Автор: Редакція

16 березня 2018 року в м.Харковi була встановлена меморiальна дошка українському державному дiячу Малiкову Валерiю Васильовичу.

Генерал-полковник Малiков Валерiй Васильович у 1994-1995 роках очолював Службу безпеки України. До цього був першим заступником Голови СБУ Е.Марчука. Внiс значний вклад в створення та розбудову Служби безпеки України, забезпечення її ефективного функцiонування.

У 1994 роцi керував опергрупою СБУ, котра спiльно з iншими силовими структурами України припинила спробу захоплення проросiйськими силами влади в Криму та вiдокремитись вiд України.

Чимало ветеранів спецслужб і правоохоронних органів України, які мають досвід протидії тероризму, після статті Станіслава Речинського «Справа «Савченко-Рубана», або Високе мистецтво автогола» («Дзеркало тижня» від 16 березня 2018 року) відчули гіркий присмак розчарування. Невже її написав саме той автор, кожен з виступів якого, незалежно від місця роботи – журналістом, редактором засобів масової інформації, штатним співробітником Служби безпеки чи МВС України, раніше в «оперному середовищі» викликав значний суспільний резонанс?

Навіть зараз жевріє надія, що Станіслав Речинський завтра публічно зречеться явно замовної статті й назве «темні сили», які спотворили авторський текст.

Бо дійсно, якби він мав на меті донести читачам власну позицію, то скористався б сайтом «ОРД», де журналіст найбільш часто друкує свої матеріали. Однак, «Дзеркало тижня» справедливо вважається одним з найбільш професійних в України, де статті сумнівного авторства з’явитися просто не можуть. Отже, виходить, що у Станіслава Речинського була потужна внутрішня мотивація, або ж хтось з його впливових «покровителів» змусив популярного журналіста взяти участь у реалізації комплексу заходів з компрометації головної спецслужби України. Не треба бути провидцем щоб зрозуміти, що саме для цього й був використаний авторитетний тижневик, який має поважну читацьку аудиторію не тільки в Україні, але й у Москві, Брюсселі, Нью-Йорку, Лондоні, оскільки виходить українською, російською та англійською мовами.

Прикро визнавати, що на відміну від притаманних «Дзеркалу тижня» глибоких аналітичних матеріалів, зазначена стаття стала взірцем упередженого висвітлення проблеми. Складається враження, що її справжньою метою була ретрансляція кремлівських темників про недолугість українських спецслужб і крах правоохоронної системи України в цілому. Професійний аналіз наведених в офіційних матеріалах СБ України аргументів був підмінений «притягнутими за вуха» версіями й дилетантськими умовиводами.

Не маючи бажання їх аналізувати й втомлювати читача їхнім переліком, наведу лише деякі з «перлів». Вже на самісінькому початку статті автор (автори) піддають сумніву доцільність оприлюднення інформації про затримання Рубана: «… то чи не логічніше було б накрити всю мережу, дочекатися затримання замовників та організаторів, а не радіти затриманню «перевізника»? Отакої! Невже колишній керівник прес-служби СБУ Речинський не почув або не втямив слова Василя Грицака, що у спецслужби не було намірів робити з цього сенсації, а рішення повідомити громадськості про резонансне затримання було прийняте з метою упередження пересудів вже після витоку відомостей про нього? Чому колишній начальник Управління взаємодії із засобами масової інформації і зв’язків з громадськістю СБУ проігнорував заяву Голови СБУ, що організаторами переправлення зброї через лінію розмежування були лідер ДНР Захарченко та його спільник Тимофеєв («Ташкент»)? З яких причин професійний журналіст не вловив суть риторичного питання Голови Служби безпеки щодо ймовірної причетності «московських кураторів» ДНР до замовлення й санкціонування цієї злочинної оборудки? Чи Речинський мав на увазі якихось інших замовників й організаторів?

Якщо ж поважний журналіст надумав собі, що силою власного інтелекту, сидячи в затишному службовому кабінеті, він здатний оцінити своєчасність прийняття рішення щодо початку реалізації матеріалів оперативної розробки, то перед цим йому слід вивчити «матеріальну частину». Для початку, Речинському варто було б відкрити підручник з основ оперативно-розшукової діяльності, допуск і доступ до якого радник міністра внутрішніх справ України очевидно має. Там записано, що відповідальність за прийняття рішення, на якій стадії вчинення злочину слід припиняти протиправну діяльність покладається виключно на оперативного працівника та його керівників. Таке непросте рішення приймається за результатами аналізу всієї здобутої в ході оперативної розробки об’єкта інформації. Щоб зрозуміти механізм прийняття таких рішень будь-якому претенденту на роль експерта з оперативно-розшукової діяльності бажано мати хоча б початкову підготовку й досвід роботи в оперативному підрозділі. Немає жодних сумнівів, що, враховуючи чутливість розробки Рубана та її судову перспективу, таке управлінське рішення, ймовірно, узгоджувалось також зі слідчими СБУ або військової прокуратури. Бо одна з головних задач у цій ситуації – уникнути обвинувачень у потуранні протиправній діяльності чи навіть провокуванні злочину. Тим більше, що на сьогоднішній день громадськості вже відомо те, що раніше знали виключно працівники СБУ. А саме, про роль у справі Рубана народного депутата України Савченко, активне втручання якої могло б ускладнити реалізацію розробки. Чи колишній помічник народного депутата України Станіслав Речинський забув, які права має член парламенту?

Або, чого варте припущення автора статті, що телевізійний сюжет про доповідь Голови СБ Президенту України про затримання Рубана був показаний по телебаченню для того, щоб виправдати «боягузтво» Петра Порошенка, який 9 березня цього року не покладав квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку. Перед тим, як висувати таку версію, бажано було б знати хоча б основи організації заходів із забезпечення безпеки осіб, щодо яких здійснюється державна охорона. Навіть якби не було інформації про затримання Рубана й підготовку теракту в Києві, участь Президента України у цих заходах вважалась би недоцільною. Бо упередження конфліктних ситуацій за участю глав держав з протестувальниками – аксіома в роботі служб охорони будь-якої країни. Чи хтось мав на меті влаштувати бійку співробітників УДО з організаторами масової протестної акції біля пам’ятника Кобзарю? Не важко уявити, як би раділи такій «картинці» в Кремлі.

Чи не найбільше вразила поспішність, з якою «вистрілив» Речинський. Він же усвідомлює, що наступного тижня з’являться нові викривальні матеріали, появу яких анонсував Голова СБУ. Кульмінацією має стати виступ Генерального прокурора України в парламенті з поданням на зняття депутатської недоторканості з Савченко. Очевидно, там будуть фігурувати найбільш переконливі матеріали аудіо і відео документування. Чому ж тоді досвідчений учасник міжпартійних, міжвідомчих «інформаційних воєн» вдався переконувати українське суспільство в тому, що: «… презентації СБУ виглядають анахронізмом і просто не працюють. Їм не вірять. Бо пам’ятають, що рідкісний відеозапис допливає до судового вироку». Неминуче напрошується версія, що у такий спосіб Речинський готує українське суспільство до нігілістичного сприйняття результатів роботи СБ України по справі Рубана-Савченко. Що ж побачимо, кого саме захищає Речинський, чекати залишилось не довго.

Повертаючись до теми авторства статті, бере сумнів, що професіонал такого високого штибу як Станіслав Речинський раптом почав грішити хворобою журналістів-початківців, схильних до використання термінів, значення яких або не розуміють, або вживають не до ладу. Так, прагнучи принизити значення результатів оперативно-розшукової діяльності СБ України, автор стверджує, що вона нібито працює за такою схемою: «До людини, політично (а часом і економічно) значущої та схильної до радикальних висловлювань, «підводять» нібито співчуваючого, котрий починає ці розмови провокувати, а потім ще й приводить «друзів», і таким чином ніби створюється організація. Чиста «зубатовщина», коли хтось пам’ятає цей термін». Пам’ятають і нагадують Станіславу Речинському, що під терміном «зубатовщина» в історичній літературі розуміється система легальних робітничих організацій, яка була створена на початку ХХ століття для відволікання пролетарів від політичної боротьби й названа ім’ям начальника Московського охоронного відділення С.В.Зубатова. До чого ж тут СБ України?

Але особливо вразила непристойність, проявлена автором у ставленні до особистості Голови СБ України. Неприпустимі для фахової журналістики випади на його адресу засвідчили здатність автора компенсувати відсутність належних аргументів примітивними образами. Схожими епітетами раніше нагороджували Василя Грицака хіба що прем’єр-міністр країни-агресора Медведєв та лідери ДНР/ЛНР. Попри те, що стаття, принаймні виходячи з її назви, нібито присвячена Рубану й Савченко, прізвище Голови СБ України вживається 15 разів, виключно в принизливому або зневажливому сенсі. Так, за словами Рачинського, Василь Грицак має «велику любов до піару й показухи», «хворобливу схильність до піару», а також здатний на те, щоб «потішно акцентувати», «навіть усвідомлювати» тощо.

Більш того, аби дискредитувати Голову СБ України автор (автори) вдаються до голослівних тверджень, що: «Ще на початку своєї служби в Києві Грицак любив розповідати, що він 1996 року запобіг замаху на Павла Лазаренка. Однак, за однією з версій, замах на Лазаренка був інсценівкою. Як Грицаку вдалося врятувати Лазаренка — історії невідомо». Ці заяви Речинського не відповідають дійсності. По-перше, версія щодо інсценування посягання на життя Павла Лазаренка свого підтвердження не отримала. По-друге, коли розслідувалась ця справа, Василь Грицак ще працював в УСБУ у Рівненській області, а тому брав участь у її оперативному супроводженні, лише виконуючи певні доручення основних розробників з Управління «Т» СБУ. Згодом, працюючи з 1999 року в цьому підрозділі Служби безпеки, Василь Грицак отримав низку позитивних результатів, а тому в нього не було потреби фантазувати про нібито запобігання замаху на життя колишнього Прем’єр-міністра України. У всяк випадку, його колеги такий факт категорично заперечують.

Цікаво, що першим «запустив» цю плітку сайт «ОРД» у статті «Сладкая жизнь борца с коррупией Василия Грицака» за підписом «Эмиль Конопатский по материалам «Украинских файлов». (http://ord-02.com/item/47823-sladkaya-zhizn-bortsa-s-korruptsiey-vasiliya-gritsaka). Навіть її поверхневий порівняльний аналіз із позавчорашньою статтею Станіслава Речинського у «Дзеркалі тижня» дає можливість знайти вражаючу схожість двох матеріалів. Починаючи з історії про причетність Грицака до перевірки інформації про замах на Леоніда Кучму в Німеччині і, закінчуючи іншими неперевіреними відомостями.

Український письменник, поет, публіцист, літературний критик Євген Маланюк, який воював в армії УНР сотником, щиро захоплювався ранньою творчістю автора «Сонячних кларнетів». 1921 року він писав: «Павло Тичина – це голос землі, що вперше заговорила людською мовою». Але через три роки, коли Тичина почав на замовлення прославляти комуністів, Євген Маланюк затаврував його словами: «Від кларнета твого пофарбована дудка осталась, – В окровлений жовтень ясна обернулась весна».

Звичайно, порівняння Станіслава Рачинського з Павлом Тичиною умовне і доречне виключно в частині, що стосується мотивації творчості, тим більше, що сто років тому домінували зовсім інші стимули, ніж 2018 року. Через що хочеться запитати колись сміливого журналіста з державницькою позицією: «А як йому живеться у виділеній йому Службою безпеки України квартирі? Чи не потребує він покращення житлових умов»?

У пісні, яку виконує Вахтанг Кікабідзе, є такі рядки:
«Ведать вы не ведали, знали вы едва ли,
Вы меня не предали – разочаровали»

Борис Дніпров

Футбольний матч 15 березня в Києві на НСК «Олімпійський» зібрав понад 50 тисяч глядачів. Але надії українських уболівальників поховав суперник «Динамо» – римський клуб «Лаціо». За сумою двох ігор (2:2 і 0:2) кияни залишилися за бортом Ліги Європи.

«Орли» (так називають гравців «Лаціо») не склали крила перед віце-чемпіоном України. Напередодні італійці прибули до столиці України з певним запізненням і замість вечірнього тренування на стадіоні обмежилися легкою прогулянкою. «Може, те запізнення – певний знак «орлам»: їм доведеться відпочити від єворокубкового турніру», – жартували оптимісти-вболівальники. А скептики вбачали знак в іншому: «Легка прогулянка в Києві буде римлянам і в офіційному матчі». Ближчими до істини виявилися песимісти (власне, вони – це інформовані оптимісти).

Коли експерти в переддень гри зважували шанси обох претендентів на перемогу, то були здебільшого обережні в прогнозах після першого нічийного (2:2) двобою цих команд 8 березня на «Стадіо Олімпіко» в Римі. Вітчизняні спортивні оглядачі не поспішали переоцінювати спроможність «Динамо» здобути вдома три очки або хоча б утримати на табло нулі. Журналісти звертали увагу на дуже активний атакувальний дует гостей (Іммобіле й Андерсон) і прогнозували нелегку гру в Києві, радше сподіваючись на можливий комфортний для господарів рахунок 1:1 (у підсумку 2-раундового протистояння це, звісно, була б загальна перемога киян, які двічі відзначилися красенями-голами на полі суперника). А от європейські букмекери вважали фаворитами в обох матчах саме італійців, хай і з невеликою перевагою.

Головний тренер динамівців, крім конкретних технічних установок своїм гравцям, на регламентній передматчевій прес-конференції публічно націлив команду «зіграти за ім’я клубу, за місто Київ». Наставник римлян Сімоне Індзагі був менш пафосним: «Ми розуміємо всю відповідальність… 1/8 Ліги Європи – дуже важлива стадія і ми максимально викладемося в матчі… Ми б хотіли, щоб наша гострота в матчі була на рівні матчів з «Міланом» і «Ювентусом», а не як у минулій грі»…

Треба сказати, «орли» в Римі так само могли перемогти, якби на останніх секундах матчу не врятувала динамівців стійка воріт. Отож на київському полі гості, аби вийти до чвертьфіналу, мусили обов’язково забивати м’ячі. Нуль голів у їхній ситуації – табу. І римляни викладалися, активно йшли вперед, як і вимагав їхній наставник і як обіцяв на передматчевій прес-конференції в Києві півзахисник «Лаціо» Марко Пароло: «Будемо атакувати». Тренер «орлів» на другу гру змінив чотирьох з п’яти футболістів у середній лінії поля, а голи гості забили після подач з кутових (відзначилися півзахисник Лукас Лейва на 23-й хвилині та захисник Де Врей на 83-й). Крім того, італійці мали кілька слушних нагод збільшити рахунок як у першому, так і в другому таймі.

«Видно, що ще не вистачає досвіду, є тактичний брак, який призвів до пропущених голів, втрати м’яча при передачах, – так висловився про гру одноклубників» напередодні матчу-відповіді в Києві колишній гравець «Динамо» 1980-х років Іван Яремчук (до речі, ця його оцінка певною мірою годиться й для останньої гри «біло-синіх» у євротурнірі). Ось що заявив після поразки динамівців головний тренер Олександр Хацкевич: «Можу сказати, що рівень гравців «Лаціо» набагато вищий, ніж у наших футболістів. Це треба визнати. Не вистачило, в першу чергу, досвідчених гравців у центрі поля, в опорній зоні, тому ми повністю, особливо в перші хвилини, провалили гру. Поступово забрали ініціативу, володіли м’ячем, але клас футболістів на сьогодні вищий у «Лаціо».

Отже, здобутий позитивний для «Динамо» результат першого матчу в Римі не вдалося закріпити в Києві, навіть попри те, що «в нас немає виконавців, які б могли тримати м’яча в один дотик, по всьому полю, зробити 5–10 точних передач… (так вважає Іван Яремчук, – авт.) У нас хлопці ще не надто досвідчені та технічні. Хіба що виокремлюється Циганков – молодий, перспективний хлопець, хоча і йому ще рости й рости, він перебуває лише на самому початку кар’єри у великому футболі». Часом «Динамо» намагалося використати свої козирі в домашній грі (динаміку, швидкість, боротьбу, відбір м’яча) та цього виявилося замало. Отож клуб не поліпшив своєї статистики в Лізі Європи сезону 2017/18, але боровся гідно: у киян 4 перемоги, 4 нічиїх, 2 поразки; забито 18 м’ячів (у середньому менш як 2 за гру, автори голів – Мораєс (7), Циганков (3), Морозюк (2), Буяльський (2), Мбокані (2), Русин (1), Сидорчук (1)), пропущено – 14 голів.

У боротьбі за вихід до чвертьфіналу «Динамо» поступилося сильному суперникові. Оцінюючи єврокубкову кампанію команди загалом, наставник «біло-синіх» зазначив: «Звичайно, хотілося пройти далі, але не вийшло. Я подякував хлопцям за цей виступ, і сказав, що лише в таких іграх можна побачити клас наших футболістів. Але в нас немає часу засмучуватися, оскільки попереду важка гра в неділю у чемпіонаті».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Павлович Горбулін взяв участь у Міжнародній спеціалізованій науково-практичній конференції «Законодавче забезпечення парламентського контролю в оборонно-промисловому комплексі України», яку 14 березня 2018 р. проводив Інститут законодавства Верховної Ради України спільно з Женевським центром демократичного контролю над збройними силами та Центром досліджень армії, конверсії і роззброєння.

Під час виступу В.П. Горбулін зазначив, що «Держави, які політично нас дуже сильно підтримують, протидіють нам на ринку озброєнь. Співпраця України з деякими арабськими державами, Туреччиною, викликає з боку західних держав заяви про нібито порушення Україною режиму нерозповсюдження ракетних технологій. Коли сьогодні ми заявляємо, що нам необхідно створювати ракети середньої дальності, з дальністю польоту хоча б до 1500 км, це викликає нерозуміння західними партнерами наших позицій».

Водночас В.П. Горбулін сумнівається в появі на бойовому чергуванні РФ найближчим часом нового важкого ракетного комплексу і вважає некоректним його порівняння із розробленим за часів колишнього СРСР у ДП “КБ Південне” (м. Дніпро) і що дотепер перебуває на бойовому чергуванні РВСН РФ ракетного комплексу РС-20 (за класифікацією НАТО – SS-18 “Сатана”). Він скептично сприйняв нещодавній виступ президента РФ Володимира Путіна перед Федеральними зборами РФ, під час якого російський президент, за його словами, “лякав світ казками” про новий важкий російський ракетний комплекс “Сармат”, порівнюючи його із розробленим в Україні у радянські часи комплексом “Воєвода” (первісна версія РС-36М2).

В.П. Горбулін прокоментував порівняння ракетного комплексу “Сармат”, якого ще не існує на озброєнні, зазначивши, що ще невідомо, коли він з’явиться на озброєнні, з нашим “Сатаною”, і зауважив: «На сьогодні ракетний комплекс “Сармат” – це ще лише так званий масгабаритний макет, що пройшов наприкінці 2017 року стадію броскових випробувань». «Досвід показує, що від першого броскового випробування до здачі такого комплексу на бойове чергування минає 4-5 років», – сказав він, уточнивши, що російським розробникам необхідно, зокрема, провести льотно-конструкторські випробування “Сармата” і тільки після цього він буде прийнятий на озброєння.

У зв’язку з цим В.П. Горбулін також зауважив: “розповідати казки, яка це ракета “для того, щоб “усі злякалися”, дуже некоректно.

За даними директора НІСД, за часів колишнього СРСР загалом було виготовлено 308 ракет Р-36М2 з установленим гарантійним терміном бойового чергування 15 років. Поставки ракет на озброєння СРСР були розпочаті в 1985 році, на сьогоднішній день на бойовому чергуванні РВСН РФ залишилось 42 ракети РС-20.

Як зазначив В.П. Горбулін, протягом 2000-х років, керівництво РФ двічі зверталося до української сторони з проханням щодо продовження гарантійних термінів комплексу РС-20 українськими підприємствами ДП “КБ “Південне” і ДП “Південмаш” (обидва в м. Дніпрі). «У новій геополітичній ситуації ця функція покладена на російський державний ракетний центр (ДРЦ) ім.Макеєва (Міас, Челябінська область)» – уточнив він. При цьому В. Горбулін також засумнівався, що найближчим часом РФ буде готова зняти з бойового чергування РВСН РС-20 “Воєвода”. За його словами, російське військове керівництво “не планує повністю знімати з бойового чергування ці 42 ракети, допоки не з’явиться той самий «Сармат», РС-20, чи Р-36М2, чи «Сатана», чи «Воєвода»”.

«Думаю, нам необхідно доносити до союзників, на що ми пішли, коли погодилися на ядерне роззброєння. Пояснювати, що ми не порушували жодної міжнародної угоди про нерозповсюдження зброї. На мій погляд, наша держава має право ставити перед усім світом питання про зміну умов в області створення нових зразків озброєнь», – вважає В. Горбулін і додає: “тому що краще цих ракетних комплексів у світі немає. Це не моя оцінка, це оцінка Пентагону і Агентства з протиракетної оборони США”.

Хто хоча б трішки обізнаний із кухнею діяльності спецслужб, скаже, що отруєння колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля та його доньки в Англії, як і попередні загадкові смерті його сина і дружини, не є випадковими. Як і отруєння екс-співробітника ФСБ РФ Олександра Літвіненка у Лондоні в 2006 році. Як і поранення отруєними кулями Папи Іонана Павла ІІ у 1981 році. Як і смертельний укол парасолькою з отруєною голкою болгарського дисидента Георгія Маркова у Лондоні в 1978 році. Як і вбивство Степана Бандери у Мюнхені в 1959 році зі спеціальної секретної зброї, яка викидає в обличчя жертві хмару отруйного газу, вдихання якого призводить до миттєвої смерті…

Однозначно, що без ретельно спланованих операцій спецслужб – радянських чи російських – тут не обійшлося. Але не всі уявляють масштабів таких операцій, кількості задіяних сил і засобів, планів А, Б і В на випадок непередбачуваного розвитку подій, відхідних шляхів, переведення уваги на інший об’єкт, дезінформування громадськості тощо. А щодо найрізноманітніших версій вбивства, які озвучуються політологами, експертами і фахівцями, вони також можуть бути заздалегідь закладені у самому комплексному плані з ліквідації неугодного об’єкта. Тобто всі ходи продумуються наперед. Лише бери потрібну версію і розкручуй на повну котушку.

У випадку із отруєнням Скрипаля іноді озвучується версія про причетність до його вбивства нібито інших потужних спецслужб (не російських) напередодні виборів президента у Росії з метою впливу у такий спосіб на виборчий процес чи компрометації Росії. І таку доводилося чути. А чи випадково? Не здивуюся, якщо російська пропаганда її активно підхопить.

А поки що доводиться чути офіційну реакцію російського істеблішменту на кшталт: нічого не знаємо, не маємо жодного відношення, це якась, мовляв, нісенітниця – звинувачувати в цьому Росію.

У зв’язку з цим пригадалася так звана «справа Сташинського», розсекречена і оприлюднена для широкого загалу на сайті Служби зовнішньої розвідки України.

Як ні жодна інша вона яскраво демонструє усю потаємну кухню радянських спецслужб із ліквідації неугодних і спростування ними своєї причетності до таких терористичних актів. Якщо брати до уваги, що російські спецслужби офіційно вважають себе правонаступниками радянських і активно використовують увесь арсенал минулих форм і методів роботи, аж до найогидніших, то звернення до цієї архівної справи актуальне як ніколи.

Нагадаю, що 14 жовтня 1959 року агент-бойовик КДБ (так він фігурує у деяких документах архівної справи) Богдан Сташинський вистрілив Степану Бандері в обличчя отрутою зі спеціально виготовленого в лабораторіях на Луб’янці пістолета і хутко зник. Цього разу отрута не випарувалася достатньо швидко, як це було під час убивства ним активного діяча ОУН публіциста Лева Ребета, і був зафіксований факт вбивства від отруєння.

Для того, щоб приховати свою причетність до цього злочину, радянські спецслужби одна за одною вигадували різноманітні версії.

Ось як 12 листопада 1961 року коментував ті події секретаріат проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів (цитується за розсекреченою довідкою з архіву СЗР України): «Два роки тому, одночасно з повідомленням про смерть Провідника святої пам’яти Степана Бандери, большевицька пропаганда поспішила пустити в обіг фальшиву вістку, що нібито організаторами вбивства Провідника були німецькі кола з середовища тодішнього міністра Оберлендера. Ця большевицька вигадка була спрепарована з тією метою, щоб відвернути від Москви підозріння за злочин скритовбивства і приглушити обурення мас проти неї. Багатократно повторювана в різних відмінках голослівна брехня большевицької пропаганди не викликала, одначе, серед мас бажаної большевикам дезорієнтації».

Після того як у Москві зрозуміли, що ця версія шита білими нитками, взялися розкручувати іншу. «Напередодні другої річниці з дня смерти Провідника Ст. Бандери, – йдеться далі у заяві секретаріату проводу ЗЧ ОУН, – большевики зааранжували 13 жовтня ц. р. у Східному Берліні пресову конференцію, на якій заставили свого агента Стефана Ліппольца, що під час свого перебування в Мюнхені виступав під прізвищем Лібгольц, скласти фальшиве свідчення, що нібито вбивником Провідника Степана Бандери був колишній член Проводу Дмитро Миськів, померлий 27 березня 1960 р.»

Лібгольц, про якого йдеться у заяві, був агентом МДБ СРСР, якого ще у 1953 році відрядили до Мюнхену. Вдаючи із себе прихильника українського визвольного руху, він намагався проникнути в націоналістичне середовище, щоб збирати інформації про спосіб життя й діяльність Бандери. Невдовзі служба безпеки ЗЧ ОУН його викрила. Лібгольц одразу ж зник, а згодом виринув у Східній Німеччині, де КДБ використовувало його для здійснення певних інформаційних провокацій у зв’язку з втечею Богдана Сташинського на Захід.

Отже, радянські спецслужби спершу спробували звинуватити у вбивстві західнонімецьку розвідку, яка нібито у такий спосіб вирішила помститися непоступливому Степані Бандері, а потім намагалися перевести стрілки на померлого, який уже не міг нічого сказати на своє виправдання. Водночас у такий спосіб мали намір посіяти розбрат в українських емігрантських колах, де й так не було одностайності. Але прорахувалися. Слідство довело, що Дмитра Миськіва в день смерті Степана Бандери взагалі не було у Мюнхені. Він ще за два дні до вбивства виїхав до Риму у певних справах за вказівкою проводу.

Невдовзі ж, після втечі Богдана Сташинського до Західного Берліну і зізнання про скоєні злочини, радянським спецслужбам слід було вигадувати нові версії на своє виправдання. Як свідчать матеріали архівної справи, з Москви до Києва почали надходити циркуляри з вимогами розробити комплекс заходів із дискредитації самого Сташинського. Ось один із перших таких документів, датованих 19 серпня 1961 року за підписом першого заступника начальника Першого головного управління КДБ при Раді Міністрів СРСР Ф. Мортіна на адресу голови КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Нікітченка (цитується мовою оригінала): «Сообщено, что 12.8.1961 года из демократического сектора города Берлин исчез агент «ТАРАС». Предложено в связи с этим обеспечить агентурным наблюдением его родственников, проживающих в республике и поставить на «ПК» всю их переписку. Наряду с этим предложено на основании имеющихся в делах материалов на агента подготовить хорошо аргументированный материал, который мог бы его компрометировать как оуновского бандита, бежавшего от советского правосудия и используемого иноразведкой в своих подрывных целях. Предполагается использовать этот документ в том случае, если «ТАРАС» начнет выступать с какими-нибудь антисоветскими заявлениями».

У своїх планах на виконання цих вказівок КДБ УРСР навіть передбачив такий пункт (із довідки від 29.11.1961 року): «Отцу «Т» наедине можно будет объяснить (если последний попытается утверждать о связи «Т» с нашими органами), что его сын давно связан с иноразведками и использовался ими во враждебных Советскому Союзу целях и все, о чем он ему говорил о связи с нами, следует отнести к его подлым ухищрениям».

Цитування численних планів, спрямованих на дискредитацію Сташинського і відбілювання КДБ у справі отруєння Степана Бандери, могло б зайняти чимало місця. Усі ці документальні матеріали свідчать про те, що радянські спецслужби, як і увесь пропагандистський апарат Радянського Союзу, не шкодував сил і засобів на своє виправдання. Одним із шляхів для досягнення намічених цілей стала широкомасштабна дискредитація закордонних емігрантських центрів ОУН. Задля цього навіть вдалися до розшифровки особливо цінних джерел інформації. Хто знається на цьому, той зрозуміє, про що йдеться.

Ось циркуляр із Москви за підписом заступника начальника ПГУ КДБ при РМ СРСР В. Павлова на ім’я заступника голови КДБ при РМ УРСР Б. Шульженка № 1/9 – 390 від 12 березня 1962 року. «В соответствии с планом мероприятий по локализации выступлений противника с делом «Тараса» в начале февраля с. г. Из Западной Германии в СССР выведен агент наших органов «Роман», являющийся в прошлом официальным сотрудником западногерманской разведки БНД. В целях разоблачения планов западногерманских властей по использованию против СССР «Тараса» предполагается в оперативно выгодный момент организовать в Берлине от имени Комитета за возвращение на Родину и развитие культурных связей с соотечественниками пресс-конференцию для советских и зарубежных журналистов, на которой «Роман» выступит с заявлением против БНД и главарей ЗЧ ОУН. Направляя отработанные с «Романом» тексты выступления и письменного заявления агента, просим заблаговременно подготовить эти документы для опубликования в газете «Висти с Украины» и передачи по радио».

На цій прес-конференції «Роман», він же Осип Вергун, як і було затверджено на найвищому рівні в КДБ СРСР, називав Сташинського «членом ОУН, спеціально підготовленим бандерівцями для участі в провокаціях проти Радянського Союзу», західнонімецьку розвідку – організатором убивства Степана Бандери, а українські емігрантські організації – прислужниками іноземних розвідок.

Зазначені заходи колишніх радянських спецслужб хтось нині назве на професійному жаргоні «активними заходами», хтось – гібридними методами ведення інформаційної війни. Матимуть рацію і одні, й інші. І жодним чином не помилятимуться ті, хто помітить у тих масштабних давніх акціях схожі риси з сьогоднішніми діями російських спецслужб у глобальному вимірі, а не лише стосовно України. Отруєння неугодних, загадкові смерті за океаном, втручання у виборчі процеси, підтримка певних політичних сил і політиків у різних куточках світу, резонансні публікації у європейській пресі, викид компромату – за цими подіями нерідко вгадується «рука Москви».

Багаторічна історія радянських спецслужб рясніє багатьма подібними прикладами, які вже стали надбанням гласності й історії. До яких лише хитромудрих оперативних задумок не вдавалися свого часу, аби відбілитися за скоєні злочини і дискредитувати як супротивників по «холодній війні», так і своїх відданих агентів, які ще донедавна вірою і правдою служили своїм господарям і системі. Нерідко це вдавалося робити справді на високому професійному рівні. Але зараз мова не про це. Важливо зрозуміти, заради чого це робилося, якою ціною, яких цілей при цьому досягали, а вони, як відомо, тоді виправдовували всі засоби, які при цьому застосовували.

Відтоді спливло багато часу, з минулих прорахунків нащадки «залізного Фелікса», як і досі іменують себе співробітники ФСБ-СВР-ГРУ РФ, винесли необхідні уроки, вдосконалили методи роботи, винайшли нові можливості для досягнення потрібного результату, створили додаткові оперативні позиції за кордоном, підкріплені необмеженими фінансовими ресурсами, навчилися краще замітати сліди. Але почерк, як і в людини, змінити непросто. Саме він нерідко є безперечним, хоч і непрямим, доказом скоєння злочину.

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб

Одесько-Симферопольська Дієцезія Римо-католицької церкви шукає порозуміння держави щодо повернення будівлі колишньої католицької школи по вул. Буніна, 23 в м. Одеса.

Спорудження будівлі було завершено в 1849 році, вона входила у комплекс споруд ансамблю римо-католицького Собору Успіння Пресвятої Діви Марії. За радянської влади будівлю католицької школи було відібрано у церковної громади, в приміщеннях на Буніна, 23 розташовувалася середня школа, а пізніше і до цього дня – науково-дослідний інститут. У 1985 році будівля набула статус пам’ятки архітектури і містобудування місцевого значення. Стараннями громади та за сприяння місцевої влади Собор Успіння Пресвятої Діви Марії вдалося повернути віруючим.

Багаторічне листування з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, з підприємствами та громадянами, які займають приміщення колишньої католицької школи, не приносило прийнятних і справедливих результатів.

На початку 2017 року Одесько-Симферопольська Дієцезія Римо-католицької церкви уклала договір на надання правової допомоги з адвокатським об’єднанням «Адвокатська фірма «АКТІО» (м. Київ) по принципу pro bono – безоплатно, тобто для суспільного блага.

Представники католицької громади разом з адвокатами намітили план, що включає ряд заходів, спрямованих на правовий захист інтересів Одесько-Сімферопольської Дієцезії у державних структурах.

Першими успіхами спільної роботи є домовленість між державними органами Одеської області та Одесько-Сімферопольською Дієцезією Римсько-Католицької Церкви щодо часткової оренди приміщення, яке в минулому належало Церкві.

Поза сумнівом інтереси католицької громади захищені законами України, але потребують шляху для реалізації.

Джерело

Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду скасував ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 30 березня 2017 року, якою було виправдано заступника командира батальйону патрульної служби Управління МВС України в Черкаській області Петра Паливоду, який керував співробітниками міліції, що в часи Євромайдану жорстоко побили фотокора Ігоря Єфімова у Черкасах.

Касаційний суд зазначив, що «апеляційний перегляд кримінального провадження відбувся формально, а ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою та вмотивованою». У Національній спілці журналістів Україні наголошують, що це одна з лічених справ щодо побиття журналістів у часи Євромайдану, яка завдяки національному й міжнародному розголосу все ще має шанси закінчитися обвинувальним вироком для нападників.
Більш як два роки триває судова тяганина, пов’язана з побиттям працівниками міліції фотокора газети «Вечірні Черкаси» Ігоря Єфімова під час Євромайдану в лютому 2014 року в Черкасах. Програвши суд у грудні 2016-го й апеляцію у березні 2017-го, постраждалий фотокореспондент підтримав скаргу прокуратури до Касаційного суду. І після розгляду всіх обставин вища інстанція нині визнала попереднє рішення неправомірним і спрямувала на перерозгляд.

– Коли дізнався присуд, спершу не знав, що й робити: радіти чи плакати. З одного боку, маємо невеличку, але все ж перемогу. З другого – попереду знову судові розгляди, які й так тривають кілька років. Втомився, – розповідає Ігор Єфімов, – та відступатися не буду. Надто багато сил і часу витратив на цю справу. Тому маю йти до кінця, і не тільки заради себе, а й заради інших колег. Адже нині навіть убивства журналістів не розслідуються належним чином. Так не повинно бути, свої права треба відстоювати.

Секретар НСЖУ, правозахисник Валерій Макеєв рішення касаційного суду називає кроком назустріч захисту прав журналістів.
– Ця справа від самого початку розслідувалася з численними порушеннями. Хоча б узяти до уваги те, що факт побиття очевидний, відповідні фото облетіли всі українські й міжнародні ЗМІ, а самої справи про побиття не існує. Є лише справа про службову недбалість щодо керівника підрозділу, який не проконтролював дії своїх підлеглих, – наголошує Валерій Макеєв. – Належні докази, аби довести бодай недбальство, у прокуратури є. Але засмучує, що справа розглядається не за статтями, пов’язаним з діяльністю журналіста. І наслідки такого ставлення судів ми, на жаль, бачимо постійно. Лишається бодай маленька надія, що буде певна сатисфакція.

На думку голови Національної спілки журналістів Сергія Томіленка саме журналістська солідарність і громадський тиск на органи прокуратури дають шанс захистити в суді права побитого ще за часів Євромайдану журналіста:
– Справа про побиття Ігоря Єфімова, це історія про неякісну роботу прокуратури, про кругову поруку силовиків та декларативність обіцянок посадовців покарати нападників на журналістів у часи Євромадану, – наголошує Сергій Томіленко. – Але саме завдяки тому, що на всіх публічних високих майданчиках Спілка журналістів апелювала до влади та Генпрокуратури, що і в Черкасах, і в Києві та на рівні Міжнародної федерації журналістів проводилися акції солідарності з Ігорем, ми маємо певний шанс на справедливість.

Нагадаємо, 20 лютого 2014 року в Черкасах під час Євромайдану міліціонери жорстоко побили фотокореспондента Ігоря Єфімова, який виконував редакційне завдання. Лікарі діагностували в Єфімова травму голови зі струсом головного мозку, рани м’яких тканин, вивих плеча, садна тощо. Прокуратура кваліфікувала ці травми як легкі і вже за кілька днів почала розслідувати справу. 5 лютого 2015 року прокуратура Черкаської області направила до суду обвинувальний акт стосовно одного з керівників батальйону патрульної служби Петра Паливоди за службову недбалість під час проведення акцій протесту в Черкасах. 12 грудня 2016 року Соснівський суд Черкас виправдав підсудного, який на момент побиття журналіста стажувався на посаді заступника командира батальйону.

У січні 2017 року Єфімов подав апеляційну скаргу, але в Апеляційному суді, засідання якого відбулося 30 березня 2017 року, єдиного підозрюваного було остаточно виправдано. Далі справа потрапила до Касаційного кримінального суду.

Юридична підтримка журналіста Ігоря Єфімова – це перша справа в рамках реалізації партнерської угоди між Національною спілкою журналістів України та київським Адвокатським об’єднанням «Адвокатська фірма «АКТІО». Угода, про яку було домовлено наприкінці 2016-го року, передбачає надання правової допомоги потерпілим журналістам.

Нагадаємо, що свого часу адвокати Адвокатського об’єднання «Адвокатська фірма «АКТІО» підготували юридичний висновок, який засвідчує, що виправдувальний вирок відносно Паливоди, який Соснівський суд виніс 12 грудня 2016 року, є незаконним оскільки на день вчинення злочину, Паливода був службовою особою, а отже підлягав кримінальній відповідальності.

«… з наданих матеріалів кримінального провадження вбачається, що Паливоду призначили на посаду заступника командира батальйону патрульної служби Управління МВС України в Черкаській області (Наказ № 1 о/с), але через декілька днів після цього (14 січня 2014 року) винесли наказ про проходження ним стажування на цю ж посаду, що не відповідає положенням чинного законодавства. Крім того, Наказом № 51 від 14 січня 2014 року врегульовано відносини, які виникли до дня його винесення, а саме порядок проходження Паливодою стажування з 10 січня 2014 року. Припускаємо, що такий наказ винесений пізніше з метою уникнення відповідальності Паливоди…», – ідеться у висновку.

Як зазначається в юридичному висновку, Прокуратура Черкаської області повинна була звернути увагу суду на невідповідність наказу про проходження стажування чинному законодавству та заявити клопотання про його виключення з числа доказів, однак з незрозумілих причин цього не зробила.

В “АКТІО” також наголошували, що Прокуратура Черкаської області невірно кваліфікувала дії Паливоди. Це може свідчити про небажання здійснювати ефективне досудове розслідування та притягати до відповідальності винних осіб, оскільки дії Паливоди слід було кваліфікувати як пособництво, яке мало вияв у бездіяльності, при перевищенні влади особовим складом батальйону, пособництво в перешкоджанні законній професійній діяльності журналістів, оскільки санкції цих статей передбачали покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років. Натомість, інкримінована йому стаття є найбільш сприятливою для Паливоди, оскільки максимальний вид покарання за санкцією цієї статті становить лише обмеження волі до трьох років.