Автор: Редакція

Головна цитата статті: в Мукачево на Форумі буде продемонстрований унікальний досвід – не внутрішня боротьба, а об’єднання, причому максимально широке. Не особисті інтереси понад усе, а державні та громади! Звичайно, що всі свідомі того, що Закарпаття не стане новим центром еліт в Україні, але натомість покаже всім, як треба працювати.

На щастя чи на жаль, але Україна вже тривалий час виглядає як територія постійних змін. Революції («майдани») та усілякі реформи в нашій державі протягом останніх 15 років відбувались занадто часто. Настільки, що навіть трохи знецінили і саму громадську активність, і процес реформування в цілому. Чисельні судові, адвокатські та прокурорські реформи, повсякденне зростання правоохоронних органів з приставкою «антикорупційний» аж ніяк не поліпшило ситуацію із захистом прав і свобод. Постійні зміни в податковому законодавстві не полегшили життя для бізнес-спільноти. А реформа децентралізації так і не стала точкою відліку для стрімкого зростання добробуту регіонів. Чому ж так відбувається?

Відповідь на це питання знайшлася випадково, під час розмови з головою Ради адвокатів Закарпатської області та водночас головою правління Асоціації захисту прав правників Олексієм Фазекошем, коли ми обговорювали, як і для чого на Закарпатті буде проводитись один з найбільших за останні декілька років регіональний форум громадських організацій.

Справа в тому, що 7 грудня Мукачево стане своєрідною Меккою для правників, адвокатів, журналістів та підприємців не тільки з України, але й з-за кордону. Цього дня буде проведений Об’єднавчий форум правників, ЗМІ та науковців, який ознаменується не лише підтримкою місцевої влади, але представниками різних верств громади. В його результатах вже висловили зацікавленість бізнес-спільнота регіону, представники вишів, зокрема юридичного факультету Ужгородського національного університету, судовий корпус тощо. Почесними гостями Форуму будуть Президент Асоціації адвокатів Риму з колегами, бізнесмени з Польщі та Румунії. На Форум завітають представники з Асоціації судових репортерів, Національної спілки журналістів, юридичних ЗМІ, місцевої преси та телебачення. Орієнтовний склад делегацій – до 120 осіб. Основними організаторами цього заходу виступили Асоціація захисту прав правників та Мукачівська міськрайонна спілка підприємців.

А тепер підходимо до головного – а яка ж мета такого широкомасштабного, навіть за національними мірками, заходу?

І Асоціація захисту прав правників, і Спілка підприємців, популяризуючи свою діяльність, роблять це через призму співпраці з однодумцями як на регіональному, так і міждержавному рівнях. І це є правильним, бо наслідує європейські традиції та демократичні практики. Адже західна норма в цьому випадку така: влада не може зробити жодного кроку, жодна ініціатива не може стартувати, якщо за цим не стоїть консенсус суспільства. Тобто влада робить правильні кроки, які потрібні суспільству. Але такий сценарій можливий виключно за умов, коли на політичному і правовому полі є такі гравці: правове обґрунтування і законна позиція щодо порушених прав фізичних та юридичних осіб, незалежні ЗМІ, активна громада.

І на жаль, останній час в цьому напрямі не все так райдужно, як це здавалось ще півроку тому. Про ефект Даннінга-Крюґера сьогодні розмірковують навіть далекі від соціології та політології люди, але які уважно спостерігають за тим, що відбувається в державі. А якщо по простому, то йдеться про так званий ефект профана, коли людина приймає помилкові рішення, не розуміється у багатьох важливих для роботи питаннях, але при цьому вважає себе дуже хорошим фахівцем.

Деякі політичні психологи вже відверто кажуть, що від ефекту Даннінга-Крюгера страждає чимало народних депутатів. У новому парламенті, на їх думку, вистачає депутатів, некомпетентних у політичних питаннях. Утім вони цього не усвідомлюють. Тому й вважають себе гідними такої високої державної посади. Таке викривлене сприйняття своїх компетентності, професійних здібностей, потенціалу й називається ефектом Даннінга-Крюгера. Назва така виникла від того, що у 1999 році психологи Корнелльського університету Девід Даннінг і Джастін Крюгер провели експеримент: вони просили людей оцінити свою фаховість у галузі, в якій працюють. А потім ставили запитання, що стосувались їхньої професії. Результати вразили! Профани, які мали найнижчі бали за рівень фахової підготовки, оцінювали себе досить високо. А люди зі справді високим рівнем кваліфікації оцінювали свої здібності нижче. Коли профанам показали результати тестування, вони не повірили й назвали усе це маячнею. Результат неодноразово перевіряли, і щоразу він підтверджувався.

То що ж робити, коли до влади приходять не професіонали, а ті, хто лише вважає себе профі? Точно не стояти осторонь, – впевнений Олексій Фазекош. За його словами, інколи буває так, що компетентні спеціалісти недооцінюють свою роль у суспільстві, вважають себе недостатньо розумними для роботи у системі влади. Хоча саме такі люди й потрібні державі для якісного функціонування.

Свого часу відомий американський соціолог російського походження Питирим Сорокін стверджував, що “в умовах анархії і соціальних потрясінь” процеси “соціальної циркуляції” втрачають ефективність у зв’язку з тим, що відповідальні за них суспільні інституції (т. зв. “соціальні ліфти” і “фільтри”) або взагалі перестають виконувати функції регулювання процесів стратифікації соціального простору шляхом відбору “мудрих, кмітливих і досвідчених”, або їхні робота, оцінки і критерії відбору деформуються, відходячи від загальнолюдських цінностей.

Цим самим створюються можливості для проникнення в страту керівного складу суспільства:
– осіб з дезінтегрованим станом інтелектуальності (високий рівень розвитку інтелекту) та інтелігентності (високий рівень духовної культури), коли, за влучним визначенням проф. В. Князєва, “Можна бути інтелектуалом і прекрасним фахівцем своєї справи, але при цьому бути циніком або аморальною людиною”;
– осіб некомпетентних, з низьким рівнем кваліфікації, які страждають на уявну зверхність стосовно інших, вважають і декларують свої здібності вищими за пересічні, самовпевнених і готових без найменших сумнівів зайняти будь-яку відповідальну посаду, не замислюючись над можливими наслідками.

Однак якщо інтелектуальний потенціал перших ще можна ефективно і результативно використовувати за умови забезпечення жорсткого соціального контролю і моніторингу їхньої діяльності, то активність других приносить соціуму набагато більшу шкоду.

Саме для її нейтралізації в таких випадках на перший план і виходять потужні громадські організації, що коректують і контролюють діяльність влади, водночас пропонуючи фахові та виважені підходи у вирішенні тих чи інших проблемних питань.

От наприклад, далі розповідає Олексій Фазекош, вирішує влада провести реформу адвокатури чи прокуратури, перезапустити судову реформу, а в Асоціації захисту прав правників вже готовий аналіз тих чи інших законопроектів, прогноз їх впровадження, позитивні та негативні наслідки тощо. Те ж саме стосується й діяльності бізнесу: спілка підприємців завжди проаналізує, які податки працюють, а які є завеликим тягарем, де і як слід зменшити адміністративний тиск тощо. Науковці та європейські колеги завжди готові надати допомогу в цьому аспекті. Проте ані перша, ані друга організації просто не будуть почуті владою без належної комунікативної складової та уваги з боку ЗМІ. Саме в такому діапазоні і будуть спілкуватись делегати Форуму. За його результатами буде підписаний спільний Меморандум, що дозволить не лише не допустити будь-які згадки про профанів в Україні, але й стане початком створення реальної сили, що здатна побудувати країну європейських цінностей і верховенства права.

А це насправді дуже важливо і має далекоглядну мету – збереження України як держави. Олексій Фазекош, в домашній бібліотеці якого знаходиться унікальний обсяг книжок – більше 13000, з цього приводу любить згадувати слова з особистого листування відомого радянського письменника-фантаста Івана Єфремова. Ще в далекому 1969 році Єфремов писав: «Усі руйнування імперій, держав та інших політичних організацій відбуваються через втрату моральності». Твердження це вже само по собі є самодостатнім і змушує задуматися, але Єфремов додає в наступному реченні: «Це є єдиною справжньою причиною катастроф за всю історію, і тому, досліджуючи причини майже всіх катаклізмів, ми можемо сказати, що руйнування завжди носить характер саморуйнування».

Дійсно, якщо ми уважно подивимося в історію, звертаючи увагу на періоди злету цивілізацій і їх падіння, то зможемо побачити численні підтвердження цього твердження. Взяти хоча б найяскравіший і широко описаний приклад – Римську Імперію. Поки Рим був об’єднаний єдністю інтересів і цінностей, він був успішний і непереможний. Але коли всередині самого Риму починається розшарування (майнове, правове, ціннісне), коли він грузне в розкоші, а особисті інтереси окремих громадян і груп стають важливіші за інтереси Риму – він фактично починає пожирати сам себе. І без вторгнення Аттіли такий Рим був уже приречений, варвари просто нанесли йому «удар милосердя», що обірвав агонію. Те ж саме можна бачити і в разі імперій ацтеків, Візантії, Стародавнього Єгипту і багатьох інших – основними причинами їх падіння були виродження еліт, декаданс, занепад моралі, роз’єднаність і внутрішня боротьба. Лев Миколайович Гумільов наводить масу прикладів цього, називаючи цей час «фазою обскурації».

А в Мукачево буде показаний абсолютно інший приклад – не внутрішня боротьба, а об’єднання, причому максимально широке. Не особисті інтереси понад усе, а державні та громади! Звичайно, що всі свідомі того, що Закарпаття не стане новим центром еліт в Україні, але натомість покаже всім, як треба працювати.

Тож, перефразовуючи відомий вислів: правники поспішають на допомогу!

Іван Правдін

В суботу, 16 листопада, зусиллями Фундації Українського Вільного Університету (ФУВУ), Академії св. Юра та Українського Народного Дому у Ню Йорку, відбулася надзвичайно важлива подія – сенсі науковому і виховному.

Захід, присвячений вшануванню пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-1933 років, складався з двох частин: наукової доповіді відомого історика, проф. Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка Володимира Сергійчука і мистецької програми.

Значна частина переповненої залі Українського Дому в Нью Йорку були студенти Академії св. Юра в Нью-Йорку. Тож програма вечора дала нагоду в першу чергу цій молоді усвідомити, глибше зрозуміти, а для когось і відкрити для себе цей злочин тоталітарного сталінського режиму і його масштаби, особливо серед дітей.

Через тотальне замовчування факту Голодомору совєтським режимом, строгу засекреченість документів, систематичні їх знищення, покарання тих, хто смів говорити правду, до тепер невідомі не те що конкретні імена загиблих, не відома навіть точна їхня кількість. Тому встановлення хоч би реальної кількости цього злочину большевицького режиму є одним з пріоритетним завдань української історичної науки. Попередні спроби оцінки масштабів цього злочину будувалися на порівняннях офіційних даних переписів населення, які – через те, що вони створювалися цим же злочинним режимом, – були викривлені і сфальсификовані. А конкретні записи за цей період у сільських радах, лікувальних закладах чи загсах були просто знищені, а тому – відсутні.

Проте кілька років тому В. Сергійчук зміг отримати доступ до даних, які совєтські палачі не здогадалися знищити, а саме – записи про кількість учнів у початкових і середніх школах.

Пан Сергійчук у своїй доповіді висвітлив страшенну картину, яка виникла внаслідок Голодомору в школах Совєтської України, позаяк Голодомор особливо тяжко вдарив саме по дітях. У більшості випадків у період від 1933-го по 1940 рік у сільських початкових школах кількість дітей була мало не вдвоє (!) меншою, ніж у вересні 1932 року. Проналізувавши велетенські масиви архівних даних, В.Сергійчук підрахував, що тільки дітей в УСРР внаслідок Голодомору померло понад 3.5 мільйони.

Захід відкрив, модерував, а також вживу перекладав лекцію В. Сергійчука на англійську мову голова ФУВУ д-р Аскольд Лозинський. Серед гостей на вечорі були присутні Митрополит Філядельфійський Української Католицької Церкви Борис Ґудзяк, єпископ Стемфордський Павло Хомницький, який провів вступну молитву, та парох церкви св.Юра в Нью Йорку отець Емілян Дорош.

Після лекції присутні хвилиною мовчанки вшанували дітей-жертв Голодомору. Опісля, з вітанням звернувся директор Академії св. Юра Андрій Стасів, а бард Максим Лозинський виступив з низкою гострих та емоційних пісень.

Проте, мабуть, кульмінаційним моментом вечора було, коли хор Академії св. Юра — близько 70 юнаків та юначок різного етнічного походження — вийшов на сцену співати українських пісень. Громада Нью-Йорку має бути гордою і щасливою, що в серці міста існують така українська школа і такий чудовий хор. Велика подяка за це її художньому керівникові Анні Бачинській та директору Андрієві Стасіву.

На завершення, до присутніх звернувся Митрополит Борис Ґудзяк, який, зокрема, запросив хор Академії св. Юра виступити в українському катедральному соборі у Філядельфії, а В.Сергійчук приватно відповідав на питання багатьох присутніх.

Прес-служба УВУ

На фото:

15 листопада в Одесу прибула делегація з Республіки Хорватія на чолі з Надзвичайним і Повноважним Послом пані Аніцей Джаміч та представниками ветеранської організації «UDRUGA HVIDR-a NZI-NZZ».

Основним приводом для візиту стало закінчення робіт по установці меморіальної плити на католицькій ділянці 2-го Християнського кладовища м.Одеси, виготовленої у м.Загреб в пам’ять про хорватських воїнів, що служили в період з 1914-1918 рр. в складі австро-угорських військ, а так само з нагоди минулого 100-річчя закінчення Першої Світової війни.

Також була проведена церемонія покладання квітів, до вже поновленого в 2018 році меморіалу, на місці поховання 21-го солдата Австро-Угорської корони, які перебували в Одесі в складі обмеженого контингенту в 1918 році.

Реалілазіція цього проекту стала можливою завдяки довгій спільній роботі українських та хорватських однодумців і колег, в основі якої полягала ініціатива полковника Валентино Райковіча (Valentino Rajkovića), прадід якого Вид Райковіч (Vid Rajković) був молодшим офіцером австро-угорської армії у період Першої Світової війни.

У 1916 р. під час масштабних боїв в Галичині, що закінчилися легендарним Брусиловським проривом, було взято в полон близько 45 тисяч військовослужбовців австро-угорських і германських імперських військ, серед яких був і Vid Rajković.

Разом з іншими військовополоненими він потрапив в один з таборів, розташованих, в той час, в Одесі. По закінченню війни йому пощастило повернутися на батьківщину, де згодом, завдяки ініціативі його правнука, за його спогадами та з нагоди 100-річчя закінчення Першої Світової війни була видана книга «First World war. A hundred years later ».

Наша перша зустріч з хорватськими гостями відбулася в червні 2018 року, коли ми разом з австрійською стороною готувалися до відновлення пам’ятника на місці поховання 21-го австро-угорського воїна зі складу військового контингенту, що знаходився в 1918 році в Одесі під командуванням фельдмаршала-лейтенанта Едварда Едлера фон Бёльца. Завдяки зусиллям української сторони: історика А.А.Сурілова, «фонду ім.І.Куріса» разом з док.наук із Загреба Івіцею Панчіч (Ivica Pančić PhD) були вивчені архівні списки загиблих австро-угорських солдатів. З високою часткою ймовірності можна стверджувати, що серед 21-го загиблого були вихідці з Хорватії.

У зв’язку з цим виникла ідея про встановлення меморіальної плити біля відновленого в 2018 році пам’ятника.

Понад рік пішло на організаційні питання, включаючи листування між Посольством Республіки Хорватія в Україні з муніципалітетом Одеси, для того щоб меморіальна плита була все-таки встановлена ​​на католицькій ділянці 2-го Християнського кладовища.

Найближчим часом хорватською стороною буде узгоджена дата проведення офіційної урочистої церемонії відкриття цього меморіалу, який став ще одним важливим фрагментом історії Великої війни, а також ще одним фактором зміцнення відносин між нашими країнами.

Вже наступного дня Надзвичайний і Повноважний Посол пані Аніца Джаміч, на запрошення академіка С.В.Ківалова відвідала Національний університет «Одеська юридична академія», де з цікавістю ознайомилася з його історією і життям на сучасному етапі, а також були обговорені питання перспективного співробітництва з університетом м.Загреба.

Волошенков Дмитро,
член Національної спілки журналістів України,
співзасновник «Фонду ім. Івана Куріса»

На днях в мережі інтернет в якості ініціативи окремих депутатів ВРУ з’явився проект Закону України «Про Агентство національної безпеки України», текст якого викликав неоднозначні оцінки у тих, хто ознайомився з проектом.

Редакція МІА «Вектор ньюз» звернулась за коментарем щодо цього питання до партнера Адвокатського об‘єднання «Актіо», свого часу – першого заступника Голови СБУ, заступника Секретаря РНБОУ та Глави Секретаріату Президента України Петра Шатковського.

Ось, що він сказав:
– Так, бачив цей документ. Аналізуючи його зміст, зазначу, що на сьогодні цей проект можна сміливо називати антиконституційною законодавчою ініціативою. Так, норми цього законопроекту, що містять посилання на «Агентство», не відповідають ані Конституції України, ані рамковому Закону України «Про національну безпеку України», що визначають понятійний апарат у сфері національної безпеки та власне назву української спецслужби.

Свого часу, в 1992 році, законодавець, створюючи Службу безпеки України, вилучив з її назви та з функцій і завдань всеосяжний термін «Національна». Одразу після набуття незалежності Україною та відсутністю в державі нині ефективних контролюючих, регуляторних та інших інституцій, Службі національної безпеки України приходилось займатися багатьма питаннями не зовсім притаманними як для спецслужби. Однак нині очевидно, що повертатися до таких засад недоцільно. Взагалі бачення авторів цієї конструкції «Агентства» просто паралізує функціонування вкрай важливого сектору безпеки України на довгий час. Не тільки здивування викликає, наприклад, законодавча пропозиція лишити права функціональних підрозділів Центрального управління «Агентства» на проведення контррозвідувальних, оперативно-розшукових та оперативно-технічних заходів…

Відповідні структури ЦУ СБУ раніш і нині автономно чи спільно з профільними підрозділами регіональних органів чи підрозділами військової контррозвідки реалізовують найбільш складні операції, координують ті чи інші заходи. А з точки зору законопроектної техніки – законопроект «Про Агентство національної безпеки» не витримує ніякої критики.

Дивує дещо інше. Ця ініціатива з‘ явилась одразу після презентації проекту Закону України «Про Службу безпеки України». Як відомо громадськості , декілька тижнів тому в Інституті стратегічних досліджень України експертному товариству України Головою СБУ І.Бакановим були представлені основні положення проекту Закону, що дозволить реформувати вітчизняну спецслужбу до вимог сьогодення. На цьому форумі відбувся конструктивний діалог фахівців у сфері національної безпеки, законопроект збагатився слушними пропозиціями. Про це читач більш детально може побачити на сайтах СБУ та Інституту. На цьому робота над законопроектом не завершилась, а продовжилась в Офісі Президента України із залученням представників інших спецслужб, правоохоронних органів України, вчених-практиків, незалежних експертів.

Як ветеран різних безпекових структур України, опрацьовуючи зміст проекту Закону про СБУ, упевнений, що у разі його прийняття Верховною Радою України, українське суспільство матиме сучасний надійний орган по забезпеченню його інтересів у сфері безпеки, співробітники спецслужби, особливо контррозвідки – ефективний інструмент для виконання завдань та достойний соціальний захист. А міжнародні партнери – потужного союзника у протидії загрозам та викликам людству.

Розмову записав Сергій Козлов

Слово “Союз” для зрілого українця, народженого у США, на відміну від українця, що мешкає в Україні, викликає приємні сентименти. 125 років тому повстала чи не перша і найстарша сьогодні українська установа у США – «Український Народний Союз» (УНС). Творили її, зокрема, переселенці з Західної України, спочатку поселившись при копальнях вугілля у західній частині штату Пенсильванія. Можна було їх характеризувати заробітчанами, одначе коли ближче приглянутись і взяти до уваги польські дії, які відбувалися у Східній Галичині у той час включно з перебранням поляками та іншим національностями господарств переважно українців чи русинів, то причини переселення були не менше політичними. На тому скористала Америка, а згодом і українська нація.

Український Народний Союз був оформлений як братська асекураційна установа, здається, комерційна, але неприбуткова, для людей, які потребували гуртової взаємної допомоги і асекурації. Треба було ставити церкви, тобто їх будувати, щоби женитися, хрестити своїх дітей, а остаточно і треба було асекурації – тобто способу заплатити за власний похорон. Життя по копальнях було само по собі ризиковим, але навіть без інцидентів воно не приносило надії довготривалості. Згодом для комунікаційних потреб було оформлено щоденник-часопис “Свобода” (українською), опісля – ”The Ukrainian Weekly” (англійською), дитячий журнал “Веселка”, придбано і розбудовано оселю відпочинку, розваг та зустрічей молоді, яку названо відповідно “Союзівка”, навіть побудовано перший і чи не єдиний досі український мародер у США, у місті Джерзі Ситі.

Фактично, не було важної події в українському житті у США, до якої не доклали зусиль діячі Батька “Союзу” та його різних мереж.

Недавно я був на ювілейному концерті у штаті Нью Джерзі, осідку сьогоднішнього УНС. Концерт відбувся на високому мистецькому рівні з чисельною участю громади як вияв пошани до УНС. Правда концерт був задовгий. Але я був би ще висидів, бо мені бракувало промови про УНС, чомусь хотілось почути мабуть давно відому історію того УНС, почути імена і прізвище його довголітніх трудівників. Тому у час цієї культурної програми при звуках приємної музики і танцю, я занурився ностальгічно у мої власні спомини про УНС, про його славних і дуже часто особливих діячів, його колоритні конвенції, бурхливі зібрання головного уряду, тощо.

Я мав велику честь двічі служити членом Головного Уряду УНС. Правда, я був в опозиції до керівничої верхівки, але тим не менше спомини незабутні, приємні, хоча інколи і тривожні.

В глибині моїх особистих міркувань з нагоди ювілею, я запитав себе, що дав УНС українській діаспорі у США? Я дав собі відповідь, яка прийшла у голову дуже швидко. Фактично він дав основу, тобто фундамент, духовну і матеріальну інфраструктуру – перші церкви і культурні доми чи клуби, організаційну сітку та перших провідників. До цього можна додати, що через Союз впроваджено західну демократичну систему громадського життя. На конвенціях УНС будь-хто виключно через свою здібність чи навіть популярність міг бути обраним до Головного Уряду. В додатку УНС дав основні мережі комунікації та головний осідок зустрічей для української молоді. Про детальну історію УНС та української діаспори у США можна дізнатися з перегляду його часописів, що УНС зберіг у цифрові формі.

Є також відомі історичні праці про Союз, та загально про українців в Америці, альманахи, тощо. Найголовніше, мабуть, це провідний елемент Союзу, здається, звичайних собі людей, які дали підставу для найбільших зрушень українців в США, таких як оформлення центральної репрезентації українців в США, Українського конгресового комітету Америки, побудови пам’ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтоні, вплив на поширення інформації про Голодомор серед американців, а навіть здобуття визнання незалежної української держави речниками Білого Дому, Держдепартаментом і Конгресом США.

УНС був ключовим взагалі в організаційних питаннях української діаспори і не тільки в Америці, але й у справі роботи Світового конгресу Українців (СКУ). Першим президентом СКУ з Америки був головний предсідник УНС, який також був екзекутивним віце-президентом УККА з тої причини. Можна переобчислити багато більше заслуг. До речі, важко уявити собі здобутки української громадськості у США без УНС.

В ретроспективі нашої, тобто української, історії у США, а зокрема історії УНС, його творці, довголітні трудівники та службовці заслуговують на велике признання не тільки від української діаспори, але і від сьогоднішньої України. Коли говорять, що найкращим послом України в США є українська діаспора, то у першу чергу тут заслуга УНС та, напевно, найбільш впливових українських мереж, які створив та профінансував УНС. До збереження цієї діаспори з мандатом допомоги батьківщині хіба ніхто не зробив більше. Бо без перебільшення можна ствердити, що Батько “Союз” і Мати “Свобода” породили у США дитя, що назвалося українська зорганізована діаспора. Ця діаспора виростала також і незалежно, але її порід і напрямлення прийшло від її родичів.

У відзначення великої річниці 125 років, мабуть, це замало наголошено.

Честь і слава Українському Народному Союзу!

Я схиляю голову перед його основоположниками і довголітніми трудівниками.

Аскольд С. Лозинський
(12 листопада 2019 року)