Blog

29 вересня 2019 року стало визначним днем у формуванні нової надзвичайно потужної Асоціації захисту прав правників України. До лав членів Правління Асоціації приєднався колишній голова КСУ Станіслав Шевчук.

Голова Правління Асоціації, голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош відмітив, що участь одного з найвідоміших українських конституціоналістів серйозно посилить науковий потенціал організації.

Під час особистої зустрічі в Києві в Столичному Офісі Асоціації захисту прав правників Олексій Фазекош та Станіслав Шевчук обговорили загальні вектори розвитку Асоціації, дійшли згоди у питанні актуальності захисту прав правників на усіх рівнях, погодили кроки у напрямі механізмів та способів відновлення порушених прав.

Прикметно, що і сам Станіслав Шевчук безпосередньо стикнувся з порушенням своїх професійних прав. Своє незаконне звільнення він зараз оскаржує в судовому порядку.

Асоціація захисту прав правників виcтупила з відкритим зверненням з цього приводу.

Всеукраїнська громадська організація “Асоціація захисту прав правників” є всеукраїнською громадською неприбутковою організацією, яка створена на засадах професійної належності та об’єднує правників України для сприяння розвитку та зміцненню інституту права в Україні, підвищення рівня правової допомоги та утвердження правової держави, належного захисту професійних прав та гарантій діяльності юристів.

Асоціація захисту прав правників України з перших днів свого заснування займає активну позицію у сфері захисту прав громадян та розбудови держави, піднімає актуальні теми для обговорення у професійному середовищі, проводить моніторинг поточного стану правової системи в Україні та перспектив і напрямків її реформування, готова активно співпрацювати у цих напрямках з усіма державними органами України задля досягнення спільної мети.

Наразі Асоціація захисту прав правників занепокоєна млявістю та політичною заангажованістю у судових справах щодо поновлення Станіслава Шевчука на посаді судді Конституційного Суду України, а також на посаді Голови Конституційного Суду України.

Станіслав Шевчук є одним із найкращих українських конституціоналістів, відомий ґрунтовними працями з проблем конституціоналізму та прав людини, був суддею ad hoс Європейського суду з прав людини. Після конституційних змін у 2016 році остаточно було визначено, що лише самі конституційні судді вирішують питання власної дисциплінарної відповідальності, включно із звільненням з посади. Це є стандартом незалежності органів конституційної юстиції, оскільки не можуть політичні органи вирішувати питання відповідальності конституційних суддів. Інакший стан речей буде атакою на незалежність суддів та самої конституційної юстиції.

У 2019 році проти Станіслава Шевчука незаконно ініціювали дисциплінарну процедуру, в якій порушили питання начебто про неналежне виконання ним функцій голови Суду із застосуванням юридичної конструкції § 13.1 Регламенту КС, «істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування своїми обов’язками, що є несумісним зі статусом судді». Така процедура застосовується щодо звичайного конституційного судді.

Однак для звільнення голови КС у силу положень § 19 Регламенту КС необхідна особиста заява самого голови. Такої заяви як голова КС Станіслав Шевчук не подавав. Тому спочатку на своєму засіданні 14 травня КС висловив пану Шевчуку недовіру як голові, але такий акт не породжував жодних юридичних наслідків. В той же день, без ініціювання окремої процедури щодо притягнення до відповідальності Станіслава Шевчука як судді (а не голови КС), керуючись наявним висновком постійної комісії з питань регламенту та етики Суду, було ухвалено рішення про зміщення його з посади судді. Цей випадок став унікальним парадоксом конституційної демократії, жертвою якої, на жаль, став один із провідних українських конституціоналістів Станіслав Шевчук.

Члени Асоціації захисту прав правників, абсолютна більшість фахівців в галузі права наголошують на наступному.

Ознайомившись з юридичними обставинами звільнення Станіслава Шевчука з посади голови КСУ, вважаємо їх безпідставними, а саме звільнення – незаконним!

Вимагаємо негайного поновлення Шевчука С.В. на посаді голови Конституційного Суду України шляхом ухвалення законного та справедливого судового рішення!

Наша країна має на конкретному прикладі довести, що в Україні панує Сила Закону, а не Закон Сили, і що Україна є справжньою Правовою Державою!

21 вересня 2019 року заступник міністра інфраструктури Юрій Лавренюк взяв участь в урочистостях із нагоди святкування Дня рятувальника. Участь у заході також узяли перший заступник міністра внутрішніх справ Сергій Яровий, Голова Державної служби України з надзвичайних ситуацій Микола Чечоткін та інші.

У рамках заходу Державній службі України з надзвичайних ситуацій було передано 20 спеціальних аварійно-рятувальних машин легкого типу САРМ-Л (FORD RANGER) і 20 спеціалізованих автомобілів для служби безпеки дорожнього руху (RENAULT DUSTER).

Юрій Лавренюк зазначив, що в рамках виконання Державної програми підвищення рівня безпеки дорожнього руху в Україні на період до 2020 року Державне агентство інфраструктурних проєктів України закупило спеціальну техніку, яка залучається до ліквідації наслідків дорожньо-транспортних пригод для оперативної роботи ДСНС.

«Шановні рятувальники, від Міністерства інфраструктури та від себе особисто хочу привітати вас із професійним святом та подякувати за віддану службу. Сьогодні від Міністерства внутрішніх справ ви отримали відзнаки, подяки, нагороди, а від Міністерства інфраструктури, яке є розробником і відповідає за реалізацію Державної програми підвищення рівня безпеки дорожнього руху в Україні на період до 2020 року, ви отримуєте новенькі автомобілі. Це 20 автомобілів для служби забезпечення дорожнього руху і 20 автомобілів САРМ-Л легкого типу для ліквідації наслідків ДТП і катастроф. Усі автомобілі забезпечені сучасним обладнанням для оперативного прибуття рятувальників до місця ДТП та проведення першочергових аварійно-рятувальних робіт, пошуку постраждалих і надання їм домедичної допомоги, організації зв’язку та оповіщення під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій», – повідомив Юрій Лавренюк.

За словами заступника міністра інфраструктури, до кінця року Міністерство інфраструктури передасть ще 30 автомобілів типу САРМ-Л і САРМ-С: «Уперше держава виділяє кошти на безпеку дорожнього рух. 5% Дорожнього фонду йдуть саме на забезпечення безпеки на автошляхах. Загальний обсяг фінансування Державної програми запланований у розмірі 8,7 млрд грн, серед них: у 2018 році – 2,6 млрд грн, у 2019 році – 2,1 млрд грн, у 2020 році – 3,4 млрд грн. У межах програми передбачено не тільки здійснення заходів щодо забезпечення безпеки на автошляхах, а також закупівля необхідної техніки й обладнання міністерствам і службам-учасникам програми, такої, як ми представили та передали сьогодні».

Окремо під час святкування також було нагороджено особовий склад ДСНС, відбулося вручення сертифікатів на житло, урочисте прийняття на службу службових собак-рятувальників, перегляд змагань «Найсильніший пожежний рятувальник», огляд зразків старовинної та сучасної техніки, а також спорядження пожежно-рятувальних підрозділів.

Десь наприкінці 90-х років минулого століття в Україні чекали на офіційний візит Президента Республіки Білорусь (РБ) Олександра Лукашенка. У складі передової групи, яка утрясала останні організаційні проблеми, з Мінська до Києва прибув відповідальний працівник одного з профільних підрозділів КДБ Білорусі у званні полковник. Це було певною несподіванкою, позаяк до складу передових груп, зазвичай, включаються тільки співробітники державного протоколу і служби охорони.

Про причину такого рішення білоруської сторони розповів сам офіцер білоруської спецслужби. Виявляється, керівництво КДБ РБ було вкрай занепокоєне намірами лідерів УНА-УНСО організувати публічний протест проти перебування О.Лукашенка в Україні.

Активісти УНА-УНСО дійсно планували пікетувати Посольство РБ з лозунгами білоруської опозиції «Жыве Бєларусь», «Незалежнасць», «Долой Лукаша», «Белоруссию у Европу, Лукашенка – в ж..у». Так вони планували віддячити «останньому європейському диктатору» за побиття і арешти побратимів, які пліч-о-пліч з білоруськими опозиціонерами брали участь у масових протестних акціях, що відбулися в квітні 1996 року і увійшли в історію під назвою «Мінська весна». Її організатори виступали проти підписаного 2 квітня 1996 року Борисом Єльциним і Олександром Лукашенком Договору про Співтовариство Росії і Білорусі, зміни державної символіки, надання російській мові статусу другої державної, права Президента РБ розпускати парламент. За участь у цих акціях сотні людей, у тому числі декілька членів УНА-УНСО, були засуджені і вийшли на свободу в кінці 1996 року.

За словами полковника КДБ РБ, після масових протестів у Мінську Олександр Лукашенко вщент розніс керівників силових відомств за їхню безпорадність і невміння попереджувати антипрезидентські акції. Він пообіцяв потурити очільників КДБ РБ із займаних посад, якщо щось схоже відбудеться в Києві. Через це, досить знервований посланець КДБ РБ висловив прохання якось вплинути на лідерів УНА-УНСО й схилити їх відмовитись від проведення запланованих заходів. Пояснення співробітників СБУ, що Україна є демократичною державою, де кожен вправі відкрито висловлювати свою політичну позицію, а тому не функція спецслужби забороняти пікети чи лозунги, якщо вони не є протиправними, сприймались білоруським колегою як нещирі. Зрештою, він перейшов на емоційні аргументи: «Ви навіть не можете уявити, в яких умовах нам доводиться працювати. Ось нещодавно, хтось нашептав Лукашенкові, що поема «Лука Мудищев» нібито є пародією на нього! Відтак він вимагав від керівництва КДБ РБ знайти і покарати автора-наклепника. Далеко не з першої спроби вдалося пояснити Президентові РБ, що анонімна еротична поема, авторство якої приписують російському поету Івану Баркову, гуляє в рукописах просторами колишньої Російської імперії з другої половини ХІХ століття. А в 30-ті роки її озвучував сам Василь Качалов».

Цей красномовний приклад «раціонального використання» авторитарним правителем можливостей спецслужб пригадався сьогодні, коли російські засоби масової інформації повідомили про викрадення невідомими озброєними особами в уніформі жителя Якутська Олександра Габишева. Того самого «шамана-воїна Саші», який нібито отримав завдання від самого Бога «вигнати демона Путіна з Кремля» і відновити в Росії народовладдя.

З цією метою на початку березня 2019 року він пішки відправився з Якутська до Москви. «Шаман Саша» йшов узбіччями автодоріг з візком, завантаженим необхідними в дорозі речами, включаючи юрту для ночівлі. Згодом, завдяки відеоблогерам і публікаціям в пресі, він став широко відомим і популярним. Кожен з розміщених у соцмережах відеосюжетів з Габишевим набирав близько мільйона переглядів.

Ставлення пересічних росіян до нього, в основному, було позитивним. Вони повсюди прагнули підтримувати його матеріально. Спочатку «шаман Саша» відмовлявся від добровільних пожертвувань, але згодом почав приймати гроші, які витрачав на ночівлю.

У липні 2019 року, подолавши понад 2000 кілометрів, Габишев дістався Чити, де виступив на зібраному з цієї нагоди мітингу «Росія без Путіна». Він закликав використовувати у боротьбі з путінським режимом мирні заходи, але водночас заявив: «Якщо вони не подіють, доведеться застосовувати й інші». Закінчив свій виступ «шаман Саша» словами: «Віднині Путін вам не указ – живіть вільно».

На підході до столиці Бурятії міста Улан-Уде (відстань до нього від Якутська становить понад 2700 кілометрів), місцева влада влаштували проти Габишева та близько 30 його сподвижників низку провокацій за участю працівників автоінспекції, які вилучили подарований шаману автомобіль «Жигулі», журналістів ЗМІ, шаманів общини «Тенгері», котрі були негативно настроєні по відношенню до нього. Справа в тому, що 8 вересня в Бурятії проходили місцеві вибори і влада злякалась участі популярного шамана в стихійних мітингах опозиції. Не бажаючи загострювати ситуацію в місті, Габишев відмовився від участі у несанкціонованому мітингу і після нетривалого відпочинку, вирушив з Улан-Уде в напрямку Іркутська.

Між тим, опозиційна акція в Улан-Уде, участь у яких взяли прихильники Габишева, все ж таки відбулась. Її організував один з невдоволених результатами виборів кандидат, на яких переміг представник провладної партії «Единая Россия». Чотири організатора акції були затримані поліцією із застосуванням сили.

Вочевидь, події в Улан-Уде дали правоохоронцям формальний привід для затримання Олександра Габишева за підозрою у підбурюванні до екстремістських дій. Так чи інакше, зранку 19 вересня 2019 року у тимчасовому таборі, розбитому для ночівлі в одному із сіл на кордоні Бурятії з Іркутською областю, Олександр Габишев був викрадений невідомими людьми в масках і відвезений в Улан-Уде.

Звичайно, можна потішатися з того, що влада у такий спосіб ізолювала «шамана Сашу», побоюючись потойбічних сил і планів Олександра Габишева об’єднати навколо себе представників цієї древньої професії, створити з них опозиційну партію задля оспівування Володимира Путіна всесвітньовідомим шлягером.

Утім, надмірне кепкування тут недоречне. Після доповідей ФСБ РФ з Чити й Улан-Уде в Кремлі нарешті усвідомили, що допускати «шамана-воїна Сашу» в Іркутську область небезпечно. Адже її мешканці й до цього часу не оговтались від наслідків спочатку смертоносної повені (червень-серпень), а потім масштабних лісових пожеж (серпень-вересень) й надзвичайно розлючені бездіяльністю місцевої корумпованої влади.

І навіть якщо чиновникам Іркутська якось би вдалось впоратися з впливом популярного Габишева на громадсько-політичні процеси в регіоні, то подальше просування його депресивними областями РФ до Москви задля «вигнання з Кремля демона Путіна», могло б призвести до додаткового напруження в російському суспільстві.

У березні 2019 року міжнародна організація магів «Імперія найсильніших відьом» провела прес-конференцію, на якій повідомила світу, що депутати Держдуми РФ ось уже пів року розробляють закон, який на території Російської Федерації врегульовував би ринок послуг російських відьом і колдунів. Керівники організації заявили про те, що задля прийняття закону про легалізацію магії з ними вже співробітничають всі чотири фракції Держдуми («Единая Россия», КПРФ, ЛДПР і «Справедливая Россия»). Запропонованим законопроектом, закрема, передбачається створення єдиного реєстру «альтернативних спеціалістів». Так, аби не відлякувати людей, пропонується іменувати представників потойбічних сил. Вочевидь, після інциденту з «шаманом-воїном Сашею» проблема унормування особливостей «звитяжної праці» в Росії відьмаків, колдунів, шаманів, демонів та іншої нечисті актуалізувалась. Тож невдовзі ми можемо стати свідками, як у правове поле РФ будуть введені поняття «провладного і антиросійського шаманства».

Борис Дніпров

Київське «Динамо» стартує в Лізі Європи УЄФА 19 вересня о 19:55 домашнім поєдинком з «Мальме» (Швеція). А напередодні в столиці України відбулися прес-конференції головних тренерів і гравців команд, а також відкриті для преси перші 15 хвилин тренувань футболістів.

У киян, нагадаємо, до цієї гри «намалювався» прикрий антирекорд в історії клубу – шість поспіль офіційних матчів без перемог. Та ще й перед самим стартом групового етапу Ліги Європи підопічні нового головного тренера динамівців Олексія Михайличенка в домашній грі чемпіонату країни поступилися чернігівській «Десні» 1:2… Отож інтрига для чергового двобою «біло-синіх» на арені Національного спорткомплексу «Олімпійський» стовідсотково гарантована – потрібна лише перемога!

Спортсмени й тренерський штаб команди свідомі того, що з глибокої «психологічної ями» треба вибратися якомога швидше. Але ж фахівці знають – відновити фізичну форму футболістів легше, ніж психологічну… А втім, згадаймо, осіння «зона турбулентності» в грі динамівців траплялася й раніше – коли команду тренував Олександр Хацкевич. Щоправда, клуб тоді зумів мобілізуватися швидше й після невиразного початку сезону упевнено переміг у групі Ліги Європи, а далі жереб звів і «Мальме», і «Динамо» з лондонським «Челсі»… Англійці на шляху до єврокубкового фіналу послідовно довели свій вищий клас і шведам, і українцям: кияни поступилися в Лондоні 0:3 і вдома 0:5, а «Мальме» відповідно – 0:3 і 1:2.

Нині після серії невдалих матчів на старті динамівці зібралися колективом і «поговорили між собою». «Поговорили досить плідно, – зазначив капітан команди Сергій Сидорчук. – Висловилися, як у чоловічому колективі, почули те, що хотіли почути… Усі розуміють, у якій ми ситуації. Але при цьому потрібно мислити позитивно. Хочеться забути те, що було в чемпіонаті, зараз попереду в нас старт в іншому турнірі».

Наставник «біло-синіх» Олексій Михайличенко на прес-конференції 18 вересня поділився конкретикою підготовки до важливого міжнародного матчу, а також на перспективу: «Радує, що багато травмованих повертаються до ладу. Попов провів поки лише два тренування, тому про його кондиції поки судити складно, також почав тренуватися Шапаренко. Ви знаєте, що пропускає гру Бурда. Навіть Самбрано повернувся зі збірної й перебуває в непоганих кондиціях. Тож поки не скаржимося. Але у нас зараз буде низка ігор, відповідальних та важких, які будуть проходити через два дні на третій, і нам потрібна глибина складу. На мій погляд, фізичний стан футболістів дозволяє досягати перемог у майбутніх іграх».

Того ж вечора й наставник «Мальме» Уве Реслер на зустрічі з пресою зазначив, що «Динамо» – сильна команда з сильними крайніми півзахисниками Вербичем і Циганковим. Але, вважає, «якщо зіграти правильно і якщо удача буде на нашому боці, якщо викладатися, як проти «Челсі» і «Бешикташа», то вдасться домогтися позитивного результату». Про свою команду й очікувану гру висловився також захисник «Мальме» Расмус Бергтссон: «У Швеції нас завжди вважають фаворитами, але тут зовсім інший поєдинок. Ми розуміємо, що на нас чекає матч проти складного і досвідченого суперника. У «Динамо» багато класних футболістів, тому готуємося до складної гри».

На тренуванні 18 вересня під прицілами фото- й телекамер гравці «Динамо» працювали інтенсивно й почувалися розкуто. Вони демонстрували бадьорий настрій, усміхалися. А от головний тренер був зосередженим і серйозним. Сказав, що хоче порадувати вболівальників результатом і, як висловився, «довести насамперед собі, а потім і всім іншим, що ми та команда, яка має й буде перемагати… Розуміємо, що лише своєю грою та результатом можемо повернути вболівальників на стадіон. Якщо прийде одна людина – значить, будемо грати для неї».

Про «одну людину» – це тренерське перебільшення, але воно красномовне: команда Олексія Михайличенка настроєна по-бойовому, що засвідчило й тренування динамівців на базі в Кончі-Заспі, де побував і спецкор «Вектор ньюз».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Указом Президента РФ Володимира Путіна від 31 грудня 2015 року № 683 була затверджена «Стратегія національної безпеки Російської Федерації» (далі – Стратегія). Цей базовий документ стратегічного планування відмінив дію Указу Президента РФ Дмитра Медведєва від 12 травня 2009 року «Про Стратегію національної безпеки Російської Федерації до 2020 року».

Причини перегляду основ державної політики в сфері забезпечення національної безпеки РФ очевидні. Кремль не приховував, що нову редакцію Стратегії на довгострокову перспективу він приймав задля коригування національних інтересів в умовах, коли «проведення Російською Федерацією самостійної зовнішньої і внутрішньої політики (збройний напад на Грузію, анексія Криму, агресія на Донбасі, інтервенція в Сирії – примітка автора) викликає протидію з боку США та їхніх союзників».

Не дивно, що Україні після Революції Гідності у новій Стратегії була присвячена окрема 17 стаття розділу «Росія в сучасному світі». Щоб не «заблукати в трьох соснах» і не впадати в ейфорію від чергових полум’яних заяв президента країни-агресора про «єдиний народ», її текст мали б вивчити напам’ять усі українські політики, журналісти, а також ті, хто претендує зватися експертом з питань безпеки: «Позиція Заходу… негативно впливає на реалізацію російських національних інтересів. Підтримка США і Європейським Союзом антиконституційного державного перевороту на Україні призвела до глибокого розколу в українському суспільстві і виникнення збройного конфлікту (про «зелених чоловічків» і регулярні російські війська в Криму, на Донбасі ані слова – примітка автора). Зміцнення крайнє правої націоналістичної ідеології, цілеспрямоване формування в українського населення з Росії образа ворога (ніби українці мають низько вклонитися Путіну із вдячністю за анексію Криму, десятки тисяч вбитих захисників Вітчизни та мільйони біженців з Донбасу – примітка автора), неприхована ставка на силове вирішення внутрішньополітичних протиріч, глибока соціально-економічна криза, перетворюють Україну на довготривале вогнище нестабільності в Європі і безпосередньо на кордоні з Росією».

Чільне місце в Стратегії відведене спецслужбам (стаття 47), роль і місце яких за роки президентства Володимира Путіна суттєво трансформувались. Донедавна головним завданням ФСБ, СЗР, ГУ ГШ МО РФ та інших російських спецслужб було добування достовірної політичної, економічної, науково-технічної, військово-політичної інформації, на підставі яких вищим політичним керівництвом Росії приймались рішення в інтересах держави. Зараз же Кремль вимагає від них «підігнаних під клієнта» замовних відомостей, які покликані виправдовувати вже ухвалені Президентом РФ вердикти. Яскравий приклад тому – інформаційні акції впливу російських спецслужб задля підтвердження публічних заяв Володимира Путіна під час Революції Гідності про розгул антисемітизму в Україні, жорстокість «нацистів-бандерівців» в Криму, «розіп’ятого на Донбасі хлопчика», «візитку Яроша» тощо.

«Діяльність радикальних громадських об’єднань і угруповань, які використовують націоналістичну і релігійно-екстремістську ідеологію, іноземних і міжнародних неурядових організацій, фінансові і економічні структури, а також приватних осіб, спрямована на порушення єдності і територіальної цілісності Російської Федерації, дестабілізацію внутрішньополітичної і соціальної ситуації в країні, включаючи інспірування «кольорових революцій», руйнування традиційних російських духовно-моральних цінностей» визнана статтею 43 Стратегії однією з основних загроз державної і громадської безпеки Росії.

Намагаючись убезпечити авторитарний кремлівський режим від «кольорової революції», принаймні відтермінувати її, функція боротьби з політичною опозицією для російських спецслужб стала однією з пріоритетних. Вона здійснюється за координуючої ролі ФСБ РФ під приводом «виявлення, попередження і припинення розвідувальної й іншої деструктивної діяльності спеціальних служб й організацій іноземних держав, які шкодять національним інтересам, актів тероризму, проявів релігійного радикалізму, націоналізму, сепаратизму, інших форм екстремізму».

Головним підрозділом, який відповідає за організацію цієї роботи є Служба захисту конституційного ладу і боротьби з тероризмом ФСБ РФ (2-а служба), яка після чисельних «модернізацій» все більше нагадує П’яте управління КДБ СРСР, створене 1967 року Політбюро ЦК КПРС для боротьби з дисидентами. Їх схожість проявляється у наявності потужної оперативної складової: до складу 2-ї Служби ФСБ РФ, крім оперативно-розшукового, організаційно-оперативного підрозділів й управління боротьби з міжнародним тероризмом, входить також управління протидії тероризму і політичному екстремізму. Однак, на відміну від П’ятого управління, 2-ій Службі ФСБ РФ підпорядкований ще й Центр спеціального призначення (ЦСП) у складі: управління «А» («Альфа»), управління «В» («Вимпел»), управління «С» (управління спеціальних операцій), управління «К» («Кавказ»), підрозділ «СН» («Крим») та служба озброєння.

Відповідно до Закону РФ «Про протидію тероризму» на 2-у Службу ФСБ РФ покладена відповідальність за збір і підготовку матеріалів для прийняття рішення про визнання судами Російської Федерації закордонних організацій, у тому числі міжнародних, терористичними (всього 31). Серед них – «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль Ісламія»), прихильники якої з числа кримських татар жорстоко переслідуються ФСБ РФ в анексованому Росією півострові.

За останні два десятиліття керовані Кремлем законники обґрунтували теорію боротьби з «екстремізмом» (політичним, релігійним, національним), як ідеологічним підґрунтям тероризму. 2002 року в Росії був прийнятий Федеральний закон РФ «Про протидію екстремістській діяльності». Дарма, що жоден з нормативно-правових актів ООН, де вживається термін «екстремізм», не дає йому чіткого тлумачення. А у національних законодавствах США, Німеччини, Великобританії, Франції його визначення геть відсутнє. У цьому законі «екстремізм» був визначений об’єктом протидії, аналогічним тому, яким за радянських часів виступала «отруйна зброя імперіалізму – ідеологічна диверсія». Слідом з РФ, мавпуючи законодавство колишньої метрополії, «екстремістська діяльність» переслідується кримінальними кодексами деяких пострадянських держав – Білорусі, Казахстану, Молдови, Таджикистану.

Попри спротив вітчизняних фахівців режим Януковича також роздмухував жупел «екстремізму», намагаючись запровадити в Україні відповідальність за фантомну «екстремістську діяльність». Спочатку рішенням РНБО від 25 травня 2012 року «Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні», а згодом диктаторськими законами 16 січня 2014 року.

Боротьба з «екстремізмом» дозволила ФСБ РФ суттєво посилити роль стрижневої опори правлячого в Росії політичного режиму, вдосконалити вибудувану систему державного контролю за процесами, що відбуваються практично у всіх сферах людської діяльності: духовній, інтелектуальній, науковій, політичній, військовій, управлінській, творчій, а також у галузях освіти, охорони здоров’я, культури, медіа, юриспруденції тощо. Зокрема, за аналогією зі складанням списків терористичних організацій, відповідно до Закону РФ «Про протидію екстремістській діяльності» в Росії запроваджено практику визнання організацій екстремістськими (всього 60) і заборони їх діяльності на території країни.

Якщо серед українських організацій честі бути визнаним терористичною удостоївся лише «Правий сектор» (Терористичне співтовариство – структурний підрозділ «Правий сектор» на території Республіки Крим»), то перелік українських екстремістських організацій виглядає більш представницьким: «Правий сектор», «Українська національна асамблея – Українська народна самооборона» (УНА-УНСО), «Українська повстанська армія» (УПА), «Меджліс кримськотатарського народу», «Українська організація «Тризуб» імені Степана Бандери», «Українська організація «Братство» (всього 6).

Згідно з Законом РФ «Про протидію екстремістській діяльності» Міністерство юстиції Росії, починаючи з 2007 року складає і щорічно оновлює «Федеральний список екстремістських матеріалів». Він охоплює роботи на релігійні теми, образотворчого мистецтва, музичні, історичні, літературні твори, фільми, публікації, лозунги, веб-сайти, які за матеріалами ФСБ РФ визнані російськими судами екстремістськими. Станом на 30 грудня 2018 року їх перелік становить 4885 пунктів.

Чільне місце у цьому списку займають праці на українську тематику й не тільки про спротив України імперській політиці Кремля, Голодомор, лідерів ОУН-УПА та інших діячів національно-визвольного руху. Серед заборонених авторів опинилися також твори академічних істориків і навіть колишніх співробітників радянських спецслужб. Зокрема, 01 грудня 2011 року Міщанський районний суд міста Москви прийняв рішення визнати екстремістською роботу українських авторів Юрія Шаповала, Володимира Пристайка і Вадима Золотарьова «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи», 1997 року видання. І це попри те, що український державний діяч, генерал-лейтенант юстиції, Заслужений юрист України, заступник Голови СБ України Володимир Ілліч Пристайко (1941 – 2008) двадцять років прослужив в органах державної безпеки СРСР, а з 1989 по 1991 працював начальником Слідчого управління КДБ УРСР.

2012 року Держдума РФ прийняла поправки до закону «Про некомерційні організації». Відтоді в Росії було введено поняття «іноземного агента», статус якого отримали організації, котрі на території РФ займаються «політичною діяльністю», отримуючи фінансову допомогу з-за кордону. Це призвело до різкого скорочення числа організацій, які користувались грантами різноманітних іноземних фондів та неурядових структур. Станом на січень 2017 року в державному реєстрі Міністерства юстиції РФ значиться 103 організації, котрих змусили отримати статус «іноземних агентів». Серед них – Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне і благодійне товариство «Меморіал», яке займається збереженням пам’яті про політичні репресії в СРСР у ХХ столітті та правозахисною діяльністю. До його складу входить низка громадських організацій з республік колишнього СРСР, у тому числі «Всеукраїнська правозахисна організація «Меморіал» імені Василя Стуса».

Характерно, що «диктаторськими законами» 16 січня 2014 року режим Януковича також намагався увести норму про «іноземних агентів», повністю скопійовану з російського законодавства. Однак 2 лютого 2014 року, під час Революції Гідності цей закон втратив чинність.

Перелік терористичних, екстремістських, організацій та «іноземних агентів» значно спростив можливість ФСБ РФ застосовувати проти осіб, які вважаються їх керівниками, активістами чи просто рядовими членами, оперативно-розшукові, розвідувальні й контррозвідувальні заходи. Іншими словами, будь-якого російського опозиціонера чи іноземного громадянина можна запідозрити у причетності до протиправної діяльності й організувати спостереження за ним, задіявши весь комплекс агентурно-оперативних і оперативно-технічних заходів.

Так, задовго до анексії Криму і агресії на Донбасі, ФСБ РФ запровадила практику складання «чорних списків» – заборони в’їзду на територію Російської Федерації громадянам України (станом на грудень 2013 року їх кількість становила 25 000 осіб). Немає жодних сумнівів, що до підготовки матеріалів для прийняття рішення про визнання «небажаними особами» українських політиків, громадських діячів, а також відомих митців були причетні співробітники 2-ї Служби ФСБ РФ. Саме завдяки їхнім потугам у червні 2007 року, на той час Голова Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України В. Ющенку, академік НАН України Микола Жулинський був затриманий в аеропорту «Пулково» (Санкт-Петербург), куди разом з дружиною і донькою прилетів у приватних справах – відвідати могилу брата дружини, похованого в місті Пушкіно.

Своїм інтересам ФСБ РФ підпорядковує також діяльність КДБ Республіки Білорусь. 15 грудня 2015 року колишній народний депутат і екс-міністр транспорту України, член партії «Наша Україна» Євген Червоненко, в аеропорту «Мінськ» не був допущений на територію союзної з Росією держави.

«Чорні списки» заборонених організацій, «небажаних осіб», літературних творів і виробів мистецтва – це лише допоміжні елементи системи забезпечення безпеки путінського режиму в Росії. Пріоритет в роботі ФСБ РФ на українському напрямку, безсумнівно, віддається агентурно-оперативним і оперативно-технічним заходам з розробки визначених ними об’єктів протидії (організацій та їхніх лідерів), які можуть виступити організаторами діяльності на шкоду інтересам Кремля, перехоплення каналів зв’язку з їхніми однодумцями в Росії.

Надовго, якщо не назавжди, заплямували честь мундира бійці і командири підрозділів ЦСП ФСБ РФ, які брали участь у проведенні спецопераційй на окупованих територіях Донбасу.

Утім, як свідчить історія: «На штики можна спиратися, але всидіти на них неможливо». Це відоме іспанське прислів’я увійшло в українську і російську мови з французької та німецької мов, тому його часто приписують Наполеону, Толейрану, Бісмарку. Це означає, що колишні вінценосні особи, які правили колись потужними імперіями з королівських палаців Мадриду, Парижу й Берліну, давним-давно засвоїти те, що Володимиру Путіну чи його наступнику в Кремлі неминуче належить пережити. Хотілося, щоб якомога швидше.

Борис Дніпров

Своїми думками стосовно сучасного стану правових реформ в нашій державі з предметною аргументацією власної позиції поділився Президент Асоціації захисту прав правників, адвокат Олексій Фазекош

Американський літератор, представник так званого «брудного реалізму» Чарльз Буковскі якось сказав: «Я не вірю, що можна змінити світ на краще. Я вірю, що можна постаратися не зробити його гіршим». Як на мене, те, що зараз відбувається в державі в сфері реформування правової системи, дуже точно описує сказана вище фраза. І справа не в тому, що адвокатура, прокуратура і суди в Україні працюють настільки ідеально, що нічого міняти не треба. Проблема в іншому – реформування правової системи України сьогодні відбувається дуже швидко, несистемно і у відриві від міжнародної практики та без консультацій з професійною спільнотою. При такій динаміці розвитку ситуації, навіть найпалкіші законодавчі наміри нової влади можуть виявитися якщо й не дорогою в пекло, то вже точно не шляхом побудови справедливої соціальної і правової держави, якою Україна має бути згідно Конституції.

В цій статті я спробую проаналізувати весь спектр правової реформи, що проводиться нині в Україні не тільки як адвокат і голова Ради адвокатів Закарпатської області, а й з більш широкої точки зору – як фахівець в області права і Президент Асоціації захисту прав правників України.

Перш за все зазначу, що як не дивно, наш час дійсно цілком підходящий момент для початку правової реформи. Такої підтримки парламенту як у 2019 році не мав жоден Президент за весь час української незалежності. І в той же час політичний плюралізм ніколи ще не був настільки порожнім словом, як сьогодні. В результаті юридична реформа в Україні може з ходу взяти найвищий правовий бар’єр. А може і навпаки – в результаті всіх новацій навіть не бути вартою того паперу, на якій будуть надруковані відповідні законопроекти. Щоб другий варіант не став реальністю, новообраним народним депутатам необхідно не тільки «позитивно кивати» на будь-який проект, який вийшов зі стін Офісу Президента, а й аналізувати його з точки зору історії, міжнародного права, демократичних традицій і порад експертів.

Втім, на жаль, історія в нашому випадку поганий порадник. Справа в тому, що комплексної правової реформи (на відміну від постійно перманентної судової реформи) у нас ще не було. Спроба попередньої влади реформувати адвокатуру за допомогою проекту 9055 була не просто провальною, але і ледь не погубила правозахисний інститут як такий. Реформа прокуратури так і не була доведена до кінця. Від реформування виконавчої служби також поки ніхто не в захваті. Скажу більше – знайти приклад завершеної правової реформи в історії України досить важко не тільки за останні 29 років, але і за багато більш тривалий період в сотні і сотні років. Мабуть, суто теоретично до повністю завершеної правової реформи можна віднести тільки створення так званого «Соборного Уложения» 1649 року. Тоді на Земському соборі 1648-1649 рр. при активному обговоренні представників станів зі 116 міст правовим шляхом були не тільки вирішені проблеми, що викликали міські повстання, але і підготовлений новий звід законів, який зі змінами діяв до 1832 року. Крім нового законодавчого матеріалу були продумані механізми реалізації правових норм: «Уложение» було надруковано і розіслано по всіх містах. От тільки питання – чи вважати Україну того періоду такою, що вже була в складі Російської імперії чи ще не була. З точки зору державності – дуже спірне питання, але тим не менш це єдиний приклад завершеної правової реформи на території сучасної України.

І ось тепер в команді Президента Володимира Зеленського взялися за аналогічну масштабну працю – завершити усі правові реформи в країні – знову. Але чи розуміють новатори в такому випадку, а що таке правова реформа в принципі? Якщо ні, то постараюсь показати, що це означає для мене.

Якщо говорити коротко і образно, для мене правова реформа – це створення системних передумов для того, щоб Україна повністю відбулася як правова і водночас соціально справедлива держава.

Правова держава – наша безумовна мета, на шляху до якої ми в останні роки дуже серйозно просунулися. І з гордістю відзначу, що нинішній Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» повністю схвалений Венеціанською комісією як такий, що відповідає принципу верховенства права.

Але сказати, що ми вже побудували правову державу, жоден відповідальний громадянин, на жаль, не може. Тому що правова держава неможлива без правового і справедливого суспільства. Тут, як ні в якій іншій сфері нашого життя, держава є такою, яким є суспільство.

Сьогодні можна виділити дві глобальні цілі реформування правової системи. Перша мета – поліпшення життя суспільства в цілому і кожного його члена. І це був, до речі, один з основних меседжів передвиборної стратегії В.Зеленського. Ось тільки, якісне поліпшення життя – категорія досить розмита. Це пов’язано з тим, що суспільство банально може чітко не усвідомлювати своїх потреб у правовій сфері, мати про них приблизні уявлення, тим більше що історія українського права має величезну кількість прикладів, коли суспільство не приймало певну правову норму і знаходило різні, навіть найоригінальніші шляху її не просто невиконання, а подолання. Наприклад, неможливість для членів сім’ї мати кілька квартир або житлових будинків за радянських часів призводило до фіктивних розлучень.

Крім того, якісне поліпшення життя може бути не пов’язане з підвищенням матеріального добробуту, а виражатися в більшій мірі захищеності, превентивних заходах держави щодо запобігання вчиненню злочинів, підвищення рівня правосвідомості, розвитку правозастосовчої практики тощо. Чи досягають цих цілей законопроекти, визначені Президентом як невідкладні?

Про це ми поговоримо трохи нижче.

Далі. Будь-яка правова система – це не тільки звід законодавчих актів і інструментів їх реалізації. Це не тільки механізм, але одночасно і організм. Механізм – оскільки максимально знеособлений, дистанційований від випадкових впливів будь-яких індивідуальних людських інтересів. Організм – оскільки створений для суспільства і спрямований його членів, взаємодіє з ними за принципом прямих і зворотних зв’язків. Причому будь-яке право ніколи не виникало на порожньому місці: воно, в кінцевому підсумку, дуже складним і іноді болісним шляхом, по-різному і зовсім не відразу, оформляло ті чи інші суспільні уявлення про щось належне і справедливе.

І будь-яку поспішність в цьому питанні не можна дозволити. Але саме в результаті поспіху в реформах сьогоднішнього часу дуже багато прогалин і порожніх місць.

В результаті у Верховній Раді хочуть прийняти закони, в які вже закладені майбутні правові колізії та які не відповідають міжнародним правовим стандартам, а нігілізм міжнародно-правових цінностей дорого обходиться у вирішенні будь-якого питання.

Адже в тій самій Європі вже більше 50 років як прийшли до однозначного висновку – тільки і саме права людини і громадянина можуть служити тим індикатором, який виявляє справжню мету конкретної правової реформи.

Обсяг прав людини і громадянина та їх реалізація показують справжні наміри державної влади щодо реформування різних сфер життя.

Звичайно, тут допустимі винятки. Режим воєнного стану, надзвичайного стану є тими хронологічно обмеженими періодами, коли обмеження прав не тільки допустимі, але і повністю виправдані. Але ж ми виходимо з того, що Україна зараз реформується як мирна держава. А тому перейдемо до конкретики.

Адвокатура
Наразі радикальних змін щодо адвокатури не передбачається, окрім єдиного законопроекту №1013 щодо скасування так званої адвокатської монополії. Про згубність і недоречність цього кроку я вже неодноразову висловлювався. Відповідним чином відреагували на таку ініціативу і в Національній асоціації адвокатів України. Так, у Відкритому зверненні НААУ до Президента України та Верховної Ради від 2 вересня 2019 року за підписом лідера української адвокатури Лідії Ізовітової говориться про те, що «вся адвокатська спільнота занепокоєна тим, що важливий правотворчий процес з обмеження конституційних прав кожної людини в Україні здійснюється без належного обговорення не лише із адвокатською, але й з усією правничою та науковою спільнотою, що є кричущим та неприпустимим фактом у правовій і демократичній державі».

Справа в тому, що скасування монополії не лише ніяк не обґрунтовується, але й протирічить базовим постулатам права.

По-перше, особливий статус адвоката накладає на нього додаткові обов’язки та обмеження, не властиві звичайним юристам. Всі вони (обов’язки та обмеження), в кінцевому рахунку, спрямовані на забезпечення прав і законних інтересів фізичної або юридичної особи, що звернулася до адвоката за захистом, представництвом або іншими видами правової допомоги. Натомість запропоновані зміни ризикують знищити взагалі систему правосуддя в Україні. Після прийняття законопроекту № 1013 громадян України в судах захищатимуть некваліфіковані аматори, які, здебільшого, не тільки не мають фахової юридичної освіти, але й не мають уявлення про систему і засоби українського права.

По-друге, «звичайні» юристи просто не мають того інструментарію, аби захистити права громадян на найвищому рівні. Як приклад тут доречно згадати інститут адвокатської таємниці. До неї за законом про адвокатуру (ст. 22) відноситься інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності. Обов’язок зберігати адвокатську таємницю поширюється на осіб, яким вона була довірена. Для цього адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання зобов’язані забезпечити умови, що унеможливлюють доступ до неї сторонніх осіб або її розголошення. А ті, хто винен в доступі сторонніх осіб до адвокатської таємниці або її розголошенні, несуть відповідальність згідно із законом. Тобто закон не лише накладає на адвокатів обов’язок (який також посилюється Правилами адвокатської етики та процедурою дисциплінарної відповідальності), але й змушує усіх інших осіб, у тому числі, представників правоохоронних органів, поважати обмін «делікатною» інформацією між адвокатом і клієнтом. Всього цього громадяни у разі прийняття проекту №1013 будуть позбавлені.

Тож дуже добре, що Комітет ВР з питань інтеграції України з Європейським Союзом, розглянувши на своєму засіданні 02.09.2019 р. проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр.№1013 від 29.08.2019), внесений Президентом України, визнав його положення такими, що регулюються національним законодавством країн-членів Європейського Союзу. А беручи до уваги те, що положення проекту закону стосуються демократичних принципів, верховенства права та функціонування демократичних інституцій у державі, депутати таки визнали за доцільне звернутися до Європейської комісії за демократію через право (Венеційська комісія) щодо отримання висновку про відповідність проекту закону європейським стандартам та цінностям. Це, певна, нехай невеличка, але перемога на шляху реформування правової системи. Проте, не з усіма законопроектами ситуація виглядає так добре.

Наприклад, до основних новел законопроекту №1009 від 29.08.2019 можна віднести наступні пропозиції: 1) вилучення із КПК та Закону України «Про статус народного депутата України» норми, яка забороняє без згоди Верховної Ради України здійснювати обшук народного депутата України, огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також втручатися у таємницю листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції (ч. 3 ст. 482 КПК, ч. 2 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» в редакції проекту); 2) надання Національному антикорупційному бюро України та Державному бюро розслідувань права самостійно здійснювати зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж у рамках проведення негласних слідчих та розшукових дій (ч. 4 ст. 263 КПК в редакції проекту); 3) надання слідчому судді, суду при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою права не визначати розмір застави у кримінальному провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину (п. 4 ч. 4 ст. 183 КПК в редакції проекту); 4) встановлення положення про те, що судовий розгляд починається з оголошення прокурором лише короткого викладу обвинувального акта (ст. 347 КПК в редакції проекту).

Чи всі ці норми є такими, що не потребують фахового обговорення? Аж ніяк.

Так, занадто оціночним є формулювання «могла знати» в контексті редакції абз. 2 ч. 4 ст. 170 КПК (в редакції проекту), в якій йдеться про те, що «арешт накладається на майно третьої особи, якщо вона набула його безоплатно або за ціну вищу чи нижчу ринкової вартості і знала або повинна була чи могла знати, що таке майно відповідає будь-якій із ознак, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 96-2 Кримінального кодексу України». Адже цілком вірогідною є ситуація, коли припущення, що третя особа могла знати про відповідний факт, хоча в дійсності про нього не знала, стане підставою для накладення арешту на майно такої особи. До правової диктатури і корупційних ризиків в такому випадку дуже легко дістатись.

Законопроектом також пропонується ч. 3 ст. 254 КПК викласти в такій редакції: «Виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них до прийняття рішення про їх розсекречування у порядку, визначеному законодавством, не допускається». Але ж відповідно до пункту 5.30 розділу V Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні (затверджена наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, СБУ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16.11.2012 р. № 114/1042/516/1199/936/1687/5) до розсекречених матеріалів доступ надається разом з іншими матеріалами досудового розслідування в порядку ст. 290 КПК. При цьому надання доступу до матеріалів включає в себе можливість робити копії або відображення матеріалів (ч. 4 ст. 290 КПК). Відтак, ч. 3 ст. 254 КПК (в редакції проекту) частково дублює зміст ч. 4 ст. 290 КПК, перевантажуючи процесуальний кодекс та ускладнюючи його сприйняття. Тоді який сенс в такому реформуванні?

Порушення прав учасників судового провадження вбачається і у змінах до ст. 347 КПК, які запропоновані проектом. Наразі, якщо учасники судового провадження заявили клопотання, судовий розгляд починається з оголошення прокурором обвинувального акта в повному обсязі. Так само за клопотанням учасників судового провадження у повному обсязі оголошується позовна заява, якщо в кримінальному провадженні пред’явлено цивільний позов (частини 2, 3 ст. 347 КПК). Законопроектом пропонується позбавити сторони можливості звертатися з відповідними клопотаннями. А відтак можливим буде виключно короткий виклад відповідних відомостей. Крім того, суд, з врахуванням розумних строків, може обмежити тривалість оголошення прокурором короткого викладу обвинувального акта, а також оголошення короткого викладу позовної заяви. На наш погляд, неприпустимо обмежувати особу у праві знати, в чому її обвинувачують, а також з якими вимогами звертаються в цивільному позові.

Прокуратура
В свою чергу основною метою проекту №1032 від 29.08.2019, як це зазначено у пояснювальній записці до нього, є створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності. Для досягнення вказаної мети у законопроекті пропонується: 1) створення нової структури органів прокуратури після проведення атестації прокурорів; 2) ліквідація військових прокуратур; 3) зменшення максимальної кількості працівників органів прокуратури з 15000 до 10000 осіб; 4) надання Генпрокурору повноважень затверджувати: стратегію розвитку прокуратури; систему оцінювання якості роботи прокурорів; порядок вимірювання та регулювання навантаження на прокурорів; порядок розгляду звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов’язків, встановлених для відповідної адміністративної посади; 5) надання можливості для всіх кандидатів із вищою юридичною освітою та стажем роботи у сфері права брати участь у відборі на заміщення посад в усіх органах прокуратури тощо.

По-перше, щодо перейменування Генпрокуратури на Офіс прокурора. Слово «офіс» є словом іншомовного походження та не має органічного взаємозв’язку із державною українською мовою. Дане поняття не має навіть офіційного тлумачення у робочих словниках Інституту Мовознавства імені О.О. Потебні. На порталі української мови та культури поняття «офіс» визначається як «установа; контора, канцелярія; представництво компанії, якої-небудь фірми, підприємства; канцелярська служба, службове приміщення». І якщо Офіс Президента може бути фактично канцелярією, то офіс прокурора – аж ніяк. Тобто, вказаний термін не має нічого спільного із сферою правосуддя та системою державних органів в Україні.

Сумнівною є пропозиція поданого законопроекту і щодо надання права Генеральному прокуророві особисто визначати порядок утворення, перелік, територіальну юрисдикцію, порядок реорганізації та ліквідації обласних та окружних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури і штатів (статті 10, 12 та ін. Закону України «Про прокуратуру» у редакції проекту). Адже гранична кількість працівників інших державних органів визначається законом, указом президента або урядовою постановою (розпорядженням), а чисельність усіх військових формувань та МВС – виключно законом. І це при тому, що Генеральний прокурор має право видавати накази, які в силу вимог пропонованої редакції частини другої статті 9 Закону України «Про прокуратуру» не підлягатимуть державній реєстрації. Такі необмежені власні повноваження створюють, окрім іншого, суттєві корупційні ризики у країні, де це поки що залишається нагальною проблемою.

Необхідно також звернути увагу на пункт 9 Прикінцевих та перехідних положень законопроекту, яким визначається, що «з дня набрання чинності цим Законом всі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Такі законодавчі приписи є дискримінаційними і суперечать вимогам частини третьої статті 22 Конституції України про те, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Адже, по-перше, при здійсненні реорганізації підприємства чи установи (чим саме й є перезапуск прокуратури) незалежно від форм організації чи виду діяльності працівник повинен бути повідомлений про своє вивільнення персонально не пізніше, ніж за два місяці (ч. 1 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України; далі – КЗпП). По-друге, якщо працівник прокуратури перебуває на лікарняному, у відрядженні чи у відпустці, він не може бути звільнений, оскільки у ці періоди за такими особами повинно бути збережене місце роботи (ст. 74, ч. 3 ст. 121 КЗпП). Крім того, реалізація вказаних пропозицій проекту на практиці може призвести до корупційних зловживань з боку осіб, на яких буде покладений обов’язок формування складу нового правоохоронного органу.

До речі, ще один важливий нюанс. Не можна робити правову реформу похапцем. Ось для порівняння дві фрази, які стосуються одного і того ж законопроекту. Перша належить С.О. Гудзинському з Головного науково-експертного управління ВР: «Законопроект містить також інші недоліки й дискусійні положення, докладний опис яких є неможливим у зв’язку зі стислими строками його опрацювання». А ось друга – «Комітет на своєму засіданні 5 вересня 2019 року (протокол № 3) ухвалив рішення про відповідність проекту акта вимогам антикорупційного законодавства і рекомендував Верховній Раді України прийняти за основу названий законопроект», і належить вона А.Красносільській, голові Комітету з антикорупційної політики. Тобто політик не бачить ніякої корупції там, де її просто втомився рахувати фахівець. Ось така дилема.

Судова влада
Не можна обійти увагою і законопроект №1008 від 29.08.2019, яким намагаються врегулювати питання організації діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі – ВККС) і Вищої ради правосуддя (далі – ВРП). По-перше, законопроект внесено з порушенням вимог чинної ст. 4 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», за якими: судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом (ч. 1); зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 2). У проекті, зокрема, передбачені також зміни до законів України «Про очищення влади» (п. 1 розділу І проекту), «Про Вищу раду правосуддя» (п. 3 розділу І проекту). У свою чергу, законопроектом пропонується ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виключити. На погляд фахівців, внесення запропонованих проектом змін аж ніяк не сприятиме забезпеченню несуперечливого комплексного врегулювання питань організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні. Адже тим самим фактично надається можливість вносити зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» будь-якими законами, що ускладнить їх відслідковування, а тому збільшить вірогідність законодавчих суперечностей. Свого часу адвокатура дуже боляче сикнулась з такою практикою, коли її хотіли «зареформувати» змінами до інших законів. І демократичного в таких намаганнях дуже мало. Відтак, внесення в цій частині змін вважаємо недоцільним.

До того ж, виходячи із буквального тлумачення п. 4 ч. 8 ст. 94 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції проекту), усі діючі наразі члени ВККС після набрання чинності поданим законопроектом не матимуть права надалі обіймати свої посади. З цим також навряд чи можна погодитися.
Крім того, у законопроекті запропоновано скоротити кількість суддів Верховного Суду з 200 до 100 і провести протягом двох місяців відбір суддів до касаційних судів у складі Верховного Суду із числа суддів відповідних касаційних судів Верховного Суду за критеріями: а) професійної компетентності; б) етики; в) доброчесності. Тобто, фактично, пропонується провести новий конкурс, який вже було проведено протягом 2 останніх років. Правнича спільнота вже відреагувала на таку новацію негативно, бо така пропозиція не відповідає ч. 6 ст. 126 Конституції України, яка містить перелік підстав для звільнення судді.

Звертаємо також увагу, що скорочення вдвічі суддівського корпусу Верховного Суду матиме наслідком значне навантаження на суддів. З огляду на те, що на розгляді Суду знаходиться більше 63 тисяч справ, це збільшить тривалість строку розгляду справ, що не відповідає статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. До речі, так само не впевнені, що і скорочення штату прокурорів також зробить доступ до правосуддя більш простим, як того хочуть народні депутати.

Такі рішення, ініційовані Президентом і прийняті парламентом, можуть сприйматися як зазіхання на незалежність судової гілки влади. Тоді як згідно з п. 2 Великої Хартії суддів, судова незалежність і неупередженість є необхідними умовами для функціонування правосуддя. У Висновку № 1 (2001) про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів КРЄС підкреслила, що судова незалежність не є прерогативою чи привілеєм суддів, а є передумовою верховенства права та гарантією дотримання прав осіб, які потребують та очікують здійснення правосуддя (п. 10).

Що можна сказати в підсумку? Питання правової реформи – справа часу, але робити її потрібно фахово і без помилок. Головне тут – не робити поспішних дій і не продукувати реформи, які дуже швидко можуть перетворитись на псевдо-реформи і в результаті знищити правову державу як таку.

Олексій Фазекош,
голова Ради адвокатів Закарпатської області,
Президент Асоціації захисту прав правників України