Віктор РАДІОНОВ, мовознавець
Уже не раз було спостережено, що Вікіпедія поступово перетворюється на ненадійне джерело знань і відомостей, але, на жаль, зауважили це далеко не всі. Вікіпедія називає себе вільною енциклопедією, проте в енциклопедіях під кожним її гаслом зазначено, хто брав участь в його опрацюванні. Як правило, ідеться про відомих і відповідальних учених, котрі дорожать власними іменами, тому вивіряють свої писемні оповіді.
Цього аж ніяк не скажеш про Вікіпедію: від неї віє духом знеособлення, дописи «безгосподарні» та ще й довільно змінювані. Їхніх творців чомусь не заведено називати, і, по суті, за зміст викладеного ніхто не відповідає.
Щось подав, розмістив — і був такий. А от з точністю, достовірністю часто не все гаразд. Тоді виходить, що вільна енциклопедія — це енциклопедія, вільна від правдивості та відповідальності за кожне слово?
Водночас легка доступність і посилання на неї пошуковиків у Інтернеті (наприклад «Гугл») зумовлюють постійні звернення до Вікіпедії з метою почерпнути ті чи інші відомості з різних галузей знання. Якщо ж дані виявляться викривленими або помилковими, людина, яка шукає відповідей на виниклі в неї запитання, може вскочити в халепу.
вбивчою для поступу науки стала
Разом з тим є гострі, основоположні питання, довкола яких у суспільстві точаться тривалі суперечки, є питання, розв’язання яких тим чи іншим чином може виявитися доленосним. Якщо відштовхуватися від невірогідних відомостей, то це обов’язково призведе до хибних висновків і, як наслідок, до помилкових рішень. А ті рішення, своєю чергою, можуть згубним чином позначитися на подальшому розвитку.
Як кажуть, сумна будущина. А початися все може (чи радше вже почалося) з нібито безневинного наукоподібного повідомлення у Вікіпедії, яке спільнота сприйматиме (чи вже сприймає) за непохитну істину.
Мене завжди обурювали зарозумілі особи, котрі вважають себе великими знавцями рідної мови лише на тій підставі, що вони, бачте, навчалися на філологічному факультеті якогось університету. Ще більше мене обурюють самовпевнені особи із цього розряду, котрі беруться писати про те, чого глибоко не вивчали, про що мають надто поверхові знання. Є взагалі дуже великі сумніви, що той дзвін, який ті особи чули, можна вважати знаннями як такими.
Навала разючого невігластва в останні десятиліття стає просто вбивчою для української науки. Це вже стало звичним, навіть повсякденним: недбальство та наплювацьке ставлення до ретельності в дослідженні, неопанування на належному рівні джерел, звичайнісіньке неволодіння предметом…
Утім, чомусь останнім часом викривати ті помилки та вказувати недоучкам на місце нікому. Оскільки ж неспростовані небилиці мають властивість утверджуватись у свідомості людей як правда життя, відбувається повзуча бовдуризація населення.
Неук неука бачить здалека. Ланцюжок цього явища простий до неможливості: обманулися — увірували в обман — пройнялися духом облуди — почали вводити в оману довірливих, «сучасно» освічених, усіх тих, кому вже добряче встигли промити мізки.
заводить легковірних у болото
Прикладом розміщеної у Вікіпедії вкрай шкідливої наукоподібної писанини, яка запустила круговорот обману громадян, може слугувати сокирницька робота під назвою «”И” на початку слова». Прикро, але дуже багатьох довірливих вона завела в болото. І ще більш прикро, що тьма-тьмуща спраглих кинулась із цього болота пити.
Зав’язка допису виявилася надто вже беззастережною, навіть без натяку на якусь тінь сумнівів: «В українській мові низка слів починається з літери и…» І які ж докази? Вони просто приголомшують, адже породжені неуважністю, неуцтвом і недбальством.
Як би ви оцінили представників роду людського, котрі свастику на горщиках давніх трипільців видавали б за ознаку прихильності до світоглядних засад нацизму? Так само слід оцінювати й неотес, які, побачивши десь у стародруках або книжках ХІХ ст. слова на «и», зробили далекосяжні висновки про вкоріненість и́кання в рідній мові.
Проте буква «и» на початку слова в староукраїнському письмі, а також в ярижці, максимовичівці, кулішівці та желехівці читалась як [і], а не український звук [и] ([ɪ] за міжнародним позначенням). Звичайно ж, абияк освічені про це й гадки не мали.
Подальше пустослів’я допису лише підтверджує цю думку. Зокрема, ідеться про повне ототожнення «и» нинішньої української абетки з буквою «и» в желехівці: «У 1886 році виходить друком “Малорусько-німецький словар” Євгена Желехівського та Софрона Недільського, що містить понад 100 слів із початковою И»).
Про кричуще невігластво наших доморощених и́кальників можна написати товстезну книжку. Вони не стомлюються надимати щоки, волати про «зросійщення української мови», але знань у цієї братії — кіт наплакав.
Є виразна ознака тих діячів — вони ніколи нічого не вивчали, а тим більше не вивчали глибоко. Нахапалися чогось по верхах, чим підтвердили свою обмеженість, — і на цьому вичерпалися. Зате волання-заклинання про нібито питомий початковий звук [и] в низці слів, якого українську мову насильницьким чином позбавили, знайшли відгук в їхніх незміцнілих душах і випали отруйним осадом у незрілих мізках.
А що ж не так? Та и́кальники ж у праці Є. Желехівського виявили «иншого индика». Та й будь-хто в тому зможе легко пересвідчитися…
коли з уважністю все гоже,
коли ж із нею в вас не дуже,
укотре сядете в калюжу
Ось що значить сила переконання затуманених голів! Сліпа віра в «иншого индика» поступово перетворюється на розлад і навіть навіженство. Тож давно настав час розвіяти спричинену неглибоким опрацюванням важливого джерела оману та нарешті покласти край ігрищам, які збивають довірливих і непосвячених з пантелику.
Справді, у вищезгаданому словнику можна знайти такі мовні одиниці:
1) «ирій», «ирод», вигук «ич» («знайомі до болю» за тотожним написанням у кривописі 2019 р.);
2) «ива», «ивилга», «икавка», «икати», «илець», «инакий», «инакший», «инде», «индик», «иней», «инколи», «иноземний», «иномовний», «инчий», «иншак», «инший», «ин’як», «ирга», «иржа», «искра» (які саме в такому відтворенні значаться і в Словарі української мови Бориса Грінченка).
Однак ніяке то не и́кання, і, щоб це збагнути, не потрібні надзусилля. Зокрема, людину мислячу вже мало б насторожити, що в Малорусько-німецькому словарі є ще й така дивина з «и» на початку: «Иван», «играшка», «игумен», «идея», «извідати», «издіймати», «икона», «икра», «имати», «именини», «имення», «имла», «инок», «Ирина», «испит», «истина», «истота», «Исус», «ити»…
Отже, річ у малому — в умінні працювати з джерелами, у ретельному опрацюванні їх вмісту та у звичайній уважності.
Достатньо було ознайомитися з розділом VIII «Азбука» доробку Є. Желехівського. Там зазначено, яким буквам німецької абетки відповідають використані укладачем кириличні письмена. Про букву «и» читаємо: «…и = y (ідеться про ігрек. — В. Р.)… на початку слова = i».
Для тих, хто після з першого разу не зрозумів, поясню докладніше: в труді Є. Желехівського букву «и» на початку слова потрібно читати як [і].
І тоді все набуває звичних для нас обрисів:
1) ірій, ірод, іч;
2) іва, івилга, ікавка, іка́ти, ілець, інакий, інакший, інде, індик, іней (іній), інколи, іноземний, іномовний, інчий, іншак, інший, ін’як, ірга, іржа, іскра;
3) Іван, іграшка, ігумен, ідея, ізвідати, іздіймати, ікона, ікра, імати, іменини, імення, імла, інок, Ірина, іспит, істина, істота, Ісус, іти…
А наші доморощені и́кальники, звичайно ж, працю Є. Желехівського докладно не вивчали, її передмовою та роз’ясненнями ніколи не цікавилися. Тому й наслідки закономірні — укотре сіли в калюжу.
Так дуже часто буває з людьми, одержимими нав’язливими думками. Горопахи так сильно хотіли в темній кімнаті знайти чорну кішку, якої там на ділі ніколи не було, що зрештою переконали самих себе, а далі почали запевняти всіх інших у наявності того, що їм лише приверзлося.
граючи на почуттях загалу.
З и́канням дійшло до помутніння —
тепер чекає болісне прозріння
Дехто, залишившись за лаштунками, узявся за висвітлення того, на чому явно не розуміється. А от Вікіпедія з якогось дива дала неборакам зелене світло.
Їхнє ж недбальство в дослідженні довершило справу, вилившись у цілковиту ганьбу. Одначе, доки партачам не вказали на недогляд, доки їх не ткнути носом у залишені поза увагою роз’яснення Є. Желехівського, до прозріння ще далеко.
Тому невідомі (неназвані) дописувачі продовжують у тому ж дусі: «Початковий И безліч разів засвідчено в творах класиків української літератури: у Івана Котляревського (У викна де-яки глядилы, А ынчій був наверхъ ворот[18]), у Тараса Шевченка (Посипъ индикамъ, гусямъ дай[19]), Пантелеймона Куліша (Инший на ярмалокъ брався, инший у гай по кіллє, инший зъ пашнею до млина[20]), Григорія Квітки-Основ’яненка (Може инший и не стерпить[21]), Михайла Старицького (Бреше иродів син![22]), Панаса Мирного (Глитаючи ягоди, як индик зерно[23]), Івана Нечуя-Левицького (Глянула на вербу, котра стояла на Івановій могилі, обсипана білим инієм[24]), Івана Франка (Зелений явір, зелений явір, Ще зеленіша ива[25])…»
Як вам це: «безліч разів засвідчено»? Яка недоречна гіпербола! Марили художньою виразністю, але підстерегло незнання основ, яке перетворило сіромах на загальне посміховисько.
Дійсно, наведені уривки з творів відомих українських художників слова ХІХ ст. саме в такому написанні можна виявити:
1) рядок з «Кобзаря» Т. Шевченка — у виданні 1860 р. (відтворено кулішівкою);
2) речення з роману П. Куліша «Чорна рада» — у виданні 1857 р. (знову кулішівка);
3) частина речення з повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Добре роби, добре й буде» — у виданні 1861 р. (кулішівка);
4) речення з комедії М. Старицького «Різдвяна ніч» (1874 р., кулішівка);
5) рядки з ліричної драми І. Франка «Зів’яле листє» (1896 р., використано желехівку).
Проте вище було наголошено: початкове «и» в кулішівці та желехівці читалось як [і], а не [и]. На жаль, для дуже багатьох це прозвучить як одкровення.
Тим часом безпідставним є і посилання на Ірину Фаріон («Правопис — корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір»), котра, не розібравшись у суті питання, не відаючи, який насправді звук відповідає «и», якщо це перша буква слова, у кулішівці та желехівці, нагородила чимало нісенітниць про нібито «вилучення початкового «И» у питомих та давно засвоєних словах».
На жаль, несумлінність, поверховість у вивченні предмета й безвідповідальність далися взнаки. Наслідком стало аж ніяк не тихе божевілля у вигляді суспільного запиту на и-слова. Ну а далі почалася гра на почуттях загалу й видавання бажаного за дійсне.
Побачили букву «и» на початку низки слів — і цього виявилося для багатьох достатньо. Глибоко вивчати, досліджувати — важко, таке завдання не для них.
Зовсім інша річ — здіймати начебто моволюбну, а насправді лженаукову хвилю. Можна й самому одурманитися перед тим, як почати одурманити інших.
От тільки прозріння часто буває болісним. Так не хочеться визнавати легкість, із якою пошився в дурні.
Можна обурюватися, злитися на мене за те, що вивів зі стану затуманеної свідомості, можна кричати «овва!», але суті справи це не змінить.
Та й за Вікіпедію соромно. Прикро, що й вона вляпалася.
