Автор: Редакція

Рада Федерації Федеральних Зборів РФ 13 лютого поточного року задовольнила прохання одного з видних «єдиноросів» Франца Клінцевича про відставку з посади першого заступника Голови комітету з оборони і безпеки.

Розжалуваний російський «яструб» до чергових парламентських виборів залишиться рядовим сенатором, але всім зрозуміло, що разом із статусом він втратив ще й прихильність Кремля.

Хоча до цього Президент РФ Володимир Путін частенько й щедро відзначав бувалого полковника, ветерана Повітряно-десантних військ, Голову Російської Ради ветеранів Афганістану високими державними нагородами: 2003 – орденом Дружби, 2012 – орденом Олександра Невського, 2014 – орденом «За заслуги перед Вітчизною».

Попри запевнення Голови Ради Федерації Валентини Матвієнко у тому, що відставка Франца Клінцевича обумовлена необхідністю планової ротації керівників парламентських комітетів, російські засоби масової інформації несподівано зарясніли версіями щодо причин буденного кадрового рішення. Тон задала популярна в Росії газета «Ведомости». Головною причиною зняття з посади «непотоплюваного» сенатора вона назвала надмірну медійність і неприязне ставлення до нього керівництва Міністерства оборони РФ. У розмові з кореспондентом російського видання «Ъ» Франц Клінцевич й сам недвозначно натякнув, що «постраждав за відкритість, яка подобалась не всім», маючи на увазі невдоволення МО РФ його коментарями бойових дій РФ у Сирії.

Аналізуючи причини відставки Франца Клінцевича, журналісти пригадали, що своєю поведінкою він дійсно неодноразово підтверджував справедливість армійської істини: «Чим більше спить десантник, тим менше від нього шкоди». Так, 2012 року він заявляв про наміри викупити будинок в австрійському місті Браунау-на-Інні, де народився Адольф Гітлер, щоб потім його знести. 2014 року сенатор виступив з ініціативою перегляду рішення З’їзду народних депутатів СРСР від 1989 року, яким засуджувалось введення радянських військ в Афганістан. Влітку 2016 року Франц Клінцевич закликав провести парламентські слухання по питанню згубності комп’ютерної гри «Pokemon GO». На його переконання, не безробіття, алкоголізм чи інші соціальні проблеми, а саме ловля росіянами покемонів може стати «небезпечним інструментом створення деструктивних процесів». 2017 року Франц Клінцевіч запропонував відновити радянську військову базу на Кубі.

Після таких перлів, народжених деформованим військовими статутами й настановами мозком Франца Клінцевича, російську громадськість вже було важко здивувати публічними витівками сенатора. Наприклад, 2016 року Рада Федерації аж ніяк не зреагувала на винесення судом обвинувального вироку з вимогою до Франца Клінцевича сплатити борг у розмірі майже 300 000 рублів за відпочинок у реабілітаційному центрі «Русь» – колишньому санаторії управління справами ЦК КПРС. Там, в апартаментах «люкс», де колись полюбляв зупинятись Михайло Горбачов, сенатор провів романтичну новорічну ніч із своєю супутницею Іриною Лімаєвою.

Однак найгучніший скандал пов’язаний із конфліктом Франца Клінцевича з Головою загальноросійської громадської організації інвалідів війни в Афганістані Андрієм Чепурним. Дійшло до того, що в квітні минулого року на засіданні Держради, в прямому ефірі російських телеканалів той поскаржився Володимиру Путіну на лист, нібито отриманий від Франца Клінцевича. У ньому сенатор натякав на близькість до чинного Голови Державної Думи РФ В’ячеслава Володіна, якого називав «наступником глави держави». Природно, впійманий на гарячому Франц Клінцевич, спростував цей факт, а в оточенні спікера Держдуми також дистанціювались від скандалу, обізвавши обох учасників конфлікту «контуженими».

Потужні залпи кремлівських інформаційних військ нагадували операцію прикриття справжніх мотивів відставки Франца Клінцевича, які хтось ретельно прагнув приховати. Несподівано до обговорення його подальшої долі долучився український сайт «Кореспондент.нет». 20 березня 2018 року журналіст Сергій Лозовський розмістив на ньому статтю «Белые вороны российской политики?». Посилаючись на анонімні джерела, автор натякав на тотожність позицій щодо анексії Криму Франца Клінцевича й кандидата в Президенти РФ Ксенії Собчак. У своєму близькому оточенні сенатор нібито заявляв: «Варварське захоплення Криму, коли ми поступилися нормами міжнародного права, поставило під удар репутацію й авторитет країни. Нашим нащадкам доведеться довго розраховуватись за це поспішне й недалекоглядне рішення, прийняте в пилу пристрастей, від образи, не знаю ще чому… Здоровим глуздом це не пояснити».

Навіщо сайт «Кореспондент.нет», власником якого з 2013 року є один з біглих «гаманців» Партії регіонів Сергій Курченко, поширив таку інформацію, стало зрозумілим через тиждень. Тоді на сайті «Сhange.org» (https://www.change.org/) з’явилась наспіх сфальсифікована електронна петиція Петру Порошенку (на сайті Президента України її не було – примітка автора) з проханням зняти з Франца Клінцевича заборону на в’їзд в Україну через його нібито проукраїнську позицію.

Спеціалісти інформаційних воєн добре знають, що так робиться у тих випадках, коли для привернення уваги до проблеми чи конкретної особи спочатку поширюється сенсаційна теза, яку в подальшому використовують як інформаційний привід для оприлюднення ставлення до неї. Отже, щойно в мережі Інтернет з’явилася перша згадка про фейкову «петицію», російський сенатор відразу ж почав її гнівно «спростовувати», демонструючи вірність політиці Путіна. «Це груба провокація. Не знаю, кому я так насолив. Я завжди підтримував возз’єднання Криму з Росією», – заявив Франц Клінцевич в інтерв’ю інформаційному агентству «Політика сьогодні» 28 березня 2018 року.

Російська громадськість так би й залишилася в невіданні щодо істинних мотивів політичної опали Франца Клінцевича, якби не «покаянний» лист такого собі «в’язня тюрми «Лефортово» Сергія Соколова, який поширила російська агенція РБК 5 квітня 2018 року. У ньому, заарештований ФСБ РФ колишній охоронник Бориса Березовського, фактично зізнався у фальсифікації компрометуючих відомостей про російських високопосадовців, у тому числі – спікера державної Думи РФ В’ячеслава Володіна. Попри те, що прізвище Франца Клінцевича серед замовників компромату у листі Сергія Соколова не фігурує, експерти безпомилково «вирахували» не тільки його, а й спільника. На їхню думку, Франц Клінцевич діяв у змові з Повноважним представником Президента в Приволзькому федеральному окрузі (ПФО) Михайлом Бабічем. Слід нагадати, що цей колишній офіцер – десантник ВДВ, потім КДБ СРСР, котрий з 2002 по 2003 роки очолював уряд Чечні, а 2014-го активно підтримував анексію Криму, 2016 року ледь не став Послом РФ в Україні. Збутися планам Кремля не судилося тільки через непоступливу позицію Києва. Окрім прагнення реалізувати себе на дипломатичному поприщі, мрії амбітного Михайла Бабіча були пов’язані також із бажанням зробити кар’єру в Адміністрації Президента РФ (АП РФ). Але для цього йому треба було змістити з посади першого заступника керівника АП РФ В’ячеслава Володіна. Ось тут і знадобились таланти й зв’язки Франца Клінцевича, котрий долучив Сергія Соколова до операції з дискредитації Володіна як «агента спецслужб США».

Співпраця між ними на ниві політичної провокації тривала вже не один рік. Свого часу, для отримання відповідного досвіду сенатор навіть приставив до Сергія Соколова свого сина Андрія Клінцевича, також колишнього офіцера-десантника. Ця «молода зірка» російського політичного бомонду з легкістю зійшлася з визнаним майстром політичної провокації. Преса не повідомляла, чим вони займались, неодноразово відвідуючи Україну. Хоча тепер не складно й здогадатись – за участь у анексії Криму Володимир Путін нагородив Андрія Клінцевича Почесною грамотою Президента РФ. Для забезпечення надійного зв’язку з Михайлом Бабічем – головним замовником компромату на Володіна, Андрій Клінцевич був призначений в апарат Повноважного представника Президента РФ в ПФО, де йому належало вдосконалювати навички фальсифікатора-початківця.

Без перебільшення, одкровення Сергія Соколова шокувало російську громадськість. Один з найближчих соратників Володіна, депутат Державної Думи РФ від Саратовської області Микола Панков не приховував свого обурення: «Він (Клінцевич) багато років був поруч, працював з нами. Ну як це може бути? Якщо це так, то в мене немає виправдань для такого «вчинку»… Той факт, що він за своєю військовою спеціальністю «провокатор», він признавався багатьом. Але ж не до такої міри». Депутат мав на увазі військову спеціальність Франца Клінцевича, який після підготовки у Військовому інституті іноземних мов протягом 1985-1986 років служив Афганістані «старшим інструктором політвідділу з спеціальної пропаганди» 345 окремого парашутно-десантного полку.

Хто ж такий Сергій Соколов? Як із «Лефортово» – донедавна суворого Слідчого ізолятора КДБ-ФСБ міг вислизнути його лист й опинитися в найбільшому недержавному медіа-холдингу «РБК»? Чи варто вірити гучним викривальним заявам автора?

В Україні Сергій Соколов став відомий широкому загалу в серпні минулого року. Тоді Голова Служби безпеки України Василь Грицак на брифінгу, присвяченому успішній реалізації операції з припинення злочинної діяльності російського товариства з обмеженою відповідальністю «Федеральный информационный центр «Аналитика и безопасность», звинуватив його співробітників у виконанні завдань ФСБ РФ з організації і проведення терористичної діяльності. Чільне місце у викритій злочинній схемі займав Сергій Соколов. Саме він керував діями цивільної дружини, громадянки України Дар’ї Мастікашевої та її спільника Олександра Каратая з вербування трьох колишніх учасників АТО для вчинення терористичних актів у Москві та інших містах Росії. Робилося це з метою подальшого звинувачення української влади у перенесенні практики терору на територію Російської Федерації. Гучне «викриття» ФСБ РФ організованої Сергієм Соколовим української групи диверсантів-терористів Кремль міг використати не тільки з метою дискредитації політики Києва з врегулювання конфлікту на Донбасі, але й для розв’язання широкомасштабної агресії під приводом захисту «РуSSкого мира» в Україні.

На жаль, через недовіру до чинної влади та завдяки безглуздим коментарям деяких «диванних експертів», у тому числі колишніх співробітників спецслужб, українська громадськість сприйняла інформацію Голови СБУ з певною долею скепсису. Вітчизняні журналісти з більшим ентузіазмом «переспівували» витягнуті з Інтернету коментарі Сергія Соколова та адвокатів його спільників, затриманих в Україні. А ті безперестанку стверджували, що кримінальна справа проти Дар’ї Мастікашевої нібито сфабрикована СБУ з помсти за розслідування ФИЦ «Аналитика и безопастность» про зв’язки українських спецслужб з організованими злочинними угрупованнями.

Однак у січні 2018 року ФСБ РФ несподівано заарештувала Сергія Соколова й разом з ним ще трьох співробітників ФИЦ «Аналитика и безопасность».

Арештованих звинуватили у незаконному обігу зброї (стаття 222 КК РФ) і вибухівки (222.ч.1 КК РФ), їх також перевіряють на причетність до інсценування терактів на замовлення російських конкурентів у сфері бізнесу. Характерно, що коли суд обирав Соколову міру запобіжного заходу він публічно заявив, що нібито був заарештований ФСБ РФ «за наводкою СБ України». Раз так, то залишається зіставити факти і знайти причинно-наслідковий зв’язок між ними.

Отже, арешт Сергія Соколова припав на 16 січня 2018 року. На перевірку й процесуальне закріплення його зізнань потребувалось не менше місяця. Тобто, перші доповіді ФСБ РФ Володимиру Путіну відбулися наприкінці січня – на початку лютого 2018 року. Відтак, відставка з посади першого заступника Голови комітету Ради Федерації Франца Клінцкевича, яка сталася 13 лютого 2018 року, цілком може бути одним з перших управлінських рішень Президента РФ. Як любить повторювати головний «рупор Кремля» Дмитро Кисельов: «Збіг? Випадковість? Не думаю».

Історія з Сергієм Соколовим настільки вразила відомого російського письменника Сергія Лойко, що той зняв документальний фільм «Гібридна історія».

Прикро, але судячи з відгуків у соціальних мережах, багато хто в Україні сприйняв професійно зроблене розслідування військового журналіста індиферентно. На відміну від Москви, де його переглянули з явним інтересом, особливо на Луб’янці. Найбільше налякали «вірних наступників Єжова й Берії» роздуми журналіста про схожість провокації, яку готував Сергій Соколов, із підривом будинків у Буйнакську, Волгодонську, Москві, резонансним «навчанням» російських чекістів у Рязані 1999 року. Як відомо, в причетності до їх вчинення підозрюється керівництво ФСБ РФ і саме з цих кривавих злочинів почалось сходження Володимира Путіна на політичний олімп.

Очевидно, щоб відвернути підозру в зв’язках Луб’янки із ФИЦ «Аналитика и безопасность» й зберегти «важкі фігури» у «шаховій партії» з СБ України, керівництво ФСБ РФ вирішило пожертвувати не тільки «пішаком» – Сергієм Соколовим, але й «офіцером» – Францем Клінцевичем. Скоріш за все, саме для цього під контролем ФСБ РФ на світ з’явився «покаянний» лист «в’язня Лефортово». Якщо відкинути особисті одкровення автора, «в сухому залишку» залишаться зізнання Сергія Соколова в тому, що до підготовки провокації за участю ветеранів АТО Луб’янка нібито не причетна: «… У моїй останній роботі, за яку я затриманий, мова в тому числі йшла про відверту провокацію і дискредитацію Української держави…». Слабо віриться у те, що окрім Франца Клінцевича, ми колись дізнаємось імена інших «високопоставлених замовників» гучних провокацій. Занадто вже високою є ймовірність того, що під час слідства Сергій Соколов раптово помре або покінчить життя самогубством. Невипадково ж він був заарештований ФСБ РФ саме тоді, коли був готовий приїхати в Україну й дати свідчення.

Поки російське суспільство жваво обговорює лист Сергія Соколова, його автор продовжує перебувати за ґратами. Тим часом, найближчий спільник «в’язня Лефортово» Франц Клінцевич не злазить з російських телеекранів. З подвоєною енергією він нещадного таврує США за Сирію, гнівно клеймить Велику Британію за звинувачення Росії в отруєнні Скрипалів, поблажливо признається в симпатіях до Надії Савченко тощо. Очевидно «підбитий» сенатор має підстави розраховувати на те, що Кремль пробачить йому нанесення репутаційних збитків. Начальником департаменту з реалізації громадських проектів Апарату Представника Президента РФ в Приволзькому федеральному окрузі продовжує працювати його син – Андрій Клінцевич. Що й не дивно, бо саме представництво Президента РФ в ПФО, як ні в чому не бувало, очолює Михайло Бабич. Від жодного з них журналістам поки що не вдалося отримати будь-яких коментарів «покаянного листа» Сергія Соколова.

Характерно, що всіх фігурантів скандалу об’єднує причетність до офіцерського корпусу – троє колишніх десантників і один випускник Академії МВС СРСР. Можна сперечатись щодо причин поступової втрати ними честі, гідності й деградації до рівня дешевих провокаторів. Хоча й без глибокого аналізу очевидне є неймовірним: до Володимира Путіна, який сам колись був офіцером і вважається «асом розвідки», жоден Верховний Головнокомандувач Збройних Сил СРСР чи РФ так відверто не культивував в армійському середовищі зневагу до міжнародних зобов’язань, лукавство, брехливість та підступність, попирав пам’ять про військове братство народів колишнього СРСР.

Анексією українського Криму, військовою агресією на Донбасі, знищенням своїх політичних опонентів Володимир Путін прирік себе на безчестя, бо ще в далекі середні віки Ніколло Макіавеллі сформулював таку істину: «… не можна назвати доблестю вбивство співгромадян, зраду, віроломство, жорстокість і нечестивість: усім цим можна здобути владу, але не славу».

Борис Дніпров

Галасливі мітинги націоналістів під стінами дипломатичних представництв у Києві й Варшаві, акти вандалізму та руйнування пам’ятників, публічне знищення державної символіки – ось найбільш характерні прояви міжнаціональної ворожнечі, які почастішали після прийняття Сеймом Республіки Польща сумнозвісного закону «Про внесення змін до закону про Інститут національної пам’яті – Комісію з переслідування злочинів проти польського народу і деяких інших законів». До цього переліку слід додати також надмірно ретельний митний огляд громадян України співробітниками польської Митної служба («Sluzba Celna») при перетині кордону, масове приниження українських заробітчан, а також факти побиття наших співвітчизників за характерний акцент.

З 1 березня 2018 року польське правосуддя отримало ще й право нещадно карати всіх, хто заперечуватиме злочини «українських націоналістів». Мова йде про те, що згідно з прийнятим законом до «нацистських злочинів», «комуністичних злочинів», «інших злочинів проти миру, людяності і воєнних злочинів» додано «злочини українських націоналістів і членів українських формацій – колабораціоністів Третього рейху Німеччини». Закон, який в Україні нарекли «антибандерівським», розтлумачив, що під такими злочинами слід розуміти: «… дії, вчинені українськими націоналістами в 1925-1950 роках, які полягають у застосуванні сили, терору чи інших форм порушення прав людини щодо індивідуальних осіб чи суспільних груп. Злочином українських націоналістів чи членів українських формацій – колабораціоністів Третього рейху Німеччини є також участь у винищенні єврейського населення чи геноциді громадян ІІ Речі Посполитої на теренах Волині і Східної Малопольщі».

Мало того, що таким чином польський парламент переклав відповідальність за вчинення акцій Голокосту в окупованій Польщі здебільшого на українців. Відтепер у польському національному законодавстві фігурує «Східна Малопольща», якою у міжвоєнний період називали Львівське, Тарнопольське і Станіславське воєводства Другої Речі Посполитої. Зараз ця територія розділена між Підкарпатським воєводством Польщі та Україною (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області). Це все одне, щоб у нормативних актах РФ з’явився термін «Новоросія» в значенні територій сучасної України.

Реакція Києва на польський «історичний закон» не забарилася. Його одностайно засудили Президент, Верховна Рада, РНБО, МЗС України, визнавши таким, що суперечить історичній правді, демократичним цінностям і стратегічному партнерству двох сусідніх держав.

З гнівним осудом скандального рішення польського парламенту виступили також США й країни Євросоюзу, які відверто пригрозили Польщі негативними наслідками. Але найбільше обурення польський «історичний закон» викликав у Державі Ізраїль. Прем’єр-міністр цієї країни Біньямін Нетаньяху заявив, що його країна «не буде миритися з викривленням правди, переписуванням історії чи запереченням Голокосту». Його заяву підтримав також ізраїльський Кнесет та світова єврейська спільнота.

У чому ж причина такої одностайності? Невже США і Євросоюз консолідувались аби рішуче підтримати Україну, а в Ізраїлі раптом вирішили відмовитись від обвинувачень українських націоналістів і вояків УПА в убивствах євреїв під час Другої світової війни? Адже ще зовсім недавно про це заявляв Президент Держави Ізраїль Реувен Рівлін, виступаючи з трибуни Верховної Ради України, очевидно сплутавши її з кафедрою Кнесету.

Відповідь очевидна: як в Ізраїлі так і на Заході ніхто не збирається виступати в ролі адвоката України в її історичному спорі з Польщею. Їхнє обурення спричинене зовсім не «антибандерівською» спрямованістю польського «історичного закону», а його статтею 55а. Нагадаємо, що нею вводиться відповідальність для громадян Польщі й іноземців, «хто публічно й всупереч фактам приписує польському народові чи польській державі відповідальність чи співвідповідальність за вчинені Третім рейхом Німеччини нацистські злочини…, чи за інші злочини проти миру, людяності чи воєнні злочини, або в інший спосіб грубо применшує відповідальність дійсних виконавців тих злочинів…».

В Ізраїлі переконані, що в такий спосіб уряд Польщі хоче «відбілити» історію польського народу, в якій мали місце чисельні випадки вбивств поляками єврейського населення. На думку ізраїльтян, ця норма Закону може бути використана для переслідування євреїв чи єврейських організацій, які свідчитимуть про злочини поляків проти євреїв.

У відповідь на закиди Тель-Авіву Варшава намагається вибудовувати стратегію захисту. Насамперед, визнаючи незаперечні факти, які Інститут національної пам’яті (ІНП) Польщі вважає вже достатньо повно дослідженими, польські історичні політики наполягають на тому, що прояви польського антисемітизму в часи Другої світової війни були «поодинокими випадками». Утім, ця теза суперечить спогадам очевидців єврейських погромів, результатам досліджень інституту історії Голокосту «Яд Вашем» і висновкам ізраїльських істориків. За їхніми даними в знищенні євреїв брали участь як польські колабораціоністи, так і польські націоналісти.

Найбільш відомий випадок – знищення єврейського населення містечка Єдвабне. До 2001 року вважалось, що погром у Єдвабне в липні 1941 року вчинили німецькі карателі, аж поки американський історик Ян Томаш Гросс у своїй роботі «Сусіди: історія Голокосту єврейського народу» («Sąsiedzi: Historia zagłady zydowskiego miasteczka») не осмілився відкрито написати про організацію варварської різанини й спалення єврейського населення цього містечка поляками ініціативно, без допомоги й втручання німців.

Оцінки масштабів злочину різняться. Ян Томаш Грос називає цифру понад 1500 загиблих, фахівці ІНП вважають її перебільшеною, стверджуючи, що число жертв погрому становила від 340 до 350 осіб, у тому числі жінки та діти.

Фрагмент пам’ятника жертвам погрому в Єдвабному
Таких «поодиноких випадків» на території окупованої Польщі було чимало. Газета «Жечпосполита» («Rzeczpospolita») 5 травня 2000 року писала про знищення єврейського населення руками місцевих поляків у Вонсоші, Візні, Радзілуві, Щучині. Про масове вбивство євреїв в Рожанах залишив спогади колишній Прем’єр-міністр Ізраїлю, лауреат Нобелівської премії миру (1994) Іцхак Рабін, авторитет якого визнається більшістю політиків світового рівня. Вважається, що всього поляками було організовано не менше тридцяти погромів і масових репресій, вчинених у 24 населених пунктах (Яков Эттингер. Паракдоксы польско-еврейских отношений//Лехаим: журнал. – Август 2001. – №8).

У березні 2011 року в Польщі вийшла ще одна робота Яна Томаша Гросса «Золотий врожай», де розповідається про те, як польські селяни під час Другої світової війни в пошуках золота й дорогоцінностей викопували останки євреїв з братських могил. Вона розколола польське суспільство, а її оцінки істориками були діаметрально протилежними. Одні звинувачували автора в бажанні здобути сенсаційну славу й отримати від цього «золоті» дивіденди. Інші намагалися виправдати польських селян, пояснюючи їхній антисемітизм бідністю й жадобою наживи. Було чимало й таких, хто підтримав висновки американського дослідника, закликавши польське суспільство подивитись правді в очі. Серед них – польський історик Аліна Скибінська.

Її інтерв’ю «Селяни вбивали євреїв – розповідь про книгу Гросса» (Chłopi mordowali Żydów – rozmowa o książce Grossa) газеті «Жечпосполита» від 12 січня 2011 року було присвячене презентації книги американського історика (http://www.rp.pl/artykul/592972-Chlopi-mordowali-Zydow-rozmowa-o-ksiazce-Grossa.html). У ньому Аліна Скибінська висловилась щодо мотивів жорстокості поляків: «По-перше, це був страх. Страх перед німцями і похідний страх від розпоряджень окупаційної влади – страх перед сусідами. І, по-друге, і це, мабуть ключ до розуміння того страшного явища – вбивцями керувала жадність. Убивство чи доносительство на єврея було засобом легкого збагачення, покращення матеріальної ситуації. Німці платили за участь в облавах і за виловлювання євреїв. Це невеликі грошові суми, алкоголь, цукор, цигарки. Насамперед, розраховували на те, що було у євреїв. Готівкові гроші чи біжутерія. Цінною добичею були одежа й взуття».

Польський історик розповіла також про деякі деталі дискусії навколо визначення точної кількості євреїв, які стали жертвами польських колабораціоністів й націоналістів під час Другої світової війни. За її словами, така цифра наразі встановлюється. Ян Томаш Гросс допускає, що їх кількість може становити 200 000 людей, але більш точні підрахунки можна буде зробити вже після опрацювання судових процесів над злочинцями, причетними до організації масового винищення євреїв на території окупованої Польщі.

Якими б не були справжні масштаби, але вже зараз є достатньо підстав стверджувати, що раболіпство, підлабузництво поляків перед німецькими окупантами, а також жорстокість і хабарництво у ставленні до євреїв, на окупованій території Польщі набуло таких масштабів, що стало явищем, яке отримало назву «шмальцовництво» («Szmalcownictwo»). До Другої світової війни цей жаргонний термін вживався у декількох значеннях щодо контрабандистів, скупників краденого, хабарників. Однак під час окупації «шмальцовниками» почали називати поляків, які доносили окупаційній владі на євреїв, вимагали хабарів від євреїв в обмін на збереження таємниці, а також поляків, які їх переховували.

Характерно, що масові антисемітські акції Польщі продовжувались і після завершення Другої світової війни. Найбільш відома з них – єврейський погром у місті Кельце, внаслідок якого було по-звірячому вбито 42 людини і понад 50 чоловік поранено.

Окрім заперечення масового характеру участі поляків у антиєврейських акціях, сучасні польські політики стверджують, що в роки Другої світової війни не було суто польських організаційних структур, які б співробітничали з нацистами. Як не було й польських органів державної влади чи місцевого самоврядування, котрі б приймали програмні рішення про фізичне знищення єврейського мирного населення. А раз так, то Польща має повне право переслідувати по закону тих, хто всупереч фактам звинувачуватиме весь польський народ чи польську державу у вчиненні злочинів проти людяності, зокрема участь у Голокості, применшуватиме роль реальних виконавців таких злочинів, а також використовуватиме термін «польські концтабори» в значенні «таборів смерті», створених нацистами на території окупованої Польщі в роки Другої світової війни.

Вживання терміну «польський» щодо нацистських концтаборів Освенцім, Треблінка, Майданек, Хелмно, Белжец і Сабібор дійсно недоречне. Але як бути з концтаборами, створеними самими поляками у міжвоєнний період? Мова йде про концтабір у місті Тухоль, де з 1919 по 1921 роки утримувались тисячі полонених червоноармійців, у тому числі українці, частина з яких загинула від голоду й інфекційних захворювань. А також концтабір у місті Береза-Картуська, де з 1934 по 1939 роки перебували ув’язненими противники режиму Юзефа Пілсудського – комуністи, діячі єврейського, українського і білоруського національних рухів. Їх тепер що належить називати польськими «таборами відпочинку»?

Полеміка між Ізраїлем і Польщею має ще один суттєвий аспект – матеріальний. Серед польських політиків і експертів є чимало таких, хто намагається переконати співвітчизників у тому, що емоційна реакція Ізраїлю обумовлена нібито побоюванням євреїв, що «історичний закон» може завадити спробам реституції майна єврейського населення в Польщі. Хоча й без цього закону, згідно з висновками дослідження, проведеного в квітні 2017 року Європейським інститутом спадщини Голокосту (ESLI): «Польща є єдиним членом Європейського Союзу і колишнім європейським членом комуністичного блоку, який не запровадив комплексного законодавства щодо реституції приватної власності в посткомуністичний період».

Спір Варшави й Тель-Авіву навколо «історичного закону» актуалізував дискусію навколо природи польського антисемітизму. Для спростування звинувачень у тому, що антисемітизм поляків споконвічно був і залишається нормою їхнього життя, польські історики посилаються на незаперечний контраргумент – найбільше «праведників народів світу» було серед поляків. Таке звання ізраїльський інститут «Яд Вашем» присвоює не євреям, які, ризикуючи життям, рятували євреїв під час Голокосту. За підрахунками «Яд Вашем» серед «праведників світу» кількість поляків становить 6454 чоловік. І це попри те, що на території окупованої Польщі німці встановили найсуворіші серед європейських держав порядки, що передбачали смертну кару навіть за разову допомогу євреям хлібом чи водою.

Зворушливі розповіді про них можна почути й побачити в експозиції музею історії польських євреїв ( Muzeum Historii Żydów Polskich), відкритого 2013 року у Варшаві на території колишнього Варшавського гетто.

У Кракові з 2004 року функціонує єврейський музей «Галіція» (Żydowskie Muzeum Galicjа). Там зібрані експонати, які розповідають про 800-річний період процвітання єврейської культури в Галичині, зокрема, експонується тимчасова виставка про міжвоєнний період життя єврейської громади Львова. 2008 року цей музей спільно з музеєм Освенціму розробив виставку «Польські герої» («Polish Heroes») про праведників світу, яка сьогодні експонується в шести музеях Польщі, Англії, Сполучених Штатів Америки.

Поза всяких сумнівів Ізраїль за підтримки США й країн Євросоюзу не відступить від оприлюдненої позиції щодо нетерпимого ставлення до викривлення Польщею історичної правди про Голокост. Він буде добиватися засудження рішення польського парламенту ОБСЄ, Радою Європи, Європарламентом, ООН. Це може призвести до посилення міжнародної ізоляції Польщі, а на фоні введення Єврокомісією санкційної процедури за порушення Польщею європейського законодавства, аж до позбавлення її права голосу в Раді Європи. У Держдепартаменті США закликали Польщу переглянути «історичний закон», оскільки він може вплинути на польські стратегічні інтереси та двосторонні відносини зі Сполученими Штатами й Ізраїлем.

Вже зараз під тиском США, Ізраїлю та поважних міжнародних інституцій риторика поляків дещо змінилася на користь України, що свідчить про усвідомлення польською владною елітою помилковості прийнятого рішення. Міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутович в інтерв’ю виданню «Gazeta Polska» заявив, що Конституційний суд, розглядаючи «історичний закон» на відповідність конституційним нормам, «може врахувати сумніви української сторони й уточнити деякі питання, аби розвіяти нинішні побоювання». Його радник Пшемислав Журавський вел Граєвський взагалі висловив припущення, що «український фрагмент у законі про Інститут національної пам’яті Польщі міг бути написаний у Москві». Керівник ІНП Ярослав Шарек дав зрозуміти, що також не вірить у незмінність тексту поспіхом прийнятого «історичного закону». «Дискусія щодо закону про ІНП Польщі передчасна, оскільки він перебуває на розгляді Конституційного суду», – заявив він в інтерв’ю «Укрінформу».

Утім, певне пом’якшення позиції Польщі, а також стійкі стереотипи щодо українського антисемітизму, які віками формувались у свідомості мільйонів євреїв, не дають підстав для самозаспокоєння. Враховуючи досвід конфлікту між Варшавою і Тель-Авівом, Україна має бути готовою до неминучого відвертого діалогу з Польщею й Ізраїлем щодо реальної участі українських колабораціоністів, а також вояків УПА чи інших міліарних, військових, парамілітарних формувань у репресивних акціях під час Другої світової війни. Слід визнати, якщо для дискусії з польською стороною Український інститут національної пам’яті (УІНП) вже напрацював низку вагомих аргументів, то до полеміки з науковцями ізраїльського інституту «Яд Вашем» вітчизняні «політичні історики» навряд чи готові.

А дарма, бо у взаєминах між українцями й євреями під час Другої світової війни були не тільки трагічні, а й чимало виграшних і насправді героїчних сторінок. Насамперед, на серйозне наукове дослідження чекають долі тисяч українців, котрі за покликом душі спасали євреїв, але відповідно до критеріїв «Яд Вашем» не були визнані «праведниками світу». Поки що таку функцію виконують єврейські неурядові організації, а також історики-краєзнавці. Найбільш авторитетними серед них є Український центр вивчення історії Голокосту, створений 2002 року в партнерстві з Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України та Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» («Відродження»), який з 1999 року функціонує в м. Дніпро. Але про це в наступному матеріалі.

Олександр Нечитайло, краєзнавець

Світові ЗМІ повідомили, що 5 квітня 2018 року уряд Фінляндії дав згоду на будівництво газопроводу «Nord Stream 2» у частині, що проходить через виключну економічну зону Фінляндії. Дозвіл стосується 374 кілометрів газопроводу з 1200. Раніше дозвіл на його будівництво надала Німеччина. При цьому у відповідній заяві Уряду Фінляндії наголошується, що згода є умовною, а виконавець проекту повинен відповідати зазначеним у рішенні вимогам.

«Сторона, відповідальна за реалізацію проекту, повинна дотримуватись загального принципу обережності у запобіганні та мінімізації нещасних випадків та збитків, повинна належним чином враховувати чутливість та вразливість Балтійського моря та інших існуючих проектів у винятковій економічній зоні та повинна відповідати умовам дозволу на будівництво, передбаченим Законом про воду», – йдеться у повідомленні уряду. Крім того, проект повинен бути здійснений таким чином, щоб у майбутньому не заважати потенційним інфраструктурним проектам у виключній економічній зоні Фінляндії. Згода Уряду буде діяти протягом 50 років, якщо не буде оскаржена в апеляційному порядку.

У цьому контексті слід зазначити наступне. Швейцарська компанія «Nord Stream 2 AG» подала заяву на отримання згоди Уряду Фінляндії на будівництво «Nord Stream 2» відповідно до Закону про ексклюзивну економічну зону Фінляндії ще у вересні 2017 року. Дозвільний процес у Фінляндії включає дві фази. Один дозвіл надає Уряд, і він стосується можливості використання виключної економічної зони країни для здійснення тих чи інших проектів. Другий дозвіл стосується будівництва і експлуатації газопроводу відповідно до Закону про воду. Ще до того, як продається заявка на дозволи, має бути виконана екологічна оцінка проекту відповідно до міжнародного права і стандартів. У даному випадку йдеться про надання першої згоди – згоди Уряду на використання виключної економічної зони країни для будівництва. Друга частина дозвільного процесу ще не завершена. Регіональне державне адміністративне агентство Південної Фінляндії наразі ще розглядає відповідність екологічної оцінки, виконаної для проекту «Nord Stream 2», Закону про воду. На думку фахівців, рішення фінської сторони буде позитивним.

Наміри Росії будувати «Nord Stream 2» викликали неоднозначне ставлення країн Балтії і Скандинавії. Польща, Литва, Латвія і Естонія виступили категорично проти (і про це саме цього тижня глави балтійських держав говорили у Вашингтоні з президентом Трампом), Швеція заявила, що розглядає проект, як загрозу національним інтересам, Данія висловила стурбованість його екологічними наслідками, а Фінляндія заявила про «нейтралітет». Під час візиту до Києва міністр закордонних справ Фінляндії на початку березня ц.р. заявила про необхідність відповідності «Nord Stream 2» Третьому енергопакету ЕС, а також про необхідність виконання російською стороною рішення Стокгольмського арбітражу. «Ми думаємо, що «Nord Stream 2» має пройти серйозну перевірку на предмет відповідності нормам законодавства ЕС», – заявила фінський міністр під час прес-конференції з Павлом Клімкіним. У свою чергу, міністр закордонних справ України наголосив, що газопровід буде проходити через виключну економічну зону, а не територіальні води Фінляндії. «Ми розуміємо що наші фінські друзі мають лише обмежений вплив, тому що проект проходить через виключну економічну зону, а не територіальні води… Для нас фундаментально важливо мати підтримку у тому питанні, що проект має повністю здійснюватися в рамках законодавства ЕС», – сказав Клімкін.

Наступний етап боротьби за чи проти «Nord Stream 2» пролягатиме через Стокгольм і Копенгаген. Шанси на те, що ці країни повністю заблокують «Nord Stream 2» є, але вони мінімальні. В разі наявності в української сторони, або у міжнародних екологічних організацій аргументів «проти», вони мають бути негайно надані Данії і Швеції. Проте складається враження, що остання надія на припинення цього проекту – це запровадження Вашингтоном відповідних санкцій проти його учасників.

Сергій Корсунський, український дипломат,
Надзвичайний та Повноважний Посол

У ветеранів спецслужб, які свого часу займалися організацією протидії тероризму, не виникає жодних сумнівів, що арештом Володимира Рубана і Надії Савченко співробітники Служби безпеки попередили терористичний акт, наслідки якого для України могли б стати катастрофічними. Виходячи з оприлюднених матеріалів це їм вдалося зробити на високому професійному рівні.

Впевнений, що судовий процес покаже нашому збудженому суспільству, що для СБ України, яка захищає державу, яка перебуває під зовнішньою агресією, не існувало іншого шляху, аніж схопити Рубана «на гарячому» і вже після цього у законний спосіб заарештувати Надію Савченко.

Зараз подальша доля Героя України, народного депутата України Надії Савченко знаходиться в руках української Феміди. Немає сумнівів, поки триватиме судовий процес, Кремль і певні політичні сили в Україні прагнутимуть максимально використати його для компрометації влади і правоохоронної системи держави. Відтак, не варто тішити себе ілюзіями, що опоненти чинної влади в Україні і за кордоном будуть боротися «за Надію Савченко». Для них вона лише ефективний інструмент дестабілізації обстановки в державі, ретранслятор розроблених в Кремлі темників про громадянську війну на Донбасі, необхідність діалогу з лідерами ДНР/ЛНР тощо. Тим більше, що у своїй полум’яній риториці, завдяки своїй природній інтуїції та досвіду роботи у парламенті, вона вдало використовує критику системних проблем нашого сьогодення: корупцію вищих ешелонів влади, військовий конфлікт на Донбасі, невдачі реформ, подальше зубожіння населення тощо.

Утім, суд навряд чи злякають гучні викривальні заяви Надії Савченко чи її епатажні вчинки. Побаченого й почутого останніми днями про підозрюваних і від них особисто достатньо, аби прогнозувати винесення обвинувального вироку. У всяк випадку, так 23 березня 2018 року вирішив Шевченківський суд, обравши Надії Савченко найсуворішу міру запобіжного заходу у вигляді арешту без можливості внесення застави.

Від історії з Савченко і Рубаном суттєво постраждали імідж України, а також авторитет владних інституцій, які робили все можливе для того, щоб залучити міжнародні організації, впливових лідерів цивілізованого світу для участі у заходах із її звільнення з російської в’язниці. Ї хто б не стверджував, що «українська тема» в російських ЗМІ, нібито вже набила оскомину й пересічного росіянина мало хвилює, факти свідчать про зворотне – Кремль буде максимально використовувати будь-який інформаційний привід для компрометації української влади. А тут такий подарунок: легендарний Герой України насправді виявилася терористом або психом.

Але найбільше шкода українців, які тисячами виходили на майдани з вимогою «Свободу Савченко». Очевидно, вони й зараз не хочуть розлучатися з «світлим і пухнастим» образом Надії, як символу нескореної України. Утім, судячи з перебігу подій навколо затримання Савченко й обрання їй запобіжного заходу, інтерес суспільства до процесу над нею поступово спадає. Так що шансів зберегти позитивний образ української Жанни Д’арк у неї залишається небагато.

Утім, поки що ця новина є топовою, через що газети, телевізійні екрани, радіо ефір і особливо соціальні мережі рясніють коментарями політиків, політологів, юристів, колишніх співробітників спецслужб, які ставлять під сумнів наявність складу злочину у діях Савченко й Рубана. Не маючи доступу до матеріалів слідства, вони вважають за можливе заявляти про нібито малозначність матеріалів, «голий умисел», провокування злочину тощо. Хочеться нагадати таким «корифеям боротьби з тероризмом», що для провокування Першої світової війни вистачило всього двох пострілів, якими сербський гімназист Гаврила Принцип вбив ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружину герцогиню Софію Гогенберг. А Йосип Сталін скористався вбивством з ревнощів лідера ленінградських комуністів Сергія Кірова для того, щоб спочатку розправитись із своїми колишніми соратниками по більшовицькій партії, а потім розгорнути в СРСР масові політичні репресії.

За таких умов Службі безпеки варто було б, для початку, створити аналітичну групу, або оптимізувати чи активізувати роботу наявних підрозділів, з моніторингу, систематизації й аналізу критичних випадів на адресу України у зв’язку з початком судового процесу над Надією Савченко і Володимиром Рубаном. Як ззовні, так і з боку різних політичних сил України. За першими ж результатами цієї роботи запропонувати Адміністрації Президента утворити міжвідомчу групу з відпрацювання заходів з доведення до населення України і світової громадськості об’єктивної інформації про процес над Надією Савченко. Звичайно, слід робити це професійно, комплексно, усіма доступними способами, але «кулаком, а не розчепіреними пальцями», поетапно (спеціалісти знають, що це таке), із залученням креативних менеджерів, уникаючи звинувачень суду і прокуратури у розголошенні таємниці слідства.

Навіть поверхневий аналіз дає підстави умовно розділити такі нападки на декілька груп.

Перша – «політизована»:
– арештом і обвинувальним вироком Президент прагне усунути Савченко з політичної арени як небезпечного конкурента на наступних виборах Глави держави;
– арештом Савченко Президент намагається «заткнути їй рота», бо та має високий рівень підтримки суспільства і користується довірою в європейських інституціях;
– арештом Савченко Президент, який втрачає політичний рейтинг, нібито зацікавлений у продовженні воєнного конфлікту на Донбасі, прагне відволікти увагу суспільства від нагальних проблем, зокрема підвищення тарифів, відставки Гонтаревої тощо;
– публічний розгляд справи Савченко-Рубана в суді має на меті «опустити» динамічно зростаючий політичний рейтинг Юлії Тимошенко, яка на попередніх виборах до Верховної Ради України включила Савченко до виборчого списку ВО «Батьківщина» першим номером. Про це заявляв керівник фракції БПП у Верховній Раді України Антон Герасимов: «Політичну відповідальність за мандат Савченко несе «Батьківщина» й особисто Юлія Тимошенко».

Друга – «псевдопрофесійна», зводиться до поширення сумнівів у професіоналізмі СБ України, Генеральної прокуратури, недовіри до достовірності й достатності матеріалів для висунення підозр Савченко і Рубану у вчиненні злочинів проти держави:
– «Загроза владі від Савченко нульова, бо організувати, і тим більше здійснити державний переворот за допомогою масових терактів, не маючи ні ресурсів, ні організації, крім довгого язика – просто смішно» (Степан Хмара);
– «Савченко заявляє, що не збиралася нікого підривати й вбивати, а людей вербувала для того, щоб показати владі, що таке можливо. Цю версію спростувати буде складно, особливо прокурору без юридичної освіти» (Ренат Кузьмін);
– «Докази, які вони здобули відносно Надії Савченко шляхом проведення негласних слідчих розшукових дій чи оперативно-розшукових заходів, не можуть бути визнані судом допустимими, бо вони здобуті з порушенням прав і свобод людини, народного депутата» (Олексій Баганець).

Третя – «провокаційно-наклепницька», суть якої зводиться до того, що арешт Савченко здійснений під тиском ФСБ РФ або навіть це спільна операція СБУ з російськими спецслужбами з метою сприяння Порошенку у збереженні президентської влади:
– про це неодноразово стверджувала сама Надія Савченко;
– «… спецслужби РФ і наше СБУ добре скористалися її авантюристичним характером і амбіціями, аби навіяти їй комплекс величі і місію рятівника нації і дуже активний інструмент – невтомний язик. Сукупність цих рис у Наді, спецслужби використали для нагнітання жахів і постаратися, за допомогою страху завадити наростанню мирних організованих протестів проти антиукраїнського, грабіжницького режиму Порошенка. Тобто, Савченко, не розуміючи того, зіграла на користь кліки Порошенка і кремлівських сценаристів, бо для Кремля Порошенко – подарунок» (Степан Хмара).

Четверта – «аматорсько-медична»:
– «Коли Надія повернулась додому, переживши колосальний стрес, знущання, голодування, страх – треба було наполягати на тривалій психологічній реабілітації. Як людину, мені її безмежно жаль. Просто вона опинилася не на своєму місці в цьому житті» (Юлія Тимошенко);
– «Я думаю, що це проблема її психічного здоров’я» (Володимир Гройсман).
– «Надії Савченко доведеться пройти примусове психіатричне обстеження» (Антон Геращенко);
– «Цій людині потрібна психіатрична допомога … не можна її судити в такому стані …» (Сергій Пашинський).

П’ята – «дошкульна», покликана засвідчити недолугість політиків, які опинились при владі після Революції Гідності:
– Політичні сили, які один поперед одного прагнули залучити Савченко до своїх лав, а тапер зрікаються терористки, недостойні довіри;
– Президент, який після звільнення з російської в’язниці нагородив Савченко Зіркою Героя України, а зараз заарештував – зрадник.

Для відпрацювання пропозицій щодо спростування висунутих звинувачень по кожній з груп варто залучити фахових експертів. Наприклад, дипломати, бізнесмени, громадські діячі, колишні правоохоронці з Чилі, Іспанії, Росії, Вірменії краще за вітчизняних фахівців могли б прокоментувати й довести до аудиторії прогностичну інформацію про катастрофічні наслідки для України застосування тероризму як крайньої форми політичної боротьби. А спеціалісти в галузі вітчизняної історії могли б вдало прокоментувати проблему позбавлення Надії Савченко звання Героя України за рішенням суду. Тим більше, що для цього вже створений прецедент визнання судом незаконними указів Президента України Віктора Ющенка про присвоєння звання Героя України Степану Бандері й Роману Шухевичу. За необхідності, вони могли б також провести історичну паралель з позбавленням звання Героя Радянського Союзу понад 100 учасників Другої світової війни за вчинення злочинів.

Від чого хотілося б застерегти, так це від приниження людської гідності Надії Савченко, насамперед, популяризації думки щодо її психічного захворювання. По-перше, бажано щоб медичні діагнози в Україні продовжували ставити лікарі, а не політики чи працівники спецслужб. Тим більше, що підозра у психічній неповноцінності Савченко суперечить висновкам вчених Федерального медичного дослідницького центру психіатрії і наркології імені П.Сербського (Москва) про її підсудність. По-друге, не варто так брутально компрометувати чинного Героя України. Для цього немає законних підстав, не кажучи вже про моральний бік таких суджень. Чим би не закінчилась історія з Надією Савченко ніхто не може звинуватити її в нещирості, закинути відсутність мужності, пасіонарності, дорікнути їй у наявності прагнення отримати особисту вигоду. Тим паче, головною зброєю Савченко є голодування, а цей важливий чинник не слід недооцінювати.

І наостанок. Жанр політичного ток-шоу, започаткований ще в 60-ті роки минулого століття американським журналістом Філом Донах’ю, до реальної політики не має жодного відношення. Де б не проводились політичні ток-шоу – у Вашингтоні, Брюсселі, Москві, Лондоні, Парижі чи Києві, вони є і залишатимуться шоу. Їх рейтинговість залежить від професійної кваліфікації ведучих та рівня відомості запрошених для участі в них гостей – політиків, бізнесменів, журналістів, спортсменів чи артистів. Через це участь співробітників СБУ, Генеральної прокуратури, чи будь-якого правоохоронного органу України у політичному ток-шоу має бути виправданою. Оскільки обстановка на таких заходах не передбачає варіантів для проведення аргументованої дискусії, керівник чи делегований представник правоохоронних органів повинен бути готовий опинитися в ролі «хлопчика для побиття». Однак при цьому, на відміну від інших учасників таких заходів, він не має права на поразку. Втім, сказане аж ніяк не означає категоричну відмову від участі в ток-шоу досвідчених працівників спецслужб, у тому числі ветеранів, які мають досвід і впевнено себе почувають перед телекамерами, готові до жорсткої полеміки в агресивному середовищі.

Борис Дніпров