Автор: Редакція

Кремль завжди відчував гостру потребу в науці. Передусім, для збереження і нарощування воєнно-стратегічного потенціалу. Але парадокс полягає у тому, що його взаємовідносини з академічним співтовариством ніколи не були паритетними. Чи то була Академія наук СРСР або її спадкоємиця – Російська академія наук (РАН), у влади завжди переважало бажання домінувати над цими центрами з планування, організації і координації діяльності наукового співтовариства.

Але якщо за радянських часів, особливо на етапі становлення адміністративно-командної системи управління країною, влада домагалася бажаного результату переважно репресивними методами, то в сучасних умовах Кремль зважився на радикальніші заходи. Під приводом реформування РАН влада вирішила її ліквідовувати шляхом заміни новими структурами. Це спричинило конфлікт Кремля зі значною частиною російських учених, котрі організували незалежне неформальне об’єднання академіків і членів-кореспондентів РАН «Клуб 1 липня», яке виступило проти запропонованих владою заходів.

Про це, а також про неодноразові спроби «продавити» на посаду глави РАН особисто відданого Володимиру Путіну президента «Курчатовського інституту» Михайла Ковальчука, «Вектор ньюз» повідомляв своїм читачам 19 серпня («Навіщо Володимиру Путіну знадобилося «зачищати» Російську академію наук»). І ось, 26 вересня нарешті відбулися вибори президента РАН, які були призначені ще на кінець березня 2017 року. Нагадаємо, тоді в них збирався у черговий раз брати участь Володимир Фортов, котрий на той час очолював академію. Проте, за два дні до голосування чинний президент РАН, незадовго до цього публічно принижений Володимиром Путіним, відмовився балотуватися і пішов у відставку. За неофіційною інформацією, він прийняв таке рішення під тиском з боку Президента РФ, з яким особисто зустрічався перед виборами.

Незважаючи на обґрунтований і цілком прогнозований опір російських академіків, Кремль не відмовився від спокуси реалізувати на виборах президента РАН улюблений принцип кадрової політики, що торжествує в сучасній Росії. Його суть полягає у тому, щоб на усіх ключових посадах знаходилась нехай не «пітерська», але надійна й перевірена «своя людина». З наполегливістю, гідною кращого застосування, Адміністрація Президента РФ підтримувала на виборах глави РАН Владислава Панченко, котрий очолює раду Російського фонду фундаментальних досліджень і Інститут молекулярної фізики, що входить до складу дослідницького центру «Курчатовський інститут». Його називають людиною, близькою до рідного брата вже згаданого Михайла Ковальчука, котрий так і не відбувся як академік РАН, друга і «особистого гаманця» Володимира Путіна, мільярдера Юрія Ковальчука. Це співзасновник горезвісного кооперативу «Озеро», власник «Національної медіа групи» і голова ради директорів банку «Росія». Як представник «ближнього кола» Владимира Путіна Юрій Ковальчук включений Мінфіном США до санкційного списку.

Проте, академіки знову проявили норовистість, у черговий раз «прокатавши» кандидатуру Кремля. Владислав Панченко, який офіційно вважався фаворитом майбутніх виборів, отримав лише 204 голоси з 1581. Не допомогли йому заклики залучити РАН до боротьби з киберзагрозами і активізувати допомогу владі у боротьбі з тероризмом. Зайнявши лише четверте місце, він навіть не потрапив в другий тур голосування.

А переміг на виборах президента РАН глава нижегородського Інституту прикладної фізики РАН 62-річний Олександр Сергєєв. За нього було віддано 1045 голосів з 1489, що взяли участь у виборах (при 28 недійсних бюлетенях), тобто 70%. Він доктор фізико-математичних наук, почав роботу в РАН у 1977 році, з 2015 року керував Інститутом прикладної фізики. З 2013 року Сергєєв входить до «Клубу 1 липня» і користується його підтримкою. Одночасно у нового президента РАН міцні зв’язки з урядом, з представниками великого бізнесу, з Військово-промисловою комісією РФ. Представляючи свою програму академікам, Олександр Сергєєв назвав нинішній статус РАН «нікчемним» і заявив, що в Росії наука «потрапила в долину смерті, коли держава не могла так фінансувати, як раніше, а бізнес цього робити не став». Для виходу з такого гнітючого стану він запропонував створити при РАН наглядову раду на чолі з Президентом РФ, а також фінансувати академію за рахунок податку на прибуток від сировинних компаній: «Ті багатства, ті доходи, які вони зараз мають, загалом, здобуті працею наших учених». У своїй передвиборній промові Сергєєв підкреслив важливість взаємодії між державою і наукою : «Ми повинні повернути РАН довіру і повагу влади і суспільства». А довіра, за його словами, «будується на консенсусі».

Готовність вибудовувати стосунки з РАН на основі консенсусу продемонстрував і Президент Російської Федерації, затвердивши наступного ж дня академіка Сергєєва Олександра Михайловича президентом федеральної державної бюджетної установи «Російська академія наук». Найближчий час покаже, що це означає: завершення відкритого протистояння російських академіків з Кремлем чи перехід конфлікту в нову фазу. В усякому разі, причини, що спровокували його, обранням президента і президії РАН не усунені.

2001 року видавництво РАН «Наука» випустило книгу «Наука і влада: Спогади вчених-гуманітаріїв і суспільствознавців». До неї увійшли роздуми про пережите академіків РАН Леоніда Абалкіна, Георгія Арбатова, Олега Богомолова, Павла Волобуєва, Льва Мітрохіна, Теодора Ойзермана, Олексія Румянцева, членів-кореспондентів РАН Гліба Старушенка, Георгія Шахназарова і уродженця міста Гадяч Полтавській області професора Анатолія Бутенко, неодноразово гнаного «твердокамінними комуністами» за «ревізіонізм». Автори спогадів відверто розповідають про проблеми, з якими стикалася радянська і російська наука у післявоєнні роки, як складалися її стосунки з владою, розкривають механізми ухвалення доленосних рішень, говорять про відповідальність учених і політиків за провали в житті суспільства, ілюструють їх цікавими історичними фактами.

Наприклад, уродженець Херсона Георгій Арбатов, який народився у змішаній єврейсько-українській сім’ї, розповів про те, чому Леонід Брежнєв належним чином не відреагував на пропозиції щодо розвитку в СРСР науково-технічного прогресу. За його словами, після ХХІV з’їзду КПРС, що відбувся 1971 року, була створена спеціальна комісія з підготовки матеріалів Пленуму ЦК КПРС, на якому планувалося усебічно розглянути це питання. Склад комісії був дуже авторитетним. Її очолила, по суті, друга людина в партії, секретар ЦК КПРС А. Кириленко. До складу комісії увійшли також секретарі ЦК КПРС В.Долгіх, Ф.Кулаков, М.Соломенцев і крупні радянські учені. Проте, після того, як підготовлений 150-сторінковий текст доповіді доповіли А.Кириленку, будь-якої реакції з боку Політбюро ЦК КПРС і особисто Л.Брежнева на нього не було. Доля доповіді довгий час залишалася невідомою. І тільки на початку 80-х років, як згадує Г.Арбатов: «Дійшли чутки, що наша доповідь весь цей час лежала в сейфі Брежнєва, і коли спеціальна комісія після його смерті сейф відкрила, передала її Горбачову». Між тим, Г.Арбатов не вважає, що доповідь не була затребувана через косність розуму старіючого Генсека. Навпаки, за його словами: «Брежнєв до хвороби (1974 рік – прим. автора) за усіма параметрами відповідав ролі лідера однієї з двох супердержав, що випала йому по волі долі, міг гідно впоратися з множиною головоломних по складності внутрішньо і зовнішньополітичних завдань країни. Ні, він не був ні в якому разі людиною видатних талантів. Але не був він і дурнем, пихатим телепнем». Не вважає Г.Арбатов також, що реалізації ідей доповіді завадили марксисти-ортодокси, сприйнявши їх за замах на деякі священні «ідеологічні корови». Головною причиною того, що на початку 70-х років СРСР не узяв курс на розвиток науково-технічного прогресу, Г.Арбатов вважає колосальні багатства, що «несподівано звалилися на нашу голову, у вигляді нафти і газу Західного Сибіру».

Не можна також не погодитися з думкою, висловленою на сторінках вказаної книги уродженцем села Келеберда Кременчуцького повіту Полтавської області, членом-кореспондентом РАН Глібом Старушенком. Він вважає, що на відміну від політиків, зацікавлених в швидкому невідкладному виграші: «Вчений прагне докопатися до коренів, до суті проблеми. За великим рахунком, істина виявляється на стороні ученого. Наука помиляється рідше за владу». Але треба бути реалістами: сьогоднішньою Росією управляють не вчені, а цинічні політики, котрі зазвичай нехтують наукою. І частенько брехливі, навіть якщо серед них раптом виявилися «обнаучені». Черговий тому доказ – історія з міністром культури РФ «вірним путінццем» Володимиром Мединским. Як відомо, 2 жовтня поточного року експертна рада Вищої атестаційної комісії (ВАК) рекомендувала позбавити чиновника вченого ступеня після вивчення питання про його дисертацію. Її визнали ненауковою і пропагандистською.

У даному контексті, залишається тільки жалкувати, що Володимир Путін, анексувавши український Крим і розв’язавши збройний конфлікт на Донбасі, проігнорував застереження вчених щодо необхідності неухильного дотримання норм міжнародного права в умовах глобалізації.

«Наука рекомендує російському керівництву вибудовувати свою зовнішню політику не за політичними домовленостями, а на правових, обов’язкових до виконання нормах і принципах», – резюмували роздуми академіків в розділі «Замість висновків» члени редколегії збірки «Наука і влада».

А шкода, адже за помилки Кремля неминуче розплачуватиметься обдурений у черговий раз російський народ.

Борис Дніпров

Футбольний матч Ліги Європи, в якому місцеві «гробарі» в Белграді приймали київське «Динамо», запам’ятався не лише підсумковим рахунком – 2:3 на користь гостей, а просто-таки інфарктним перебігом подій на полі. І навіть пресі на стадіоні «Партизан» довелося бути в ролі вболівальників…

Динамівці перший тайм програли 0:2 й на додачу – мало не закотили м’яч у власні ворота на останніх хвилинах перед перервою! А в другому таймі – тричі засмутили воротаря суперників й вирвали перемогу. Напередодні цієї гри один з українських журналістів, побачивши в сербській столиці монумент переможцям у Першій світовій війні, сприйняв його як мимовільний натяк на майбутній драматичний матч – йдеться про скульптуру оголеного вояка (тутешня влада свого часу так і не вирішила, в мундир якого війська його «вдягнути»)…

А ще здивувала під час гри зовсім не «гробова тиша» на стадіоні «Партизан», хоча сербів, як відомо, покарала УЄФА й два матчі в єврокубках цей клуб мав провести без глядачів. Проте в довжелезних ложах під дахом спортивної арени весь перший тайм «гробарів» активно підбадьорювали піснями й криками групи аж надто голосистих «представників преси», вбраних у чорне (клубні ж кольори господарів – «чорно-білі», звідси й прозвище – «гробарі»). Графіті на стінах будинків та інших споруд у всьому місті нагадують про емоції тутешніх ультрас. Фанати «Партизана» (а клуб, як відомо, колись заснували сербські армійці) підтримують ще й дружні зв’язки з прихильниками московського ЦСКА, про що нагадують характерні малюнки на стіні біля одного зі входів на стадіон.

Причина дисциплінарного покарання команди «чорно-білих», на жаль, не нова – це хуліганські витівки футбольних фанатів під час недавніх відбірних раундів Ліги чемпіонів. Свого часу цей клуб навіть виключали зі змагань за Кубок УЄФА (сезон 2007/2008) через вчинені заворушення під час виїзного матчу в Мостарі (Боснія і Герцеговина). Хочеться вірити, що санкції чогось-таки навчать найбільш буйних ультрас, а не лише відтермінують чергові прикрі інциденти. Цього сезону, нагадаємо, на іграх «Партизана» з клубами «Будучност» (Чорногорія) і «Олімпіакос» (Греція) фанати «гробарів» жбурляли з трибун заборонену піротехніку, скандували расистські гасла та билися з уболівальниками суперників…

Але одна «бійка» на стадіоні в Белграді в день візиту киян усе-таки була. Щоправда, «бійка» пустотлива – у виконанні двох футболістів «Динамо» – Дениса Гармаша й Артема Бєсєдіна. Сценка, немов на замовлення для рубрики «несподіваний ракурс», тривала секунди півтори. Фотодоказ короткого, але цікавого дійства зафіксував спецкор «Вектор ньюз» напередодні матчу – перед початком вечірнього тренування гостей.

Елементи «бойового мистецтва», показані не на публіку, можна розцінити як жартівливе свідчення готовності киян дати відсіч будь-яким можливим недружнім, та навіть хуліганським проявам. А втім, така специфічна підготовка радше знадобилася б поліції, яка впродовж перебування делегації «Динамо» у Белграді гарантувала безпеку гостей – і на стадіоні «Партизан», і в пересуванні містом. Автомобілі з «маячками» супроводжували автобуси, певно, ще й тому, що в столиці Сербії немає метрополітену й нерідко на автошляхах виникає тиснява…

Немає потреби переповідати перипетії матчу – любителі футболу бачили телетрансляцію. Наша фоторозповідь – більше про те, чого не міг бачити телеглядач за лаштунками візиту динамівців до Белграда.

Нині балканську країну не без підстав називають одним із центрів футбольного хуліганізму на континенті. В іноземній спортивній пресі зустрічається написання столиці Сербії – БелгрАД (з натяком на пекельну атмосферу стадіонних пристрастей). Та навіть англійська Вікіпедія цитує гасло «Welcome to Hellgrade», коли пише про «вічне дербі» – непримиренне суперництво найпопулярніших спортивних товариств у сербській столиці – «Партизан» проти «Црвени Звезди». Отож порожні трибуни «партизанської» арени – це, з одного боку, навіть добре для команди гостей, бо сутичок було б не уникнути, вважають деякі футбольні оглядачі. А з другого боку – залишається шкодувати за тим, що фани «Динамо» через покарання сербів втратили можливість підтримати свою команду під час виїзного матчу.

Влітку «чорно-білі» вже провели одну «тиху» гру в плей-оф єврокубків проти угорського «Відеотона» (0:0), а в гостях – гучно всуху перемогли суперника, забивши в його ворота чотири м’ячі. Також варто пам’ятати, що на старті групового етапу Ліги Європи «гробарі» не поступилися в Берні нещодавнім кривдникам киян – клубові «Янг Бойз» – на фартовому для швейцарців синтетичному газоні (1:1). Отож у двобоях з «партизанами» слід, як то кажуть, тримати порох сухим – на це напередодні гри настроїв футболістів тренерський штаб «біло-синіх» (динамівцям же потрібно міцно закріпитися на позиції лідера відбірної групи). Серйозність намірів гостей засвідчила й передматчева прес-конференція в Белграді головного наставника «Динамо» Олександра Хацкевича та гравця Віталія Буяльського (до слова, наступного дня він зрівняє рахунок у матчі). Тренер упевнено й недвозначно заявив, що завдання команди на гру – перемога й лише перемога (хто б міг подумати, що шлях до мети буде таким тернистим у першому таймі!).

Того ж передматчевого вечора під час тренування на стадіоні сербської столиці кияни провели традиційну розминку й активно попрацювали з м’ячем, готуючись до непростого двобою.

Принагідно згадалися нещодавні нарікання динамівців на брак підтримки трибун у грі першості країни проти рівненського «Вереса». «Всім нам хотілося грати з глядачами, – сказав Олександр Хацкевич після нульової нічиєї в Києві. – Ми не так багато матчів провели вдома, і двадцять відсотків із них – за порожніх трибун. Кому такий футбол потрібен, для мене це незрозуміло. На жаль, наскільки я знаю, ця тенденція триває. Важко виходити, коли порожній стадіон, немає підтримки своїх уболівальників і фанатів».

Натомість у Белграді ранкові газети написали, що гра без глядачів буде на користь «Партизанові» – він, мовляв, зможе діяти розкуто, без напруги, яка зумовлена психологічним тиском трибун. Хоч би як там було, а першу половину гри господарі справді були розкуті. «У це неможливо було повірити до перерви, але кияни в підсумку не лише зрівняли рахунок – вийшли вперед! – строчив на лептопі спортивний журналіст Дмитро Ільченко. – Буяльський пострілом з гострого кута струсонув поперечку, а Мораєс, що вмить устиг на добивання – парашутом у дотик переправив м’яч у дальній кут!» Хапався за голову й футбольний оглядач Юрій Сай, кажучи, що два тайми грали неначе дві різні динамівські команди.

На післяматчевій прес-конференції головний тренер «Динамо» Олександр Хацкевич відповів на запитання репортерів, зокрема, таке.
– Що ви сказали гравцям у перерві?
– Очікував на це запитання. Якщо повернутися до «Скендербеу», потрібно було «завести» гравців. Тут – навпаки – треба було заспокоїти. Сказав, що потрібно забути про те, що було в першому таймі, і взяти гру під контроль.

– З якої причини не тренувався перед матчем і не грав Євген Хачеріді?
– Після прильоту у нього з’явилися проблеми з горлом. Вчора він провів процедури, але сьогодні перед розминкою сказав, що не готовий до гри і не може бути навіть в запасі.

– Прокоментуйте, будь ласка, заміни «Динамо».
– Заміни підсилили гру. Бєсєдін здорово чіплявся за м’ячі, Мораєс також посилив гру. Заміни вплинули на гру і посилили її.

– Команда краще проводить другий тайм, ніж перший…
– Фактор першого гола важливий. У нас був хороший момент у першому таймі, коли Гонсалес не забив. Було більше емоцій, ніж розумного футболу. Що стосується другого тайму, заміни підсилили гру, самі хлопці грали у футбол, який хочеться бачити й надалі.

Нагадаємо, в наступних іграх цього турніру 19 жовтня «Динамо» прийматиме в Києві чинного віце-чемпіона Швейцарії «Янг Бойз», а «Партизан» зустрінеться в Албанії зі «Скендербеу».

Сергій Шевченко[b][/b], «Вектор ньюз»

Фото автора

Белград – Київ

МІА «Вектор ньюз» висловлює вдячність ФК «Динамо» (Київ) за сприяння в підготовці репортажу з Сербії.

20-22 вересня 2017 року євреї усього світу відзначали Рош Ха-Шана – 5778-ий єврейський Новий рік. Варто хоч на мить замислитись над величчю цієї дати, аби вразитися: «Як цьому етносу, попри тяжкі тисячолітні випробування, вдалося зберегти міцно скріплені Торою традиції і цілісну картину світу»? За роки гоніння єврейський народ був розсіяний по багатьох країнах і жив серед різних народів. Кожну державу, де протягом 2500 років мешкали євреї, вони вважали своєю батьківщиною й прагнули знайти себе у всіх галузях життя. Немає жодної сфери людської діяльності, де б євреї, мріючи про Єрусалим і власну державу, не проявили своїх талантів.

Так було і в Україні, хоча багаторічна історія україно-єврейських стосунків наповнена не лише позитивними сторінками. Можна безкінечно сперечатися, чи то єврейський народ подарував Україні чимало геніальних особистостей, чи навпаки, Україна створила умови для розвитку їх виняткових здібностей, але факт залишається фактом: число державних діячів, політиків, вчених, медиків, бізнесменів, спортсменів, письменників, художників, музикантів, акторів серед євреїв, народжених в Україні, безпрецедентно вражаюче. Якщо взяти лишень сферу політики, з’ясується, що один з лідерів сіонізму, співзасновник Держави Ізраїль і її збройних сил Володимир Жаботинський з Одеси, її другий президент Бен-Цві Іцхак – народився у Полтаві, легендарний прем’єр-міністр Голда Меїр – уродженка Києва, запеклий ворог Сталіна Лев Троцький (Лейба Бронштейн) – з села Янівка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, а вірний сталініст Лазарь Каганович – з села Кабани Радомисльського повіту Київської губернії. І це далеко не вичерпний перелік.

Допитливий дослідник історії єврейської громади міста Кременчука Борис Шепетовський, в роботі над книгою «Иерусалим в Украине», про яку «Вектор ньюз» розповідав 15 лютого цього року, користувався спогадами колишнього мешканця цього наддніпрянського міста Авраама Смолянського. У передмові краєзнавець зазначив, що 252 сторінки їх рукописного тексту передав йому онук автора. Ним виявився не хто інший, як 23-й міністр оборони і 3-й міністр стратегічного планування Держави Ізраїль Моше («Бугі») Яалон, зображений на фото з авторським екземпляром книжки «Иерусалим в Украине» в руках.

Цей факт викликав інтерес не тільки наявністю прямого зв’язку високопоставленого ізраїльського політика з Кременчуком. Цікаво було дізнатися, ким були батьки Моше Яалона, як вони опинились в Ізраїлі, чому у них різні прізвища, звідки взялося прізвисько «Бугі», чи довелось йому відвідувати Україну та які емоції відчуває він до історичної батьківщини своїх предків. Ще більшої інтриги добавила інформація про те, що після відставки з посади міністра оборони і депутата Кнесету популярний ізраїльський політик Моше Яалон пообіцяв вступити у боротьбу за керівництво державою: «На наступних виборах я збираюся поборотися за лідерство в Ізраїлі».

За допомогою того ж таки Бориса Шепетовського й шляхом вивчення доступних документальних джерел вдалося з’ясувати, що дід майбутнього міністра оборони Ізраїлю Авраам (Абрам) Смолянський народився 6 липня 1869 року у правобережній частині міста Кременчука – посаді Крюків. При народженні батьки назвали його Авраамом бен Цві, тобто Авраамом сином Цві. У ті часи єврейське ім’я Цві ототожнювали з слов’янським іменем Григорій. Тому не дивно, що в архівному «Списку виборців іудейського віросповідання, які мають право брати участь у першому міському виборчому з’їзді по місту Кременчуку, Крюкову і Градизьку», складеному 16 липня 1912 року у зв’язку з виборами до Державної Думи Росії, а також у «Списках осіб, які мають право бути обраними у присяжні засідателі за 1913, 1914, 1915, 1916 роки по Кременчуцькому повіту», він фігурує, як «Смолянський Абрам Гершевич, купець, міщанин» (цитується за «Базой данных жителей Кременчуга и Кременчугского уезда» ). Наведені архівні відомості спростовують помилку, допущену у біографіях Моше («Бугі») Яалона, написаних з використанням російськомовної версії «Вікіпедії». Справжнє прізвище його дідів і батьків було не «Смілянські», «Смилянські» чи «Смелянські», а саме «Смолянські».

Родина Смолянських займалась торгівлею паливно-мастильними матеріалами, виконуючи замовлення Крюківських вагоноремонтних майстерень Харківсько-Миколаївської залізниці (зараз Крюківський вагонобудівний завод) та інших підприємств міста. Очевидно справи у Авраама Смолянського йшли успішно. Його торгова лавка згодом розмістилась у центрі Кременчука на престижній вулиці «Міщанській». Він був добропорядною набожною людиною, регулярно відвідував головну Хоральну синагогу міста, щотижня робив там пожертви. На початку ХХ століття у сім’ї Смолянських народився хлопчик Давид, якому судилося стати батьком майбутнього військового і державного діяча Ізраїлю. Можливо подальше життя цієї єврейської родини у Кременчуці так розмірено та спокійно протікало б і надалі, якби не Перша світова війна й буремні революційні події 1917 року.

З початком Першої світової війни в сім’ї Смолянських з’явився кадровий військовий. Ним став Цві Почтарь – рідний брат дружини Авраама Смолянського.

Він народився 25 травня 1888 року у селі Кобелячок Кременчуцького повіту, але коли подорослішав – переїхав до сестри. Коли високий й статний Цві Почтарь опинився на фронті, його відразу ж зарахували до гренадерської частини. То були відбірні елітні підрозділи, призначені для штурму ворожих укріплень. За проявлені у боях мужність і героїзм він був нагороджений Георгіївським хрестом, що підтверджується архівними матеріалами Ізраїлю. Щоправда, на російському сайті «Георгиевские кавлеры Великой войны 1914-1918» значиться не Цві Почтарь, а Лейба Почтарь, нагороджений Георгіївським хрестом ІV ступеню за номером 649919. Чому Лейба, а не Цві, можна лише здогадуватись.

Насамперед, Лейба Почтарь і Цві Почтарь можуть бути двома різними особами. Ймовірно також, що при оформленні на Цві Почтаря нагородних документів сталася звичайнісінька «помилка писаря», який не вдавався до «тонкощів» правильного написання його імені. Бо, як відомо, усіх слов’ян в армії тоді називали «Іванами», німців «Фріцами» й «Гансами», а євреїв кликали «Абрамами» й «Лейбами». Але не слід виключати й того, що Цві Почтарь свідомо прагнув уникнути вживання у нагородних документах свого справжнього імені, оскільки до носіння на грудях «ворожого символу» іудеїв – хреста його одновірці ставилися неоднозначно, а тим більше ортодоксальні рабини. Й не дивно, бо окрім медальйона у вигляді хреста, на його тильній стороні було вибито «За веру, царя и Отечество». Для того щоб певною мірою зняти напругу, 1844 року російський імператор розпорядився для нагородження іновірців встановити спеціальний знак. Той відрізнявся тим, що замість Святого Георгія у центрі медальйона зображався герб Росії – двоголовий орел.

У тому, що Цві Почтарь увійшов до когорти близько 2500 євреїв-кавалерів цього почесного ордену воїнської слави, великої сенсації немає. Російські євреї, яких до 1917 року було призвано в армію з пів мільйона, на фронтах Першої світової війни воювали хоробро і цілком професійно, спростовуючи поширені байки про нібито притаманне їм природне боягузтво. А от те, що Цві Почтарю було присвоєно офіцерське, можливо унтер-офіцерске звання – випадок унікальний. Бо у царській Росії для отримання офіцерських погон єврей мав бути кантоністом (вихованцем гарнізонних шкіл для фінських, циганських, польських, єврейських дітей-рекрутів) або вихрестом. Однак, виходячи із спогадів Авраама Смолянського, ні тим, ні другим він не був.

Навряд чи демобілізованому з російської імператорської армії Цві Почтарю думалось, що доля ще раз змусить його проявляти оцінену колись Георгіївським хрестом хоробрість. У 20-х роках минулого століття він переселився на Землю обітовану. Але, тільки-но над Державою Ізраїль нависла смертельна небезпека, він знову взяв у руки зброю і став в ряди бійців армії оборони Ізраїлю – ЦАХАЛ. Життя 60-річного Цві Почтаря трагічно обірвалося 15 лютого 1948 року в одному з боїв кривавої арабо-ізраїльської війни 1947-1948 років. Його ім’я було навічно занесене до списку воїнів, які загинули у війнах та боях за незалежність Ізраїлю, ознайомитися з яким можна на державному сайті (http://www.izkor.gov.il), назва якого у перекладі з івриту звучить як «Згадаємо усіх».

Майбутньому військовому і державному діячу Ізраїлю не довелося бачити й спілкуватися зі своїм героїчним родичем. Але розповіді про нього супроводжували все дитинство і юність Міші Смолянського, багато в чому обумовивши обраний ним життєвий шлях. Він народився 23 червня 1950 року в Кирьят-Хаїмі поблизу Хайфи, у сім’ї вихідців з України. Його дід, кременчуцький купець Авраам Смолянський, у середині 20-х років минулого століття прийняв рішення разом із усією родиною переселитися на землі Ізраїлю. Там його син Давид зустрів матір майбутнього міністра. Батья Смолянська (у дівоцтві Зільбер) родом з Галичини. На окупованій нацистами території України вона пережила жахіття Голокосту і виїхала до Ізраїлю після закінчення Другої світової війни. Фахівці, які професійно досліджують проблеми Голокосту в Україні, переконані, що вижити у тих умовах вона могла лише за підтримки місцевого населення.

1967 року у 17-річному віці Міша Смолянський змінив прізвище на «Яалон» для того щоб засвідчити прагнення ідентифікувати себе з ідеєю розбудови Держави Ізраїль. Тоді ж за твердість характеру і напористість він отримав від друзів прізвисько «Бугі», що перекладається з івриту як «каток». З того часу у всіх офіційних документах він фігурує вже не як Міша Смолянський, а як Моше («Бугі») Яалон. Доки 1968 року молодого «Бугі» не призвали на строкову армійську службу, йому довелося попрацювати у кібуці – ізраїльській сільськогосподарській комуні. Там він спочатку трудився у корівнику, а згодом трактористом. Звільнившись 1971 року з військової служби у званні старшого сержанта, Моше Яалон повернувся до мирного життя, про військову кар’єру не помишляв, одружився і два роки працював трактористом в сусідньому кібуці. Але з початком арабо-ізраїльської війни 1973 року він знову був призваний до війська, брав участь у захопленні Суецького каналу. Після її закінчення «Бугі» з відзнакою закінчив офіцерські курси і з того часу пов’язав своє життя з армією.

Війна Судного дня виявилась для Моше Яалона далеко не останньою. Наприкінці 70-х років він вдосконалював свій професіоналізм на посаді командира спецпідрозділу 35-ї парашутно-десантної бригади «Цанханім» – елітної частини, укомплектованої добровольцями. Потім був призначений заступником командира одного з найбільш засекречених спецпідрозділів Генерального штабу ЦАХАЛ «Сайерет Маткаль», призначеного для ведення бойових дій за межами Ізраїлю. Керувати бійцями, які мають декілька військових спеціальностей – від підводника-підривника до парашутиста-десантника, було непросто, бо командир повинен ні в чому не поступатися підлеглим, показуючи їм приклад успішного бою. Але саме у складі «Сайерет Маткаль» під час першої ліванської війни 1982 року «Бугі» проявив свої лідерські якості. Потім була служба командиром батальйону, тяжке поранення 1985 року у сутичці з терористами, навчання після одужання у штабному коледжі Кімберлі (Велика Британія). Повернувшись на батьківщину, Моше Яалон був призначений вже командиром «Сайерет Маткаль». За той час, коли цей підрозділ очолював «Бугі», його бійцями було проведено принаймні дві успішні операції: 1988 року ліквідовано керівника військового крила палестинської організації ФАТХ Халіла Аль-Вазіра, відомого під іменем Абу Джихад, а 1989 року в Лівані захоплений духовний лідер терористичної організації «Хізбалла» шейха Обейда. Тієї самої «Хізбалли», яка зараз в одних окопах із російськими військами Володимира Путіна намагається втримати на своїх штиках диктаторський режим Асада у Сирії. Так що звання «полковник» і підвищення по службі Моше Яалон отримав цілком заслужено.

Наприкінці 80-х він закінчив факультет суспільствознавчих наук Хайфського університету. Протягом 1990 – 1995 років Моше Яалон командував бригадою, дивізією. 1995 року він був призначений керівником воєнної розвідки «АМАН», яка поряд із Загальною службою безпеки «ШАБАК» і зовнішньою політичною розвідкою «МОССАД», є однією з трьох основних ізраїльських спецслужб. 1998 року «Бугі» став командувачем Центрального воєнного округу, а 2002 року обійняв найвищу воєнну посаду в ізраїльських збройних силах – начальника Генерального штабу армії оборони Ізраїлю. Йому було присвоєно звання «генерал-лейтенант».

Стрімка й успішна військова кар’єра Моше Яалона несподівано для багатьох обірвалася 2005 року його гучною відставкою через розбіжності, що виникли з прем’єр-міністром Ізраїлю Аріелем Шароном в оцінках причин і наслідків уходу частин ізраїльської армії і поселенців із Сектору Газа. 2008 року «Бугі» розпочав самостійну політичну кар’єру. Вступивши в партію «Лікуд», він тричі обирався депутатом Кнесету, працював міністром стратегічного планування і віце-прем’єр-міністром (2009-2013), міністром оборони (2013-2016). Але 20 травня 2016 року Моше («Бугі») Яалон знову подав у відставку, мотивувавши це рішення «нехваткою довіри до прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньяху».

Завершивши військову кар’єру, Моше Яалон написав книжку спогадів «Довга коротка дорога», яку видав 2008 року. За майже 10 років, які минули з того часу, біографія автора поповнилась новими яскравими подіями і фактами, гідними нових мемуарів. Відтак, хочеться вірити, що у майбутньому на їх сторінках знайдеться місце спогадам «Бугі» про його особистий вклад в активізацію співробітництва Ізраїлю з Україною в ім’я процвітання двох народів.

Олександр Нечитайло, краєзнавець

Вчений Олександр Ушкалов видав друком у Харкові ґрунтовне дослідження про Михайла Ялового – «Золоті лисенята» повертаються. Юліан Шпол: життя і творчість» (2012). Це перша книжка, в якій на основі численних джерел, зокрема архівних матеріалів, зроблено спробу «відтворити життєвий шлях письменника, а також розглянути його поетичну, прозову й драматургічну спадщину на тлі загальних тенденцій розвитку європейської літератури першої третини ХХ століття». На жаль, до цієї праці – глибокої та змістовної – вкралася прикра помилка, яку помітить уважний історик.

Яворський, та не академік

Арештований Михайло Яловий у травні 1933-го на вимогу слідчих підготував пояснювальні записки, згадавши в них вечірку в Харкові приблизно 1926 року. Серед присутніх на заході назвав, зокрема, Репу, Вікула, Яворського, Букшованого, Максимовича та деяких інших (переважно – фігурантів сфальсифікованої чекістами справи «УВО»). Щодо Яворського автор монографії написав у посиланнях – це історик, економіст, політолог, академік ВУАН з 1929 року. Насправді в записках Ялового йдеться не про історика Матвія Івановича Яворського (1884–1937), а про іншу людину – його однофамільця Олексу Яворського – це підтверджують, зокрема, дальші слова самого письменника.

Яловий пригадав, що зустрічав Яворського вже в останні два роки (до свого арешту) доволі часто на вулиці разом з Березинським. І в Ялового склалося враження, що вони (Яворський з Березинським) коли й не приятелі, то дуже тісно пов’язані один з одним. Та й Максимович про Яворського казав – бойова людина, мало не офіцер, має у своїй біографії якийсь терористичний замах… До речі, про Карла Максимовича (Саврича) Олександр Ушкалов у своїй праці зазначив, що той «заарештований 9 січня 1933 р. у зв’язку зі справою УВО. Подальша доля невідома». Іншу інформацію містить Малий словник історії України, виданий 1997 року: Саврич (Максимович) помер 1934-го – «позбавив себе життя у Біломорсько-Балтійському таборі НКВС» (стаття Олександра Рубльова).

Втім, повернімося до персони Яворського. З контексту пояснювальних записок Ялового стає цілком зрозуміло, що йдеться в них про Олексія Климентійовича Яворського (1892–1937) – це він у минулому офіцер УГА, командир куреня 3-ї Залізної дивізії УНР. Він же був представником видавництва «Рух» – того самого, директором якого працював Березинський (Антон Антонович Біленький-Березинський). А історика Матвія Яворського, як відомо, арештовано в березні 1931 року в Ленінграді – у справі «Українського національного центру». Академік у лютому 1932-го дістав шість років виправно-трудових таборів, після чого його відправили на Соловецькі острови. Звісна річ, не міг Михайло Яловий у 1931–1933 роках доволі часто бачити Матвія Івановича на вулицях Харкова в компанії з Березинським. А от Олекса Яворський, якого на початку 1933 року арештують у справі «УВО» й так само запроторять згодом на Соловки, у неволі повівся як «бойова людина». Він намагався втекти, коли в’язнів перевозили з Карельського берега на архіпелаг. Та спроба була невдалою: втікача розшукали й зачинили в одиночну камеру острівного спецізолятора.

Деякі фігуранти справи «УВО», яких репресовано 1933 року, пройшли спочатку через Свірські табори, перш ніж опинилися на Соловках. Це, зокрема, Тимофій Репа, Іван Сіяк, Михайло Яловий, а також «засуджений» трійкою 23 вересня 1933-го вчений-географ академік Степан Рудницький. З матеріалів архівних справ, досліджених автором цієї статті, випливає, що принаймні до початку 1936 року Іван Сіяк ще перебував у Свірських таборах. А прізвища Репи й Рудницького фігурують в агентурній записці секретно-політичного відділу 3-ї частини 8-го Соловецького відділення Біломорсько-Балтійського комбінату НКВД, складеній 4 квітня 1936-го. Значить, навесні того року ці «увісти» вже були в таборі на біломорських островах. Ймовірно, і Ялового переведено на Соловки не раніше 1936 року.

На жаль, немає згадок про Юліана Шпола у спогадах колишнього політв’язня Семена Підгайного (не з усіма ж українськими бранцями автор «Соловецьких портретів» міг там зустрічатися). Бракує і згадок про Ялового в архівних агентурно-оперативних та інших матеріалах чекістських органів (крім відомої довідки, складеної тюремним начальством у перші місяці Великого терору, а також самого протоколу № 83 та витягу з нього про те, що рішення трійки виконано 3 листопада 1937-го). На тлі результатів історичних досліджень, проведених вченими кількох країн (щодо соловецького етапу, страченого восени 1937-го), видається зайвою обережність Олександра Ушкалова у визначенні місця масового розстрілу 3 листопада. Вчений пише: «Свірлаг ОДПУ, м. Лодєйне Поле; за іншою версією – в урочищі Сандармох під Медвеж’єгорськом…» Немає сумнівів, що Михайло Яловий у складі найбільшого етапу в’язнів острівної в’язниці був переправлений у жовтні 1937 року на Карельський берег, а далі – до робітничого селища Медвежа Гора, звідки приречених возили ночами вантажівками на розстрільний полігон НКВД в урочище Сандармох. Саме там жертв соловецької трагедії щороку поминає громадськість, починаючи від осені 1997-го – коли в Медвеж’єгорському районі було створено меморіал. Там же встановлено 2004 року й Козацький хрест «Убієнним синам України».

А в районі Лодєйного Поля, колишньої «столиці» Свірлагу в Ленінградській області, ймовірно, страчено другий тюремний етап (це були розстріли наприкінці першої декади грудня 1937-го). Списки тогочасних великих етапів Соловків відомі з віднайдених архівних документів репресивних органів. Але масові страти зимової пори 1937–1938 років – то вже інші сторінки Великого терору, які не стосуються до розстрілів у карельському урочищі.

У лабетах чекістської «феміди»

Наостанок – кілька слів про методи роботи чекістів у справі «УВО». Михайла Ялового допитував оперуповноважений секретно-політичного відділу ГПУ УССР Сергій Пустовойтов – один з відомих фальсифікаторів слідчих справ. Долучали до цієї роботи й уповноваженого Михайла Проскурякова. Обидва чекісти входили до «ударної слідчої групи», створеної навесні 1933 року для розслідування (а на ділі – фабрикування) справи «УВО». Очолював групу Михайло Александровський (справжнє його прізвище Юкельзон). Обвинувальний висновок щодо «широко розгалуженої контрреволюційної організації» склав 10 жовтня 1933-го Борис Козельський (Голованівський). Через 10 днів цю фальшивку під грифом «цілком таємно» затвердив голова ГПУ УССР Всеволод Балицький.

Щодо Козельського дослідник Вадим Золотарьов, автор книжки «Секретно-політичний відділ ДПУ УСРР: справи та люди» (Харків, 2007), зауважив: «в основі професійних успіхів Бориса Володимировича лежала свідома фальсифікація слідчих справ, у чому йому неабияку допомогу надавали численні агенти-провокатори» (до слова, серед таких провокаторів з 1933 року був і завербований органами ГПУ Антон Біленький-Березинський). Вадим Золотарьов у книжці називає також ще кількох осіб, які в той період і в наступні кілька років співпрацювали з чекістами, коли органи держбезпеки додавали й додавали фігурантів до «гумової» справи «УВО». Вигадані відомості (приміром, про наявність «терористичних груп») постачали на вимогу оперативників Катерина Бородчак (вона ж Марія Хам – дружина соловецького в’язня Миколи Хама), Штейн – дружина вже згаданого Березинського, Володимир Юринець, Іван Карбоненко, Антін Онищук… Долі цих людей здебільшого трагічні: життя декого з них обірвали кулі в 1937–1938 роках. Не минули кулі й оперпрацівників, що фабрикували справи: Козельський заподіяв собі смерть на початку 1936-го, згодом страчено Александровського, Пустовойтова, Грушевського та ще кількох «орлів Балицького». І самого колишнього наркома внутрішніх справ УССР також розстріляли…

Михайло Яловий у своїх поясненнях слідству зазначав, що про повстанську роботу боротьбистського підпілля або «націоналістичного блоку» в цілому, а також про роботу «УВО» – нічого не знав і не знає. А чиїсь свідчення проти арештованого щодо причетності до згаданих структур, вважав він, можуть бути лише наклепом і неправдою від початку й до кінця. Якщо ж його, Ялового, буде засуджено до найвищої кари, додав у поясненнях, то хотів би, аби йому надали можливість побачитися (тобто провести очні ставки) з тими особами, щоб вони самі підтвердили свідчення проти нього.

У тритомнику «Остання адреса…» як ілюстрацію вміщено сторінку рукописного протоколу очної ставки між Михайлом Миколайовичем Яловим і Юрієм Івановичем Озерським (Харків, 9 грудня 1933 року). Державний і освітній діяч Озерський, майбутній в’язень Соловків, заявив, що з Яловим знайомий, але з ним на політичні теми розмов не вів. Втім, що це змінило в долі митця? «Феміда» часів Ягоди, Єжова та інших керівників ОГПУ–НКВД була швидкою на розправу й далекою від справжнього правосуддя…

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Фото автора