Blog

Автор цих рядків вирішив у форматі книжки розповісти про наймолодшу державу Європи, в якій за рекомендацією Національної спілки журналістів України вже майже рік спільно з колегами-медійниками перебуває на інформаційному фронті війни проти рашизму. У другій частині задуманого твору, написаного в автобіографічній манері, читач матиме змогу також побачити очима київських репортерів Японію – у ній спецкор «Вектора…» мав честь виконати місію вдячності за підтримку, яку надали іноземні партнери журналістам України.

Токіо, Хіросіма, Наґасакі, Фукуока, Кумамото, інші міста й провінції в калейдоскопі численних подій і зустрічей на азійському архіпелазі, звідки спецкор надсилав свої кореспонденції – це «Синьо-жовта Японія» (загальна назва частини збірки). У ній ідеться про доброчинні концерти в Сайтамі, дива кооператорів, токійську резиденцію косоварів, чорнобильську тему в Японському проєкті тощо.

Але основний зміст збірки, звісна річ, стосуватиметься держави, яку культурний українець, думаю, легко знайде на мапі Європи. І якщо прочитає, приміром, про «маневри сербських військ поблизу Косова», то напевно знатиме, що йдеться не про українське місто-курорт Косів у Прикарпатті, а про Республіку Косово на Балканах.

Цей півострів Південної Європи інколи назвають пороховою бочкою. Але не з балканських країв планету люто обсипало вогнем у XXI сторіччі: найбільшу на континенті війну розпалила московська недоімперія. Тому-то в назві «рукопису» вжито актуальний неологізм «рашизм» і плюс до нього – запозичене з німецької мови слово, що перегукується з гаслом «Гітлер – капут!». Цим за виразною асоціацією автор хоче наголосити, що заміри кремлівських варварів приречені на поразку.

Свого часу Джордж Орвелл написав повість-антиутопію «Колгосп тварин» – про попередницю рашистської держави. У своїх книжках і я називав кремлівську диктатуру алегоріями – «Наган-країна», «Імперія терору»… А тепер – хай їй нарешті прийде капут! Назвою-гаслом хочу передати водночас і своє щире бажання, і прийдешню констатацію факту – «Капут рашизму».

Республіка Косово увійшла в мою творчість, так уже судилося, не без участі країни-агресорки… А ще раніше об’єктами уваги й досліджень були далекі від Києва Соловки й карельське урочище Сандармох. Їх вписали в історію України винуватці політичного терору доби сталінської тиранії (див. на сайті інформагенції спецпроєкт «Рік жертв Великого терору»). І найновіше рукотворне зло, яке сіє смерть – це того самого поля ягода, що й соловецька трагедія.

Війна – причина апокаліптичних потрясінь, зламаних доль, непоправних втрат і докорінних змін у житті десятків мільйонів людей. Ось і ці рядки пишу не в Києві, а в столиці держави, що підставила плече в організації міжнародної програми захисту журналістів. Косовари знають, почім фунт лиха, бо й самі пережили страхіття етнічних чисток і воєнних злочинів у 1990-х роках. Тут добре розуміють людей, що стикаються нині з гуманітарними ризиками на батьківщині. Певно, тому саме в Приштині створили умови для активної роботи групі українських медійників – і ця балканська творча «резиденція» дала змогу колегам у час війни бути підмогою своїй країні на інформаційному фронті.

Кілька слів про молоду республіку – колишню автономну провінцію, що проголосила незалежність від Сербії в лютому 2008 року. У Косові населення навіть менше, ніж, скажімо, в Києві. Край взяли під надійний захист миротворчі сили ООН, а відтак левова частка демократичного світу з його державами-лідерами визнала суверенітет республіки. Але є народи й країни, які в цьому питанні тиснуть на гальма. Передовсім серби – вони наприкінці 1990-х воювали проти партизанської Армії визволення Косова. Не згодні з міжнародною правосуб’єктністю краю також режими Північної Кореї, Венесуели, комуністичної КНР… Остання, варто зауважити на тлі рашистської агресії, тримає в строю найбільше «багнетів» серед усіх армій світу. Для нинішньої КНР, як відомо, принципове питання – збереження цілісності своєї держави через наявні проблеми з Тайванем, Тибетом, уйгурським Сіньцзяном. Сусідню з Тайванем китайську провінцію Фуцзянь і столицю Пекін я відвідав 2017 року з делегацією творчої спілки журналістів – тож не з телевізора маю уявлення про батьківщину стратега Сунь-цзи, автора відомого трактату «Мистецтво війни».

Бачимо в лавах опонентів визнання Косова й сирійців з московитами, від яких на всю планету тхне порохом… І основні загрози миру йдуть, звісно, не від країн ліберальної демократії. З цього погляду одіозний факельник війни, позначений символом «Z», вочевидь, найгірше утворення з-поміж усіх сущих у наш час автократій і диктатур.

Вогнище рашизму

Державний терор фашистського типу – не новина в тюрмі народів, що була колись червоною імперією, а тепер відома як «московська федерація». Вважаю назву «російська федерація» неприйнятною для країни, що нав’язує своє «братерство» нащадкам Русі, а чужу історію просто краде (робить, як висловився бункерний злочинець, «цап-царап»). Імперці вигадали «колиску трьох східнослов’янських народів», у яку поривалися садовити українців десь позаду себе… Скажу банальну річ, але Київ був княжим градом Русі вже тоді, коли в хащах і на болотах обабіч річки, назва якої закінчується на жаб’яче «ква», ще ловили рибу й полювали на дичину угро-фінські племена пращурів сучасних московитів. Згодом колонізовані слов’янами заліські землі загарбала кочова орда монголо-татарських завойовників. Їхній вплив на формування менталітету «глибинного народу» московії впадає в око дотепер.

Кремлівські мудрагелі волають – «нє било і нєт нікакой Украіни і украінцев, а єсть адін народ» (чи не той, бува, народ, що склав приказку – «каков хан, такова и орда»?). Може, зрозуміліше буде московитам, якщо скажу їхнім же «язиком», але без лайки, до якої часто вдається у просторіччі скріпне населення: «товарищи мазурики, полно врать-то!» У домосковські століття Русь не була «спільним минулим» чужої нам нео- чи недоімперії. Панівний рід Рюриковичів походив зі Скандинавії (варяги), а політичне й культурне ядро Руської землі лежало на споконвічних українських землях – на Середньому Дніпрі. І мовою Русі, як показали фахові дослідження, була давньоукраїнська – її називають також давньоруською.

Наш народ сформувався на слов’янській основі, тоді як московити – слов’янізовані угро-фіни й частково балти (про це пише сучасний історик і філософ Петро Кралюк у статті «Міф про три «братерські східнослов’янські народи»). І слов’янізовані балти, тобто нинішні білоруси, і московити – це народи «етнічно надламані», бо вони не мали слов’янської основи. Багато чого їм нав’язано силою та панівною релігією слов’ян. Тож у цих двох народів сформувалася покора до державного насилля (особливо помітна в населення, яке ще й століттями перебувало під владою ханів). І не треба мати розуму аж понад голову, щоб здогадатися, звідки в «імперії награбованих земель», у крові колишнього ординського васала, ота звіряча жорстокість і злодійство, якими шокують на війні рашистські окупанти.

«Всім відомо, що крадіжка – спільна риса московського народу, тож ніхто навіть і не соромиться цього, – писав італійський священнослужитель, кардинал Франческо Локателлі у книжці «Московитські листи», виданій 1735 року. – Дорослі та юні, чоловіки й жінки без сорому привласнюють собі чуже добро, аби тільки потрапило під руку… Петро Перший зазвичай казав, що якби він надумав перевішати всіх злодіїв у своїй державі, то залишився б без підданих».

Серед найогидніших злодіянь у час повномасштабної агресії проти України називають викрадення дітей і насильство над ними. У середині лютого 2023-го рашисти розіграли інтермедію, показавши в теленовинах, як їхня влада нібито піклується про українську малечу. Дітей забирають від батьків, вивозять на московію, де передають у чужі сім’ї – іншим вихователям. Так викрадають і сиріт, і неповнолітніх, залишених без батьківської опіки. На ділі їх ізолюють, щоб позбавляти національної ідентичності й робити з них подобу рашистів. Усе це нагадує більшовицьку «турботу» про сиріт і безпритульних, яких «опікали» чекісти – виконавці кривавого терору кремлівської влади. Так само вчиняли й німецькі нацисти в часи Другої світової війни: насильно забраних, викрадених дітей окупанти передавали в «арійські» сім’ї – в них мали виростати юні гітлерівці, позбавлені зв’язку з батьківщиною та своєю справжньою ріднею.

За вчинений злочин Міжнародний кримінальний суд у березні 2023-го видав ордер на арешт кремлівського фюрера й тамтешньої так званої дитячої омбудсменки. «Депортовані діти, яких вдалося повернути в Україну, кажуть, що їм погрожували ізоляцією, інтернатом, били палицями, а за вигуки «Слава Україні!» забирали в невідомому напрямку. Їм казали, що від них відмовилися батьки і вони тепер «діти росії». Якщо це не політика геноциду, то що?», – цитую запитання від представника Офісу Президента України, яке поширили ЗМІ після судової ухвали.

Сучасний історик, москвич Андрій Зубов звертає увагу на ще одну характерну особливість теперішніх московських володінь. Форма існування його країни вже понад сто років – більшовизм. Вчений вважає, що велика частина населення «звиклася з більшовизмом і живе за його правилами, вона, сама того не усвідомивши, стала частиною бандитської більшовицької спільноти». У світі вже друге століття, каже професор, точиться боротьба між людським ставленням до людини, правом на розширення її свободи й гідності, і більшовизмом, який прагне «зробити людину лише знаряддям, лише рабом, позбавленим совісті й честі». Влада більшовицька, на відміну від звичайної державної влади, є влада бандитська – її на жодному рівні не формують громадяни, наголошує історик. Для більшовицької влади і людина, і ресурси країни, і власність будь-якого громадянина – насправді власність влади. Це засіб для досягнення її мети – нестримного збагачення, розширення свого простору.

Химерну суміш успадкованого або запозиченого в більшовиків, гітлерівців, романових бачимо в нинішньому рашизмі. Сформована кремлем тоталітарна диктатура наслідує найгірші практики минулого. Тут і гра на імперських настроях, і заклики повернути колишню «велич», і війни… Свої криваві сліди це лихо вже залишило в Молдові, Грузії, окупованій Ічкерії, зазіхнуло на білоруські землі…

А ще московська банда пасе оком за «пороховою бочкою Європи» – Західними Балканами. Зберігає там вплив на Сербію і бачить її політичною союзницею та вірною поплічницею. І в цьому контексті офіційний Київ, хоч як дивно, понад півтора десятиліття вважає Косово… частиною Сербії!

Власне, позиція України – вичікувальна, як і в тих держав, що бояться виходу з їхнього складу деяких територій за «прецедентом» Косова. Однак є нюанс у здобутті незалежності колишньою автономією. Міжнародний суд 2010 року визнав законним право Косова вийти зі складу Сербії: «загальне міжнародне право не містить заборони на декларації про незалежність». Зовсім інше – загарбані московськими «асвабадітєлямі» чужі землі. Там будь-які імітації виборів, голосування під дулом автомата або псевдореферендуми – незаконні й нікчемні. Утворені в цей спосіб прокремлівські самопроголошені недореспубліки ніколи не визнає демократичний світ.

Народні депутати України запропонували називати новітню версію фашизму саме так – рашизмом. Власне, ще раніше це зробив сам народ, а парламентарі лише підтвердили факт ухваленим офіційним документом. Ідеологічні засади рашизму й суспільні практики наше суспільство засуджує як тоталітарні й людиноненависницькі.

У біді пізнавай приятеля

Поки що парламентарі в Києві думають над визнанням незалежності Косова – вивчають і опрацьовують проєкт постанови Верховної Ради. Подано його в серпні – коли майже пів року вже точилися запеклі бої на тимчасово захоплених територіях низки областей. З 25 березня 2019-го Україна вже приймає загальногромадянські паспорти Косова для оформлення віз. Ці консульські дії покликані унормувати режим поїздок іноземців, передусім з гуманітарною метою. Своєю чергою влада Косова скасувала для українців візові обмеження після початку повномасштабної авантюри рашистів. І це ще один крок до прийдешнього налагодження дипломатичних відносин України з республікою, яка має всі шанси незабаром стати повноправним членом великої міжнародної організації – Ради Європи. До речі, Київ у «сигнальному» голосуванні з цього питання утримався, на що нервово зреагував Белград, заявивши, що Сербія тепер не підтримає Україну в голосуваннях за резолюції ООН.

Друзі пізнаються в біді. Отож прийдешня перемога України і її вступ до НАТО з набуттям гарантій колективного захисту відчинять двері до визнання Косова де-юре. У це щиро вірить автор майбутньої книжки, якому судилося ближче пізнати Балкани та навіть тимчасово стати «одним з косоварів». Працюючи в творчому тандемі з Людмилою Мех, ми з липня 2022 року користуємося міжнародними прескартами від Асоціації журналістів Косова. Зустрічалися з послом цієї країни в Японії – коли виконували інформаційну місію в час московсько-української війни. У лютому 2023-го вітали приштинців з 15-річчям проголошення незалежності їхньої держави. Ходили з косоварами під синьо-жовтими прапорами на масові заходи з нагоди трагічної дати вітчизняної історії (роковини ескалації рашистської навали). І навіть нам, медійникам з України, вручили подячні листи, підписані главами держави, уряду та парламенту – за внесок у демократію Косова й за те, зокрема, що дедалі міцнішають дружні зв’язки між нашими народами.

У світ, який був майже незнаним і який я побачив і пізнав, запрошу читачів, коли збірка публіцистики вийде в друкованому вигляді. Косово і Японія – дві країни, в які вирушимо з природною репортерською допитливістю та з авторською щирою вдячністю за підтримку нескореної нації, що героїчно стоїть в обороні своєї землі й повертає у співпраці з союзниками всім європейцям свободу та безпеку.

Про декого з наших сучасників, справжніх українців – живих і полеглих, сильних духом і красивих душею, цікавих і патріотичних людей – розповім у новому виданні. З ними звела доля в час професійної діяльності в Україні й за кордоном. Серед таких невигаданих героїв – вчений і яхтсмен-навколосвітник Валерій Петущак, вищий офіцер і письменник Вячеслав Савченко, скрипаль світового рівня й педагог Олег Криса, а також люди, що вже, на жаль, відійшли у вічність – художник і воїн-доброволець Сергій Пущенко, журналістське й мистецьке подружжя Гаїв…

Як творчій людині авторові цих рядків пощастило відвідати в різний час у різних справах немало куточків Старого світу. Але впродовж більш як шести десятків років свідомого життя ні журналістська робота, ні туристичні стежки, ні навіть примхи пані Фортуни не приводили мене до цього теплого з усіх поглядів краю – Косова. Привела, на жаль, війна…

І в цій війні неодмінно прийде капут ідеології рашизму – йому не місце на землі!

Сергій Шевченко, спеціально для МІА «Вектор ньюз»

Фото автора

м. Приштина (Республіка Косово)

В офісі Українського відділенні Асоціації міжнародного права 20 квітня 2023 року відбувся круглий стіл на тему «Критерії правомірності у кримінальному складі декларування недостовірної інформації».

В обговоренні та у дискусії взяли участь науковці, адвокати, посадові особи правоохоронних органів тощо. Основну увагу було приділено питанням, що виникають у правозастосовній практиці у зв’язку із кримінальним переслідуванням громадян на підставі статті 366-2 Кримінального кодексу України.

Микола Сірий (кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України) у своєму виступі зазначив, що проблема забезпечення належного балансу між державними та приватними інтересами має фундаментальне значення для правової системи демократичної країни. При цьому, втручання держави у сферу приватності не може бути надмірним, а повинно бути обґрунтованим і допускатися лише у випадках наявності загрози для інтересів загальносоціального порядку.

В цьому контексті, сьогодні вкрай актуальною стає практика застосування ст.366-2 Кримінального кодексу України, якою передбачено відповідальність за декларування недостовірної інформації. Дана практика ставить на порядок денний і питання теоретичного характеру, зокрема, чи належно визначені критерії правомірності у складі цього кримінального правопорушення, і питання її практичного застосування органами правопорядку і судами.

Виходячи із вимог правової визначеності межа між правомірністю і неправомірністю, окреслена цією нормою, має бути чіткою і вираженою, а тлумачення її диспозиції повинно зорієнтовуватися, виключно, на очевидні випадки користування та володіння незадекларованими активами. Всі пограничні та сумнівні ситуації мають відкидатися і тлумачитися на користь особи, захищаючи його/її приватне життя. Оперативно-розшукові заходи за цією статтею, яка не є ані тяжкою, ані особливо тяжкою, проводитися не можуть.

Підсумовуючи, він наголосив на тому, що держава у демократичному суспільстві не вправі необґрунтовано надмірно втручатися у приватне життя публічних посадових і службових осіб. За протилежного підходу будуть суттєво підриватися основи державної служби.

Володимир Моргун (адвокат Адвокатського об’єднання «Нотар Захист Груп») вказав, що однією з вимог законності є саме передбачуваність для особи можливості настання кримінальної відповідальності за її дії.

Враховуючи недоліки чинного законодавства щодо конструкції статті 366-2 Кримінального кодексу України та належним чином не регламентованого підзаконним актом вичерпного переліку правовідносин, які слугують підставою для внесення відомостей про об’єкти декларування до декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, вважаю, що покладення на суб’єкта декларування обов’язку внесення в декларацію таких відомостей є таким, що суперечить завданням Кримінального кодексу.

Саме цьому забезпечення дотримання принципу законності в кримінальному праві вимагає, зокрема, існування чітко визначеного закону, який дасть змогу особі передбачити кримінально-правові наслідки своїх дій.

Такі недоліки матеріального права фактично передбачають довільне тлумачення вище зазначеної норми стороною обвинувачення та в багатьох випадках призводять до «вибіркового правосуддя» і трансформуються в порушення вимог кримінально-процесуального права під час досудового розслідування.

Віталій Даниленко (адвокат Адвокатського бюро Віталія Даниленка, суддя у відставці) зазначив, що практика застосування ст. 366-2 Кримінального кодексу України є неоднозначною, потребує більш детального аналізу та уточнення критеріїв правомірності. Для забезпечення належного балансу між державними та приватними інтересами необхідно, щоб тлумачення цієї норми було чітким та вираженим, а випадки правопорушень – очевидними. Водночас, будь-які спірні ситуації мають вирішуватися на користь особи і з урахуванням права на приватне життя.

Держава повинна дотримуватися встановлених міжнародних норм та стандартів, які забезпечують права та свободи людини. Відхилення від цих норм призводить до порушення прав людини та загрозити демократичним засадам суспільства.

Залучення громадських організацій, науковців та експертів до дискусій з приводу практики застосування ст. 366-2 Кримінального кодексу України може допомогти врегулювати питання та знайти спільне рішення. Такий діалог дозволить уточнити критерії правомірності та забезпечити належний захист прав людини та її свобод.

В дискусії також взяли участь адвокати Адвокатського об’єднання «АКТІО» Галина Мальцева і Тетяна Кондратенко.

Україна за підтримки іноземних партнерів вже рік звитяжно протистоїть широкомасштабній військовій агресії Російської Федерації і дев’ять років військовій агресії північного сусіда – цілком достатній час для критичного переосмислення того, що відбулось, винесення попередніх оцінок та висновків. Треба віддати належне: вітчизняна журналістика та експертне середовище були активними щодо розкриття цієї важливої теми: останнім часом з’явилося багато змістовних публікацій, навіть декілька документальних фільмів.

Справедливо кажуть, що війна змінює світогляд, ціннісні характеристики речей, людей, подій, вона вимагає чітких та однозначних відповідей на гострі запитання, не терпить напівтонів. Війна актуалізує традиційну українську бінарну логіку – «так» або «ні», «біле» або «чорне». В оцінках російсько-української широкомасштабної війни, насамперед причин її виникнення, розвитку на полі бою, а тим більше перспектив і формату можливого завершення хотілося б застосувати таку бінарну логіку і якнайшвидше почути конкретні відповіді. Але навряд чи зараз це є можливим: рік – занадто мало часу для об’єктивного аналізу таких складних тектонічних процесів.

Спробуємо бодай поверхнево осягнути ситуацію річної давнини занурившись у хронологію подій новітньої історії задля наближення до об’єктивності оцінки подій, усвідомлення логіки процесів, що мали місце у 2021 – на початку 2022 років. Що ж все таки відбулось?

Ми добре пам’ятаємо, як ескалувалася ситуація безпекова ситуація в світі з весни 2021 року, як вона набувала все більш екстремальних значень, особливо у другій половині того ж року.

30 жовтня 2021 року газета The Washington Post вперше окреслила у відритому інформаційному просторі проблему підготовки Росії до широкомасштабної агресії проти України. З того моменту стратегічні партнери почали навипередки інформувати українську владу щодо можливого військового вторгнення. Цікаво, що незадовго до цього в Овальному кабінеті найвищі радники президента Байдена представили йому військові плани президента Росії В.Путіна щодо повномасштабного вторгнення в Україну. Перед ним на стіл були викладені супутникові знімки, перехоплені повідомлення та головне – документи, здобуті через людські джерела в путінському оточенні. Директор національної розвідки Евріл Хейнс доповіла, що секретні служби здобули «надзвичайні подробиці» про таємні плани Кремля щодо початку війни: йшлося про нарощування резервних сил, озброєнь, незвично різке збільшення фінансування воєнних операцій тощо. Всі документи свідчили про те, що російський очільник готується до широкомасштабного вторгнення. Генерал Марк А. Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів, тоді сказав Байдену: «Їхній план – шок та трепет. За нашими оцінками, вони планують здійснити велику стратегічну атаку на Україну одночасно з кількох напрямків. Путін збирає війська вздовж кордону з Україною з метою захоплення Києва та більшої частини країни, залишивши на заході лише уламки української держави». 

Вашингтон потрапив у нестандартну ситуацію. Фактично Путін нав’язував Заходу власний порядок денний у геополітичній боротьбі за сфери впливу в світі. За рішенням президента США були задіяні в алярмовому режимі всі можливі канали комунікацій з партнерами по НАТО та Україною: від співробітництва по лінії партнерських спецслужб до особистих зустрічей політиків і дипломатів. Була використана також технологія, що відома у вузьких колах як «спеціальні заходи протидії», в тому числі через публікації чутливої інформації в західних мас-медіа.

На початку листопада Джо Байден терміново відправив до Москви особистого посланця – директора ЦРУ Вільяма Дж. Бернса, щоб передати Путіну особистий лист такого змісту: «Ми знаємо, що ви задумуєте, і якщо ви вторгнетесь, це матиме серйозні наслідки». Бернс виконав доручення, навіть провів 8 листопада 2021 року телефонну розмову з Путіним, який у той час перебував у Сочі. «Після цієї розмови рівень моєї стурбованості лише зріс, а не знизився», – повідомив він Байдену після дзвінка. «Я повертався з дуже сильним враженням: Путін майже остаточно вирішив йти на війну, він переконав сам себе, що стратегічне вікно можливостей для контролю над Україною зачиняється», – зазначив директор ЦРУ. Помічник міністра оборони США Джон Кірбі тоді зауважив, що поїздка Бернса в Москву остаточно переконала всіх у Вашингтоні, що Росія готує дуже серйозне вторгнення.

9 листопада 2021 року В.Бернс за дорученням Джо Байдена зателефонував Президентові України, інформував його про зміст конфіденційних перемовин з Путіним та, як пригадав сам В.Бернс, – «відкрив йому очі» на реальний стан справ. Директор ЦРУ виклав останні американські розвіддані. Вони свідчили, що Путін дійсно планує завдати блискавичного удару з білоруського кордону, захопити Київ за кілька днів, а також аеродром Гостомель для введення повітряно-десантних військ та прискорення захоплення Києва.

Зафіксуємо цю дату, яка фактично стала поворотною для України – 9 листопада 2021 року.

2 грудня 2021 року Російська Федерація висунула США та європейським державам-членам НАТО у відповідь ініціативу, що отримала назву «Пакт європейської безпеки». Фактично йшлося про умови «нової Ялти», де ключовими позиціями стали недопущення розширення Альянсу на схід і гарантії не приєднання в досяжній перспективі України та Грузії до НАТО.

Пам’ятаємо, як в адміністрації президента США рішуче відкинули запропоновані Кремлем «червоні лінії», а 7 грудня в ході відео-перемовин з Путіним Джо Байден чітко заявив, що «США не сприйматимуть мову ультиматумів Кремля, а Україна має право вільно обирати свій шлях розвитку та вирішувати з ким їй об’єднуватися». При цьому кремлівського очільника було попереджено, що «Росія заплатить високу ціну, якщо здійснить військове вторгнення в Україну».

Ситуація ставала все більше вибухонебезпечною. Західні застереження ставали конкретнішими і жорсткішими. У грудні питання широкомасштабного вторгнення вже не викликало сумнівів, а у січні називалися конкретні дати, навіть висловлювалися скептичні оцінки щодо можливості України чинити спротив і вистояти проти військової навали (пам’ятаємо меседжі про відведені нам 72 години).

Що ж у цей час відбувалося у вітчизняному інформаційному полі? Судячи з аналізу численних матеріалів мас-медіа, наші таємні служби не володіли власною достовірною інформацією про можливий російський наступ. 30 жовтня 2021 року начальник Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов в інтерв’ю американському виданню The War Zone чітко заявив: «Можу сказати, що на нинішньому етапі загрози вторгнення з білорусі немає». Більше того, активність і конкретика західних партнерів певним чином насторожували вітчизняних експертів, навіть викликали здивування у відповідних службах, наштовхували на думку: чи не вводять нас навмисно в оману, навіщо, з якою метою?

Абсолютна більшість військових експертів в Україні тоді вважала, що угруповання російських військ на нашому кордоні чисельністю близько 120 тис. осіб (важко спростовувати факти, зафіксовані на супутникових знімках) є вкрай недостатнім для повномасштабної війни проти нашої країни, для цього необхідно мінімум 300 тис. осіб, навіть не менше ніж півмільйона разом з тиловим забезпеченням. Тим більше мало хто вірив, що під ударом може опинитися Київ і більша частина країни, що на нас чекає повномасштабна війна.

Гра «вірю – не вірю» продовжувалася довго, але партнери були непохитними, «увімкнули на повну» комунікаційний ресурс, ставали дедалі більш настійливими: Вільям Бернс, Єнс Столтенберґ, Гайко Маас, Жан-Ів Ле Дріан,  Ентоні Блінкен, Шарль Мішель, Ллойд Остін, Бен Воллес в один голос застерігали про можливість, навіть неминучість війни, необхідність підготовки до неї України.

Є підстави вважати, що саме прямі комунікації Президента України з В.Бернсом від 9 листопада 2021 року стали відправною точкою у зміні позиції Офісу Президента України та Міністерства закордонних справ України з питання війни. У середині листопада українські офіційні чинники нарешті визнали можливість військового сценарію дій Росії на українському напрямку, необхідність підготовки до нього та навіть закликали на допомогу уряди Франції та Німеччини. 21 листопада 2021 року в інтерв’ю виданню Military Times головний воєнний розвідник вже допускав, що атака зс рф «є можливою та може розпочатися наприкінці січня – початку лютого 2022 року».

12 січня 2022 року директор ЦРУ Вільям Бернс знову зустрівся в Києві з Президентом України та передав йому найсвіжіші розвідувальні дані щодо російського вторгнення. Хронологія подальших подій свідчить, що впродовж січня 2022 року США та інші держави-члени НАТО перейшли від попереджень України до конкретних дій з надання військової допомоги. Коли в Україну надійшла перша партія військової техніки на суму близько 200 000 фунтів (протитанкові ракети Javelin, артилерія, великокаліберні кулемети, стрілецька зброя та боєприпаси, системи безпеки, медичне обладнання та запасні частини), а Вашингтон попередив Москву, що за будь-якого розвитку ситуації підтримуватиме «антиросійське повстання» в Україні подібно до допомоги ЦРУ антирадянським повстанцям-моджахедам в Афганістані в 1980-х роках, стало зрозуміло – війна вже на порозі.

Час розставляє все на свої місця та виявляє недоліки будь-якої системи. Зараз вже відомо, що підготовка Росії до вторгнення в Україну розпочалася приблизно в березні 2021 року, саме тоді Путін почав накопичувати війська та техніку біля нашого кордону. Навесні 2021 року кремлівський очільник прийняв рішення (з відкритою датою) щодо проведення «спеціальної військової операції» для зміни влади в Києві та повернення України під свій контроль. За твердженням директора ЦРУ США «Путін ще восени 2021-го наважився на велику війну проти України».  Звісно, можливо дискутувати з приводу того, планувалося ним таке вторгнення у форматі «повномасштабної війни» чи «бліц-кригу», але те, що рішення було прийнято і підготовка здійснювалась є фактами очевидними.

Подібний перебіг подій свідчить, що з березня до початку листопада 2021 року вітчизняне розвідувальне співтовариство не володіло випереджувальною інформацією про плани щодо російського вторгнення, тобто не мало джерел для її здобування та можливостей для верифікації відомостей партнерів.

Заради об’єктивності слід підкреслити, що серед союзників США по НАТО також не всі були впевнені щодо прийнятого Путіним рішення щодо широкомасштабного вторгнення в Україну, крім хіба Канади і Великої Британії, які завдяки участі у розвідувальному альянсі «П’яти очей» оперували переважно американськими розвідувальними даними та довіряли їм.

Відома аксіома: коли не має достовірної розвідувальної інформації, вакуум заповнюють припущення, ймовірні сценарії, версії.

Одна з таких версій: американські розвідслужби не випадково заздалегідь знали про неминучість війни в Україні. Джозеф Байден, який 21 січня 2021 року став президентом США, вже 18 березня визнав причетність Росії до втручання в американські вибори, назвав Путіна вбивцею та заявив каналу «АВС News»: «Ціну, яку він заплатить, ви побачите невдовзі». 16 червня 2021 року під час зустрічі двох лідерів у Женеві Байден символічно подарував президенту Російської Федерації кришталевого бізона та попередив: «Якщо Путін й надалі перетинатиме «червоні лінії», Америка готова відповісти». Може видатися ймовірним, що саме після тієї зустрічі віч-на-віч було прийнято рішення про переведення протистояння з Росією у формат проксі-війни.

Скептики скажуть: конспірологічна версія. Можливо. Але якщо зануритися в проблему глобального протистояння авторитарного і демократичного світів, уважно вивчити ретроспективу подій, дослухатися до висновків провідних західних аналітиків – вона не виглядає настільки неймовірною. Може видаватися так, що війна в Україні стала глобальним сценарієм Заходу з «перезавантаження» нашої держави, її остаточного відриву від Росії та приєднання до Європи.

Мета: послаблення «російської імперії», її остаточне виснаження та зняття з порядку денного як проблеми чи загрози. Цікаво, що на початку лютого 2023 року з подачі республіканців у Палаті представників Конгресу США вперше в американських мас-медіа з’явилася неприхована риторика, що «США ведуть опосередковану війну в Україні» (тобто проксі-війну, або війну чужими руками), при цьому наводяться історичні паралелі з подібними американськими війнами у Кореї, В’єтнамі, Анголі, Афганістані.

І тут з’являються обриси іншої версії – «російсько-український зовнішньо регульований військовий конфлікт високої інтенсивності». Якщо виходити з того, що США ведуть проксі-війну з Росією в Україні такий сценарій змінює парадигму самої природи конфлікту та розуміння причин російсько-української війни. В ситуації переважної залежності України та Збройних Сил від постачань західної зброї виходить, що хід зовнішньо регульованої війни та досягнення в ній результатів залежить від домінантних рішень, прийнятих у центрах організації та управління такою війною, тобто від США та Росії, де кожна з сторін бореться за отримання власних преференцій. Спробуємо замислитись над тим, чому західні партнери дають нам зброю не відповідно до запитів і розрахунків здійснених практично на полі бою, а за власним баченням і розумінням, дозовано. Чому російське керівництво при наявності таких можливостей не задіює всю свою військову потугу для досягнення цілей «спеціальної військової операції». Відповіді на ці та подібні запитання могли б слугувати доказами на користь цієї версії.

Можливий і третій сценарій, який полягає в тому, що до війни росію політиків підштовхнули крупні фінансово-промислові групи та транснаціональні корпорації з метою перерозподілу усталених ринків та потоків капіталів, отримання доступу до дешевих російських ресурсів та надприбутків.

Окремі експерти відмічають навіть четверту версію: виникнення принципових розбіжностей між Ватиканом та елітами старої Європи, які десятиліттями вибудовували стратегію відносин з Росією виходячи з власних політичних і бізнесових преференцій.

Не будемо далі розгортати цей напрям досліджень. Сподіватимемось, що вакуум заповнять не припущення та версії, а один об’єктивний сценарій того, що відбулося в Україні. Лише час розставить все на свої місця.

Академічний тлумачний словник української мови розкриває зміст терміну «спроможність» як здатність до здійснення чого-небудь. Здатність в сенсі, який краще розкривається в англійському слові «ability» – володіння здібностями, уміннями можливостями. Відповідно, в основі нашої трагедійної історії заховане поняття «розвідувальні спроможності держави», тобто володіння здібностями, уміннями, а головне – можливостями завчасно виявити зовнішні загрози та захистити державу від них.

Які б ми не наводили конспірологічні чи правдиві сценарії подій, з вищенаведеного аналізу відкритих джерел видно, що американська розвідка завчасно отримала достовірну інформацію, що загрожує національній безпеці України. А українська, нажаль, ні. Також є очевидним, що американські спецслужби наприкінці 2021 – на початку 2022 років консолідували партнерів по НАТО та вжили потужних комплексних заходів впливу та протидії Росії, ми – ні. Ще зрозуміло, що до інформації західних партнерів виникала недовіра вітчизняних розвідувальних служб та фахівців, на цій основі сформувалося скептичне ставлення до іноземних колег, яке вилилося у тривалу гру в стилі «вірю – не вірю».

Думається, настане момент, коли все ж буде проведена серйозна домашня робота над помилками. Зараз доречно лише нагадати, що стаття 20 Закону України «Про національну безпеку України» чітко визначає, що «розвідувальні органи України здійснюють розвідувальну діяльність з метою сприяння реалізації національних інтересів України та протидії зовнішнім загрозам національній безпеці України у визначених законом сферах». Навіть не фахівцю в цій матерії зрозуміло: для того, щоби «сприяти» та «протидіяти» треба мати можливості, володіти спроможностями, а в разі їх відсутності – створювати. А якщо не вдається зробити те чи інше, вихід один – реформувати ці органи до фундаменту і будувати нові структури – занадто витратною для держави є гра у «вірю – не вірю» і вкрай небезпечними, вкритими тілами багатьох жертв наших співвітчизників виходять подібні ігри.

І ще. Не втомлюючи читача різними правовими нормами вартує виокремити головне: розвідка була, є і завжди буде інструментом вищого керівництва держави для забезпечення національної безпеки і оборони України, суверенітету і територіальної цілісності держави. Її головне завдання – здобувати та своєчасно доповідати керівництву держави розвідувальну інформацію, тобто «відомості або дані, які не є загальнодоступними або які неможливо отримати офіційним шляхом, про наміри, плани і дії іноземних держав, організацій та осіб чи про їхні потенційні можливості щодо реалізації таких намірів і планів, а також про процеси, події, обставини, технології, знання в інтересах національної безпеки і оборони України».

Інших два важливих завдання: сприяти реалізації національних інтересів України та протидіяти зовнішнім загрозам національній безпеці України. На жаль, цей комплексний іспит вітчизняна розвідка склала на «незадовільно». Це в середній школі неуспішних та нездібних учнів залишають на повторний рік навчання, в нашому випадку такий алгоритм не проходить.

Звісно, невдячна справа проводити паралелі з розвідками провідних країн світу, хоча й у них проблем вистачає. Але те, що американські розвідувальні служби мають спроможності, володіють джерелами в російському істеблішменті, тобто на вищих рівнях влади та в інституціях, де розглядаються й ухвалюються політичні рішення, те, що ЦРУ завчасно попередило керівництво України про екзистенційну загрозу, яка насувається на нашу державу, заслуговує щонайменше на повагу. А те, як Сполучені Штати задіяли інструментарій спеціальних заходів впливу та протидії, викликає захоплення.

Останнє. Вочевидь, наявність розвідувальних спроможностей не є гарантією правильних політичних рішень. При сприйнятті будь-якої розвідувальної інформації, навіть самої гострої, керівництво кожної держави спирається на власне усвідомлення світу. Процес сприйняття інформації нагадує проходження її через сито, на поверхні якого залишаються лише більші частинки, що доповнюють вже сформовану в мозку модель. І по мірі збільшення потоку інформації отвори в тому ситі стають лише крупнішими.

Це природні явища, особливості людської розумової діяльності. Але якщо модель світу, сформована у свідомості, є недосконалою або викривленою?

Складне питання, вірно. Але воно також потребує вивчення, бо «правильних» чи «не правильних» моделей у гібридному світі не існує, а проблема прийняття важливих державних рішень, тим більше, якщо вони матимуть певні наслідки для країни, є надчутливою й перебуває у площині національної безпеки, забезпечення стійкості держави перед зовнішніми загрозами.

Що ж у підсумку: вітчизняна розвідка є інструментом держави чи її атрибутом?

Залишимо це питання поки відкритим. Замислимось лише над тим, що слід зробити, щоби про екзистенційні загрози національній безпеці попереджали керівництво держави національні спецслужби, а не закордонні. Щоби наші компетентні органи сприяли та протидіяли противнику так, аби запобігти загрозам, або щонайменше мінімізувати їх. Щоби керівництво держави послуговувалось у своїх рішеннях матеріалами вітчизняної розвідки, а інформацію закордонних партнерів брало лише до відома.

Залишається відкритою й низка питань до розвідувального співтовариства України – організаційної системи розвідки, а також до координаційного органу, як його вершини. Не отримали чітких відповідей проблеми загального керівництва розвідувальними органами (навряд чи хтось набереться сміливості сперечатися з Ле Карре, що «уряд має довіряти лише тому, за що заплатив, і з підозрою ставитися до безкоштовного сиру»).

Певні запитання слід адресувати до не інституалізованого на сьогодні «державно-приватного партнерства» у сфері розвідки та громадянського суспільства, яке, відповідно до статей 4 і 10 Закону України «Про національну безпеку України» та  статті 54 Закону України «Про розвідку», має брати участь у здійсненні демократичного цивільного контролю за розвідкою.

Зрештою, слід уважно подивитися на саму архітектуру системи розвідки: якою вона є зараз, відповідно, якою їй слід бути – централізованою чи диверсифікованою. Пора відповісти й на виклики, що поставила війна, зокрема чи вдалося встановити розумний баланс між завданнями в умовах воєнного стану та поточними завданнями розвідувальних служб у мирний час, чи відредаговані функції суб’єктів системи національної безпеки в умовах актуальних воєнних загроз, чи потрібне реформування системи для налагодження її ефективної роботи в сучасних умовах, як мають реалізовуватись завдання координації в умовах воєнного стану та багато інших.

Постановка питань у вказаному вище контексті свідчить, що удосконалення розвідувальної системи в умовах війни є необхідним та вкрай актуальним завданням. Така робота має проводитись в форматі не спорадичних зусиль «хороших» керівників чи «низової ініціативи» їх підлеглих, а стати частиною послідовної, системної державної політики воєнного часу.

Попри все ми перемагаємо.

Ціною неймовірних зусиль та втрат платимо за своєчасно не виконані завдання, за чиюсь бездіяльність, непрофесіоналізм, кумівство, зайві амбіції. Мусимо пройти ці випробування, звільнити території та вже з новим усвідомленням реалій взятися за побудову нової України з усім необхідним та робочим інструментарієм.

РОМАНЮК Юрій Петрович,
кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник,
ветеран зовнішньої розвідки

3 березня 2023 року