Blog

Майже кожного дня стрічка новин міжнародних інформаційних агентств приносить з різних континентів трагічну звістку про криваві теракти.

Ось лише найбільш резонансні з них, вчинені з початку 2019 року:
– 15 січня група бойовиків увірвалися в готельно-офісний комплекс «Dusit» кенійської столиці Найробі, влаштували стрілянину і захопили заручників. Жертвами теракту стали 16 чоловік, близько 30 осіб отримали поранення;
– 16 січня в центрі сирійського міста Манбіджа прогримів потужний вибух, внаслідок якого загинуло дев’ять чоловік. Серед загиблих четверо американських військових, ще троє отримали поранення;
– 17 січня стався напад на Національну поліцейську академію Колумбії в Боготі. Одразу після вручення дипломів випускникам у двір академії в’їхав фургон з 80 кілограмами вибухівки, який врізався в стіну будинку навчального закладу. Унаслідок терористичної атаки загинув 21 чоловік, ще 68 осіб отримали поранення;
– 21 січня поблизу бази спецслужб Афганістану, яка розміщена в місті Майданшахре, терорист-смертник підірвав замінований автомобіль, після чого група бойовиків відкрила стрілянину по будинку. Загинуло 18 осіб, ще 27 були поранені;
– 27 січня на острові Холо на півдні Філіппін, у католицькому соборі під час недільної меси прогримів вибух. Загинуло 27 осіб – 20 мирних жителів і семеро військових, ще 77 отримали поранення;
– 15 березня до двох мечетей Аль-Нур і Лінвуд Масджид новозеландського міста Крайстчерч увірвались терористи, заблокували вхідні двері й відкрили стрілянину. Після денної молитви в мечетях залишалось від 200 до 300 осіб, 50 з них загинули;
– 18 березня в одному з трамваїв міста Утрехт (Нідерланди) виникла стрілянина, внаслідок якої троє людей загинуло, ще декілька отримали поранення.

Як бачимо, ці злочини об’єднує одна характерна ознака – усі вони вчинені з використанням вогнепальної зброї і вибухівки. Що й закономірно, бо кількість терактів, скоєних з їх застосуванням, у рази перевищує число терористичних атак, де були використані холодна, біологічна, хімічна зброя чи отруйні речовини. Вчені-терологи (терологія – наука про природу, різновиди терористичної діяльності та способи протидії їй. – Авт.) прогнозують, що з урахуванням доступності, простоти використання й високої ефективності, вогнепальна зброя і вибухівка залишатимуться основним знаряддям вчинення злочинів терористичного спрямування.

Отже, можна впевнено стверджувати: далеко не кожен незаконний власник зброї і вибухівки є терористом, але кожен терорист їх має.

Після розпаду СРСР жоден із визначних політиків, футурологів і серйозних політичних аналітиків не прогнозували, що через якихось 20 років Україна захищатиме цивілізований світ від войовничої Російської Федерації. Нікому й в голову не приходило, що у ХХІ столітті проти України й українців, з якими росіяни декілька століть переживали трагічні і славні сторінки спільної історії, Кремль застосовуватиме державний тероризм, інспіруватиме сепаратистські прояви, всебічно підтримуватиме диверсійно-терористичну діяльність спеціальних служб і збройних формувань маріонеткових «ДНР-ЛНР».

Однак на сьогодні сумні реалії виглядають так: територія України стала одним з основних об’єктів терористичних посягань з боку спецслужб РФ і підконтрольних їм сепаратистських організацій. Тому, як і усюди у світі, в Україні вчиняються теракти з використанням вогнепальної зброї і вибухівки, жертвами яких стають ні в чому не винні громадяни.

Відтак, цілком закономірно в Концепції боротьби з тероризмом в Україні, затвердженої Указом Президента України від 5 березня 2019 року №53/2019, незаконний обіг вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових речовин та інших засобів ураження, а також контрабанда їх названі серед головних чинників, які сприяють поширенню тероризму в Україні.

Вогнепальну зброю і вибухівку поділяють на саморобні і штатні, точніше, військові засоби ураження (ВЗУ).

Із початком військових дій на Донбасі у потенційних терористів і членів організованих злочинних угруповань відпала необхідність з ризиком для життя виготовляти кустарним способом саморобні вибухові пристрої (СПВ) чи переробляти газову зброю на вогнепальну. Наразі вони намагаються різними способами отримати доступ до ВЗУ.

Попри те, що боротьба з незаконним обігом зброї і вибухівки не є головним завданням Головного управління військової контррозвідки (ГУ ВКР) Департаменту контррозвідки Служби безпеки України, адже закон вимагає від його співробітників, насамперед, здійснювати контррозвідувальне забезпечення військових формувань України, захищати військовослужбовців від розвідувальної діяльності іноземних спецслужб, виявляти і припиняти конкретні розвідувально-диверсійні акти, протидіяти спробам втягування військовослужбовців у політичні протистояння, українська військова контррозвідка активно займається боротьбою з цим злом.

У взаємодії з іншими правоохоронними органами, разом з військовою прокуратурою і підрозділами військової служби правопорядку Збройних Сил України, ГУ ВКР зосередило свої зусилля на перекритті каналів витоку військових засобів ураження.

На сьогодні, за висновками фахівців військової контррозвідки, основними джерелами незаконного витоку ВЗУ є:
– заволодіння зброєю і боєприпасами, знайденими на місцях зіткнень у районі проведення Антитерористчиної операції (АТО) і операції Об’єднаних сил (ООС);
– незаконне списання ВЗУ як втрачених у ході бойових дій з подальшим їх привласненням зловмисниками із числа військовослужбовців сил АТО/ООС;
– викрадення ВЗУ військовослужбовцями з місць їх зберігання для особистого використання або подальшої реалізації з метою збагачення.

Результати зробленого співробітниками ГУ ВКР вражають. Лише за 2018 – перший квартал 2019 року за матеріалами військової контррозвідки органами досудового розслідування відкрито 253 кримінальних провадження за статтею 263 («Незаконне поводження зі зброєю, боєприпасами чи вибуховими речовинами»), 28 кримінальних проваджень по статті 410 (Викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем), 35 кримінальних проваджень за статтею 413 («Втрата військового майна») КК України, вилучено з незаконного обігу 733 одиниці вогнепальної зброї, 542 гранатомети/вогнемети, понад 60 кілограмів вибухівки.

Показово, що міфи про уявну простоту доступу до каналів витоку ВЗУ через повальну корупцію в Збройних Силах України приваблюють не тільки доморощених ділків, але й іноземців. Нині в Україні відбуває покарання громадянин Франції Грегуар Муто, засуджений торік на 6 років позбавлення волі, який 2015 року під виглядом волонтера прибув у нашу державу.

Замість допомоги він почав шукати вихід на військовослужбовців задля придбання у них вогнепальної зброї і вибухівки. Природно, іноземець одразу ж опинився в полі зору української військової контррозвідки, яка надійно контролювала його подальші дії.

Як з’ясувалось, зброя і вибухівка були потрібні французу для вчинення у себе на батьківщині серії терактів на знак протесту проти ліберальної міграційної політики Франції. Об’єктами злочинів мали б стати мечеть, синагога, а також громадські установи, залучені до проведення ЄВРО-2016 року з футболу.

Придбавши під контролем співробітників ГУВКР цілий арсенал – п’ять автоматів, дві протитанкові гранатомети РПГ-7 і 125 кілограмів вибухівки, він намагався контрабандним шляхом вивезти смертоносний товар за межі України, але був арештований українськими правоохоронцями.

Нескладно уявити, який би галас піднявся в Євросоюзі, якби після здійснених Грегуаром Муто терактів був виявлений «український слід»! Або, опинись вкрадена в Україні зброя в руках «жовтих жилетів» під час масових заворушень у Парижі чи інших містах Франції.

Кожна держава, залежно від стану політичної і криміногенної обстановки, виникнення нових викликів і загроз вдосконалює
свою антитерористичну політику, в рамках якої протидіє не законному обігу зброї і вибухівки як засобів терористичної діяльності.

Наприклад, через 6 днів після жахливого теракту в мечетях міста Крайстчерч 17 березня 2019 року влада Нової Зеландії заборонила продаж і використання напівавтоматичної бойової зброї та штурмових гвинтівок.

І це попри те, що до теракту у цій країні, яка знаходиться на високому 8 місці в «рейтингу щастя» ООН (World Happiness Report), віками існував традиційно вільний доступ до вогнепальної зброї. Громадяни країни навіть не були зобов’язані її реєструвати. Вочевидь, там усвідомили сутність прислів’я – вільні люди повинні бути не тільки озброєні, але й дисципліновані.

В Україні ж, яка цього року в «рейтингу щастя» опинилась серед аутсайдерів, посівши 133 місце із 156 країн між Чадом і Ефіопією, вже декілька десятиліть між політиками, урядовцями, експертами точиться запекла дискусія щодо легалізації вогнепальної нарізної зброї. Відстоюючи точку зору на те, що варто боятися не зброї, а дурнів зі зброєю, її учасники обговорюють проблеми режиму допуску громадян до такого озброєння, його реєстрації, зберігання, правил використання тощо.

Натомість, українському суспільству варто було б знайти консенсус у цьому питанні по суті, зваживши на обумовлене АТО/ООС зростання незаконного обігу в державі зброї і вибухівки, а також реальну загрозу озброєння ними діючих в Україні парамілітарних (напіввійськових, воєнізованих) організацій.

Адже на небезпеку створення «кишенькових приватних армій» вже неодноразово вказував Президент України Петро Порошенко.

Борис Дніпров

Минувщина
Історія Кременчука нерозривно пов’язана з Литвою.

За непідтвердженою версією литовського історика Теодора Нарбута, навіть самим фактом свого заснуванням це славетне наддніпрянське місто має завдячувати Великому литовському князю Вітовту (1350-1430).

Цей легендарний представник династії Гедиміновичів ще в далекому ХІV сторіччі нібито побудував тут замок, призначений для охорони переправи через Дніпро й збирання мита з купців. Тож не випадково з 2018 року ім’я князя Вітовта носить створений в Кременчуці Міжнародний інформаційно-контактний центр.

Кременчук, як прикордонне місто Речі Посполитої – федеративного державного утворення у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського, можна знайти на першій карті України, яка носила назву «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна». Її автором був французький військовий інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан (1600-1673), котрий з 1630 по 1648 року рік служив польському королю і побудував у Кременчуці фортецю. Його ім’я також увінчане кременчужанами – 2016 року на карті міста з’явилися вулиця і провулок Гійома Боплана.

Чимало славних і трагічних сторінок спільної історії пов’язують Україну і Литву за часів їхнього перебування спочатку в складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу.

Сучасність
Геополітичні зміни, що відбулися в світі наприкінці ХХ – початку ХХІ століття, відкрили нові горизонти для співробітництва обох держав. До віроломної анексії Криму і початку російської військової агресії на Донбасі основними напрямками такої співпраці було розширення економічних, політичних, гуманітарних зв’язків. Але п’ять років тому пріоритети змінилася. На перший план вийшло співробітництво України з Литвою у військово-політичній і військово-технічній сферах. Яскравий приклад тому – діяльність литовсько-польсько-української бригади (ЛИТПОЛУКРБРИГ) імені Великого гетьмана Костянтина Острозького. Це з’єднання було створено 2014 року з метою зміцнення взаємодії між Збройними Силами Литви, Польщі, України, опанування передовими оперативними стандартами підготовки військ та досягнення оперативної взаємосумісності. Сили і засоби ЗС України, які входять до ЛИТПОЛУКРБРИГ залучаються до спільних заходів з підготовки штабів, тренувань, навчань. За рахунок участі в ЛИТПОЛУКРБРИГ Україна забезпечує внесок до багатофункціональних військових формувань високої готовності (Система готовності сил ООН, Бойові тактичні групи ЄС, Сили реагування НАТО), а також міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки під егідою ООН, ЄС, НАТО та інших міжнародних організацій у сфері безпеки на основі мандату Ради Безпеки ООН та у разі схвалення Парламентами країн-учасниць.

За останні роки Литва безоплатно передала Україні зброю, боєприпаси, військове спорядження, медикаменти на загальну суму в декілька мільйонів доларів США. Уряд Литви зробив також чимало для реабілітації поранених українських військовослужбовців, підготовки рядового і сержантського складу Збройних Сил України. При голосуванні в Європарламенті, ООН та інших представницьких міжнародних організаціях Литва завжди підтримує суверенітет і територіальну цілісність України.

За результатами Одинадцятого засідання Ради Президентів України та Литовської Республіки, яке з успіхом пройшло в грудні 2018 року, Петро Порошенко та Президент Литовської Республіки Даля Грібаускайтє підписали Дорожню карту розвитку стратегічного партнерства між Україною та Литовською Республікою на 2019–2020 роки. Документ визначає ключові напрями подальшого розвитку українсько-литовських відносин стратегічного партнерства.

Тож не дивно, що за результатами опитування, проведеного 2018 року кризовим медіа-центром «Українська призма», Литовську Республіку українські експерти вже котрий рік поспіль визнають найбільш дружньою до України державою.

«Народна дипломатія» в дії
З перших же років Незалежності України влада Кременчука заклала потужний фундамент для подальшого розвитку міждержавного співробітництва, інтенсифікації діалогу між народами на регіональному і місцевому рівнях.

Очолювана міським Головою Малецьким В.О. «молода команда», виконком Кременчуцької міської Ради всіляко сприяють подальшому розвитку побратимських зв’язків міста з регіонами інших держав. Для систематизації цієї роботи 2018 року у місті створено «Комунальне підприємство «Кременчуцький центр міжнародних зв’язків та економічного розвитку міста «Інститут розвитку Кременчука», який очолив добре обізнаний в проблемах дипломатії патріот міста Андрій Мельник.

На сьогоднішній день у цій специфічній сфері Кременчук по праву вважається одним з небагатьох міст України, де в рамках «народної дипломатії» послідовно налагоджуються міжнародні контакти з містами-побратимами – Свіштов (Болгарія), Провіденс (США), Сніна (Словаччина), Міхаловице (Словаччина), Борисів (Білорусь), Бітола (Македонія), Веньчжоу, Цзяюйгуань (Китай), Бидгощ (Польща) та іншими.

2017 року Меморандум про побратимські зв’язки був підписаний також між Кременчуком і литовським містом Алітусом. Це старовинне місто, яке ще в часи середньовіччя мало Магдебурзьке право, за кількістю мешканців зараз займає шосту позицію в республіці (близько 56 000). На пострадянському просторі Алітус відомий, насамперед, успішною роботою єдиного на всю Прибалтику заводу з виробництва холодильників і морозильних установок «Snaige». За порівняно нетривалий час співпраці Кременчук і Алітус декілька разів обмінялися візитами делегацій керівників міст-побратимів, підприємців, представників закладів медицини, освіти і культури. 2018 рік був оголошений «Роком Литовської Республіки в Кременчуці».

У рамках реалізації українсько-литовського проекту «Від Німана до Дніпра» в Кременчуцькій міській художній галереї з успіхом проходить виставка робіт литовських художників «Алітус: мистецтво». Справжньою подією культурного життя став виступ ансамблю «Скрипки Кременчука» в міському театрі Алітуса.

Минулого року в Кременчуці побувала знімальна група литовського телебачення на чолі з професором Вільнюського університету, істориком Альфредасом Бумблаускасом. За його участю, а також істориків Полтави і Кременчука тут відбувся «круглий стіл» на тему «Україна і Литва – спільна історична спадщина, спільне майбутнє». На ньому були обговорені проблемні питання організації і проведення наукових досліджень, популяризації відомостей про історичне і культурне розмаїття обох держав.

Основою такого різнопланового співробітництва є успішна співпраця українських і литовських підприємців в економічній сфері. Між Кременчуком і Вільнюською торговою, промисловою та ремісничою палатою підписано Меморандум про співпрацю; разом з литовським Агентством енергоефективності багатоповерхових будинків «ВЕТА» реалізовується спільний проект з запровадження механізму реновації (оновлення елементів основних фондів – прим. автора) багатоповерхівок міста. Литовські делегації є постійними учасниками міжнародних конференцій, бізнес-форумів, які регулярно проводяться в Кременчуці.

Оптимістичний погляд у майбутнє
Вочевидь, успіхи українського міста з розвитку «народної дипломатії» досягли такого рівня, що Міністерство закордонних справ Литовської Республіки вирішило на власні очі оцінити його масштабність і намітити плани на майбутнє.

Відтак, литовська делегація на чолі з віце-міністром закордонних справ Литви Дарюсом Скусявічусом присвятила свій візит в Україну 14-15 березня 2019 року робочій поїздці в Кременчук. До її складу входили Надзвичайний і Повноважний Посол Литовської Республіки в Україні Марюс Януконіс, Посол з особливих доручень МЗС Литви Гвідас Керушаускас, Міністр-радник Посольства Суалюс Лабутіс, перший секретар МЗС Литви Гієдрюс Гарніцкас.

Відвідини Кременчука розпочалося з зустрічі із представниками громадськості міста, керівниками релігійних громад, депутатами міської Ради, викладачами і студентами Кременчуцького Національного університету імені Михайла Остроградського, працівниками медичних закладів, освітянами, військовими, керівниками закладів культури, представниками преси.

У дружній атмосфері її учасники обговорили перспективи співробітництва з організації стажувань лікарів кременчуччини в провідних клініках Литви, вирішення проблемних питань соціального захисту і реабілітації воїнів АТО-ООС, дослідженні спільних трагічних сторінок минувшини. Керівник Інституту розвитку Кременчука Андрій Мельник запропонував провести творчий марафон юних художників «Діти Литви і України за мир». Висловлену ідею відразу ж підтримав Дарюс Скусявічус, який обіцяв надати їй патронат.

Без України ідея «від моря до моря» примарна
Учасники зустрічі не обмежувались обговоренням проблем регіонального співробітництва. Як відомо, наразі 12 держав-членів Євросоюзу (Хорватія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Румунія, Австрія і Словенія) прагнуть реалізовувати концепцію партнерського блоку країн від Балтійського до Чорного і Адріатичного морів, яка отримала назву «Тримор’я» або «Ініціатива трьох морів». Ця ідея не нова, в різні історичні періоди вона носила назву «Міжмор’я» і Балто-Чорноморського Союзу. Вона була виголошена ще польсько-литовським князем Адамом Єжі Чарторийським (1770-1861), який був прихильником створення у Наддніпрянській Україні козацької держави на правах суб’єкта федеративної Польщі. Метою її реалізації було убезпечити Польщу від російської експансії.

Залежно від історичних обставин, концепція альянсу держав «від моря до моря» зазнавала численних змін щодо участі в ньому різних народів. Але жоден з варіантів не передбачав виключення України з числа держав-учасниць проекту. У ХХ столітті ідею «Міжмор’я» активно підтримували глава відродженої польської держави Юзеф Пілсудський (1867-1936) та один з лідерів українського національно-демократичного визвольного руху В’ячеслав Чорновіл (1937-1999).

Перший саміт «Тримор’я» відбувся 2016 року в Дубровнику (Хорватія), другий 2017 року у Варшаві, який відвідав Президент США Дональд Трамп. Третій форум відбувся у Бухаресті 2018 року, участь у якому взяли Президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, міністр закордонних справ Німеччини Гейко Маас та міністр енергетики США Рік Перрі.

Головним пріоритетом роботи форуму «Тримор’я» визначено економічне співробітництво в сфері енергетики, транспорту і енергозв’язку. Попри те, що Україна не є членом Євросоюзу, вона прагне приєднатися до цих ініціатив. Для нашої держави важливо, що країни ЄС, насамперед Литва, вітають участь України в конкретних проектах у рамках ініціативи «Тримор’я» – створення Транспортної біржі регіону, Цифрової платформи для моніторингу гідрографічних басейнів в регіоні, проекти «Via Carpatia» та «Viking Train». Ще одним напрямком співпраці з країнами-учасницями проекту «Тримор’я» є можливість диверсифікації Україною джерел енергопостачань за рахунок участі в спільних енергетичних проектах.

Відтак, учасники зустрічі вітали чітку відповідь Надзвичайного і Повноважного Посла Литовської Республіки в Україні Марюса Януконіса, що реалізувати проект «Тримор’я» без України неможливо. Раз так, Кременчуку й іншим містам Подніпров’я не варто пасивно чекати членства України в Євросоюзі, а слід заздалегідь готуватися до участі в економічних проектах, які будуть реалізовуватись в рамках цієї ініціативи.

Головною подією наступного дня робочої поїздки литовської делегації в Кременчук була офіційна зустріч з міським головою Віталієм Малецьким, яка відбулась 15 березня 2019 року в приміщенні міської Ради. Голова міста підкреслив високий рівень співробітництва Кременчука з Литвою і висловив впевненість, що ця зустріч сприятиме розвитку взаємовигідних контактів, розробки нових проектів.

Віце-міністр закордонних справ Литви Дарюс Скусявічус в свою чергу наголосив на тому, що Міністерство закордонних справ Литовської Республіки сприймає Кременчук одним з чотирьох міст України, які найбільш плідно співпрацюють з Литвою, а взаємини з Алітусом назвав моделлю співпраці, яка має перспективне продовження. На знак визнання значного вкладу кременчуцької громади в розвиток литовсько-українського двостороннього співробітництва Дарюс Скусявічус вручив Віталію Малецькому подяку МЗС Литви.

На завершення робочої поїздки делегація МЗС Литви відвідала місцеву родзинку – парк Миру, де встановлений єдиний в Україні Гонг Миру, а також взяла участь у ХV Асамблеї юних дипломатів, що пройшла на базі Кременчуцького ліцею №4 «Кремінь».

Від’їжджаючи, віце-міністр закордонних справ Литви Дарюс Скусявічус дякував за гостинність і можливість переконатися в готовності влади Кременчука здійснювати співробітництво на якісно новому рівні.

То можливо на часі розглянути питання про відкриття в Кременчуці Почесного консульства Литовської Республіки? Адже такі установи вже працюють не тільки в обласних центрах Дніпро, Житомир, Івано-Франківськ, Львів, Одеса, Ужгород, Харків, Херсон, але й у Білій Церкві.

Борис Дніпров

Забивати на виїзді важче? Вболівальники господарів поля грають на нервах? Чи господарі знають чи не кожну травину свого газону? Чи відрізняється за важливістю та складністю гол умовного Реалу у виїзному матчі проти загребського Динамо від голу в Манчестер Сіті на Еттіхад Стедіум? Питання, що роками нікого особливо не цікавили, останніми місяцями чомусь вийшли на поверхню.

І нехай Олександр Чеферін, святкуючи переобрання на другий строк, досить двозначно відповідає на питання журналістів – він чиновник, в нього така робота. Очевидно інше: УЄФА всерйоз замислилися над скасуванням, здавалось би, фундаментального правила. Спробуємо з’ясувати, наскільки вірогідним стане скасування, і що стоїть за можливою зміною: бажання змінити футбол в кращий бік чи догодити найсильнішим клубам Старого Світу.

Намагаємося розібратися разом с експертами сайту Футбол24 – найкрупнішого онлайн-ресурсу про футбол України й світу.

Чому «За»?

Серед усіх аргументів прибічників скасування правила виїзного голу виділяється один – найбільш слушний. Команда, що грає другий матч в гостях, має перевагу в плані вибору тактики за підсумками першого матчу. Якщо другий матч ліги чемпіонів цього потребує – біжи вперед та забивай, якщо в першому матчі зіграли як треба – зіграй в нічию або ж навіть програй з потрібним рахунком.

Окрім цього, господарі матчу-відповіді будуть в програші, якщо справа дійде до овертаймів. Все ж таки у першому матчі в твоєму розпорядженні було 90 хвилин, щоб забити на виїзді, а у другому супротивник матиме на півгодини більше. Перемоги за рахунок виїзного голу, забитого в один з 15-хвилинних таймів, дійсно виглядають не зовсім чесними.

Питань дуже багато

Зараз на груповому етапі Ліги чемпіонів за рівністю очок та однаковій різниці забитих та пропущених, враховуються голи, забиті на чужому полі. Буде нелогічним залишити правило в групі та скасувати його в плей-офф. А якщо скасувати правило і для груп також, то в плей-офф виходитимуть за кращою загальною різницею м’ячів. Виходить, що команди будуть прагнути ще більш бити аутсайдерів груп, сподіваючись покращити статистику, а прямим конкурентам забивати якомога більше не знадобиться.

Всупереч усім планам УЄФА скоротити розрив між бідними та багатими, на практиці виходить, що перевагу отримають сильніші клуби. Пам’ятаєте, як декілька років тому у чвертьфіналі Монако зійшовся з Манчестер Сіті та героїчно пройшов далі при загальному рахунку 6:6 і більшій кількості виїзних голів? Якщо б тоді виїзні голи цінувалися не більше за домашні, французької казки могло б і не бути. Команда Гвардіоли отримала б овертайм та на фоні втоми суперника могла б конвертувати перевагу в індивідуальних якостях гравців у гол.

Висновок очевидний, проте УЄФА не завжди логічна

Повне скасування правила гостьового голу вочевидь стане помилкою, адже мотивації забити на виїзді, що зараз тягне вперед на чужому полі, більше не буде. За розрахунками, скасування правила буде на руку великим клубам. Все ж таки Барселоні, Реалу, Баварії та Ювентусу буде легше набити різницю м’ячів у матчах з аутсайдерами, аніж рватися вперед у виїзних матчах з собі рівними. Скасування може спаплюжити плей-офф найпрестижнішого турніру Європи частими серіями пенальті, у яких не завжди перемагає той, хто мав явну перевагу у ході матчу. Перемогти має сильніший, і десятками років європейські клуби виконували свої задачі з урахуванням правила голу на виїзді.

Зовсім інша справа, якщо правило передивляться частково. Зараз дуже нелогічно після обміну нічиїми 0:0 та розміну голами в овертаймі другого матчу відправляти додому того, хто мав на півгодини менше на свої гостьові голи.

Чи не доцільно було б одразу бити пенальті, якщо усюди повсякчас виходить нічия?