуку. Потрібно не лише знатися на створенні повідомлень, але й розпізнавати, коли вас намагаються використати «липові друзі», які зареєструвалися або підписалися на вашу сторінку аби надати дошкульний коментар. Все це треба вивчати нашим дипломатам.

– Добре, але ж постає питання – де знайти таких фахівців. Адже, ви самі сказали, знайти фахівця з питань поводження у соцмережах, це одна справа, й інша – врахувати нюанси дипломатичної служби…
– Такі фахівці є, просто вони не завжди працюють викладачами у вищих школах. То ж їх просто потрібно віднайти. Саме тому у нас дуже багато партнерів. Наприклад, з питань кібербезпеки нам читають яскраві курси викладачі з Естонської школи дипломатії? З публічної дипломатії – американські фахівці. З питань правової підтримки ми уклали договір про співробітництво з міжнародною групою адвокатських об’єднань «АКТІО». Й так далі.

– Які плани ви вже маєте на новий навчальний рік? Скільки «студентів», умовно кажучи, очікуєте?
– За даними з МЗС ми плануємо, що так чи інакше навчання в Дипломатичній академії пройдуть близько 600 осіб. Це в рамках нашого бюджетне фінансування. Але ж існують й курси, які спонсоруються нашими партнерами. Тому ми підрахували, що з 1 липня 2017 року до наших стін завітало майже 2000 осіб.

– А як «не-дипломати» – наприклад з Міністерства та відомств можуть потрапити на ваші курси?
– Зазавичай, ми робимо розсилку відповідних повідомлень поштою, та відкриту реєстрацію на захід у мережі Фейсбук.

– Які курси є найбільш «нетрадиційними»?
– Я вам скажу, що мене особисто здивувало найбільше. Наприклад, коли ми зробили семінар з критичного мислення, то не змогли вмістити усіх бажаючих. Це свідчить, що багато курсів слід проводити, реагуючи на виклики сьогодення. Наприклад, нашим дипломатам в Москві чи Ростові дуже важко працювати, коли навіть вийшовши поїсти морозива з дитиною, вони відразу опиняються під пильним наглядом співробітників ФСБ. І ці агенти просто весь час дивляться вам в очі, тиснуть психологічно. Тож ми в Академії проводитимемо й курси з психологічного тренінгу, й курси з питань особистої безпеки тощо.

– Ще про які новації ви можете розповісти?
– Дуже важливі зміни торкнулись проведення конкурсів. Тому що зараз усі посади в МЗС відкриті для участі усіх громадян. При цьому, на жаль, ми бачимо, що в суспільстві й досі існує нерозуміння того, що є роботою дипломата. Люди мають такі рожеві окуляри, вони вважають, що дипломати – це величезні зарплати, смокінг, й шампанське на урочистих заходах. Насправді більшість часу консули проводять або в тюрмах, або в аеропортах. Дуже часто не розуміють, що диломати мають поділяти свою долю з долею країни, в якій вони перебувають. Там епідемія – це й вас стосується, там теракт – він і вам болить. Інакше не можна. Це не щось надзвичайне, але цьому треба вчитись. І дипломат має бути фахово готовим до усіх аспектів своєї діяльності. Відтепер, після прийняття нового закону, сподіваємось, що саме так і буде. Останній приклад, наприкінці червня проводився семінар з питань ділового протоколу та етикету. Кількість бажаючих його відвідати була вражаючою. Бо виявилось, що нічого подібного не проводили вже років з п’ять, а штат МЗС за цей час оновився ледь не повністю. Інший вражаючий приклад – зараз на деяких факультетах з міжнародних відносин навіть не вчать писати дипломатичні ноти, але ж це ази професії, це те, як ми спілкуємось! У багатьох країнах дуже прискіпливу увагу приділяють до того, як написана нота, якою мовою. І є класичні приклади в історії дипломатії, коли одне слово чи один артикль змінював весь сенс ноти. Досить лише згадати випадок, коли до Ізраїлю не застосували санкції у зв”язку з конфліктом на Близькому Сході через те, що перед певним словом не було артиклю «the». В результаті відбувся неправильний переклад. І тепер вже ніхто не знає – свідомо зробили таку помилку тоді чи ні, але факт залишається фактом: дрібниць у роботі дипломата немає й бути не може. Він повинен вміти розповісти, наприклад, що вибори в тій чи іншій країні відбулися блискуче, а вже з іншим співрозмовником так само аргументовано довести протилежне. Дуже часто буває так, що у Посла є лише секунди, аби зорієнтуватись у тому, як правильно відповісти Президенту – скажімо, чи слід вітати або телефонувати лідеру країни, в якій ти перебуваєш, з тих чи інших питань. Усьому цьому у вишах не вчать. Це набувається через досвід практичної роботи, або через навчання у Дипломатичній академії. При цьому не всі ці спецкурси потрібні для усіх студентів міжнародних відносин, адже не всі вони підуть працювати до МЗС. Але для дипломатів це потрібно обов’язково.

– Але хто контролює дисциплінованість дипломатів? Адже один може відвідувати чи не кожний спецкурс, а інший не приходити місяцями?
– Все відбувається трохи інакше. Кожен дипломат надає заяву до департаменту персоналу в МЗС, які курси він хоче відвідати, а в кінці року робиться зріз, які з них були дійсно прослухані. І якщо людина плануватиме отримати підвищення по посаді чи поїхати у відрядження за кордон, то перше, що робитиме департамент персоналу – перевірятиме, чи відбувалось підвищення кваліфікації, чи є у його персональній справі сертифікати про підвищення кваліфікації у Дипломатичній академії.

– Чи правильно я розумію, що дипломат, який хоче зробити кар’єру, відтепер весь час має навчатись в Академії?
– Саме так, але “не весь час”, а “постійно”. Питання було лише в тому, щоб було де, а для цього довести реформування ДАУ до кінця. Ми спиралися на підтримку керівництва МЗС, усіх гілок влади, ми це зробили.

– Завершуючи нашу розмову, я можу зробити висновок, що нове завдання Дипломатичної академії – це змінити обличчя української дипломатії. Натхнення вам в цьому.
– Дякую.

Розмовляв Сергій Козлов

Літо 2018 видалося значно гарячішим, аніж, скажімо, минуле. І йдеться не про температуру повітря й не про якісь атмосферні чи інші природні явища. Гарячим літо стало тому, що Україна готується до виборів, причому і президентських, які мають відбутися 31 березня, і парламентських, котрі заплановані на 27 жовтня 2019 року. І хоча до призначених дат, здавалося б, іще доволі багато часу, але насправді передвиборча боротьба вже почалася, причому активно. Соціологічні служби постійно відслідковують рейтинги, а партії дедалі активніше включаються в політичні процеси. Тим часом політологи впевнені, що головна інтрига ще попереду, бо далеко не всі учасники зовсім близьких перегонів уже заявили про свої наміри.

Цікаво, що соціологічні опитування, які проводяться в Україні останнім часом, враховують доволі обмежене число політичних партій, що, так би мовити, зараз найбільше «на слуху», але майже завжди оминають ті політичні сили, котрі, на перший погляд, уже залишили політичний Олімп. Саме до таких політичних сил належать і соціалісти, які раніше були об’єднані в Соціалістичну партію під керівництвом Олександра Мороза. Але на сьогодні табір соціалістів перестав бути єдиним і представлений принаймні трьома політичними силами, які мають намір взяти участь у парламентських виборах.

По-перше, це Соціалістична партія Олександра Мороза, яка майже розгубила свій електорат. По-друге, це Соціалістична партія України, яку очолив скандальний Ілля Кива. І, нарешті, третя політична сила, яка відносить себе до соціалістичного табору, — це політична партія «Соціалісти», українська лівоцентристська політична партія ідеологічного типу, яку очолює колишній Міністр закордонних справ Леонід Кожара. Отож виборцям доведеться бути дуже уважними, щоб не сплутати політичні сили з такими схожими назвами й не помилитися, віддаючи свій голос.

Сьогодні ми розмовляємо з відомим на Закарпатті політиком, юристом і Головою Ради адвокатів Закарпатської області, головою правління Мукачівської асоціації адвокатів, головою правління Мукачівської міськрайонної спілки підприємців Закарпатської області Олексієм Фазекошем.

— Пане Олексію, Ви якось сказали: «Я глибоко переконаний, що нам вдасться побудувати на Закарпатті партію лівоцентристської спрямованості організацію яка матиме істотний вплив на всі соціально-політичні процеси, що відбуваються на Закарпатті!». На чому ґрунтується Ваша переконаність?
— Річ у тім, що сьогодні Україна орієнтується на європейський розвиток і на європейські цінності, і, оскільки політична партія «Соціалісти» цілковито підтримує гасло європейських соціалістів «Ринкова економіка – так; ринкове суспільство – ні!», то ми виступаємо за справжню, а не за спотворену ринкову економіку, але проти того, щоб суспільство підпорядковувалося ринку. Ми хочемо створити державу, яка стане справді соціальною, забезпечуватиме умови для створення справедливого суспільства й для подолання бідності та нерівності, яка підтримуватиме малозабезпечені верстви населення, тобто пенсіонерів, інвалідів, багатодітних матерів. У тій моделі держави, яку ми пропонуємо, головною має стати стратегія людського розвитку в ім’я гідного життя для всіх громадян. Я думаю, що це саме те, чого очікують сьогодні люди, бо їм саме цього не вистачає. І саме тому я вірю, що люди таки підуть за нами.

— Але ж ваша партія ще доволі молода. Чи це не завадить братися до серйозної боротьби? Адже вам доведеться змагатися з політичними старожилами…
— Справді, нашу партію Міністерство юстиції України зареєструвало тільки 28 січня 2015 року, тобто на час виборів до Верховної Ради нам не буде ще й п’яти років. Але сподіваюся і навіть вірю, що нам це не завадить. Адже успіх політичної сили залежить не від її віку, а від справді добре продуманої політичної програми й від відповідальності перед виборцями. Можу сказати, що вже на початок 2018 року політична партія «Соціалісти» налічувала 25 регіональних організацій, тобто 24 обласних і Київську міську. Звісно, кількість членів партії ще не таке велике, як нам би хотілося, але ж усі наші осередки працюють, і партійців стає щораз більше, не кажучи вже про прихильників. А щодо боротьби із політичними, як Ви кажете, старожилами, то подивіться на сьогоднішню Раду. Довіра до «Народного фронту», який виграв минулі парламентські вибори, впала мало не до нуля — принаймні, у жодному рейтингу цієї політсили вже немає. Невміле керівництво, неправильна позиція, зневага до народних потреб — ось вам і результат. Те саме можна сказати й про БПП, який об’єднав і партію Петра Порошенка «Солідарність», і партію «Удар», і приєднав до себе інших депутатів. Непослідовність, загравання з олігархатом, недотримання своїх обіцянок — і які рейтинги має цей блок сьогодні? Різні опитування демонструють зовсім непереконливі результати — від чотирьох до восьми відсотків. То хіба це показники провідної політичної сили в країні? А, наприклад, про «Свободу» часто навіть не згадують — за результатами багатьох соціологічних опитувань, вона або не перетинає прохідний бар’єр, або ледь тримається на межі. Тож хочу сказати, що сьогодні, коли до виборів залишається мало не півтора роки, робити якісь передбачення ще дійсно рано.

Тим більше, що нашу партію «Соціалістів» тепер очолює досвідчений політик, колишній Міністр закордонних справ України й народний депутат України V-VІІ скликань Леонід Кожара. Регіональні ж організації теж не сидять, склавши руки, тож, сподіваюсь, що необхідне представництво в українському парламенті ми матимемо. Тим більше, коли йдеться про виборчий процес на Закарпатті, яке завжди було частиною Європи й тяжіє до європейських цінностей і до європейського шляху розвитку. Я просто впевнений, що лівоцентристська організація матиме на Закарпатті успіх і зможе позитивно впливати на соціально-політичні процеси нашого краю. Гідне життя для кожного українця — це для нас не просто гасло, це та мета, до якої ми наполегливо рухаємося.

— Пане Олексію, дозвольте поставити доволі дражливе останнім часом запитання. Якою Ви бачите мовну політику України? Адже сьогодні це питання набуло особливої гостроти, причому саме через угорську національну меншину на Закарпатті.
— Це питання має тільки одну відповідь, яка цілком логічна і зрозуміла. Державна мова в Україні має бути тільки одна, і це українська мова. Але політична партія «Соціалісти» твердо переконана, що і українська мова, і всі мови, якими розмовляють громадяни України, мають вільно розвиватися й вільно використовуватися. Сумнозвісний Закон про освіту не був як слід опрацьований, і тому викликав певні проблеми. Боронь Боже, на Закарпатті ніхто й ніколи не відмовляється від української мови. Але ж треба враховувати й особливості регіону. Як на мене, то не можна сліпо робити все і всюди однаковим — всюди має бути свій шлях. Але результат завжди має бути тільки один — вільне володіння державною мовою нарівні з мовою рідною, якою б вона не була, і, бажано, ще хоча б однією іноземною. Світ має бути відкритим для України, і знання мов цьому тільки сприятиме. Отож, українська державна, і це поза сумнівом, вільний розвиток рідних мов, чи то угорської, чи то польської, вивчення іноземних мов — такою має бути справжня державна політика. Хочу сказати, що Україна стала рідною для людей багатьох національностей, і ми не маємо права ростити манкуртів, які забувають про своє коріння. Наша партія приділятиме велику увагу вільному розвитку кожної мови, бо ми не маємо права звужувати світ для своїх дітей і онуків.

– Майже усі знайомі та колеги позиціонують вас як справжнього і відданого патріота Закарпаття. Разом з тим любов до рідного краю іноді може використатись політтехнологами для розв’язання глобальних конфліктів. І йдеться не лише про важкі часи на Сході України, де місцевими настроями сепаратизму вдало скористалася Росія. Схожі проблеми існують і у шотландців, і у каталонців… Ваша позиція?
– Я дійсно, є син свого міста, і люблю свій рідний край. І вважаю, що Закарпаття – то перлина України, яка ще набуде ознак стратегічного регіону держави. Разом з тим, я є відданим патріотом України, а тому вважаю, що не слід плутати місцевий патріотизм з регіональним сепаратизмом. Це з одного боку, бо очевидно, що в період війни Україна має бути сильною унітарною державою. Тим більше, що у будь-який період свого розвитку кожна держава потребує відданих їй громадян, для яких патріотизм є особистою моральною потребою. Як правило, ця чеснота не успадковується генетично, вона формується внаслідок виховання. Патріотизм – це той чинник, який об’єднує населення країни в одну націю, він є запорукою стабільності й розвитку самої держави. А з іншого боку, якби не спаплюжила одна політична сила слово «регіони», ми маємо чітко усвідомлювати, що формула «сильні регіони – це запорука сильної держави» діє тільки за однієї умови. Коли усі працюють на для розвитку власної громади, але з прицілом на національну ідею. Або інакше: сильні самоврядні регіони здобувають економічну безпеку для держави, а всеукраїнський центр забезпечує політичну стабільність та національну безпеку.

А ще з приводу патріотизму хочу нагадати вам одну політичну байку. У сумному 98-му році, коли стало здаватися, що в Україні національна ідея дійсно не спрацювала і українськими президентами довіку будуть шанувальники Кобзона, проходили парламентські вибори. Було ясно, що Рух так і не став “Солідарністю” і, скоріш за все, на виборах пролетить. Слово “піар” тоді було іншомовним, а виборні технології примітивними. Аж тут до рухівців непомітно приєднався директор підприємства, що випускає культовий продукт – пиво “Оболонь”. Олександр Слободян з’явився на агітаційному буклеті Руху із невибагливою фразою: “Пити пиво “Оболонь” – це патріотично”. Ніхто ніколи не зможе виміряти, який процент це додало НРУ, але до легіону твердих прихильників національної демократії з вдячності чи просто по приколу приєдналися тисячі студентів та інтелігентів. Так чи інакше, команда Чорновола (зрозуміло, В’ячеслава, все ж таки він один), з яким я дуже добре товаришував, тоді знову потрапила у парламент і, зрештою, продовжила існування суверенної держави. От така сила – патріотизм. Наскільки вже дозволено грати на струнах патріотизму під час виборів? Мабуть, не слід цим зловживати. Але достеменно знаю, що керувати країною мають право тільки патріоти.

— Пане Олексію, йдучи у велику політику, Ви залишаєтеся головою Ради адвокатів Закарпатської області, головою правління Мукачівської асоціації адвокатів і головою правління Мукачівської міськрайонної спілки підприємців. Як така різноманітна діяльність узгоджується в житті однієї людини?
— Звісно, вільного часу залишається не дуже багато або й узагалі не залишається. Але адвокат — це не тільки професія, це ще й певна життєва позиція. І, якщо хочете, позиція державницька, оскільки саме наявність чи відсутність ефективного захисту прав людини визначає статус держави у світовому співтоваристві. Сьогодні в Україні багато уваги приділяється судовій системі, створенню ефективних антикорупційних органів. Але ж справжнє правосуддя, якому безумовно довірятимуть у всьому світі, це ще і якісна адвокатура. Ми говоримо про безумовну потребу у встановленні справедливості, але ж особливе місце тут належить системі адвокатури, бо саме від професійності, досвідченості й майстерності адвоката залежить результат будь-якого судового процесу. Зараз в українському судочинстві посилюються процесуальні права адвоката і вводиться принцип змагальності, відповідно, система адвокатури в Україні має зазнати неабияких змін. Суть цих змін — докорінне реформування системи адвокатури як правозахисного інституту, наближення адвокатської діяльності до європейських правових стандартів. Відтак мають змінитися бачення ролі адвоката в суспільстві та й сама роль захисника. Отож перед усіма органами адвокатського самоврядування постають нові завдання. Але тільки так ми зможемо вийти на європейський рівень судочинства, що є неодмінною умовою формування справді правової і соціально орієнтованої держави, до якої ми прагнемо.

Разом з тим я має зазначити ще про дещо. Однією з моїх улюблених книг у дитинстві був цикл романів Олександра Дюма про мушкетерів. Саме з тих пір я дотримуюсь крилатого гасла про те, що «Один за всіх, всіх за одного!». Вважаю, що сьогодні воно як ніколи актуальне для нашої адвокатури. Тим більше, що розвиток адвокатської спільноти – це теж своєрідна політика. Тепер вже однозначно, що створення єдиної професійної організації адвокатів у 2012 році себе виправдало. Адвокатура на сьогодні має ефективну модель адвокатського самоврядування, її органи, в тому числі центральні, є сильними та ефективними. Але! Не будучи конспірологом, видно, що зараз адвокатуру все ще хочуть так би мовити «зламати через коліно». Чи пов’язане це явище з наступними виборами? Може так, а може й ні. Але є очевидним той факт, що запропонований ще у минулому році у владних коридорах проект закону, що регламентує адвокатську діяльність в першому його варіанті і поспішне його намагання проштовхнути без врахування думки широкого загалу адвокатів та останні події, пов’язані з обшуками адвокатів, очевидно, є складовою одного процесу, наслідком якого повинно було стати ТОТАЛЬНЕ ПОСЛАБЛЕННЯ СИСТЕМИ АДВОКАТУРИ. Адже сильна адвокатура, яка є справді незалежним правозахисним інститутом, є складовою будь-якої правової держави і демократичного суспільства, а Україні до справді правової держави і демократії ой-ой як далеко. Підсумовуючи, можу зазначити, що ось тільки-но, 14 липня, під час наради адвокатів в Мукачеві, на якій був присутній й Голова ВКДКА Олександр Дроздов, ми з адвокатами краю все вищеназване обговорили. В результаті прийшли до висновку, що настав час об’єднуватись. Настав час сильної адвокатури. Це наш Рубікон. Слід забути всі спірні моменти, і тоді ні НАБУ, ні Генеральна прокуратура, ні Служба безпеки, ні МВС не порушуватимуть наші права, ТОМУ ЩО ЗНАТИМУТЬ, ЩО АДВОКАТИ СТАЛИ СИЛЬНІ ЯК НІКОЛИ І МОЖУТЬ, ПО-ПРОСТУ КАЖУЧИ, ДАТИ ПО ЗУБАМ ВСІМ, ХТО ПОРУШУЄ ЗАКОННІ ПРАВА АДВОКАТІВ!

— І все ж таки наостанку повернімося до програми партії «Соціалісти». Яке завдання партія і Ви особисто вважаєте найголовнішим?
— Це складне запитання, оскільки як можна назвати головними, скажімо, освіту, чи охорону здоров’я, чи відновлення промислового потенціалу, чи необхідність націоналізації об’єктів, які були приватизовані з порушенням чинного законодавства, і об’єктів, які не можуть перебувати в приватній власності, бо це шкодить національним інтересам України. Чи, скажімо, повернення на рідну землю мільйонів заробітчан, які кленовими листочками розлетілися світами… Але все це неможливо, якщо в країні не буде працювати закон і не буде подолана корупція, яка вже охопила не тільки економіку й політику, але й суспільне життя. Отож і виходить що завдання номер один на сьогоднішньому етапі — рішуча й безкомпромісна боротьба з корупцією, бо без цього все інше втрачає сенс. Якщо ми хочемо жити у європейській державі, яка буде зручною для кожного українця, то найперше маємо здолати корупцію. І саме це є нашим найголовнішим завданням.

Розмовляв Сергій Козлов