Крах СРСР і розвал радянської системи підготовки іноземних студентів припав на час, коли «Ахмед» закінчував навчання в одному з українських вузів. Він походив із сім’ї поміркованих мусульман, що не заважало його батькам симпатизували популярним на Близькому Сході ідеям арабського соціалізму. Юнаком «Ахмед» вступив до молодіжного крила одного з близькосхідних фронтів, який у 80-х роках минулого століття брав участь в інтифаді (збройній боротьбі арабів проти Ізраїлю – примітка автора), через що був визнаний терористичною організацією в США й Державі Ізраїль. «По лінії громадських організацій» він був направлений в СРСР на навчання. Тут в його голову системно втовкмачували ідеї Маркса, Енгельса, Леніна, на батьківщині він читав «Зелену книгу» Муаммара Каддафі, а під час перебування у рідних в Європі мав змогу ознайомитися з роботами Бакуніна, Троцького, а також теоретиків «Єврокомунізму». Внаслідок такого змішування ідей кумиром «Ахмеда» залишався Че Гевара, однак поступово він почав «сповзати» на позиції ісламського соціалізму. Суть його зводилась до визнання можливості поєднання вчення пророка Мухаммеда з принципами соціальної справедливості, свободи й рівності.
«Ахмед» добре володів російською мовою, був цікавим співрозмовником. Він критично оцінював падіння ваги й авторитету СРСР на Близький Схід, боляче сприймав відновлення Радянським Союзом дипломатичних зносин з Ізраїлем. Як і більшість його земляків, цю подію «Ахмед» вважав «зрадою інтересів палестинської революції».
Одного разу, обговорюючи події 1991 року в Демократичній Республіці Афганістан (ДРА), «Ахмед» відверто обурився різкою зміною ставлення керівництва Росії до Президента цієї країни, Генерального секретаря ЦК правлячої партії, начальника Служби державної інформації Мохаммада Наджибулли (1947-1996).
Особливо він обурювався словами міністра закордонних справ Росії Андрія Козирєва, який назвав Наджибуллу «екстремістом», котрий заважає врегулюванню ситуації в Афганістані. Після цього Росія припинила поставку ДРА зброї і військової техніки, що призвело до падіння прорадянського-проросійського режиму в Кабулі й звірячої страти Наджибулли талібами.
Розвиваючи цю тему, «Ахмед» висловив доволі песимістичний прогноз щодо подальшої долі іноземців, пов’язаних з КПРС і КДБ. Він стверджував, що серед кар’єрних комуністів і радянських «лицарів плаща й кинджалу» невдовзі з’являться перевертні, які зрадять ідеям марксизму-ленінізму. Разом з ними «під ніж» підуть закордонні сателіти, які свого часу повірили Кремлю, вірою і правдою відстоювали інтереси Москви в себе на батьківщині. При цьому, «Ахмед» був переконаним, що притаманне Росії зрадництво, є абсолютно природним явищем, через що гасло «Росіяни ніколи своїх не здають», – звичайнісінька пропагандистська фікція.
Треба віддати належне прозорливості «Ахмеда», яка базувалась на знанні історії міжнародного комуністичного й національно-визвольного руху. Він не погоджувався з аргументами, що доля політиків, активне життя яких припало на злам епох і революційних перетворень, завжди є трагічною. «Ахмед» гостріше сприймав інформацію про масові репресії активістів комуністичних і робітничих партій Комінтерну, а також долю окремих лідерів країн-сателітів СРСР по Варшавському блоку.
Так, тільки-но угорський політичний і державний діяч Імре Надь (1896-1958) вийшов з-під контролю Кремля, там вирішили скомпрометувати його фактом співробітництва з НКВС. Нехтуючи обіцянкою зберігати цей факт у суворій таємниці, Луб’янка розкрила агентурний псевдонім Імре Надя – «Володя», звинувативши його у наклепах на соратників по Комінтерну, деякі з яких були розстріляні. Згодом був розстріляний і сам політик. Один з теоретиків «соціалізму з людським обличчям», колишній лідер чехословацьких комуністів і «Празької весни» Олександр Дубчек (1921-1992), як тільки проявив незгоду з політикою Кремля, був зміщений в ЧССР з усіх державних посад, виключений з партії й відправлений у політичне небуття. Сталося це, незважаючи на особисті симпатії до нього Брежнєва, який називав Дубчека «Сашею» і, попри те, що довгий час він проживав в СРСР, героїчно боровся з нацизмом, навчався в Вищій школі при ЦК КПРС.
Теж саме стосується Героя Радянського Союзу, в’язня гітлерівської тюрми Моабіт Еріха Ернста Пауля Хонеккера (1912-1994), який майже 20 років очолював Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Внаслідок критики проголошеного Михайлом Горбачовим курсу на Перебудову, він був змушений піти у відставку. Після об’єднання Німеччини важкохворому Еріху Хонекеру не знайшлося місця для переховування в СРСР, він представ перед судом у Берліні, але отримав можливість виїхати до доньки в Чилі, де й помер.
Ще більш драматичною була доля багаторічного керівника Головного управління розвідки Міністерства державної безпеки НДР «Штазі» Маркуса Йоганеса Вольфа (1923-2006). Після падіння Берлінської стіни він емігрував в СРСР, але після його розвалу повернувся в Німеччину, де був заарештований, представ перед судом і засуджений до 6 років позбавлення волі. Під час слідства керівник «Штазі» вів себе достойно, не видав жодного з відомих йому агентів розвідки НДР. Залишок років «людина без обличчя», як називали Маркуса Вольфа колеги-противники з ФРН, займався журналістикою, писав літературні твори.
Звичайно, навіть під мікроскопом важко розгледіти схожість людських якостей названих особистостей із сучасними російськими політиками. Тотожною є та легкість, з якою Кремль у скрутну годину завжди жертвував своїми політичними союзниками, як в Росії, так і за кордоном.
У черговий раз це засвідчив Президент РФ в інтерв’ю американському каналу NBC. Підпертий питанням журналіста щодо організації втручання Росії у вибори Президента США через наближеного до Кремля бізнесмена Євгена Пригожина, Володимир Путін зрікся його, запевнивши: «Я знаю таку людину, але вона не числиться серед моїх друзів. Це просто пересмикування фактів. Є такий бізнесмен, він займається то ресторанним бізнесом, то ще чимось. Розумієте, він не державна людина, ми не маємо до нього будь-якого відношення».
Це означає, що Кремль відмовився не тільки від самого Євгена Пригожина, як пітерського друга Володимира Путіна і колишнього кримінального авторитета, засудженого в «буремні 90-ті» до 12 років позбавлення волі за «розбій», «шахрайство» і втягування неповнолітніх у заняття проституцією». Президент РФ публічно відцурався від контактів з «кухарем Путіна», причетним до фінансування російських найманців з приватної військової компанії «Вагнера», які воюють на Донбасі і в Сирії. Але головне, Володимир Путін зробив непереконливу спробу дистанціюватися від скандалу, пов’язаного із висуненням Євгену Пригожину американською прокуратурою звинувачень у втручанні в вибори Президента США.
Дісталось на горіхи й прес-секретарю Президента РФ Дмитру Пескову.
Намагаючись переконати у тому, що Президент РФ не може й не повинен слідкувати за висловлюваннями всіх співробітників Адміністрації Президента РФ, Володимир Путін кивнув на Дмитра Пескова: «Він несе інколи таку «пургу», що я дивлюсь по телебаченню й думаю: що він там розповідає? Хто йому це доручав»?
Цікаво, як відреагує Президент РФ на відповідь Дмитра Пескова на публічну критику Володимира Путіна: «Я ніколи приватну думку свою не викладаю».
***
Сьогодні почув популярний в Ізраїлі анекдот: «Обирати можна все, окрім батьківщини, батьків, раси, національності і … Президента Росії». Анекдот анекдотом, але для України важливо, щоб заяви Президента РФ почули лідери маріонеткових ДНР/ЛНР. Почули, й поки не пізно, зробили правильні висновки.
Борис Дніпров