Blog

Президент РФ Володимир Путін, котрий невиліковно марить манією «збирача земель руських», на день Святого Миколая підготував білоруському народу оригінальний новорічний подарунок. 19 грудня поточного року він схвалив воєнну доктрину (далі – Доктрина) конфедеративного союзу Російської Федерації і Республіки Білорусь (далі – Союзної держави). В Україні, де не раз мали нагоду переконатись, що розмови і дії росіян в стилі «Ми – один народ!» є вірним передвісником анексії, сприйняли цю звістку насторожено. Однак фаховий аналіз події поки що компенсується емоційним ґвалтом в соціальних мережах, гучними заявами політиків і поверхневими коментарями журналістів.

Звичайно, схвалення Доктрини Президентом РФ слід сприймати як черговий етап процесу поступового поглинання суверенної Білорусі імперською Росією.

Але, ситуація у стосунках двох союзних держав виглядає набагато складніше.

По-перше, мова йде про схвалення нової редакції Доктрини, а не розробку принципово нового нормативно-правового акту. Адже вперше документ з такою назвою був затверджений Вищою Державною Радою Союзної держави ще 26 грудня 2001 року. Відтоді пройшло без малого 20 років, а тому ініціатива переглянути Доктрину відповідно до змін, що відбулися протягом цього часу, виглядає цілком закономірною. Насамперед, з огляду на «нові загрози для Росії у зв’язку з ситуацією в Україні», а також «віроломним розширенням НАТО на Схід».

По-друге, нічого несподіваного у схваленні Володимиром Путіним нової редакції Доктрини не було. Експертам добре відомо, що розроблялась вона Урядом РФ відповідно до пріоритетних напрямків і першочергових завдань розвитку Союзної держави на 2018-2020 роки, а сам проект Доктрини вже підтриманий Радою Міністрів Республіки Білорусь.

По-третє, перед тим як набути чинність, Доктрина має пройти процес затвердження Вищою Державною Радою Союзної держави. Але підготовка до цього саміту проходить далеко не просто. Так, Президент Білорусі Олександр Лукашенко на початку грудня публічно зчепився з російським Президентом Володимиром Путіним з приводу ціни на газ. А через два тижні обурився натяками Прем’єр-міністра РФ Дмитра Медведєва про «поглиблення інтеграції в рамках Союзної держави», назвавши їх «наглим шантажем». Ще більш категорично він висловися на зустрічі з російськими ЗМІ: «Для нас суверенітет – це святе. Поділити Білорусь на області і впхнути в Росію – цього не буде ніколи».

Відразу ж пригадалась ще одна крилата цитата Президента Білорусі: «Якщо ви спробуєте нас розчинити в Росії, провести, так би мовити аншлюс, то ви отримаєте таку партизанську війну, у порівнянні з якою Чечня вам здасться дитячим ранком».

По-четверте, виходячи з жорсткої публічної риторики Олександра Лукашенка, Кремль не полишає планів позбавити Білорусь економічної незалежності шляхом кабальної цінової політики на енергоносії, а також приватизації російськими корпораціями білоруських НПЗ, машинобудівних, хімічних заводів. Відтак, високою є імовірність появи в Доктрині більш конкретних параметрів з непропорційного збільшення Білоруссю частки фінансування оборонних програм Союзної держави. А втрата Білоруссю економічної незалежності відкриє Кремлю шлях до реалізації сценарію з усунення Олександра Лукашенка від влади і створення у такий спосіб після 2024 року умов для збереження Володимира Путіна на посаді Президента вже Союзної держави.

По-п’яте, налякані НАТО кремлівські стратеги вважають, що система функціонування Об’єднаного (регіонального) угруповання військ (сил) Союзної держави, залишається недосконалою. Зокрема, Угодою між РФ і РБ про спільне забезпечення регіональної безпеки у військовій сфері від 19 грудня 1997 року сторони визначили склад цього регіонального угруповання, порядок управління ним у воєнний час, а також взаємодію військ, що входять до його складу, в мирний період. Утім, це не означає формування спільних Збройних Сил Росії і Білорусі, військовослужбовці яких не втрачають національної приналежності. Відтак, імовірність появи в Доктрині формулювань щодо «вдосконалення системи командування» Об’єднаним (регіональним) угрупованням військ (сил) Союзної держави на користь Генерального штабу ЗС РФ, чи принаймні якихось родів військ, залишається високою.

По-шосте, зміни до Доктрини можуть торкнутися також законодавчого врегулювання спірних питань щодо функціонування на білоруській території двох російських військових об’єктів: радіолокаційної станції «Волга» (Глянцевичі), яка відслідковує пуски міжконтинентальних балістичних ракет; 43-го вузла зв’язку ВМФ Росії «Антей» (Вілейка), через який забезпечується зв’язок Головного штабу флоту з атомними підводними човнами в Атлантичному, Індійському і частково Тихому океанах; а також розміщення авіаполку російських ВПС на аеродромі Бобруйська.

Час і умови для розширення присутності ЗС РФ на території Білорусі досить сприятливий. Кремль розглядає цей крок як адекватну відповідь на плани розміщення в Польщі американської воєнної бази, якій поляки придумали назву – «Форт Трамп».

Що ж стосується України, то нам слід очікувати закріплення Доктриною положень, які напряму загрожують нашим національним інтересам. Такі формулювання вже фігурують в документах стратегічного планування Росії і Білорусі. Зокрема, в оновленій 2016 року воєнній доктрині Білорусі «кольорові революції», які у Мінську асоціюються з Україною, включені до переліку основних загроз національній безпеці країни.

А серед небезпек і загроз, зазначених у воєнній доктрині Російської Федерації 2014 року значаться:
– територіальні претензії до РФ і її союзників, втручання в їх внутрішні справи (читай дії проти анексії Криму – примітка автора);
– наявність, виникнення вогнищ і ескалація збройних конфліктів на території держав, суміжних з РФ (читай військова агресія на Донбасі – примітка автора);
– встановлення в державах, суміжних з РФ режимів, у тому числі в результаті повалення легітимних органів державної влади, політика яких загрожує інтересам РФ (читай заколот «київської хунти», яка повалила режим «легітимного президента Януковича» – примітка автора);
– підривна діяльність спеціальних служб і організацій іноземних держав та їх коаліцій проти РФ (читай протидія діяльності СБ, СЗР, ГУР МО України, правоохоронних органів і добровольчих батальйонів – примітка автора).

Вочевидь, перед тим як поставити підпис під Доктриною, Олександр Лукашенко заграватиме з капіталістичним Євросоюзом і комуністичним Китаєм, торгуватиметься з Росією, випрошуючи у Кремля знижки цін на енергоносії та інші преференції. Однак після імплементації Доктрини його запевненням: «Ми рідні люди, ми можемо прийти до вас чи приїхати на тракторі, щоб допомогти орати землю», – в Києві вже ніхто не повірить. Україна буде змушена вносити суттєві корективи в документи оборонного планування. Робити це слід відкрито, спираючись на допомогу іноземних партнерів по НАТО, аби нас зрозумів, насамперед, білоруський народ, до якого в Україні завжди ставились з симпатією. А у тому, що так саме й станеться, переконує білоруська мудрість: «Не той сябра, хто вусны мёдам мажа, а той, хто ў вочы праўду кажа».

Борис Дніпров

15.12.2018р. на об’єднавчому соборі утворена Православна церква України (ПЦУ), шляхом об’єднання українських єпископів Вселенського (Константинопольського) патріархату з самоліквідованих напередодні українських православних юрисдикцій (УПЦ КП, УАПЦ), а також частини УПЦ (МП) на ґрунті повної канонічної незалежності.

Відповідно до п. 4 Статуту ПЦУ, членами Церкви є всі православні християни країни, незалежно від їх національності. Тобто, громадянину, який вважає себе православним християнином жодного дозволу щоб бути членом ПЦУ отримувати не потрібно. З опублікованої у ЗМІ редакції Статуту особливого порядку переходу релігійних громад (парафій) не передбачено.

Однак, відповідно до умов ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» вже для релігійної громади (парафії) передбачено ряд дій для переходу до новоутвореної ПЦУ.

Держава є відокремленою від церкви та визнає права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях (ч. 2 ст. 8 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»). Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення). Обов’язковим пунктом Статуту релігійної організації є місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання. Тому, для того щоб змінити громаді релігійну підлеглість, громаді необхідно внести зміни в Статут релігійної організації. Законом не передбачено вимог щодо кількості голосів, необхідних для внесення зміни до Статуту релігійної організації, тому вимоги щодо кількості голосів для внесення змін зазначаються в самих Статутах. Якщо ж у релігійної громади немає доступу до діючого Статуту, то громадяни в кількості 10 осіб, які досягли 18 років можуть утворити нову релігійну громаду та зареєструвати її статут.

Також варто відмітити, що утворення ПЦУ не означає автоматичного переходу права власності на церкви.

Так, відповідно до ст. 17 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» церкви, що є державною власністю передаються релігійним організаціям у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим. Отже, при зміні релігійної підлеглості правовий статус майна релігійної громади не змінюється.

Якщо ж частина релігійної громади не бажає переходити в новоутворену ПЦУ, а інша частина громади зареєструвала нову релігійну громаду, то держава може надавати церкву, що є державною власністю у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників.

Отже, використання релігійною громадою церкви, що є власністю держави можливе за згодою держави в особі районних/обласних державних адміністрацій. Однак, якщо церква належить на праві приватної власності релігійній громаді, яка не має наміру переходити до ПЦУ, то її використання іншою релігійною громадою можливе виключно на договірних умовах між обома громадами без участі держави.

На думку адвокатів, проблема з власністю на церкви буде, в першу чергу, з тими, що належать релігійним організаціям УПЦ (МП). Адже, в разі небажання релігійної організації, якій належить церква на праві приватної власності переходити до новоутвореної ПЦУ, використання такої церкви іншою релігійною громадою буде виключно «доброю волею» власника надати в користування таку церкву. Звичайно, що неузгодженості щодо права використання церкви, яку наприклад, будували члени громади, які зараз входять до іншої релігійної організації, може розглядати суд, але такий процес буде тривалим та відповідно потребуватиме матеріальних зусиль такої громади.

Матеріал підготували адвокати АО “Коларес” (COLARES)

Минулого тижня лідери України і Росії висловились щодо Криму, засвідчивши діаметрально протилежні підходи до вирішення національних проблем у своїх державах.

Президент України Петро Порошенко 6 грудня 2018 року у зверненні з нагоди 100-річчя від часу проведення першого Курултаю кримськотатарського народу закликав Конституційну комісію відпрацювати пропозиції щодо законодавчого закріплення створення в Криму кримськотатарської національної автономії у складі України. На думку Президента, такий крок прискорить «відновлення державного суверенітету в Криму» і сприятиме «успішному розвитку України в родині розвинених, демократичних європейських країн».

Того ж дня Президент Росії Володимир Путін підписав Указ №703 «Про внесення змін до Стратегії державної національної політики Російської Федерації на період до 2025 року» (далі Стратегія). У ньому про долю кримськотатарського народу не сказано жодного слова. Крим згадується у Стратегії виключно в контексті високої оцінки «патріотичного піднесення», яке пережили росіяни внаслідок анексії українського півострова. Цей важливий документ стратегічного планування країни-агресора заслуговує того, щоб стати предметом детального аналізу вітчизняними фахівцями. Але, навіть його поверхневе вивчення змушує замислитись над причинами, що спонукали Президента РФ авральними темпами взятися за перегляд національної політики.

Скоріш за все, приводом для коригування Стратегії послужили події на Північному Кавказі, увагу до якого Кремль дещо послабив через проблеми провального зовнішньополітичного курсу. А цьогорічні заворушення у Кабардино-Балкарії між черкесами і балкарцями, масові акції протесту інгушів проти підписання з Чечнею, підтриманого Москвою, договору про адміністративні кордони, введення режиму контртерористичної операції у деяких районах Дагестану засвідчили, що цей регіон може знову стати вибухонебезпечним.

Привід приводом, однак справжні причини криються у самій природі російської державності.

Як в епоху середньовічного феодалізму, так і в часи варварського капіталізму чи «розвинутого соціалізму» Росія залишалась імперією. Крах комуністичної ідеології, чиє безроздільне панування було запорукою існування Радянського Союзу, поставило Кремль перед необхідністю пошуку нової парадигми, яку можна було б використати для модернізації Росії.

Винайти щось модернове не судилося. Пошук нової ідеї державотворення завершився перемогою концепції «ліберальної імперії». Квінтесенція запропонованої 2003 року Анатолієм Чубайсом теоретико-методологічної моделі «ліберального імперіалізму» полягала в розбудові сильної демократичної Росії з ринковою економікою, яка вестиме експансію в інші держави задля встановлення і підтримки у них політичної стабільності, створення єдиного культурного й економічного простору з державами-домініонами. Доречно нагадати, що ідея «ліберальної імперії» у ХІХ столітті вже була випробувана у Франції і Великій Британії. Але російський варіант суттєво відрізнявся від західного аналогу. Якщо найважливішим аспектом «ліберального імперіалізму» на Заході вважається культурна й економічна експансія без застосування збройних сил, то в Росії забезпечення стабільності має досягатися шляхом встановлення у колоніальних державах маріонеткових режимів, у тому числі військовими методами. Ось звідки витоки агресивної ідеології «РуSSкого мира», втілення якої Кремлем супроводжувалось анексією територій сусідніх держав, війнами в Азербайджані, Грузії, Молдові, Україні і цей список не слід вважати вичерпним. Перефразовуючи Віктора Черномирдіна, можна сміливо стверджувати: «Який би лад в Росії не будували – завжди виходить імперія».

Отже, прийняття Стратегії засвідчило, що в Москві остаточно визначилися у необхідності розробки довгострокової комплексної програми з нівелювання національних відмінностей між народами, які проживають в сучасній Росії. Автори Стратегії, очевидно, вважають, що краху Російської Федерації й утворенню на уламках «ліберальної імперії» ворожих Москві суверенних держав можна запобігти хіба що шляхом «русифікації» національних окраїн, обрусіння представників корінних народів, які проживають у цих регіонах. Першим кроком на шляху поступового формування мононаціональної держави має стати визначена Стратегією задача – «…зміцнення єдності багатонаціонального народу РФ і загальноросійської громадянської ідентичності, формування єдиного культурного простору країни».

У Стратегії навіть вжито новий термін – «російська нація» у значенні «багатонаціонального народу РФ». Відтепер, громадянином РФ може вважатися особа, незалежно від етнічної, релігійної, соціальної чи іншої належності, яка має «громадянську самосвідомість» (загальноросійську громадянську ідентичність). А саме – «усвідомлює належність до своєї держави, народу, суспільства, відповідальність за долю країни, необхідність дотримання громадянських прав і обов’язків, а також прихильність базовим цінностям російського суспільства». Щоправда, в роботі над Стратегією не обійшлося без казусів. Зареєстроване в Латвії російськомовне інтернет-видання «Медуза» підмітило, що з таким підходом громадянами РФ може вважатись лише 84% росіян, оскільки за наведеною в Стратегії статистикою таким є рівень «загальноросійської ідентичності».

Російська мова, поряд з культурою, визначається Стратегією як «цивілізаційний код», що лежить в основі єдиного російського суспільства. Документ зобов’язує не тільки розвивати російську мову «як державну мову Російської Федерації, мову міжнаціонального спілкування і одну з офіційних мов міжнародних організацій», але й «зберігати» і «захищати» її. Для розуміння чому і від кого треба захищати російську мову слід звернутися до статистики, яка характеризує демографічну ситуацію в сучасній Росії і зробити невеликий екскурс в її минуле.

Ще 2006 року, оцінюючи на засіданні Ради безпеки РФ демографічну ситуацію в Росії, Володимир Путін наголошував: «Критичне скорочення народонаселення країни з 1993 року набуло стійкого характеру. За останні 13 років число померлих громадян РФ перевищило кількість народжених на 11,2 млн. чоловік. Якщо нічого не робити, на кінець ХХІ століття населення Росії зменшиться вдвічі». Слід віддати належне, завдяки вжитим Кремлем заходам демографічна ситуація в Росії дещо покращилась і до 2018 року навіть зберігалась тенденція до зростання населення.

Утім, загальний приріст відбувався за рахунок високої народжуваності і багатодітності сімей в національних республіках, насамперед в Чечні, Інгушетії і Республіці Тува. Кількість же росіян у Далекосхідному, Приволзькому, Уральському, Сибірському, Південному федеральних округах невпинно скорочувалась, через що вчені почали бити на сполох. За їхніми підрахунками, якщо процес депопуляції не припиниться, через 20 років процент росіян в Росії становитиме від 60% до 70 %, а в 2050 році – 46,5%.

Одним з наслідків демографічної кризи вони називають майбутні зміни етнічного складу населення Росії, появу замкнутих етнічних анклавів, виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів. За прогнозами вчених 2030 року кожен п’ятий житель Росії сповідуватиме іслам. Зменшення корінного населення при збільшенні долі мігрантів може призвести навіть до втрати територіальної цілісності Росії. Прогнозується, що першими територіальними втратами Росії можуть стати Сибір і Далекий Схід. Так, за результатами всеросійського перепису населення 2002 року кількість китайців в Росії становила всього 34 577 чоловік, а 2010 року їх число нібито навіть зменшилось до 28 943. Хоча, за підрахунками тайванської комісії у справах співвітчизників, в Росії на той час проживало 998 000 китайців. Зараз же, за оцінками історика В.Дятлова, тільки на території Далекосхідного федерального округу чисельність китайців становить до двох мільйонів.

Ще одна причина занепокоєння Кремля статусом російської мови пов’язана з проблемою мовної адаптації військовослужбовців строкової служби. У міжвоєнний період (1920 – 1941) її вже доводилось вирішувати командуванню Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА). Тоді незнання російської мови солдатами і сержантами військових частин, укомплектованих з представників союзних і автономних республік, унеможливлювало належну підготовку особового складу і надійну керованість підрозділами під час навчання і ведення бойових задач.

Власне через низький рівень знання російської мови призовниками до Збройних Сил (ЗС) РФ, а не з якихось там гуманітарних причин, Верховний Головнокомандувач Володимир Путін дав доручення вдосконалити систему її викладання. Головне – забезпечити високий рівень обороноздатності ЗС РФ, підвищити боєздатність особового складу спеціальних служб і правоохоронних органів. Російський мат, який став частиною військової культури Росії, в умовах переходу на високотехнологічні види озброєння вже не може повністю відігравати функцію мови бойового управління. Саме з цією метою влітку 2018 року був «продавлений» Кремлем скандальний закон про внесення поправок до федерального закону «Про освіту». Він дозволив в навчальних закладах національних республік, не вивчати державні мови і мови з офіційними статусом при обов’язковому вивченні російської мови в усіх середніх школах РФ. Кожен претендент на отримання атестату про середню освіту має також скласти Єдиний державний екзамен з російської мови.

Символічно, що розробляв цей законопроект Комітет з науки і освіти Державної Думи РФ, який очолює В’ячеслав Ніконов – доктор наук, професор, декан факультету державного управління МДУ, голова правління фонду «Русский мир». Вибір був зроблений не випадково.

По-перше, йому не звикати підлаштовуватися під «генеральну лінію партії». Колись нею була КПРС і молодий секретар парткому історичного факультету МДУ завзято захищав перебудовні ідеї Горбачова. Потім він навіть працював в Апараті першого й останнього Президента СРСР. Після серпневого 1991 року путчу ГКЧП Ніконов вже виступив понятим при затриманні одного з безпосередніх шефів – Віце-президента СРСР Геннадія Янаєва. Внаслідок такого кульбіту молодого пристосуванця узяв у помічники Вадим Бакатін, коли нетривалий час очолював КДБ СРСР і передавав у грудні 1991 року американцям технічну документацію з установки і використання надсекретних пристроїв підслуховування у новому будинку посольства США у Москві. Так що сумнівів у тому, що нинішній член Президії Генеральної ради правлячої партії «Єдина Росія» В’ячеслав Ніконов справиться із поставленим завданням не було.

По-друге, В’ячеслав Ніконов входить до відомої політичної династії, представники якої ось уже майже сто років вірою і правдою служать Кремлю, незалежно від його хазяїв і ідеологій, що вони сповідують. Цю династію заснував більшовик В’ячеслав Скрябін, більш відомий за партійною кличкою «Молотов». Вірний сталініст, якого за феноменальну посидючість, «ганебний бюрократизм» і «дурну поведінку» Володимир Ленін називав «камінною» або «залізною дупою», понад 30 років перебував на вищих щаблях влади. В історію України Молотов увійшов як один з безпосередніх організаторів масових політичних репресій і Голодомору.

Виходить, що в умовах тріумфального повернення Сталіна, Берії та інших соратників «вождя народів» до пантеону видатних історичних постатей, Кремлю явно імпонує спорідненість двох В’ячеславів – діда Молотова й онука Ніконова.

Внаслідок реалізації Стратегії далі страждатиме російська історична наука. Давно минув той короткий період Перебудови, коли у представників наукової інтелігенції національних окраїн Російської Федерації зажевріла надія, що для характеристики войовничої загарбницької політики часів Російської імперії і СРСР, замість утверджених у сучасній російській історіографії закостенілих пропагандистських штампів «освоєння нових земель», «добровільне входження народів у склад російської держави», «воз’єднання», «мирні дії російських землепрохідців», нарешті дозволять вживати такі наукові терміни, як «колоніальні війни», «окупація», «агресія», «придушення національно-визвольних змагань» тощо.

Романтичний період їхніх наївних очікувань завершився 12 грудня 2012 року виступом Володимира Путіна з Посланням до Федеральних Зборів Росії, коли він заговорив про «духовні скріпи» у значенні «традиційних цінностей». І поки науковці Інституту соціології Російської Академії наук працювали над виконанням замовлення Адміністрації Президента РФ щодо вивчення «маркерів духовних скріп», контрольована Кремлем дискусія звелась до осучаснення формули російської державності графа Сергія Уварова: «Православ’я. Самодержавство. Народність».

Які директиви зараз видає Кремль з висвітлення проблемних питань історії міжнаціональних відносин в Росії, можна уявити, ознайомившись з інтерв’ю вищезгаданого В’ячеслава Ніконова від 30.11.2018 під назвою «Міжнаціональний мир – це згода в цілях і цінностях». Вдумайтесь, до якого рівня фальсифікації історичного процесу дійшов один з кремлівських пропагандистів у мантії доктора наук: «Ми маємо великий досвід мирного співіснування самих різних народів, при цьому зростання Російської держави не супроводжувалось знищенням етносів чи культур, а система управління неросійськими областями відрізнялась максимально допустимим збереженням місцевих особливостей і життєвих устоїв, невтручанням центральної влади у ті сфери, які регулювались місцевими традиціями і звичаями, – і все це зламувати не можна». А як же тоді бути з відповідальністю царської Росії і Радянського Союзу за трагічну долю «кетів», «чуванців», «алеутів», «тофалгарів» і ще близько десяти етносів Сибіру, культура, мова і традиції яких практично зникли внаслідок впливу «російської цивілізації»? Чи насильницька депортація з рідних місць проживання корейців, німців, фінів-інгерманців, карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів, балкарців, кримських татар, турків-месхетинців відтепер вважатиметься добровільною і відзначатиметься в Росії як державне свято?

На підставі вивчення всесвітньої історії відомий французький письменник і філософ Альберт Камю зробив висновок, що: «Імперії, які наближаються до загибелі, рясніють законами».

То невже почалося?

Борис Дніпров

Виходячи з інформації «з-за поребрика», умови для налагодження добросусідських взаємин України з Російською імперією з’являться не скоро. Головний винуватець кризи двосторонніх відносин Володимир Путін у відставку не збирається, програш його на виборах Президента РФ неможливий, змова здатних на переворот олігархів залишається примарною. Та й після фізичної кончини «кремлівського карлика» агресивний зовнішньополітичний курс РФ залишатиметься певний час незмінним. Насамперед через те, що вибудувана Путіним система підбору кадрів виключає проникнення до реальних важелів управління країною осіб з ліберально-демократичними поглядами.

Феномен Хрущова за часів Сталіна чи Горбачова за Брежнєва-Андропова у сучасній Росії неможливий. Відтак, невпинне просування України на шляху євроінтеграції неминуче супроводжуватиметься періодичними загостреннями військового протистояння, жорстокими бойовими зіткненнями і, як наслідок – втратами особового складу і військовополоненими.

Водночас, навіть на п’ятий рік війни реакція деяких вітчизняних засобів масової інформації (ЗМІ) на захоплення військових моряків ВМС України у Керченській протоці засвідчила їхню обмежену готовність адекватно сприймати майстерно виготовлені фахівцями російських спецслужб фейки. Ще зрозуміло, коли кремлівські темники ретранслюють телевізійні канали й Інтернет-ресурси, відомі своєю любов’ю до «РуSSкого мира» й особисто до Володимира Путіна. Але, прикро стає коли матеріал про «щиросердне визнання» нашими хлопцями нібито протиправного характеру своїх дій під час переходу з Одеси у Маріуполь «переспівують» ЗМІ, які вважають себе об’єктивними.

Дивлячись репортажі отаких журналістів, виникає два питання. Невже у них не знайшлось часу на спілкування із ветеранами СБ, СЗР, ГУР МО України, здатними дати фахові коментарі злочинним діям російських спецслужб? І друге, чому, хоча би з міркувань корпоративної солідарності, їх не цікавлять матеріали журналістів з Росії про тотальний характер порушень законності в ФСБ РФ. Взяти хоча б статтю Максима Літавріна: «Главные по пыткам. Члены петербургской ОНК представили доклад о методах работы местного управления ФСБ». Вона розміщена 25 жовтня на сайті російського Інтернет-видання «Медиазона», яке спеціалізується на висвітленні проблем пенітенціарної системи Росії і доступна будь-кому. Там розкриваються деякі деталі доповіді членів Громадської спостережної комісії Санкт-Петербурга Катерини Косаревської і Яни Теплицької про методи роботи місцевого управління ФСБ. У їхній статті аргументовано доводиться, що для працівників ФСБ «катування є практично невід’ємною частиною» розслідування кримінальних справ, вони завжди залишаються непокараними, а тому «на даний момент будь-яка людина знаходиться в групі ризику». Не важко уявити собі, яка правова вакханалія твориться зараз у прикордонних з Україною підрозділах ФСБ, якщо такі методи практикують «вихованці Ягоди-Єжова-Берії» у Санкт-Петербурзі.

Водночас, інцидент з нашими моряками висвітлив низку проблем в організації бойової підготовки особового складу до дій в екстремальних ситуаціях, у тому числі – перебування у ворожому полоні. Відверте й надзвичайно зворушливе особисте звернення командувача ВМС України адмірала Ігоря Воронченка до ув’язнених моряків підтвердило, що напередодні ризикованого переходу їх не інструктували належним чином на випадок захоплення у полон. Інакше, навіщо було його оприлюднювати.

Тому, хотілося б орієнтувати наших батьків-командирів на вивчення й запровадження у Збройних Силах України досвіду Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ). Відомо, що військово-політичне керівництво Держави Ізраїль і військове командування визнає пріоритет життя солдата над якимись примарними військовими таємницями і неодноразово демонструвало відданість цьому принципу. З розповідей ізраїльтян, які пройшли службу у ЦАХАЛ, а окрім чоловіків, там служать і жінки, в Армії оборони Ізраїлю діє інструкція, де детально розписано, як військовослужбовець має діяти у випадку захоплення його у полон. Полоненим дозволяється відповідати на будь-які питання противника, належність до військової частини, її номер, чисельність, озброєння, дані на командира тощо. Не вважається також військовим злочином виконання ворожих вимог. В ЦАХАЛ вважається, що це убезпечує полонених від тортур, а також зобов’язує командування вжити своєчасних заходів з нейтралізації негативних наслідків витоку інформації. Такий стан змушує також ізраїльських військових контррозвідників добиватися дотримання у ЦАХАЛ суворого режиму секретності, виходячи з того, що солдат повинен мати обмежений допуск і доступ до відомостей таємного характеру, розголошення яких у випадку полону може нанести мінімальну шкоду обороноздатності Державі Ізраїль.

Кожен полонений воїн ЦАХАЛ впевнений, що його обов’язково визволять з полону – відіб’ють, викуплять чи обміняють. Хрестоматійним став випадок, який стався із солдатом Гіладом Шалітом. Після п’яти років і чотирьох місяців палестинського полону його обміняли на 1027 палестинських в’язнів, понад 400 з яких були засудженні ізраїльським судом за вбивство 600 ізраїльтян. Солдат ЦАХАЛ також переконаний, що в іншому випадку за нього жорстоко помстяться побратими. Крім цього, більшість офіцерів ЦАХАЛ знають звичаї і володіють мовою свого противника. Вони здатні арабською мовою вести переговори, проводити допити полонених, давати первинну оцінку перехопленим розвідувальним матеріалам, спілкуватись з представниками цивільного населення тощо.

Само по собі пригадалось, що видатний теоретик педагогічної науки світового рівня й одночасно неперевершений практик-новатор Василь Сухомлинський, 100-річний ювілей якого у вересні поточного року досить скромно відзначила Україна, досконало знав декілька іноземних мов. Директору досить скромної Павлишської середньої школи Онуфрієвського району Кіровоградської області, на творчість якого суттєво вплинули погляди Льва Толстого і Януса Корчака, були потрібні англійська, російська, польська, чеська мови, щоб в оригіналі читати твори передових мислителів і педагогів свого часу. А от німецьку мову він вивчив з іншої причини. Після повернення 1943 року до рідних місць молодшого політрука Василя Сухомлинського чекала тяжка душевна травма. Вона була, можливо, навіть важча за ту, яку він отримав у бою під Ржевом, внаслідок чого ледь не втратив руку і до кінця своїх днів носив під серцем осколки ворожої міни. З’ясувалось, що під час окупації німці закатували його дружину, вчительку-однодумця, яка була підпільницею й поширювала радянські листівки. Разом із нею вони по-звірячому вбили його 10-місячний сина, розбивши голову немовляті об стіну тюремного каземату. Дізнавшись ім’я ката від місцевого поліцая, який був свідком цієї трагедії, Василь Сухомлинський взявся вивчати і вивчив німецьку мову. Як педагог-гуманіст, він надіявся зустріти вбивцю дружини і сина, щоб з’ясувати природу його нелюдського вчинку і зробити висновки, які допомогли б людству уникнути відродження фашизму.

Їхня зустріч так і не відбулась, але вчинок Сухомлинського учить, що знати мову ворога треба досконало. Тому що Путіни, Медведєви, Шойгу, Лаврови, Бортнікови, Патрушеви, Наришкіни не вічні. Неминуче настане час, коли російська мова знову буде асоціюватись з Пушкіним, Лермонтовим, Гоголем, Достоєвським, Чеховим, Толстим, Єсеніним, Маяковським, Ахматовою, Шолоховим, Буніним та іншими визнаними класиками великої російської літератури.

Борис Дніпров

У Лізі Європи УЄФА київське «Динамо» забезпечило собі участь у весняній стадії змагань. Перемога над казахською «Астаною» (0:1 на виїзді 29 листопада) дала змогу «біло-синім» після п’яти турів посісти з 11 очками перше місце в групі «К» й достроково вийти до плей-оф.

«Земля кочівників» (так буквально можна перекласти назву «Казахстан») лежить більше в Азії, ніж у Європі. Пізньої осені тут, на межі двох частин світу, погода буває холодною. Від неї рятує на столичному стадіоні «Астана Арена» модернова конструкція споруди – з розсувним дахом.

Поле штучне, але не тільки цю особливість відчувають футбольні гості столиці Казахстану. Летіти з Києва до Астани понад шість годин, отож керівництво ФК «Динамо» вирішило акліматизувати своїх гравців майже на добу довше, ніж зазвичай. Турнірна ситуація зобов’язувала обох лідерів групи не легковажити цим матчем. Двобій на синтетиці, зазвичай фартовій для господарів, мав стати, як писала спортивна преса, «серйозною перевіркою флагмана казахського футболу на міцність, на зрілість та на мідні труби». Власне, сам приїзд киян – уже неабиякий мотиватор для суперника: «Динамо» – це топ-клуб, сказав про гостей Кайрат Нурдаулетов, екс-капітан збірної Казахстану, а нині асистент її головного тренера, це «найуспішніший і уславлений клуб колишнього СРСР, це клуб-легенда» і «це буде суперматч» – прогнозував фахівець. І президент «Астани» Саят Хамітжанов наголосив на амбіційності динамівців (мовляв, він не думає, що гості гратимуть на нічию), отож обережно сказав про «можливу перемогу киян», яка засвідчить, що український клуб вибрався з ігрової кризи та перебуває на підйомі. Водночас деякі спортивні оглядачі в очікуванні матчу прогнозували, що «Астана» радше спробує втягнути суперника в притаманний їй «в’язкий» футбол і шукатиме можливості боляче вколоти на контратаках.

«Сухий» матч»
Уболівальників на столичному стадіоні попри пізній час зібралося чимало. Вони гаряче підтримували господарів, які очікувано кинулися в атаку й на 7-й хвилині вже могли відзначитися: Маєвський з кількох метрів не зумів переправити снаряд у сітку. А відтак уже захисник динамівців Бурда врятував свою команду – вибив м’яч з лінії. Загалом у стартовій 20-хвилинці казахи створили кілька небезпечних нагод біля воріт гостей, а втім, усі постріли були невлучними.

Кияни поволі вирівняли гру й перехопили ініціативу. «Астана» відповідала контратаками, аж поки на 29-й хвилині капітан динамівців Циганков елегантно, п’ятою, віддав пас на Вербича, який набігав у штрафний майданчик. Беньямін в один дотик відправив м’яч повз голкіпера точно в нижній кут – 0:1! За кілька хвилин проти автора голу Постніков порушив правила – жовта картка. Гості віддали ініціативу супернику й «Астана» могла швидко покарати за це, але на ударній позиції просто з метра Муртазаєв не влучив по м’ячу. Взагалі до кінця першого тайму ні казахи, ні українці жодного разу не поцілили в створ воріт, хоча пристрілювалися.

У другому таймі казахи знову багато атакували, але пані Фортуна від них відвернулася. Майже два десятки ударів завдали по воротах від початку гри – і безрезультатно. Кияни майже не турбували воротаря суперників, лише наприкінці основного часу матчу вперше було подано кутовий, потім другий… А господарі поля не мали кутових стандартів зовсім – рідкісний випадок! Реальну нагоду зрівняти рахунок казахські «снайпери» мали-таки під завісу гри, та м’яч влучив у поперечину. Фінальний штурм їм, можна сказати, не вдався. Захищаючись, в останні хвилини по жовтій картці дістали динамівці Че Че і Гармаш (останній на 64-й хвилині замінив Шапаренка). Відіграли свою роль і ще дві тактичні заміни в другому таймі – Циганкова і Вербича – відповідно на Морозюка й Сидорчука.

Отже, динамівці перемогли «Астану» в її рідних стінах – саме там, де влітку одноклубники киян із Загреба (Хорватія) в кваліфікації Ліги чемпіонів так само взяли три очки з сухим рахунком, тільки забили господарям два голи. Відтоді чемпіон Казахстану додавав у грі. Цікаво заявив про себе цьогоріч 29-річний півзахисник «Астани» Річард Алмейда – він навіть встановив рекорд першого розіграшу Ліги націй і вписав своє ім’я до її історії. Виступаючи за збірну Азербайджану, цей натуралізований бразилець зробив найбільшу кількість точних передач – їх на рахунку рекордсмена 454, повідомила прес-служба УЄФА. Але в матчі проти киян цей технічний хавбек був замінений на 58-й хвилині.

Футбол – гра командна, результат залежить від багатьох чинників, від використання нагод та ще й нерідко – від прихильності Фортуни. А втім, кажуть, що щастить сильним – це і в нашому випадку підтвердилося.

– За моментами «Астана» перевершила нас, але у футболі без удачі не буває, – сказав на післяматчевій прес-конференції головний тренер «Динамо» Олександр Хацкевич. – Обидві команди хотіли виграти, але вдалося це нам. Насправді дуже приємно сьогодні перемогти, адже тривалий переліт і штучне поле відграють велику роль. Через незвичний газон у нас було багато помилок при переході з оборони в атаку, та найголовніше, що сьогодні на полі були дисципліна й порядок.

Приціл на весну
На євроарені завдання-мінімум кияни успішно виконали й довели, що в команди Хацкевича не може бути мети в ЛЄ «аби лише вийти до плей-оф». Фаворити групи показали загалом результативний футбол, особливо наприкінці жовтня й у листопаді. У всіх матчах цієї стадії (за винятком гри в Астані) «біло-сині», маючи тимчасові кадрові проблеми в лінії атаки, забивали своїм суперникам щонайменше по два м’ячі. Прикро лише, що на старті турніру двічі втрачали перемоги, зігравши 2:2 з «Астаною» і так само з чеським «Яблонцем». Однак згодом відігралися на французькому «Ренні», здобувши максимальних шість очок, а в Казахстані взяли реванш за прикру домашню нічию – тоді кияни, як відомо, пропустили гол на останніх доданих хвилинах зустрічі.

Ще один важливий плюс перемоги над казахським чемпіоном – це можливість виходу в плей-оф з першого місця в групі, щоб зіграти в 1/16 фіналу з відносно слабшим суперником (з тих, що посядуть в інших групах другі місця). А втім, до цієї стадії турніру після тривалого відбору слабкі команди вже, можна сказати, не потрапляють.

«Астана» – так само залишається претендентом на вихід до плей-оф. Минулого сезону, до речі, вона грала в 1/16 фіналу Ліги Європи, але тоді казахів зупинив португальський «Спортінг». За сумою двох матчів навесні 2018-го «Астана» поступилася клубові з Лісабона 4:6 (1:3 вдома й 3:3 – в гостях), а нині «Спортінг», до речі, конкурент полтавської «Ворскли» в групі «Е» Ліги Європи, знову вийшов до 1/16 фіналу.

У євротурнірах, сподіваємося, гратимуть навесні дві найсильніші українські команди (у разі дальшого успіху «Шахтаря» в Лізі чемпіонів, а це цілком можливо). Кілька класних клубів континенту впевнено, навіть за два тури до закінчення групового етапу ЛЄ, гарантували собі кубкову весну. Це, приміром, кривдник динамівців «Лаціо» (Італія), якому «біло-сині» в сезоні 2017/18 поступилися за сумою двох матчів у 1/8 фіналу Ліги Європи. Крім римлян, достроково вийшли зі своїх груп англійські «Челсі» й «Арсенал», німецькі «Айнтрахт» і «Байєр», а також «Динамо» (Хорватія) та «Цюрих» (Швейцарія). Після п’ятого туру з’ясувалося, що нарівні з киянами гарантовано гратимуть навесні в ЛЄ також «Реал Бетіс» (Іспанія), «Ред Булл» із Зальцбурга (Австрія) та деякі інші. Якась зі згаданих команд може стати й суперником чинного володаря Суперкубка України на подальших етапах боротьби за європейський трофей.

Зимовий футбол
Останній матч 2018 року в Лізі Європи динамівці проведуть 13 грудня в Києві проти чеського «Яблонця». Крім здорового почуття спортивної злості й природного бажання довести свою перевагу над суперником, який у Чехії, нагадаємо, вирвав нічию після двох пропущених голів, молодь «Динамо» має ще й таку важливу мотивацію, як здобуття собі права виступати в основному складі команди. І далі – всім клубом прогресувати. Бути, як каже Йожеф Сабо, «справжніми професіоналами у ставленні до власної кар’єри» – це запорука зростання й розкриття потенціалу перспективних футболістів.

До півзахисника киян і гравця національної збірної України Віктора Циганкова вже приглядаються італійські клуби, спостерігають за ним і скаути грандів інших футбольних держав. Цьогоріч дістали дебютні запрошення до головної команди країни Микола Шапаренко й Віталій Миколенко. «Їм потрібен час і потрібна довіра, – вважає президент ФК «Динамо» Ігор Суркіс (як відомо, серед здібної молоді клубу – семеро вихованців власної динамівської школи). – І жодний тренер, якщо він не самогубець, не залишить такого Миколенка, такого Шапаренка поза складом. Ось якщо хтось із них – безвідносно конкретних прізвищ – зменшить вимогливість до себе, тоді інше питання. Хочеться вірити, що цього не станеться. Ні-ко-ли» (з інтерв’ю І. Суркіса тижневику «Футбол»).

Саме так, довіру виправдовують, набираються досвіду, підвищують клас та підтримують реноме (як особисте, так і всієї команди) самовідданістю в «бойових умовах». Зокрема й у тих, що будуть 13 грудня в столиці України – у двобої з бронзовим призером чемпіонату Чехії («Яблонець» щойно мінімально поступився на своєму полі «Ренну» 0:1 і втратив шанси на вихід з групи, але ж грюкнути дверима в Києві, певно буде не проти).

Як завжди, динамівці очікують на підтримку трибун НСК «Олімпійський» і, здається, мають усе для того, щоб порадувати своїх уболівальників і в завершальній грі року на міжнародному рівні.

Сергій Шевченко, ВЕКТОР НЬЮЗ

Фото FC Dynamo Kyiv