Blog

Глейх Григорій Давидович, 1901 р. н., уродж. м. Прилуки (нині Чернігівської обл.), єврей, з робітників, був членом КП(б)У (1925–1935), культпрацівник, начальник адмінуправління тресту «Індивідуальне будівництво» (Індубуд). Проживав: м. Харків.
Арешт: у справі «контрреволюційної троцькістської організації на Україні». ОН при НКВД СССР 01.04.1935, ст. 58-1 КК РСФСР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 08.04.1957 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 43185-ФП).

Глібовицький Богдан Авксентійович, 1900 р. н. (за інш. данними 1903), уродж. с. Худиківці (нині Борщівського р-ну Тернопільської обл.), росіянин (за інш. даними поляк), з родини священика, освіта середня, в СССР як політемігрант з 1923 р., був членом ВКП(б), закінчив кавалерійську школу ім. Будьонного, командир взводу кінних розвідників РСЧА. Проживав у Криму (м. Севастополь).
Арешт: 16.05.1932 ОВ 3-ї дивізії, ст. 58-6 КК РСФСР («польський шпигун»). Колегія ОГПУ 22.08.1932 – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований: Військовою прокуратурою Одеського ВО 22.05.1990 (ГДА СБУ, АР Крим. – Спр. 017489).

Глузман Пінхус (Пінхос) Гершович, 1899 р. н., уродж. м. Проскурів (нині м. Хмельницький), єврей, з робітників, освіта вища, був членом ВКП(б), професор, завідувач кафедри історії ВКП(б) Дніпропетровського держуніверситету.
Арешт: за троцькістську діяльність. ОН при НКВД 28.11.1935, ст. 54-10, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Дніпропетровським облсудом 24.02.1960 (ДАДО. – Спр. П-14501).

Глущенко Тимофій Гнатович, 1888 р. н., уродж. с. Олександрівка (нині Козельщинського р-ну Полтавської обл.), українець (за інш. даними росіянин), освіта середня, був членом ВКП(б) (1917–1930), службовець, голова Комісії із закупівлі в Америці пароплавів для Совторгфлоту, проживав: м. Москва, вул. М’ясницька, 24, кв. 76 (до 1929 р. керував Балтійською конторою Совторгфлоту, адреса в Ленінграді: вул. Ракова, 33).
Арешт: 10.04.1930 на вулиці без пред’явлення звинувачення. Колегія ОГПУ СССР 06.07.1931, ст. 58-6, 7 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований. (РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-15810).

Гольденберг Еммануїл Зіновійович, 1904 р. н., уродж. с. Саксагань (нині П’ятихатського р-ну Дніпропетровської обл.), за інш. даними – м. Васильків (Київської обл.), єврей, з міщан, освіта середня, був канд. у члени ВКП(б) (1930–1936), начальник 2-го відділення відділу трудових колоній УНКВД ЛО. Проживав: м. Ленінград, вул. Слуцького, 45, кв. 42.
Арешт: 10.07.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 29.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований.

Гончаренко Федір Максимович, 1882 р. н., уродж. с. Ольшаниця (нині Рокитнянського р-ну Київської обл.), українець, малописьменний, у минулому есер, був членом КП(б)У, в минулому жандарм, згодом – тесля в с. Ольшаниця.
Колегія ОГПУ 13.02.1932, ст. 58-2, 11 КК РСФСР (за інш. даними ОН при колегії ГПУ УССР, ст. 54-2, 1 КК УССР) – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Київської обл. 15.07.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – 1. – Спр. 64391-ФП).

Горинський Йосип Карлович (він же Гаусман Тадеуш Морісовіч, у протоколі трійки – Горинський-Гаусман Йосип Карлович), 1904 р. н., уродж. м. Долина (нині Долинського р-ну Івано-Франківської обл.), за інш. даними – уродж. м. Львів, єврей, із сім’ї юриста, перебував на відповідальній роботі в КПЗУ. У лютому 1933 р. нелегально прибув до СССР, змінивши прізвище. Інженер-механік, конструктор заводу ім. Марті в Одесі. Проживав: м. Одеса, вул. Пішонівська, 16, кв. 2.
Арешт: 11.12.1934 (у справі «УВО»). ОН при НКВД СССР 21.07.1935, за «контрреволюційну діяльність» 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Одеської обл. 31.05.1989 (ГДА СБУ, Одеса. – Спр. 17564-П).

Гоца Василь Пилипович, 1885 р. н., уродж. с. Озерна (нині Зборівського р-ну Тернопільської обл.), українець, з селян, освіта вища, закінчив відділення українознавства (філософський факультет) Львівського університету, був членом Української партії радикалів Східної Галичини (до 1914), ВКП(б) (1918[1927]–1933). У минулому вояк австрійського війська, перебував у російському полоні в Сибіру, згодом – на фронті, політпрацівник РСЧА (1918-1921), освітянин, професор. Ректор Волинського інституту народної освіти в Житомирі (1928–1933). Проживав: м. Житомир.
Арешт: 03.08.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при ПП ГПУ УССР 14.02.1934, ст. 54-2, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг, був завідувачем музею; Соловки (табірний пункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ Прикарпатського військового округу (далі – ПрикВО) 04(05).10.1966; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАЖО. – Спр. 17848-П; РУ ФСБ РФ АО. Спр. – П-12929).

Гребінський Яків Іванович, 1891 р. н., уродж. м. Харків, росіянин, освіта середня (за інш. даними, навчався в Павловському військовому училищі в Петербурзі), б/п, служив у білій армії в чині поручика (мічман корпусу морських стрільців у 1919 р.). Викладач геотопографії Топографічного технікуму. Проживав: м. Томськ.
Арешти: у 1928, 1930 роках та у справі «білогвардійської змови» – 05.05.1933. Колегія ОГПУ СССР 05.08.1933, ст. 58-2, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: у червні 1959 р. [дані з Книги пам’яті Томської області].

Григорович Дмитро Артемович (Артемійович), 1897 р. н., уродж. с. Широке (нині смт у Дніпропетровській обл.), українець, освіта – закінчив Бессарабське училище виноградарства й виноробства (1918) і Єлисаветградський вищий сільгосптехнікум (1922). У минулому служив у білій армії та в Кримському карному розшуку (м. Сімферополь). Агроном-плановик контори «Центроплодоовоч», до арешту жив у м. Одеса.
Арешт: у справі «контрреволюційної шкідницької організації в системі Наркомзему і Наркомсовгоспу». Колегія ОГПУ 11.03.1933, ст. (?), 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 20.06. (за ін. даними, 12.03.) 1957.

Гройсман Леонід (Авраам, Абрам) Ісакович, 1907 р. н., уродж. м. Миколаїв [за інш. даними – м. Тараща] (у протоколі трійки місце народження – Таращанський р-н Київської обл.), єврей, освіта початкова, був членом ВКП(б), мірошник держмлину, голова робітничого комітету Київського тресту хлібовипічки. Проживав: м. Київ.
ОН при НКВД 21.12.1935, ст. 54-10, ч. 1 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою м. Києва 05.07.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 66571 – ФП).

Грушевський Сергій Григорович, 1892 р. н. (за ін. даними 1888), уродж. с. Кам’янка (нині м. Кам’янка Черкаської обл.), українець, з сім’ї священика, освіта вища, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1913), позапартійний, професор, кандидат в члени 1-ї Державної думи і Установчих зборів, історик (небіж М. С. Грушевського). Організатор Кременчуцького інституту народної освіти, у 1923–1925 роках інспектор Полтавського губвідділу наросвіти, викладач історії в Полтавському інституті народної освіти. З 1925-го в Донецькому інституті народної освіти (м. Луганск): декан факультету соціального виховання, професор кафедри історії. Був депутатом міської і окружної рад, членом виконкому. З 1931 р. завкафедри історії України Кубанського інституту народної освіти, проживав у м. Краснодар.
Арешт: 13.01.1933 (у справі «Союзу Кубані і України»). Колегія ОГПУ 28.08.1933, ст. 58-2, 11, 13 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: в’язниця ОГПУ в Ростові-на-Дону (до серпня 1934); Дмитлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ Північно-Кавказького ВО 08.08.1960.

Гумецький Федір Михайлович, 1896 р. н., уродж. Галичини, українець, освіта вища, службовець, проживав: м. Москва.
Колегія ОГПУ 05.09.1933, ст. 58-2, 6, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табірний пункт Кремль, одиночна камера спецізолятора).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Гусакова Катерина Павлівна, 1905 [1904] р. н., уродж. м. Рикове (тепер Єнакієве Донецької обл.) [м. Софіївка, колишнього Херсонського повіту Херсонської губернії], єврейка, з міщан, освіта вища, закінчила Інститут народного господарства, була членом ВЛКСМ (з 1924), юрист-економіст, стажист Наркомату праці УССР, проживала: м. Харків.
Арешт: 24.11.1928 р. за антисовєтську діяльність, ОН при ОГПУ, 17.11.1928, 3 роки заслання у м. Курган. Втекла із заслання.
Арешт: 28.02.1932 в м. Чердинь на Уралі, засуджена 26.05.1932, 3 роки заслання в Середню Азію. З 1934 р. проживала в м. Самарканд, працювала секретарем юридичного бюро контори Заготзерно.
Арешт: у м. Фрунзе (тепер – Бішкек) за «участь у троцькістсько-зінов’євській к/р організації». ОН при НКВД СССР, 1935 р. – 5 років ВТТ. Відбувала покарання: ББК (3-й табпункт 9-го Кемського відділення).
Арешт: 04.06.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 28.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбувала покарання: Соловки (табпункт Муксалма).
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітована: прокуратурою Харківської обл. 14.10.1989 (ДАХО. Ф. Р-6452. – Оп. 5. – Спр. 752).

Гутман Віра Миколаївна, 1901 р. н., уродж. м. Чернігів, єврейка, з міщан, освіта вища, була членом ВКП(б), літературний працівник, проживала: м. Москва. Вислана 1929 р. за «контрреволюційну діяльність», 1930-го повернулася із заслання.
ВК ВС СССР 10.11.1936, 10 років в’язниці. Відбувала покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітована.

Гуцуляк Семен Юрійович, 1897 р. н., уродж. с. Долішні Станівці (нині с. Нижні Станівці Кіцманського р-ну Чернівецької обл.), українець, зі службовців, освіта вища, закінчив соціально-економічний факультет Віденського університету (1924), економіст, у минулому лейтенант австрійської армії (1915–1917), воював у Франції та Німеччині, 1919-го повернувся на Буковину. Був членом КП Буковини (1920–1925) і ЦК цієї партії, КП(б)У (1928–1934). З 1921-го у Відні, з 1925-го в Харкові, член Президії Держплану УССР (1925–1933), директор совгоспу Свинартресту в с. Онуфріївка (Харківська обл.). Проживав у Харкові.
Арешт: 11.12.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 26.02.1934, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг, Соловки (табірний пункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: військовою прокуратурою КВО 31.12.1964; Архангельським облсудом 10.03.1965 (Державний архів Кіровоградської області. – Спр. 7915-ФПД; РУ ФСБ РФ АО. Спр. – П-11370).

Демчук Петро Іванович, 1900 р. н., уродж. м. Городенка (нині Івано-Франківської обл.), українець, із селян, освіта вища, закінчив Віденський університет права (юридичний і філософський факультети, 1920–1924), аспірантуру при Інституті марксизму-ленінізму (1927). У минулому січовий стрілець (1915–1918), вступив до лав УГА, боровся проти поляків і більшовиків (1918–1919), червоний партизан, комісар загону (1920), був членом КПЗУ (з 1919), КП(б)У (1929–1933). У 1925 р. секретар консульської частини Повпредства СССР у м. Відень (Австрія). В УССР прибув 1925 р., закінчив аспірантуру при Українському інституті марксизму-ленінізму (1927). Юрист, філософ, керівник кафедри діамату Комуністичного інституту совєтського будівництва і права. Професор, член-кореспондент ВУАН (1932), входив до складу філософської комісії при ВУАН. Проживав: м. Харків, вул. Артема, 1, кв. 29.
Арешт: 05.05.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль), на канцелярській роботі, переведений на табпункт Муксалма, оголошував голодування.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Архангельським облсудом 20.08.1959; ВС УССР 13.05.1961 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 53517-ФП; УФСБ РФ РК. – Спр. П-9152).

Детюк Ростислав Федорович, 1900 р. н., уродж. хут. Губаницький (нині Харківської обл.), з селян, освіта н/вища, агроном.
Колегія ОГПУ СССР 05.01.1932, ст. (?), розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Спецколегія Головсуду Карельської АССР – додатково 2 роки ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Анзер, командировка Філімоново), працював агрономом. За даними оперчастини табору, спілкувався з «українськими націоналістами», грав на бандурі, співав українських пісень.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Дідушок Василь Федорович (брат-близнюк П. Ф. Дідушка-Гельмера), 1889 р. н., уродж. с. Княже (нині Золочівського р-ну Львівської обл.), українець, освіта вища юридична, капітан армії Австро-Угорщини (1914–1917), командир батальйону, потім куреня українських Січових стрільців (1918), отаман, начальник штабу Головної губернської військової комендатури Київщини, полковник Армії УНР, начальник штабу комендатури Києва і Київської фортеці, згодом начальник штабу Корпусу УСС. Був членом ВКП(б), співробітником Розвідуправління Генштабу РСЧА. Як військовий розвідник-нелегал (1920–1932) працював у Польщі, Румунії, де був засуджений за шпигунство (1923) і провів три роки у в’язниці. Співробітник нелегальної резидентури в Харбіні (Китай, 1926–1929), у Фінляндії (1929–1930), заступник резидента у Відні (Австрія, 1931–1932), резидент у Берліні (1932). Відкликаний з-за кордону 1932 р.
Колегія ОГПУ 02.09.1933, ст. 58-6 КК РСФСР – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Дідушок Володимир Федорович (брат Василя і Петра Дідушків), 1897 р. н., уродж. Львівщини, українець, освіта вища, у минулому взводний командир армії Австро-Угорщини, чотар УГА, був членом КП(б)У, відповідальний секретар ревізійної комісії дорожнього комітету Управління Південно-Західної залізниці, проживав: м. Київ.
ОН при НКВД 29.12.1935, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою України 13.03.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 58587-ФП).

Один з минулих тижнів «дуже серйозно вразив» громадсько-політичного діяча Миколу Томенка, про що він розповів, виступаючи на V Всеукраїнському історико-культурологічному форумі «Сікорські читання».

Цей захід, приурочений до 93-ї річниці від дня народження Героя України, визначного музейного діяча Михайла Сікорського, відбувся 18 жовтня на Київщині на базі Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Звертаючись до учасників форуму – краєзнавців, вчених, культурних і освітніх діячів, студентства – доктор політичних наук Микола Томенко, зокрема, наголосив що в Україні ще недостатньо робиться для того, аби вона стала країною, в якій шанують історію, культуру, традиції. Він навів приклад – про тиждень, який його «дуже серйозно вразив» і до якого, з його слів, так само серйозно готувався. «На цьому тижні було 150 років батькові нашої української історіографії і української історії Михайлові Сергійовичу Грушевському. Наступного дня було 175 років одному з засновників української політологічної школи Михайлові Драгоманову. І так сталося, що в ці дні були й інші трагічні події інших наших братських народів, – сказав пан Томенко. – І за тиждень, коли ми пошановували трагедію (інших братських народів), ніхто з керівників держави не спромігся квіти покласти до пам’ятника голові Української Держави Михайлові Грушевському в день його 150-річчя!»

Микола Томенко зауважив, що й на телебаченні він не помітив заходів, у яких згадали б людину, що запропонувала концепцію історії України. «Не можна шанувати інших народів, якщо не любиш свою країну, – наголосив промовець. – Я думаю, нам так само треба було б дбати, щоб державні й політичні діячі розуміли, що ходять по українській землі, і на цій українській землі, якщо вони не матимуть підтримки, поваги до історії, культури… влада їхня приречена». На форумі Микола Томенко також сказав, що український науковий потенціал (історики, краєзнавці) має ширше залучатися до ухвалення державних рішень, зокрема й у питаннях, пов’язаних з декомунізацією, зміною топонімів тощо.

Вчений застеріг від поспішності в перейменуваннях, особливо коли йдеться про назви міст, селищ тощо: «Не спішіть, візьміть фахівців, проаналізуйте, подивіться, щоб у другу крайність ми не ввійшли, щоб у нас не були тільки назви або XXI століття (останніх 10 років чи останніх двох років), або назви, наприклад, іншої якоїсь доби – польської чи доби Російської імперії… Це треба десять разів обговорити, не поспішити, особливо коли ми відновлюємо автентичні назви населених пунктів, – сказав Микола Томенко.

Із 6 по 9 жовтня в Києві відбувався фінал європейської кваліфікації World Electronic Sports Games 2016: концертний зал Stereo Plaza ущент заповнений, очікувані й неочікувані перемоги, грандіозний драйв матчів.

…Темна зала, приглушені відтінки синього. Напружене дихання глядачів…

Кіберспорт сьогодні набуває дедалі більшої популярності. На сцені привертає увагу величезний екран, який нагадує, радше, не монітор, а чорну діру, яка затягує кожного, хто знаходиться поруч.

По обидва боки екрану зручно розташувалися дві команди-суперниці – по п’ятеро гравців у кожній, і у кожного свій персональний комп’ютер і свій монітор. Іще мить — і WESG, турнір справді світового масштабу, розпочнеться.

Призовий фонд змагань немаленький — $3,7 млн, що й не дивує, бо кіберспортивний чемпіонат World Electronic Sports Games (WESG) організований компанією Alisports, підрозділом китайського холдингу Alibaba, який був створений у 2015 році спеціально для розвитку кіберспорту. Цікаво, що початкові інвестиції в розвиток кіберспорту становили $150 млн.

У регіональному фіналі взяли участь 240 геймерів із різних куточків Європи й країн СНД, щоб замагатися за призовий фонд і право вийти в суперфінал — WESG Global Grand Finals. Одночасно таку кількість кібеспортсменів Європа бачила вперше – подія, безперечно, мала величезний розмах.

Чемпіонат проводиться в чотирьох дисциплінах, дві з яких командні (Dota 2 і CS: GO) і дві індивідуальні (Starcraft II і HearthStone). У Stereo Plaza перші дві гри демонструвалися у великій залі, а в меншій можна було спостерігати за індивідуальними змаганнями. На центральний екран потрапляли тільки найважливіші ігрові моменти, які й коментувалися російською, англійською й китайською мовами. Частина матчів відбувалася в третьому залі, оскільки одночасно показати всі ігри на двох центральних екранах було неможливо. Кожна гра була доступною для перегляду онлайн або в запису.

Загалом, кіберспорт – явище незвичайне, і адреналіну тут точно вистачає. Глядачів і вболівальників було справді багато, причому їхня активність могла сперечатися навіть із футболом: підтримка фанатів, уміння сконцентруватися й професіоналізм гравців, атмосфера командної гри й величезна кількість емоцій, які вирували на сцені й серед уболівальників, яких на турнірі зібралося немало: прогнозувалося, що чемпіонат відвідають близько тисячі любителів кіберспорту, проте кількість проданих квитків становила майже півтори тисячі, що стало приємною несподіванкою.

Цьогоріч World Electronic Sports Games мав п’ять регіональних етапів: Африка й Близький Схід; Китай; Північна й Південна Америка; Азія; Європа й СНД (саме змагання цього етапу відбувалися в Києві). Організатори етапу в столиці України досягли хороших результатів. Цікаво, що в організації київского турніру активну участь брали волонтери й охочі познайомитися з відомими гравцями.

Що ж до результатів, то кожна гра була динамічною, цікавою й напруженою, бо переможці одержували високі рейтинги й немалі гроші. Українські геймери, які виступили в дисциплінах Dota 2 і CS: GO, показали хороші результати, а ось у дисциплінах StarCraft 2 і HearthStone результати були скромнішими.

Честь України в Dota 2 захищали команди Team Ukraine і Ne Rusb, які показали прекрасний результат у своїх групах, хоча, на жаль, і не стали абсолютними переможцями. Ne Rusb не пройшла до півфіналу, поступившись датчанам The Imperial, які й стали переможцями турніру. Тим же гостям із Данії з рахунком 0:2 поступилися й Team Ukraine.

У Counter-Strike: Global Offensive Україну теж представляла команда Team Ukraine. На жаль, потрапити до півфіналу і тут не пощастило: українці поступилися команді Team Russia. У StarCraft 2, пік популярності якого вже минув, українські гравці теж не можуть пишатися видатними результатами. На цей раз під українським прапором змагалися гравці Kas і Bly, які брали участь лише в групових турнірах і не потрапили навіть до півфіналу. У дисципліні HearthStone єдиним, кому пощастило подолати груповий етап, став українець Neirea, який все ж поступився росіянину Korvus. Переможцями турніру стали гравці з Данії, Німеччини й Польщі, хоча участь у цих міжнародних змаганнях уже була справжньою перемогою.

«Ми важко працювали й інтенсивно вдосконалювали практичні навички, — розповідає Jon Andersen, учасник The Imperial, однієї з команд-переможців. — Ми зіграли багато офіційних матчів і робили це справді добре. Ця ж перемога стала просто кульмінацією».

Поляк Grzegorz Dziamałek, гравець команди півфіналістів у дисципліні Counter-Strike, розповідає кореспонденту Vector News про величезне значення матчів чемпіонату.

«Кіберспорт – це наша робота, пристрасть і хоббі. Кожного дня граю по шість годин і заробляю лише цим», — каже Grzegorz.

Поза сумнівом, кіберспорт має велике й світле майбутнє, на нього чекають і серйозні інвестиції, і світове визнання. Дуже важливо, що кіберспорт має майбутнє і в Україні: кожен любитель комп’ютерних ігор має потенційну можливість зробити улюблене хоббі гідно оплачуваною й цікавою професією.

Дуня Міятович в Україні вела мову про злочини проти журналістів і подякувала НСЖУ за професіоналізм у діалогах із СЖР під егідою ОБСЄ

За підсумками візиту в Україну представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуня Міятович заявила, що українська влада має активізувати зусилля з розслідування злочинів, скоєних проти журналістів, повідомляє прес-служба ОБСЄ.

Пані Міятович зустрічалася з міністром закордонних справ Павлом Клімкіним і висловила занепокоєння тим, що їй надходить дедалі більше повідомлень про погрози журналістам, особливо в мережі Інтернет, особливо стосовно журналістів, які працюють у жанрі розслідування. «Залякування та наліплювання на журналістів ярликів «зрадників» є неприйнятним для демократії, – наголосила Дуня Міятович, – це обмежує можливості журналістів виконувати свою роботу».

Як повідомляє український урядовий портал, міністр запевнив, що однією з ключових прерогатив демократичного розвитку держави є свобода слова та захист прав журналістів. Зі свого боку Павло Клімкін звернув увагу представника ОБСЄ на вимушене закриття на окупованій території України фактично всіх незалежних ЗМІ, у тому числі кримськотатарського телеканалу ATR, гоніння й репресії стосовно журналістів, які висловлюють незгоду з російською окупацією українського півострова. Яскравим прикладом застосування репресій проти вільнодумців стало відкриття кримінальної справи проти журналіста Миколи Семени. У ході зустрічі було наголошено, що така політика Кремля потребує адекватного реагування та різкого засудження з боку міжнародної спільноти й інститутів ОБСЄ, інформує урядовий портал.

Пріоритетними, зі слів Дуні Міятович, залишаються для неї справи утримуваного під домашнім арештом у Криму Миколи Семени та затриманого в Москві журналіста Укрінформу Романа Сущенка. А щодо потреби оцінки дотримання свободи ЗМІ на окупованих територіях Криму й Донбасу пані Міятович зауважила: «Прикро, що я досі не маю змоги поїхати на схід України, до Криму та Севастополя, аби зустрітися там із журналістами та представниками громадянського суспільства, оцінити дотримання свободи медіа, яке, згідно зі звітами, потребує мого негайного втручання».

До цієї зустрічі з міністром у Києві представник ОБСЄ спілкувалася з активом Національної спілки журналістів України. Пані Міятович наголосила на важливості діалогу української і російської спілок журналістів (діалог відбувається під егідою ОБСЄ). Коментар першого секретаря НСЖУ Сергія Томіленка був таким: вести діалоги непросто, але спілка використовує цю можливість і їй вдається в критичних ситуаціях знайти порозуміння із СЖР. У рамках зустрічей під егідою ОБСЄ розглядаються винятково питання безпеки журналістів та реагування на проблеми, з якими стикаються колеги, запевнив перший секретар НСЖУ. «Завдяки нашим зусиллям, наприклад, днями Союз журналістів Росії звернувся до керівництва ФСБ з вимогою надати пояснення щодо затримання українського журналіста Романа Сущенка в Москві», – поінформував Сергій Томіленко.

Українській медіаспільноті дуже важливо й надалі співпрацювати з міжнародними журналістськими організаціями, наголосила Дуня Міятович. А одному з опонентів діалогу спілок України і Росії на зустрічі в НСЖУ відповіла в тому дусі, що вона почула тут міркування політика, а не журналіста. Представник ОБСЄ сказала, що навіть у найважчі часи люди намагалися досягти діалогу – це частина процесу примирення й журналісти можуть допомагати політикам.

«Я хочу подякувати Спілці журналістів за професіоналізм», – підсумувала свій виступ в НСЖУ Дуня Міятович, яка вважає діалог важливими зусиллями в часи війни.

Сергій Шевченко
Фото – автора

Верещак Тимофій Якович, 1881 р. н., уродж. Волині (колишнього Новоград-Волинського повіту), українець, освіта початкова, був членом ВКП(б) (1928–1930), робітник на лінії Лосіная (Лось) – Щелково Московської залізниці. Проживав: Москва, вул. Каланчовська, 14, кв. 6.
Арешт: за «контрреволюційну агітацію». ОН при НКВД СССР 14.01.1936 р., 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований. [Державний архів Російської Федерації. – Спр. № П-77120].

Відьмак Яків Михайлович (варіант прізвища – Вєдимак), 1892 р. н., уродж. станиці Новомінська (тепер у Канівському муніципальному р-ні Краснодарського краю РФ), освіта вища, службовець, проживав там само.
Арешт: за контрреволюційну діяльність («організатор українського підпілля по Старомінському р-ну з 1920 р.»). Колегія ОГПУ СССР 22.08.1933, ст. 58-2, 11 КК РСФСР, 8 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Вікул Сергій Павлович, 1890 р. н., уродж. м. Вінниця, українець, з родини священика, освіта вища, навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, був членом РСДРП, УСДРП (з 1911, член ЦК УСДРП у 1917–1919), членом КП(б)У (1920–1933). У минулому входив до УЦР, був урядовцем міністерства праці Директорії УНР (1919). Виїхав до Німеччини, як референт співробітничав з представництвом СССР у Польщі. Редактор українсько-американського видавництва «Космос» у Берліні, контактував з КПЗУ, повернувся в УССР (1928). Був членом колегії ЦСУ УССР, заступником директора Інституту марксизму-ленінізму (1929–1930). Науковий співробітник Інституту економіки ВУАМЛІН, завсектору праць класиків марксизму-ленінізму Партвидаву ЦК КП(б)У. Проживав: м. Харків, вул. Каразінська, 15-а, кв. 2.
Арешт: 04.05.1933 у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-4, 6, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табірний пункт Кремль, одиночна камера спецізолятора).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 03.03.1959; в Україні – 1992 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 49887-ФП).

Віленський Олександр Ісакович, 1905 р. н., уродж. с. Нововоронцовка (нині смт у Нововоронцовському р-ні Херсонської обл.), єврей, з робітників, освіта н/вища, був членом ВКП(б), інженер-будівельник. Проживав: Дніпропетровськ.
Арешт: 04.03.1935 (за «контрреволюційну троцькістську діяльність»). ОН при НКВД СССР 28.09.1935, 3 роки ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: 19.12.1956.

Вінницький Тарас Іванович (він же Кюнц Франц Михайлович), 1890 р. н., уродж. м. Ходорів (нині Жидачівського р-ну Львівської обл.), українець, зі службовців, освіта вища, у минулому офіцер австрійської армії та УГА, був членом ВКП(б), завідувач навчальної частини робітфаку при Одеському енергоінституті. Проживав: м. Одеса, вул. Перекопської перемоги, 43.
Арешт: 23.02(22.06).1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 14.11.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг (прибув 14.06.1934), Соловки (табірний пункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Одеської обл. 10.07.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ГДА СБУ, Одеса. – Спр. 19761-П; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-12989).

Вовк Степан Петрович, 1895 р. н., уродж. с. Голгоча (нині Підгаєцького р-ну Тернопільської обл.), українець, освіта вища, позапартійний, у минулому вояк австрійської армії. Викладач хімії. Проживав: м. Київ.
Арешт: за «участь у контрреволюційній організації». ОН при НКВД СССР 26.03.1935, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табірний пункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою України 29.12.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 66656-ФП).

Вовкотруб Семен Петрович, 1907 р. н., уродж. с. Марійка (нині Жашківського р-ну Черкаської обл.), українець, із селян, освіта початкова, був кандидатом у члени ВКП(б), робітник. У 1928 р. виїхав до родичів у Канаду (м. Едмонтон), був членом робітничого запомогового товариства, у 1931-му через Англію, де потрапив до в’язниці й був депортований, повернувся в УССР.
Арешт: 10.09.1931 затриманий Славутським прикордонним загоном поблизу Шепетівки, звинувачений у спробі нелегального перетину кордону з Польщею з метою шпигунства. Висланий до м. Балашов (нині Саратовська обл., РФ). У 1932 р. втік на батьківщину, потім у Ленінград, де мешкав за документами брата. Працював помічником машиніста заводу «Більшовик».
Засідання (судове) колегії ОГПУ СССР 27.04.1933, ст. 16, 58-6 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, зокрема 9 місяців на посиленому режимі.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований: 26.12.1955 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 54049-ФП).

Войтюк Яків Семенович (також Войтюк-Макаренко), 1894 р. н., уродж. с. Сільце на Холмщині (нині Люблінське воєводство, Польща), українець, з родини заможних селян, закінчив духовне училище, 3 класи духовної семінарії, навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету, згодом в УССР закінчив Харківський кооперативний інститут. Під час 1-ї світової війни служив у російській армії на Тернопільщині. Громадсько-політичний діяч на Холмщині: організатор «Поліської Січі» в Кобрині (1919); редактор української газети «Наше життя» в м. Холм; посол до польського Сейму (1922–1927), де був членом українського клубу Соціал-демократичної партії (УСДП), а з 1924 р. – головою комуністичної фракції у Сеймі. У 1928-му виїхав до УССР. Був членом КПЗУ, КП(б)У (1924–1933), викладач соціально-економічних наук у медичному і кооперативному інститутах. Проживав: м. Харків.
Арешт: 11.05.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табірний пункт Кремль, одиночна камера спецізолятора).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: 28.08.1956 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1103).

Волгай Василь Костянтинович, 1903 р. н., уродж. м. Ромни (нині Сумської обл.), українець, із сім’ї кустаря, освіта вища, був членом ВКП(б), асистент з курсу історії народів СССР у Вологодському педінституті (1934–1935).
Арешт: за «контрреволюційну троцькістську діяльність». ОН при НКВД СССР 28.09.1935, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Вологодським облсудом 19.10.1959; Архангельським облсудом 12.10.1961 (УФСБ РФ по Вологодській області. – Спр. 8466; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-10068).

Волков Василь Митрофанович, 1902 р. н., уродж. с. Шенгаріївка (нині в Зіньківському р-ні Полтавської обл.), українець, освіта вища, був членом ВКП(б), науковий співробітник ВУАН, начальник Управління держзабезпечення Наркомсоцзабезу УССР. Проживав: м. Київ.
ОН при НКВД УССР 03.09.1936, ст. 54-8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВС УССР 06.06.1957; Архангельським облсудом 11.10.1957 (ГДА СБУ. – Спр. 64516-ФП).
Волков Георгій Федорович, 1888 р. н., уродж. с. Малі Бубни (нині Роменський р-н Сумській обл.). За інш. даними уродж. м. Білопілля колишньої Харківської губернії. Українець, із сім’ї залізничника, освіта середня, б/п, пенсіонер, екскурсовод Товариства політкаторжан і засланців, проживав у Москві.
ВК ВС СССР 02.03.1936, ст. 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Волков Георгій Федорович, 1888 р. н., уродж. с. Малі Бубни (нині Роменський р-н Сумській обл.). За ін. даними уродж. м. Білопілля колишньої Харківської губернії. Українець, із сім’ї залізничника, освіта середня, позапартійний, пенсіонер, екскурсовод Товариства політкаторжан і засланців, проживав у Москві.
ВК ВС СССР 02.03.1936, ст. 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Волох Омелян Іванович, 1886 р. н., уродж. станиці Калниболотська (нині Новопокровського р-ну Краснодарського краю РФ), українець, освіта середня, у минулому штабс-капітан царської армії, полковник армії УНР. У містечку Любар (нині смт Житомирської обл.) спробував підняти повстання проти Директорії, після придушення заколоту захопив державну скарбницю і перейшов на бік більшовиків. Згодом командир роти Червоної армії, був членом УКП (боротьбистів), КП(б)У (1920–1933), працював у Наркоматі землеробства УССР, обіймав низку відповідальних посад у ВУЦВК, Держстраху України, навчався в Архітектурному інституті. Проживав: м. Харків.
Арешт: 04.05.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ув’язнення. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль, одиночна камера спецізолятора).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою України 20.04.1989; прокуратурою Архангельської обл. 14.07.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 60683-ФП; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14793).

Вольгрот Фердинанд Йосипович, 1878 р. н., уродж. м. Одеса, з родини переселенця з Ельзасу (Франція), освіта середня, учасник російсько-японської війни (прапорщик), учасник білого руху. Службовець Російського товариства пароплавства й торгівлі, працівник Черномортрансу і Совторгфлоту (1917–1930). Проживав: м. Одеса.
Арешти: 1927 р. (згодом звільнений), вдруге 10.11.1930 – за звинуваченням у шкідництві. Колегія ОГПУ 10.05.1931, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Кунгурський табір; Біломорбуд – до серпня 1933 р. Після звільнення працював економістом міськпотребспілки в Одесі. Третій арешт – 02.01.1935 за звинуваченням у шпигунстві. Під час слідства перебував у Бутирській в’язниці. ОН при НКВД СССР 01.08.1935, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Вольф Михайло Йосипович, 1890 р. н., уродж. колонії Ней Лібенталь (тепер с. Вовкове Іванівського р-ну Одеської обл.), німець, із селян, освіта вища, закінчив Саратовську духовну семінарію і богословський університет, магістр богослов’я, священик, служив у католицьких парафіях німецьких колоній на Одещині, професор духовної семінарії в Саратові, викладав у духовній семінарії м. Одеса. Настоятель костелу й декан у м. Дніпропетровськ (1923–1929).
Арешт: 08.06.1929. Надзвичайна сесія Дніпропетровського окрсуду 30–31.08.1930, ст. 54-6, 10, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (1931-го переведений на о. Анзер, командировка Троїцька, де 05.07.1932 арештований у груповій справі католицького духовенства; 1935-го перебував на Поповому острові, працював у хутровому господарстві).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 14.07.1989.

Вольфсон Ной Бенціанович, 1898 р. н., уродж. м. Біла Церква (нині Київської обл.), єврей, був членом ВКП(б), культпрацівник (за іншими даними – економіст-плановик). Рішенням ОН при колегії ГПУ УССР 15.04.1930, ст. 54-10 КК УССР, висланий на 3 роки в Казахстан (Алма-Ата), де 1931-го притягнутий до відповідальності за «к/р діяльність». Після повернення 1934-го знову висланий.
Арешт: 1935 р. в м. Акмолінськ (за «поширення к/р провокаційних чуток»). ОН при НКВД СССР 15.06.1935 – 3 роки ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою України 20.12.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 66627-ФП).

Вороний Марко Миколайович, 1904 р. н., уродж. м. Чернігів, українець, із дворян, син письменника Миколи Вороного, освіта н/вища, навчався в Київському музично-драматичному інституті (режисерський факультет) та інституті народної освіти, поет (псевдонім Антіох), перекладач, член Спілки совєтських письменників. З 1928-го – працівник кіностудії, восени 1933-го переїхав до Москви, працював у журналі «Наши достижения». Повернувся в УССР 1934-го, проживав: м. Київ, вул. Малопідвальна, 14, кв. 2.
Арешт: 19.03.1935 р. ВТ КВО 1–4.02.1936, ст. 54-8, 11 КК УССР, 8 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 23.01.1958 (ГДА СБУ. – Спр. 48570-ФП).

Воскресенський Дмитро Григорович (архієпископ Курський і Обоянський Даміан), 1873 р. н., уродж. с. Брусове (нині в Понирівському р-ні Курської обл., РФ), росіянин, з родини священика, починав церковне служіння з України – з 1894 р. псаломщик Спасо-Преображенського собору в Путивлі, у 1897–1901 роках – настоятель церкви св. Миколая с. Миколаївка (нині Буринського р-ну Сумської обл.). Освіта вища, закінчив Духовну академію і Археологічний інститут у Петербурзі. Від 1920 р. неодноразово перебував в ув’язненні (м. Владимир) і на засланні (Туркестан). Архієпископ Полтавський і Переяславський (1927–1928), водночас тимчасово керував Катеринославською єпархією. Проживав: м. Курськ (нинішня вул. Челюскінців 10).
Арешт: 26.07.1932 р. Колегія ОГПУ СССР 26.12.1932, ст. 58-10, 11 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (скит Філітон).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: 13.05.1989. Канонізований РПЦ 2000 р. як святий мученик.

Гайдерова Зінаїда Нікандрівна, 1881 р. н., уродж. м. Харків, росіянка, з родини службовців, освіта вища, закінчила Московський державний університет, історик, була членом ВКП(б) (1905–1934). Перебувала на партроботі в Рибінську (1917–1918), член міськвиконкому. Згодом – заступник директора Бібліотеки Академії наук, доцент Ленінградського державного історико-лінгвістичного інституту. Проживала: м. Ленінград, вул. Мохова, 7, кв. 5.
Арешти: перебувала під слідством 1933 р., вдруге заарештована 13.12.1934 р. ОН при НКВД 16.01.1935 за «участь у контрреволюційній зінов’євської організації» – 4 роки ВТТ. У Челябінському політізоляторі знову заарештована 05.11.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 29.12.1936, ст. 17, 58-8, 11, 10 років тюрми. Відбувала покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітована: ВТ ЛВО 08.07.1957; ВК ВС СССР 06.05.1989.

Ганджа Олексій Миколайович, 1900 р. н., уродж. с. Степанівка (нині Теплицького р-ну Вінницької обл.), українець, освіта середня, у минулому хорунжий Армії УНР, перебував за кордоном (1921–1926), прибув з Польщі. Був членом ВКП(б), директор картограм.
Колегія ОГПУ СССР 22.04.1934, ст. 58-6, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Гарбуз Антон Микитович, 1890 р. н., уродж. с. Гельмязів (нині Золотоніського р-ну Черкаської обл.), українець, із селян, освіта вища, закінчив Агробіологічний інститут і комуністичний університет, у минулому вояк царської армії (1911–1917) і РСЧА (1918-1919), був ротним фельдшером, згодом – заступник голови губернського ревтрибуналу (1921), був членом КП(б)У, професор, аспірант Інституту сходознавства, викладач Машинобудівного інституту. Проживав: м. Харків, вул. Александро-Невська, 16.
Арешт: 18.02.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-4, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки, працював лікпомом.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою УССР 20.04.1989; прокуратурою Архангельської обл. 10[17].07.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 60684-ФП; РУ ФСБ РФ АО. Спр. – П-14794).

Публікацію підготував Сергій Шевченко

Писати читабельні тексти – це ремесло. Створювати тексти, гідні називатися літературою, – це мистецтво. Але що казати про книжки Люко Дашвар, після яких часом хочеш вимити руки, але водночас отримуєш темну, перверзійну насолоду?

Особисто я слів не могла знайти дуже довго. Спочатку було відчуття, що по-модньому називають «когнітивний дисонанс», себто: що це було? Бо, як влучно колись відгукнулася про один з перших текстів авторства Люко Дашвар дописувачка на «Бі-Бі-Сі» Катерина Процик, було лише «боляче, бридко, солодко». Та в жодному разі – не «дуже добре».

Кілька років тому мені трапилася книжка Люко Дашвар «Село не люди», після якої я заріклася читати будь-що нею опубліковане – така була огида від «змальованого». Зауважу: до того було читано і «Тропік Рака» Міллера, і Селінову «Мандрівку на край ночі», і ще десятки зразків справді красного письменства, в яких описувалися речі огидні, обурливі та загалом аморальні. Та «Село…» було, цитуючи Оскара Уальда, «…гірше, ніж аморально. Це жахливо написано». До того ж ідея «у селі все погано, бо бідні – неуки й дурні, у місті все погано, бо багаті – занадто хитромудрі» була контрпродуктивно подана («чорнуха» завжди контрпродуктивна, якщо автор не намагається відшукати рішення проблеми, яку порушує), а її словесне втілення свідчило, що еталоном стилю для авторки були (і, як виявилося у випадку «Покрова», – залишаються) твори Нечуй-Левицького (ті, які не комічні) та Панаса Мирного («Хіба ревуть воли…», пам’ятаєте?).

І от трапилася халепа. Довірлива я! Звичка шукати гарну іноземну книжку за кількістю згадок про неї в англомовному секторі «інтернетів» підвела у рідному. (Та якщо подумати, чи хто наважиться сказати щось погане про текст, де серед основних тем є Революція гідності?!) Введена в оману рекламою та гарним дизайном обкладинки, я постійно боролася з бажанням відкласти книжку й забути про неї назавжди. Перемогли впертість і дедлайн… А тоді знайшлися й слова.

Причому навіть позитивні – але якщо оцінювати «Покров» суто як бізнес-проект. А він, безперечно, вдався. І ось п’ять моїх аргументів на користь цієї гіпотези.

1. Секрет успішного бренду – вдала назва

Знімаю беретку перед авторкою: вона – майстер заголовка: влучного, яскравого, семантично багатого. Назва кожної книжки побудована на грі слів. Назва «ПоКРОВ» теж відбиває зміст – тут і таємниці генеалогії, і гордіїв вузол нерозв’язаних десятиліттями сімейних конфліктів, і кровопролиття – на Майдані та поза ним, і пошуки спадкоємця багатомільйонного капіталу… Шкода лише, що такі шедевральні заголовки – та до таких текстів…

2. Рівняння на глобальний тренд

Перераховані вище теми – безумовно трендові не лише у вітчизняному, а й у глобальному літ потоці: член дисфункціональної родини в особливо важкий для себе час розкопує в сімейній шафі скелет, а розкриті ним же таємниці родини (роду) відкривають дорогу примиренню та нові перспективи… Це не лише Люко Дашвар. Це Емі Тан з її романом «Дочкою костоправа». Це «Ми були брехунами» Емілі Локгард. Це, врешті, «Емі та Ісабель» Елізабет Страут і «Гра в марблз» Сесилії Ахерн. Ця тематика близька кожному, болить нам, а особливо коли накладається на свіжі в пам’яті події історичного масштабу, в нашому з вами випадку – Майдан і війна на Сході України. Продано!

3. Сюжетні виверти – ознака бестселера

Люко Дашвар педантично і дуже грамотно вибудувала сюжетну лінію, а також старанно наділила персонажів усіма формальними ознаками правдоподібності. Рушниці справно «стріляють», герої – хай навіть часом карикатурні, але так чи інакше вмотивовані. Завеликих «роялів» з першого прочитання не помітно… Словом, писано як за підручником. По-американськи практичним, з назвою на кшталт «Як написати роман» або «Як створити 3D-персонажа».

Вибачте, але це не просто «відчувається», це очевидно. Автор, як лялькар, маніпулює персонажами, тож усі відкриття і викриття відбуваються у моменти, визначені автором ще в ході планування сюжету, а не підказані внутрішньою логікою подій і «людських поривів» героїв книжки. І всі ці моменти дуже нарочиті, часом навіть штучні. Спонтанність відсутня, навіть коли описуються спонтанні вчинки чи рішення, бо вони рухають сюжет, а не розкривають характер персонажа. Так, результат виходить цікавий. Але не ЖИВИЙ. «Все они – марионетки в ловких и натруженных руках».

4. Помірно дозована «чорнуха»

Певно, авторці вдалося перебороти більшість своїх внутрішніх демонів, але повністю відмовлятися від опису бридоти людської вона вважає недоцільним – і справді, можна втратити частину цільової аудиторії, яка заради неї (бридоти) й купує книжки Люко Дашвар, хай навіть і не визнає цього. Такий успіх подібний до популярності книжок про тяжку жіночу долю в умовах найрадикальнішого ісламу чи дітей-солдатів якоїсь центральноафриканської країни. Адже це імпонує темним закуткам нашої підсвідомості – знати, що на світі є люди, з, так би мовити, обмеженими моральними можливостями, порівняно з якими ми й наші сусіди по під’їзду – просто янголи. А ще – «печальна втіха, далебі – комусь на світі гірше, ніж тобі», як писала пані Ліна. Цей метод здобуття читацької уваги систематично використовував Золя. Щоправда, «чорнуха» в нього була не самоціллю, а засобом…

5. Стиль а-ля «Микола Джеря»: просто, «сердито», «легкоусвояємо»

Ну не було в Україні літпроцесу після Нечуй-Левицького і Панаса Мирного! Не трапився з українською літературною мовою ні Хвильовий, ні Яновський, ні навіть Стефаник із Франком. (Пізніших і згадувати нема сенсу.) А чому? А тому, що широкому загалу (себто цільовій аудиторії даного товару), на думку авторки, слід у процесі читання залишатися в «зоні комфорту» (а стиль «Миколи Джері», звичний ще зі шкільної лави, саме це і гарантує). А для читачів, яким подобається вважати себе більш витонченими, ніж сусіди, натурами, по тексту розкидані більш сучасні «перлини» («перли»?) на кшталт «проганяли порожнечу келихів червоним напівсухим».

Отож, як бізнес-проект Люко Дашвар відбулася. І навіть беручи до уваги те, що не всякого роялті в Україні стачить на хліб із маслом, не кажучи вже про кав’яр, маркетинговій стратегії даного проекту можна тільки позаздрити.

Може, хай їй грець, журналістиці? Піти написати й собі щось отаке – безсовісно комерційне? А то ж завидки беруть…

Настя СОТНІЧЕНКО,

«Вектор ньюз»
.

29 вересня 2016 року в Одесі, в приміщенні Кинотеатру “Родіна”, за підтримки Аграрної партії України, Союзу молодих кінематографистів України та Продюсерського центру Олександра Пушкіна відбулась презентація документального фільму “Материнське поле”, присвяченого життєвому шляху Героя України, аграрія, беззмінного керівника ДПДГ “Асканійське” – Вірі Опанасівні Найдьоновій.

За своє життя вона стала справжньою легендою, зумівши перетворити руїни в процвітаюче господарство, створивши гідні умови для життя тисячам жителів Херсонщини. Здобувши заслуговану повагу людей, досягши високих показників на виробництві та державних нагород, Віра Найдьонова залишилась на подив скромною людиною.

Сьогодні пригадують, що коли Вона збиралася вийти на сцену для отримання Зірки Героя України, то турбувалась лише за те, чи підтримають її присутні. І зал просто здригнувся від шквалу аплодисментів. За життя Віра Опанасівна мріяла, щоб Україна стала землею, на якій живуть забезпечені щасливі люди і всі свої сили віддавала задля цього. Але найголовнішим своїм досягненням вважала сім’ю. І отримувала задоволення від того, що її діти виховували своїх дітей за започаткованими сімейними традиціями – з повагою до людей, любов’ю до праці і української землі, добротою та милосердям.

Своїм прикладом та особистими якостями, Віра Найдьонова мотивувала громаду віддаватися на повну силу. І люди йшли за нею. Разом перетворивши Тавричанку в комфортне місце для проживання, з розвиненою інфрастуктурою, використовуючи частку доходів на соціальний розвиток та підтримку талановитої молоді.

У відбудованому місцевому садку і школі – сонячно й тепло, організовано безкоштовне харчування для дітей та безліч гуртків за інтересами, облаштовано сучасний спортивний майданчик. Для відпочинку – новий будинок культури та сквер з атракціонами. Місцевий фельдшерсько – акушерський пункт оснащений сучасним медичним обладнанням. Збудувано сучасний футбольний стадіон, тенісний корт та поле для міні-футболу зі штучним покриттям, боксерський і тренажерний зали. А два роки тому для жителів створили кінно-спортивну школу, в якій діти із задоволенням доглядають за кіньми й вчаться їздити верхи.

У Тавричанці звели храм, у селі побудували нову котельню та постійно поліпшували інфраструктуру.

Вирішуючи глобальні питання, постійно спілкуючись із науковцями, керівництвом держави та політиками, Віра Опанасівна завжди користувалась будь-якою нагодою поспілкуватись зі співробітниками в полі або на фермі, вважаючи кадри головним надбанням , а їхню підтримку – своїм пріоритетним завданням.

Це все дуже яскраво висвітлено у фільмі “Материнське поле”, який мусить стати поштовхом для змін у аграрній, господарській та державній сфері. Завдяки аграріям цю автобіографічну стрічку зможуть подивитись у багатьох містах та районах України.

Віра Найдьоновна була людиною яка мала державницьке бачення, і показувала це на практиці. На жаль, таких людей немає сьогодні у владі, але ми сподіваємось, що прикладом свого життя Вона буде надихати дійсних господарів на відбудову України!

Сьогодні її справу продовжує син – Віктор Найдьонов, який очолив це велике підприємство.

Дмитро Волошенков, “Вектор ньюз”

Американських режисер Тім Бертон не любить дивитися власні фільми: страшнуваті, мовляв, для нього самого. Взяти хоча б його надзвичайно «нуарну» стрічку «Бетмен» 1989 року – вона далеко не кожному до вподоби, хоча й увійшла до переліку картин, які найсильніше вплинули на кіноіндустрію кількох останніх десятиліть. Та відтоді як Бертон одружився і став татком, кожна його наступна значуща кіноробота виявлялася… скажімо так – більш придатною для перегляду дітьми, ніж попередня.

Як зізнався якось сам режисер, ці зміни відбуваються на рівні підсвідомості. «Едвард Руки-ножиці», «Чарлі та шоколадна фабрика», а особливо – його трактування Кероллової «Аліси в країні див» майже не лякають глядача, водночас вражаючи яскравою, притаманною лише Бертону індивідуальністю. Сюжети, персонажі, декорації, спецефекти – химерні й тією чи іншою мірою схиблені. «Я сам схиблений… Я виріс на схиблених фільмах…», – каже Бертон. А його нова робота, знята за першою книжкою з трилогії Ренсома Ріґґса (до речі, вже повністю перекладеною українською), являє собою геніальний взірець химерності та схибленості, що цілком заслуговує на аплодисменти.

Отож, про що «Дім…»? Для тих, хто не читав книжки: на очах у підлітка помирає дідусь. Обставини його загибелі загадкові та моторошні. Опісля хлопець навіть змушений відвідувати психолога, адже хіба психічно здоровій людині можуть ввижатися монстри?! Примиритися з утратою і віднайти душевний спокій має допомогти поїздка на малонаселений острівець біля берегів Британії. Там, у сиротинці міс Сапсан, провів кілька років дитинства покійний дідусь.

Але на острові підлітка очікують страшні відкриття. Серед яких – «підпільна» реальність Дивних, які вміють створювати петлі часу, де й ховаються від решти світу. Дивні – кумедні, моторошні та водночас прекрасні монстри, такі собі Пітери Пени, схрещені з «людьми-Х». Та вечорами біля каміну міс Сапсан (уявіть собі Мері Попінс, яка вічно смокче люльку і влучно стріляє з арбалета) навчає Дивних дітей стерегтися справжніх чудовиськ… А затим приходять і самі чудовиська…

Світ фільму – одночасно прекрасний і жахливий. Це улюблена тема Бертона – дуалізм. Він полюбляє створювати образи, в яких переплітається добре і лихе, світло і темрява, а також обожнює розмивати грань між уявним і реальним світами, через яку постійно переміщуються персонажі. Урешті, «люди намагаються розкласти все по поличках , відділити уявне від реального. А насправді все [в нашому житті] – химерне поєднання одного й другого. Це те, чим є сни, це те, чим можуть бути фільми. Мене сміх бере, коли люди намагаються відділити реальне від уявного».

Звідси й «фірмовий» для режисера чорний гумор. Команда живих скелетів серед парку атракціонів переможно 6’ється з невидимими чудовиськами-«порожняками», обліпленими снігом та рожевою жуйкою. Малесенька дівчинка в мереживному платтячку носить на руках дебелого хлопця. Судмедексперти у білих комбінезонах намагаються зібрати зразки ДНК «порожніх» з місця побоїща…

І все це – на тлі неперевершених морських краєвидів. Надзвичайно красиве й романтичне переосмислення сюжету про «Летючого голландця». Невинність Дивних дітей, їхня беззахисність перед реальним світом. Нелегкий вибір, що постає перед їхнім юним захисником…

Фільм захоплює вас із першої ж хвилини і не відпускає до останньої. Бертону не лише вдалося залишитися вірним своєму стилю та «нуарному гумору», а й водночас створити динамічну й одночасно зворушливу історію, що залишає приємний, легкий післясмак.

Чи буде продовження? Адже у Ріґґза є ще два романи про Дивних дітей, що теж стали бестселерами, та ще й збірка оповідань про них. Студія «Lionsgate», яка створила фільм, поки відмовчується. Та коли врахувати успішну співпрацю між Бертоном і Ріґґзом у ході роботи над фільмом, а також касові збори в перший вікенд показу (у США – 28,5 млн дол., за кордоном – 36,5 млн дол. при бюджеті зйомок у 100 млн дол.), можна припустити, що франшизі бути.

Є лише одна проблема – з нею вже стикалися творці саги про Гаррі Поттера. На відміну від Дивних дітей, реальним акторам-підліткам властиво швидко рости. Тому рішення про зйомки сіквела муситимуть приймати оперативно. Тож нам залишається вмощуватися зручніше і дивитися чудове кіно…

Дарина Плотнікова,

«Вектор Ньюз»
.