Blog

Головні тези статті:
1. Вперше пандемія розгортається в умовах існування Фейсбуку і супроводжується небувалою панікою; вперше вона стала фактором протистояння Китаю і США; вперше людство намагається вирішити цю проблему не через вироблення імунітету, а за допомогою адміністративних заходів.
2. Факти говорять про те, що це не перший і не останній вірус, який виник в світі. Але це перший вірус, який використали в своєму арсеналі політики по всьому світу

Кожен раз, коли на світ обрушується якась катастрофа, настає щасливий момент для любителів теорій змови. Деякі їх теорії всього лише плід уяви, деякі межують з параноєю, а деякі – відверто огидні. Епідемія коронавірусу також породила конспірологічні теорії, що цілком логічно, адже теорії змови розквітають в періоди невизначеності і загроз, коли люди намагаються осмислити хаотичний світ. Це одна частина проблеми, пов’язаної з коронавірусом, скажімо так, політично-соціальна. Але є й інша – економічна. На наших очах в світі розгортаються події, які, швидше за все, будуть мати серйозні наслідки для світової історії.

Оголошена ВОЗ пандемія COVID-19 стала подією екстраординарною. І справа зовсім не в кількості заражених, і не в статистиці померлих. Пандемії бували і раніше, і масштабніші за нинішню. Але якось так сталося, що фактично протягом місяця нас без проблем переконали, що важка, але не така вже і катастрофічна інфекція є потужнішою, ніж всі досягнення глобального розвитку людства за останні 50 років. Думаю, цьому сприяли, як мінімум, три фактори. Вперше пандемія розгортається в умовах існування Фейсбуку та інших соціальних мереж, а значить супроводжується небувалою панікою; вперше вона стала явним фактором протистояння Китаю і колективного Заходу, як ніби було недостатньо інших точок напруги; нарешті, вперше людство намагається вирішити цю проблему не через вироблення імунітету, а за допомогою адміністративних заходів, в тому числі заходів жорсткої ізоляції. Ніхто зараз не піднімає питання про порушення прав людини, не заперечує вкрай драконівські заходи урядів, не ставить під сумнів часто протилежні і не узгоджені між собою думки медичних авторитетів. Страх перемагає здоровий глузд, а політична доцільність – ретельний аналіз. А все разом це або вже призвело, або скоро призведе до перерозподілу власності, ресурсів і політичного впливу.

Практично ніхто не сумнівався, що поки лікарі лікують хворих і тестують вакцини, політики шукають винних. Президент США Дональд Трамп наполягає, що коронавірус потрібно називати “китайським вірусом”. Так він намагається відвернути увагу від своєї відповідальності за стрімке поширення вірусу в США, де вже більше 14 тис. підтверджених випадків хвороби, вважають американські ліберали. У редакційній статті New York Times оцінила обсяг тестування в США як “епічний провал” (The Epic Failure of Coronavirus Testing in America – https://www.nytimes.com/2020/03/19/opinion/coronavirus-testing.html).

У відповідь на звинувачення Трампа Китай розкручує теорію змови про те, що коронавірус був створений в американській лабораторії.

В свою чергу у туніського клірика Бехіра Бен Хассена, що живе у Франції, немає сумнівів, чому Аллах покарав китайців. «Коронавірус – солдат армії Аллаха. Сьогодні він валить людей, як мух. Китайська влада наклала блокаду на мільйон уйгурських мусульман, а тепер 50 мільйонів китайців самі сидять в облозі через вірус і не можуть знайти від нього ліки, тому що така воля Божа». Але його радість з приводу того, що у Аллаха довгі руки, перервав в мережі коментатор-мусульманин, який нагадав, що мусульманська країна Малайзія теж вражена вірусом. «Аллах і мусульманам мститься?» – поцікавився він.

Зафіксовані й більш цікаві «коронавірусні» експерименти політиків. Минулого тижня уряд Угорщини направив до парламенту законопроект, який на час боротьби з вірусом надасть прем’єр-міністру Віктору Орбану мало не диктаторські повноваження. Протягом невизначеного періоду часу він зможе ігнорувати будь-які закони, які побажає, без консультації з законодавцями; вибори і референдуми будуть припинені. Порушення карантину стане злочином, караним тюремним ув’язненням, а за поширення неправдивої інформації або іншої інформації, яка викликає «занепокоєння» або «заворушення», будуть накладатись величезні штрафи. Україна, до речі, дуже близька до впровадження такого ж сценарію. Незрозуміло тільки, хто буде визначати «брехливість» інформації, адже під цим можна розуміти практично будь-яку критику політики уряду в галузі суспільної охорони здоров’я. Ніщо з цього не виправить і той факт, що Угорщина є однією з європейських країн, найменш підготовлених до боротьби з пандемією – не в останню чергу тому, що політика її націоналістичного уряду переконала багатьох освічених людей, включаючи лікарів, покинути країну. В якому стані знаходиться медицина України, також, мабуть, нікому нагадувати не треба.

Надзвичайно різко на боротьбу з вірусом відреагували і в Ізраїлі, де Біньямін Нетаньяху – все ще прем’єр-міністр, незважаючи на те, що програв недавні вибори, – прийняв надзвичайний указ, який дозволяє йому відкласти початок власного кримінального процесу і заважає почати роботу новообраному ізраїльському парламенту, в якому опозиція має більшість. Він також наділив себе величезними новими можливостями контролю за громадянами. Установи і тактика, які як правило, використовувались для відстеження терористів, тепер будуть використовуватися для контролю за дотриманням карантину, відстеження активності і пересування звичайних громадян і відстеження їх температури і стану здоров’я.

При цьому навіть коли інформаційна картина щодо вірусу змінюється, карантин і обмежувальні заходи ніхто не поспішає знімати. Адже так і громадський спокій легше підтримувати – ніяких демонстрацій, мітингів, майданів. І провали в економіці легше списати. Є припущення, що карантин в Україні подовжили до 24 квітня саме через панічні, неймовірні цифри смертності в Італії. Проте вже сьогодні італійці кажуть, що, власне, неправильно рахували, лише 12% померли саме від вірусу, просто середній вік населення високий і супутніх хвороб багато.

На тлі таких прикладів важко не погодитися з Ілоном Маском, який написав у себе в Твіттері, що реакція на коронавірус є надзвичайно непропорційною загрозі: “Припускаю, що паніка принесе більше шкоди, ніж вірус, якщо це вже не відбулося”, – написав Маск. Що буквально вчора підтвердив і генсек Організації економічного співробітництва і розвитку Хосе Анхель Гурріа, який заявив, що збитки від пандемії коронавірусу вже перевищили збитки від глобальної фінансової кризи 2008 року і від терактів 11 вересня 2001 року. А інформаційне агентство Блумберг вже називає цифру втрат світової економіки в 2,7 трлн доларів.

Які наслідки це може викликати в світовому масштабі, зараз можна тільки здогадуватися. Хоча звичайно і порівнювати ситуацію з коронавірусом з розпадом і занепадом Римської імперії, як це зробив Бранко Мілановіч в американському журналі Foreign Affairs, теж перебільшення. Проте Мілановіч впевнений, що економічна криза, викликана коронавірусом, може привести до корінних змін в світовій економіці і поверненню частини населення планети аж до натурального господарства (The Real Pandemic Danger Is Social Collapse – https://www.foreignaffairs.com/articles/ 2020-03-19 / real-pandemic-danger-social-collapse).

Щодо повернення до натурального господарства, то все ж занадто, але очевидно, що пандемія паніки і теорій змови сильно вдарила по бізнесу, як великому (авіа- і вантажоперевезення, готельно-ресторанний комплекс), так і по дрібному (торгівля, сфера послуг). А користувачі соцмереж поширюють не тільки останні новини та інструкції з того, як правильно мити руки і шити маски, але і провокують подальші панічні настрої. “Американці щосили відчувають віруси, у них повний арсенал біологічної зброї”, “Вірус відмінно допомагає Путіну”, “Це інструмент для знищення старого населення, щоб пенсії не платити”, “Це змова Ротшильдів проти світової економіки”, “Коронавірус запустили США, щоб перемогти в торговельній війні проти Китаю”. Безліч цих та подібних коментарів у соцмережах і на різних сайтах по всьому світу зводиться до того, що вірус і його широке поширення – нібито штучні процеси і за ними хтось стоїть.

Щоб зрозуміти, чи так це, необхідно просто зрозуміти, а що ж таке конспірологія?

Спроби пояснити складну суспільну подію не природними причинами або сукупністю різних факторів, а злим умислом всемогутніх таємних сил зазвичай називають “конспірологією”. З англійської – “conspiracy” – перекладається як “змова”. Теорій змов багато, є досить живучі: віра у всемогутність масонів; в єврейську змову тощо. Теорії змов бувають глобальні (“про світову закулісу”) і локальні (наприклад, теорія про те, що теракт 11 вересня 2001 року влаштували самі американці). Але в цілому є один важливий фактор – конспірологія властива тим, хто не відчуває, що здатний впливати на зміни у своєму житті. До таких висновків прийшли в 1999 році американські вчені, які намагалися з’ясувати, чи дійсно американці мають якусь “схильність” до конспірології. В ході дослідження вони з’ясували, що в теорії змови люди вірять не через схильність. Ті американці, які вважали, що можуть контролювати політику і впливати на прийняття рішень, менше вірили в теорії змови. (Детально про це див. Дослідження Parsons S., Simmons W., Shinhoster F., Kilburn J. A test of the grapevine: An empirical examination of conspiracy theories among African Americans // Sociological Spectrum. 1999. № 19 (2). P. 201-222). Ті ж, хто схильний вважати, що від них нічого не залежить і тільки уряд або політики вирішують, як жити суспільству, легко піддаються впливу конспірології. При такому стилі мислення легко і органічно формується ідея про те, що “ми погано живемо, тому що комусь це вигідно, хтось на цьому наживається”. Такі пояснення є більш зрозумілими і легше сприймаються, ніж складні пояснення реальних економічних механізмів.

І ще – теорії змов популярні там, де немає довіри між індивідами і немає довіри до органів влади. Це з’ясував і науково обґрунтував в 1992 році професор Ратгерського університету в Нью-Джерсі Тед Герцель. Він опитав кілька сотень випадкових людей і дізнався їх думку з приводу відомих на той час теорій змов. Крім того, він з’ясовував наскільки опитані їм люди довіряють друзям, сусідам і владі. Результати показали, що ті, хто менше довіряє владі, більше схильні до конспірології. (Детальніше див. Goertzel T. Belief in conspiracy theories // Political Psychology. 1994. № 15 (4). Р. 731-742). Пізніше теорію Гецеля підтвердили і інші дослідники (Darwin H., Neave N., Holmes J. Belief in conspiracy theories. The role of paranormal belief, paranoid ideation and schizotypy // Personality and Individual Differences. 2011. № 50 (8). P . 1289-1293).

Стверджувати, наскільки сильно вплинули масони на появу паніки коронавірусу в світі, я не беруся. Але на прикладі України видно, що і сучасним вітчизняним політикам не чужі деякі маніпуляції. Наприклад, реальна клінічна ситуація ще зовсім не нагадує пандемію. Летальних випадків обчислюються одиниці, в той час як від грипу і пневмонії тільки протягом січня цього року в Україні помер 621 чоловік. Всього в січні захворювання органів дихання стали причиною смерті 1203 осіб. Від туберкульозу в січні померли 309 осіб, від захворювання, викликаного ВІЛ, – 295, повідомляє Держстат України. Злоякісні новоутворення стали причиною смерті 7040 осіб. У 2018 році від пневмонії в Україні помер 6101 чоловік. В цілому в 2018 році було зареєстровано 13006 смертей від усіх хвороб органів дихання. Але ж через це всю країну «не закривали» на карантин. Короновірус – не найнебезпечніша хвороба. Але який галас піднятий! І його використовують по максимуму, тобто комусь це дуже вигідно…

А хтось просто робить незрозумілі маніпуляції.

Наприклад, багато моїх знайомих знають, як я ставлюсь до книжок. І тому мене як нікого іншого обурює спроба Кабміну під виглядом боротьби з коронавірусом вилучити з Державного бюджету України на 2020 рік кошти (провести секвестр), призначені для підтримки української культури та національного книговидання. Тільки нещодавно стало відомо, що Міністерством фінансів України під час підготовки карантинних, протикризових заходів вирішено пожертвувати вітчизняним книговиданням, піддавши секвестру всі кошти, які були передбачені у Державному бюджеті на 2020 рік на закупівлю книжок для бібліотек, популяризацію читання, підтримку книги як головного чинника формування духовної, моральної, культурної, освіченої людської особистості.

Тисячолітня історія людства свідчить про те, що у найважчі часи воєн і всіляких пандемій влада робила все, щоб зберегти книгу як субстанцію, яка заповнює нішу людяності в душах і вчинках людей, є невід’ємною і незамінною комунікаційною складовою, яка дає людині інформацію, знання, професійні вміння та навички діяльності, напрацьовані не одним поколінням наших предків, серед іншого спрямовані на подолання криз та пандемій. Маємо розуміти, що, піднімаючи сокиру на книгу, а відповідно і на всю галузь, влада відсікає усі шляхи до відродження України як цивілізованої, культурної, високотехнологічної держави, вбиває надію на щасливе майбутнє в межах нашої країни не тільки для наших дітей, а й для онуків. Знищення книги — це манкуртизація суспільства, перетворення наших людей на манкуртів, які не пам’ятають свого минулого і не спроможні побудувати власне осмислене і цивілізоване майбутнє. Крім того, це ще й повна дискваліфікація величезної кількості найосвіченішого, професійно якісного кадрового ресурсу — людей, яких буде викинуто на вулицю і переведено до розряду безробітних.

Тому хотілось би звернутись до тих політиків, хто не втратив здоровий глузд, розумніше обирати способи боротьби з вірусом.

В той же час, в уряді мають не лише робити піар на пандемії, але й піклуватись про економіку. Вже зараз є очевидним, що після такого тривалого карантину і простою підприємств багато українців втратять роботу, а бюджет – велику частину доходів. Соціальні наслідки будуть дуже негативними, велика кількість людей, не маючи накопичень та втративши засоби до існування, від відчаю може вийти на вулицю з протестами, а фінансових і організаційних ресурсів для боротьби з вірусом у держави стане набагато менше. Відповідно, наслідки від пандемії стануть справді критичними. І це все на фоні світової кризи і відтоку інвестицій.

При порівняльному аналізі заходів протидії розповсюдження COVID-19 в Україні та інших країнах, де вірус набув значно ширшого поширення, стає помітним, що станом на 24 березня 2020 року Україна вже застосувала комплекс більш жорстких заходів у порівнянні з рештою країн (заборона міжнародного та міжміського сполучення, значне обмеження руху міського транспорту, закриття публічних закладів, в т.ч. громадського харчування, концертних площадок, та торговельних мереж). Країни, де кількість захворілих на мільйон осіб перевищує показники України у сотні разів (Німеччина – 286 хворих/млн осіб, Нідерланди – 246 хворих/млн осіб, Швеція – 191 хворих/млн осіб, тощо), використовують лише частину заходів, запроваджених в Україні. Тим не менш інші держави запускають багатомільярдні програми підтримки економіки через втрати, пов’язані із заходами боротьби із розповсюдженням COVID-19. Наприклад, у сусідній Польщі на заходи стимулювання економіки передбачається витратити 212 мільярдів злотих (1,37 трильйони гривень). В Україні ж благають хоча б не чіпати те, що й так працює.

Провідні експерти говорять, що у випадку продовження карантину на декілька місяців, ВВП України у 2020-му році впаде на 9%, а курс гривні може сягнути 35 грн/дол. Але якщо залишаться працювати лише стратегічні підприємства, то наслідки можуть стати ще критичнішими. Безумовно, для їх детальної оцінки потрібно більше часу, але орієнтиром фактичних втрат може слугувати оцінка падіння ВВП Китаю у першому кварталі 2020 року на 40% у порівнянні з попереднім кварталом, яку наводить американський інвестиційний банк JPMorgan Chase & Co.

Як голова Мукачівської міськрайонної спілки підприємців вважаю, що в теперішніх умовах необхідно сфокусуватись на наступному:
1) не допустити значної втрати робочих місць;
2) якнайшвидше виконати державою зобов’язання перед МВФ та для отримання фінансування прийняти необхідні закони, зокрема закон про неможливість повернення банків екс-власникам;
3) держава має забезпечити зі сторони держави неоподаткований мінімальний дохід працівникам, які постраждали від запровадження карантинних заходів;
4) зупинити нарахування будь-яких фінансових санкцій усім суб’єктам господарювання, які мають кредити в банківських та фінансових установах;
5) негайно долучити бізнес-спільноту до розробки покрокових дій зменшення негативних наслідків пандемії на економіку як на державному рівні, так і в регіонах; приймати та впроваджувати рішення лише після обговорення та погодження з бізнесом-спільнотою.

В цілому ж, якщо виходити з тези “шукай, кому вигідно”, то сьогодні важливо оцінити, до чого призведе коронавірус, спровокована ним криза і хто від цього виграє.

Отже, робимо підсумки.

1. Держави, в тому числі Україна, отримають або вже отримали більше можливостей для обмеження своїх громадян в правах. Уряди отримають більше можливостей для введення надзвичайних станів з надзвичайними повноваженнями для себе (буквально вчора в Інтернеті з’явилася інформація про створення ВІП-плат в Києві для керівництва держави). До слова, ЗМІ не тільки в Україні належать великому бізнесу, це повсюдна історія. Але саме роль ЗМІ в розгоні паніки – ключова.

2. Зміниться структура економіки держав. Транснаціональні корпорації все менше будуть використовувати людську працю. Що можна автоматизувати – буде автоматизовано. Прибуток, роль корпорацій в економіці і у впливі на державну політику виросте. Стане нормою віддалена (дистанційна) робота і проектний формат роботи, а не фул-тайм. Це знову-таки вигідно великому бізнесу. Виросте частка послуг, особливо електронних.

3. Коронавірус найбільш небезпечний для старшого покоління. Як тут не згадати про те, що старше покоління є «обтяжливим» для економіки (особливо для керуючих пенсійними активами та для соціальних держав, які фінансують пенсії). І як тут не згадати про теорію змови про “золотий мільярд”? Звучить утопічно, але може корпорації вже починають замислюються про “утилізацію” зайвої людської маси? Як то кажуть, менше соціальне навантаження – нижчі податки. При цьому Україна, як країна екс-СРСР, що володіє великою територією і ресурсами, в цьому випадку знаходиться в принципі у високій зоні ризику. Який посилюється слабкою медичною системою і слабким державним менеджментом.

4. Нафтові війни змінять розстановку сил. Спровокована Росією, підтримана Саудівською Аравією нафтова війна вдарить в першу чергу по США, де висока собівартість сланцевої нафти, і країнах, бюджети яких критично залежать від ціни на нафту (середня Азія). Як не дивно, США програють, програють і країни Близького Сходу, які виявляться знову під загрозою військових дій, як інструментом підвищення нафтових цін. Виграють великі споживачі на кшталт Китаю та виробники з низькою собівартістю. І це я ще не згадав про фінансові ринки, які після корекції відновляться, але хтось організований може все скупити “на дні”.

5. Криза змінить баланс сил в світі. Авторитарні країни покажуть більш високу ефективність. Китай посилиться. Поки країни Старого Світу будуть проходити пандемію і справлятися з наслідками кризи, Китай вже розправить плечі і перейде в наступ (скупка активів, кредитуючи країни-банкрути). Європа почне розвалюватися. Точніше, продовжить. Блок НАТО чекає трансформація, криза послабить його членів.

Якщо резюмувати, то від поточних процесів виграють авторитарні режими.

Виграють правлячі еліти в демократичних країнах, вплив яких виросте.

Виграють корпорації, що роблять ставку на автоматизацію і виросте їх вплив на держави.

Виграють олігархи, які «підставлять» плече уряду у важкій ситуації. Дивіденди не змусять себе чекати.

Послабить свої позиції США.

Китай посилиться.

І тільки Україна буде невідомо де, якщо не придумає, як і яким способом вийти з карантину.
***

Китайський коронавірус – це не чума XXI століття, не кара небесна. Це звичайне медичне явище. Часом я спостерігаю, як люди радо сприймають містичні пояснення замість фактів. Факти говорять про те, що це не перший і не останній вірус, який виник в світі. Але це перший вірус, який використали в своєму арсеналі політики по всьому світу. Проте цивілізований світ вміє справлятися з подібними ситуаціями. І з цією проблемою справиться.

Олексій Фазекош, кандидат юридичних наук,
Голова Ради адвокатів Закарпатської області,
Заступник голови партії «Соціалісти»,
Керівник Мукачівської міськрайонної спілки підприємців

За даними офіційного сайту Національної поліції України, станом на ранок 22.03.2020 року складено 1415 адміністративних протоколів щодо порушення правил карантину (за ст. 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення), з них 838 – на працівників підприємств; 283 – на керівників торговельних закладів та установ харчування; 153 – на водіїв транспортних засобів; 136 – на керівників підприємств. До суду направлено 1358 адміністративних протоколів.

Окрім того, до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено 9 кримінальних проваджень за ст. 325 Кримінального кодексу України (порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам та масовим отруєнням). Зокрема у Харківській – 3, по 1 – у Волинській, Дніпропетровській, Житомирській, Львівській, Сумській областях та місті Києві. 20.03.2020 року на Житомирщині було внесено відомості до ЄРДР за ст. 325 Кримінального кодексу (порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам та масовим отруєнням) щодо особи, яка навмисно укривала наявність у неї захворювання на COVID-19, піддаючи загрозі життя та здоров’я інших людей. Триває досудове розслідування.

https://sh.ki.court.gov.ua/sud2610/pres-centr/news/913554/ – Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 20.03.2020 року жительку міста Києва було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (порушення правил щодо карантину людей) та накладено адміністративний штраф у розмірі 17 тисяч гривень (повний текст рішення в ЄДРСР відсутній, очікуємо оновлення інформації).

Розповсюдженими також у період карантину є випадки притягнення до адміністративної відповідальності за ст. 173-1 КУпАП (поширювання неправдивих чуток), за ст. 164 КУпАП (порушення порядку провадження господарської діяльності), а також внесення відомостей до ЄРДР за ст. 172 КК України (грубе порушення законодавства про працю).

Адвокатське об’єднання «Barristers» підготувало підбірку судових рішень щодо процедури розгляду справ у зв’язку з запровадженням карантину в Україні.

Щодо відкладення судового розгляду за ініціативою суду:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88304189 – Ухвала Касаційного господарського суду від 19.03.2020 року

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88294912 – Ухвала Касаційного кримінального суду від 18.03.2020 року про зняття з касаційного розгляду та призначення судового розгляду на травень.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88299665 – Ухвала Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2020 року, в якій з метою мінімізації ризиків розповсюдження гострої распіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, колегія суддів вирішила призначити судове засідання у даній справі на іншу дату.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88299276 – Ухвала Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.03.2020 року, в якій суд зауважив на тому, що при вирішенні питання про можливість розгляду справ в режимі відеоконференції слід враховувати, що такий режим роботи суду не у повній мірі убезпечує від поширення захворювання, оскільки все ж передбачає необхідність явки громадян у декілька судів, які забезпечують проведення судового засідання у такому режимі.

Враховуючи введення карантину та з метою забезпечення безпеки учасників справи, що у даному випадку має пріоритет у порівнянні із проведенням судового засідання у справі, колегія суддів вважає за необхідне перенести судове засідання на іншу дату, визначення якої буде здійснено додатково при усуненні обставин, які спричинили введення в Україні карантину; «… про дату та час наступного судового засідання учасники справи будуть повідомлені після відміни обмежувальних протиепідемічних заходів». Більше того, суд запропонував учасникам справи ініціювати розгляд без участі осіб, які беруть участь у справі, у судовому засіданні, на підставі наявних документів, у зв`язку зі встановленням на усій території України карантину, подавши до Південно-західного апеляційного господарського суду відповідне клопотання (заяву).

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88243044 – Ухвала Господарського суду Львівської області від 11.03. 2020, в якій суд інформує про можливість реалізації процесуальних прав за допомогою системи «Електронний суд» в умовах впровадження карантину:

«Враховуючи постанову Кабінету Міністрів України “Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19” від 11 березня 2020 р. № 211, сторони у відповідне судове засідання не викликаються…. » ; «У зв`язку із вжиттям заходів щодо запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 ознайомлення з матеріалами справи в приміщенні суду здійснюється виключно після погодження з суддею, у провадженні якого перебуває відповідна справа, та технічної неможливості реєстрації в системі “Електронний суд»… ».

Щодо відкладення судового розгляду за клопотанням сторони:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88305145 – Ухвала Касаційного господарського суду від 19.03.2020 року про задоволення клопотання.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88143479 – Ухвала Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 року про задоволення клопотання.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88297493 – Ухвала Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2020 року про задоволення клопотання.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88183526 – Постанова Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.03.2020 року. За фабулою справи правопорушник не з`явився в судове засідання та просив суд відкласти розгляд, у зв`язку з тим, що його захисник не має можливості прибути з м. Одеси до м. Ужгорода у зв`язку із введенням на території України карантину. Однак, суд не може вважати обгрунтованою та поважною обставиною неявки представника правопорушника на судове засідання з огляду на те, що

Постановою КМУ № 211 від 11.03.2020 року «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» не було зупинено чи обмежено міжрегіональне та міжобласне транспортне сполучення на території України. Більше того, суд розцінює заяви про відкладення слухання справи як зловживання своїми правами з метою затягування розгляду справи та уникнення від відповідальності.

Щодо проведення дистанційного судового засідання в режимі відеоконференції:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88155387 – Ухвала Вищого антикорупційного суду від 12.03.2020 року про задоволення клопотання захисника про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, що обгрунтовувалося постановою КМУ від 11.03.2020, заявою Голови Ради суддів України, а також тим, що обвинувачений проживає в смт. Новопсков Луганської області та приїздить до Вищого антикорупційного суду залізничним транспортом, де знаходиться велика кількість пасажирів, що створює загрозу здоров`ю як обвинуваченому, так і учасникам кримінального провадження.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88292844 – Ухвала Харківського апеляційного суду від 18.03.2020 року про проведення апеляційного розгляду в режимі відеоконференції

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88292954 – Ухвала Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 17.03.2020 року, в якій серед іншого зазначено: «17.03.2020 р. зборами суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду прийнято рішення №3 «Про профілактичні заходи щодо боротьби з поширенням коронавірусу COVID-19», яким суддям рекомендовано відкладати розгляд справ до закінчення строку карантину, де учасник процесу бажає брати участь особисто за його заявою, крім справ, де вирішується питання щодо тримання під вартою. Аналогічні рішення прийняті і іншими судами, в тому числі у м. Одесі, окремими з них взагалі заборонено доступ сторонніх осіб до приміщень судових установ.» Вказаною ухвалою відмовлено в задоволенні клопотання про проведення судового розгляду в режимі відеоконференції оскільки такий спосіб судового засідання не сприятиме запобіганню можливого поширення захворювання, а також не враховує роботу судів м. Одеси у зазначений особливий період.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88173505 – Ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 12.03.2020 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача МВС України про відкладення судового засідання та розгляд справи в режимі відеоконференції, яке в свою чергу було обгрунтоване стрімким поширенням вірусу COVID-19 та обмеженням службових відряджень, за кордон та окремих територій держави Україна, що унеможливлює забезпечення явки представника МВС України в судове засідання. Однак відмова суду у задоволенні клопотання обгрунтована тим, що відповідно до графіку проведення судових засідань в режимі відеоконференції зала судових засідань, яка технічно обладнана для проведення судових засідань в режимі відеоконференції, зайнята, що виключає технічну можливість забезпечення проведення засідання в визначений судом час у режимі відеоконференції.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88210970 – Ухвала Касаційного господарського суду, в якій учасникам процесу повідомлено про можливість участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції та подати процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо, вчинити інші процесуальні дії в електронній формі, з використанням власного електронного цифрового підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України “Про електронний цифровий підпис”.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88196802 – Ухвала Вищого антикорупційного суду від 12.03.2020 року про задоволення клопотання адвоката про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88298091 – Ухвала Першого апеляційного адміністративного суду від 19.03.2020 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції .

Щодо оголошення перерви та особливого режиму роботи:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88243348 – Ухвала Господарського суду міста Києва від 12.03.2020 року про повідомлення про підготовче засідання, в якій проінформовано про оголошення перерви під час дії карантинних заходів та про запровадження особливого режиму роботи, згідно з яким працівникам Служби судової охорони, що здійснюють пропускний режим до приміщень суду, рекомендовано не допускати до залів судового засідання осіб, які не є учасниками судового процесу, та осіб з ознаками респіраторних захворювань.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88293049 – Постанова Ріпкинського районного суду Чернігівської області про притягнення до адміністративної відповідальності, яка була винесена за відсутності правопорушника, який хоча і з`явився до суду, та в усній формі повідомив про визнання ним своєї вини, не був допущений до судового розгляду згідно наказу від 17.03.2020 року №7-ОД Про запровадження особливого режиму роботи Ріпкинського районного суду Чернігівської області у зв`язку зі спалахом короновірусу COVID-19.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88297940 – Ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.03.2020 року, в якій серед іншого зазначено: «В місті Києві, як і в Україні в цілому, спостерігаються активні міграційні процеси населення та існує реальна загроза завезення і поширення нової коронавірусної інфекції (COVID-19) на територію столиці», «… беручи до уваги те, що Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено дій суду щодо здійснення судочинства під час пандемії» Судом було відмовлено в задоволенні клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з викликом (повідомленням) сторін і прийнято рішення про судовий розгляд без проведення судового засідання.

Щодо зупинення провадження:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88296990 – Ухвала Одеського окружного адміністративного суду, якою було зупинено провадження по справі до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів.

Щодо розгляду справ у Нових Санджарах в лютому:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87867911 – Ухвала Новосанжарського районного суду Полтавської області від 26.02.2020 року

26.02.2020 року на адресу суду надійшла заява відповідача про зупинення провадження у справі через неможливість її розгляду у смт Нові Санжари Полтавської області та передачу справи до Полтавського районного суду Полтавської області. В обгрунтування свої вимог відповідач зазначає, що у зв`язку з масовими заворушеннями у смт Нові Санжари, нестабільної ситуації у зв`язку з можливістю нових масових протестів, можливістю перетворення в будь-який момент смт Нові Санжари у зону карантину та у зв`язку з особливо небезпечною інфекцією (коронавірус COVID-19) виникла об`єктивна неможливість вирішення цивільної справи. Однак судом було відмовлено в задоволенні вказаної заяви.

Слідкуйте за судовою практикою разом з AO «Barristers»!

Джерело: BARRISTERS

Нещодавно світ сколихнула звістка про поширення гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої смертельно-небезпечним вірусом SARS-CoV-2, від якої за інформацією Всесвітньої організації охорони здоров’я починаючи з кінця 2019 року заразилось понад 100 000 тис. людей.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), передача вірусу здійснюється від людини до людини повітряно-крапельним шляхом у межах сімей пацієнтів та може призводити до розвинення тяжкої форми пневмонії та навіть смерті.

Враховуючи швидке поширення світом коронавірусної хвороби, що супроводжується масштабними важкими респіраторними захворюваннями та численними смертями людей, Всесвітньою організацією здоров’я було оголошено надзвичайний стан міжнародного рівня, не винятком стала і Україна.

Так, 11 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (зі змінами внесеними до неї Постановою Кабінету Міністрів України №215 від 16.03.2020 р. «Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 р. №211»), згідно яких у період з 12 березня по 03 квітня 2020 року на усій території України було оголошено карантин та встановлені відповідні заборони щодо відвідування закладів освіти, проведення масових заходів, обмеження роботи суб’єктів господарювання, яка передбачає приймання відвідувачів, зокрема закладів громадського харчування (ресторанів, кафе тощо), торговельно-розважальних центрів тощо, заборони регулярних та нерегулярних перевезень пасажирів автомобільним транспортом у приміському, міжміському внутрішньообласному і міжобласному сполученні, заборони перевезення пасажирів метрополітенами міст Києва, Харкова і Дніпра, а також щодо заборони перевезення пасажирів залізничним транспортом в усіх видах внутрішнього сполучення.

13 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України було видано Розпорядження №288-р «Про тимчасове закриття деяких пунктів пропуску через державний кордон та пунктів контролю і припинення в них пішохідного сполучення».

Водночас, 14 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України були видані наступні розпорядження, зокрема:
– №287-р «Про тимчасове обмеження перетинання державного кордону, спрямоване на запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами внесеними в подальшому Розпорядженням Кабінету Міністрів України №290-р від 16.03.2020 р.);
– №291-р «Про тимчасове припинення роботи контрольних пунктів в’їзду на тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та виїзду з неї, спрямоване на запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»;
– №286-р «Про евакуацію громадян України та членів їх сімей із зони спалаху гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, в Італійській Республіці».

Разом з тим, 17 березня 2020 року Верховною Радою України були прийняті два Закони, зокрема:
– Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо підтримки платників податків на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникнення і поширення корона вірусної хвороби (COVID-19);
– Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникнення і поширення коронавірусної хвороби (COVID-19).

Тобто, як бачимо з метою попередження розповсюдження коронавірусної інфекції (COVID-19), Урядом вжито превентивних заходів щодо введення на території України карантину, зупинення освітнього процесу, обмеження руху транспорту та пересування населення, проведення культурних, політичних, спортивних, соціальних, релігійних та інших заходів за масовою участю громадян, обмеження роботи закладів громадського харчування та роботу всіх торгівельно-розважальних закладів.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Так, з метою самозахисту та запобігання зараження вірусом COVID-19, Всесвітня організація охорони здоров’я, МОЗ України та безпосередньо Уряд радять громадянам, зокрема:
– регулярно та ретельно обробляти руки спиртовмісними засобами (антисептиками, дизинфекторами) або мити їх з милом протягом 40-60 секунд;
– тримати дистанцію не менше 1,5 – 3 м від людей, що кашляють або чхають;
– використовувати одноразові стерильні маски, рукавички та захисні окуляри;
– мінімізувати контакт рук з очима, носом та ротом;
– дотримуватись актуальних рекомендацій медичних фахівців;
– утриматись від спілкування з людьми, які повернулись з закордону протягом 2 тижнів;
– термічно ретельно обробляти продукти харчування;
– мити дезінфікуючими засобами робочі поверхні тощо.

Здавалось би такі прості теоретичні поради, яких можуть дотримуватися не тільки дорослі, а й діти.

Однак, чи працюють ці поради на практиці та чи дійсно наразі громадяни нашої держави можуть забезпечити себе усім необхідним з метою самозахисту від зараження вірусом COVID-19 ?!

Відповідно до ст.49 Конституції України кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

У той же час, положеннями Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» визначено, що держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров’я і забезпечує його захист.

Держава гарантує громадянам України та іншим визначеним законом особам надання необхідних медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України на умовах та порядку, встановлених законодавством.

Держава організовує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я в обсязі, необхідному для надання населенню гарантованого рівня медичної допомоги.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи виконавчої влади.

Зокрема, на Кабінет Міністрів України покладено обов’язки щодо організації розробки та здійснення державних цільових програм, створення економічних, правових та організаційних механізмів, що стимулюють ефективну діяльність в сфері охорони здоров’я, зокрема щодо фінансування та матеріально-технічне постачання закладів охорони здоров’я, органів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємств, установ та організацій, залучених до проведення заходів і робіт, пов’язаних з ліквідацією епідемій, координує проведення цих заходів і робіт.

Так, відповідно до офіційної інформації розміщеної на сайті Кабінету Міністрів Україна, наша держава повністю готова до боротьби з вірусом COVID-19. Так, повідомляється, що в Україні близько 12-ти тисяч місць в інфекційних стаціонарах, близько 2-х тисяч лікарів-інфекціоністів, 5-ти тисяч медперсоналу та 605 апаратів штучного дихання, які наявні в інфекційних лікарнях. Також в українських лікарнях є інфекційні бокси.

Крім того, зазначено, що Україна забезпечена достатньою кількістю засобів індивідуального захисту.

На переконання Уряду цього цілком достатньо для боротьби з гострою респіраторною хворобою COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Проте, чи насправді це так, чи дійсно достатньо тих засобів захисту та медичного устаткування, про наявність якого декларує Уряд для убезпечення громадян від зараження коронавірсом та надання належної медичної допомоги у разі спалаху епідемії у нашій державі ? Очевидно, що ні.

Визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, а також дотримання прав і свобод людини і громадянина в сфері здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій є основними принципами охорони здоров’я.

Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров’я шляхом, зокрема (але не виключно) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я та фінансування надання всім громадянам гарантованого обсягу медичних послуг та лікарських засобів у порядку, встановленому законом.

Однак, обійшовши десятки аптечних пунктів та спеціалізованих магазинів, бачимо, що наразі громадяни не можуть придбати найелементарніші засоби захисту, які в принципі у ситуації, що склалася, повинні роздаватись людям безкоштовно, такі як, одноразові стерильні маски, дезінфікуючи засоби, антисептики, оскільки таких засобів індивідуального захисту в аптеках просто немає, що свідчить про порушення соціальних гарантій громадян щодо належного матеріально-технічного забезпечення охорони здоров’я в обсязі, необхідному для надання населенню гарантованого рівня медичної допомоги.

Також викликає сумнів щодо достатності медичного обладнання, зокрема апаратів штучної вентиляції легенів в інфекційних лікарнях та їх працездатності, оскільки досвід інших країн демонструє, що для боротьби з коронавірсную хворобою в разі її спалаху на території України у таких масштабах, як у Італії та Китаї, цифра в 605 апаратів штучного дихання є мізерно малою.

У той же час, слід звернути увагу на рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я, згідно з якою лікарі, що перебувають або будуть перебувати в контакті з хворими на новий коронавірус, мають бути забезпечені респіраторами N95 та FFP2 та захисними костюмами з фільтрувально-вентиляційною установкою. Лікарів первинної ланки мають забезпечувати гумовими рукавицями та захисними окулярами.

Догляд за пацієнтами, які заражені коронавірусною інфекцією, становить серйозний ризик для медичного персоналу у зв’язку з можливістю потрапляння великих інфекційних крапель від пацієнта на слизові оболонки персоналу, а також вдихання часточок, які присутні в повітрі приміщення і заразними у короткостроковій перспективі і на близьких відстанях.

Таким чином, використання засобів індивідуального захисту органів дихання як запобіжного заходу при коронавірусній інфекції зменшує ризик вдихання дрібнодисперсного аерозолю, що потенційно може містити збудників вказаного вірусу.

Проте, ні для кого не секрет, що в український лікарнях кількість захисних костюмів в кращому випадку становить від 3-5 одиниць на весь медичний персонал, а респіратори, які б надали реальну можливість лікарям убезпечити себе від зараження під час надання допомоги інфікованому пацієнту взагалі відсутні, що свідчить про відсутність належної матеріально-технічної забезпеченості лікарів та порушення їх конституційних справ щодо належних та безпечних умов праці.

Положеннями ст.43 Конституції України чітко визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Частиною 3 ст.37 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що роботи в осередках особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб (епідеміологічне обстеження, лікувальні, профілактичні та протиепідемічні заходи, у тому числі дезінфекційні) належать до робіт з особливо шкідливими та шкідливими умовами праці.

Власники (керівники) закладів та установ охорони здоров’я згідно із законодавством забезпечують працівників, які виконують роботи в осередках особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб, спеціальним одягом, взуттям і захисними засобами з урахуванням особливостей інфекційної хвороби, факторів передачі інфекції та виконуваної роботи.

Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності зобов’язані всебічно сприяти проведенню робіт в осередках інфекційних хвороб, оперативно надавати працівникам, які їх виконують, достовірну інформацію щодо епідемічної ситуації, а в необхідних випадках забезпечувати їх транспортом, засобами зв’язку, приміщеннями для роботи та відпочинку, продуктами харчування, спеціальним одягом, взуттям, захисними засобами та засобами для санітарної обробки тощо.

Тобто, як вбачається з вказаного вище, нормами чинного законодавство чітко визначені, як гарантії права на охорону здоров’я громадян, так і заходи правового і соціального захисту медичних та інших працівників, зайнятих у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Охорона здоров’я є одним з пріоритетних напрямів державної діяльності, внаслідок чого, держава зобов’язана не тільки формувати політику охорони здоров’я в Україні, а й забезпечувати її реалізацію.

Водночас, як бачимо наразі ні пересічні громадяни, ні медичний персонал, який фактично є добровільною групою ризику не забезпечені державою на належному рівні ні елементарними засобами індивідуального захисту, ні достатньою кількістю новітнього медичного обладнання та захисного одягу, яке б надало реальну змогу убезпечити себе від зараження гострою респіраторною хворобою COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 себе, та надати оперативну та якісну медичну допомогу вже інфікованим пацієнтам.

Чи є це порушенням конституційних прав громадян ? На моє переконання, безперечно так, оскільки життя та здоров’я є найціннішим благом, яке має правову охорону і є основною цінністю демократичного суспільства, у зв’язку з чим над державою тяжіє обов’язок зробити все, щоб людське життя та здоров’я перебувало у безпеці.

Автор: Борисова Тетяна, помічник адвоката,
АО «Barristers Commercial»

Головна цитата: щоби відтепер стати депутатом місцевого рівня, одного бажання мало, ще потрібно мати й гроші. Нескладний підрахунок каже, що для обрання депутата до Закарпатської обласної ради (кількість виборців приблизно 945 тис), кожній партії треба внести грошову заставу у розмірі 1,77 млн грн, яка не повертається у випадку непроходження в раду!

Вже у жовтні 2020 відбудуться довгоочікувані місцеві вибори за дещо новими правилами, з урахуванням нещодавно прийнятого виборчого кодексу України. Гендерна квота, розмір застави, ліміти виборчих фондів, передвиборча агітація – яке питання найважливіше для територіальної громади, кандидата чи звичайного виборця?

Спробуємо розібратись з основними змінами, які кардинально можуть вплинути на виборчий процес та загальний результат.

Призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування – це компетенція Верховної Ради, що передбачено п. 30 ч. 1 ст. 85 Конституції України.

У статті 141 Основного закону йдеться, що “чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на чергових виборах”. З усього вищесказаного випливає, що чергові місцеві вибори в Україні мають відбутися 25 жовтня 2020 року.

Отже, спочатку про саму виборчу систему: будуть два основних різновиди місцевих виборів. Найперше слід розуміти, що на цих виборах має закінчитися поділ території України на адміністративно-територіальні одиниці — добровільне об’єднання громад в ОТГ має бути завершеним. Також треба пам’ятати, що вже зараз є ряд законодавчих ініціатив, згідно яких деякі міста перестануть ними бути і перетворяться в селища, і це змінить певні політичні зусилля основних гравців. Незрозуміло також чим же будуть займатися районні ради з 1 січня 2021 року — якщо дивитися з точки зору Бюджетного кодексу, то райради не мають ні грошей, ні повноважень — вони всі розійшлися по різних ОТГ. Можливо, райради як якусь надбудову можна було б не вибирати, а формувати із голів громад і їх секретарів — але Виборчий кодекс на це не дає відповіді. Попри тему місцевих виборів — голів громад та депутатів зовсім нечутно тему обрання старост, що свідчить про відсутність уваги до базового рівня. Є ще одна велика проблема — це окуповані території і можливе проведення виборів в них, в Кодексі немає чітко сформульованого вичерпного переліку підстав, згідно яких ЦВК може не оголошувати вибори в окупованих територіях, або територіях, що зазнали катастроф і аварій.

Вибори до ради в міських, селищних та сільських ОТГ, де кількість виборців не перевищує 90 тисяч виборців (а вже зараз ведуться дискусії про пониження цього порогу), а також вибори до районної ради, безвідносно до кількості виборців в укрупнених районах, будуть відбуватися за виборчою системою так званого “єдиного неперехідного голосу”, або як цю систему ще прозвали – “багатомандатна мажоритарка”. Це дуже рідкісна виборча система, яка наразі застосовується в Афганістані та в ще двох невеликих острівних державах Океанії. За цією системою в одному окрузі переможцем буде не один кандидат, а декілька — стільки, скільки в окрузі розігрується мандатів (орієнтовно 2-4 мандати, в середньому 3). То ж якщо кандидат в окрузі, де розігруються три мандати, зайняв друге чи третє місце — він також стає депутатом. Зрозуміло, що за такої системи округи будуть більші, ніж до них звикли виборці й чинні депутати. Кількість округів становить число — ціла частка від ділення кількісного складу майбутньої ради на число три, плюс-мінус один округ, але так щоб відхилення кількості виборців в округах не перевищувало 15% орієнтовної середньої кількості виборців в окрузі. Поки що ніхто не візьметься достовірно відповісти на питання про території та межі округів.

Така виборча система “багатомандатної мажоритарки” дає можливість популярним та організованим партіям здобути більше число мандатів, аніж якби застосовувалася пропорційна система, де в окрузі переможцем був би тільки хтось один. Така система фактично дозволяє на місцях також сформувати яку-небудь монобільшість, чого власне, мабуть і прагне правляча партія. Відповідно, кандидатам від малих партій буде складно увірватися в двійку-трійку лідерів на кожному з округів. З іншої сторони, тут є добрі шанси для відомих особистостей-самовисуванців або для кандидатів від регіональних політичних проектів, які можуть мати особисті переваги над невідомими кандидатами від відомих політичних брендів. Ймовірно, щоб не допустити регіональні політичні проекти, “слугами” може бути запропонована зміна в Кодекс, де можуть обмежити участь таких сильних місцевих проектів чи політичних франшиз. Зацікавленим особам слід робити грунтовний аналіз електоральної історії та виробити власну стратегію, не виключені несподівані політичні союзи на місцях або спільні походи на вибори в єдиному списку або ж навіть технологічне розгортання в інших територіях тільки щоб номінально відповідати вимогам законодавства.

У великих містах з кількістю виборців понад 90 тисяч виборців (деякі міста активно “добирають” в свій територіальний склад навколишні села, щоб вже відповідати цьому критерію), а також вибори до обласних рад пройдуть за іншою системою виборів — так звана “пропорційна система з відкритими партійними списками”. Тут кількість округів є числом — ціла частка від ділення кількісного складу ради на десять, плюс-мінус два округи, при цьому чіткої вимоги щодо рівномірної кількості виборців в округах не визначено. В одному такому окрузі від однієї партії може бути висунуто не менше п’яти і не більше дванадцяти кандидатів (в залежності від кількісного складу ради), які конкурують між собою. Тут якраз і незрозуміло, чому згідно Кодексу не може бути включено по одному кандидату в окрузі, якщо єдиний список невеликий? Сам єдиний список кандидатів не може містити більше кандидатів, ніж передбачено мандатів.

Кандидати мусять бути включені в єдиний список і в котромусь із окружних списків (в Кодексі вони називаються “регіональними”). Виборець матиме можливість впливати на місце кандидата у виборчому списку — крім позначки напроти політичної партії внизу в бюлетені буде окреме поле для висловлення “преференції” (переваги) – позначення номеру кандидата від цієї ж політичної партії — в окружному списку партії він там теоретично буде не один, а щонайменше п’ять кандидатів. Якщо уважно вчитатися в текст Виборчого Кодексу, то “відкриті партійні списки” є досить умовним поняттям, щоб рух кандидата наверх списку відбувся, йому треба отримати фантастичних “25% виборчої квоти + один голос” виборців. Це висока планка. Тому місце в єдиному виборчому списку має значення, на рух всередині списку розраховувати складно.

Ще однією відмінною рисою Кодексу є те, що немає ніякої стимуляції партійного будівництва, у виборчому партійному адмініструванні ключова роль віднесена до обласних партійних організацій. Партійне самоврядування фактично відсутнє. Тож Виборчий Кодекс України, на нашу думку, в тому вигляді, в якому він є часто закладає можливості для маніпуляцій та навіть фальсифікацій (ч.2ст.222 або ч.1ст.223).

Не є гарним знаком і те, що Виборчий Кодекс, в порівнянні із минулим виборчим законодавством, дещо обмежує або “не згадує” права ЗМІ у висвітленні суспільно значущих тем, це провокуватиме конфлікти, оскільки мало хто знайомий із спеціальними законами в інформаційній сфері. Про юридичний супровід слід буде особливо подбати редакціям видань та телеканалів. Певні ускладнення роботи стосуються і офіційних спостерігачів. Робота виборчих комісій ускладнена, укладена в постійний цейтнот, запроектована на дефіцит грошей в умовах держзакупівель, закладено “аварійний режим” роботи комісій, в якому буде багато зловживань, помилок, неправомірних рішень. Вже навіть не йдеться про нормальне навчання та сертифікацію таких членів комісій. Учасникам виборів слід подбати про юридичну команду, як для роботи в захисті, так і в нападі. На жаль, “остаточні крапки над «і» будуть, з великою долею ймовірності розставлятися в судах. А зважаючи на стислі строки подачі позовів та розгляду справ це буде справжнє пекло. І, ясне діло, постраждає легітимність такої місцевої влади і довіра до неї. А місцеве самоврядування, наразі, залишається єдиним запобіжником до розвалу держави.

Не можна забувати і про таку новацію як виборча адреса. Саме належність того чи іншого громадянина до відповідної територіальної громади та/чи проживання його на відповідній території визначаються його виборчою адресою. Зараз йдеться про те, чи зможе громадянин України, будучи зареєстрованим в одній адміністративно-територіальній одиниці, голосувати в іншій. Відповідь на це запитання нам дає новий виборчий кодекс та закон України “Про Державний реєстр виборців”. Як передбачав закон “Про місцеві вибори”, так і нинішній Виборчий кодекс України – для підготовки та проведення голосування на виборах, орган ведення Державного реєстру виборців для кожної звичайної виборчої дільниці, утвореної на території, на яку поширюються його повноваження, складає на основі відомостей Держреєстру виборців попередні списки виборців. Ведення Держреєстру виборців регулюється законом “Про Державний реєстр виборців”. Ключовим моментом є зміни до цього закону, передбачені підпунктом 3 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Виборчого кодексу України. Вони набирають чинності вже з 1 липня 2020 року та будуть застосовані на найближчих виборах.

Законодавці додали в закон “Про державний реєстр виборців” ч. 3 до ст. 8 та ч. 5 до ст. 20. Ними передбачено, що за мотивованим зверненням виборця, для визначення іншої виборчої адреси, ніж його зареєстроване місце проживання, останній може звернутись до органу ведення реєстру виборців із заявою. До заяви треба додати один із вищезазначених документів, щоб використати своє право на голос з іншою територіальною громадою. Якщо ж розглянути перелік документів як підстав для зміни місця голосування, які пропонує законодавець, можна звернути увагу, що останні п’ять (2-6) документів видаються держорганами. Відповідно, отримати їх без законних підстав буде не легко. А ось щодо першого – це документ, який укладається між двома фізичними особами у звичайній письмовій формі та не підлягає обов’язковій державній реєстрації. Він може бути використаний для банального збільшення голосів для конкретного кандидата у депутати шляхом завезення автобусами людей з інших регіонів. Проте чинний житловий кодекс передбачає, що норма жилої площі встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метра на одну особу. Чи є на сьогоднішній день компетентний орган, який напередодні виборів перевірятиме кількість договорів оренди (осіб в одній квартирі), відповідно до житлової площі квартири – не впевнений.

І на завершення, щоби відтепер стати депутатом місцевого рівня, одного бажання мало, ще потрібно мати й гроші. Грошова застава застосовується виключно на місцевих виборах до обласних рад, а також міських рад та міських голів у містах із кількістю виборців більше 90 тис. Для місцевих організацій партій, які висунули виборчий список кандидатів у депутати обласної чи міської ради та кандидата на посаду міського голови, а також для особи, яка висувається кандидатом на посаду міського голови (із кількістю виборців більше 90 тис.), грошова застава розраховується як результат множення чотирьох розмірів мінімальної заробітної плати (4Х4723 грн), встановленої на день початку виборчого процесу, на кожні 10 тисяч виборців. Нескладний підрахунок каже, що для обрання депутатів до Закарпатської обласної ради (кількість виборців приблизно 945 тис), партії треба внести грошову заставу у розмірі 1,77 млн грн, яка не повертається у випадку непроходження в раду! Тобто у кого більший фінансовий ресурс – той і переможе.

Олексій Фазекош, кандидат юридичних наук,
голова правління Асоціації захисту прав правників,
голова Ради адвокатів Закарпатської області

Наприкінці двох перших місяців цього року відбулися знакові події – засідання Ради Асоціації Україна – ЄС (28 січня) та саміт ЄС (20-21 лютого). Незважаючи на те, що в першому випадку Україна грала головну роль, а в другій – навіть не приймала участь, важко зразу сказати, яка з цих подій матиме більш важливий вплив на євроінтеграційний процес в нашій країні.

Адже сама відсутність України на саміті ЄС 2020 року багато про що говорить. Особливо тим, хто займався питаннями євроінтеграції ще у 2004 році. Мені самому не привелося ані приймати участь у « Помаранчевій революції», ані, навіть, спостерігати її по телевізору. Але повернувшись невдовзі з далекої Африки, я відвідав своїх колег у «високих кабінетах» і відчув їх оптимізм, який зводився до висловлення: «Тепер ми вступимо до ЄС – хто ж посміє нам відмовити!». На той момент у нас навіть не було угоди про асоціацію, яка була у знайомій мені Південній Африки. Отож, оптимізм «високих кабінетів» швидко пройшов і влада прийнялась за подолання європейської «висоти» крок за кроком. На це пішло майже десять років, аж доки нам вдалося підготувати та узгодити Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Знову таки, мені довелося спостерігати за цим процесом здебільше з Європи: але я зміг побачити і наш нерозважливий поспіх, і європейські не зобов’язуючи обіцянки. Тобто, натяки або не задокументовані зобов’язання європейської сторони допомогти фінансово або організаційно з переходом на європейські технічні стандарти або маркетингом продукції, на яку розповсюджуються вимоги щодо географічної ідентифікації (сири, вина тощо). В принципі повторювалась історія з «Будапештським меморандумом» – але на той момент ми ще не знали чим такі історії завершуються. В даному випадку добрі наміри не витримали іспит видатками чи то в 60, чи то в 160 млрд євро. Уряди Азарова – Арбузова так і не надали точних (а точніше – ніяких) розрахунків майбутніх видатків, але сама відсутність домовленості щодо їх хоча б часткової компенсації була використана як привід відкласти підписання Угоди про Асоціацію. Зрозуміло, що це був лише привід. Причина полягала в неузгодженості між Росією та Заходом (США та ЄС) щодо проблеми контролю за країнами «спільного» або «розподіленого» сусідства ( Shared Neighborhood ). Студентський протест, однак, засвідчив, що Україна таки Європа. Я маю на увазі не тільки мету та гасла студентських демонстрацій. Йдеться про реакцію суспільства.

У людей мого покоління саме словосполучення «студентський протест» викликає в пам’яті події 1968 року. Тоді в Парижі студенти Сорбонни розпочали страйк і захоплення аудиторій зі скромною вимогою скасування заборони студентам-хлопцям відвідувати своїх подруг у дівчачому гуртожитку. Вимоги поступово зростали, але не виходили за межі розумного. Втім, влада кинула на розгін студентів поліцію «зі спецзасобами». Наступного дня студенти пройшли по робочому передмістю з гаслами: «Татку, вони нас б’ють!». І ось тоді вже почалась справжня революція, наслідком якої стало падіння уряду популярного, героїчного, заслуженого, авторитетного, великого Шарля Де Голля. До президента Януковича навряд чи можна використати хоча б один зі згаданих епітетів. Тим більше, не потрібно було чіпати хлопців та дівчат. Але ж вони в «університетах не навчалися» (хоча дипломи мали професорські) і історії (за межами шкільного курсу) не знали. Отож, сталося те, що сталося і «революція гідності», зрештою, призвела до того, що Україна не тільки «перейшла Рубікон» на своєму шляху до Європейського Союзу, але і «спалила мости» до Союзу Євразійського.

Тепер здавалось би, «хто ж нам відмовить»! Але таки відмовили: європейська сторона не тільки не погодилася вписати в текст Угоди згадку про «європейську перспективу» України (право на отримання статусу кандидата та початок переговорів про вступ до ЄС по досягненню певних умов), але ще й примусила вистраждану Україною Угоду пройти скрізь полум’я «нідерландського референдуму» – який виключив навіть можливість внесення такої згадки у майбутньому в порядку доповнення або роз’яснення. Україна залишається сусідкою Євросоюзу. Але у ЄС багато й інших сусідів. Зокрема, на півдні регіону ( тобто, користуючись добре відомим терміном – «у м’якому підчереві» Європи). І на фінансування стабілізації ситуації у цих сусідів ЄС спрямовую вдвічі більше фінансових ресурсів, аніж на аналогічні заходи у своїх східних сусідів. Воно і зрозуміло: емігранти з Півдня загрожують порушити (якщо вже не порушили) соціальну стабільність самого Євросоюзу, у той час як самовіддані прикордонники на Сході (Україна, Молдова, Грузія) і так мусять міцно триматися самі і тримати рубежі Європи. Куди ж вони подінуться? Навіть, якщо усі переїдуть до країн ЄС – соціальних проблем (як засвідчила практика міграції «польських сантехніків») створять небагато, а от користі принесуть не мало (підтвердженням чому є все ширше відкриття дверей для гастарбайтерів з України в країнах вже не тільки «нової», але і «старої» Європи).

Що ж до країни в цілому… Колись ми іронічно згадували про «вічного кандидата» – Туреччину. Але Туреччина, принаймні, кандидат, а ми вже більш двох десятиріч чекаємо хоча б на кандидатство. Країни західних Балкан (про які взагалі не йшлося тоді, коли ми вже «примірялися» до Євросоюзу) – вже розпочали свою ходу до ЄС. І я впевнений: якщо Білорусь такі зважиться змінити геополітичний вектор, то до Євросоюзу її приймуть значно скоріше. Бо ж сказано: «Стукайте, і вам відкриють». Ми ж поки що скиглимо під європейськими дверима як голодне цуценя. Маленьку кісточку нам, звісно, винесуть…

Це, власне, і було продемонстровано на черговому засіданні Ради Асоціації. Нова українська команда збиралася на засідання Ради з новими ідеями і новими вимогами. Роки виконання Угоди (нагадаю, що в повному обсязі Угода діє з 1 вересня 2017 року, але тимчасове застосування окремих статей, – включаючи, економічну, галузеву та фінансову співпрацю, – розпочалося з 1 листопада 2014 року) засвідчили, що «довгі торги» та затягування з введенням Угоди в дію не минулися для України даром. Практика використання досить швидко вказала на огріхи: замаленькі безмитні квоти для українських експортерів, відсутність адекватної допомоги у запроваджені технічних стандартів, непорозуміння з експортом лісу-кругляка та курятини тощо. З нашої точки зору, необхідність «перезавантаження» Угоди обумовлювалася наступними причинами:

– Нереалістичність строків, закладних в УА. Під час підготовки технічної частини УА та графіку виконання зобов’язань до неї, з метою прискорення процесу її укладання, керівники відповідних центральних органів виконавчої влади закладали значно менші строки від необхідних по окремих заходах, по деяких з них (наприклад, по певних змінах в діяльності митних органів України) закладені строки виконання складали 1 рік, хоча, за оцінкою фахівців, вони вимагали щонайменше 3 років.
– Застарілість певних зобов’язань по УА. Оскільки перші графіки зобов’язань України почали розроблятися ще у 2008 році, то станом вже на 2019 р. окремі нормативні документи ЄС, які Україна повинна була імплементувати у своє законодавство, втратили силу та були замінені на інші. Це призвело до ситуації, в якій виконання цих зобов’язань не мало практичного сенсу та потребувало додаткових переговорів з ЄС. Загалом, у процесі здійснення системних реформ в Україні необхідно постійно мати на увазі не лише чинне законодавство ЄС, але й основні тренди його подальшого розвитку (особливо в питаннях створення Фіскального та Банківського союзів, а також модернізації валютної системи ЄС) з тим, щоб забезпечити постійне «коригування цілей» не лише імплементації УА, але й євроінтеграції України в цілому.
– Інституційна слабкість процесу забезпечення імплементації Угоди про Асоціацію з ЄС. З усіх варіантів організаційного забезпечення процесу імплементації УА, які попередньо розглядалися, було обрано варіант створення структури у вигляді Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції та інституту заступників міністрів з питань євроінтеграції, які згодом були «замкнуті» на віце-прем’єр-міністрі з питань євроінтеграції. Фактичне «опускання» ступеню відповідальності до рівня заступників міністра (третя-четверта ієрархічна ланка) призвело до зниження якості таких факторів імплементації, як виконавська відповідальність, взаємодія із законодавчим органом, міжвідомча координація, вплив на підприємницькі кола, спілкування з громадянським суспільством тощо. Як наслідок, відповідні заступники міністра з європейської інтеграції ігнорували доручення віце-прем’єр-міністра з питань євроінтеграції щодо відвідування Верховної Ради для роз’яснення народним депутатам профільних питань по євроінтеграційних законопроектах, що призводило до негативного голосування по них. Крім того, недолік такої бюрократичної моделі полягає у тому, що заступники міністра, як правило, змінюються з призначенням нового міністра, що вимагає додаткового часу для введення новопризначеного заступника у стан справ.
– Прийняття законодавчих рішень, що суперечать УА. Суттєві проблеми виконання УА як в юридичній, так і політичній площині створює прийняття Верховною Радою України законів, які йдуть урозріз із зобов’язаннями України по УА. Так в 2015 р. Верховна Рада України запровадила десятирічну заборону на експорт необроблених лісоматеріалів (лісу-кругляку). Однозначним наслідком мораторію на експорт кругляку стала проблема у взаєминах України з ЄС, оскільки така заборона порушує положення УА. У січні 2019 р. ЄС ініціював проведення з Україною консультацій щодо мораторію. В політичній площині це призвело до того, що по інших питаннях, наприклад, по укладанню з Україною Угоди АСАА ЄС більш прискіпливо ставився до виконання усіх вимог. Крім того, Верховна Рада України восьмого скликання не підтримувала законопроекти, спрямовані на виконання УА, а народні депутати реєстрували законопроекти, альтернативні до тих, що спрямовані на виконання УА, що гальмує процес прийняття необхідних законів.
– Відсутність мотивації для прийняття законів, необхідних для УА. Суттєвою відміною порядку імплементації Україною УА від аналогічного процесу в інших країнах-нових членах ЄС є відсутність будь-яких запевнень (гарантій) щодо майбутнього членства країни в Європейському Союзі, або хоча б встановлення певних попередніх умов для такого членства. Такий підхід помітно зменшує мотивацію української сторони у виконанні умов УА, особливо в тих випадках, коли це пов’язано зі значними фінансовими витратами, а також з проведенням внутрішнього політичного діалогу, або консолідації інститутів економічного співробітництва. Необхідно, однак, усвідомлювати, що така ситуація не є ані випадковою, ні недоліком в роботі українських політиків та фахівців, які приймали участь у підготовці УА. Це лише продовження (або підтвердження) принципу «відсутності зобов’язань щодо членства», характерного і для усієї політики східноєвропейського партнерства ЄС.

Як відомо, формальною приводом для рішення уряду М. Азарова стосовно відкладення підписання Угоди щодо асоціації та ЗВТ між Україною та ЄС стало ствердження про необхідність фінансування переходу економіки України на нові технічні стандарти та регламенти в сумі до 160 млрд євро. Пізніше було заявлено, що це «суто теоретична цифра», а реальна потреба може складати близько 10 млрд євро, хоча ця цифра також ніяк не обґрунтовувалася. Втім, і досі не має обґрунтованих розрахунків реальних фінансових витрат на перехід української економіки на нові європейські стандарти.

В той же час, аналіз, проведений фахівцями (зокрема, з Інституту політичних досліджень та політичних консультацій), засвідчує, що на державу лягатимуть витрати, пов’язані з формуванням адміністративної структури та дозвільної системи; створення системи авторизації та процедури ліцензування.

До цієї групи витрат також слід віднести фінансування:
– створення програми імплементації, включаючи інвестиції в нову інфраструктуру або модернізацію існуючої;
– підготовки планів та програм з метою забезпечення дотримання вимог щодо якості;
– створення та підтримку мережі станцій моніторингу дотримання стандартів якості навколишнього середовища і пов’язаного з ними технічного забезпечення;
– підготовки та публікації кодексів належної практики (codes of good practice);
– створення системи збору та обліку даних (наприклад, стосовно викидів парникових газів);
– забезпечення необхідним лабораторним обладнанням.

Крім того, необхідно передбачити витрати на утримання ветеринарних та інших інспекцій, підготовку кадрів, збір даних тощо. Не важко помітити, що більшість цих витрат носить скритий характер, тобто фактично вони повинні бути виконані існуючими органами державної влади в рамках їхніх функціональних обов’язків, втім обов’язковість такої роботи повинна враховуватися при прийнятті рішень щодо загального фінансування цих установ, оскільки вимоги щодо скорочення штатної чисельності їхніх працівників можуть унеможливити виконання зобов’язань держави щодо імплементації умов Угоди про асоціацію.

Окремо вирізняються прямі витрати (перш за усе, інвестиції в нову інфраструктуру), які мають на увазі дійсно додаткові витрати, альтернативним джерелом яких для державного бюджету можуть стати прямі іноземні інвестиції або фінансова (кредитна або грантова) допомога з боку ЄС та міжнародних фінансових організацій.

Втім, такі витрати стосуються, взагалі-то, питання переходу на нові технології, яке вирішується в межах стратегії розвитку кожного конкретного підприємства ( з визначенням відповідних джерел фінансування). Однак, покладання цих витрат на суб’єктів господарської діяльності буде ускладнено тим, що останні також потребуватимуть кошти для фінансування своєї частки додаткових витрат на дотримання екологічних стандартів та модернізацію (наприклад, будівництво удосконалених очисних споруд промислових стічних вод); тестування (наприклад, платежі за лабораторні аналізи, витрати на отримання дозволів тощо) або оплату більш високих закупівельних цін на більш якісну сировину. Ще більш високими будуть витрати в галузях або на підприємствах, продукти або технології виробництва яких, будуть заборонені або підпадатимуть під жорсткий контроль.

Дослідження, проведені ще у 2006 році, засвідчили, що в середньому підприємства для забезпечення переходу на нові міжнародні стандарти витрачають суми, еквівалентні 14 % собівартості продукції. Крім того, тестування такої продукції вимагає додаткових витрат в обсязі ще 4 % собівартості. Виходячи з цього рівня витрат, можна очікувати, що технічний перехід на європейські стандарти вимагатиме додаткового фінансування в сумі порядку 3 млрд євро.

Якщо звернутися до закордонного досвіду, то витрати на імплементацію законодавчих вимог ЄС в галузі лише захисту навколишнього середовища в десяти нових країнах-членах Союзу оцінюються в сумі від 50 до 80 млрд євро, в тому числі інвестиції безпосередньо за рахунок самих країн складали 2-3 відсотки ВВП. По аналогії, витрати української сторони можна оцінювати в розмірі біля 30-40 млрд євро. Звісно, що ці витрати будуть здійснюватимуться протягом кількох років. Крім того, уточнення розміру витрат вимагає детальної інвентаризації необхідних технологічних модифікацій, з тим щоб уникнути спекуляцій стосовно неіснуючих вимог на кшталт «зміни ширини залізничної колеї», про яку активно «попереджали» противники євроінтеграції в ході дебатів ще до підписання Угоди.

Також бажано не тільки передбачити необхідність відповідних фінансових витрат, але й встановити дієвий контроль за їхнім здійсненням з тим, щоб уникнути у майбутньому ситуації, аналогічній тій, яка виникла з виконанням зобов’язань щодо продажу на ринку м’ясної та молочної продукції домашнього виробництва тільки у відповідності до європейських норм.

Нещодавно ми знову обговорили ці проблеми на спеціальному засіданні Експертної Ради з зовнішньоекономічної політики. І А. А. Максюта, який був активно залучений до євроінтеграційного процесу ще задовго до його призначення на посаду першого заступника міністра економіки (у 2012 році) з сумом констатував: «Країни Східної Європи інтегрували до Європи як її частина, а ми інтегруємо як «додаток».

Враховуючи це, українська сторона розмірковувала над необхідністю поставити руба питання про перегляд («оновлення») відповідних статей Угоди. Але європейці дізналися про це заздалегідь і настійливо порекомендували: “Don’t even think about it”. Простіше кажучи: забудьте про це, тому що, по-перше, будь-які зміни вимагатимуть нової ратифікації, а це означає повторення «нідерландської історії» з непевним завершенням; по-друге (і це – головне), необхідно спочатку імплементувати хоча б то, про що домовились. А з цим у нас постійні проблеми. Щорічно показник імплементації (кількість норм та законодавчих документів) коливався на рівні п’ятдесяти відсотків ( «заборгованість» Верховної Ради була ще більшою). Станом на початок цього року
загальний прогрес виконання Угоди про Асоціацію за 014—2024 роки склав 43 %. За 2019 рік поточний прогрес виконання Угоди з боку Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, інших заінтересованих органів державної влади склав 37 % від запланованого протягом року обсягу реалізації завдань. Кабінетом Міністрів України було виконано 53 % завдань, передбачених планом заходів на 2019 рік, Верховною Радою України — 12 % завдань, інші органи державної влади виконали 21 % завдань. І це за офіційними даними. Незалежні спостерігачі (які враховують ще і повноту виконаних завдань) ще більш песимістичні. Тобто, можна констатувати, що державні органи України не забезпечують повномасштабну імплементацію Угоди про Асоціацію на всіх основних рівнях, а низькі темпи процесу імплементації УА в умовах високого публічного очікування щодо його результатів вказує на наявність достатньо високої ймовірності зриву програми імплементації Угоди про Асоціацію з ЄС у встановлені періоди, а отже створює реальну загрозу виконанню завдання (наданого ще президентом П.Порошенко і ніким, здається, не скасованим) щодо подання заявки на членство України в Європейському Союзі у 2024 році. Крім того, зрив графіку виконання зобов’язань несе низку інших ризиків для України, а саме гальмування реальних реформ, на які є запит у суспільства, та втрату довіри партнерів України в ЄС, що суттєво підірве європейську перспективу України. В цьому контексті слід було б спрямувати виконавчі зусилля не стільки на все нові і нові ініціативи, скільки на забезпечення чіткого та послідовного виконання раніше узгодженого плану. Це, в свою чергу, продемонструє партнерам України в ЄС інституційну спроможність України робити наступні кроки у інтеграції до єдиного простору ЄС.

Про це, перш за все, свідчить той факт, що, попри наявність чітких планів імплементації УА, загальна (майже хронічна) незадоволеність темпами та змістом реалізації політики реформ є постійним контекстом критики української влади як з боку європейської спільноти, так і з боку українського громадянського суспільства. Значною мірою така незадоволеність стосується безпосередньо стану справ у питаннях, вирішення яких передбачено УА, адже саме ця Угода виражає у концентрованому вигляді основні напрями інституціональних та функціональних змін, здійснення яких необхідно для реформування соціально-економічної системи країни. Не випадково на стадії розробки та підписання УА досить часто лунали думки про те, що Угода про Асоціацію з ЄС по суті повинна була б стати основною програмою дій українського уряду. Як зауважив на вже згаданому вище засіданні Експертної Ради колишній постійний представник України при ЄС, відомий український дипломат А. І. Веселовський: «Уряд ще не зрозумів, що імплементація Угоди про Асоціацію вимагає щоденної роботи усіх і один лише Офіс з євроінтеграції не вирішить цього питання». Але, на жаль, вона поки що так і залишається «головною біллю» по суті «паралельного євроінтеграційного уряду» – інституту заступників міністра з питань євроінтеграції – Урядового офісу євроінтеграції та віце-прем’єр-міністра з питань євроінтеграції. Тобто чиновників, які не мають відповідних владних повноважень та інструментів впливу на величезні урядові структури, в яких, за великим рахунком, практично усі дії повинні або спрямовуватися на євроінтеграційні заходи, або узгоджуватися з цілями євроінтеграції. А створення окремої «євроінтеграційної вертикалі» просто дозволяє урядовцям – починаючи від прем’єр-міністра – самоусуватися від такої роботи.

Що б, на нашу думку, потрібно було зробити в організаційному плані, так це «імплементувати імплементацію» – тобто, включити план виконання умов Угоди про Асоціацію до програми дій уряду і доручити контроль за нею особисто прем’єр-міністру або, принаймні, першому віце-прем’єру (яким цілком може бути професійний міжнародник). Що ж до відповідних заступник міністрів, то вони могли б стати просто представниками або комісарами МЗС (який координуватиме загальні зусилля урядовців в цьому напрямку). Причому, враховуючи, що інститут комісарів бере свій початок ще у Римській імперії, пізніше широко використовувався європейськими імператорами, королями та, навіть, римськими папами, а тепер – і Єврокомісією, такі єврокомісари цілком вписуватимуться в євроінтеграційну парадигму.

Є над чим попрацювати і єврокомісарам з Брюсселю. Згадаймо хоча б сумну долю Угоди про оцінку відповідності та прийнятність промислових товарів (Agreement on conformity assessment and acceptance of industrial products – АСAА), яку у нас називають красиво – «промисловим безвіком». Нагадаю, що Угода АСАА є спеціальною формою Угоди про взаємне визнання, що спрямована на узгодження законодавчої системи та інфраструктури країни та інтересів Європейського співтовариства. Укладення двосторонніх угод АСАА за окремими секторами сприяє взаємному допуску промислової продукції між країною-партнером та ЄС. Запровадження домовленостей такого типу передбачає фактично повну адаптацію національного законодавства до законодавства ЄС щодо продукції в пріоритетних сферах, охоплених цими угодами. Угода ACAA передбачає, що торгівля товарами між ЄС та Україною в секторах, які охоплює Угода ACAA, буде проводитися на тих самих умовах, які застосовуються під час торгівлі між країнами — членами ЄС. Такі угоди укладалися ЄС з країнами, які були кандидатами на членство в цій організації, та країнами Середземномор’я і дали змогу продукції, що охоплювалася ними, вільно просуватися на внутрішньому ринку ЄС.

Передбачається, що в підсумку дія АСАА по відношенню до України буде поширюватись на 27 секторів, щодо яких Угода містить вертикальні зобов’язання. Передбачається вже досить давно – первісно підписання угоди планувалося на початок 2016 року, але «віз і нині там». Тепер йдеться про початок 2021 року. Європа чекає. Європа може собі це дозволити. А ось Україна – навряд чи.

Олександр Шаров, професор, д.е.н.

Що не кажіть, але ж трапляються в житті ситуації, які так чудово ілюструють давні прислів’я, наче самі були джерелом народної мудрості.

Отож розповім про те, як сьогодення ілюструє давній вислів «і сміх і гріх», який можна замінити й більш сучасним і справді саркастичним «страшне, сумне і політичне». Хоча зараз у нас усе таке — і політичне, і страшне, і сумне, а насправді огидне, відворотне, бридке, гидке, мерзотне, негідне, недостойне або навіть свинське (якщо що, то синонімічний ряд неповний). Про що йтиметься?

О, тут маємо величезне поле для роздумів, розповідей, обурення, а також для часткового або повного нерозуміння й знову обурення. А хіба ж не так?

Промисловість практично знищена. Усяка й будь-яка. Тепер спродають залишки колись величезних містоутворюючих підприємств і взагалі все під гребіночку. Якщо місто невелике, то тим більше там нічого не треба. Це ж усім зрозуміло і ясно як день. Медицина? Нема. Освіта? Нема. Право на роботу є (поки), але ж немає роботи. Пенсія? Ну, навіть пенсійний фонд збираються ліквідувати, щоб не було куди скаржитись. А ще ж інваліди… Уже не скажу хто, але ж хтось із властьімущих радив інвалідам іти на роботу, бо нічого на шиї у держави сидіти. Хоча, по-перше, яке значення має прізвище цього політично-економічно-соціального генія чи генійки (гнійки, генієси, гієнки?), а по-друге, як бодай хтось із державних керівників і чиновників різних рангів уявляє роботу для інваліда? І ось тут ми можемо впритул підійти до інклюзивності. А це ж так по-європейськи!

Отож, по-європейськи держава має бути соціальною й інклюзивною. Про соціальну давним-давно записали в Конституцію (записали й забули), а про інклюзивність тільки горлають, як оті ховрахи на схилах (порівняння не моє, а поцуплене із збірника диктантів тих часів, коли дітей вчили, а діти щось таки знали). Відтак спочатку з’ясуємо, що то таке, ота європейська інклюзивність. Це слово спільнокореневе із славетним «ол інклюзів» (усе включено), бо ж походить від англійського inclusion — включення. І стосується інклюзія із інклюзивністю включно не лише можливості їсти від пуза і в три горла, бо на шару, на халяву чи задарма, але й доступності усіх сфер життя для всіх громадян.

Історія не зберегла інформації, хто з діячів ООН був так вражений турецькими і єгипетськими курортами, що навіть запропонував термін «інклюзія». Хоча про курорти – це не точно, може, там щось інше було. Але так чи інак, а в Конвенції ООН про права людей з інвалідністю термін «інклюзія» з’явився, а разом із ним з’явилося й поняття інклюзивності: усі сфери життя мають бути доступними для всіх, бо ж інклюзія може стати в нагоді не тільки людям із інвалідністю, яких зараз радять називати людьми із особливими потребами, щоб не ображати. Хоча хіба людей ображає термінологія? Облиште! Людей ображає державна політика, поведінка у спілкуванні, ставлення і чиновників, і тих, хто поруч: зневага, зверхність, байдужість, презирство, погорда. Пам’ятаєте диво-акцію «Запроси інваліда на каву»? І це можна вважати вершиною інклюзивності нашого суспільства. На жаль.

За даними ООН, люди з інвалідністю є величезною частиною будь-якого суспільства — близько десяти відсотків. Україна є унікальною і в цьому — Держстат повідомляє тільки про 6%. Або нація здорова, або свисток поламаний. Принагідно зауважу, що з вітчизняною медициною і з соціальними службами можуть мати справу тільки дуже здорові й витривалі люди із сталевими нервами, яких жодна болячка не те що не задавить, а навіть не вхопить, бо й подивитися в ту сторону не зважиться. А якщо знати про пенсії для інвалідів, про роботу для інвалідів, про повагу до інвалідів, про допомогу отим нахабним калікам, то…

Рятуй мене, Матір Божа!

Ага, ось тут про об’єктивність Держстату. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в Україні кількість інвалідів сягає 15% населення (майже сім мільйонів), а майже двом мільйонам людей інвалідність суттєво заважає в усіх сферах життя, тобто й зовсім непереливки приходиться. Тепер годиться спитати, а кому вірите ви? Держстату чи ВООЗ?

Про інклюзивність по-українськи розповім на прикладах.

Приклад перший. Про повагу до людей з інвалідністю. Про ставлення до інвалідів. Про те, чому за грубі грошики вчать управлінців так звані консалтингові компанії. Одразу скажу, що я дуже хотіла цього не писати, навіть зверталася в компанію ICPM Consulting (ICPM Ukraine), яка опікується професійною сертифікацією менеджерів, із проханням прибрати із свого сайту цю погань, пояснивши, чому так не можна. Але чи то байдужість, чи то справді презирство до невиліковних хвороб із винятково негативним прогнозом, чи то невгасима жага слави…

На сайті http://icpmconsulting.com.ua/slovar/ погань залишилася, так само, як і мільйон помилок. Ну, то хай же так і буде: слава — то слава.

Отож, так звані тренери ICPM Consulting (ICPM Ukraine), які вчать управлінців великих компаній, вважають термінологічним вираз «розсіяний склероз мети».

Я письмово (!) просила прибрати цю дурницю із сайту. В Україні близько двадцяти тисяч людей страждають на невиліковну хворобу, яка називається розсіяний склероз. І це не про забудькуватість, не про неуважність, не про невміння мислити. Це про серйозні порушення, спричинені неправильною роботою імунної системи, яка починає знищувати нервові клітини власного організму, насамперед мозку. У результаті людина погано пересувається, погіршується зір, може слабшати слух, порушується робота травної й видільної систем… Але пам’ять і мислення не страждають або ж страждають останніми. Так звані тренери, які вчать когось працювати з персоналом, дозволяють собі ображати й принижувати величезну кількість людей — художників, лікарів, редакторів, музикантів, дизайнерів, робітників, юристів, студентів, економістів… Вчать принижувати. Вчать зневажати. Вчать топтати і знищувати. І кому до цього діло? Ну, запросіть каліку на каву… Але ж навіть на каву запрошувати не вчать.

Насправді, є люди, які допомагають. Просто допомагають. Пораненим допомагають. Дітям допомагають. Інвалідам допомагають (тобто людям із особливими потребами). Влаштовані вони, люди ці, так – не принижувати й не плювати, не зневажати й не заплющувати очі, а підтримувати й допомагати. Просто беруть на себе роботу, яку мають виконувати державні служби. Тихо, не афішуючи, не оголошуючи про свої справи й наміри. Бо люди. Бо живуть серед людей. Бо мають совість і гідність. І душу мають. І вчилися так як треба. І мудрість свою мають (алюзія на Тараса Шевченка)

Зате «тренери» висміють і тромбофлебіт, і розсіяний склероз, і, мабуть, іще щось. Здається, це життєва позиція. Кажуть, «наш час коштує збіса дорого, і наші клієнти платять». Бігме Боже, чого звідти наберуться оті «скуденти»? Мабуть, найлегше й найнешкідливіше — то клопи, кліщі й таргани. І навіть не говоріть, що я якась негречна, бо після «комунікативного тромбофлебіту» і «розсіяного склерозу мети» можу собі дозволити й набагато більше.

Для довідки можу сказати, що ВООЗ щорічно проводить День розсіяного склерозу (остання середа травня), бо це захворювання посідає третє місце у світі по інвалідизації людей працездатного віку, це проблема й біль світового масштабу, а зовсім не об’єкт для придуркуватих вправ у «ослоумності».

ICPM Consulting (ICPM Ukraine) має претензію на європейський рівень? Але це рівень некомпетентності, дрімучої безграмотності, хамства, зневаги до загальнолюдських цінностей, це рівень бездуховності й бездумності. Про яку Європу йдеться? І біда в тому, що таких мудрагелів і «наставників» немало.
І в порядку таких-сяких роздумів. Яка нам Європа з такими «тренерами» і з таким навчанням керівного складу? Які збіса європейські цінності? У Європі чи в Америці ці тренери уже б давно величезні штрафи платили, із усіма ліцензіями попрощалися б, із судів не вилазили б… А тут вчать ножкою копать людей із особливими потребами. У дорогому черевичку ножкою. Ну, не дарма ж про високу вартість свого часу весь час повторюють, як заїжджена платівка. І нікому до того діла нема, усе тихо, як у вусі. Правоохоронці мовчать. Правозахисники мовчать. Об’єднання інвалідів, різні і всякі, мовчать. Їй-бо, як на кладовищі тиша. Тільки солов’їв не вистачає і бубоніння батюшок…

…Правда, кави інваліду запропонували. Але я відмовилась…

Приклад другий. Шукаю роботу, і про це знає немало людей. Але інвалідність, яка справді «суттєво заважає в усіх сферах життя», але вік, але «тренери», які вчать керівників підприємств, у тому числі й державних (мабуть), бо це ж круто. Але ж неможливість опинитися в потрібному місці в потрібний час, але ж багато всякого й різного. І зважте, не одна я така.

Якось зовсім недавно звернулася до мене давня знайома й спитала, чи потребую роботи. У них, бачте, компанія потребує закриття вакансії за «інвалідською» квотою. Звісно, не з міркувань гуманності, а з міркувань податкових пільг, але ж тим не менше. Робота із серії «не бий лежачого», правда, і гроші такі самі — мінімалка мінус податки. Але ж однак свято! Надсилаю у відділ кадрів свої документи про інвалідність. А співробітниця відділу кадрів і відповідає, що ніяк мене працевлаштувати не можуть, бо це ж треба облаштовувати у мене вдома спеціальне робоче місце інваліда, як того вимагає всесильна МСЕК. Кажу, що нічого такого не треба, бо маю добре обладнане робоче місце і взагалі добре обладнаний життєвий простір. А далі – як в історії про «а він же їй що, а вона ж йому що».

Кажуть, що було б не зле подати роз’яснення офіційних органів про обладнання спеціального робочого місця інваліда. Як на мене, то за офіційними поясненнями має звертатися офіційна особа, тобто відділ кадрів підприємства. Але що ж відповість чи то МСЕК, чи то Міністерство соціальної політики? А скажуть вони, що всі відповіді є в законодавстві й що відділ кадрів має керуватися законом і підзаконними актами.

Шукаю законодавчу базу з цього питання. Витрачаю хвилини три. Знаходжу. Постанова Кабінету Міністрів України. Свіженька, ще навіть муха не повзала: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/70-2007-%D0%BF.

І що ж там пишуть? Крім іншого, посилаються на «Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні»: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/875-12#n152. А вже там у статті 18 пишуть: «Особам з інвалідністю, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома». Але конкретних вимог до робочого місця інвалідів немає! Невже законодавець щось загубив і не врахував? Та ж ні, усе нормально. Бачте, підстав для набуття інвалідності багато. Відтак і варіантів зручного й безпечного робочого місця теж немало. Та і яке місце облаштовувати, для кого? Скажімо, я літературний редактор. Це одне робоче місце. А хтось вишиває – це робоче місце зовсім інше. А хтось працює з деревом. А хтось навчає. А хтось… а хтось… Закон же не може унормувати всі варіанти робочих місць. Вимоги загальні — зручне робоче місце має бути, безпечне…

Ці вимоги у мене виконані, виконані з величезним запасом. Але знову, як то кажуть, мимо каси. На роботу не взяли. Принось, серденько, роз’яснення від кого-небудь (від МСЕК, від Мінсоцполітики, від Кабміну, від чорта лисого)… Але я не перебиратиму на себе функції відділу кадрів, бо це просто не за правилами й суперечить порядку.

Відтак роботи немає. Мені сказали: «ОК. Гарного дня». Сподіваюсь, що так воно й буде.

Назву компанії оприлюднювати не буду. По-перше, люди хоча б спробували, хоч і не дуже послідовно й не надто наполегливо. По-друге, це не окремий випадок-виняток, це загальна тенденція в українському суспільстві, і назва компанії — це ні про що. Хіба що про інклюзивність. Це не моя історія. Це історія тисяч і тисяч, просто про це якось не говорять. Не вірять у перемогу справедливості, правди, закону. Будуємо тим часом правову державу? Правову, але неінклюзивну, відтак неєвропейську. А відтак недемократичну й зовсім, здається далеку від права.

Усі люди однакові. Усі мають однаковий доступ до будь-яких суспільних інституцій, до будь-яких послуг. Усі мають право на роботу й на заробіток, на повагу й на підтримку. Особливі потреби – це нормально, бо ніхто не знає, коли сам потребуватиме чогось особливого, причому причиною потреби в інклюзії може бути зовсім не інвалідність.

Тим часом ідемо в Європу. Без промисловості. Без землі, від якої планують здихатись. Без пенсійного фонду, який, здається, норовлять скасувати. Без соціальних зобов’язань. Без медицини. Без освіти. Без права на працю. Без права на відпочинок. Без інклюзивності. Тільки ілюзіями жиємо, тільки ілюзіями.
Це ілюзія інклюзивності по-українськи, дєтка. Ілюзія майже для семи мільйонів українців. Ілюзія, омана, фантазія, марення, видиво, примара, привид, фантом, химера, мара, fata morgana (перелік не є вичерпним).

Страшна, сумна і політична ілюзорна інклюзивність по-українськи рулює. А хотілося б звичайної й без ілюзорності чи витребеньок інклюзивності по-європейськи. Хотілося б… Але скачи, враже, як пан скаже. Куди ж доскачемо?

Наталія Коваль, спеціально для Vector News

Гетьман Іван Мазепа незважаючи на програну битву під Полтавою став славним в Європі після смерті немов міфічна постать. Його представлено великим гетьманом який розбудував свою землю мудрістю і військовими здібностями та разом з козаками заслужив не тільки на повагу але також на славу. Він став майже “культовою особою романтичної епохи”. У ХVІІІ столітті взагалі Україна і її лицарі козаки особливо зацікавили західних митців, поетів та письменників. З’явилося багато описів, історичних досліджень та художніх текстів. Козацька держава сприймалася як вікно в Європу, земля порубіжжя, а також символ вільних людей у боротьбі з московським авторитаризмом. Український приклад наснажував засохлі ідеали перестарілого континенту певного роду романтизмом.

У поемі славного англійського поета Лорда Байрона “Мазепа” написану 1819 року, хіба головною сенсацією стала фантастична любовна історія, що її запустив Мазепин противник при дворі польського короля. Вона мандрувала від одного оповідання до іншого. “Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив’язав коханця до спини дикого необ’їждженого коня — і той помчав степами на схід, в Україну.”

Байрон писав свою поему як розповідь самого героя Мазепи про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви. У поемі Байрона протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного хоч старого гетьмана Мазепу — і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля Карла:

На поему Байрона гостро відреагував пізніше московський поет Олександер Пушкін який написав немов відповідь Байрону свою поему у 1828 році спершу під назвою таки “Мазепа”, не приховуючи свою пристрасть, а пізніше перед самою появою поеми під назвою “Полтава” але з словами Байрона як епіграф. Тобто немає сумніву що поема “Полтава” Пушкіна це відповідь на поему “Мазепа” Байрона. У поемі Пушкін преставив Гетьмана Украіни зовсім інакше. Пушкін славився тоді великим приклонником імперської “гібридної” війни.

Ясно, що поема Байрона йому не сподобалася, він скаржився на те, що в ній немає правди, а натомість багато фальсифікації, щодо дат, подій, навіть відомих фактів, що неправильно представлено Мазепу як державця, а не злочинця який зрадив свого суверена. Пушкін служив дезінформації імперії. Один критик Пушкіна оцінив його “Полтаву” так: “Загалом, поемою “Полтава” яку високо цінив російський імператор Микола І, Пушкін продемонстрував свою абсолютну відданість офіційні російській імперській ідеології, яка заперечувала право окремих поневолених народів (зокрема українців) на власну державу.”

Тарас Шевченко який не був особисто знайомим ані з одним ані з другим поетом читав поему Пушкіна і зареагував доволі драматично. Це на відміну від пропаганди радянської, мовляв, що Шевченко глибоко шанував Пушкіна і на пам’ять читав його вірші.

Московський імперський художник-скульптор Михайл Мікешин згадував відношення Шевченка до Пушкіна: “Сидячи у гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна і не тому, що він вважає його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін автор поеми “Полтава”. Шевченко дивися на Кочубея не інакше як на донощика, а Пушкін бачив у ньому вірного сподвижника Петра Великого оклепаного і страченого Мазепою. Марно запевняв я Шевченка, що з своєї точки погляду Пушкін правий і що він так самісінько щирий, як Шевченко в своїй ненависті до поляків. Але Шевченко тим дужче лаяв Пушкіна чим палкіше я боронив його.”

Для свідомого українця почування Тараса Шевченка повинно мати питоме впливове значіння. Фактично цю свідомість чи вплив треба починати виробляти у дитинстві. Українські діти повинні йти з дитинства до Тараса. Це правда проявляється з різних виховних програм як в Україні так само і у діаспорі. От у Катеринівському ліцею Лозівської міської ради Харківськоі області на вебсайті є описано цілу виховну програму під заголовком Літературна Гра “Іду з дитинства до Тараса” з метою: “…перевірити знання учнями відомостей про життя і творчість Т.Г.Шевченка, ознайомити учнів з науковими та художніми творами про поета, розширити відомості про Шевченка-художника, зацікавити його живописною та поетичною творчістю, донести думку про визначну роль Кобзаря в історії України;…виховувати на прикладі життя і творчості Шевченка любов до рідної землі, народу, мови та культури, усвідомлення відповідальності за долю України.”

Там подано спесифічні уроки життєвого шляху поета, його віршів, та навіть пісень з слів поета, що втілюється різними способами конкурсами, грами, піснями “Садок вишневий”, “Зоре моя вечірная”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Як умру то поховайте”, “Думи мої”.

Пісні на слова Шевченка виконують не тільки учні Катеринського ліцею.

Роковий гурт “Кому Вниз” ще у 1990-их роках виконував поеми поета більш політичного характеру з своєю оригінальною музикою. У мене і досі дзвенить в голові гурт “Кому Вниз”:

От урок Шевченківського національного виховання, що втілюється глибоко не тільки у пам’ять але і в дущу української особистості. Коли б зосередились ми глибше у політичнні поеми Тараса мабуть не було б між нами малоросійства. Наразі поки що незрозуміло чому на оновленій Україні какають і дакають, Олександри називають себе Сашами, Висилі Васями, Євгени Женями, а у наших містах в Украіні вулиці несуть ім’я імперського Пушкіна і називають гарним поетом того якого Тарас Шевченко лаяв як імперського воздвиждника.

Московський письменник Іван С. Тургенєв який був знайомим з українською і московською письменницею Марією Олександрівною Маркович (Марко Вовчок) і запізнав Тараса Григоровича Шевченка після його повернення у Петербург з заслання писав так хіба без найменшого намагання кривдити: “…я познайомився з народним поетом Малоросії незадовго до його смерті…Я приїхав в академію разом з Марією Олександрівною Маркович…яка незадовго перед тим теж пересилилася в нашу північну столицю і була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалися тоді в Петербурзі…В студії художника, коли ми прибули з пані Маркович вже була одна дама (теж малоросіянка за походженням)…”

Ясно, що при таких умовах самі українці починали може не уважати себе малоросами, але прийняли номенклатуру, і приймали її інколи на зовнішній вигляд добровільно, тобто без протиставлення. Очевидно були виїмки — свідомі українські патріоти як Тарас Шевченко і багато його послідовників які виховувалися на його віршах. У Шевченка творах найбільш використаний термін це “Україна”. Нема “Малоросії”.

Тому поручаю іти з дитинства до Тараса:
В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні , і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Крізь глум юрби і суєту,
Ні, не в минуле, а в майбутнє,
До тебе я, Тарасе йду…

Стоїть Тарас на горі велетень, а під ним “крута та круча” велетень Дніпро. Пропоную цілющу хоча б символічну купіль де Ревучий зустрічає Кобзаря:
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього до живого,
У Всесвіті віршів й поем
І в дощ, і в сніг карбую кроки
І чую, дивлячись в блакить:
Реве та стогне Дніпр широкий.
Щоб розбудити всіх, хто спить.

Дякуємо тобі Кобзарю, що ти нас своіх незрячих синів і дочок просвічуєш уже століттями і навіть сьогодні.

Post scriptum: Чому пишу не російський поет чи художник, а московський? Не як зневагу, а тому, що Шевченко так навчив. Він не користувався термінами росіяни чи Росія, а радше москалі, Москва, Московія. Слово Росія походить від слова Русь, а це наша українська, Київська, не москальська історія.