Vector News

Надзвичайні події

На Полтавщині вдруге за день зафіксували землетрус: цього разу — у Решетилівській громаді – Суспільне | НовиниБіля Полтави стався сильний землетрус – РБК-УкраїнаВ Україні знову землетрус: цього разу – на Хмельниччині – LB.uaРФ ударила реактивним дроном по Бородянці на Київщині — масштабна пожежа на підприємстві – nv.ua‼️Секретар Коордштабу Дмитро Усов зустрівся з родинами Захисників з бригади НГУ «Буревій» З ініціативи ГО «Варта надії» у Координаційному штабі відбулася зустріч з родинами бійців 1-ої Президентської бригади оперативного призначення – facebook.comПоблизу Полтави стався сильно помірний землетрус: епіцентр зафіксували на глибині три кілометри – Інтернет-видання «ПолтавщинаВ Україні стався землетрус: сейсмологи повідомили перші подробиці – ТСНПожежа на Лесі Українки – 20 хвилин – Новини ТернополяВорог наніс авіаційні удари по Сумах: є травмовані, виникла масштабна пожежа – dsns.gov.uaРосіяни вдарили по підприємству на Полтавщині, виникла пожежа – Укрінформ – актуальні новини України та світуУ Києві знову пожежа після дронової атаки ворога – Вечірній КиївЗливи та буревій прогнозуються на Чернігівщині – ЧЕline

Blog

  • «Коли Бог стає зброєю»: кілька слів про релігію й права людини в “ДНР”/”ЛНР”

    «Коли Бог стає зброєю»: кілька слів про релігію й права людини в "ДНР"/"ЛНР"Спочатку кілька офіційних рядків: “21 вересня 2015 року у Варшаві відкрилося Засідання по реалізації заходів для питань людського виміру (HDIM) — найбільша щорічна європейська конференція з питань прав людини й демократії. Вона проводиться Бюро по демократичним інститутам і правам людини ОБСЄ (БДІПЛ). Це платформа для 57 держав — учасників ОБСЄ, партнерів, організацій громадянського суспільства, міжнародних організацій і структур ОБСЄ, на якій відслідковується реалізація домовленостей з питань людського виміру, обговорюються пов’язані з цим проблеми, відбувається обмін прикладами позитивних практик і виробляються рекомендації для подальших поліпшень“.

    Додамо, що цей захід триватиме майже два тижні, і участь у ньому візьмуть Івіца Дачич, голова ОБСЄ, Ламберто Заньєр, Генеральний секретар ОБСЄ, Михаель Георг Лінк, директор БДІПЛ, Дуня Міятович, представник ОБСЄ з питань свободи засобів масової інформації, Астрід Торс, Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин й інші шановні особи.

    Тепер про головне для нас: тема України, як очікується, буде однією з пріоритетних на Засіданні. Що ж, цей факт мав стати серйозним стимулом для нашої дипломатії, щоб у рамках такої авторитетної організації, як ОБСЄ, вкотре засвідчити сувору прихильність України до зобов’язань по дотриманню прав людини й привести досить доказів про їх порушення на нашій території сусідньою державою, яка вдерлася до нас. Тим більше, що на обговорення, як видно з анотованого порядку денного, буде винесене також питання про забезпечення загальної свободи релігії або переконань, і раз так, то тема про переслідування віруючих на окупованих українських районах пролунає обов’язково.

    Ось на проблемі ігнорування релігійних прав хотілося б зупинитися. Її актуальність стає очевидною, як тільки лідери «Донецької народної республіки» починають заявляти про свої духовні переваги. Досить згадати, як у травні минулого року на Донбасі з’явилася очолювана Гіркиним «Руська православна армія», яка «вогнем і мечем» заклала принципи політики «ДНР» у сфері релігії. Уже пізніше «глава ДНР» Олександр Захарченко «дохідливо» виклав ці принципи, уклавши їх у дуже просту схему. “Я православний, ходжу в церкву, для мене єдина церква Московського патріархату. Як глава “держави” визнаю чотири основні конфесії, які мають бути на цій землі. Це православ’я, римо-католицизм, мусульманство й іудаїзм”, — заявив він. При цьому Захарченко пригрозив боротися із сектантством, до якого він відніс усі християнські релігії, що не підпадають під формулу «Московський патріархат». А це й Київський патріархат, і Українська автокефальна православна церква, і Греко-католицька церква, тисячі прихильників яких проживають на сході країни. Саме про порушення прав цих людей будуть говорити на Засіданні ОБСЄ у Варшаві.

    Слід сказати, що із закликом бути терпимими до поглядів віруючих, які відвідують інші храми, ніж керівники «ДНР/ЛНР», не раз зверталися до них духовні особи України, багато про це говорять і на зборах Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій. Велику роботу в цьому напрямку проводить Інститут релігійної свободи (Київ), який протягом усього часу окупації веде кропіткий збір документальних даних про переслідування віруючих на українських землях, контрольованих сепаратистами. Разом з Міжнародним партнерством за права людини, що діють у Брюсселі, і українською правозахисною організацією «Центр Громадянських Свобод» Інститутом була підготовлена Доповідь «Коли Бог стає зброєю». Доповідь містить факти, свідчення жертв і очевидців релігійно мотивованих переслідувань, які здійснюють збройні представники «народних республік» на сході України.

    Комісія США по міжнародній релігійній свободі (United States Commission on International Religious Freedom) у своєму щорічному звіті, представленому у Вашингтоні 30 квітня 2015 року, заявила, що незаконна військова окупація Криму й підтримка бойовиків-сепаратистів на Донбасі з боку Росії обумовили появу релігійних переслідувань на цих окупованих територіях України. У звіті Комісії США вказується, що в тих регіонах Донбасу на сході України, контрольованих підтримуваними Росією сепаратистами, церковні громади євангельських християн (протестантів) і Української православної церкви Київського Патріархату стали об’єктами насильства й дискримінації, а їхні молитовні, храми й інша власність конфіскуються проросійськими бойовиками, закриваються або знищуються. Повідомляється, що чотирьохтисячна «Руська православна армія» займалася цими релігійними переслідуваннями. До речі, на окупованих територіях залишаються десятки конфіскованих «владою народних республік» храмів, молитовень, духовних навчальних закладів, реабілітаційних центрів. Самі віруючі не можуть потрапити туди, а багато з цих будинків використовуються як військові склади. На жаль, перераховані дані не знайшли свого відбиття у звітах Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні. Також про релігійні утиски на тимчасово окупованих територіях на сході України не було вказано в першій Щорічній доповіді «Про стан свободи релігії або переконань», яка була підготовлена групою Європейського парламенту з питань свободи релігії або переконань і релігійної терпимості й представлена 3 червня 2015 року в Брюсселі.

    Але ж зобов’язання ОБСЄ, закріплені, зокрема, у Віденському документі, Документі Копенгагенскої наради Конференції по людському виміру НБСЄ 1990 року й Рішенні Ради міністрів ОБСЄ № 3/13, прийнятому на 20-й зустрічі в Києві, передбачають, що держави-учасники будуть сприяти колективним проявам права вищезгаданих об’єднань на свободу релігії або переконань, включаючи право засновувати й містити вільно доступні місця богослужінь або зборів. Зрозуміло, ці факти лише підсилюють значення Варшавської конференції, де до широкої міжнародної громадськості можна донести відомості, не оприлюднені з невідомих причин Спеціальною моніторинговою місією ОБСЄ. Але Засідання легким бути не обіцяє. Уся справа в тому, що в Росії дуже серйозно готувалися до нього, а основну вагу підготовчих заходів взяли на себе дві організації – Російська православна церква й Міністерство закордонних справ РФ. Церква залучила різні родинні структури, добре відомі своїм наступальним потенціалом й ідеологічною спрямованістю. Це й Міжрелігійна рада Росії, й Імператорське Палестинське Православне Товариство, і Всесвітній Руський Народний Собор, і інші. На базі російського МЗС проведені зустрічі й наради, на яких дипломати й представники церкви обговорили порядок взаємодії й роботи під час Варшавської конференції, тези виступів. Більше того, ІППТ в рамках Засідання ОБСЄ проведе паралельний захід – обговорення по темі «Нетерпимість і дискримінація щодо віруючих: нові погрози». Тут російська делегація оприлюднить «факти переслідувань в Україні віруючих і служителів канонічної православної церкви», із чого випливає, що головними цілями для критики стануть «розкольники» і «уніати», під якими в РПЦ мають на увазі Київський патріархат і греко-католиків.

    Треба сказати, що для росіян зустріч у Варшаві – це спроба взяти реванш. Адже на минулому такому заході, проведеному ОБСЄ у Відні менше трьох місяців тому, представники європейських країн підтримали українську позицію. Але для міжнародних відносин три місяці – чималий строк. Тому, дивлячись на інтенсивну підготовку російською стороною до поїздки у Варшаву, логічно було б припустити, що в Україні, яка прагне відстоювати свою незалежність і цілісність, з подвоєною енергією готувалися до зустрічі, на якій дали б гідну відсіч спробам спотворити істину. Але чомусь цього не трапилося. Хтось чув про зустрічі в українському Міністерстві закордонних справ із приводу забезпечення загальної свободи релігії або переконань напередодні Варшавської зустрічі? Або про фінансування поїздки українських експертів у сфері релігії у Варшаву? Отож. Українську сторону 30 вересня, коли буде обговорюватися тема релігійної дискримінації, буде представляти невелика група ентузіастів, людей, по-справжньому відданих своїй справі, які збираються прибути до місця зустрічі за гроші приватних спонсорів. І все-таки потрібно сподіватися, що позиція нашої країни буде знову підтримана світовим співтовариством. Тому що правда за нами.

    Віктор Стоян, спеціально для “Вектор ньюз”

  • Владислав Ващук: “У команди Реброва є майбутнє…” (ВІДЕО)

    Владислав Ващук: "У команди Реброва є майбутнє..." (ВІДЕО)Учора “Шахтар” ущент програв “Реалу” у стартовому матчі групового турніру Ліги чемпіонів. Сьогодні в бій вступає київське “Динамо”. Першим суперником нашої команди буде “Порту”. З португальцями у наших команд завжди були складні стосунки. До того ж для більшості “динамівців” це буде, по суті, перший матч групового турніру за останні кілька років…

    Втім екс-захисник збірної України й київського “Динамо” Владислав Ващук оптимістичний і вважає, що в Сергія Реброва — нинішнього головного тренера чемпіона країни — уже все вийшло…

    Ну, а крім винятково футбольних питань ми поговорили про громадську діяльність Владислава. Він став засновником футбольного турніру для дітей. За його словами, “там беруть участь дитячі команди українських клубів. Ті ж «Динамо» або «Ворскла» й інші. Під час турніру намагаюся відібрати талановитих хлопчиків, дивлюся, як працює тренерський склад тієї чи іншої команди… Взагалі я підтримую будь-які змагання, у яких беруть участь діти. Дітям не потрібна політика, їм не потрібна війна…”

    Зрозуміло, з теми війни на Донбасі “Вектор Ньюз” і почав інтерв’ю з Владиславом Ващуком.

  • Володимир Руденко: «Держава тимчасово втратила контроль над фармацевтичним ринком»

    Володимир Руденко: «Держава тимчасово втратила контроль над фармацевтичним ринком»Український фармацевтичний ринок впродовж останніх років демонструє високі темпи зростання й характеризується жорсткою конкуренцією між вітчизняними й іноземними виробниками лікарських засобів і виробів медичного призначення. Але зарегульованість ринку й досі не дозволяє йому посісти належне місце в економіці країни. Зокрема, ось уже декілька тижнів, як на ринок не може вийти жоден новий аптечний заклад, бо Держлікслужба, яка раніше видавала необхідні ліцензії, тепер знаходиться в стадії реорганізації, її повноваження ліквідовані, а нова Служба ще не створена. Крім того, не забувають про «аптечну мафію» й окремі депутати і чиновники, які люблять розповідати, хто саме винен у тому, що в країні дорожчають ліки, при цьому не згадуючи про справжні причини цього явища. Про все це – у бесіді з директором Аптечної професійної асоціації України, доктором фармацевтичних наук Володимиром Руденком.

    – Володимире Васильовичу, розкажіть, будь ласка, про сьогоднішній стан фармринку. Адже, за повідомленнями в ЗМІ, учасники ринку нині переживають не найкращі часи. У чому річ?
    – Як відомо, діяльність фармацевтичного ринку дуже багатогранна й багатовекторна. Проте так уже склалося в нашій країні, що ринок завжди знаходиться під пильним контролем держави. Ідеться про те, що для роздрібної й оптової торгівлі, для виробництва лікарських засобів або, з недавнього часу, й для імпорту лікарських засобів видаються відповідні ліцензії, тобто дозволи. Головним державним регулятором у цій галузі, згідно з українським законодавством, визначено Державну службу України з лікарських засобів (далі – Держлікслужба), яка перевіряє якість лікарських засобів, коли вони входять на митну територію України, відслідковує весь цикл обігу лікарських засобів в державі (від виробництва до продажу в аптеці). Взаємодія учасників фармринку з Держлікслужбою в різний час була більш-менш плідною, однак варто зауважити, що зараз маємо певне розбалансування стосунків «держава – фармринок».
    Оскільки сьогодні проводиться реорганізація Служби, вона не може виконувати покладені на неї функції. Річ у тому, що ще 26 серпня 2015 року набула чинності постанова Кабінету Міністрів України від 05.08.2015 № 609 «Про затвердження переліку органів ліцензування та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України», відповідно до якої постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» втратила чинність. Таким чином, Держлікслужба України була вимушена припинити виконання функцій органу ліцензування господарської діяльності по виробництву лікарських засобів, по імпорту лікарських засобів, по оптовій і роздрібній торгівлі лікарськими засобами, і це призвело до безконтрольної діяльності суб’єктів господарювання у цій сфері.

    – Чому так вийшло?
    – Законами України визначено, що орган виконавчої влади або державний колегіальний орган, який втратив повноваження органу ліцензування, зобов’язаний забезпечити передання ліцензійних справ й інших інформаційних ресурсів до сфери ліцензування органу ліцензування, який визначений (уповноважений) законом чи Кабінетом Міністрів України, протягом часу, що забезпечує додержання строків прийняття рішень, вчинення інших дій у сфері ліцензування, передбачених цим Законом, але не більше як за десять календарних днів із дня його визначення (уповноваження) органом ліцензування.
    Однак, згідно з постановою КМУ № 609, органом, який здійснюватиме функції ліцензування у сфері лікарських засобів, визначено нову Державну службу з лікарських засобів і контролю за наркотиками, яка на сьогоднішній день не розпочала своє функціонування. На сьогодні лише опубліковане Положення про таку службу («Про затвердження Положення про Державну службу України з лікарських засобів та контролю за наркотиками» № 647 — редакція від 12.08.2015). Але Кабінет Міністрів України не видав акт про можливість здійснення утвореним органом виконавчої влади повноважень і про виконання ним функцій органу виконавчої влади, що припиняється, як це передбачено затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074 пунктом 13 Порядку здійснення заходів, пов’язаних із утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств й інших центральних органів виконавчої влади.
    Ось і сталося так, що будь-яка фармацевтична діяльність потрапила у часовий колапс.

    – Від чого найбільше потерпають учасники фармринку після призупинення діяльності Держлікслужби?
    – Найперший приклад, який хотілося б навести, стосується виходу на ринок нових учасників. Скажімо, хтось хоче відкрити нову аптеку, уже пройшов доліцензійну перевірку, заплатив за оренду приміщення, придбав обладнання, завіз відповідне устаткування, тобто зазнав суттєвих матеріальних витрат як підприємець, однак розпочати працювати не може, бо немає кому видати ліцензію. Інший випадок, коли хтось порушує погоджені раніше ліцензійні умови і є недобросовісним учасником ринку. Однак позбавити такого учасника ринку ліцензії також немає кому.
    Наша Аптечна асоціація цим дуже стурбована, тож ми вже надіслали відповідні листи до Кабміну на адресу прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, до міністра охорони здоров’я Олександра Квіташвілі й до голови Державної регуляторної служби Ксенії Ляпіної. Проте жодної відповіді на питання, який орган здійснюватиме ліцензування господарської діяльності у сфері виробництва, оптової, роздрібної торгівлі й імпорту лікарських засобів, ми не отримали.

    – Тож поки держава не вирішила питання, хто і як контролюватиме господарську діяльність аптек, можна сказати, що певні функції контролю виконуватимуть у межах своїх сил деякі самоврядні організації на кшталт вашої Асоціації. Зокрема, відомо, що зараз розробляється Етичний кодекс учасників фармринку. Розкажіть про це докладніше.
    – Дійсно, сьогодні є Етичний кодекс фармацевтичних працівників України, який кілька років тому був розроблений і затверджений на останньому З’їзді фармацевтів України в Харкові. Однак ми розробляємо й будемо впроваджувати в життя дещо інший кодекс. Чинний Етичний кодекс стосується безпосередньо фармацевта (провізора) як фізичної особи й спеціаліста, а ми сьогодні ініціюємо створення Етичного кодексу для всіх учасників ринку, тобто як себе мають поводити усі аптеки чи аптечні мережі. Ми вивчаємо досвід передових країн Європи, зокрема нещодавно зустрічалися з колегами з Литви, які мають подібний кодекс. Узагальнивши європейський досвід й опрацювавши свої здобутки, ми плануємо створити такий документ, який встановить певні правила поведінки на ринку, щоб не з’являлися аптеки, у яких торгують неякісними ліками, щоб аптеки не торгували сильнодіючими препаратами без рецептів, щоб рецептурна група препаратів відпускалася виключно за рецептами, щоб в аптеках впроваджувалася й діяла фармацевтична опіка тощо.
    (Довідково: фармопіка – це комплексна програма взаємодії провізора й пацієнта (провізора й лікаря) протягом усього періоду медикаментозної терапії.)
    Також окремі положення Етичного кодексу будуть стосуватися підбору співробітників у аптечних закладах. Адже відомі випадки, коли в закладах працювали люди з неповною або взагалі з невідповідною освітою. Тож хочу застерегти читачів від покупок у тих аптеках, де відпуском лікарських засобів займаються не провізори, а такі собі «консультанти» (інформацію про «професію» завжди пишуть на беджах працівників). Вважаю, що це дуже грубе порушення чинного законодавства і прав пацієнтів, бо неспеціаліст навіть ненавмисне може запропонувати чи продати ліки, які протипоказані тому чи іншому клієнту. Тож, якщо ви бачите за прилавком «консультантів», прошу писати нам до Асоціації або до Міністерства охорони здоров’я України чи до нової Державної служби з лікарських засобів (колись вона таки запрацює). Ще один аспект: ми хочемо внести в Етичний кодекс положення про те, що всі аптеки мають працювати з касовими апаратами. Адже ви знаєте, що приватні підприємці можуть працювати без касових апаратів, однак потенційно це дуже великий простір для контрабанди ліків або навіть до появи в мережах неякісних засобів.

    – Однак такий кодекс – це ініціатива лише вашої Асоціації. Наскільки поширеною вона є? Іншими словами, хто з гравців ринку буде дотримуватися цього кодексу?
    – У нашій державі створено кілька фармацевтичних асоціацій. Ми — всеукраїнська громадська організація, до складу якої входить близько 50 юридичних осіб, які разом представляють майже 20 % українського роздрібного ринку. Однак ми намагатимемося пропонувати приєднатися до цього Кодексу й іншим профільним організаціям й учасникам ринку. Можливо, навіть звернемося до Міністерства охорони здоров’я або до Держлікслужби, щоб такий кодекс запропонувати або рекомендувати усім аптечним мережам України.

    – Як ви ставитеся до існування інтернет-аптек?
    – Відразу ж хочу наголосити, що сьогодні інтернет-аптеки в Україні поза законом. Однак таке явище існує. Це якраз і є робота для наших правоохоронних органів — не тільки для тих, які контролюють фармацевтичну діяльність, але й для силового блоку загалом, бо ж неконтрольований продаж лікарських засобів – це питання здоров’я нації й життя наших пацієнтів. Але в мережі інтернет є й представництва відомих аптечних брендів, за допомогою яких можна ознайомитися з ціною на певні ліки, прочитати інструкцію, зарезервувати, врешті-решт, необхідний препарат. Проте місцем видачі цього лікарського засобу, відповідно до чинних ліцензійних умов, має бути виключно територія аптечного закладу.

    – А як же з тими ліками, які можна знайти лише за кордоном?
    – Як правило, у цивілізованих країнах хворих із рідкісними захворюваннями (зазвичай, саме такі ліки не виробляють в Україні) забезпечують ліками за бюджетні кошти, тобто ніхто не замовляє ліків за кордоном. Інший варіант, коли такі ліки закуповуються за кошти страхових компаній. У нас в Україні, на жаль, постійно точаться розмови про проведення тендерів для придбання тих чи інших вакцин, про передачу закупок якимось громадським європейським організаціям, — дуже багато піару навколо цього, але результат невтішний. Й інколи пошук тих чи інших ліків, справді, покладається на плечі пацієнтів. Це системна проблема, і подолати її силами будь-якої Асоціації просто неможливо. У таких питаннях має бути державна підтримка.

    – І все ж таки, фармацевтичний ринок не стоїть на місці. Його розвиток можна зауважити навіть за появою нових послуг в аптечних закладах. Ця тенденція притаманна лише окремим мережам чи ринку загалом?
    – Перш ніж відповісти на ваше запитання, дозвольте з’ясувати, яка роль у розвитку фармринку належить державним структурам. Зокрема, зараз у цьому напрямку дуже активно діє Антимонопольний комітет України. Зараз в Україні налічується понад 20 000 роздрібних місць реалізації лікарських засобів (йдеться як про окремі аптеки, так і про мережі). Однак зауважте, в Україні сьогодні не існує жодної мережі, яка б могла займати на фармринку якесь монопольне становище. Більше того, таких мереж немає навіть на локальному рівні, тобто на рівні якихось областей чи міст. Аптечний ринок сьогодні дуже висококонкурентний, і це добре, адже люди мають можливість вибрати ліки і купити їх дешевше. І чим більше учасників ринку, тим більшою є вірогідність, що в якійсь аптеці ціна на ліки буде меншою, аніж в іншій. Здавалося б, до чого тут Антимонопольний комітет? Виявляється, чиновників турбує так званий «зговір цін на ринку», мовляв, аптеки завищують ціни на ліки, як самі того захочуть.

    Ось у цьому питанні й хотілося б розібратися дещо докладніше. По-перше, не будемо забувати, що учасники фармринку, як і багато інших підприємці в Україні, дуже залежать від коливання курсу європейської й американської валюти. До того ж, ідеться навіть не про тих дистриб’юторів, які займаються імпортом ліків (у цьому випадку зростання вартості ліків не викликає запитань), але й про вітчизняних виробників ліків, адже ця галузь надзвичайно імпортозалежна: за кордоном купується все — від пакувальних матеріалів до складових хімічних сполук. Однак, що цікаво, держава воліє бачити, як підвищують ціни в аптеках, однак зовсім не контролює це ж саме питання щодо виробників чи імпортерів. Тобто основним суб’єктом уваги чомусь є виключно заклади, у яких ліки реалізовуються. По-друге, хочу зауважити, що роздрібна націнка складає лише 25 % — і ця цифра є незмінною, оскільки дуже уважно контролюється державою. А якщо вирахувати таку націнку в середньому по ринку, то вона не перевищуватиме й 21 %. Тобто ні про які надприбутки «аптечної мафії» говорити просто не доводиться. Інший аспект – застосування з 2014 року 7% ПДВ й імпортного збору 5% на ввезення лікарських засобів. Раніше цих надбавок не було, проте сьогодні вони безпосередньо впливають на вартість ліків.
    Але ми й досі спостерігаємо, як у тих чи інших ЗМІ говорять про 400-500 % націнки в аптеках, порівнюючи вартість певного препарату сьогодні з його вартістю, скажімо, рік тому. Прості арифметичні дії допоможуть в усьому цьому розібратися. Торік курс долара був 8, 12, 18, 30 й навіть 40 грн., — і увесь цей час треба було закуповувати ліки. Тож навіть порівнювати імпортні ліки з ціною закупівлі у 2014 році не дуже коректно, якщо не відслідковувати, у який саме час відбувалася така закупівля. Далі — щодо податкових нововведень. Спочатку до вартості ліків додається 5 % імпортного збору, а потім на всю цю вартість нараховується 7 % ПДВ. Тобто всього здорожчання ліків лише за період 2014-2015 років складає майже 20 %. І це без жодних рухів із боку аптечних мереж — власники аптек лише переписували цінники, виходятчи з реалій ринку й вимог законодавства.
    Зрозуміло, що за таких умов аптеки просто вимушені шукати додаткові джерела прибутку. І ось тут ми й підходимо до надання нових послуг в аптечних закладах. Найчастіше йдеться про додаткові маркетингові й рекламні договори, однак це не примхи самих аптек – це, швидше за все, спосіб виживання на ринку.
    До речі, про наболіле. Коли уряд декларував про додатковий податок 7 % на ліки, то йшлося, що ці кошти будуть використовуватися для закупівлі вакцин чи як компенсація від держави за якийсь вид страхової медицини. За 2014 рік було нараховано близько 4 млрд грн «фармацевтичного» ПДВ, але й досі ніхто не знає, куди ці гроші поділися… Але про те, що в аптеках збільшилися ціни на ліки, говорять усі чиновники.

    Закінчуючи нашу розмову, я хотів би привітати всіх колег із професійним святом (день фармацевта в Україні в 2015 році відзначатимуть 19 вересня – Ред.), та сказати, що тільки разом ми зможемо відстояти нашу галузь, показати, що в Україні фармацевти ведуть свою діяльність професійно, що ми виконуємо закони нашої держави й що фармацевти – це, перш за все, медики, які вірою й правдою служать людям… А всі інші негаразди ми подолаємо разом.

    Здоров’я й миру всім нам.

  • Брехня і фальсифікація на озброєнні кремлівських українофобів

    Брехня і фальсифікація на озброєнні кремлівських українофобівУ Європейському Союзі, перспектива членства в якому України сприймається Кремлем як загроза національним інтересам Росії, вже давно укорінилось вкрай негативне ставлення до фальсифікації та плагіату. Навмисне присвоєння авторства на чужий інтелектуальний продукт (науковий твір, ідею, статтю, книгу, винахід, пісню тощо) вважається там вчинком аморальним і засуджується суспільством. Для запідозрених у плагіаті західних політиків відставка із займаних посад та крах політичної кар’єри вважається більш прийнятним варіантом, аніж гучні скандали та іміджеві збитки.

    За останні роки ми маємо чимало прикладів, коли попередні заслуги перед державою, видатні особисті якості та широкі зв’язки серед вищого політичного керівництва до уваги не беруться. Так, 2011 року міністр оборони Німеччини Карл-Теодор цу Гуттенберг, якого на той час вважали найбільш популярним політиком і реальним претендентом на майбутнє канцлерство, був змушений піти у відставку після звинувачень у копіюванні чужого тексту для своєї дисертації. Того ж року заступник голови Європарламенту і голови парламентської фракції Вільної демократичної партії Німеччини Сильвина Кох-Мерін склала з себе повноваження лише внаслідок натяків з приводу авторства захищеної ще 2001 року дисертації. А 2013 року одна з найближчих соратниць Канцлера ФРН Ангели Меркель міністр освіти Німеччини Аннете Шаван добровільно залишила посаду відразу ж після того, як Дюссельдорфський університет Генріха Гейне позбавив її докторського вченого ступеню через виявлені у її науковій роботі порушень авторського права.
    Враховуючи однозначно негативне ставлення до плагіату влади і громадянського суспільства, німецькі журналісти та політтехнологи швиденько зрозуміли, що наукові роботи окремих політиків можна з успіхом використовувати з метою їх компрометації та довічного усунення з політичної арени. Зокрема, у Баварії для виявлення плагіату політиків був запущений спеціальний сайт «Politplag.de», на якому будь-хто за суму від 20 до 500 євро може «замовити» перевірку їхніх наукових робіт. На федеральному рівні з аналогічними функціями працює Інтернет-проект «VroniPlag».

    Така принципова реакція на випадки плагіату притаманна не лише Німеччині. Президент Угорщини Пал Шмітт 2012 року також був змушений подати у відставку тільки-но Будапештський університет Земмельвайса позбавив його докторського звання за включення десятків сторінок текстового матеріалу, таблиць і графіків, які співпали з роботами попередників. На плагіаті впіймали також прем’єр-міністра Румунії Віктора Понту, міністрів науки і транспорту Ірану, главу інноваційного відомства Таїланду, головного наукового радника Індії. 2011 року суттєво підірвали й без того далеко не захмарний авторитет В.Януковича матеріали журналістського розслідування «Української правди», які засвідчили, що його витвір «Opportunity Ukraine» містить абзаци з текстів, що раніше виходили за підписом різних осіб.

    ***

    Однак європейські стандарти щодо захисту авторського права виявилися неприйнятними для апологетів путінського «Русского мира», котрі вочевидь переконані: «Що іноземцю смерть, то росіянину норматив». У сучасній Росії, де восторжествував принцип вибіркового правосуддя, панує корупція і обстановка продажної політичної культури, звинувачення у плагіаті не вважаються підставами для добровільних відставок чи примусових звільнень з посад. У січні 2013 року, використовуючи німецький досвід, в Росії запрацював загальнодоступний сайт товариства «Диссернет». З того часу на ньому регулярно оприлюднюються експертизи дисертацій з виявленими випадками грубого, навмисного порушення встановлених законом правил атестації наукових працівників, а також правил і регламентів присудження наукових ступенів. Природно, що серед основних об’єктів уваги «Диссернету» опинилися депутати Державної Думи, члени Ради Федерації, високопоставлені чиновники виконавчої влади, губернатори суб’єктів РФ, керівники силових відомств, російські мільярдери, лікарі.

    Брехня і фальсифікація на озброєнні кремлівських українофобівВже перші результати роботи «Диссернету» засвідчили, що за часів правління Путіна практика копіювання винаходів та креативних ідей, переважно західних вчених, набула в Росії такого поширення, що чиновницький клас почав деградувати. Так, за матеріалами розслідувань «Диссернету» 14 вересня 2014 року «Товариство наукових працівників» Росії опублікувало «Звернення російських вчених до вищих керівників РФ», яке підписали понад 1150 кандидатів і докторів наук, у тому числі члени-кореспонденти і академіки Російської академії наук (РАН). У ньому вказувалось, що дисертаційні дослідження 25 чинних депутатів Державної Думи РФ містять «суттєві некоректні запозичення, у деяких випадках міг бути здійснений підлог документів про наукові публікації і фальсифікація дисертаційних робіт». До оприлюдненого «Диссернетом» переліку сумнівних дисертацій потрапили роботи таких впливових діячів російської політики, як уповноваженого при Президентові РФ з прав людини П.Астахова, заступника секретаря Генеральної Ради партії «Єдина Росія» О.Баталіна, губернатора Кіровської області М.Бєлих, губернатора Пензенської області В.Бочкарьова, заступника Голови Державної Думи РФ, керівника фракції «Єдина Росія» генерал-полковника поліції В.Васильєва, губернатора Московської області А.Воробйова, представника Державної Думи РФ у Конституційному суді Д.Вяткіна, губернатора Тульської області В.Груздєва, губернатора Ленінградської області А.Дрозденка, директора Федеральної служби РФ з контролю за обігом наркотиків В.Іванова, губернатора Рязанської області О.Ковальова, міністра внутрішніх справ РФ В.Колокольцева, заступника Голови Державної Думи РФ, одного з керівників ЛДПР І.Лебедєва, міністра культури РФ В.Мединського, міністра зв’язку і масових комунікацій М.Нікіфорова, губернатора Санкт-Петербурга Г.Полтавченка, керівника кремлівського управління по боротьбі з корупцією О.Плохого, міністра транспорту РФ М.Соколова та інших.

    «Диссернет» не обмежився дисертаційними дослідженнями і здійснив також експертизу монографій найбільш наближених до російського президента осіб. Зокрема – однокурсника Путіна, колишнього старости його студентської групи, а нині глави Слідчого комітету РФ О.Бастрикіна та чинного мера Москви С.Собяніна, котрий очолював Адміністрацію Президента РФ. Результат виявився той же – вони також містять ознаки плагіату, причому не витонченого, який можна було б пояснити допущеними при редагуванні текстів помилками, а масштабного і безцеремонного. Однак, не дивлячись на виявлені факти порушення авторського права та розгорнуту у суспільстві критику, Вища атестаційна комісія (ВАК) при Міністерстві освіти та науки РФ виявилася поблажливою до вказаних політиків і не знайшла підстав для розгляду питання щодо позбавлення їх дипломів про кандидатські чи докторські наукові ступені. Характерно, що серед запідозрених у плагіаті державних діячів РФ не знайшлося жодного, хто визнав би претензії до їхніх робіт обґрунтованими у зв’язку з чим подав у відставку з державної служби. Ймовірно вони сприйняли за істину один із жартівливих «законів Мерфі»: «Якщо крадеш у одного – це плагіат, якщо у багатьох – це дослідження». Вочевидь їх також надихає позиція і кругова порука з найголовнішим кремлівським керманичем. Як відомо, щеБрехня і фальсифікація на озброєнні кремлівських українофобів 2006 року економіст Національного інституту передових досліджень США Кліффорд Гедді заявив, що значну частину дисертації «Стратегічне планування відтворення мінерально-сировинної бази» Путін списав з американського підручника.

    ***

    Російські можновладці, увінчані науковими ступенями за фальсифікованими дипломами, слідом за Путіним втратили почуття реальності та увірували у свою виключну історичну місію. Зокрема, вищезгаданий глава Слідчого комітету РФ Бастрикін, сп’янівши від крові на Донбасі, почав в угоду політичній кон’юнктурі ревізувати закріплені Конституцією РФ безперечні здобутки російської демократії та продукувати ідеї, несумісні із науковими принципами та здоровим глуздом. Так, 26 лютого 2015 року на колегії Слідчого комітету РФ Бастрикін запропонував вилучити з Конституції РФ положення про безумовний пріоритет загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Очевидно отримавши підтримку Путіна, якому безпосередньо підпорядкований Слідчий комітет РФ, Бастрикін 28 квітня 2015 року в інтерв’ю «Российской газете» розвинув свою ініціативу. Він запропонував: по-перше – виключити з Конституції РФ положення, згідно з яким міжнародне право складає невід’ємну частину правової системи РФ; по-друге – наділити Конституційний Суд РФ не лише правом, але й обов’язком перевірки конституційних положень міжнародного права, які претендують на роль регулятора внутрішньодержавних відносин; по-третє – доповнити російське кримінально-процесуальне законодавство нормами, які регламентують підстави і порядок процесуальних дій при здійсненні розслідування злочинів міжнародного характеру.

    Також він запропонував опрацювати питання про створення міжнародного трибуналу з розслідування «міжнародних злочинів, вчинених на південному сході України». Щоправда усвідомивши безперспективність останньої ініціативи, яку навряд чи підтримає навіть Сирія, Венесуела, Нікарагуа чи Північна Корея, Бастрикін до неї вже не повертався, «зосередивши увагу на конкретній роботі» – фальсифікації замовних справ проти Надії Савченко, кінорежисера Олега Сенцова, Олександра Кольченко та інших українських патріотів. Характерно, що виступаючи 3 вересня 2015 року із доповіддю на нараді Слідчого комітету РФ з питань «протидії порушенням прав цивільного населення південного сходу України в ході військового конфлікту», Бастрикін поставив наших героїв Революції Гідності в один ряд з посібником німецько-фашистських окупантів Володимиром Катрюком, 1921 року народження, підозрюваним у причетності до розстрілу мирного населення білоруського села Хатинь у далекому 1943 році. Бастрикін з гордістю повідомив, що Слідчий комітет РФ 8 травня 2015 року порушив і продовжує розслідувати кримінальну справу проти Катрюка попри те, що той у тому ж таки травні поточного року помер у Канаді.

    Однак головною сенсацією на цій нараді стала заява Бастрикіна про поширення «універсальної юрисдикції» Слідчого комітету РФ на схід України і нібито законності «кримінального переслідування» осіб із числа вищого політичного і військового керівництва України. Цілком закономірно українське МЗС назвало цю заяву такою, «що не має нічого спільного ні з міжнародним правом, ані з реальністю чи здоровим глуздом». На що у відповідь отримало хворобливу реакцію начальника управління взаємодії із засобами масової інформації Слідчого комітету РФ В.Маркіна, заяву якого навіть складно коментувати, оскільки готуючи її, автор ймовірно марив, перебуваючи у стані наркотичного або алкогольного сп’яніння. Немає сумнівів, що з такими правниками як Бастрикін Росія невдовзі поверне у свій Кримінальний Кодекс сумнозвісну 58-у статтю, змінивши «антирадянську агітацію і пропаганду» та «антиросійську». І це не жарти, а цілком реальна перспектива. За повідомленням російської «Независимой газеты» відповідний законопроект вже розроблений депутатами Державної Думи РФ від партії «Єдина Росія» та підтриманий КПРФ Зюганова і ЛДПР Жириновського. А коли це станеться, Бастрикіну вже не потрібно буде брехати на весь світ, що прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк нібито воював у складі УНА-УНСО у Чечні, де катував і розстрілював російських солдат. Достатньо буде звинуватити якогось українського висопосадовця чи взагалі будь-кого з українців у «антиросійській агітації і пропаганді» та притягнути до кримінальної відповідальності згідно з «універсальною юрисдикцією» Слідчого комітету РФ.

    А враховуючи успішну практику розслідування його співробітниками кримінальних справ проти покійників, можна буде також пред’явити звинувачення Чаадаєву, Пушкіну, Лермонтову, Достоєвському, Некрасову, Чернишевському, Тургенєву та іншим видатним патріотами Росії, які у своїх творах відверто висловлювались щодо окремих негативних якостей росіян. Згадаймо хоча б біль Чернишевського: «Жалкая нация. Снизу доверху все рабы». Або выдчай Некрасова від очікування повернення в Росію з подорожей країнами Європи: «Подъезжая к Кенингсбергу, я приблизился к стране, где не любят Гуттенбергов и находят вкус в говне».

    ***

    Виступаючи 1 вересня 2015 року перед вихованцями і педагогами освітнього центру для обдарованих дітей «Сиріус», Путін несподівано заговорив про єдність народу і громадську злагоду, згадавши трагічні сторінки вітчизняної історії: «Уроки смут, революцій, громадянської війни попереджають, наскільки згубні для Росії будь-які розколи». Виходить для таких згадок у Президента РФ з’явилися підстави і Путін, як досвідчений політик, добре розуміє неминучість того, що настане час, коли Росія нарешті позбавиться своїх непомірних імперських амбіцій і знову повернеться на шлях прогресу та демократичного розвитку. Як скоро це відбудеться, мирно чи внаслідок стихійних кривавих бунтів, в результаті змови жадібних олігархів чи патріотично настроєних військових, з Путіним чи без нього – важко сказати. Однак цей день неминуче прийде.

    Борис Дніпров, аналітик

  • «Кіборг» Анатолій Свирид: «Україна повинна стати по-справжньому незалежною» (ВІДЕО)

    «Кіборг» Анатолій Свирид: «Україна повинна стати по-справжньому незалежною» (ВІДЕО) Три контузії, численні поранення, битва за ДАП, місячний полон (в який він здався, щоб врятувати життя товаришів) у підвалі «хатинки» (будівля СБУ в Донецьку), «парад полонених», – цих подій вистачило б ні на одне життя. І не на одну смерть. Але «Спартанець» (це позивний А Свирида) вижив. І зараз допомагає вижити іншим…

    «Спартанець», м’яко кажучи, не дуже поважає Генштаб, який, на його думку, за весь цей час так і не навчився воювати. Він, грубо кажучи, не дуже поважає політиків, які зробили військових у зоні АТО заручниками своїх ігор. «Спартанець» впевнений, що на самому початку криваву вакханалію на Донбасі можна було припинити протягом двох-трьох годин силами одного серйозного спецпідрозділу. Він каже, що у військових велика образа на владу ще з часів Слов’янська, коли з нього мало не під урочистий марш йшов Гіркин…

    Про це та багато іншого – в ексклюзивному інтерв’ю «Спартанця» для «Вектор Ньюз»

  • Чи насправді теле-, радіо- й інтернет простір в Україні український?

    Чи насправді теле-, радіо- й інтернет простір в Україні український?Практично кожна стаття, у якій викладені роздуми авторів про нехтування державною мовою в Україні, починається з цитування 10 статті Конституції України, де сказано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

    Тепер подивимося, як насправді забезпечується «всебічний розвиток української мови» і для початку згадаємо результати зовнішнього незалежного оцінювання з української мови й літератури у 2015 році. Отож, у оцінюванні брало участь 300 тисяч випускників шкіл, із них понад 23 тисячі юнаків і дівчат взагалі не змогли скласти тест ЗНО з української мови й літератури. Хіба такий низький рівень знань, продемонстрований підлітками, які закінчили середню школу в Україні, свідчить про те, що у державі насправді підтримується «розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України»?

    Не треба далеко ходити й шукати причин такого жалюгідного становища в освіті, бо все, що відбувається сьогодні в українському інформаційному просторі, свідчить про послідовне знищення української мови, яка витримала понад 350 років заборон писати, говорити, навіть співати рідною мовою, а може загинути через елементарне нехтування нею народом України. Здається, що саме зараз, у часи російської окупації українського Криму й війни за участі російських військ на сході нашої держави, українці мали б збагнути, що нарешті прийшов час згадати, що ми українці й у нас є своя мова, одна з найчарівніших у світі, і збагнути, що саме нехтування рідною мовою вже у часи незалежності призвело до таких страшних наслідків. Але ж ні, навіть така страшна біда нічого не вчить багатьох із нас, і український теле-, радіо-, інтернет-простір практично повністю заповнений російськомовним контентом.

    Давайте подивимось правді в очі й згадаємо, чи багато ефірів на телебаченні чи на радіо ведуться виключно українською мовою? Давайте згадаємо, чи багато гостей цих програм використовують українську мову під час спілкування навіть з україномовними ведучими? А чи у багатьох художніх фільмах і серіалах, навіть у наукових і публіцистичних фільмах, які були зняті в Україні, говорять українською мовою? Згадали. На жаль, українську мову використовують тільки при перекладі іноземних фільмів і серіалів, а власний продукт найчастіше створюється з використанням російської мови, у кращому випадку, один із героїв фільму може говорити українською мовою. Хіба так має бути? Уявімо, що герої фільму, знятого, наприклад, у Польщі, будуть із якогось дива розмовляти німецькою чи чеською. А чого ж ні, частина ж поляків, які живуть у прикордонні на територіях, які довгий час були окуповані німцями, володіють німецькою. Така концепція здається абсурдною, то чого ж не здається абсурдною використання російської мови у всіх українських масмедіа?

    Недавно одна з українських громадських організацій «Відсіч» провела моніторинг провідних українських телеканалів і виявила, що частка російськомовного контенту на деяких із цих каналів, наприклад, телеканал «Україна», перевищує 90 %. Хіба так має бути в українському телевізійному просторі? Спільна частка україномовного контенту на десяти провідних телеканалах складає всього 29 %, тоді як російськомовного понад 70 %. Такі показники хоч комусь можуть видатись нормальними? Складається враження, що власники деяких телеканалів свідомо витісняють українську мову з телеефіру, щоб люди, у тому числі й молодь, були більш орієнтовані на так званий «руській мір», забуваючи про власне коріння і власну мову. Як показав моніторинг, у середньому на провідних каналах транслюється не менше семи з половиною годин російськомовного контенту. Але, як відомо, «у середньому», – це коли, наприклад, скласти час транслювання російськомовного контенту на телеканалі «Україна» (понад 12 годин) і час транслювання російськомовного контенту на телеканалі «К1» (менше чотирьох годин), і отримуємо результат, який насправді не буде коректним. Спитаєте, чому? Відповідь дуже проста: телеканал «Україна» має більшу глядацьку аудиторію, ніж телеканал «К1», отож частка людей які споживають дуже багато годин російськомовного контенту, набагато більша, ніж може здатися після підрахунку.

    З радіоефірами така ж сумна картина, бо в Україні дуже мало розмовних радіостанцій, а ведучі майже всіх музичних радіостанцій говорять російською мовою, у кращому випадку, якщо ведучих тієї чи іншої музичної радіопередачі двоє, то один із них може бути україномовним. Останнім часом деякі радіостанції зменшили у своєму ефірі кількість російських виконавців, особливо тих, які підтримали анексію Криму і вторгнення російських війсь на український схід, але, на жаль, це не призвело до збільшення української музики в ефірі цих радіостанцій. Хіба так має бути, особливо зважаючи на те, що зараз в Україні насправді є досить багато якісної української музики? Та музика музикою, а ось із розмовними радіостанціями просто біда. По-перше, як уже говорилося, їх дуже мало. По-друге, контент на цих радіостанціях ніяк не розрахований на молоде покоління, а ті програми, які можна вважати молодіжними, займають занадто мало ефірного часу. По-третє, практично нема радіопередач, які б транслювали твори українських письменників. Насправді такі читання й радіоспектаклі могли б допомогти багатьом людям познайомитися з творчістю сучасних українських літераторів, згадати творчість класиків української літератури і заповнити білі плями в знанні українського літературного спадку, які у свій час утворилися в багатьох людей через заборону друкувати й вивчати твори талановитих українських письменників і поетів, репресованих і вбитих за радянських часів.

    Тепер прийшов час сказати декілька слів і про інтернет-простір. Чи багато ви зустрічали комерційних чи виробичих приватних компаній, які використовують україномовний контент на сторінках своїх сайтів? Думаю, не дуже багато. Але ж, погодьтеся, досить дивно, коли українська компанія використовує на своєму сайті російськомовний контент як основний, а україномовний тільки іноді, — у кращому випадку, це викладені на другому плані переклади українською мовою російськомовних матеріалів, щоб пошукові систем не могли вихопити їх раніше, ніж російськомовні. Чи це правильно? Хіба у Франції чи в Об’єднаному Королівстві приватні компанії використовують чужі мови під час створення своїх сайтів? Ні. Інші мови використовують тільки як допоміжні. Чому в Україні все навпаки: чужа мова – основна, а рідна – другорядна? Деякі люди пояснюють таке зневажливе (так, саме зневажливе) ставлення до української мови бажанням збільшити кількість користувачів сайту, але ж насправді це повна маячня. Якщо матеріал цікавий чи корисний, то його прочитають, якою б мовою він не був написаний, якщо ж стаття беззмістовна, то російська мова не допоможе. Може, час переглянути принципи користування інтернет-простором? В Украйні необхідно створювати сайти, соціальні мережі й інтернет сторінки, які будуть відповідати пункту Конституції, де сказано про «розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

    Звичайно, навряд чи всі читачі погодяться з думкою автора статті, але ж перш ніж заперечувати, просто подумайте, чи насправді теле-, радіо- та інтернет-простір в Україні український? Якби дійсно більшість телекомпаній, радіостанцій та інтенет-сайтів України користувалися державною мовою, а не прикривались абсолютно необґрунтованою теорією, що російськомовні громадяни можуть не зрозуміти україномовні передачі чи україномовні тексти на сторінках сайтів, хіба б було у нас стільки дітей, неспроможних скласти іспит з рідної мови, хіба б могли адепти «руського міра» так просто закликати чужинців врятувати їх від «утискань» російськомовного населення? Насправді ці питання риторичні, бо саме українська мова переживає чергову хвилю утисків — це стає зрозумілим, досить тільки подивитися телепередачі, послухати радіо, чи зазирнути в інтернет. У кожній країні світу підтримка рідної мови, культури і традицій – першочергові завдання народів, бо, як відомо, без мови немає народу.

    Українська письменниця Ліна Костенко написала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу». То, може, час переглянути своє ставлення до української мови й перетворити український медіапростір на насправді український.

  • Довести справу до кінця: досвід девелоперів по роботі з довгобудовами

    Довести справу до кінця: досвід девелоперів по роботі з довгобудовамиЗабудовники беруться за недобудовані об’єкти, враховуючи стадію готовності й можливість одержання прибутку. Найбільше девелоперів беруться за будинки, зведення яких призупинилося на початковій стадії: у такому випадку ще можна внести зміни в планування квартир, а кількість обманутих інвесторів колишнього забудовника, з якими доведеться вести переговори, відносно невелике.

    Недобудови все частіше стали «прикрашати» панораму Києва після кризи 2008-2009 років. Розуміючи, що столиця — обличчя країни, різні покоління місцевої влади по-своєму бачили вирішення питання незакінченого будівництва. Так, колишній глава київської міської адміністрації Володимир Бондаренко мав намір шукати інвесторів через Інтернет. Залучати капітал конкретно в проблемні будинки, а не в цілі комплекси, збиралися й серед закордонних структур. Нинішній мер Віталій Кличко розглядав варіант аж до зносу скандальних будинків, а поки ж міська влада стала більше уваги приділяти перевіркам справжності документації забудовників, намагаючись у такий спосіб попередити появу нових недобудов.

    Самі девелопери підкреслюють відмінність визначення понять «недобудова» і «довгобудова». «Важливо розуміти, коли наступає точка нуль, коли об’єкт із довгобудови переходить у стадію недобудови, коли потрібно втручання влади й застосування радикальних заходів. Наприклад, переведення з нежитлового об’єкта в житловий або навпаки», — певен керівник аналітичного департаменту групи компаній “Інтергал-Буд” Олеся Скринник. Ні для кого не секрет, що об’єкти в недобудованому вигляді простоюють і по 20 років. Тому в такому випадку новому забудовникові потрібно враховувати весь той негатив, який зібрався за роки навколо недобудови. «Чим менше було зроблено, тим краще для переформатування й кінцевої реалізації. Безумовно, чим менший об’єкт, тим більше надія, що було втрачено менше грошей, які були вкладені попередніми інвесторами, і тим менше тих інвесторів, з якими потрібно вести серйозну й складну роботу», — вважає керівник відділу продажів “УКРБУД Девелопмент” Оксана Голобородько. Нерідко об’єкти необхідно змінювати для того, щоб вони були цікаві новому покупцеві. «У нас є невеликий досвід, чотири об’єкти. Довелося вносити зміни в проекти, тому що в період проектування цих комплексів (2005 рік — докризовий час) квартира 200 квадратних метрів була нормою й під неї видавали іпотечні кредити. Нам же довелося перевести їх у затребуваний формат, щоб їх могли купувати люди, могли акумулювати ті кошти, які потрібні для покупки двокімнатної квартири в 70 кв. м», — додає О. Голобородько.

    Прихід нового інвестора — завжди робота з його ризиками для забудовника. «Саме в нашій компанії є три будинки, які були заморожені і які ми добудовуємо. Ми даємо нове життя для цих об’єктів, але з довіри інвесторів», — підкреслив керівник відділу продажів компанії GEOS Андрій Савчук. Коріння ж проблеми появи недобудов експерти бачать у несумлінній ціновій конкуренції, підкріпленій маніпулюванням вибору клієнтів за допомогою реклами. І тут питання виникає, власне, у безперешкодному розміщенні рекламної інформації від несумлінних забудовників, тому що сумлінному вона й не завжди потрібна — 80% їхньої реклами може становити добре ім’я самої компанії.

    Автор: Анастасія Кулішенко, спеціально для “Вектор ньюз”

  • Духовні раритети нашого народу, та як держава їх захищає

    Духовні раритети нашого народу, та як держава їх захищаєДо цієї  розмови  мене спонукала публікація журналіста Єгора Желтухіна: “Чи повернеться скіфське золото до України?”  в “Юридичній газеті” та експертний коментар до названого матеріалу кандидата юридичних наук Владислава Максимова. Нагадаю, в матеріалі йшлося про подання колективного позову чотирьох кримських музеїв до Окружного суду міста Амстердам до Музею Алларда Пірсона про повернення частини експонатів виставки “Крим. Золотий острів у Чорному морі”.

    Враз пригадалося все. І як на початку семидесятих нам, початкуючим газетярам “Молоді України”, вже майже ас журналістики, співробітник відділу науки Петро Коломієць, який так щедро ділився з усіма професійними навичками, захоплено розповідав про археологічні розкопки, про неймовірні знахідки Скіфської доби. З легкої руки цієї безпосередньої доброзичливої Людини ми начебто доторкнулися до Таїни Вічності. Довершеність артефактів наповнювала почуттям гордості, що ми є нащадками тих, хто жив на цій землі задовго до нас… Плин історії здавався тоді безперервним…

    Згодом радість відкриття змінилася тривогою за долю раритетів і, власне, за долю Людей, які зберегли їх для нашого народу. Адже за всім, що має ціну завжди знайдеться жадібний мисливець і, звичайно, полюватиме… Ним виявився не аби хто… Сам міністр внутрішніх справ СРСР  М.Щелоков вирішив, що місце таких знахідок – у Москві. Тоді перший заступник міністра культури України В.Єфременко та заступник міністра І.Буланий, ризикуючи не лише кар’єрою, свободою, але й життям, врятували наші скарби. Певний час ніхто не міг знайти ані золото, ані названих посадовців. Час “царювання” М. Щелокова невдовзі минув.

    Як сьогодні оцінити вчинок цих людей? Патріотизм? Героїзм? Кіборги? Вони так не вважали, просто працювали. То гартувалося від батька-матері, через вчителів до людської гідності, самодостатності. Двадцятирічний учасник параду Перемоги, майор Володимир Єфременко після війни вступив до Львівського університету, на його курсовій роботі про польських поетів-романтиків професор Іларіон Свєнціцький написав: “Дуже здібний студент, міг би бути гарним науковцем, але геть зіпсований марксизмом-ленінізмом”. У часи тотального зрадництва учню на думку не спало показати той автограф “де слід”. Він чув кожен інструмент в оркестрі, міг глибоко й професійно оцінити театральну виставу, концертну програму, та, власне, будь-який мистецький  твір. Саме В.Єфременко як ніхто розумів, що рятувалося. Можливо, внутрішня його сутність йде й від учителя – великого духовного подвижника українського народу Іларіона Свєнціцького. Адже саме  Іларіон Семенович першим підняв на міжнародному рівні питання про реституцію музейних скарбів України. І саме з великої поваги до В.Єфременка  я досі  не пишу з прописної літери назви посад високих чиновників. Він завжди то виправляв, пояснюючи підлеглим, що для нього правила правопису вищі за сумнівні привілеї субординації.

    Уродженець Полтавщини Іван Тихонович Буланий зовні й у спілкуванні здавався простішим. У його підпорядкуванні були музейні установи. Та у  часи керування І. Буланого ніхто не міг навіть подумати, щоб скористатися експонатом з держфонду. Картин з музеїв не дарували, інтер’єри Кабміну, обкомів, лікарні “Феофанія”… ними не прикрашали, антикварні коштовності не орендували “поносити”…

    Так, патріотизм буває трибунний (якщо неможна самому, то зі своїми хлопцями – до корита) або непоказний (це просто, як дихати), як у випадку з давніми урядниками Міністерства культури України. Та за нинішнім законодавством України про люстрацію, який так завзято відстоює вітчизняний Мінюст, вони формально могли б підлягати люстрації, бо працювали за часів М. Хрущова, Л. Брежнєва…

    Спливав час… Нові кургани розкопували археологи. Колекція раритетів Скіфської доби поповнювалася новими експонатами. Зрозумівши, що маємо неоціненні духовні скарби, ми почали знайомити з ними Світ. Виставка скульптури Пінзеля у Парижі, експозиція “Крим. Золотий острів у Чорному морі” в Амстердамі, то наше гідне входження до Цивілізованого Світу. А рік тому сталося те, що сталося… Навала нащадків Щелокова… І сьогодні ми мусимо гідно захищати свої цінності на всіх фронтах.

    Так, публікація “Чи повернеться Скіфське золото до України?” зачепила за живе. Можу лише уявити, які емоції вирують у душі Владислава Максимова. Адже  він, науковий співробітник  Інституту держави і права імені В.І. Корецького, кандидат юридичних наук, адвокат Адвокатського об’єднання “Актіо”, свого часу захистив  дисертацію саме на тему “Правова охорона культурних цінностей у Конвенціях ЮНЕСКО”, має ряд публікацій,  співавтор кількох монографій, присвячених міжнародно-правовому захисту  об’єктів  культурної  спадщини.

    – Пане Владиславе, наскільки я зрозуміла з публікації “Юридичної газети”, головна небезпека для інтересів України полягає у неузгодженості  нашого національного законодавства з міжнародними нормами, які регулюють відносини власності щодо культурних цінностей?

    – У вітчизняному законодавстві залишився такий релікт радянського цивільного права, як право оперативного управління. Спірні музейні предмети, згідно з нормами Закону України “Про музеї і музейну справу”, є державною частиною Музейного фонду України і, відповідно, державною власністю України, водночас вони закріплені за кримськими музеями саме на праві оперативного управління.  Нині право оперативного управління  є, зокрема, засобом   реалізації   державою  свого   права  державної  власності,  речовим правом,   вельми  і  вельми   подібним   до  права  власності  (також включає правомочності володіти, користуватися й розпоряджатися), правом, яке захищене законом відповідно до положень, встановлених для права власності. Для західного юриста, в тому числі для суддів та інших учасників процесу щодо скіфського золота, сприйняття відмінностей права власності і права оперативного управління може бути незвичним, може призвести до формального розуміння прав кримських музеїв щодо спірних колекцій, зокрема, до висновків про наявність у названих музеїв права на повернення цих колекцій. Тому вважаю, що державі необхідно реалізувати повноваження власника колекцій, передбачені частиною другою статті 137 Господарського кодексу України, а саме, якщо це досі не зроблено, вилучити спірні предмети з оперативного управління кримських музеїв.

    – Необхідно терміново вносити зміни до відповідних законів чи достатньо власнику (державі) вилучити ці експонати з оперативного управління кримських музеїв та обґрунтувати   суду, що таке “оперативне управління”?

    – Суд, який розглядає питання про повернення колекцій (як і будь-який інший суд, що розглядає спір між  резидентами різних країн), в ході процесу має визначитись із тим, який національний закон (яке національне законодавство) має застосовуватися до спірних відносин. На мій погляд, законодавство України в нинішньому його стані надає всі необхідні можливості  для захисту прав держави на спірні колекції, з іншого боку важливим є й  те, як сама наша держава  ці можливості використає, та як поставиться суд до аргументів України.

    – Чи можливо владнати суперечку на користь України у досудовому порядку?

    – Будь-який судовий спір за наявності доброї волі всіх сторін до пошуку компромісу може вирішитися без допомоги служителів Феміди. Але, що стосується нашого випадку, якраз неможливість такого компромісного вирішення й призвела до судового розгляду (і тут нічого дивного або оригінального немає). Теоретично, можливість вдатися до позасудового врегулювання (через відкликання позову, через відмову від позову) існує і нині, але процесуально така можливість не залежить від дій української сторони. Крім того, вважаю, що потрібно чітко розуміти й усвідомлювати, який саме результат врегулювання спору буде “на користь України”. На мою думку, враховуючи, що у справі нині є лише однорідні позовні вимоги кількох позивачів про передачу спірних предметів кримським музеям, Україну має влаштувати повна відмова у задоволенні цих вимог. Що стосується наявності або відсутності зустрічних вимог України (наприклад, вимог про повернення спірних предметів на постійне збереження на територію України),  то про  заявлення таких вимог (як і про саму процесуальну  можливість такого заявлення) мені невідомо.- У разі перемоги правило прецеденту може бути використаним до вилучення інших експонатів? Адже в Криму зосереджено багато  унікальних об’єктів та колекцій, які складають культурну матрицю багатьох етнічних груп нашого народу: українців, татар, росіян, греків, італійців, вірмен, караїмів… Херсонес,  Бахчисарай, Феодосія… Чого варта лише колекція картин І. Айвазовського. А нині й Донбас… Є повідомлення у ЗМІ про вивезення до Росії архівів братів Стругацьких… На сумління та цивілізованість окупантів покладатися не доводиться. З Кримських музеїв брутально звільняють не просто працівників, а справжніх хранителів національних скарбів. Так, з Бахчисарайським історико-культурним заповідником довелося розпрощатися Айше Умеровій, яка віддала три роки життя цьому храму культури й мистецтва. До того, у грудні минулого року була звільнена керівник заповідника Ельміра Аблялімова. І це на фоні прийняття Російською федерацією закону, який спрощує порядок включення пам’яток Криму і Севастополя до свого реєстру.  Цей документ вже набув чинності. Чи допоможе процес у Амстердамі після повернення Криму та захопленої території Донбасу до складу України розшукувати вкрадені культурні цінності. У разі,  якщо, звичайно, наші можновладці поставляться до нього максимально серйозно та професійно?

    – З огляду на інформацію, яка є у ЗМІ, рішення суду  (відповідно до відносин, що викликали спір) стосуватиметься відповіді на основне питання: віддавати чи не віддавати спірні предмети кримським музеям? У процесі розгляду справи суд визначиться з низкою інших питань (серед них: питання про право власності на спірні предмети). Але я не перебільшував би значення цього майбутнього рішення для подальшої долі  інших музейних колекцій Криму та Донбасу, що опинилися нині під контролем держави-окупанта. Тут принципово важливим (і набагато важливішим за обговорюваний судовий процес) є міжнародно-правове визнання Російської Федерації окупантом, агресором,  визнання анексії Криму актом агресії і подальше застосування відповідних міжнародних норм, які передбачають певні зобов’язання  держави-окупанта щодо, зокрема, культурних цінностей на окупованих територіях. Що ж стосується значення нинішньої судової справи для розгляду майбутніх спорів, особисто я  доклав би зусиль до того, щоб мотивувальна частина рішення містила визнання факту збройної агресії проти України і факту неправомірної окупації частини території України. Позиції України щодо предмету спору є достатньо потужними, тож важливо професійно і чітко відстояти інтереси держави і, без перебільшення, інтереси українського народу у цій судовій справі.  Інтерв’ю провела Людмила Распутіна

    P.S. Цей матеріал свого часу готувався за попередньою домовленістю для “поважного” друкованого видання. Але з неназваних причин текст більше місяця блукав кабінетами редакції. Протягом двох останніх тижнів я марно намагалася з’ясувати його долю. Відповідальні працівники редакції “не мали ніякої інформації” і обіцяли все з’ясувати. Врешті-решт на рівні технічних співробітників дізналася, що був такий матеріал і його відхилено. За журналістською етикою я мала б своєчасно почути: “Не влаштовує”. І навіть причин не варто було б називати. Здогадатися не важко. Адже ще до того як я вирішила доторкнутися до цієї болючої тематики, я спробувала ознайомити з публікацією “Юридичної газети” багатьох поважних  людей, які виявили бажання донести тези професійної експертної оцінки до можновладців, що мають приймати  управлінські  рішення з цього питання. Професійні, порядні люди, давні добрі знайомі радо ставали дотичними до тієї роботи, але після перших контактів, нічого не пояснюючи, кидали невдячну справу. Тоді я вирішила разом з Владиславом Максимовим зробити новий матеріал. Дуже вже стало лячно, що Скіфське золото повторить долю низки попередніх втрат України, матеріальних і духовних. Вже настав час перейти від “особистого контролю” до “персональної відповідальності”. Тоді можливо ми ще вилюдніємо.Автор: Людмила Распутіна, журналіст, м. Київ 

  • Генерал О.Скіпальський: “Люстрація в спецслужбах – це реалізація ідей Москви”

    На днях до редакції «Вектор ньюз» завітав генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, відомий політичний та військовий діяч, двічі заступник голови СБУ, начальник Головного управління військової розвідки Міноборони. Пан Скіпальський добре знається на питаннях контрреволюційної, контррозвідувальної та розвідувальної діяльності, свого часу ініціативно вийшов з лав КПРС на початку 90-х років, що було дуже сміливо на той час. Також був народним депутатом України. Тож більш виваженого та досвідченого співрозмовника на тему сучасного стану спецслужб в Україні годі було й шукати. – Доброго дня, Олександр Олександрович. Чи настав вже час для реформ у Службі безпеки України? 2 липня був призначений головою СБУ Василь Грицак, можливо, ви дасте певні настанови для нового керівництва спецслужби…- Трохи відволікаючись від вашого запитання, акцентує спочатку увагу на слові, яке ви мимоволі сказали під час мого представлення, тобто про «контрреволюцію». Сьогодні наші колеги зі спецслужб якраз і борються з певною контрреволюцією, тобто протидіють тим людям, які хочуть зруйнувати нашу державність, нехтуючи законами, Конституцією  тощо, оскільки прислуговують реальному агресору – Росії. До речі, аналізуючи стан речей в країні, я, перебуваючи на різних посадах з 1992 року, ніколи не залишав поза увагою ситуацію в Криму та на сході України. Наприклад, перший документ, який я підписав будучи начальником військової контррозвідки, вже містив такий термін як сепаратизм. Також свого часу мені довелося півроку пропрацювати у Донецьку (2006-2007 роки), і я вже тоді доповідав керівництву, що на цій території зароджуються антидержавницькі течії. Почали створюватися армії «приватних охоронців», які мали у своєму споряджені навіть нарізну зброю. Крім того вже тоді було відомо про активістів, які навчалися в підмосковних таборах, тобто яких готовила Росія…- Чи правильно ми вас зрозуміли, що сигнали «сепаратизму» лунали ще 10 років назад?- Не лише сигнали, а відбувались певні дії, реакція щодо яких мала б бути однозначною. Інша справа, що на той час навіть Служба безпеки не моделювала розвиток подій у їх безпосередньому зв’язку з реальними намірами Москви. А навпаки, СБУ інколи боролася з тими нерішучими проявами українізації. Зокрема, нагадаю вам про один посібник, виданий з нагоди 12-річчя діяльності донецького осередку СБУ, де діяльність спецслужб аналізується з точки зору протидії організації «Тризуб», зараз більше відомої як «Правий сектор». Ці помилки треба визнавати сьогодні, аби не повторювати аналогічних у майбутньому. Що стосується поставленого вище питання про необхідність реформ у секторі безпеки країни, то маю сказати наступне. Події останніх років свідчать про те, що Україні доводиться долати чимало проблем. І головна з них – страждання людей, що опинилися по різні табори ідеологічного протистояння, страждання людей, які підпали під бацилу російської пропаганди. Мені зараз їх шкода, бо я певен, що при правильному обранню політичного курсу цього протистояння можна було уникнути. А тепер доводиться констатувати, що сьогодні ми маємо надзвичайно складну оперативну обстановку, яка вимагає дуже кропіткої роботи з боку контррозвідувальних служб.- Які основні завдання стоять перед спецслужбами сьогодні?- По-перше, ми маємо визначитися, хто є ворог для України сьогодні…- Якщо узагальнено, то таким ворогом можна вважити РФ, яка надає економічну та військову допомогу сепаратистам. Але чи можна вважати ворогом України тих громадян, які «заблукали у своїх поглядах»? – Так. Реально ворогом сьогодні для України є російське керівництво та російські спецслужби, в деяких випадках – російські військові сили. Вони під виглядом так званої гібридної війни, тобто ні війни ні миру, за допомогою різних диверсійних операцій протидіють українським Збройним силам, проводячи фактично анексію нашої території. Прихильники «руського миру» також є ворогами України, вони ніколи не любили Україну, у них завжди була шовіністська зверхність. Тож дійсно, хто такий ворог ми визначилися. А тепер оцінимо наші сили та можливості. Ми всі розуміємо, що декілька років тому ніхто навіть не міг припустити, що Росія може стати для нас ворогом. Але вже тоді ми писали доповідні керівництву країни, що якщо офіційний Кремль так жорстоко розправляється з власним народом (йдеться про «коврові бомбардування» під час Чеченських військових кампаній – прим. Ред), то не слід розраховувати на його милість, якщо йтиметься про інтереси РФ в Україні. Не навчила нас нічому і війна в Грузії. Ми не реагували навіть тоді, коли російські генерали виступали в якості інструкторів для наших високопосадовців в лавах спецслужб.- Відомо, що багато представників українських спецслужб входили до Спілки десантників РФ, яку очолює міністр РФ Сергій Шойгу. Це так?- Такий підхід є дуже узагальнений, я би висвітив це питання більш делікатно. Звичайно, що ті офіцери, які закінчували відповідні навчальні заклади і проходили службу в десантних військах, то вони входили до лав цієї Спілки. В Україні ці офіцери в більшості своїй опинилися в спецслужбах – «Альфа», бойові загони ГРУ. Потім вони робили кар’єру, обійняли інші посади, але це до певного часу не розглядалося в якості загрози національним інтересам. Скажу інакше, існували й інші Спілки, наприклад, афганців чи ветеранів «Альфи». Ми спілкувалися з багатьма російськими офіцерами високого рангу, але вони завжди були дуже обережними у своїх висловлюваннях, коли мова заходила про Україну. А якщо й висловлювалися, то лише з позицій зверхності, використовуючи наші дружні стосунки в інтересах Росії. Але ми на це на той час просто не звертали увагу. Ще один важливий момент – формування так званої «п’ятої колони» на терені України. Яскравий приклад – позиція окремих священнослужителів  УПЦ Московського патріархату, які відмовлялися відспівувати вояків, загиблих у АТО. Така позиція ніколи не призведе до миру у регіоні. – То чи вистачить сил у нинішніх спецслужб подолати всі ці труднощі?- Так ось повертаючись до призначення нового голови СБУ, хочу відмітити, що на нього чекає важка праця. Однак ми знаємо, що Василь Грицак пройшов усі щаблі роботи у спецорганах, тобто він справжній професіонал. Крім того, він рік пробув під кулями. У людини за таких умов завжди змінюється світогляд, відбувається переоцінка цінностей. Тож я впевнений, що новий голова СБУ не буде уникати відповідальності – й можу передбачити, що сивого волосся у нього добавиться. Він має боротися до кінця. Василь Грицак також має пам’ятати про належні кадрові призначення, адже тут є певні ризики. На мою думку, він має домовитися з Президентом про те, щоб йому не нав’язували до роботи тих людей, хто не зможе (не дозволить Службі) виконати конкретне завдання. Наприклад, я підтримую призначення Віталія Малікова та Олега Фролова, проте вже зараз можу сказати про непевну кадрову політику в Главку «К».Окремо наголошу на необхідності розвитку контррозвідувального напряму діяльності. Сьогодні є ідея підпорядкувати контррозвідку до Міноборони, але це буде дуже хибним шляхом, адже тоді розвідка й контррозвідка будуть підпорядковуватись одним й тим само людям, що не піде на користь спеціальним службам. Та й не певний я, що всі агенти Путіна наразі залишили свої керівні посади, в тому числі й у Міністерстві оборони України. Підсумовуючи, хочу зазначити, якщо пан Грицак зуміє протидіяти діяльності РФ по його компрометації, витримає навалу з боку «п’ятої колони», зосередить свої зусилля на головному, вдасться до реальних реформ с Службі та займатиме виважену позицію в кадрових питаннях – у нього все вийде.- Ваша думка з приводу люстрації в спецслужбі?- Я вважаю, що так звана люстрація спецслужб – це гарна реалізація московських ідей по розпорошенню професіоналів. Адже хто і як проводить ту люстрацію. Адже за тими нормами про люстрації щодо мене існує аж дві підстави для люстрації (25 років пропрацював у КДБ та закінчив школу КДБ) – це у разі, якби я зараз обіймав якусь посаду. Але чомусь ніхто не згадує про те, що саме полковник КДБ Скіпальський колись одним з перших поклав партійний квиток КПРС на стіл керівництву. Я ще на початку 90-х заявляв про те, що підтримую Україну на її шляху до незалежності. Саме я з однодумцями створив Спілку офіцерів, яка прискорила розвал Радянського Союзу. А де тоді були сьогоднішні люстратори? То що мене мають люструвати молоді люди без будь-якого державного мислення? Це абсурд. Так поверхнево, формально підходити до питань люстрації, особливо в органах спецслужб, не можна. Через цю люстрацію в Росії потирають руки, бо Україна втрачає кадровий потенціал. – Дякуємо за розмову

  • У Росії готуються до відключення від SWIFT

    Центральний банк Росії підключив 91 фінустанову країни до внутрішнросійської системи міжбанківських переказів, щоб уникнути колапсу у випадку відключення від міжнародної системи міжбанківських комунікацій SWIFT.

    У Росії готуються до відключення від SWIFT

    Про це повідомляє російське видання РІА Новини з посиланням на одного з учасників зустрічі керівництва Центробанку з банкірами.

    Раніше міністри закордонних справ Євросоюзу на зустрічі 29 січня обговорили можливість відключення Росії від міжнародної системи платежів SWIFT. Крім того, була розглянута можливість розширення переліку нових санкцій проти російських компаній і банків.

    SWIFT – це міжнародна міжбанківська система передачі інформації й здійснення платежів. Членами системи є понад 10 000 організацій по усьому світу.

    На початку 2012 року SWIFT відключила від системи все банки Ірану за рішенням Європарламенту.