Автор: Редакція

24 листопада 2017 р. у м. Брюссель відбувся Саміт східного партнерства, в якому прийняли участь шість країн-учасниць: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова та Україна. Ключовими питаннями, які були винесені на порядок денний були наступні: зміцнення співробітництва в таких галузях як цифрова економіка, інвестиції в транспорт, енергетику та інфраструктурні проекти, надання більшої підтримки у розвиток громадянського суспільства та укріплення зв’язків між європейськими народами. Звісно, що це не повний перелік обговорюваних питань, але найбільша увага була приділена саме їм.

Головним підсумком Саміту стало підписання Спільної декларації, в якій з боку ЄС було висловлено підтримку територіальної цілісності, незалежності та суверенітету всіх його партнерів. Також в Декларації було відзначено, що учасники закликають до відновлення зусиль по сприянню мирного врегулювання невирішених конфліктів в східному регіоні на основі міжнародного права. Але головними положеннями Декларації стали наступні:
– важливість ефективного управління;
– потреба у більш якісних та безпечних транспортних зв’язках;
– важливість енергетичної безпеки;
– потреба в подальшій підтримці незалежних засобів масової інформації та виявлення джерел дезінформації;
– сприяння мобільності та розширення можливостей для молоді.

Також було визнано європейські прагнення та європейський вибір партнерів, які підписали Угоду про асоціацію з ЄС, а саме: Грузії, Молдови та України.

Що стосується України, то про неї мова йшла у загальному контексті порядку денного саміту без виділення в окремий блок. Так, наприклад, Федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель у своєму виступі відзначила, що мінський процес дуже повільно просувається вперед, але Німеччина та Україна його продовжуватимуть. Президент Європейської Ради Дональд Туск наголосив на тому, що ЄС засуджує російську агресію та ніколи не визнає незаконну анексію Криму. Голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер значну увагу у своєму виступі приділив реформам в Україні. Він звернув увагу на те, що посилити впевненість західних інвесторів можуть, в першу чергу, реформи, зокрема судової системи, та боротьба з корупцією. Отже, ми можемо бачити, що традиційна європейська риторика по відношенню до нашої держави знову яскраво проявила себе у вигляді різного роду заяв та запевнень. Констатація фактів та акцентування уваги на необхідності проведення реформ не стали новиною для України, адже такі рекомендації можна чути на різних європейських дискусійних площадках. Президент України сподівався на те, що про нашу державу будуть говорити в більш прикладному контексті, особливо щодо ситуації на сході та анексії Криму, але європейські політики обмежились звичною риторикою, тим самим продемонструвавши невисоку зацікавленість у врегулюванні українських проблем.

В підсумковому документі немає жодної згадки про Крим та ситуацію на сході так само, як і відсутні антиросійські меседжі. Це можна пояснити тим, що до формату «Східного партнерства» входять Білорусь та Вірменія, які активно ведуть співробітництво з Росією. Міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей заявив, що з 25 років новітньої історії незалежної Білорусі 20 років був конфлікт з Європейським Союзом, і ми раді, що зараз в Брюсселі є розуміння того, що процес налагодження діалогу між Білоруссю та ЄС може йти тільки поступово. Він, також, підкреслив, що співробітництво Мінська та Брюсселя не означає, що Білорусь піде на розрив відносин з Росією. Ці слова засвідчують, що для Білорусі і надалі основним вектором залишатиметься співробітництво з РФ, а Європейський Союз виступатиме в ролі партнера. Що стосується Вірменії, то цей Саміт став для неї справжнім проривом, адже було підписано Угоду про всеохоплююче та розширене партнерство з ЄС, яка є безстроковою та включає в себе широкий спектр політико-економічних, фінансових та гуманітарних питань. Не дивлячись на схильність Білорусі та Вірменії до співробітництва з Росією, тим не менш Європейський Союз активно розвиває з ними діалог не «на словах», а «на ділі», вбачаючи в цьому позитивні моменти для подальшого розвитку східного вектора своєї політики, а також у забезпеченні безпеки та стабільності в регіоні.

Повертаючись до України, слід зосередити увагу на наступних підсумках.

По-перше, учасники Саміту схвалили повний вступ в силу Угоди про асоціацію з ЄС. Це відбулось 1 вересня 2017 р. З огляду на зміст розділів даного документу, Україні доведеться провести величезну роботу по таких напрямках як: політичний діалог і реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері закордонних справ та політики безпеки, юстиція, свобода і безпека, торгівля і питання пов’язані з торгівлею, економічне та секторальне співробітництво та ряд інших. Всі вони становлять основу розширеного формату співробітництва з Європейським Союзом, а також сприяють вдосконаленню механізмів, інструментів, методів та засобів інтеграційного процесу. В разі того, якщо українське керівництво об’єктивно буде зацікавлено у подальшому розвитку інтеграції до ЄС, йому доведеться на прикладах конкретних практичних результатів реформ, перетворень та практичних змін у вищезазначених сферах доводити своє реальне бажання розвивати країну та суспільство на основі європейських цінностей.

По-друге, країни-учасниці Саміту Східного партнерства наголосили на важливості укладання Україною з ЄС Угоди про спільну авіаційну зону в найближчий час. Слід зазначити, що таку угоду під час Саміту було парафовано з Вірменією. Даний документ передбачає необмежений доступ до авіаційного ринку, а також створення єдиної нормативно-правової бази в сфері авіаційної безпеки та застосування стандартів безпеки Європейського спільного авіаційного простору. Цей документ видається актуальним для України, адже його підписання може в перспективі позитивним чином позначитись на відновленні потужностей авіаційної промисловості, а також на збільшенні чисельності замовлень щодо виробництва літаків. Україна належить до небагатьох країн світу, що володіють повним циклом (макротехнологією) створення авіаційної техніки, і займає провідне місце на світовому ринку в секторі транспортної та регіональної пасажирської авіації. За рівнем розвитку літакобудування Україна належить до найбільш розвинутих держав. Але доводиться констатувати, що за останні роки, з огляду на наявність внутрішньої кризової ситуації, наша держава почала втрачати свої позиції на регіональних та міжнародних ринках за рахунок зменшення чисельності різного роду замовлень. Виходячи з цього, національним профільним міністерствам та відомствам слід звернути увагу на розширення практичного співробітництва з Європейським Союзом в авіаційній галузі з метою залучення інвестицій, а також обміну сучасними європейськими технологіями галузі літакобудування.

По-третє, було відзначено важливість імплементації безвізового режиму. 17 травня 2017 р. було підписано рішення про введення Європейським Союзом безвізового режиму для громадян України, а 11 червня 2017 р. він почав діяти на практиці. Як було відзначено в Декларації, це сприяє укріпленню співробітництва, а також подальшому розвитку мобільності для громадян. Потрібно нагадати, що в контексті даного режиму існують певні обмеження «мобільності». Так, наприклад, для того, щоб поїхати працювати чи вчитися у країни ЄС потрібно, як і раніше, оформити відповідну довгострокову візу. Безвіз розповсюджується лише на короткострокові поїздки. Він надає право на перебування в ЄС протягом 90 днів у проміжку 180 днів. Простіше кажучи, українці мають право перебувати в країнах ЄС кожні півроку по 90 днів. Порушення цих вимог може призвести до накладання на особу заборони на в’їзд до Шенгенської зони та депортацію.

Але, як і раніше, ключовим невирішеним для України питанням залишилась інтеграція до ЄС, про яку не було згадано у підсумковому документі. Оптимізму щодо цього питання не було висловлено і під час пленарних дискусій як серед парламентарів Євросоюзу, так і серед учасників. Це можна трактувати як знак того, що Україна повинна самостійно розбиратись із своїми проблемами, а не сподіватись на те, що за неї це зроблять країни ЄС. Враховуючи нинішню ситуацію в державі, говорити про інтенсифікацію інтеграційних процесів не доводиться, адже за останні роки не було зроблено суттєвих практичних кроків на шляху до європейського майбутнього. Єдиний поступ спостерігався в нормативно-правовій сфері, де були підписані вищезгадані документи. Але цього замало: потрібно шляхом практичної імплементації доводити рішучість у своїх намірах слідувати у фарватері європейської політики, а також на постійній основі ефективно працювати із відповідними органами та структурами ЄС. Лише за таких умов в перспективі на самітах Східного партнерства можна буде не тільки почути вже знайому констатаційну риторику, а і побачити реальну практичну зацікавленість європейських партнерів розвивати конструктивний діалог із Україною, який в позитивному відношенні може знано посприяти процесу інтеграції нашої держави до Європейського Союзу.

Олександр Вонсович, кандидат політичних наук,
експерт з міжнародних питань

Дане питання вже достатньо довгий час обговорювалось та продовжує обговорюватись на різних дискусійних площадках, але так і не знайшло, поки що, свого практичного втілення.

До 2005 р. питання вступу України до НАТО носило загальнодержавний характер і не було досить популяризовано в суспільстві. Робота по безпосередній інтеграції майже не велась. Переважним чином все обмежувалось нормативно-правовою площиною, тобто підписанням ряду документів, які стосувались розвитку співробітництва та закладанням основ євроатлантичної інтеграції. Відправною точкою розвитку відносин з Північноатлантичним альянсом став візит 22 – 23 лютого 1992 р. тодішнього генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера до Києва, під час якого він офіційно запросив нашу країну до Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС). 10 березня 1992 р. Україна підписала документ про вступ до РПАС. 9 лютого 1994 р. міністр закордонних справ України Анатолій Зленко підписав у штаб-квартирі НАТО рамковий документ програми «Партнерство заради миру». 9 липня 1997 р. на саміті Північноатлантичного альянсу в Мадриді Президент України Леонід Кучма та Генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору». Хартія є основним політичним документом, який регулює відносини України з НАТО. В 1999 р. було відкрито Офіс зв’язку НАТО у Києві. Отже, ми бачимо що в період 90-х років як такого інформування населення відносно євроатлантичної інтеграції не було: все відбувалось на державному рівні і було націлено на розвиток політичного та воєнного діалогу.

З 2005 р. почався інтенсифікований діалог з Альянсом з питань набуття членства та відповідних реформ як передумови переходу до Плану членства як останнього кроку щодо вступу до НАТО. Позитивом стало і те, що при різних міністерствах, відомствах та установах були відкриті департаменти, відділи, сектори та інші структурні підрозділи, які займались євроатлантичною проблематикою. Це надало можливість значно збільшити обсяги інформації про відносини України з Північноатлантичним альянсом та почати інформаційну кампанію серед населення. В науковому середовищі збільшилась чисельність досліджень з євроатлантичної проблематики, що також стало важливим чинником донесення до суспільства аналітичної інформації.

Така ситуація була до 2010 р., а саме до приходу до влади Віктора Януковича, який 15 липня 2010 р. підписав Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», в якому проголошувався позаблоковий статус. Також в статті 14 в п. 2 із Закону України «Про основи національної безпеки України» передбачалось вилучити слова «та в євроатлантичний безпековий простір» і «та Організації Північноатлантичного договору». З цього часу євроатлантична проблематика почала втрачати свою актуальність. Підтвердженням цьому стало закриття структурних підрозділів та науково-дослідних установ, які займались питаннями інтеграції України до НАТО, а відтак – було зупинено і інформування населення щодо цього питання.

Після подій Революції гідності 2013 – 2014 рр., про НАТО знову почали говорити в інтеграційному контексті, але без якихось серйозних практичних кроків. Інформаційна складова розвивалась дуже повільно і не приносила тих результатів, які б могли засвідчити високий рівень обізнаності населення відносно інтеграції до Альянсу. Переважним чином, все залишалось на декларативному рівні у формі різного розу заяв, намірів, запевнень. Далі цього справа не йшла. Як і раніше, в соціумі спостерігався «інформаційний вакуум», який не давав можливості провести об’єктивний референдум.

В 2017 р., це питання знову вийшло на порядок денний. 2 лютого в інтерв’ю виданням німецької медіагрупи Funke Президент Петро Порошенко заявив про намір провести в країні референдум про вступ України до НАТО. Ця заява не знайшла відповідної підтримки ні серед українського політикуму, ні серед громадян, так і залишившись в декларативній формі. І от нещодавно, 1 грудня, під час свого виступу з нагоди святкування Дня працівників прокуратури, він знову висловив надію про проведення референдуму щодо вступу в НАТО в найближчому майбутньому: «Сейчас мы твердо держим курс на евроатлантическую интеграцию. И в скором обозримом будущем в Украине точно пройдут референдумы и о вступлении в НАТО, и я уверен, что народ Украины поддержит мою инициативу относительно членства в Евросоюзе». Отже, знову наміри, плани, перспективи без чіткої практичної імплементації.
Повертаючись до питання доцільності проведення референдуму, потрібно проаналізувати сучасний стан справ в державі та в суспільстві, економічне та фінансове положення, промислові можливості, ситуацію у внутрішньополітичній, воєнній, безпековій сферах та в інших площинах для того, щоб зрозуміти, чи потрібно це робити в найближчій перспективі.

З огляду на те, як ведеться інформування населення відносно того, що являє собою на сьогоднішній день НАТО, навряд чи можна говорити про високий рівень поінформованості. Окремі публікації у газетах та журналах, незначний рівень зацікавленості євроатлантичною проблематикою в мережі Internet, зменшення кількості різного роду заходів, які присвячені інтеграції до Північноатлантичного альянсу та ряд інших чинників свідчать про те, що населення не проявляє оптимізму відносно даного питання. Здебільшого, знання про Альянс обмежуються загальними відомостями про його діяльність та низьким рівнем об’єктивного розуміння того, що членство в цій організації може принести Україні. Для того, щоб населення було більш поінформованим про НАТО, потрібно поширювати інформацію про неї через усі засоби передачі інформації в об’єктивному, зрозумілому та більш широкому контексті, щодня висвітлюючи все нові і нові факти.

Далі, чи розуміє населення той факт, що набувши членства в цій організації, наша держава повинна буде сплачувати щорічні внески до бюджету НАТО. Поки що це відбувається на пропорційній основі, але в цьому році Президент США Дональд Трамп заявив, що в перспективі країни-члени цієї організації повинні перейти на єдину систему сплати внесків в обсязі 2% від ВВП. Чи готова Україна до цього? Враховуючи те, що на сході тривають бойові дії і видатки на врегулювання ситуації продовжують збільшуватись, навряд чи залишаться ще кошти на сплату бюджетних внесків до НАТО.
Чи потрібно проводити референдум щодо вступу до Північноатлантичного альянсу в той час, коли в країні тривають бойові дії і якою буде реакція керівництва НАТО? Навряд чи позитивною. Скоріше за все воно наголошуватиме на тому, що Україна повинна докласти максимум зусиль для того, щоб остаточно врегулювати ситуацію на сході, провести мирні переговори, розставити всі крапки над «і» і лише потім розмірковувати над тим, як і коли проводити референдум.

Чи є справедливим проводити референдум коли в країні спостерігається політична криза, має місце високий рівень корупції, спадають обсяги промислового виробництва, є скрутною ситуація в економіці? Скоріш за все ні. Спочатку потрібно вирішити усі внутрішні проблеми, зробити конструктивним та продуктивним зв’язок між усіма ланками державної влади, посилити практичну складову реалізації прийнятих рішень у формі різного роду нормативно-правових актів, відновити інвестиційний клімат та довіру у закордонних інвесторів щодо вкладання інвестицій в промисловість та інші галузі, перейти від «слів» до «справи» у питанні боротьби з корупцією, і лише потім після проведення комплексного моніторингу ситуації щодо вищезазначених аспектів ставити питання про референдум.

Чи є доцільним референдум в ситуації, коли Україна не відповідає в повній мірі критеріям щодо членства, одним із яких, до речі, є врегулювання етнічних, територіальних та політичних конфліктів у відповідності до принципів ОБСЄ? Однозначно ні. По-перше, керівництво потрібно чітко усвідомлювати, чи є на сьогоднішній день в державі ресурси та можливості для того, щоб виконати всі критерії членства. По-друге, розробити чіткий практичний поетапний план дій щодо виконання цих критеріїв. По-третє, проводити постійні звіти перед керівництвом НАТО щодо виконання цих критеріїв, а також допускати інспекції від цієї організації з метою моніторингу ситуації. По-четверте, демонструвати на практичному рівні дотримання прав людини та влади закону. За умови виконання цих кроків в повному обсязі в перспективі можна буде говорити про проведення повноцінного референдуму.

Отже, з усього вищенаведеного можна зробити висновок про те, що на сьогоднішній день і, скоріш за все, в найближчій перспективі, проводити референдум відносно вступу України до НАТО не є доцільним. Існує дуже багато реальних перешкод та проблем, які не дозволяють це зробити. Головною залишається проблема низького рівня обізнаності населення із самою організацією, а також із позитивними та негативними аспектами від вступу до НАТО. Потрібно провести значний обсяг робіт із інформування населення, врегулювання ряду ключових внутрішніх проблем, заручитись більшою підтримкою серед усіх країн-членів Альянсу, виконувати всі критерії щодо членства в повному обсязі на практичному рівні, а також ряд інших кроків та дій, які в перспективі зможуть сформувати надійне підґрунтя для проведення референдуму.

Олександр Вонсович, кандидат політичних наук, експерт з міжнародних питань

Дане питання з 2014 р. залишається актуальним для України, адже досі США не надали необхідної воєнної допомоги, яка б дійсно в практичній площині повпливала б на перебіг війни на сході. Після подій Революції гідності, ця країна була визначена в якості основного стратегічного партнера, з яким надалі буде проводити співробітництво наша держава, але по сьогоднішній день це «партнерство», нажаль, проявляється, здебільшого, лише у формі різного роду заяв, обіцянок та декларативних рішень. Як приклад, можна навести ситуацію із постачанням Україні летальної зброї. Це питання розглядається вже понад 3 роки, але кінцевого практичного результату і досі немає. Чому? А тому що наш «партнер» щоразу висуває все нові і нові вимоги, які задовольняють інтереси не нашої держави, а США.

Так, наприклад, 19 червня 2015 р. Сенат Сполучених Штатів ухвалив законопроект про витрати на оборону в 2016 році, який включав постачання летальної зброї Україні. Згідно з прийнятим проектом закону, передбачалось надати військову допомогу на суму 300 млн. доларів. Допомога включала радарні системи та протитанкові комплекси. Білий дім з обережністю ставився до постачання летальної зброї Києву, побоюючись, що такий крок може лише призвести до загострення конфлікту на сході України. Цю ідею підтримала і Російська Федерація. І лише Президент України та інші високопосадовці, як не дивно, активно виступали за надання саме летальної зброї, яка, на їх думку, поставила б остаточну крапку у конфлікті. Але цього не сталось у 2016 р., адже настав період американських передвиборчих перегонів, які звели проблематику летальної зброї до широкої дискусії без конкретних практичних рішень.
У 2017 р., після того, як Дональд Трамп офіційно вступив у свої президентські повноваження, про летальну зброю почали говорити в іншому контексті, який полягав у розробці спільного плану Пентагону та Державного департаменту із постачання Україні летальної зброї. Поточний рік закінчується, а летальної зброї так наша держава і не отримала.

17 листопада 2017 р. обома палатами Конгресу був затверджений проект оборонного бюджету США на наступний рік, в якому передбачається виділення Україні 350 млн. доларів допомоги, включаючи надання летальної зброї та іншого устаткування, навчання та надання технічної допомоги. Однак допомога США буде надаватись за умови прогресу в ключових реформах оборонного сектору України. Сенатор Роб Портман заявив, що ці реформи включають в себе: введення цивільного контролю за військовими, співпрацю та координацію з парламентським наглядом за військовими, покращення системи забезпечення та управління запасами та безпеки чутливих іноземних технологій. Також в проекті оборонного бюджету мова йде про те, що вперше, оборонна допомога Україні може надаватись для зміцнення захисту на морі: надання повітряних та берегових оборонних радарів, мінного та протимінного обладнання, прибережного та берегового устаткування. Значно розширюються можливості допомоги з лікування та реабілітації українських військовослужбовців. Полегшуються можливості використовувати допомогу США для покриття медичних та інших витрат, пов’язаних з турботою про українських службовців, медичного навчання та підтримки українців.

І знову ми бачимо, що в документі немає жодної конкретної згадки про летальну зброю. Так що ж це за «партнер», який так яскраво «на словах» обіцяє надати такого роду зброю, а «на ділі» надає нелетальні озброєння і технічну та медичну допомогу. Звісно, що така допомога теж потрібна, але вона не відіграє ключової ролі у процесі врегулювання ситуації на сході України. Чому так? Може тому, що Сполучені Штати не хочуть втручатись у конфлікт, намагаючись тиснути на Росію економічними та іншими санкціями, тим самим обстоюючи варіант недопущення ескалації. А можливо і тому, що така «політика обіцянок і запевнень» вигідна, в першу чергу, самим Сполученим Штатам, які в такий спосіб все більше затягують Україну в орбіту своїх геополітичних та зовнішньополітичних інтересів. Зрозуміло, що такі сценарії розвитку подій не відповідають українським національним інтересам і несуть в собі загрозу національній безпеці. Українське керівництво хоче бачити в обличчі США справжнього стратегічного партнера, який несе відповідальність за свої слова і дійсно хоче допомогти у врегулюванні конфліктної ситуації.

Не треба забувати і про те, що сьогодні на міжнародній арені відбувається геополітичне протистояння між США та Росією, в якому розігруються європейська, близькосхідна та азіатсько-тихоокеанська карти. Кожна з них має свою специфіку, вагу, значення, зміст, цілі та завдання. Ситуація з Україною підпадає під «європейську карту», в якій наша держава позиціонується як буферна, сіра зона між європейським та євразійським геополітичними просторами. Російська Федерація всіляко намагається довести той факт, що наша держава була і залишається частиною слов’янського світу, маючи на увазі етнічні коріння, менталітет, національну свідомість, культуру, побут та інші чинники. Сполучені Штати намагаються залучити Україну до західної цивілізації із протилежними особливостями, які містяться в геополітичній ідеї пан-американізму. На підставі зіткнення двох протилежних за змістом геополітичних гравців страждає третя сторона – Україна, яка взагалі ідентифікує себе в якості частини європейського простору. Така ситуація вимагає від українського керівництва остаточного геополітичного визначення та інтеграційної спрямованості, які об’єктивно та в повному обсязі повинні відповідати національним інтересам нашої держави.

Але повернемось до воєнної допомоги. Якщо проаналізувати допомогу в період з 2014 по 2016 рр., то виявляється, що країни Європейського Союзу надали її більше, ніж Сполучені Штати. Переважним чином, це була допомога гуманітарного та медичного характеру, але у достатньо великих обсягах.
Так, наприклад, Польща поставила понад 600 тон гуманітарної допомоги (сухпайки, балаклави, військові рюкзаки, фуфайки з довгими рукавами, рукавиці, рушники, черевики польові, сумки для спорядження). Литва надала елементи озброєння (які саме, кількість та типи становлять воєнну таємницю) та 150 тон боєприпасів для автоматів АК-47. Велика Британія виділила 2000 шоломів марки 6, 150 шоломів з вмонтованими приладами нічного бачення, 200 GPS-навігаторів, 220 захищених ноутбуків, 1000 пакетів першої медичної допомоги. Європейський Союз надав 142 позашляховика, 51 мікроавтобус, 142 тепловізора і 36 захищених ноутбуків. Звичайно, це не повний перелік постачань від європейських країн, але якщо підрахувати весь кількісний обсяг допомоги, то він перевищуватиме американський.

За цей же період Сполучені Штати Америки поставили в Україну 35 броньованих позашляховиків «Volkswagen Amarok» і «Toyota Land Cruiser 200», понад 120 бронеавтомобілів HMMWV, 5 катерів «Willard» Sea Force 730 та Sea Force 11M для ВМС України, понад 2500 тис. одиниць приладів нічного бачення AN/PVS-14, понад 40 автомобілів швидкої допомоги Burtek B4731. Зрозуміло, що це не повний обсяг допомоги, але якщо провести тактико-технічний аналіз вищенаведеної техніки, то висновки свідчитимуть про те, що її кількості не тільки не достатньо для проведення повномасштабних операцій, але і технічні характеристики не в повній мірі відповідають виконанню сучасних бойових завдань. Україна потребує значно більшої кількості хоча б нелетальних озброєнь і не тих, що вже морально та технічно застарілі, а саме сучасних із відповідним високотехнологічним обладнанням.

Переходячи до висновку слід зазначити, що продовження надання Сполученими Штатами Америки воєнної допомоги в таких обсягах і в такому контексті жодним чином не сприятиме врегулюванню ситуації на сході нашої держави. Затягування процесу надання летальної зброї призводить не тільки до ускладнення конфліктної ситуації, але і погіршує стан українсько-американського воєнно-технічного співробітництва, що, в свою чергу, негативним чином позначається на стані національної безпеки і робить Україну більш уразливою по відношенню до сучасних викликів та загроз. Нажаль, доводиться констатувати, що по ключових напрямках воєнної допомоги ситуація залишається в площині «слів та обіцянок», а не в площині «справи». Україні потрібно якомога швидше позбавитись від маніпулятивних аспектів зовнішньої політики США, які йдуть у супереч національним інтересам. Зробити це можна шляхом більш практичного, об’єктивного, конструктивного та наполегливого відстоювання українських позицій на всіх політичних та воєнних рівнях, а також шляхом проведення незаангажованої, неупередженої, незалежної національної зовнішньої політики, яка повинна бути сконцентрована на повноцінній реалізації українських інтересів. Лише за таких умов в перспективі може з’явитись можливість не тільки розвивати співробітництво продуктивного характеру, але і знайти реальні можливості для остаточного врегулювання конфліктної ситуації на сході України.

Вонсович Олександр, кандидат політичних наук, експерт з міжнародних питань

Аналіз матеріалів проведеного КДБ Республіки Білорусь 20 листопада 2017 року брифінгу, присвяченого обставинам затримання у Мінську співробітника «Українського радіо» Павла Шаройка і видворення за межі «братньої держави» українського дипломата Ігоря Скворцова, дозволяє висунути версії щодо причин цих резонансних подій.

Очевидно, сам захід мав на меті переконати довірливих громадян Білорусі і світову громадськість у тому, що Україна проводить розвідувальну діяльність проти РБ, а вказані дії білоруської сторони стали результатом успішної реалізації розробки наших співвітчизників на причетність до спеціальних служб. Виступаючи на брифінгу, представник КДБ БР Дмитро Побяржин стверджував, що Павло Шаройко є кадровим співробітником Головного управління розвідки МО України у званні «полковник», котрий під журналістським прикриттям «…створив агентурну мережу із числа громадян Республіки Білорусь, які за грошову винагороду виконували його завдання зі збору відомостей розвідувального характеру у військово-політичній сфері». За інформацією КДБ РБ, Ігор Скворцов, який нібито координував діяльність Павла Шаройка, також є військовослужбовцем ГУР МО України і займався розвідувальною діяльністю під дипломатичним прикриттям радника Посольства України в РБ. Якщо вірити оприлюдненій інформації КДБ РБ, це визнав і сам Павло Шаройко.

Вивчаючи ретельно відредаговані у високих кабінетах КДБ РБ матеріали брифінгу, не виникає жодних сумнівів, що розробка Павла Шаройка і Ігоря Скворцова тривала певний період і здійснювалась спільно із ФСБ РФ. Відтак, скептичне ставлення до доказів, здобутих щодо наших співвітчизників в ході реалізації планів агентурно-оперативних і оперативно-технічних заходів, недоречне.

Що ж стосується інших відомостей, поширених КДБ РБ під час брифінгу й розміщених на офіційному сайті відомства під «оригінальною» назвою «Про припинення шпигунської діяльності», виникають питання, принаймні у громадян України.

По-перше. Навіщо було кадровому розвіднику із багаторічним стажем, за якого КДБ РБ видає Павла Шаройка, зберігати у себе вдома вилучені під час обшуку «направлені раніше в Центр копії розвідувальних донесень»? Невже його не вчили азам конспірації? Чи можливо за «розвідувальні донесення» білоруські кадебісти сприйняли звичайнісіньку журналістську кореспонденцію?

По-друге. Що ж то була за якість розробки «українських шпигунів» білоруськими професіоналами, якщо навіть в офіційному повідомленні про її реалізацію допущено низку помилок і неточностей? Так, Публічне акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України (ПАТ НСТУ) із 100 відсотками державної власності, прикриттям якого нібито користувався Павло Шаройко, в оприлюднених КДБ РБ матеріалах назване «громадською національною телерадіокомпанією України». Співробітник ГУР МО України Ігор Скворцов, котрий нібито для заняття розвідувальною діяльністю використовував дипломатичне прикриття, в офіційному повідомленні на сайті КДБ РБ фігурує як Радник, хоча насправді був Першим секретарем Посольства України в Білорусі. У повідомленні для преси стверджується, що Павло Шаройко нібито «створив агентурну мережу із числа громадян Республіки Білорусь, які за грошову винагороду виконували його завдання щодо збору відомостей розвідувального характеру». Однак «…при збиранні секретних матеріалів» КДБ РБ був затриманий аж один білоруський громадянин, «який здійснював шпигунську діяльність в інтересах України». А де ж решта, які входили в агентурну мережу? Можливо то були провокатори, яких КДБ РБ банально підставив українському журналісту? Що ж дочекаємось суду.

По-третє. Чим можна пояснити майже місячну мовчанку КДБ РБ, якщо затримання Павла Шаройка відбулося ще 25 жовтня 2017 року? Чому про нього мовчала також українська сторона, якщо КДБ РБ того ж дня поінформував МЗС РБ і воно відразу ж викликало до себе Посла України в Білорусі Ігоря Кизима?
Між ким була досягнута домовленість «з урахуванням характеру двосторонніх стосунків ці факти не оприлюднювати»? Якщо на це погодився Посол України, то чи мав він повноваження приймати такі пропозиції? Якщо так вирішило керівництво МЗС, звичайно, за погодженням з Адміністрацією Президента України, то якими мотивами вони керувались? Чи не було тут посередників з Луб’янки?

Інформації для відповідей на ці питання поки що замало, тим більше, що об’єктивній оцінці подій, як завжди, заважає наш традиційний «центропупізм» («Україна захищає західну цивілізацію від Росії, а тому потребує підтримки усього світу») та емоційна мітинговщина («Ніж в спину…», «Зрада», «Рука Москви»).

Дійсно, особливо після анексії Криму і російської агресії на Донбасі, розвіялися залишки ілюзій щодо дотримання колись скріплених підписами керівників спецслужб країн-учасниць СНД зобов’язань «не працювати один проти одного». Не слід також очікувати повернення того часу, коли розвідників, які потрапляли в вербувальну розробку спецслужб «третіх держав», відправляли «по-джентельменськи» з країни перебування на Батьківщину, дбаючи про збереження духу й принципів двосторонніх відносин.

Немає жодних сумнівів і в тому, що розробкою Павла Шаройка і Ігоря Скворцова керували куратори з ФСБ РФ, оскільки на даному історичному етапі білоруський КДБ фактично перетворився на один з «регіональних органів ФСБ РФ по Республіці Білорусь». Не слід забувати, що ця країна з 1997 року входить до складу конфедеративної держави, яка носить назву «Союзна держава Росії та Білорусі». А згідно із статтею 14 Указу Президента РБ Олександра Лукашенка від 23.07.2013 року № 325, яким оголошено «Положення про Комітет державної безпеки Республіки Білорусь», цей орган регулярно проводить спільні колегії ФСБ РФ і СЗР РФ «з метою організації роботи щодо забезпечення безпеки Союзної держави».

Водночас, попри залежний від ФСБ і СЗР РФ статус, право санкціонувати подання КДБ РБ на затримання журналіста Павла Шаройка й висилку з Білорусі українського дипломата Ігоря Скворцова мав виключно Президент РБ Олександр Лукашенко, бо саме йому підпорядковується Голова КДБ РБ. А тому не варто виправдовувати його за те, що прийняти таке рішення Олександра Лукашенка ймовірно змусило керівництво Росії, невдоволене тим, що вперше за скільки років, у тому числі, завдяки посередницьким зусиллям України, Білорусь запросили взяти участь у саміті Східного партнерства (Брюссель, 24 листопада 2017).

Так чи інакше, Україна має достойно вийти з цієї ситуації, дотримуючись принципу взаємності. Висилка з України єдиного білоруського дипломата, про що щойно повідомило вітчизняне МЗС, має стати початком реалізації цілого комплексу заходів у відповідь. Відсутність спокійної, виваженої й водночас жорсткої реакції держави буде розцінена як свідчення слабкості її позиції.

Борис Дніпров

Перша декада листопада – привід згадати соловецьку трагедію 1937–1938 років. Це актуально не лише з нагоди 80-х роковин масових політичних репресій. У країні, як відомо, триває інформаційна акція «Рік жертв Великого терору». І триває, на жаль, уже не один рік неоголошена війна Росії проти України…

Нарівні з бойовою зброєю нині головним самозахистом нації є історична пам’ять про злочини червоної імперії та її агресивних попередниць. Авторитетний вчений, наш сучасник, пригадується, радив пізнавати минуле через життєписи. Тож маємо змогу зазирнути в архівні сезами й розповісти про одного з розстріляних українців, яких реабілітувала історія. Його доля багато в чому типова, а особистість – неординарна. Цей герой мріяв жити у вільній країні, наближав час порахунку з більшовицькими окупантами й був… душпастирем – пішов з хрестом проти безбожної червоної зірки.

Священику Української автокефальної православної церкви Володимирові Хуторянському – політв’язню Соловків – репресивні органи приписали членство одразу в двох «контрреволюційних організаціях», вигаданих чекістами. Обидві вони відомі за сфабрикованими справами ГПУ–НКВД – йдеться про «Спілку визволення України» («СВУ») і «Українську військову організацію» («УВО»). На ділі подвійного членства в зазначених «об’єднаннях» не могло бути, бо не існувало й самих фіктивних структур. Як не існувало, до речі, й третьої вигаданої енкаведистами організації – «Всеукраїнський центральний блок», що його нібито створили на Соловках націоналісти, а з-поміж них був і отець Володимир.

Відомо, що від 1922 року аж до арешту в Україні цей чорноокий худорлявий чоловік невисокого зросту виконував «богослужіня релігійного культу», як записано в табірній обліково-статистичній картці, й кілька років (1931–1933) працював рахівником артілі. А ким він – свідомий щирий українець – міг водночас бути не про людське око, спробуймо з’ясувати, проаналізувавши наявні архівні документи спецслужб сталінських часів.

Після поразки Української революції 1917–1921 років на теренах УССР розгорнулася тривала підпільна війна проти більшовицьких окупантів. Існували канали нелегального зв’язку між Галичиною і УССР, де справжня УВО (попередниця Організації українських націоналістів) мала джерела інформації та проводила розвідувальну таємну діяльність, підшукуючи надійних людей, залучаючи до майбутньої визвольної боротьби національно свідомих громадян.

Якщо вірити фантазіям, скріпленим підписами соловецького начальства, то священик УАПЦ, арештований 1 січня 1934-го, був членом «СВУ» (хоча на час арешту Хуторянського, нагадаємо, минуло вже кілька років після гучного «розгрому» тієї уявної «спілки»). У тюремній довідці, датованій жовтнем 1937 року, читаємо (тут і далі цитати – мовою оригіналу зі збереженням стилю й орфографії архівних документів):

«Хуторянский Владимир Яковлевич, 1897 года рождения, уроженец м. Томашполь, того же района, Винницкой области, УССР, гр[ажданин] СССР, украинец.

Священник-автокефалист. Состоял членом украинской к/р. (контрреволюційної. – Авт.) организации «Спилка Вызволения Украины», организованной Ефремовым, подготовлявшей совершение терактов против руководителей партии и правительства, совершение диверсий и повстанческого движения к моменту войны.

Будучи активным членом этой к/р. организации, принимал участие в создании к/р. повстанческих ячеек, провел вербовку членов в организацию.

27–28 февраля 1934 года судебной тройкой при КО ГПУ УССР по ст. 58-11 УК УССР заключен в исправтрудлагерь сроком на пять лет».

Натомість з іншого архівного джерела – розсекреченого агентурного повідомлення від 5 жовтня 1934 року – дізнаємося, що Хуторянський нібито перебував у лавах «УВО»:

«Совершенно секретно. Нарядчик 4-й роты 1-го участка Хуторянский Владимир Яковлевич мне подробно рассказывает, как он, будучи священником Украинской «православной церкви автокефальной» на границе с Польшей в м. Орынин Винницкой области (нині село Оринин Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. – Авт.), был членом организации, которая ставила себе цель – подготовка крестьян к вооруженному выступлению на случай войны, и при первом переходе через границу Украинских военных частей, немедленное поднятие крестьянства с целью повстания. По словам Хуторянского, эта организация носила имя заграничного штаба, который вкратце именовался «УВО», т. е. Украинская военная организация…

Хуторянский, будучи уже арестованным, передает, что он держался 9 месяцев, не сознавался на показаниях в ГПУ, «но впоследствии я вынужден был пойти в сознание, поскольку мои товарищи сознались».

Мною был поставлен вопрос Хуторянскому такого порядка: «Был ли ты непосредственно связан с кем-нибудь из приезжавших из заграницы и с кем?» Он ответил: «Если бы я был лично связан, то мне как священнику Украинской церкви могло бы так попасть, что я и на свете не был бы. Моя обязанность была проводить работу среди украинского населения и проводить сборы – деньгами. Эти деньги мы вручали в г. Виннице в Центральную раду Церковную».

Недогляд енкаведистів
Відомий український історик Юрій Шаповал, автор статті «Справа священика УАПЦ Володимира Хуторянського на тлі сталінського терору» ще 1998 року опублікував у періодиці три документи з архівної справи, зазначивши, що подолянина звинуватили в участі в «СВУ». Про цю «спілку» вчений навів такі міркування: «Ключове питання, яке завжди виникає, коли йдеться про справу «СВУ»: що у звинуваченні відповідає дійсності, а що існувало лише в головах чекістів, які, використовуючи індивідуальні методи шантажу, примушували свої жертви давати свідчення?» Професор зауважив: проти режиму точилася безкомпромісна боротьба, але водночас збереглися свідчення, що «СВУ» не існувала в тому вигляді, як це подавалося у 1929–1930 роках. Приклад – заява на ім’я Климента Ворошилова, яку навесні 1957-го надіслав кремлівському високопосадовцю колишній політв’язень Соловків Всеволод Ганцов. Останній за «належність» до «СВУ» провів у неволі понад 22 роки (включно із засланням на Крайню Північ). Але ж Ганцов, коли свідчив під час слідства, гадав, що організація «СВУ» існувала й тільки він про це не знав. Лише після суду й розмов з іншими співпроцесниками дізнався, що «СВУ» – це фікція. Усі без винятку засуджені, зокрема й ті, яким приписували роль лідерів (Сергій Єфремов, Андрій Ніковський), казали, що «СВУ» не було, а зведений на них наклеп жертви репресій підтвердили лише тому, що їх змусили до цього вигаданими свідченнями інших ув’язнених, на яких чинили тиск слідчі органи.

Слід зважити на те, що Соловецька тюрма восени 1937-го готувалася провести масштабну репресивну операцію – масові розстріли. На думку автора цих рядків, «членство» Хуторянського в «СВУ», зафіксоване в нашвидкуруч складеній довідці, могло бути звичайним недоглядом енкаведистів. Останні ж пекли як млинці ті формальні папери, бо за доведеним з Москви лімітом мали бути приречені на страту 1200 в’язнів – це переважно звинувачені в «контрреволюційних злочинах» творці й носії національних культур, вчені, освітяни, державні й політичні діячі, духівництво, селяни, робітники… Відомий факт: один з п’яти довжелезних розстрільних списків – протокол № 83 засідання трійки – містить прізвища 265 осіб, а серед них багато українців, звинувачених у належності до «УВО» чи «СВУ». Про кожного в тюрмі компонували стислу довідку – на сторінку машинопису. Ймовірно, через неуважність чекіст міг вписати в неї не ту «організацію».

Траплялися й більші казуси. Приміром, облікові картки двох українців якимось дивом опинилися серед карток групи соловчан, названих «сибіряками», а цю групу в роки Великого терору не розстріляли. Так вижили й обидва наші земляки. Один з них, Семен Підгайний, опинившись на волі, у 1940-х виїхав на Захід, де згодом видав друком спогади про українську інтелігенцію на Соловках. Потрапивши у володіння ГУЛАГу, згадував Підгайний, перед єдиною для всіх небезпекою «багато в’язнів забували про давні політичні чвари й незгоди, братались між собою і з гірким жалем та болем думали про перейдений шлях»…

Свідомий борець
Марно шукати бодай згадку про Володимира Хуторянського в науково-документальній книжці Володимира Пристайка і Юрія Шаповала «Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти» (видана в Києві 1995 року), бо не мав, вочевидь, герой цієї публікації жодного стосунку до «СВУ». Радше священик УАПЦ міг бути свідомим борцем за незалежність України, залученим до тих чи інших організованих форм спротиву більшовицькій владі. Саме таким він і постає зі сторінок цитованого вище агентурного повідомлення.

Та водночас виникає запитання: чи можна вірити всьому, що якийсь сексот на псевдо «Триликовський» восени 1934-го доніс чекістам, поспілкувавшись із в’язнем у таборі (Дмитлаг) на Московщині? Певно, в таких оперативних документах могли траплятися прибільшування. Так, могли. Але доволі часто нишпорки передавали більш-менш точно суть висловлювань осіб, за якими стежили. Переважно доповідали про поведінку в’язня те, що самі бачили й чули. Тому вчитаймося в рядки машинопису (оригінали агентурних повідомлень були зазвичай рукописні) й уявімо собі справжнього антикомуніста, який у неволі не страшився казати вголос відому йому правду й власні судження щодо політики Москви.

«Хуторянский особенно оттеняет то положение, что несмотря на аресты среди украинцев, несмотря на то, что даже много украинцев фактически пострадало, тем не менее, там на Украине осталась еще уйма народу, который работает: «Там еще много есть наших братьев-украинцев, которые при всяком удобном случае проводят свою работу. Мы через Украинскую автокефальную церковь проводили консолидацию своих сил, и я лично работал в б[ывшем] Брацлавском уезде, а потом меня перебросили под польскую границу. Знаю такие районы, как Ямпольский, Могилевский, Ушицкий граничат с Румынией, и эти районы связаны с румынскими эмигрантскими кругами, а районы Проскуровский, Каменецкий, Ярмолинецкий и другие связаны с польскими, как граничащие с ними».

По словам Хуторянского, достаточно объявить войну (СССР) большевикам, «как на Украине мгновенно вспыхнет повстание. На колхозников большевикам не особенно приходится рассчитывать, хотя они популяризируют везде, что, мол, большевики друзья колхозников и колхозник опора большевиков. Это иллюзия, ни больше, ни меньше. Любой колхозник вонзит нож в спину первому попавшемуся коммунисту при первой возможности».

Хуторянский указывает, что в Дмитлаге имеется 50% украинцев: «Все они мученики тут. Когда-то кацапы Петербург строили на костях украинцев, а сейчас строят каналы. Такая доля украинцев, но мы и здесь должны не падать духом, находить всякие возможности, чтобы нам уцелеть до поры, до времени. Прыйде час, що мы посчитаемся».

На підставі агентурного повідомлення енкаведисти згодом складуть відповідну характеристику в’язня: «В лагере держит себя осторожно. В беседах в одиночку выражает свои антисоветские настроения: считает, что при возникновении войны ему удастся посчитаться. Антисемит. Остается ярым националистом, врагом Сов[етской] власти. Все надежды возлагает на фашизм – Германию».

Патріот у рясі
Ім’я священика Володимира Хуторянського побіжно згадала в одній з публікацій про «виконання пастирського обов’язку в умовах табору» російська дослідниця Антоніна Сошина – уже, на жаль, покійна. У статті для альманаху «Соловецкое море» (2006) вона писала, що на той час було відомо імена більш як 80 митрополитів, архієпископів і єпископів, приблизно 400 імен священнослужителів, імена багатьох мирян, що постраждали за віру й пройшли через Соловки (звісно, тут не йдеться про весь Соловецький табір особливого призначення, який охоплював наприкінці 1920-х величезні території Карелії і Кольського півострова). «Потрапивши на Соловки, священнослужителі відчували не лише фізичні, а насамперед моральні страждання, бачачи на кожному кроці наругу над святинею: храми було перетворено на казарми (а в церкві в ім’я преп. Германа пропонували влаштувати «Ленінський куток»), олтарі оскверняли відходками й перероблювали на карцери, в одному з найкрасивіших скитів – Вознесенському на Сікирній горі – було влаштовано штрафний ізолятор, образи рубали на дрова або використовували для виготовлення шкатулок, – описувала дослідниця біломорську частину володінь ГУЛАГу. – І за цих умов духівництво трималося з великою гідністю й мужністю».

Та не лише через віру в Бога обживав табірні бараки священик з України. Повернімося до архівної оперативної спадщини середини 1930-х років, коли герой цієї оповіді працював нарядником у виправно-трудовій установі за північними околицями Москви.

«По словам Хуторянского, на 1-м участке, на 2-м и в других районах имеется много украинцев, которые ведут себя примерно из-за боязни, чтобы их не отправили в Северные лагеря.

Все то, что делается в лагерях, на свободе отлично известно. «Я лично имею связь с зав[едующим] почты 1-го участка, который мне приносит все письма в запечатанном виде, которых лагерная цензура не проверяет. Действительно, это было подтверждено таким фактом, как 7-го Октября, когда я, будучи в кабинке у Хуторянского, был очевидцем, когда зав. почтой лично принес письмо на имя Хуторянского, не проверенное цензурой, и вручил в моем присутствии. Об этом заве почтов[ого] отделения Хуторянский говорит, что «он свой человек». Я его поддерживаю хлебом, а он мне делает услугу. Письма и посылки всегда мне идут не вскрытые».

Хуторянский поет в хоре 1-го участка. В хоре… большинство украинцев. Репертуар на три четверти состоит из украинских песен…

«…Хористы-украинцы с насмешкой говорят об исполнении русских песен – «в кацапских песнях нет ни души, ни жизни, а вот украинские – это другое дело». Я с ними делаюсь вполне солидарным по данному вопросу, дабы они видели во мне своего человека украинца. Тесть Хуторянского работает на Черноминском сахарном заводе. В старое время при царизме был директором сахарных заводов в Подольской губернии. Последнему Хуторянский дает подробную информацию о жизни лагеря. По национальности (этот тесть по фамилии Ген) – немец. Неоднократно пытался выехать в Германию, но не может добиться визы на право выезда. Хуторянский разводит целую плеяду разговоров о пытках, мучениях, страданиях в лагерях и т. п.

Хуторянский лично ходил к т. Фирину (начальник табору. – Авт.) с просьбой разрешить поступить ему на курсы. Т. Фириным была написана записка на имя т. Филимонова (начальник культурно-виховного відділу табору. – Авт.) устроить на курсы. Филимонов обещал. «Нужно использовать все, дабы сохранить себя для будущего. Я рискнул написать Фирину, он меня вызвал и я ему наливал, что, мол, я вижу грандиозное строительство, вижу тут чудеса, а не те, которые описывались в евангелии.

Меня Фирин выслушал и поверил, направив меня на курсы»… Ко всему – Хуторянский патентованный антисемит и шовинист. Он особенно подчеркивает, что в лагерях очень мало жидов, а если и есть, то капля в море, а все украинцы, грузины, нацмены»…

Автор агентурного повідомлення зафіксував і таку почуту в таборі інформацію про закордонну підтримку національно-визвольного руху: «В Америке украинский епископ Иван Теодорович посылает деньги в Польшу и Чехословакию украинским эмигрантам. «В Америке ему построили богатейший дом и украинцы Американские собирают деньги, которые через епископа поcылаются в Польшу для военной организации».

Попрацювавши на будівництві каналу Москва – Волга, немало в’язнів-українців не з власної волі опинилися в таборах на Білому морі, де побачили ще більші дива тоталітарного ленінсько-сталінського режиму й пройшли вже найвищі політичні «курси» соловецької академії… Фінал життя героя цієї оповіді – той самий, що в майже двох тисяч в’язнів тюрми особливого призначення, розстріляних на островах і в навколосоловецьких краях упродовж кривавої вакханалії терору 1937–1938 років. Місце й дата страти Володимира Хуторянського – карельське урочище Сандармох, 3 листопада…

Для комуністичного режиму створення й підтримання грандіозного комбінату смерті не було випадковістю чи даниною російській традиції, зауважує професор Шаповал у цитованій вище статті про справу подолянина. Історик висновує, що то була нагальна потреба, одна з «підсистем страху», завдяки якій могла успішно функціонувати вся система, що її вибудовували більшовики після жовтневого перевороту 1917 року.

Елементи людиноненависницької системи й дотепер наявні в системі влади спадкоємиці червоної імперії – сусідньої держави з авторитарним режимом, який спирається на терор. І нині там є політичні в’язні, є спроби залякати арештами дослідників історії (справа проти Юрія Дмитрієва в Петрозаводську), не припиняються гоніння на правозахисні організації тощо. Ми розповіли тільки про одного репресованого в 1930-х, а їх… «Спустя много лет после произошедших событий мы всё ещё не можем привести имена всех пострадавших, дать какую-то точную цифру. Это не случайно, – читаємо співзвучні рядки на російськомовному веб-сайті, який у проекті «Открытый список» вміщує відомості про жертв репресій. – У многих не осталось родственников, о многих людях не сохранилось никаких официальных данных. Память о трагических событиях постепенно уходит, в то время как многие имена не названы, а истории – не рассказаны».

Володимир Хуторянський, як видно з його архівної табірної справи, мав дружину Хіонію, сина Євгена, сестру Пелагію, а також батьків, які мешкали в Оринині. Можливо, нащадок чи внуки священика живуть десь серед нас, тож, якби родичі відгукнулися, короткий життєпис борця за Україну – одного з мільйонів! – можна було б зробити повнішим.

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»