Blog

Декількома днями раніше ми вже повідомляли про те, що Центр дослідження Росії, обравши для обговорення на черговій конференції актуальну тему «Тероризм у внутрішній та зовнішній політиці Росії», вкотре продемонстрував, що, маючи статус громадської і позапартійної організації, успішно бере участь у підготовці креативних управлінських рішень. Частина матеріалів конференції вже опрацьвана, а тому в редакції “Вектор ньюз” впевнені, що їх републікація може зацікавити фахівців і пересічних громадян, які цікавляться політикою, зокрема, Російської Федерації. Сьогодні ми друкуємо статтю ветерана Служби зовнішньої розвідки України, генерал-лейтенанта Олександра Христенко.

Установлюючи й утверджуючи в Російській федерації авторитарний режим, Кремль возвів терор в ранг державної політики. Для боротьби зі своїми політичним противниками він активно застосовує методи, які не мають законодавчого або судового забезпечення (вбивства, незаконні арешти, викрадення людей, катування, страти громадян без суду і слідства тощо).

За дорученням держави вони можуть вершитися силовими структурами як всередині країни проти її внутрішніх опонентів, так і за кордоном – аж до проведення спеціальних операцій проти інших держав. Актами «державного тероризму» вважаються також злочини терористичного характеру, вчинені за фінансової, матеріальної та іншої підтримки держави членами терористичних організацій, найманцями, бойовиками приватних парамілітарних структур, лідерами та активістами організованих злочинних угруповань.

В українській політології така практика кваліфікується як «державний тероризм». (Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику
К.: Центр учбової літератури, 2009; Г. Перепелиця. Державний тероризм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець, Ю. Шаповал та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011)

Між тим, загальнопринятого юридичного визначення терміну «державний тероризм» у міжнародному праві немає. Навіть у Женевській декларації ООН про тероризм 1987 року, де розкрите це поняття, говориться, що він «проявляється в…», а далі перераховуються 11 (одинадцять) ознак «державного тероризму».

У цій статті для обґрунтування твердження, що Кремль проводить політику «державного тероризму» будуть розглянуті найбільш характерні з них. З цією метою використані матеріали з відкритих джерел – рішення судів, офіційні заяви державних діячів, свідчення учасників злочинів, висновки авторитетних міжнародних правозахисних організацій та інші вагомі докази.

1. Першою ознакою «державного тероризму» Женевська декларація визнає «практику поліцейської держави, спрямованої проти своїх громадян, спостереження, розгін зібрань, контроль за новинами, побиття, тортури, незаконні арешти, масові арешти, фальсифіковані звинувачення, показові суди, вбивства». Якщо факти застосування Кремлем насильства проти своїх громадян незаперечні, то визнання Росії «поліцейською державою» потребує обґрунтування.

Довідково: Ще 2014 року британське видання «The Independent», оприлюднило дані, що в Росії на 100 тисяч населення приходиться 564 поліцейських. На той час за їх кількістю на душу населення Росія вийшла на перше місце у світі, значно випередивши Туреччину, Італію, Португалію. Зараз це число зросло у зв’язку з утворенням 2016 року Федеральної служби національної гвардії Росії чисельністю до 340 000 співробітників. Саме вони по-звірячому розправлялися з учасниками протестних акцій в Москві, Санкт-Петеребурзі та інших крупних містах Росії влітку й восени 2019 року. Але надмірна кількість поліцейських не єдиний критерій, за яким держава визнається «поліцейською». Цей політологічний термін вживається щодо країн, де відсутній реальний розподіл влади, а Конституція не є головним законом; де поліція підзвітна своєму керівництву, а не закону і має набагато більше прав щодо громадянина, аніж обов’язків; де будь-які дії поліцейських вважаються законними, за виключенням очевидних порушень законодавства. Останніми красномовними свідченнями наявності підстав вважати Росію «поліцейською державою» є факт засудження до 3,5 років колонії актора Павла Устинова тільки за те, що під час його безпідставного затримання поблизу місця проведення несанкціонованої акції в Москві один з поліцейських вивихнув плече, а також оголошення в міжнародний розшук московського програміста Айдара Губайдуліна, звинуваченого в насильстві щодо представника влади за те, що він жбурнув у поліцейського пусту пластикову пляшку вагою 20 грам, хоча й не попав у нього. Взагалі, «Московська справа», яку розслідує Слідчий комітет РФ за статтею «масові безпорядки» щодо учасників санкціонованих і несанкціонованих акцій протесту «За чесні вибори» є важливим джерелом інформації про політичну кризу легітимності російської влади.

2. Ще однією ознакою «державного тероризму» Женевська декларація називає «доставку державою ядерної зброї на територію інших держав, у їхні територіальні води або в міжнародні води».

Довідково: Ще 2015 року, реагуючи на нестримані заяви російських політиків, Генеральний Секретар НАТО Йенс Столтенберг висловив занепокоєння можливістю розміщення російської ядерної зброї в окупованому Криму. Коментуючи їх, Секретар РНБО України Олександр Турчинов в інтерв’ю «Укрінформу» заявив, що Росія проводить активні роботи з розміщення на території окупованого Криму ядерної зброї і засобів доставки ядерних зарядів. За його словами, керівництво РФ поставило завдання розгорнути на півострові полк бомбардувальників Ту-22М3 і три дивізіони оперативно-тактичних ракетних комплексів «Искандер-К» й «Искандер-М», у тому числі, укомплектованих ракетами з ядерними боєголовками. Тоді ж, представник ГУР МО України Вадим Скибіцький оприлюднив висновки воєнної розвідки про те, що в Криму у російських окупаційних військ є засоби доставки ядерної зброї. Це літаки, бойові кораблі і підводні човни, розміщені на аеродромах Криму і військово-морській базі у місті Севастополі. Що ж стосується ядерних боєзарядів, які знаходяться на території Південного військового округу, то вони можуть бути швидко доставлені в Крим. 2019 року цей же експерт повідомив, що воєнна розвідка України зафіксувала проведення навчань у підрозділах, які залучаються до транспортування ядерних боєприпасів з території РФ на територію окупованого Криму. Можливість розгортання Росією ядерної зброї на окупованому півострові допускав Президент України Петро Порошенко. Виступаючи на Генеральній асамблеї ООН (лютий 2019 року), він підкреслив: «Не можна виключати і можливе розгортання ядерної зброї на півострові. Інфраструктура вже розвинена, і Росія використовувала останні п’ять років для її відновлення і модернізації».

3. Третя ознака «державного тероризму» – «військові маневри і навчання, що проводяться поблизу кордонів іншої держави (зона до 30 км від смуги державного кордону) і становлять загрозу її незалежності й територіальної цілісності».

Довідково: Після анексії Криму і військової агресії на Донбасі, вона не потребує детальної аргументації. Водночас, оскільки Кремль продовжує нарощувати потенціал для можливого вторгнення в Україну, варто хоча б назвати зосереджені на нашому кордоні військові з’єднання РФ, які регулярно проводять навчання і тренування:
– новостворена Восьма загальновійськова армія Південного військового округу, яка здійснює управління 1 і 2 армійськими корпусами чисельністю понад 30 тисяч осіб, розгорнутими на окупованих територіях Донецької і Луганської областей;
– потужне військове угруповання в Криму (база Чорноморського ВМФ, підрозділи сухопутних військ, повітряно-космічних сил, сил спеціальних операцій);
– дві загальновійськові армії, танкові армії, армійський корпус, армії військово-повітряних сил і ППО, підпорядковані стратегічному командуванню «Захід».
– попри неодноразові заперечення Президента РБ Олександра Лукашенка, існує небезпека того, що територія Республіки Білорусь також може бути використана Росією як плацдарм для агресії проти Заходу, і проти України.

4. Зміст рішення Міжнародного Суду ООН в Гаазі від 8 листопада 2019 року про визнання його юрисдикції у справі за позовом України проти РФ щодо порушення Росією Конвенції про заборону фінансування тероризму, а також Конвенції про заборону расової дискримінації, підтверджує обґрунтованість звинувачень РФ у проведенні політики «державного тероризму». Мова йде про такі ознаки як «атака збройними силами держави цілей, яка представляє загрозу для цивільного населення, що живе в іншій державі» і «створення та підтримка озброєних загонів найманців, з метою знищення суверенітету іншої держави».

Довідково: Нагадаємо, що серед звинувачень, висунутих Росії:
– надання зброї та інших видів допомоги незаконним збройним формуванням;
– збиття літака «Малайзійських авіаліній» рейсу MH17;
– обстріли житлових районів Маріуполя та Краматорська;
– знищення цивільного пасажирського автобуса неподалік Волновахи;
– вибух під час мирного зібрання в Харкові;
– дискримінація щодо української та кримськотатарської громад;
– заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу;
– низка зникнень, вбивства, самовільні обшуки, затримання;
– обмеження на викладання української й кримськотатарської мов.

5. Найбільш характерними ознаками політики «державного тероризму» Женевська декларація вважає:
– «вбивства і спроби вбивств державних діячів інших держав або національно-визвольних рухів, що вчиняються державою, незалежно від того, виконуються вони за допомогою військового удару, спеціальних операцій чи найму агентів»;
– «таємні операції розвідувальних або інших державних сил, спрямованих на дестабілізацію або підпорядкування іншої держави, національно-визвольного руху або міжнародного мирного руху»;
– «продаж зброї, що підтримує продовження регіональних воєн і затримує політичне вирішення конфліктів».

Щоб довести причетність Росії до вчинення таких дій, достатньо назвати приклади, які вже стали хрестоматійними:

а) вбивство 13 лютого 2004 року в місті Доха екс-виконувача обов’язки Президента Чеченської Республіки Ічкерія Зелімхана Яндарбієва. Тоді катарський суд визнав винними у вчиненні цього злочину двох російських громадян, яких засудив до 25 років ув’язнення. Зачитуючи вирок, суддя заявив, що: «… російське керівництво видало наказ про ліквідацію колишнього чеченського лідера. План вбивства обговорювався в штаб-квартирі російських спецслужб в Москві». Факт причетності злочинців до кадрового складу російських спецслужб визнав також у спеціальному звернені до катарської влади на той час виконувач обов’язки міністра закордонних справ РФ Ігор Іванов.

Довідково: Твердження Кремля, що спосіб знищення російськими розвідниками Зелімхана Яндарбієва нічим не відрізняється від тих, які у боротьбі з тероризмом застосовують інші спецслужби, є непереконливим. По-перше, на той час жоден суд, у тому числі російський, винним Яндарбієва у вчиненні терактів не визнавав, а оголошення Росією 2001 року його в розшук по лінії Інтерполу є досить спірним рішенням, позаяк було політично вмотивованим. По-друге, якщо Росія визнавала Яндарбієва міжнародним терористом, то чому Президент РФ Борис Єльцин 1996 року вів з ним переговори в Кремлі, а Голова Уряду РФ Віктор Чорномирдін підписував з ним Угоду «Про припинення бойових дій в Чечні»? По-третє, внаслідок вибуху могли постраждати невинні жертви, які разом з Яндарбієвим і його сином у день вбивства поверталися з п’ятничної молитви.

б) отруєння 2006 року у Великій Британії колишнього співробітника МВС і ФСБ РФ Олександра Литвиненка, який за місяць до своєї загибелі отримав підданство Великобританії. За висновком судді Високого Суду Лондона Роберта Оуена, зробленим на підставі вивчення матеріалів британських спецслужб, операція з його вбивства, ймовірно, проводилась зі згоди тодішнього Директора ФСБ Миколи Патрушева і Президента РФ Володимира Путіна. Слід зазначити, що отруєння Литвиненка ретельно готувалось, було здійснено професійно, а сама ліквідація перебіжчика супроводжувалася низкою операцій прикриття.

Довідково: Як відомо, першим, на кого впала підозра у вбивстві Олександра Литвиненка був італійський адвокат Маріо Скарамелла. Він контактував з жертвою в день отруєння, попереджав Литвиненка, як свого однодумця, про небезпеку, а головне – в організмі Маріо Скарамелли також був виявлений «Полоній», від якого загинула жертва. На той час українській розвідці цей персонаж був добре відомий. Рівно за рік до отруєння Литвиненка в Лондоні, у жовтні 2005 року в Італії, дорогою в Неаполь поліція затримала автофургон з чотирма заробітчанами зі Львова. У результаті обшуку серед десятків коробок була знайдена одна, у якій знаходились один чи два, точно не пам’ятаю, постріли для ручного протитанкового гранатомета (РПГ). Як з’ясувалось, автофургон був затриманий за зверненням в поліцію Маріо Скарамелли. Той точно вказав на тайник і заявив, що українці, за завданням спецслужб, нібито готували замах на нього у зв’язку з роботою в складі парламентської комісії сенатора Паоло Гудзанті. Нагадаю, що ця комісія була створена за ініціативою партії Сільвіо Берлусконі «Forza», на підставі відомостей з «архіву Мітрохіна». Таку назву отримали матеріали радянської розвідки, вивезені у Велику Британію колишнім співробітником архівного підрозділу ПГУ КДБ СРСР майором Василем Мітрохіним. Комісія Паоло Гудзанті вивчала вплив КДБ СРСР на італійських політиків періоду «холодної війни». Головним підозрюваним у співпраці з радянською розвідкою був, лівоцентристський політик Романо Проді – на той час основний конкурент Берлусконі у боротьбі за посаду прем’єр-міністра Італії. Попри те, що італійський суд повністю виправдав українців, які випадково опинилися в центрі шпигунського скандалу, а щодо Маріо Скарамелли виникли обґрунтовані підозри в інсценуванні замаху на самого себе, в європейському інформаційному просторі ще довго гуляла байка про українців-терористів. Вона мала два варіанти: українці – агенти КДБ-СБУ і українці – ісламські терористи. Автори цієї сенсації, щоб зробити з львівських правовірних християн бойовиків «Аль Каєди», у знайдену коробку з пострілами для РПГ підкинули ще й Коран. Показово, коли після арешту українців в Італії виник гучний скандал ми звернулися за консультацією до СЗР РФ, адже знали, що у справах парламентської комісії Паоло Гудзанті Маріо Скарамелла бував у Москві і контактував з високопосадовцями російських спецслужб, На жаль, відповіді від російських партнерів ми не отримали. І якби не професійні дії британської поліції, яка не зупинилась на версії причетності до вбивства Литвиненка Маріо Скарамелли, а почала перевірку інших, що зрештою вивели слідство на колишнього співробітника КДБ СРСР-ФСО РФ Андрія Лугового, загроза проведення масштабних дезінформаційних кампаній з компрометації України та її спецслужб була б реальною.

в) найгучнішим провалом російських спецслужб останніх років слід вважати отруєння у березні 2018 року колишнього співробітника російської воєнної розвідки, полковника Скрипаля і його доньки. За словами Прем’єр-міністра Великобританії Терези Мей вчинення цього злочину, внаслідок якого загинула невинна британка, санкціонувало російське керівництво, а міністр безпеки Співтовариства поклав відповідальність за отруєння Скрипалів особисто на Володимира Путіна. Показово, що намагався вбити свого колишнього колегу Скрипаля, полковник російської військової розвідки Герой Росії Анатолій Чепіга, який отримав це високе звання не після трьох відряджень в Чечню, а 2014 року, за участь в анексії Криму і війні на Донбасі.

Характеризуючи російську політику «державного тероризму», важливо звернути увагу на ще один важливий доказ, який експерти часто належним чином не оцінюють. Це відкрита і прихована підтримка Росією організацій, які більшістю цивілізованих держав визнаються терористичними. Російське керівництво не включає до Федерального списку терористичних ті організації, які займають чітко виражену антизахідну, антиамериканську, антиізраїльську позицію.

Довідково: Так, незважаючи на те, що Євросоюз, США, Канада, Японія, Ізраїль, частково Австралія і Великобританія вважають правлячий у Секторі Газа палестинський ісламістський рух ХАМАС терористичною організацією, Росія її такою не визнає, а лідери ХАМАС на запрошення Президента РФ Путіна постійно відвідують Москву. Російські військовослужбовці в одному окопі з бійцями елітного військово-політичного формування – Корпусу Стражів Ісламської Революції (КСІР), яке є частиною Збройних Сил Ірану, захищають режим Башара Асада в Сирії. І це попри те, що 2019 року влада США, Саудівської Аравії і Бахрейну визнали КСІР терористичною організацією. У сирійському конфлікті їх активним союзником виступає воєнізована ліванська шиїтська організація ХЕЗБОЛЛА, яка визнана терористичною в Євросоюзі, США, Канаді, Ізраїлі, Єгипті, Лігою арабських держав, країнами Перської затоки, а також частково Австралією і Великобританією. Багаторічні зв’язки пов’язують Росію з заснованою на марксистсько-ленінській ідеології Робітничою партією Курдистану (Курдською робітничою партією), діяльність якої заборонена в Євросоюзі, США, Великобританії, Канаді, Австралії, Туреччині, Нідерландах, Німеччині, Новій Зеландії, Франції, на Філіппінах, а також у Казахстані, Молдові, Азербайджані.

Якщо співпрацю з вказаними терористичними організаціями ще якось можна пояснити геополітичними інтересами і логікою боротьби Росії за регіональне лідерство у багатому на вуглеводи Близькому Сході й Середземномор’ї, то виправдати Кремль у видачі ліцензій на вбивства за кордоном представників опозиції, неможливо. Адже вони суперечать загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права, міжнародним договорам РФ і навіть їхнім федеральним законам.

Результати аналізу практики ліквідації політичних опонентів кремлівському режиму за кордоном дають підстави зробити припущення, що в Росії ХХІ століття обов’язково має існувати позасудовий порядок санкціонування вчинення таких злочинів, врегульований рішеннями вищого політичного керівництва країни. Звичайно, він має найвищий рівень секретності, вочевидь, гриф «особливої важливості».

Водночас, метод історичної ретроспективи дозволяє скласти уяву про нього, хоча б у загальних рисах. Застосування цього методу виправдане через те, що ФСБ, СЗР, ФСО вважають себе правонаступниками ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, свято оберігають і примножують традиції гвардії «залізного Фелікса».

Так, 20 грудня, в день підписання Леніним 1917 року декрету про створення ВЧК в Росії на державному рівні щорічно відзначають «День працівника органів державної безпеки». Вітаючи їх 2017 року зі 100-річним ювілеєм ВЧК, Володимир Путін наголосив: «Як би не змінювались епохи, абсолютна більшість людей, обравши цю важку професію, завжди були справжніми державниками і патріотами, які достойно і з честю виконували свій обов’язок…».

Отже, в листопаді 1929 року, після втечі помічника й особистого секретаря Сталіна Бориса Бажанова і його спільника – співробітника ОГПУ Аркадія Максимова навздогін зрадникам і як застереження всім, хто замишляв щось подібне, вищий орган державної влади СРСР – Центральний виконавчий комітет (ЦВК) опублікував постанову. Там повідомлялось: «Особи, які відмовляються повертатись в Союз РСР, оголошуються поза законом». Вона передбачала: а) конфіскацію всього майна засудженого; б) розстріл засудженого через 24 години після того, як його особистість буде встановлена. Закінчувалась ця постанова нечуваним формулюванням: «Цей закон має зворотну силу». Відмінять цю постанову тільки через 30 років, а до 1959 року згідно з нею відстріл опозиціонерів буде поставлений на потік. Жертвами радянського роежиму стануть – білогвардійські генерали, Лев Троцький, видатний радянський розвідник, неповерненець, який відкрито засудив сталінізм, уродженець Галичини Ігнатій Рейсс (Порецький), лідери українського національно-визвольного руху Євген Коновалець, Лев Ребет, Степан Бандера, ймовірно, Симон Петлюра, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа. 1952 року за дорученням Сталіна радянська розвідка навіть готувала вбивство керівника Югославії маршала Йосипа Броз Тіто.

Чіткі команди щодо їх фізичного знищення давало вище партійно-радянське керівництво СРСР, а Сталін разом Єжовим і Берією навіть особисто інструктував організатора і виконавця вбивств – одного з керівників радянської розвідки, уродженця Мелітополя Павла Судоплатова. У своїх спогадах «Разведка и Кремль» той залишив свідчення, що в одному із сейфів на Луб’янці у запечатаному конверті з написом «без дозволу вищих інстанцій не розкривати» і грифом «цілком таємно». зберігався спеціальний журнал записів усіх ліквідацій з посиланням на відповідні рішення вищих державних органів.
Російські історики спецслужб наполягають, що після вбивства 1959 року Степана Бандери Радянський Союз відмовився від цієї злочинної практики. При цьому вони посилаються на колишнього очільника ПГУ КДБ СРСР, останнього Голову КДБ СРСР Леоніда Шебаршина. Між тим, є підстави критично сприймати слова цього авторитетного фахівця, талановитої людини, відомого майстра афоризмів.

По-перше, спроба отруїти і зрештою вбивство Голови Революційної ради Афганістану Хафізулли Аміна в грудні 1979 року були здійснені спецназом КДБ СРСР. Рішення про його ліквідацію приймало Політбюро ЦК КПРС.

По-друге, очевидним є кураторський слід ПГУ КДБ СРСР в організації вбивства болгарськими спецслужбами дисидента Георгія Маркова.

По-третє, колись цілком таємна «Розвідувальна доктрина» СРСР, яка була затверджена 1974 року і залишалась чинною до 1991 року, «у сфері здійснення спеціальних операцій», серед інших ставила перед ПГУ КДБ СРСР завдання «проведення спеціальних заходів щодо зрадників Батьківщини і операцій з припинення антирадянської діяльності найбільш активних ворогів Радянського Союзу».

Вочевидь, суворо утаємничена «Розвідувальна доктрина Російської Федерації» та інші документи концептуального характеру, які визначають завдання і напрямки діяльності сучасних російських спецслужб, мало чим відрізняються від радянських. Хіба що в їхніх текстах ідеали «соціалістичного інтернаціоналізму» замінені на ідеали «Русского мира».

Наявна у відкритому доступі інформація вказує на те, що основним виконавцем замовних вбивств своїх опонентів за кордоном Кремль визначив військову розвідку – ГУ ГШ МО РФ (колишнє ГРУ). Але, вочевидь, убивство Яндарбієва, замах на Скрипалів, виконавцями яких були офіцери військової розвідки РФ – це лишень «вершина айсбергу». Так, виступаючи 2 листопада 2018 року на урочистостях з нагоди 100-річчя російської воєнної розвідки, Володимир Путін підкреслив її вагомий внесок у збереження в Сирії режиму Башара Асада: «Величезну роль у знищенні ватажків бандитів… відіграла військова розвідка». Під час анексії Криму й утверджуючи на півострові окупаційний режим, незмивною ганьбою покрили себе також співробітники ФСБ РФ, які тероризували й продовжують переслідувати кримськотатарських активістів і проукраїнськи настроєних жителів півострова. За оприлюдненою в квітні поточного року Службою безпеки України інформацією, кадрові офіцери російських спецслужб організовують терорисчтину діяльність в Україні з території окупованого Донбасу. При цьому ГУ МО ГШ РФ і ФСБ діють спільно, використовуючи «співробітників» МГБ ДНР, МГБ ЛНР та найманців з РФ. Жертвами вчинених ним терактів стали офіцери спецслужб України – генерал ГРУ МО України Шаповал і полковник СБУ Хараберюш. Згідно з заявою Голови СБ України Василя Грицака: «Це були спільні операції ФСБ і ГУ ГШ МО РФ…, а справжнім організатором вбивств був начальник Департаменту контррозвідувальних операцій, генерал-лейтенант ФСБ РФ Дмиро Мінаєв».

На відміну від України й закордоння, довести причетність російських спецслужб і вищого політичного керівництва Росії до організацій терористичних актів на своїй території, складно. Про справжню роль російських спецслужб в організації підривів житлових будинків у Буйнакську, Москві, Волгодонську восени 1999 року, попри наявність багатьох ознак, ми дізнаємось після падіння авторитарного режиму Володимира Путіна, а зараз можемо говорити лише у ймовірній площині.

На жаль, нерозкритим вважається вбивство журналіста Дмитра Холодова, у вчиненні якого обґрунтовано підозрюються співробітники ГРУ ГШ МО РФ, котрі «невірно зрозуміли вказівку» на той час Міністра оборони РФ Павла Грачова «закрити йому пельку». На документуванні «чеченського сліду» зупинилось слідство над виконавцями вбивств журналістів Анни Політковської (дівоче прізвище Мазепа, яка народилася в Нью-Йорку, в сім’ї радянського дипломата Степана Мазепи, де він працював у представництві Української РСР при ООН).

Президент Литви Даля Грибаускайте виразила думку багатьох, відгукнувшись на загибель затятого противника путінського режиму, щирого друга демократичної України Бориса Немцова таким чином: «Убивство Бориса Немцова показує, що Росія сповзає вниз, у темряву терору проти власного народу». Не встановлені замовники й організатори резонансних вбивств чеченської правозахисниці Наталії Естемірової і американського публіциста Пола Хлебнікова.

До зміни політичної влади в Росії шанси на розкриття цих справ мінімальні.

Для посягання на життя визначених російською владою противників, поряд з вогнепальною зброєю і вибухівкою, спецслужби традиційно використовують також отруйні і радіоактивні речовини, токсичні гази.

З цією метою вже в перші роки Радянської влади був створений, і ймовірно функціонує й по цей день, спеціальний науково-дослідницький підрозділ, який виготовляє, досліджує, випробовує, розробляє токсичні речовини і вдосконалює методику їх застосування. Про наявність такої зброї в арсеналі сучасних російських спецслужб, а також її високу ефективність свідчить, зокрема, спосіб ліквідації в результаті «агентурно-бойової операції» ФСБ РФ лідера арабських найманців в Чечні Хаттаба. Той миттєво помер, відкривши оброблений сильнодіючою отрутою конверт. Британські слідчі органи довели, що смерть Литвиненка настала внаслідок отруєння радіоактивним «Полонієм», а батька й доньку Скрипалів труїли нервово-паралітичної речовиною «Новичок». При цьому, заради об’єктивності, слід зазначити, що фізичне знищення терористів, застосування щодо осіб, причетних до терористичної діяльності тортур та «інших спеціальних методів дізнання», а також репресивних заходів щодо їх родичів практикується також силовими структурами різних країн, у тому числі США, Ізраїлю та інших.

Ще однією ознакою «державного тероризму визнається «скасування громадянських прав і свобод, положень конституції і законів під приводом протидії тероризму».

Як відомо, відповідно до Закону РФ «Про протидію тероризму» на ФСБ РФ покладена відповідальність за збір і підготовку матеріалів для прийняття рішення про визнання судами Російської Федерації організацій терористичними (всього 31). Серед них – «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль Ісламія»), прихильники якої з числа кримських татар жорстоко переслідуються ФСБ РФ в анексованому Росією півострові. Але правлячому режиму цього виявилось замало. Керовані Кремлем законники обґрунтували ще й теорію боротьби з «екстремізмом» (політичним, релігійним, національним), як ідеологічним підґрунтям тероризму. 2002 року в Росії був прийнятий Федеральний закон РФ «Про протидію екстремістській діяльності». Дарма, що жоден з нормативно-правових актів ООН, де вживається термін «екстремізм», не дає йому чіткого визначення. А у національних законодавствах США, Німеччини, Великобританії, Франції він геть відсутній. Слідом за РФ, мавпуючи законодавство колишньої метрополії, «екстремістська діяльність» переслідується кримінальними кодексами деяких пострадянських держав – Білорусі, Казахстану, Молдови, Таджикистану.

Довідково: Попри спротив вітчизняних фахівців режим Януковича також роздмухував жупел «екстремізму», намагаючись запровадити в Україні відповідальність за фантомну «екстремістську діяльність». Спочатку рішенням РНБО від 25 травня 2012 року «Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні», а згодом диктаторськими законами 16 січня 2014 року.

Боротьба з «екстремізмом» дозволила суттєво посилити роль ФСБ РФ, як стрижневої опори правлячого в Росії політичного режиму, вдосконалити вибудувану систему державного контролю за процесами, що відбуваються практично у всіх сферах людської діяльності: духовній, інтелектуальній, науковій, політичній, військовій, управлінській, творчій, а також у галузях освіти, охорони здоров’я, культури, медіа, юриспруденції тощо. Зокрема, за аналогією зі складанням списків терористичних організацій, відповідно до Закону РФ «Про протидію екстремістській діяльності» в Росії запроваджено практику визнання організацій екстремістськими (всього 60) і заборони їх діяльності на території країни.

Довідково: Якщо серед українських організацій честі бути визнаним терористичною удостоївся лише «Правий сектор» (Терористичне співтовариство – структурний підрозділ «Правий сектор» на території Республіки Крим»), то перелік українських екстремістських організацій виглядає більш представницьким: «Правий сектор», «Українська національна асамблея – Українська народна самооборона» (УНА-УНСО), «Українська повстанська армія» (УПА), «Меджліс кримськотатарського народу», «Українська організація «Тризуб» імені Степана Бандери», «Українська організація «Братство» (всього 6).

Згідно з Законом РФ «Про протидію екстремістській діяльності» Міністерство юстиції Росії, починаючи з 2007 року, складає і щорічно оновлює «Федеральний список екстремістських матеріалів». Він охоплює роботи на релігійні теми, образотворчого мистецтва, музичні, історичні, літературні твори, фільми, публікації, лозунги, веб-сайти, які за матеріалами ФСБ РФ визнані російськими судами екстремістськими. Станом на 30 грудня 2018 року їх перелік становить 4885 пунктів. Чільне місце у списку «екстремістських матеріалів» займають праці українських авторів і на українську тематику, насамперед, про спротив України імперській політиці Кремля, Голодомор, лідерів ОУН-УПА та інших діячів національно-визвольного руху.

Російська Федерація задовго до анексії Криму і військової агресії на Донбасі демонструвала всьому світові, що вважає Україну державою з сумнівною історичною легітимністю, яка повністю належить до сфери її «життєво-важливих інтересів».
Свідченням прагнення поширити свою юрисдикцію на Україну були спроби Кремля схилити керівництво нашої держави підписати Договір про співробітництво країн-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом.

Довідково: Нагадаю, 1999 року, спираючись на відпрацьовані СБ спільно з МЗС України аргументи, українська урядова делегація, утрималась від його підписання. Деякі статті були розцінені українськими експертами як свідчення бажання РФ створити умови для застосування своїх спецпідрозділів на території інших держав. Більш того, країна, яка погоджувалась приймати такі формування позбавлялась права висловлювати претензії до іноземних спецпідрозділів у зв’язку зі смертю, тілесними ушкодженнями, нанесенням шкоди майну фізичних і юридичних осіб під час виконання завдань, передбачених Договором. Історія довела правильність зайнятої Україною позиції. Під час Помаранчевої революції 2004 року, попри присутність в Україні співробітників російських спецслужб, вони не наважились брати участь у силових акціях проти претестувальників.

2012 року, скориставшись зміною політичної ситуації в Україні, лобістам інтересів Кремля в Україні вдалося включити до Рішення РНБО України «Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні», введеного в дію Указом Президента України В.Ф.Януковича №386/2012 від 08.06.2012 року, доручення МЗС України «вивчити питання і підготувати пропозиції» про приєднання України до вищезазначеного Договору. Утім, це доручення спочатку вдалося «забалакати», а згодом й переглянути. Не будь цього зроблено, російські спецпризначенці мали б повне право брати участь в антитерорисчній операції, оголошеній 19 лютого 2014 року тодішнім Головою СБ України Олександром Якименком і не нести за це жодної відповідальності.

Донедавна, оцінюючи тенденції розвитку міжнародного тероризму в світі, ми впевнено стверджували, що тероризм в Україні виявляється у проявах, характерних для початкової стадії його розвитку, а лідери міжнародних терористичних організацій не розглядають нашу державу як об’єкт своїх злочинних посягань. Її територія слугувала лідерам та активістам таких організацій місцем вербування нових прихильників, здобування коштів легальним і нелегальним шляхом на підтримку однодумців, у рідких випадках – підготовки до вчинення терактів у «третіх» країнах, а головне, використовувалась як транзитна, з метою легалізації, реабілітації, лікування, відпочинку бійців, отримання ними освіти тощо.

Жоден з вітчизняних експертів не міг тоді спрогнозувати, що обстановку по лінії боротьби з тероризмом в Україні кардинально змінить Російська Федерація, спецслужби якої, попри різні ситуації, вважались найбільш близькими і надійними партнерами. Але саме розвідувальні органи і спеціальні служби країни-агресора брали безпосередню участь у віроломній анексії Криму й організації військової агресії на Донбасі. Саме вони зараз здійснюють керівництво диверсійно-терористичною діяльністю ДНР-ЛНР, які вчиняли терористичні акти в Україні, через що проблема протидії тероризму набула у нас в державі особливої актуальності.

Відтак, враховуючи досвід і силу противника, пропоную включити до рекомендацій конференції такі пропозиції:

1. Визнати, що головною загрозою поширення тероризму в Україні є політика «державного тероризму» з боку Російської Федерації.

2. Підкреслити, що значне місце в її реалізації відведено російським спецслужбам.

3. Пріоритетними напрямами діяльності України з організації ефективної протидії такій політиці вважати:
– покращення міжнародної взаємодії та обміну інформацією між партнерами з НАТО і країнами Євросоюзу з питань боротьби з тероризмом;
– посилення взаємодії та обміну інформацією з протидії тероризму на національному рівні між суб’єктами боротьби з тероризмом й іншими уповноваженими органами;
– поліпшення науково-методичного, фінансового, матеріально-технічного, кадрового забезпечення діяльності антитерористичних підрозділів спецслужб.
– вдосконалення законодавчого забезпечення боротьби з тероризмом.

Зокрема:
а) запропонувати Верховній Раді України прискорити розробку і затвердження дієвого механізму реалізації вимог статті 24 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» щодо визнання в судовому порядку організації, відповідальної за вчинення терористичного акту, терористичною;
б) запропонувати МЗС України вивчити питання щодо доцільності відпрацювання пропозицій про внесення до Женевської декларації про тероризм 1987 року додаткової ознаки «державного тероризму» – «насильницьке протиправне відторгнення території та її одностороннє включення до свого складу».

Олександр Христенко,
ветеран Служби зовнішньої розвідки України, генерал-лейтенант

Позавчора, напередодні запланованого на 5-6 грудня державного візиту в Німеччину Президент Республіки Казахстан (РК) Касим-Жомарт Токаєв дав інтерв’ю репортеру російської редакції німецької телерадіокомпанії «Deutsche Welle» і ведучій телепрограм «Немцова. Інтерв’ю» Жанні Немцовій.

Серед інших, він відповів на питання, яке ось уже протягом п’яти останніх років розколює Європу й світ на прихильників законності і політичних гангстерів. Оскільки деякі засоби масової інформації процитували його зміст не зовсім коректно, це питання і відповідь Президента РК варті того, щоб навести їх дослівно:

«- Уряд Казахстану був наляканий подіями в Україні, а саме анексією Криму і війною на сході країни?

– По-перше, ми не називаємо те, що відбулося в Криму, анексією. Те, що відбулося, те відбулося. Анексія – це занадто тяжке слово стосовно до Криму. По-друге, ніякого страху, як ви кажете, не було, оскільки в нас, як я вже сказав, абсолютно довірчі, добросусідські стосунки з Російською Федерацією. З самого початку ми вірили в мудрість, порядність російського керівництва. Хотів би нагадати, що мінські переговори були початі, по суті, за ініціативою Нурсултана Назарбаєва. Щоправда, він тоді запропонував Астану, але через логістику і віддаленість від Європи було прийнято рішення проводити ці переговори в Мінську. На сьогоднішній день мінські угоди, по суті, є єдиним правовим документом, який може привести в кінцевому рахунку до врегулювання так званого українського конфлікту».

Відразу ж слід підкреслити, що чогось надзвичайно сенсаційного в цих словах нового Президента РК немає. Затиснутий з усіх сторін російськими інтеграційними проектами, насамперед, Договором про ОДКБ, Казахстан завжди був змушений підтримувати Росію. Висловлювання Касим-Жомарта Токаєва стали логічним продовженням політики Казахстану щодо України, починаючи з заяви МЗС РК від 18 березня 2014 року. Нагадаємо, тоді проведений 16 березня 2014 року російським спецназом «референдум» кримчан казахстанське МЗС назвало «вільним волевиявленням населення» і заявило, що Казахстан «з розумінням ставиться до рішення Російської Федерації в умовах, які склались».

Водночас, Перший Президент РК – Єлбаси (Лідер нації) Нурсултан Назарбаєв таких публічних заяв собі не дозволяв. Мудрий, досвідчений і надзвичайно обережний у висловлюваннях політик завжди знаходив аргументи протистояти забаганкам будь-кого зі світових лідерів – США, Китаю, Росії.

І навіть зараз, передавши верховну владу своєму наступнику, він продовжує дотримуватись обраної лінії поведінки. Зокрема, за підсумками зустрічі Володимира Зеленського з Нурсултаном Назарбаєвим, яка відбулась 22 жовтня 2019 року в Японії, на сайті Президента України з’явилась інформація, що: «Під час зустрічі піднімалось питання війни на Донбасі і окупації Криму Нурсултан Назарбаєв заявив, що Казахстан завжди підтримував територіальну цілісність і суверенітет України». Щоправда, на офіційному сайті Нурсултана Назарбаєва говорилося лише про те, що він «висловив занепокоєння у зв’язку з подіями в Україні» і «особливо підкреслив важливість мирного врегулювання конфлікту на південному сході України».

Що ж спонукало багаторічного керівника зовнішньополітичного відомства, прем’єр-міністра, очільника Сенату (верхньої палати парламенту) незалежного Казахстану зректися фундаментальних принципів міжнародного права, засвоєних ще під час навчання в Московському інституті міжнародних відносин? Адже навіть дипломату-початківцю відомо, що насильницька анексія Криму засуджена Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, Венеційською комісією, позаяк вона суперечить Хельсінкському акту, Договору СНД, Великому договору про дружбу між Україною і Росією, Будапештському меморандуму та іншим базовим документам, на яких тримається світовий правопорядок!

Не треба бути провидцем, мати дипломатичну освіту чи досвід роботи в міжнародних установах щоб здогадатись, що ці слова Касим-Жомарта Токаєва найбільше очікували в Кремлі. Володимиру Путіну напередодні зустрічі Нормандської четвірки в Парижі вкрай важливо було отримати підтримку Президента багатого на вуглеводи Казахстану.

Вочевидь, висловлювання Касим-Жомарта Токаєва відображають також уточнену позицію казахстанської делегації на черговій 26-ій зустрічі міністрів закордонних справ ОБСЄ, яка відбудеться 5-6 грудня 2019 року в Братиславі, де питання України буде одним з головних.

Як досвідчений дипломат Касим-Жомарт Токаєв прогнозував негативну реакцію на його слова в Україні, США і Євросоюзі. Крім нанесення збитків іміджу держави, він усвідомлював також ризики втрати роками напрацьований особистий авторитет, допускав, що в одну мить з ним, як дійсним членом Всесвітньої академії гуманітарних і природних наук, членом «Ради мудреців» Мюнхенської конференції з безпеки раптом можуть перестати ручкатися колеги з європейських держав. Однак, скоріш за все, у Президента Казахстану не було іншого вибору, як продемонструвати своє вірнопідданство Кремлю.

МЗС України оперативно відреагувало на слова Касим-Жомарта Токаєва. Висловивши занепокоєння, в Києві пообіцяли зробити демарш казахстанській стороні: «Слова президента Республіки Казахстан не тільки суперечать принципам українсько-казахстанських стосунків, але й міжнародно-правовій позиції, зафіксованій в резолюції ООН».

Міркування Касим-Жомарта Токаєва про «мудрість і порядність російського керівництва» взагалі шокують неприхованим підлабузництвом. Кому як не йому знати, що внаслідок анексії Криму членство Російської Федерації у Великій Вісімці призупинено, а введені політичні й економічні санкції проти Росії коштували її народу втрат на сотні мільярдів доларів. Не говорячи вже про виникнення економічних проблем для самого Криму, найбільш серйозні з яких – забезпечення населення водою і електроенергією.

Інтерв’ю Президента Казахстану нагадало ще один класичний прояв східного лакейства, продемонстрованого не так давно в Алмати прихильниками «віковічної дружби з братньою Росією».
У листопаді 2013 року, коли в Києві вже вирував Майдан, у Державному академічному театрі танцю Республіки Казахстан відбулась прем’єра балету «Серп і молот». Керував постановкою «жива легенда казахського балету» Булат Аюханов. Балет був присвячений ідеям рівності і братства на трудовому фронті. У першій частині цього неперевершеного витвору хореографічного мистецтва, під музику Георгія Свиридова «Время, вперёд», на сцену несподівано виринав Ленін.

Витанцьовуючи складні піруети, «вождь світового пролетаріату» допомагав товаришам по партії нести колоду на суботнику. За Леніним на сцені почергово дефілювали Маркс, Сталін, Абай (казахстанський поет і громадський діяч). У фіналі балету під бурні оплески з’являвся артист в образі Нурсултана Назарбаєва.

У такий спосіб казахстанські лакузи одним махом «прогнулися» під Нурсултана Назарбаєва і Володимира Леніна – творця СРСР, за яким так ностальгує Володимир Путін.

Казахстанські гострослови відразу ж охрестили цей балет «Ленин и бревно». А у зв’язку зі зміною верховної влади в Казахстані соціальні мережі зарясніли жартами, що автори спектаклю вносять зміни до лібрето і зайняті пошуком акторів на ролі Володимира Путіна і Касим-Жомарта Токаєва.

А чому б і ні? Аби колод на всіх вистачило.

Борис Дніпров

5 грудня 2019 року в Ужгороді в приміщенні Закарпатського апеляційного суду відбувся один з найбільш представницьких круглих столів за участі правників найвищого рівня.

Захід був присвячений темі створення Міжвідомчого комунікаційного комітету як елементу забезпечення довіри до судової системи.

Сторони фахово обговорили проблему формування позитивного іміджу правосуддя в Україні та регіоні, і вирішили підписати Меморандум про взаємодію і співпрацю представників системи правосуддя в Закарпатській області із представниками ЗМІ як перший етап налагодження та забезпечення ефективних комунікацій між інституціями системи правосуддя, ЗМІ та громадськістю.

За пропозицією голови Ради адвокатів Закарпатської області Олексія Фазекоша координатором Комітету обрано натхненницю цієї ідеї — голову Закарпатського апеляційного суду Ганну Фазикош.

Сам О.Фазекош обраний заступником Комітету, а Секретарем – Юдіту Кондракову, прес-секретаря Закарпатського апеляційного суду.

Також у заході взяли участь прокурор Закарпатської області Володимир Гаврилюк, керівник апарату Закарпатської ОДА Руслана Натуркач, голова Асоціації судових репортерів України Сергій Козлов, директор Центру БВПП Василь Попадинець, керівник управління патрульної поліції в Закарпатській області Юрій Марценишин, керівник Служби судової охорони в Закарпатській області Роман Мушак, голови районних судів Закарпаття та інші поважні представники органів юстиції та правосуддя.

За словами учасників заходу Меморандум був укладений з метою розвитку та розширення взаємодії і комунікації з представниками ЗМІ та громадськості, а також між інституціями системи правосуддя, наслідком роботи Меморандуму стане створення платформи для співпраці з реалізації програм доступу до правосуддя. В своїй дільності учасники Міжвідомчого комунікаційного комітету керуватимуться положеннями Конституції, Законів України “Про судоустрій і статус суддів”, “Про доступ до публічної інформації” та Мадридськими принципами щодо зв’язків із ЗМІ та суддівської незалежності.

Цілі Меморандуму є надзвичайно актуальними для формування позитивного іміджу правосуддя: 1) зміцнення та захисту системи правосуддя, 2) підвищення довіри до суду з боку населення, 3) створення майданчика для постійного діалогу та просвітницької діяльності судів, 4) удосконалення комунікації між судовими органами України, 5) втілення інших завдань і цілей системи правосуддя.

Наразі вже домовлено, що основними напрямами діяльності Комітету буде усний та письмовий обмін інформацією, розробка комунікаційних, стратегічних та поточних планів, здійснювати оперативний обмін інформацією, спільно виробляти та реалізовувати навчальні програми для громадян, представників ЗМІ з метою покращення іміджу системи правосуддя.

Соціалізм як ідея зараз переживає свій час ренесансу в Європі. Президенти в Іспанії та Молдові – соціалісти, правлячий уряд в Португалії сформований соціалістами, соціал-демократична партія в Німеччині – давно на провідних ролях, в Словаччині більшість міністрів – теж соціалісти. Вже не кажучи про той факт, що третина Європарламенту – теж представники лівого крила.

Але в Україні з соціалізмом зараз маємо певну політичну плутанину. Так, переглянувши реєстр Мінюсту, можна побачити, що наразі існують такі соціалістичні партії: «Соціалісти», «Християнські соціалісти», «Соціалістична Україна», «Прогресивна соціалістична партія України», «Соціалістична партія України (СПУ)» та «Соціалістична партія Олександра Мороза» тощо. Причому за соціалістичну партії Мороза ще сперечались то Ілля Ківа, то Сергій Каплін, то Петро Устенко, то Микола Садовий.

Проте 27 листопада 2019 року сталась одна подія, яка може покласти край «соціалістичному» хаосу і згуртувати прихильників лівої ідеї навколо єдиної потужної сили, здатної ставити перед собою серйозні цілі і досягати вагомих результатів.

Мова йде про те, що цього дня новим очільником партії «Соціалісти» став Євген Анопрієнко, який бачить свою місію у відродженні сильного політичного гравця – соціалістичної партії ідеологічного типу за європейським зразком і заради цього готового до певних об’єднавчих процесів. Своє перше інтерв’ю у статусі голови партії Є.Анопрієнко надав інформаційному агентству «Вектор ньюз», і сьогодні ми публікуємо першу частину інтерв’ю.

– Пане Євгене, вітаємо вас з обранням головою партії «Соціалісти». І це для вас перше інтерв’ю в такому статусі. Але, здається, ви вже стали «незручним» для певних осіб. Бо щойно переглянувши посилання у Вікіпедії на вашу партію, побачив там «свіже» редагування, що і партія вже «не партія, а бюрократична структура, яке не планує йти на вибори». І ваше обрання було проведене начебто з порушенням процедури, і таке інше. Що це – ознаки якогось конфлікту?
– Не зовсім так. Я б не казав про наявність конфлікту, але очевидно, що деякі люди виявились не готовими до такого розвитку подій, і вочевидь сподівались отримати керівні посади в партії, а тепер ось дошкуляють як можуть. Хоча звісно, що те, що ви щойно процитували, є неправдою. Поясню чому. Мова йде про деяких людей, які раніше входили і до політради партії. Так от, обрання мене головою партії «Соціалісти» відбулось 27 листопада мирним шляхом, без відкритих конфліктів. Захід був скликаний за рішенням Політради, і проведений повністю у відповідності до Статуту: приїхали 39 делегатів від 20 регіонів – і проголосували усі питання за порядком денним. Але питання слід поставити інакше: а чому в партії взагалі відбулась зміна керівництва? Політраду скликав тодішній голова партії Леонід Кожара, і рішення про скликання З’їзду було прийнято лише після критичного осмислення поточного стану справ. І тут вже треба трохи повернутись в історію. Ще в червні цього року у нас відбувався інший з’їзд, на якому ми розглядали питання участі партії у парламентських виборах. І от там дійсно відбулось щось подібне до конфлікту, бо один з тодішніх заступників голови та ще декілька членів Політради вирішили йти балотуватись до Верховної Ради не від нашої партії, а від інших сил. І це чомусь було представлено, ледь не як якась перемога. Принаймні, колишній голова партії Л.Кожара вважав це успіхом, що «наші люди йдуть до парламенту, хоч і від інших партій»…

– Не знаю, чи схоже це на партійну зраду, але звучить все ж таки дуже дивно…
– Дивно, це не те слово. І такою ж була реакція і інших членів Політради. Тим не менш зазначені особи написали добровільно заяви про вихід з партії і складання своїх повноважень. Парадокс ситуації полягав в тому, що їх так і не включили до жодних списків інших партій. Відповідно до парламенту вони не пройшли, і вирішили повернутись до «Соціалістів». Знову подали заяви до місцевого осередку партії, і один з них навіть брав участь як делегат цього останнього З’їзду і майже з усіх питань єдиним голосував проти. Тож, мабуть, і порушення під час З’їзду побачила одна особа – не більше.

– У підсумку: головна причина, чому відбулась зміна керівництва, – бо партія не взяла участь у парламентських виборах, так?
– Абсолютно вірно, бо участь у виборах – це основна функція будь-якої політичної сили. І тому для нас критичною стала не лише участь виключно у парламентських перегонах, але й у Президентських, бо тоді ще в лютому можна було і голосно заявити про нашу силу, і сформувати (апробувати) команду до виборів тощо. Як ви пам’ятаєте 15 грудня минулого року Леоніда Кожару З’їздом партії було висунуто кандидатом на посаду Президента, але він сам відмовився від таких намірів, і такий його крок було дуже важко пояснити простим партійцям. Це був перший негативний сигнал, який негативно сказався на кліматі в партії. А другий вже відбувся влітку. Спочатку Л.Кожара заявив про те, що в нас немає коштів, аби йти «списком», тому окремі кандидати підуть по «мажоритарних» округах. Однак навіть цього не відбулось, бо знову люди (в тому числі і тодішній голова партії) навіть не зареєструвались в ЦВК. Така поведінка – це шлях в нікуди, в забуття, а тому зміна керівництва – це був єдино правильний крок, аби вдихнути в партію нову кров, нові сили і досягти реально потужних результатів. Тому наприклад, у місцевих виборах 2020 року ми однозначно братимемо участь, як власне – і у всіх наступних політичних перегонах нашої країни.

– Тобто ніяких перепон на рівні вищого керівництва вже апріорі не буде?
– Скажу навіть більше. Ми вже 27 листопада продумали деякі моменти про те, як саме партії краще підготуватись до місцевих виборів. І було прийняте таке рішення, що повноваження вирішувати питання про участь у місцевих виборах в проміжках між З’їздами партії надаються Політраді партії. Це наприклад, дуже важливо, коли будуть обговорюватись питання про участь в дострокових виборах в окремих ОТГ або з інших причин, коли скликання З’їзду є недоцільним і громіздким. Тож ставлячи крапку на вашому питанні про «неучасть» у перегонах, скажу, що відтепер «Соціалістів» знаходитимуть у всіх бюлетенях. При цьому ми свідомі того, що заради досягнення більш широкої мети можливі і певні коаліції і великі об’єднавчі процеси. Ми працюватимемо в цьому напрямку, але об’єднуватись будемо лише з потужними гравцями, а не з «диванними» партіями, які існують лише на папері.

– Об’єднавчий процес плануєте виключно з партіями соціал-демократичного спрямування?
– Ми готові до співпраці з партіями «лівого» спрямування. Хоча і тут є певні нюанси. Разом з тим наголошуємо, що ми й досі є однією з небагатьох партій в Україні саме ідеологічного, а не лідерського типу. І зміна керівництва партії аж ніяк не позначається на її платформі чи політичних цілях. Згадайте приклади з недавньої історії: був В.Пустовойтенко – була НДП, Лазаренко – «Громада», Янукович – «Партія регіонів». Щойно ці лідери зникали з політичного горизонту, як в небуття йшли і їх партії. Політичні прогнози – справа невдячна, але за таких умов щось аналогічне може відбутись найближчим часом і з Радикальною партією Олега Ляшка. У «Соціалістів» все інакше. Так, керівник партії – це її лідер, організатор і менеджер, але не головний ідеолог, бо спільність інтересів і важливість завдань ми вирішуємо спільно, колективною роботою.

– В такому разі ми не зможемо обійти стороною питання того, що суто візуально вашу партію пересічний виборець може сплутати з Соціалістичними партіями, лідерами яких є Сергій Чередниченко (до недавнього часу – Ілля Ківа) та Сергій Каплін…
– Щодо подібності в назві, то дійсно тут виборцю інколи доводиться важко, адже в Україні зареєстровано більше 360 партій різного ґатунку. Що ж стосується названих вами двох суб’єктів політичного процесу, то вони на політичній мапі з’явились вже після того, як в Мінюсті була зареєстрована партія «Соціалісти» (28 січня 2015 року). Розкол в Соціалістичній партії, яку тривалий час очолював О.Мороз, стався у 2016 році, а рейдерське захоплення цієї партії з боку Іллі Ківи відбулось ще пізніше. Причому про рейдерське захоплення – це не виключно моя думка, так вважають дуже багато політичних експертів, з якими я спілкувався. Мені дуже важко уявити як людина з агресивними, очевидно правими або навіть радикальними поглядами, може уособлювати будь-яку «ліву» партію. Власне, зараз ми всі бачимо, від якої саме партії зараз І.Ківа перебуває в якості народного депутата, тому усі питання тут зайві. Вдумливий виборець зробить адекватні висновки. Тому припускаю, що увесь цей цирк був зроблений задля дезорієнтації прихильників соціальних партій, і в цілому для дискредитації соціалізму як такого в Україні. Тим більше, що так званою Соціалістичної партією Капліна теж не проглядається жодних ідеологічних аспектів. Адже ми пам’ятаємо, що спочатку ця партія називалась «Партія простих людей», потім «Соціал-демократична партія Капліна», і зараз він начебто теж один лідерів якогось з варіантів Соціалістичної партії. Проте навіть не керівник, бо керівником там є Олександр Сугоняко. Проте головна наша відмінність в тому, що ми сповідуємо соціалістичні ідеї як вони зараз розуміються в усьому світі, а всі інші просто використовують бренд «соціалізм» задля досягнення якихось своїх вузьких цілей.

– Тож тепер, думаю, саме час перейти до обговорення головних тез, на яких зараз відбувається побудова ідеології партії «Соціалісти».
– Найперше, за що ми завжди боротимемось – це соціальна справедливість у її найширшому сенсі. Без вирішення цього права нормальне життя в Україні є неможливим. Тим більше, що в Конституції України чітко зазначено, що ми – соціальна держава. От наприклад, зараз ми часто чуємо, що треба поставити якомусь чиновнику велику зарплату, щоб він не крав. Але це так ніколи не спрацює, розмір зарплати не буде впливати на те, чи крастиме людина чи ні. У тих самих скандинавських країнах, де присутні ознаки так званого соціалізму, розрив між зарплатами простих спеціалістів і керівників вищої ланки не перевищує 10-кратного розміру. А у нас окремі чиновники отримують зараз мільйони гривень на місяць, в той час як лікарі чи вчителі – 5-7 тис гривень. Це є очевидно несправедливим. І саме про збільшення розміру зарплат простих громадян ми і буде боротись перш за все. Це лише один з прикладів, але справедливість в соціумі – це наша найголовніша мета. Другий головний меседж від партії «Соціалісти» – це мирне небо і примирення нації як такої. Без цього подальший розвиток України як держави є неможливим. І третій головний постулат – це встановлення в Україні справжньої Правової держави, про що до речі у своїх публікаціях неодноразово наголошував один з нових заступників партії, який також був обраний 27 листопада – Олексій Фазекош. Або іншими словами – реальне впровадження принципу законності в Україні. Проте я останній принцип не зводив би суто до юридичних аспектів, а сказав би, що для нас головне, аби в Україні діяли, а головне – належним чином ВИКОНУВАЛИСЬ не просто закони як нормативно правові акти, проте діяв саме Закон здорового глузду, як я його називаю…

Розмову вів Сергій Козлов

Центр дослідження Росії, обравши для обговорення на черговій конференції актуальну тему «Тероризм у внутрішній та зовнішній політиці Росії», вкотре продемонстрував, що, маючи статус громадської і позапартійної організації, успішно бере участь у підготовці креативних управлінських рішень.

Для участі у заході, який відбувся 29 листопада в Дипломатичній Академії України імені Геннадія Удовенка, були запрошені відомі експерти, знані політологи, високоповажні ветерани дипломатичної служби, представники державних органів України. Серед них – Надзвичайні і Повноважні Посли України Борис Базилевський, Юрій Костенко, Сергій Пирожков, який зараз працює Віце-президентом Національної академії наук України, Олександр Самарський, Павло Султанський, Ігор Турянський, ветерани українських спецслужб, генерали Олександр Скіпальський і Григорій Омельченко, фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, Центру воєнної політики та політики безпеки, Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, представники засобів масової інформації та інші зацікавлені особи.

Модерував на конференції президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар.

З вітальним словом виступив керівник Центру дослідження Росії, міністр закордонних справ України (2007-2009) Володимир Огризко. Він дав загальну оцінку запропонованого порядку денного і підкреслив, що метою обговорення питань має стати розробка рекомендацій щодо можливих кроків України щодо політики Російської Федерації на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях.

На тему «Невибірковий масовий терор, фізичне знищення опонентів у Росії та за кордоном як інструменти російської внутрішньої та зовнішньої політики» виступив ветеран Служби зовнішньої розвідки України, генерал-лейтенант у відставці Олександр Христенко. Спираючись на Женевську декларацію про тероризм 1987 року, на прикладах традиційного використання Кремлем незаконних методів насильства, він показав цілковиту обґрунтованість визнання сучасної політики російського керівництва «державним тероризмом». Як наголосив Олександр Христенко, знищуючи за кордоном своїх опонентів, лідери Росії намагаються продемонструвати «могутність» держави своїм співгромадянам, зміцнюючи внутрішню диктатуру, з одного боку, й кидаючи виклик демократичному світові, з іншого. «Кремль вже «грає» не «м’язами», а життями людей, яких вважає своїми ворогами, а ворог має бути знищений», – зауважує Христенко.

Заступник директора з міжнародних питань Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь розкрив тему «Ведення неоголошених воєн, створення і підтримка парамілітарних утворень як форми міжнародного тероризму».

Насиченим багатьма цікавими фактами був виступ Надзвичайного і Повноважного Посланника, члена правління МГО «Міжнародна антитерористична Єдність» Олега Бая на тему «Кібертероризм та інформаційна війна у російській зовнішній політиці».

Чи не найбільше зацікавив присутніх фаховий виступ Дипломатичного радника СБ України, Надзвичайного і Повноважного Посла Валерія Гребенюка «Сучасне міжнародне законодавство у сфері тероризму: нагальна потреба переосмислення в контексті протидії Росії».

Змістовна і професійна дискусія навколо висвітлених спікерами тем, завдяки досвідченому модератору проходила жваво, часом нагадуючи «мозковий штурм».

З матеріалами конференції, а також рекомендаціями за її підсумками читачі «Вектор Ньюз» зможуть ознайомитися після їх опрацювання.

Борис Дніпров

В умовах сьогодення інформаційні маніпуляції активно співіснують з пропагандою. Гібридна війна – таку назву отримала російська агресія на сході України та в окупованому Криму. Чому саме гібридна? Вона передбачає не тільки збройний конфлікт між сторонами, але й використання ЗМІ для створення відповідного настрою у широких масах.

Для повного розуміння маніпуляції потрібно визначити її понятійний апарат. Політологічний енциклопедичний словник визначає маніпуляцію як програмування думок і прагнень людей, їхніх настроїв і психологічного стану з метою забезпечення такої поведінки, яка необхідна групі власників засобів маніпуляції, що здійснюють такий вплив, переслідуючи свої особисті корисливі цілі. Маніпулювання натовпом відрізняється від пропаганди, хоча вони можуть зміцнювати одне одного для отримання бажаного підсумку. Різниця лише в способі досягнення цілі: пропаганда несе системні, послідовні зусилля зі створення або формування подій, які впливають на взаємини громадськості, в той час як маніпуляція це короткий заклик до певної дії.

Інформаційні впливи знаходять своє розповсюдження через всі доступні сфери: теле-, радіомовлення, газети, онлайн видання. В кінцевому підсумку виходить два типи інформації: інтерпретація під свої інтереси та «фейкові новини».

Інтерпретація передбачає:
 спотворення за допомогою неповної, односторонньої подачі;
 фабрикування, видавши неправдиву інформацію за реальну;
 редагування, додавши власні домисли та коментарі;
 вибірково навести факти в залежності від позиції автора чи ЗМІ;
 супроводження матеріалу заголовком, невідповідним до змісту;
 опублікування правдивої інформацію тоді, коли вона втратила свою актуальність;
 подання неточної цитати, вириваючи її із контексту, внаслідок чого вона змінює свій зміст.

Всі вищезазначені способи широко використовуються російською стороною. Прикладом можна назвати сумнозвісну історію про снігурів або канібалізм в Україні. Вони є абсурдними, але мають великий вплив на суспільство. В наслідку отримуємо інформаційний «вкид», котрий дуже проблемно спростувати, так як ця інформація розрахована для тих, хто не захоче сприймати раціональні аргументи.

«Фейкові новини» є своєрідною дезінформацією, яка має за мету створення помилкового уявлення про події. На основі цього уявлення та в залежності від характеру інформації, вона може навіювати різні емоції, притаманні людині: страх, паніка, нагнітання, байдужість, ненависть. Систематичність подання такої інформації може призвести до ворожнечі та агресії(релігійної, расової, міжнаціональної). В нашому випадку російська влада дійшла до того, що така інформація є ледве не щоденною та в великих обсягах, тому й отримала назву «зомбування».

Для повного розуміння ситуації потрібно розібрати фейкові новини на практиці. Наприклад, в російській телепрограмі «60 хвилин» одіозна Ольга Скабєєва донесла сенсаційну новину, що до неї потрапив таємний лист з РНБО про так звану «українізацію» ОРДЛО. Він передбачає покарання для місцевих мешканців, котрі відмовляються розмовляти українською мовою, а в гіршому випадку, переселення до Львову на «перевиховання патріотам та бандерівцям». Проте ніхто не звернув увагу, що першоджерелом цієї інформації є анонімний telegram-канал, котрий слугує таким собі «механізмом для вкиду фейків». Більше того, ця новина була також представлена на «1 російському» каналі та окремо прокоментована представником Росії в тристоронній контактній групі Борисом Гризловим. Він зазначив, що такі дії з боку України несуть провокаційний характер і лежать за межами мирного врегулювання війни. За цим реченням можна зрозуміти, на що був націлений даний фейк: зрив переговорів ТГК та Нормандського формату. Але в підсумку маємо зовсім інше: новина спростована і не прийнята до уваги, а telegram-канал заблокований.

Інший приклад. В ефірі телеканалу «1 російський» прозвучала заява про те, що Україна нібито є проектом США. З першого погляду, ця інформація новизни не несе і приділяти увагу їй не варто. Проте пропагандисти запевняють, що про це стверджував сам держсекретар США Майк Помпео. Переглядаючи відео, надане вищезазначеним каналом, дійсно чуємо саме цей вираз. Звісно, після такої новини потрібно передивитись повністю дане інтерв’ю і оцінити загрози українській державності та незалежності. Під час перегляду повтору було виявлено, що відрізок відео, наданий «1 російським» є вирваним із контексту і подає неточну цитату.

А питання було наступним:
– Наскільки США віддані миру і стабільності в Україні?
На що Майк Помпео відповів:
– Дуже віддані. Це проект, над яким ми працюємо.

Тобто проект миру і стабільності, а не Україна як проект США.

Тому, щоб не стати простим споживачем інформації, потрібно завжди дотримуватись «тверезості думок». Інформація, яка викликає у вас певні запитання чи емоції, має бути перевірена. Це може бути інше джерело новин: онлайн-видання, інформаційні агентства з високою репутацією або спеціально створені сайти для перевірки різного роду інформації. Звісно, що від усіх новин не захиститись, і вони будуть мати свій вплив на суспільство, проте неупередженість в думках та розумне використання інформаційних ресурсів допоможе правильно оцінити ступінь достовірності і мати лише своє бачення на ту чи іншу проблематику.

Володимир Литвиненко,
спеціально для «Вектор ньюз»

Пишу зараз саме у останній четвер місяця листопада, традиційний у США “День Подяки” ще з часів одних з перших поселенців Америки – “Пілігримів”, котрі поселилися на північно-східній частині теперішньої Америки. Втікали вони від релігійного переслідування. Дякували вони Господу Богу за це, зокрема, що на новій землі могли свободно сповідувати свою віру, а також за буденні достатки проживання на новому поселенні. Запросили на цю трапезу і своїх нових друзів Індіанців, аборигенів американської землі. Таке свято відзначається при такій самій назві також у Канаді тільки це роблять канадці на початку жовтня кожного року.

Це свято, на мою думку, мабуть, найменш сплямлене з усіх державних свят у США, хоча і тут останнє поширились і комерційні інтереси. Але бодай на один день можна сконцентрувати увагу над добром та дякувати Всевишньому, а також і друзям і знайомим за блага.

Ми, українці, мимо політичних та економічних негараздів на рідних землях посідаємо доволі багато також таким, за що ми повинні бути вдячними. Як, мабуть, усі люди з своїми слабостями та схильністю нарікати, у нас, мабуть, багато проблем, як у других, а, може, і більше, чим в американців. Одначе про це можна говорити цілий рік. У “День Подяки” є нагода радуватися та дякувати.

Ось такі тільки деякі причини і загального характеру блага, чому ми українці повинні радіти і дякувати:

Ми маємо свою державу, котру навіть тридцять років тому ми собі не уявляли і за яку тільки найбільш одержимі з нас змагалися і надіялись у більш менш реальному контексті. Годі тут вичислити всі мінуси сьогоднішньої України. Треба встановити, по-перше, що з усіх республік колишнього СРСР крім прибалтійських наша Україна найбільш демократична і вільна держава.

Демократична, бо відбуває згідно з своєю Конституцією чесні прозорі вибори, подібні до найдемократичніших країн звіту вже доволі давно. Демократична тому, що в України спрацьовує громадянське суспільство як третій вектор впливу над владою та бізнесом, до тої міри, що це суспільство хоча і не вповні розвинуте перекинуло одні фальшиві вибори, а у другому випадку усунуло обраного у псевдо демократичний спосіб свого президента за надуживання владою. Преса, тобто засоби масової інформації, як четверта гілка влади теж досить вільна та настирлива, хоча вона до значної міри залежна від олігархічного власника.

Свободи в Україні теж захищені, зокрема людські права свободи слова, совісті, від злиднів чи від страху за вказівками Атлантичної Хартії та більш поширеного списку за Універсальною Декларацією Організацій Об’єднаних Націй. Правда деякі громадянські права як право на освіту чи медичне забезпечення, що часто мішається з людськими правами, поки що далеко не удосконалене, бо воно замішане з корупцією. Свобода від злиднів не абсолютна, а походить від надання кожній особі нагоди на заробіток, узалежнене від здібностей і освіти та узалежнене від довкілля. Це включає також і право на трудову еміграцію. Страх – це поняття інколи географічне, а то і психологічне. Коли людина живе на окупованих територіях, де українська влада не впливає, цей страх далеко більший, для прикладу української території Криму чи Донбасу. Страх приходить не від української влади, а від окупанта.

Україна поважно крокує в Європу, процес, що почався, до речі, ще за княжих часів, за Князя Данила Галицького, який прийняв корону від Папи Римського для захисту Європи від азійських орд, продовжувався за козацьких часів шляхом Берестейської Унії, коли Москва проголосила себе третім Римом і осідком Православ’я, а Польща себе виразником католицизму на Сході. Тоді було багато сусідніх ворогів. Сьогодні єдиний ворог – це Москва.

Ми повинні бути вдячними також, що сьогодні може і в наслідку війни і нашої окупації, здебільшого весь світ, окрім авторитарного чи під впливом чи тиском Кремля, зорієнтований в українських справах та проявляє більшу чи меншу симпатію до України та її народу. Іронія долі це що навіть колишні неприятелі України сьогодні запізнали, що таке Москва та стали по стороні переслідуваного чи жертви поновного імперіалізму.

Зробивши підсумки наших благ, ми одначе не сміємо просто задовольнятися. Ми вдячні, але маємо право, а то і обов’язок сподіватися ще кращого. Тому дякуючи Господу, ми просимо і зобов’язуємось працювати на нові блага і це вже на наступний день. Одначе є велика користь зрозуміти ціну своїх благ та щиро дякувати за них. Народ, який цінить свої блага, не віддаватиме їх легким трудом. Це хіба урок для президента Зеленського також. Капітуляції – ні!

28 листопада 2019 року Аскольд С. Лозинський