Автор: Редакція

Війна Росії в Сирії нагадує медіавійну. Усе, що відбувається за тисячі кілометрів, росіяни бачать у телевізорі. Про це і багато іншого в ексклюзивному інтерв’ю “Вектор Ньюз” експерта з питань інформаційної безпеки Центру військово-політичних досліджень В’ячеслава Гусарова

– Генеральний секретар ОДКБ Микола Бордюжа заявив, що деякі західні ЗМІ допомагають ІДІЛ в інформаційній війні проти Росії. Чи так це, на ваш погляд? Чи можуть взагалі західні ЗМІ (при всьому їхньому лібералізмі й свободі слова) зараз виступати рупором державної політики своїх країн?
– Заява генсека ОДКБ носить лише можливий характер – він припустив це, а російські ЗМІ розтиражували викривлену копію. У самій же заяві Бордюжі не було жодного практичного прикладу або аналітичного порівняння. Хоча апарат генсека ОДКБ напевно має солідний штат військово-політичних аналітиків. На мою думку, заява Бюрдюжі зв’язана з наступним: 15 вересня, президент Путін виступив на саміті ОДКБ у Таджикистані. Використовуючи музичну термінологію, його заява по Сирії пролунала, як сигнал камертона для російського політикуму. «Ми підтримуємо уряд Сирії, надаємо й будемо надавати йому необхідну військово-технічну допомогу, і закликаємо приєднатися до нас інші країни», – сказав російський лідер. Було схоже на те, що з таким закликом він звертався до країн ОДКБ, але присутні на той момент глави держав залишили слова «російського патрона» без уваги. Заява Бордюжі, можна сказати, навіть трохи запізнилося. Чому? 17 вересня міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров відзначив, що «немає ніяких причин ухилятися від співробітництва із сірійським керівництвом». Далі він дав зрозуміти, що Росія не збирається відмовлятися від можливості захистити Сирію й буде створювати пояс безпека всього регіону. 18 вересня прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков сказав, що «Росія зможе розглянути прохання Сирії про направлення в країну російських військ, якщо таке звернення надійде». І тільки через два тижні – 3 жовтня — Генеральний секретар ОДКБ Микола Бордюжа зробив свою заяву. Мета його, як видно, залишається та ж, що й у Путіна на саміті ОДКБ у Душанбе – залучити країни ОДКБ до приєднання до воєнної операції на Близькому Сході. Операція в Сирії нарощується – уже розглядається питання про розширення військової присутності армії Росії в Ірак. Армійський компонент вимагає збільшення чисельності. Не виключено, що на вищих поверхах влади пострадянських країн рішення про участь військового блоку вже прийняте, залишилося тільки переконати в цьому населення. Отут саме до речі й виникла заява Бордюжі.

– Яка роль українських ЗМІ в інформвійні проти Росії з урахуванням того, що всі вони практично заблоковані не тільки на території РФ, але й того ж Криму або частини Донбасу?
– Уточню, Україна не веде інформаційної війни проти Росії. Ми тільки вживаємо заходів інформаційної протидії. Так буде точніше. У нас немає спеціальних об’єднаних структур активних інформаційних заходів, як це реалізовано в РФ. В інформуванні аудиторії на території Росії, як ви сказали, наші телевізійні канали в кабельних, аналогових і цифрових пакетах заблоковані. Однак є інтернет, є супутник, де можна одержати об’єктивну інформацію про Україну. Безумовно, цього недостатньо, якщо порівнювати ситуацію наприклад 5-річної давнини. Більше того, в Україні реанімовані передачі СВ-діапазону. Тепер можливість по досяжності обчислюється в тисячі кілометрів. Але, знову ж, це для тих, хто має радіоприймач відповідного діапазону. Відносно Криму – там використовуються системи радіоподавлення українських сигналів і переслідується зберігання й використання інформації про Україну. Зокрема, підручників мови й історії України. Наскільки мені відомо, наше Мінінформполітики знайшло спосіб доставити туди сигнал. Однак із друкованою продукцією на півострів питання просувається складно. В окупованому Криму працюють органи кремлівської цензури, які вилучають будь-яку друковану продукцію з України. У Донбас доставка радіосигналу й друкованої продукції налагоджується. Реставрується система передачі радіо й телевізійного сигналу, почала надходити преса.

– “Масштаб інформаційних атак на Росію стосовно операції в Сирії менший, ніж той, що можна було спостерігати в часи п’ятиденної війни з Грузією або початку конфлікту на Донбасі. Але «родові травми» дають про себе знати: якщо МЗС і ЗМІ зі своїм завданням на інформаційному фронті справляються, то на рівні Міноборони йде «пробуксовка», із якою потрібно щось робити”. Це цитата з російської ділової газети “Взгляд”. Як ви оцінюєте роботу наших аналогічних міністерств у контексті війни з Росією?
– Інформаційні й інформаційно-психологічні операції – тема закрита від непосвячених осіб. На це питання кваліфіковано зможуть відповісти ті люди, які їх планують, а потім оцінюють їхню ефективність. Немає сумнівів, що з боку України проводяться відповідні заходи. Однак у мене немає докладних даних про це.

– Чи можна зараз говорити, що Україна за цей час навчилася вести інфорвійну з тією ж Росією чи все залишилося на рівні “Інформспротиву”?
– У свій час ми зробили висновок, що окупований Донбас і анексований Крим – це наслідки поразок України в інформаційній війні. Не можна із цим не погодитися хоча б тому, що після оголошення про анексію Криму Путін своїм указом нагородив урядовими нагородами 300 кращих російських журналістів, точніше, пропагандистів. Це не застереження. Ситуація з активними інформаційними операціями поступово вирівнялася. Подивіться статистику – у різних регіонах країни час від часу розкривають інформаторів або агітаторів, які відкрито говорять, що співробітничали із ФСБ або ГРУ й займалися підривною роботою серед людей. На фронті наші Збройні сили також проводять спеціальні інформаційні заходи. У районах, де кілька років підряд домінуючими були російські урядові телеканали, їхня робота надзвичайно важлива.

– Як вважають багато експертів, інформвійна є однією їз найголовніших (якщо не найголовнішою) складових частин так званих воєн 3-4 покоління. Яка ваша думка щодо цього?
– Інформаційна війна може вестися навіть тоді, коли на вулицях не стріляють. Згадайте виступ начальника Генштабу РФ Валерія Герасимова на конференції в Академії військових наук Росії. Він ще в 2013 році розписав, яким чином можна використати війну без пострілів – гібридну війну. Тільки чому наші воєначальники не прислухалися до такого сценарію – питання до компетентних органів.

– Чи не є, на ваш погляд, війна з ІДІЛ (як з боку самої “держави”), так і коаліції, так і Росії, якоюсь “телевізійною війною”. Коли “зовнішній політичний” хвіст виляє цілком собі внутрішньополітичним собакою?
– З погляду воєнних дій, війна Росії в Сирії саме й нагадує медіавійну. Усе, що відбувається за тисячі кілометрів, росіяни бачать у телевізорі.
При цьому налагоджена ціла індустрія випуску позитивних матеріалів: роликів «вдалих» авіаудадрів, демонстрації військової міці Росії, оспівується краса пусків ракет з акваторії Каспію. Війна з посмішкою впевненого російського солдата вселяє таку ж упевненість у розуми росіян десь за Уралом чи в Забайкаллі. Путін одержує високі рейтинги довіри як «всемогутній» лідер. Друга частина вашого питання дуже показова. Російський політолог й інформаційний аналітик Гліб Павловський із цього приводу висловився в такий спосіб: «Політика в Росії пішла в телевізор». Це означає буквально наступне – у реальній Росії слабко працює судова, законодавча й виконавча гілки влади, однак на екранах державних каналів картина інша.

Розмовляв Костянтин НІКОЛАЄВ

Президент РФ Володимир Путін та наближені до нього кремлівські царедворці привчили нас сприймати їхні офіційні заяви з точністю до навпаки. Особливо переконливо це проявилось під час анексії Криму, коли Путін брехав на весь світ про відсутність на півострові російських військ, вихваляв якихось озброєних у крамницях споживчої кооперації «ополченців», охаяв «фашистську хунту в Києві», горював з приводу «знищених бандерівцями православних храмів і синагог» тощо. Відтепер, коли кремлівські чиновники заперечують участь регулярних військ РФ у військовій агресії на Донбасі або Росія у Раді безпеки ООН накладає вето на пропозиції створити міжнародний трибунал для розслідування обставин збиття малазійського «Боїнгу», жодних сумнівів не виникає, що «Іловайський і Дебальцевський котли» планувались у Генеральному штабі Збройних Сил РФ, а літак постраждав від російського «Бук».

І тому як тільки Путін двічі протягом трьох днів, в інтерв’ю американському журналісту та з трибуни Генасамблеї ООН, емоційно спростував наявність у Росії зростаючих амбіцій на відновлення статусу наддержави та заперечував плани військової підтримки диктаторського режиму Асада, принаймні до його офіційного звернення, стало зрозумілим – у Кремлі черговий масовий припадок великодержавного шовінізму, а тому вторгнення російських збройних сил у багатовимірний конфлікт у Сирії неминуче.

Було також очевидним, що оскільки для приховування істинних зовнішньополітичних цілей Росії Кремль останнім часом використовує протидію міжнародному тероризму, приводом для військового втручання у внутрішній громадянський конфлікт буде обрана боротьба з терористичною організацією «Ісламська держава». Для посилення своєї позиції Путін навіть заявив, що ця організація «давно вважає Росію ворожою державою». Щоправда володар Кремля не прояснив, з яких джерел почерпнув цю інформацію. У всякому разі не з офіційних, бо в оприлюдненому Рішенні Верховного Суду РФ від 24 грудня 2014 року № АКПИ14-1424С про визнання міжнародних організацій «Ісламська держава» і «Джебхат ан-Нусра (Фронт перемоги)» терористичними і заборону їхньої діяльності на території Російської Федерації, про це прямо не вказано.

Відразу ж після зустрічі Володимира Путіна з Президентом США Бараком Обамою у Нью-Йорку, під час якої, вочевидь, російський лідер окреслив своєму американському колезі контури власного плану врегулювання сирійської кризи, Рада Федерації РФ на таємному засіданні одноголосно дала згоду на застосування Президентом РФ контингенту Збройних Сил Росії за кордоном. Коментуючи його, Глава Адміністрації Президента РФ Сергій Іванов запевнив, що мова йде про застосування тільки військово-повітряних сил, а використання російських військовослужбовців у наземних операціях виключається. Слідом за своїм хазяїном він також категорично відкинув звинувачення у задоволенні Росією якихось амбіцій, підкресливши, що Росія у такий спосіб прагне захистити виключно національні інтереси: «Кількість громадян Росії і держав СНД, які залучаються до терористичного угруповання «Ісламська держава» зростає не по днях, а по часах. Мова вже йде не про десятки, не про сотні, а про тисячі таких людей, частина з яких вже повернулась на територію Росії, і легко уявити, не треба бути провидцем, що вони й далі будуть повертатися на нашу територію. Таким чином, доцільно діяти на випередження і діяти на дальніх рубежах, а не стикатися з цією проблемою потім, у себе в Росії».

Коментуючи рішення про застосування військової сили за кордоном, Путін, Іванов, Лавров та інші російські високопосадовці не втомлюються повторювати, що вони діють відповідно до норм міжнародного права та на підставі звернення Президента Сирії Асада. Не ставлячи під сумнів його наявність, виникає питання, а чи згодні із застосуванням російських бомбардувальників лідери Йорданії, Єгипту, Іраку, Лівії, Туреччини та інших сусідніх із Сирією держав, куди ймовірно кинуться бойовики «Ісламської держави» у пошуках порятунку? І чи не криється головна причина втаємничення рішень Президента та Ради Федерації Росії у тому, що дозвіл на використання військової сили за кордоном для знищення терористів буде використовуватись як привід для застосування Збройних Сил РФ на території вказаних та інших держав?

Не втрималися від спокуси у черговий раз продемонструвати своє вірнопідданство чиновники Російської православної церкви, які благословили рішення Кремля, заявивши, що воно: «Відповідає міжнародному праву, менталітету нашого народу та тій історичній ролі, яку наша країна завжди грала на Близькому Сході». Цікаво, а чи задумувались вони при цьому про ймовірні наслідки таких публічних заяв, які однозначно використають лідери радикальних ісламістських організацій для аргументації насильства проти християн, котрі й так потерпають у мусульманських країнах.

Що ж до позиції США, було б дивним, якби Сполучені Штати виступили проти російської ініціативи витратити мільйони доларів на проведення військової операції проти бойовиків «Ісламської держави», ризикуючи не тільки людськими жертвами, але й перетворенням Росії на головний об’єкт терористичної загрози. Держсекретар США Джон Керрі повідомив, що США у цих нових умовах дещо скоригували свою позицію й не вимагають негайної відставки Асада як умови врегулювання сирійської кризи. Вони погодились на певний «планомірний перехідний період» і більш активне залучення Росії в процес врегулювання. При цьому, США твердо переконані у відсутності в Асада політичного майбутнього. Виступаючи 01 жовтня 2015 року на засіданні Ради безпеки ООН, Джон Керрі заявив: «Сили «Ісламської держави» неможливо побороти, допоки Башар Асад залишається президентом Сирії».

Найближчі дні покажуть, чи й справді Путін має на меті наносити точкові удари авіацією виключно по об’єктах військової інфраструктури «Ісламської держави» і лише для примушення лідерів сирійської поміркованої ісламської опозиції до переговорів з Асадом і збереження цього знеціненого на Близькому Сході диктатора у кріслі Президента Сирії. На ймовірність такого варіанту розвитку подій вказують висловлювання «європейського друга Кремля» Президента Чехії Мілаша Земана, який за підсумками зустрічі з міністром закордонних справ Сирії Валідом Муаллемом у Нью-Йорку під час роботи Генасамблеї ООН обмовився, що на горизонті зажевріла надія на можливість підписання через декілька місяців «Празької декларації» про перемир’я між представниками Асада і поміркованої сирійської опозиції.

Якщо ж від російських бомбардувань постраждають об’єкти військової інфраструктури «Національної коаліції сирійських опозиційних і революційних сил», яку США, Туреччина, Великобританія, більшість країн Євросоюзу, Саудівська Аравія та інші країни Перської затоки вважають «законними представниками сирійського народу», військова операція ЗС РФ матиме зворотній ефект. Стосунки Кремля з мусульманами-сунітами у близькосхідному регіоні будуть вкрай зіпсованими. А там, на відміну від Криму і Донбасу, немає чисельної «п’ятої колони» російськомовного населення, готового за підтримки «зелених чоловічків» взяти участь у фейкових референдумах про любов до «Русского мира». Російські дипломатичні установи та інші закордонні об’єкти стануть мішенню для радикальних ісламістів, хвиля терору може захлиснути й саму територію РФ. Замість відтоку, на допомогу поміркованим опозиціонерам та терористам «Ісламської держави» у Сирію ринуться тисячі джихадістів з багатьох країн світу.

Ці та багато інших ризиків, насамперед динаміка цін на нафту, обов’язково аналізувались у Кремлі. Однак вочевидь їх негативні наслідки були проігноровані, виходячи з більш пріоритетних, на думку Путіна, національних інтересів.

Які ж насправді цілі переслідує Кремль у Сирії, маскуючи їх боротьбою з «Ісламською державою»?

Якщо Путін заперечує наявність у Росії імперських амбіцій, значить насправді їх критична маса вже давно перевалила за межу об’єктивного усвідомлення світу, а тому він сприймає Сирію як останній вцілілий після «Арабської весни» рубіж боротьби із поширенням у світі євроатлантичних стандартів життя. Не дарма ж Президент РФ висловив переконання, що саме поширення «певними силами» так званих демократичних цінностей спричинило в країнах Близького Сходу і Північної Африки розруху, бідність, анархію і, зрештою – утворення «Ісламської держави». На жаль оточення Президента РФ настільки «зачищене», що там не залишилось жодного тверезомислячого політика, який зміг би втримати його від рецидивів кривавої «афганської авантюри». Так як це робив Голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін, котрий виявився єдиним членом Політбюро ЦК КПРС, який не підтримав рішення про відправку радянських військ в Афганістан, після чого повністю порвав стосунки з Леонідом Брежнєвим. Чи начальник Генерального штабу МО СРСР маршал Микола Огарков, котрий пішов на відкритий конфлікт з Міністром оборони СРСР Дмитром Устиновим з цього питання. І це попри неодноразові наполегливі прохання афганського керівництва надати Демократичній Республіці Афганістан військову допомогу з метою захисту завоювань Саурської революції та реальну загрозу поширення у колишніх радянських республіках Середньої Азії ідеології ісламських фундаменталістів.

Прагнення Кремля відродити минулий вплив СРСР чи навіть Російської імперії, правителі якої прагнули дістатися Перської затоки, очевидні. Сирія для Путіна лише один з елементів цієї геополітичної стратегії, реалізація якої Росією без відновлення статусу великої морської держави та зміцнення військово-морської присутності у Середземномор’ї виглядає примарною. До анексії Криму Кремль не мав права розміщувати на своїй військово-морській базі у Севастополі нові кораблі. Однак після окупації півострова ситуація кардинально змінилася. Перебуваючи у стані ейфорії, Путін 28 липня 2015 року увів у дію нову Морську доктрину Російської Федерації, якою передбачається «відновлення присутності російського військово-морського флоту у Середземному морі». З цією метою відразу ж розпочалась модернізація Чорноморського флоту ВМФ РФ. Були прийняті рішення про розміщення у Севастополі найбільш сучасних видів підводних човнів, збільшення чисельності військовослужбовців з 12,5 тисяч чоловік до 40 тисяч тощо. Путін також розраховував передати Чорноморському флоту ВМФ РФ два надсучасні вертольотоносці типу «Містраль», будівництво яких завершувалось у Франції на замовлення Росії, хоча раніше їх планувалось розмістити на одній із баз Тихоокеанського флоту ВМФ РФ. Характерно, що контракт на їх будівництво був підписаний за часів прем’єрства у Франції ще одного «європейського друга Кремля» Ніколя Саркозі всього через декілька місяців після військового конфлікту Росії з Грузією.

Однак навіть з «Містралями» замкнутий Босфором Чорноморський флот ВМФ РФ не мав шансів повноцінно конкурувати із дислокованим в Італії Шостим військово-морським флотом США через відсутність у Середземномор’ї багатофункціональних військово-морських баз, на зразок таких, які мав СРСР. Як відомо, військово-морський флот СРСР використовував такі бази в Анголі, В’єтнамі, Гвінеї, Ефіопії, Єгипті, Ємені, Лівії, Кубі, НДР, Польщі, Сомалі, Тунісі, Югославії, котрі після розпаду 1991 року припинили своє існування. Прагнучи повернути собі роль активного гравця на Близькому Сході, кремлівські стратеги почали виношувати плани модернізації військово-морського пункту у Тартусі (Сирія), будівництва аналогічних об’єктів на острові Сокорта (Ємен) і в Тріполі (Лівія). Однак внаслідок повстання в Ємені, повалення диктатора Каддафі у Лівії, які увійшли в історію як етапи «Арабської весни», тепер ці плани навряд чи можуть бути реалізовані. Таким чином 720-й пункт матеріально-технічного забезпечення (ПТМЗ) у Тартусі, який був успадкований ще від ВМФ СРСР, залишався єдиним закордонним військово-морським об’єктом ВМФ Росії у складі Чорноморського флоту. 2015 року, за активної підтримки Асада, Росія планувала завершити роботи з реконструкції ПТМЗ, після чого той зможе приймати одночасно кораблі першого (крейсер чи есмінець) і другого (фрегат чи великий десантний корабель) рангу. Для цього персонал об’єкту у Тартусі був збільшений з декількох матросів до 1700 фахівців. Російський «Інтерфакс», з посиланням на Головний штаб ВМФ РФ, днями повідомив, що 01 жовтня 2015 року із Севастополя в Тартус у черговий раз направилась плавмайстерня Чорноморського флоту ВМФ РФ ПМ-56, однак на відміну від попередніх, на її борту перебувають бійці бригади морської піхоти для забезпечення охорони судна в поході.

На думку одного із авторитетних експертів, фахівця з питань економіки Близького Сходу, прагнучи зберегти свій імідж непримиренного борця з розширенням НАТО, Путін у Сирії загнав себе у тупикову ситуацію, вирішення якої можливе лише внаслідок перемоги у наземній операції. Досягти її проблематично через відсутність у підконтрольних Асаду військах достатніх ресурсів. Розраховувати на те, що Росія може утворити «широку антитерористичну коаліцію» також не приходиться, оскільки її реальними союзниками можуть виступити лише Ірак та Іран, який нещодавно вислизнув з під міжнародних санкцій. Навіть у назві коаліції можуть виникнути проблеми. Справа у тім, що головним союзником режиму Асада зараз виступає ліванська шиїтська парамілітарна ісламістська організація і політична партія «Хізбалла» («партія Аллаха»), яку США, Великобританія, Нідерланди, Ізраїль, Канада, Австралія, Єгипет, країни Перської затоки, а також частково Євросоюз вважають терористичною організацією. Виходить, що у Кремля є кращі шанси утворити не антитерористичну, а разом «ДНР», «ЛНР» і «Хізбаллою» терористичну коаліцію.

1988 року колишній радник Президента США Дж. Картера з питань національної безпеки Збігнев Бжезинський в інтерв’ю французькому журналу «Le Nouvel Observateur» розповів: «Згідно з офіційною версією ЦРУ почало підтримку моджахедів 1980 року… Але у дійсності все було інакше: насправді першу директиву про надання таємної допомоги противникам прорадянського режиму в Кабулі президент Картер підписав 3 липня 1979 року. І в цей день я написав йому доповідну записку, у якій поясняв, що на мою думку ця допомога спричинить військове втручання Совітів». На питання кореспондента, чи не жалкує він про те, що відбулось, З.Бжезинський відповів: «Жалкувати за чим? Та секретна операція була блискучою ідеєю. Вона дозволила заманити росіян в афганський капкан, і ви хочете, щоб я жалкував? Коли Совіти офіційно перетнули кордон, я написав президенту Картеру по суті: «Тепер у нас з’явилась можливість забезпечити СРСР його власною В’єтнамською війною».
24 грудня 1989 року З’їзд народних депутатів СРСР прийняв Постанову № 982-1 «Про політичну оцінку рішення про введення Радянських військ в Афганістан у грудні 1979 року», визнавши, що: «… це рішення заслуговує морального і політичного засудження».

До розвалу СРСР залишалось менше двох років.

Автор: Борис Дніпров, аналітик

Головною родзинкою участі Путіна у роботі Генеральної Асамблеї ООН стало те, що його виступ розпочався вчасно. Очевидно у Кремлі вирішили не ризикувати, визнаючи цей захід більш важливим, аніж аудієнція Президента РФ у Папи Римського Франциска у Ватикані чи минулорічна зустріч з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель у Мілані, котрі відбулися із затримкою на декілька годин через хронічну звичку Путіна спізнюватись.

Все решта – набір стандартних тез, раніше неодноразово апробованих та озвучених Путіним у різних аудиторіях. Добре, що беззмінний ось уже 15 років володар Кремля, виправдовуючи право Росії перекроювати карту світу, не пішов на відкриту конфронтацію й утримався від агітації з трибуни Генеральної Асамблеї ООН за «Новоросію» та пропаганди ідей «Русского мира».

На відміну від підстаркуватих російських чиновників, котрі інколи «рвуть Інтернет» виступами англійською мовою з «рязанським акцентом», Президент РФ Путін говорив російською. Точніше не говорив, а подолавши явне хвилювання, в агресивній манері зачитував з листа заготовлений раніше текст, майже не відриваючи від нього очей. Відразу ж війнуло спогадами про «дорогого і любимого», які в свою чергу нагадали, що роки невблаганні навіть до небожителів.

Розпочав Путін з екскурсу в історію. Провів паралель з Ялтою, де лідери країн антигітлерівської коаліції вирішували післявоєнну долю світу та приймали рішення про створення ООН. Марно було очікувати, щоб Путін, згадуючи про цю визначну подію, вказав, що саме Українська Радянська Соціалістична Республіка, разом із СРСР та Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою були удостоєні честі виступити країнами-співзасновниками ООН. А Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, як відомо, у цьому історичному списку не значиться, оскільки Росія успадкувала крісло постійного члена Ради безпеки ООН лише після розвалу СРСР.

Виступаючи після Президента США Барака Обами, котрий у своєму емоційному виступі «без папірця» відкрито критикував Росію за її військову агресію проти України, Путін не ризикнув вступати з ним у публічну дискусію, проігнорувавши не тільки його аргументи, але й схвалену торік 100 країнами-членами ООН Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН А/RES/68/262 про підтримку територіальної цілісності України.
Якихось несподіванок та «проривних» думок з вуст Президента РФ не пролунало. Безапеляційною критикою «певних сил» за експорт «так званих демократичних революцій» до республік колишнього СРСР Путін вкотре продемонстрував, що він продовжує оцінювати процеси, що відбуваються у світі з окопів «холодної війни». Саме так слід сприймати його слова на захист повалених диктаторських режимів в Іраку, Лівії та сучасного керівництва Сирії. Особливо цинічними виглядали нападки Путіна на тих, хто нав’язує країнам Близького Сходу і Північної Африки так звані демократичні цінності. Він висловив переконання, що саме такі дії спричинили там розруху, бідність, анархію і, зрештою – появу «Ісламської держави». Заклики Путіна підтримати сирійського президента Асада за те, що той нібито бореться з терористами «Ісламської держави», засвідчили відсутність у Президента РФ бажання корегувати свою позицію в одному з ключових питань врегулювання близькосхідної кризи – вирішенні майбутньої долі сирійського лідера, названого Бараком Обамою «тираном». Виходить, що попередні інтенсивні контакти міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова і Держсекретаря США Джона Керрі з цього питання виявились безрезультатними. А можливо в Ростові на Дону, по сусідству з помешканням Януковича ще не встигли побудувати резиденцію для чергового поваленого диктатора.

Спекулюючи на терористичній загрозі з боку «Ісламської держави» та проблемі біженців, Путін закликав створити навколо Росії нову антитерористичну коаліцію на зразок антигітлерівської. Однак це також не стало сенсацією, бо всі учасники Генасамблеї очікували, що ж саме запропонує Путін в обмін на пом’якшення економічних санкцій та повернення Росії до клубу передових держав світу. Цікаво, що Путін вже не претендував на відновлення свого статусу у «великій вісімці», розраховуючи хоча б на активізацію співпраці у форматі «G 20», звідки його поки що не виключили.

Упереджуючи критику за використання Росією права вето на рішення Ради безпеки ООН, Путін засудив ініціативи щодо введення обмежень на випадки його застосування. При цьому Путін, вдався до нехитрого прийому дискусії «Сам дурний», проводячи паралелі із США, котрі раніше також не рахувались із думкою ООН, яка з його слів «плуталась під ногами».
Не навів Путін також жодного нового аргументу щодо причин Української Революції Гідності. Він вкотре вдався до риторичного питання, навіщо Заходу треба було розширяти НАТО на Схід. Ігноруючи право українців обирати власний шлях розвитку, прямо не називаючи США і Євросоюз, Путін звинуватив їх у тому, що саме ті «поставили пострадянські країни перед хибним вибором: бути їм із Заходом чи із Сходом»? Не визнаючи внутрішньополітичних причин повалення наскрізь корумпованого режиму Януковича та відповідальності Росії за розпалювання конфлікту на Донбасі, Путін повторив свою відому мантру про те, що в Україні «збройний заколот був спровокований ззовні, внаслідок чого спалахнула громадянська війна». З огляду на таку риторику, заклики Путіна неухильно дотримуватись Мінських домовленостей пролунали по-фарисейськи, особливо в контексті його звинувачень на адресу тих, хто заграє з терористами «Ісламської держави», забезпечуючи їх зброєю.

Якщо це не демонстрація подвійних стандартів, то де ще окрім виступів Путіна можна відшукати їх класичні зразки?
Пропозиції лідера другої за ядерним потенціалом держави щодо шляхів вирішення надзвичайно важливих і гострих кліматичних та екологічних проблем не привернули особливої уваги експертів, які полегшено зітхнули, зрозумівши, що войовнича частина виступу Путіна завершилась і він перейшов до висвітлення «другорядних питань».

Якби цей текст Путін озвучував у Кремлі, він би неодноразово переривався бурхливими аплодисментами, які б наприкінці виступу однозначно переросли в овації. А у Нью-Йорку очікуваної інтриги не відбулось, бенефіс Президента РФ на Генеральній Асамблеї ООН після 10 років ігнорування цього поважного форуму увінчався одинокими оплесками.
Переговори Путіна з Обамою віч-на-віч також навряд чи стали результативними через принципово різні позиції лідерів Росії і США з ключових питань.
Захід, вочевидь, й надалі буде дистанціюватись від Путіна, зберігаючи санкції проти Росії та вирішуючи глобальні проблеми з використанням так ненависних у Кремлі демократичних методів.
Жаль тільки, що вибудована Путіним система управління державою дозволяє йому правити Росією стільки, скільки заманеться. Не хочеться вірити, але цілком можливо, що через 10 років Путін чи Медведєв прибудуть на 80 засідання Генеральної Асамблеї ООН, щоб озвучити антиамериканські, антиєвропейські, а можливо ще й антикитайські тези про те, що саме ці зовнішні вороги Росії заважають їй просувати за кордон «мирні» ідеї «Русского мира».

Автор: Борис Дніпров, аналітик