Автор: Редакція

Ще не вляглися пристрасті навколо футбольного матчу в Афінах, де місцевий «АЕК» приймав київське «Динамо», а на черзі – гра 22 лютого в столиці України. Там і з’ясується, хто ж вийде в 1/8 Ліги Європи. Такі протистояння, нагадав головний тренер «Динамо» Олександр Хацкевич, складаються з двох поєдинків, тому «все буде вирішуватися в Києві».

Напередодні афінської зустрічі іноземні букмекери визначили фаворита – грецький клуб (з невеликою перевагою). Обережні в своїх прогнозах були й українські спортивні оглядачі. Формально до цього спонукала статистика другого передсезонного збору киян в іспанській Марбельї в лютому 2018-го. Після шести контрольних матчів з командами Швеції, Китаю, Угорщини в активі підопічних Олександра Хацкевича – три перемоги, дві поразки та нічия; різниця забитих і пропущених м’ячів – 14:8. Але наставник «біло-синіх» не переймався статистикою – на те й передсезоння, вважає він, щоб і новачків випробувати, і підготувати команду функціонально до офіційних ігор.

На передматчевій прес-конференції в Афінах в унісон настрою головного тренера висловився віце-капітан команди півзахисник Микола Морозюк. Він заявив, що на зборах кияни зіграли багато спарингів, щоб бути готовими на всі сто відсотків. І упевнено додав, що динамівці приїхали до Афін, щоб здобути позитивний результат (а ним може бути, до речі, й результативна нічия на полі суперника, яку в розмові з автором цих рядків ще в аеропорту «Бориспіль» прогнозував ветеран спортивної журналістики Олександр Липенко). Водночас Морозюк не приховував, що динамівцям буде важко (у греків є певна перевага – їхній чемпіонат у розпалі), але при цьому футболіст наголосив: «Ми повинні зробити максимум, а може, і зробити неможливе, щоб битися на рівних».

І це «неможливе» кияни зробили – що засвідчив підсумок гри. В Афінах на Олімпійському стадіоні, мокрому після рясного лютневого дощу, гості билися на рівних з добре організованим і мотивованим суперником. До речі, про додаткову мотивацію греків газети писали таке: власник клубу «АЕК» (повна назва клубу – «Атлетичний союз Константинополя») обіцяє виплатити мільйон євро преміальних своїм футболістам, якщо ті здолають «Динамо» в 1/16 фіналу Ліги Європи. А якщо далі пройдуть кияни, то не бачити «АЕКу» і преміальних (300 тисяч євро) за вихід команди з групи – на ці умови команда легко погодилася.

Пристрасті на «Олімпійському»
Ще до стартового свистка в Афінах сектори «жовто-чорних» ультрас вітали «АЕК» неймовірним ґвалтом, традиційними співами та піротехнікою. Густий жовтий дим обкурив спочатку самих фанатів і прилеглі трибуни, а потім неприємним «туманом» завис над полем і повільно розсіювався. Попри цю психічну «газову атаку» першими відзначилися голом саме динамівці – на 19-й хвилині м’яч забив Циганков. І далі гості доволі успішно руйнували плани господарів, щоправда, при цьому записали собі в пасив по два попередження в обох таймах (Хачеріді й Гармаш – у першому, Шепелєв і Мораес – у другому).

Певний час від початку гри на горішньому ярусі стадіону – над територією фанатів клубу «АЕК» – висів провокаційний банер російською мовою – таке собі нагадування про ігри української команди «Старт» проти гітлерівських нацистів у Києві 1942 року, а далі напис з натяком: «2018 – D. Киев. Вы сами не уважаете свою историю». На «новину» хутко відреагували пропагандистські сайти східного сусіда України й ресурси сепаратистів: це вчинили «грецькі антифашисти»; крім того, «припускають», що банери провокаційного змісту могли розмістити представники білоруських ультрас із Мінська. Одне слово, нашкодили – хто завгодно, тільки не Москва. «Іх там нєт» – це вже Україні знайоме з боїв на Донбасі. І новину про напад в Афінах фанатів московської команди на українських уболівальників преса тієї самої східної сусідки подала з точністю до навпаки. Нічого дивного.

За підтримки галасливих трибун суперник на полі теж намагався вивести гостей з рівноваги – після звичайних ігрових сутичок греки кричали, апелювали до арбітра… Кияни ж, діючи переважно «другим номером», прагнули контролювати темп, хоч і не завжди успішно. А після 80-ї хвилини, коли «АЕК» спромігся-таки відновити рівновагу (навіс на дальню стійку замкнув головою Айдаревич, що тільки-но вибіг на заміну), динамівці витримали й подальший відчайдушний прикінцевий штурм воріт.

Будьте готові!
Олександр Хацкевич так прокоментував виступ своїх підопічних у Греції: «Удалося забити на чужому полі, але не вдалося довести гру до перемоги». На післяматчевій прес-конференції він сказав, зокрема, і про те, чому не було в заявці на гру форварда Мбокані. Виявляється, після ранкової розминки тренер спитав у футболіста, чи зможе він зіграти принаймні 30 хвилин, але той відповів, що «не готовий до сьогоднішньої гри». «У таких матчах повинні грати ті, хто готові, – вважає тренер. – До ігор треба бути готовим як ментально, так і функціонально». Залишається тільки сподіватися, що готовність лінії атаки «Динамо» буде стовідсотковою на гру-відповідь у Києві.

А наставник греків Маноло Хіменес пояснив, чому в захисті його команди не було провідного оборонця – Чигринського: «Він зіграв дуже багато матчів, був утомлений і трохи застуджений. Сьогодні ми вирішили його поберегти. На матчі-відповіді дуже велику роль відіграє клімат (погода). У нас не буде провідних гравців, але гра покаже…». Так, не гратимуть у Києві Лівая і Враньєш, які від початку турніру заробили по дві жовті картки й тепер пропустять наступний матч. «Дуже прикро, що ми втратили цих гравців, у сучасному футболі гра будується саме навколо конкретних футболістів», – зазначив Хіменес. Крім того, він вважає покарання несправедливими, сказав, що взагалі здивований, як Гармаш і Хачеріді закінчили цей матч (обидва динамівці ще в першому таймі заробили попередження, але Гармаша, який фолив надто часто, наставник «Динамо» замінив за кілька хвилин до того, як кияни пропустили гол).

Грецькі ЗМІ оцінили гру «жовто-чорних» як таку, що заслуговує на більше, ніж нічия. «У Києві АЕК не лише боротиметься за вихід до наступної стадії, але й, імовірно, переможе в цій боротьбі», – прогнозує оглядач «Novasports.gr». Більш стримане видання «Metrosport» вважає, що гол Айдаревича залишив АЕКу промінчик надії і що цей гол «безумовно відіграє свою роль у матчі-відповіді в Києві». Деякі грецькі ЗМІ нарікали на роботу іспанського арбітра Карлоса Дель Серро, мовляв, він не видалив Гармаша за грубу гру, а от греки наступний матч мусять провести без двох футболістів основного складу…

Мир – Афінам, перемога – Києву
Нічия в Афінах підтвердила той факт, що на сьогоднішній день «АЕК» залишається серед найбільш миролюбних (за кількістю нічиїх) команд на континенті. Груповий етап і перший матч плей-оф Ліги Європи греки, як відомо, пройшли без поразок, здобувши загалом у семи матчах шість нічиїх (а їхніми суперниками на різних стадіях турніру були титуловані «Мілан», київське «Динамо», а також «Рієка» з Хорватії та віденська «Аустрія»). Нагадаємо, в минулому відзначився «АЕК» і рідкісним у футбольній історії «нічийним досягненням» у сезоні 2002/2003. Тоді цей клуб у Лізі чемпіонів на груповому етапі зіграв унічию всі свої шість матчів – по два з іспанським «Реалом» (Мадрид), італійською «Ромою» та бельгійським «Генком». Повторити щось подібне, здається, просто нереально.

Спогад про минуле «Атлетичного союзу Константинополя» авторові навіяв краєвид храму Зевса Олімпійського в Афінах (власне – руїни храму, від якого залишилося півтора десятка колон). Так і «АЕК» ще зовсім недавно пережив руїну – фінансовий колапс, після чого клуб був декласований і мусив повертатися на Олімп грецького футболу з його низів. У 2014-му «АЕК» виграв третій за статусом національний дивізіон (у своїй підгрупі), відтак переміг у другому ешелоні й повернувся в Суперлігу, де тепер виборює чемпіонство.

З огляду на тренерське завдання динамівцям («тепер з кожною грою ми повинні додавати») матч-відповідь має бути цікавим. Афінський Олімпійський стадіон – 70-тисячник – уболівальники заповнили приблизно на дві третини. Київський НСК «Олімпійський», між іншим, міг би забезпечити динамівцям не гіршу підтримку. На неї чекають українські футболісти.

А якщо покровителька грецької столиці міфічна богиня Афіна вирішить і далі не складати зброї – то хай буде в Києві нічия в «колекцію» команди «АЕК», але нічия – тільки нульова. За цієї умови «Динамо» здобуде путівку до наступної стадії Ліги Європи навіть без жодного голу. Та найліпше, звичайно, щоб після матчу 22 лютого українські вболівальники почули такий, приміром, коментар головного тренера динамівців: «забили на своєму полі й довели гру до перемоги».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»
Афіни – Київ
Фото fcdynamo.kiev.ua і автора

Щойно Київська міськрада ухвалила рішення про найменування восьми нових вулиць у Подільському районі столиці. Зокрема, з’явилися вулиці, названі на честь військових діячів доби Української Народної Республіки – генерал-хорунжих Всеволода Змієнка та Олександра Греківа. Також на мапі Києва нарешті є вулиця видатного поета Олександра Олеся, перепохованого в столиці у січні 2017 року, і вулиця Северина Наливайка, повстанського ватажка й козацького отамана.

На фото (зліва направо): Антоні Листовський, Симон Петлюра, Володимир Сальський, Марко Безручко – українські й польські офіцери. Бердичів. Спільна Київська операція, квітень1920 року

Одразу ж одне з Інтернет-видань своєрідно відгукнулося на цю подію, напевне, під враженням нещодавно ухвалених польським Сеймом і підписаних президентом Польщі змін до закону про Інститут національної пам’яті, яким передбачається притягнення до відповідальності усіх, хто заперечує, підтримує або пропагує «злочинні», на думку поляків, дії ОУН та УПА.

Надання одній з вулиць імені колишнього міністра військових справ УНР і командувача Української галицької армії Олександра Греківа, який у 1919 році здійснив успішну військову операцію, так звану Чортківську офензиву, проти Війська Польського, видання назвало нашою відповіддю Польщі. Мовляв, ви ллєте каламутну воду на наших героїв Степана Бандеру і Богдана Хмельницького, а ми у відповідь ще більше славитимемо тих, хто за часів Козаччини чи новітньої історії ХХ століття уславився тим, що переможно воював з поляками. Така примітивна й поверхнева рефлексія на непрості віковічні українсько-польські взаємини, погодьтеся, аж ніяк не спонукає до порозуміння, понад те, підвищує градус напруги. А чому б не згадати про іншого набувача імені вулиці – Всеволода Змієнка (на фото нижче), про його внесок у порятунок Польщі?

Згадаймо, як влітку 1920 року більшовицьке командування перекинуло Першу кінну армію Семена Будьонного на допомогу військам Михайла Тухачевського, що наступали на Варшаву. Будьоннівці мали вдарити полякам у тил і вийти в районі Любліна. Проте на їхньому шляху трапилося Замостя, в якому розташувалася частина 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Разом з українцями Замостя захищали й польські підрозділи. Оборону очолив полковник Марко Безручко, а начальником штабу був полковник Всеволод Змієнко. Тоді будьоннівці не витримали грамотно організованого опору і з великими втратами відступили в напрямку Володимира-Волинського. Цей бій під Замостям став вирішальним у стримуванні наступу червоної кінноти на Варшаву. По суті, тоді якась невеличка дещиця відділяла Польщу від перспективи опинитися під більшовицьким пануванням і забарвленням її теренів у червоний колір пролетарської революції. Це все одно, що нині українці стали на захисті усього західного світу, і Польщі зокрема, від можливої російської агресії.

За успішне проведення тієї операції і Безручко, і Змієнко були підвищені у званні до генерал-хорунжих Армії УНР. Можна ще багато розповідати як згодом Змієнко став одним із засновників, а невдовзі і головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві, як разом з лідерами уенерівської еміграції, маючи наміри повернутися на рідну землю для відновлення незалежної держави, створили Генеральний штаб Державного Центру УНР в екзилі за погодженням з прем’єр-міністром Польщі Юзефом Пілсудським, як генерал-хорунжий грамотно налагоджував діяльність розвідки та контррозвідки з польських теренів.

Нарівні з Всеволодом Змієнком нині можна згадати й інших визначних українських діячів тієї доби, іменами яких потрібно називати вулиці, про яких варто говорити, розмірковуючи над тим, хто який слід лишив в історії польсько-українських взаємин, а насамперед – в українській історії. Узяти хоча б легендарного повстанського отамана, полковника Армії УНР, керівника низки розвідувальних пунктів військової спецслужби еміграційного уенерівського уряду в Польщі Якова Гальчевського.

У нього неймовірно цікава й драматична біографія, яка заслуговує на відтворення у романах і художніх фільмах.
Саме з пропозицію створити фільм про Якова Гальчевського я звернувся ще у 2016 році до деяких українських кінематографістів після виходу на польські екрани фільму Войцеха Смажовського «Вісла» про події, які в сучасному польському політикумі трактують як «звірства українських націоналістів, скоєних над польським населенням». Мені бачилося, що це може стати своєрідною нашою відповіддю на цей фільм. Не образливою, протиборчою, обвинувачувальною, а виваженою, поміркованою і гідною.

Чому саме про Гальчевського? Посудіть самі. У період Української революції 1917 – 1921 років Яків діяв як активний повстанський отаман на Поділлі, непримиренний до радянської влади. Потім подався на західноукраїнські землі, що на той час були під Польщею, де й надалі боровся з більшовицьким режимом, але вже як співробітник уенерівської спецслужби.

Розвідкою він займався упродовж кількох років, аж поки не надійшла нова пропозиція. Таких активних старшин, як Гальчевський, керівництво Державного Центру УНР намагалося постійно тримати у полі зору і якимось чином організовувати для майбутньої боротьби. З цією метою Симон Петлюра ініціював заходи, щоб українських старшин брали до армії тих держав, на території яких вони проживали.

Президент УНР Андрій Лівицький та Військовий міністр Володимир Сальський направили маршалові Польщі Юзефу Пілсудському меморандум, у якому просили прийняти до польської армії принаймні сто українських старшин, спрямувавши їх до різноманітних військових навчальних закладів, підготовчих курсів, армійських частин та підрозділів. У планах еміграційної української влади навчання у польських закладах та служба в армії Речі Посполитої мали стати важливим етапом підготовки кадрів для майбутньої армії УНР.

Вирішив продовжити військову освіту й подальшу службу у польському війську і Яків Гальчевський, але під іншим прізвищем. У вересні 1930 року він став капітаном Війська Польського Войнаровським. Багато працював над собою і не зважав на спроби польських офіцерів применшити рівень підготовки українських контрактових старшин. Незабаром на вправах із тактики з’ясувалося, що знання всіх без винятку польських капітанів і майорів полку є значно нижчими, ніж у нього. Начальство помітило це і скерувало Войнаровського на Вищі піхотні курси для штабових старшин, які він успішно скінчив. На початку Другої світової війни Яків очолював окремий батальйон «Бродниця» полку Національної Оборони 4-ї польської дивізії. За 18 днів війни він виявив надзвичайну хоробрість. Є згадки про те, що польський генерал Болтуць представляв майора Войнаровського до найвищої нагороди Польщі за героїзм і відчайдушність, що дозволило врятувати життя багатьом польським солдатам, а генерал Бортновський відзначав його у своїх рапортах вищому керівництву держави. Та війна для Польщі швидко закінчилася. А для самого Якова ще й німецьким полоном.

У полоні перебував до січня 1940 року. Після звільнення з допомогою високопосадовців українського еміграційного уряду поїхав до дружини на Холмщину. Там став свідком утисків з боку польської влади до українського населення. Яків не міг цього спокійно споглядати, тому організував комітет Грубешівської повітової української самооборони, який обороняв українців від усілякого свавілля. Та не всім було це до вподоби.

21 березня 1943 року Гальчевський, повертаючись з похорону товариша, вбитого поляками, заїхав у село Переселовичі провідати дружину і сина. Уночі школу, де мешкала родина, оточили три десятки бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет. Сутичка була недовгою. Пораненого отамана витягнули на подвір’я і на очах дитини й дружини закололи багнетами. Поховали Якова Гальчевського у містечку Грубешові на Холмщині. Його могилу свого часу поляки зрівняли із землею. Але нікому не вдалося затьмарити пам’ять про відчайдушного отамана і незламного борця за українську ідею. Вона жива донині.

Чим не сюжет для фільму про українця, який пішов на службу до польської армії, у важку днину став на захист Польщі, з якою зріднився, проявив себе справжнім героєм, а потім загинув від рук… поляків. У цій історії багато любові і ненависті. Але завжди слід пам’ятати, що коли ми сіємо ненависть, то буде ненависть, а коли посіємо любов, то неодмінно буде любов.

Нам слід ретельно виписувати свою національну історію зі своїми героями і гідно їх ушановувати. Без цього будь-яка нація є вразливою і неповноцінною. Якщо ми добре знатимемо й поціновуватиме свій родовід, будемо сильними, навчимося відстоювати свої цінності і свою правоту, нікому не дозволятимемо ображати свою національну гідність, не вдаючись при цьому до образ, дріб’язковості й популізму, тоді питання польсько-українських відносин на побутовому і вищому рівнях перейде в іншу площину, де не буде спекуляцій на крові і трагедіях.

На жаль, у Києві не вдалося знайти на карті вулицю Якова Гальчевського. Добре, що його ім’ям названо хоча б одну з вулиць у Вінниці, на його батьківщині. У Одесі ж, де народився Всеволод Змієнко, його ім’ям названо лише невеличкий провулок. Так само лише провулок перейменували на честь розвідника УНР тієї доби Івана Литвиненка в Сумах. А вулиць, названих на честь, скажімо, розвідника й дипломата Федора Боржинського чи Миколи Красовського годі й шукати на мапах. Про цих непересічних діячів національних спецслужб узагалі мало хто знає.

Водночас, перейменування вулиць – це лише половина справи. Розмірковуючи над цими перейменуваннями і коментарями з цього приводу, слід пам’ятати давній талановитий фільм режисера Тенгіза Абуладзе «Покаяние». У одному з епізодів похилого віку подорожня запитує у місцевої мешканки: «Скажіть, ця дорога приведе до храму?» «Ні, ця дорога не веде до храму», – відповідає та. Із життям на цій вулиці у неї, напевне, пов’язані тяжкі спогади й нерадісні асоціації. Вона вкладає саме такий зміст у свою відповідь. «Тоді навіщо вона потрібна? – дивується подорожня. – Навіщо дорога, якщо вона не приводить до храму?»

Мені здається, що у процесі перейменування вулиць нерідко гарна ідея обмежується самим процесом: внести пропозицію, провести через рішення депутатів, проголосувати, змінити таблички… А далі нерідко процес згасає. І ніхто на тій вулиці достеменно нічого не знає ні про Всеволода Змієнка, ні про Якова Гальчевського, ні про Олександра Греківа, ні про інших незнаних за радянських часів герої нашої національної історії і ще надто мало знаних нині. А саме вони нарівні з нинішніми героями Небесної Сотні і АТО мають цементувати наш родовід, національну ідею, гідність, мають бути своєрідними іконами в національному Храмі, який слід ретельно вибудовувати.

Інакше навіщо перейменовувати вулицю, яка не вестиме до Храму добра, любові, правди, краси, порозуміння?!

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб

14 лютого, у День закоханих, мені пригадалася історія барона Боржинського – дипломата і розвідника, який у непростий період вітчизняної історії був послом Української Держави на Кубані. Чому саме доля цієї людини викликала асоціацію з цією датою?

Річ у тім, що якраз у ніч на 14 лютого 1919 року військово-польовий суд денікінської армії у Юзівці (нинішньому Донецьку) виніс вирок українському дипломатові: «Розстріляти «за ізмєну Росії». Морозної лютневої ночі його вивели десь за околицю міста і одразу виконали вирок у якомусь вибалку, а тіло небіжчика кинули непохованим на мерзлій землі.

Водночас у такий день хочеться оповідати здебільшого про романтичні сторінками історії, а їх у житті Федора Боржинського було немало. Чого варта лише епопея із його одруженням! Але про все послідовно.

Майбутній дипломат і розвідник народився 3 лютого 1879 року у селянській родині села Верхнячка Уманського повіту Київської губернії. У різних джерелах він ще згадується як Федір Конрадович Боржимський або Федір Демидович Макушек. При цьому зазначається, що нібито він був усиновлений польським шляхтичем бароном Конрадом Боржимським, який сприяв здобуттю хлопцем хорошої військової освіти. Цим, начебто, пояснюється і титул барона, який закріпився за ним на все життя.

Але вже сьогодні достеменно відомо, що бароном Федір Боржинський став не одразу, а заслужив цей титул внаслідок успішного виконання низки важливих дипломатичних і розвідувальних місій за кордоном. А ще остаточно з’ясувалося, що він був позашлюбним сином Конрада Боржимського.

Починав Федір військову службу у 1899 році в царській армії рядовим 51-го піхотного Литовського полку у Сімферополі і тоді ще носив прізвище Макушек. Потім навчався у Чугуївському піхотному юнкерському училищі й повернувся на службу до свого полку, де невдовзі набув чину підпрапорщика, а за рік – підпоручика. У 1904 році Федір виявив бажання служити на далеких рубежах Російської імперії. Чим це прагнення обґрунтовував, важко сказати. Зрештою, його клопотання задовольнили, і в подальшому ця зміна місця служби стала переломною у його долі.

Федора перевели до 7-го Східно-Сибірського стрілецького полку, який після початку Російсько-японської війні був відправлений на передову. Там 25-річний підпоручик показав неабияку сміливість, відвагу і молодече завзяття. А ще командири звернули увагу, що Федір вирізнявся вдумливим підходом до виконання поставлених завдань, виваженістю і розсудливістю. Напевне, це зіграло вирішальну роль, коли його рекомендували на здобуття освіти в Східному інституті у Владивостоці. Після чотирирічного навчання його відрядили до штабу Іркутської військової округи для роботи у розвідці.

Упродовж 1910 – 1914 років Боржинський займався розвідувальною роботою у Монголії, Китаї та інших регіонах Далекого Сходу. Його знання китайської, монгольської, бурятської і японської мов були вельми затребуваними. Під виглядом чи то купця, чи вченого він об’їздив багато китайських провінцій і заледве не всю Монголію. Як дійсний член Східно-Сибірського відділу Географічного товариства склав першу детальну географічну карту Монголії, написав наукові роботи з історії, культури та етнографії Монголії і Китаю.

Заодно Федір Боржинський у цей час виконував і розвідувальні завдання. Збереглися відомості про те, що йому доручили одну надзвичайно відповідальну місію: доправити на секретні переговори до Петербурга монгольську делегацію високого рівня, де йому навіть довелося виступати за перекладача на переговорах з прем’єр-міністром Петром Столипіним. Уривчасті відомості про цей період життя дають підстави зробити висновок, що Боржинський досяг неабияких успіхів на ниві таємної дипломатії і зумів набути впливових зв’язків по той бік кордону. Інакше як пояснити, що він отримав від уряду Монголії надзвичайно високе визнання і відповідний титул, який був визнаний російським урядом і прирівняний до дворянського. Так Федір Боржинський став іменуватися бароном. Водночас у всіх анкетах у графі «походження» він як і раніше писав: «з селян Уманського повіту Київської губернії». Тоді ж новоспечений барон вирішив залагодити низку справ, які вже давно накопичилися. Спершу написав рапорт на ім’я обер-квартирмейстера головного управління Генштабу такого змісту: «Прошу височайшого повеління прийняти прізвище й по батькові свого рідного батька Конрада Боржинського». Після одержання дозволу він змінив документи і відтоді уже значився не Макушеком, а Федором Боржинським.

Щасливий був і від того, що у далекому Іркутську знайшов свою долю – одружився з українкою. Його обраницею стала студентка Київського музичного училища, невдовзі перейменованого в консерваторію, красуня Олександра Ващенко. А сталося це так.
Боржинський хотів мати за дружину лише українку. Але там, де він служив, було не просто знайти таку дівчину. До того ж постійні поїздки за кордон із розвідувальними місіями не залишали вільного часу на пошуки судженої. Тому він вирішив дати оголошення до газети. Як «Сибірська шлюбна газета» потрапила на очі молодій Олександрі Ващенко, достеменно невідомо. Можливо барон надіслав оголошення у різні газети, зокрема й до «Одеського шлюбного листка», до міста, де на той час мешкали її батьки. Та як би там не було, дівчина на нього відгукнулася.

Матеріали, які проливають світло на це знайомство, надіслала мені внучка барона Боржинського Града Володимирівнв Соловйова. Ось уривок із цієї сімейної історії, викладений у одному з воєнно-історичних журналів за 2011 рік: «Олександра Володимирівна Ващенко навчалася у Маріїнській гімназії в Одесі, потім два роки в Київській консерваторії – грала на роялі і співала. Зі своїм майбутнім чоловіком Федором Боржимським (так у оригіналі. – Авт.) вона познайомилася через газету за шлюбним оголошенням і, будучи дуже рішучою дівчиною, залишила навчання в консерваторії і поїхала до нього в Іркутськ у супроводі свого батька. Там вони з Федором і повінчалися. А 27 вересня 1912 р. в Одесі народився їхній син Володимир…»

Історія цього знайомства справді неординарна. Уявіть собі: молоденька дівчина із заможної родини полишає все і їде в далекий Сибір хоч і до чоловіка з дворянським титулом та військовим чином штабс-капітана, але ж до зовсім незнайомої їй людини, яку ніколи досі в житті не бачила і нічого про неї не знала, крім коротких відомостей у оголошенні. Її батько на той час був адміністратором Одеського цирку, а ще володів виноградниками під Феодосією, що давало можливість сім’ї безбідно жити і з часом вибрати для доньки пристойну партію з місцевих багатіїв. Але не судилося. Доля розпорядилася по-іншому.

Скільки подружжя прожило разом в Іркутську, невідомо. Лише знаємо, що через два роки після народження сина народилася донька (знову ж таки в Одесі). На той час уже почалася Перша світова війна, і Боржинський опинився на передовій. На фронт він вирушив у складі Іркутської козацької сотні, розгорнутої у дивізіон. Пізніше став сотником Читинського, а потім Хоперського козацького полку. За свідченнями очевидців, воював він, як кажуть, не шкодуючи живота свого, іноді аж до відвертої бравади. Міг піднятися з окопу і пригрозити пальцем чи то кулаком німцям у траншеях навпроти, спровокувавши їх на стрілянину. Неодноразово був поранений. За участь у боях, сміливість і відвагу був нагороджений золотою Георгіївською зброєю і орденами Святого Станіслава IV ступеня і Святої Анни ІІІ ступеня та удостоєний звання підполковника царської армії.

Навесні 1918 року Федір Боржинський опинився на Північному Кавказі. Його захопила ідея створення української державності, і він волів покласти свій досвід і знання на її реалізацію. У період Гетьманату Павла Скоропадського такі фахівці, як він, були особливо затребуваними. Гетьман надавав важливого значення створенню спеціальних служб для збирання інформації про агресивні плани стосовно України й організацію протидії таким намірам.

Одним з ключових регіонів, на який він спрямовував свій погляд, була Кубань. Це зумовлювалося цілою низкою обставин. На той час Кубань і Північний Кавказ стали головною базою Добровольчої армії, очільник якої Антон Денікін не приховував своїх планів з відновлення «єдиної Росії» і знищення суверенних держав і республік, які виникли на її колишніх теренах. Ці плани треба було ретельно відстежувати й збирати інформацію про емісарів, яких засилали в Україну з розвідувальними й підривними цілями.

Попри це, на Кубані знаходилася численна українська етнічна громада, яка прихильно ставилася до Української Держави і з острахом сприймала воєнні приготування Доброармії. Уряд щойно утвореної Кубанської Народної Республіки також волів самостійно наводити лад на своїй території, без втручання із зовні. На міжнародному рівні здійснювалися переговори, які свідчили про близькість за багатьма позиціями, хоча були й розбіжності, які стосувалися майбутнього статусу Кубані.

Аби зреалізувати намічені плани, сторони вирішили обмінятися дипломатичними представництвами на рівні посольств. У ході пошуку підходящих кандидатур було озвучене прізвище Боржинського. Те, що він був розвідником царської армії, аж ніяк не стало перепоною. Навпаки, саме таких фахових офіцерів з досвідом розвідувальної діяльності і знанням кількох іноземних мов у першу чергу залучали на свій бік. Головне, вважали, щоб людина сприймала ідею національної державності і була патріотом України. Федір Боржинський цим критеріям відповідав сповна.

Спершу його у червні 1918 року призначили українським державним консулом у П’ятигорську. А 20 вересня того ж року він отримав від гетьмана Скоропадського звання полковника і призначення повноважним представником Української Держави на Кубані.
Одразу ж по прибутті до П’ятигорська Боржинський надіслав свій перший таємний звіт голові МЗС Української Держави. У ньому він інформував про визрівання конфлікту між кубанським урядом і командуванням Добровольчої армії, що грубо порушувало традиційне козацьке самоврядування й перешкоджало скликанню Військової ради, яка мала прийняти конституцію Кубанської Республіки. А ще він звертав увагу на те, що проти молодої Української Держави на Кубані розгортається справжня інформаційна війна, яку ведуть представники російських шовіністичних організацій.

Невдовзі за його сприяння місцева «Просвіта» розгорнула видавництво книг, друк газет і навчання українською мовою. Це стало приводом для злісних нападок на гетьманського посла з боку російських політичних сил, які не бажали миритися з утвердженням на карті світу України як самостійної держави. Редактор катеринодарської газети «Великая Россия» Василь Шульгин та подібні йому захисники Росії на сторінках своїх газет влаштували справжнє цькування Боржинського. Що тільки про нього не вигадували: буцімто він ніякий не офіцер, а самозванець, що мав погану репутацію під час служби, був хабарником і казнокрадом.

У цій ситуації Боржинський намагався поводитись як дипломат, а не як бойовий офіцер, інакше з’ясування стосунків з Василем Шульгиним та його поплічниками могло завершитися плачевно, від чого постраждала б справа. Ті, хто знав посла по роботі у Катеринодарі, відзначали його врівноваженість і толерантність.

Ось як відгукувався про нього очевидець тих подій Микита Мандрика – доктор права з Вінніпегу, український літературознавець, публіцист, учений і дипломат: «Вихований, освічений, коректний і спокійний, він справляв дуже хороше враження. За зовнішністю він був типовий українець – середнього зросту, худорлявий, темний шатен, з довгими запорозькими вусами, розумним, лагідним поглядом. Одягався він у форму українського військового старшини (офіцера), в синій жупан… Він знав відмінно англійську мову, і між ним та англійським представником Фоком встановилися приятельські взаємини (вони жили vis-à-vis); це сприяло розсіюванню тих брехливих тенденційних відомостей про Україну та її національних діячів, якими засмічувались голови іноземців верхами Добрармії і такими добровольцями, як В. В. Шульгин».

Незважаючи на тиск, Боржинський і надалі наполегливо робив свою справу. Маючи добрі звя’зки з-поміж кубанців, він розгорнув активну роботу, спрямовану на утвердження в краї доброзичливого ставлення до України, об’єднання співвітчизників навколо посольства, видання власної газети. Та на заваді цих зусиль дипломата і розвідника стала денікінська контррозвідка.
У ніч проти 20 листопада 1918 року агенти Добровольчої армії увірвалися до приміщення українського посольства, зробили обшук, забрали офіційні документи і самого секретаря посольства Костянтина Поливана. Права Кубані та України були грубо попрані. Цим актом командування Добровольчої армії відкрито задекларувало, що не визнає ні України, ні Кубані як самостійних державних утворень.
На жаль, Кубанський уряд не відреагував належним чином на таку протиправну акцію. Відчуваючи безкарність, денікінці за кілька днів знову увірвалися до приміщення українського посольства, зірвали український прапор і на цей раз арештували посла Боржинського. Лише після цього Кубанська рада висловила свій протест, заявивши, що не вважає допустимим, аби на території Кубані чинилися насильства над представниками держав, які не перебувають із кубанцями у стані війни. Зрештою Боржинського випустили, але поставили вимогу, аби він негайно залишив Кубань.

У цей час у міру зростання успіхів Добровольчої армії та просування її на Донському фронті, влада кубанського уряду з кожним днем втрачала свої позиції. Денікінці почали масово переслідувати тих, хто мав ті чи інші ознаки українського. Їх звинувачували у петлюрівщині. Насильства і вбивства стали звичним явищем. Денікінці наполегливо вправлялися у вбиванні шомполами і нагаями етнічним українцям та іншим незгодним з новою політикою місцевим мешканцям «бєспрєкословной любві к старшему брату».

Федір Боржинський від імені українського посольства рішуче засуджував такі дії представників Добровольчої армії, та його заяви просто ігнорували. Понад те, він неодноразово готував ноти з протестом проти залучення кубанських козачих частин до бойових дій на українському фронті у складі Доброармії. Та це лише дратувало близьке оточення Денікіна, яке підшукувало слушний привід, аби поквитатися з непоступливим українським послом. Згодом така нагода трапилася.
Після того, як на зміну гетьманові Павлу Скоропадському в Україні прийшла Директорія, Федір Боржинський визнав нову владу і вирішив їхати до Києва, аби отримати інструкції щодо подальшої роботи на Кубані. Йому радили добиратися безпечнішим, хоча й довшим шляхом, через Новоросійськ на Одесу. Та він, маючи у своєму розпорядженні вагон першого класу, вирішив їхати через Дон і фронт генерала Май-Маєвського. Май-Маєвський, тоді ще маловідомий воєначальник, займав лінію Маріуполь-Волноваха-Кам’яновугільний район. Вагон Боржинського мав, після проходження території Дону, прослідувати саме через цей фронт.

До почту барона увійшли його секретар, радник з дружинами, помічники та кілька кубанців, які зазнавали переслідувань з боку Добровольчої армії. Кубанський Уряд надав до кордонів Дону почесну варту і взагалі виказав Боржинському велику увагу і сприяння. В Іловайську хтось із супроводу зауважив: «А тепер ви потрапите в інші руки, будьте обережними». Від цих слів у багатьох пасажирів вагону закралося важке передчуття. І воно було небезпідставним…

Після прибуття на залізничну станцію Волновахи дипломатичний вагон оточив озброєний загін військових. Усіх пасажирів вивели і заштовхали у товарний вагон, що стояв на іншій колії, потім вагон причепили до потягу й відправили до головного міста Донбасу. Там помістили до місцевої в’язниці, під яку пристосували приміщення школи.

Суд засідав у ніч з 13 на 14 лютого 1919 року. Складався він з трьох офіцерів-суддів і прокурора. Та це було важко назвати судовим процесом, бо й слідства ніякого не провадили. Боржинському закидали, що він, як офіцер російської армії, перейшов на службу до самозваного українського уряду. Посол поводився з гідністю. За свідченням підлеглих, які зосталися живими, він заявляв, що не вбачає у своїх діях ніякої зради, стверджуючи, що став на службу Українській Державі, землі, де народився й виріс, а на дипломатичній службі робив усе можливе, аби Кубань і Україна жили в мирі.

Та жодні пояснення вже не мали значення. За свідченнями учасників тих подій, пересування посла відстежували з самого Катеринодара за вказівкою Денікіна. Єдине, що той нібито не давав наказу розстрілювати непоступливого посла, лише затримати і повернути на Кубань. А вирок схвалив по телефону генерал Май-Маєвський.

Федора Боржинського поховали десь на околиці Юзівки місцеві робітники. Досі про місце поховання немає жодних відомостей. Його дружина Олександра упродовж нетривалого часу мешкала з дітьми у селі Верхнячці поблизу Умані в батьків Федора Боржинського. Потім з донькою Тетяною поїхала до своїх родичів у Петроград, а син Володя лишився з дідом. У восьмирічному віці він утік з дому і після низки поневірянь розшукав матір із сестрою. Невдовзі він став льотчиком і в роки Другої світової війни служив у бомбардувальній авіації.

А його внучка – Оксана Соловйова успадкувала від талановитої прабабусі любов і хист до музики. Нині вона мешкає в Іспанії і є однією з провідних скрипачок симфонічного оркестру Барселонської опери.

Дотепер, на жаль, не збереглося жодного фотознімка Федора Боржинського. Натомість за словесними описаннями і світлинами близьких родичів, які могли бути схожими на свого легендарного пращура, заслужений художник України Миколай Кочубей написав портрет – своєрідний уявний художній образ. Допоки в архівосховищах не віднайдеться реальна фотографія, таким він лишатиметься для нащадків – у старшинському мундирі, з довгими козацькими вусами, зі спокійним, розумним, проникливим поглядом.

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб

Учора в «Фейсбуці» уважно подивився запис засідання комітету з питань національної безпеки Верховної Ради України. На ньому міністр соціального захисту Андрій Рева, який 1987 року закінчив Ленінградське вище військово-політичне училище імені Ю.В.Андропова, доповідав про проблеми розробки законопроекту щодо підвищення пенсій військовослужбовцям.

М’яко кажучи, розчарував непрофесіоналізмом. Замість того щоб вибачитись за перенесення введення в дію Постанови Кабміну України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», він влаштував «лікнеп», перекладаючи відповідальність на «папєрєдніков». Очевидно спрацював досвід колишнього політпрацівника, військова кар’єра якого завершилась на посаді замполіта роти.

Мало того, що Андрій Рева дезінформував депутатів про термін служби в Збройних Силах СРСР, який був 25, а не 30 календарних років. Він увів членів комітету в оману щодо існування 50% обмеження на розмір пенсійного забезпечення, а також допустив низку інших неточностей. Прикро, що урядовці схоже вже остаточно відмовились від запровадження формули підвищення пенсій пропорційно підвищенню посадових окладів.

Але найбільше здивувало й насторожило те, що, за словами міністра, керівники силових відомств нібито погодились з його пропозиціями розділити військових пенсіонерів на звільнених в запас до 2014 року, і тих, хто звільнився чи буде звільнятися після Революції Гідності. Відтепер, за задумом ініціаторів законопроекту, для першої категорії пенсія буде підвищуватись мінімально, а для другої – максимально. Такого підходу не було навіть після розвалу СРСР, коли Україна взяла на себе зобов’язання виплачувати пенсії громадянам України, які служили Радянському Союзу, а не новій державі, утвореній на його уламках.

Якщо це правда, то очільники військових відомств, кожному з яких старші товариші «переставляли ноги, навчаючи ходити по землі», покрили себе позором. І цю ганьбу вже ніколи не змити дешевими подарунками або вітаннями на День захисника Вітчизни та професійні свята.

Поки не пізно, нехай вони поспілкуються з ветеранами військової служби, які розкажуть їм про те, яке значення свого часу відіграв Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 1992 року. В умовах розвалу економіки й галопуючої інфляції Верховна Рада України знайшла мужність прийняти далекоглядне рішення, яким було встановлено низку пільг, гарантій та компенсацій, щоправда згодом «тимчасово» відмінених. Не те щоб без щомісячних «пайків» чи компенсацій було не прожити, але коли їх відмінили стало ясно – ратну працю військовослужбовців влада не цінує. Саме тоді й почав зароджуватися процес втрати довіри військовослужбовців до керівництва держави.

Довершив гнітюче враження про засідання комітету його голова Сергій Пашинський, який менторським тоном повчав Андрія Реву, що Україні не варто виділяти бюджетні кошти на ветеранські організації учасників збройних конфліктів на території інших держав. А це вже гірше за вирок перебудовних часів: «Ми вас в Афганістан не посилали».

Військові пенсіонери люди освічені й законослухняні. Суворі випробування разом з ними пройшли також члени їх сімей: дружини, які через відсутність страхового стажу змушені зараз отримувати мінімальні пенсії, а також діти, для яких не існувало умов для отримання гарної освіти. Більшість з ветеранів військової служби наївно довіряли державі, добросовісно «тягнучи лямку» до омріяного «дембеля», поневіряючись по гарнізонах, зйомних кімнатах, надіючись, що з виходом на достойну пенсію вони, від сержанта, прапорщика до генерала, будуть надійно захищені гарантіями, встановленими чинним законодавством.

Зіткнувшись з таким зневажливим ставленням чинної влади до себе, колишні військовослужбовці змушені терміново надолужувати прогалини, спричинені забороною займатися політикою. Охочих використати їх у політичній боротьбі достатньо, але вони гуртуються навколо ідеї створення власної опозиційної сили. Здається, що якщо її навіть не встигнуть створити до майбутніх виборів, вибір ветеранів вже зроблено.

Залишки ілюзій щодо ставлення «сучасної політичної еліти» до долі радянських військових пенсіонерів, вщент розніс лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок.

7 лютого 2018 року у програмі «Vox Populi» на телеканалі «ZIK» він закликав взагалі позбавити їх грошових виплат: «Усі ці ветерани-енкаведисти, всі ці ветерани-кагебісти, ці так звані радянські ветерани, які отримували величезні пільги під час окупаційного режиму, який називався Українська Радянська Соціалістична Республіка, вони отримували неспівмірні пенсії, порівняно з іншими пенсіонерами, вони взагалі повинні бути позбавлені, як представники окупаційного режиму, будь-яких матеріальних дотацій сьогодні, при теперішній українській владі».

Отже, все за простим принципом Поліграфа Шарікова і його донора Клима Чугункіна з безсмертного «Собачого серця» М.Булгакова: якщо в одного багато, а іншого мало, потрібно взяти все та й поділити.

А ви кажете, Конституція, законність, не мають права …

Борис Дніпров

Днями директор Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Володимир В’ятрович своєю безапеляційною заявою в черговий раз розколов українське суспільство. 25 січня 2018 року він назвав Михайла Булгакова, Аллу Пугачову, Володимира Висоцького, Віктора Цоя «щупальцями руского мира» і «ефективними інструментами нагадування про єдиний культурний простір». Не втримався він також від демонстрації власного ставлення до культури, яка у розумінні В.В’ятровича, виконує прагматичну роль «фундаменту, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі». Тобто, про культуру, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії, мова не йдеться.

Нищівною критикою на таку заяву відразу ж зреагували авторитетні українські журналісти, діячі культури, пересічні користувачі соціальних мереж. Особливо їх обурили висловлювання про В.Висоцького. Імовірно, В.В’ятрович і сам був спантеличений кількістю людей, які виступили на захист свого права на доступ до творчості всенародно любимого барда, відзначення 80-річчя якого припало на 25 січня 2018 року. Вийшовши з ступору, 28 січня 2018 року директор УІНП дещо пом’якшив свою позицію, заявивши, що він: «Не пропонував забороняти, ні Цоя, ні Висоцького, ні когось іншого, крім тих, хто підтримує російську агресію».

Отже, дякуючи милості високопоставленого чиновника до середньовічної інквізиції цього разу не дійшло. Хоча й війнуло холодком від спогадів про політичну цензуру і «чорні списки» артистів, письменників, художників, які складалися за радянських часів.

Характерно, що відторгнення творчості Володимира Висоцького послідовним націоналістом Володимиром В’ятровичем абсолютно точно співпадає із ставленням до бунтівного поета з боку ортодоксального комуніста Валентина Маланчука, який був секретарем ЦК Компартії України з ідеологічних питань у непростих 1972 – 1979 роках. Про це свідчить історія зірваних ним гастролей В.Висоцького у Кременчуці.

У 60-70-ті роках минулого століття Кременчук був містом зведення крупних промислових гігантів – найкрупніший в Європі нафтопереробний, сталеливарний заводи, завод технічного вуглецю, магістральні нафтові і газопроводи та інші об’єкти. Деяким з них був наданий статус «Всесоюзної комсомольської будови». Через це міськкоми партії і комсомолу мали преференції в організації концертів популярних артистів напряму, тобто поза всілякі Держконцерт, Росконццерт, Москонцерт, Укрконцерт тощо. Дякуючи цьому, на заздрість іншим, у місті побували Софія Ротару, Валентина Толкунова, Геннадій Хазанов, Микола Сліченко, Валерій Ободзінський, вокально-інструментальні ансамблі «Добры молодцы», «Голубые гитары», чеський ансамбль Саші Суботи з Хеленою Вондрачковою, польські «Czerwone gitary», Моніка Клаус і Ханс-Дітер Хенклер з НДР та багато інших вітчизняних і зарубіжних артистів.

14 червня 1975 року на запрошення Кременчуцького міському Компартії України в місто приїхав Володимир Висоцький. Після тривалих перемовин він погодився дати в місті 10 концентрів, по три в день. Один виступ також був запланований в сусідньому Світловодську, де працювала Кременчуцька ГЕС. Квитки були розкуплені миттєво. Через комітети комсомолу вони поширювались також у Києві, Харкові, Донецьку, Полтаві.
Але, коли артист уже поселився в місцевому готелі «Дніпровські зорі» й готувався до виступу, з Києва надійшла сувора команда: «Концерт заборонити». Таку категорична вказівку першому секретарю міському партії М.Козенку дав особисто В.Маланчук, погрожуючи при цьому «відібрати партійний квиток».
Дізнавшись про відміну концертів В.Висоцький задав лише одне питання: «Чому ж вони роблять з мене аргентинського шпигуна»?

Секретар міському комсомолу М.Гусев, якому було доручено повідомити артисту цю прикру новину, згадує: «Тут же він почав заспокоювати мене. Почав говорити, що до останнього дня дивувався, що в Україні він зможе виступити. Розповідав, що його зустрічають секретарі обкомів партії в Забайкаллі, Далекому Сході, на кораблях ВМФ, Магадані тощо. Дістав програму концерту, розраховану на 2,5 години: пісні військові, патріотичні, ліричні, сцени з спектаклів».

І все ж таки, «квартирник» В.Висоцького в Кременчуці відбувся. Зберігся навіть запис 6 пісень, які артист виконав на прохання організаторів невдалих гастролей. Серед них – відома пісня «Дорога» зі словами «Дорога, а в дороге МАЗ». Кременчужани попросили, щоб автор дещо змінив текст і проспівав замість МАЗ – КрАЗ. «Та якось незручно, що в дорозі ваш КрАЗ застряв. Не образитесь? Але можна й КрАЗ поставити, все одне римується», – відповів В.Висоцький і проспівав пісню з оригінальним авторським відступом.

Зараз на будинку, де лунав голос всесвітньо відомого барда встановлена пам’ятна дошка.

В.Висоцький ще за життя став символом епохи. Тому не дивно, що сучасна Росія прагне монополізувати право на інтерпретацію його творчості з метою пропаганди ідеології «РуSSкого мира». Одне із свідчень – проведення російськими «мистецтвознавцями у цивільному» в Варшаві вже VІ Міжнародного фестивалю пісень і поезії В.Висоцького. Його щорічним організатором виступає такий собі Фонд зближення культур, за підтримки Асоціації співробітництва «Польща-Схід».

То можливо замість навішування ідеологічних ярликів нашим хуторянським чиновникам від «історичної пам’яті» варто дослідити й довести українцям правдиву інформацію про київські, полтавські, житомирські коріння старовинного єврейського роду Висоцьких, з’ясувати, як він ставився до української культури та її видатних діячів? Культура ж не має національностей, а належить до загальнолюдських цінностей, хоча й використовується часто як інструмент політики, як правило, недобросовісної.

До речі, 1979 року «молодого і перспективного» В.Маланчука з посади секретаря ЦК КПУ відправили у відставку. До 1984 року він викладав історію КПРС в Київському політехнічному інституті, помер у 55 років. Подейкують, що перед смертю він зловживав алкоголем. Від прізвища головного компартійного ідеолога України у народній пам’яті залишився хіба що термін «маланчуківщина». Таку умовну назву отримав ідеологічний диктат у духовній сфері суспільного життя УРСР, який на початку 70-х років супроводжувався переслідуванням українських націоналістів, політичними доносами, гонінням на письменників тощо.

Вважається, що у В.Маланчука були на те особисті причини: його батька, секретаря Лопатинського райкому партії на Львівщині Юхима Маланчука в лютому 1945 року вбили бандерівці.

Відомий український письменник та політичний діяч Володимир Винниченко писав, що українську історію без заспокійливого (брому) читати неможливо. Не можна й тлумачити її за шаблонами, створеними без врахування альтернативних точок зору. Адже далеко не все, що не співпадає з думкою керівництва УІНП на історію України вороже чи інспіроване «п’ятою колоною». Тим більше, що з боку серйозних істориків США, Євросоюзу, Ізраїлю на адресу В.В’ятровича, який очолює установу, що входить до структури Кабінету Міністрів України і «реалізує державну політику у сфері відновлення і збереження національної пам’яті Українського народу», неодноразово лунали обвинувачення у фальсифікації історичних документів.

Борис Дніпров