Категорія: АНАЛІТИКА

Парламентські вибори 8 лютого стали переломним моментом у післявоєнній політичній історії Японії, остаточно закривши епоху так званої «системи 1955 року» та започаткувавши нову модель політичної влади. Ліберально-демократична партія на чолі з першою в історії країни жінкою-прем’єр-міністром Санае Такаїчі здобула не просто впевнену перемогу, а безпрецедентний за масштабами мандат довіри — самостійну конституційну більшість у Палаті представників.

Результат у 316 депутатських мандатів із 465 можливих (за порогового показника у 310 голосів, необхідних для більшості у дві третини) перевершив навіть рекордні здобутки періоду правління Ясухіро Накасоне у 1986 році.

У поєднанні з результатами партії «Ішін-но Кай» загальна чисельність пропрезидентського табору досягла 352 місць, що фактично ліквідує інституційні бар’єри, які протягом десятиліть стримували реалізацію системних політичних і правових трансформацій.

Ключовим елементом нової конфігурації стала здатність ЛДП без залучення опозиції долати блокування законодавчих ініціатив у Палаті радників, де партія не має стабільної більшості. Згідно зі статтею 59 Конституції Японії, у разі відхилення або затягування розгляду законопроєкту верхньою палатою понад 60 днів, Палата представників може остаточно ухвалити його повторним голосуванням за підтримки двох третин депутатів. Це створює для уряду Такаїчі практично необмежені можливості для просування законів у сферах фіскальної та економічної політики, соціального забезпечення, оборони, національної безпеки, санкційного режиму та міжнародної взаємодії.

Після виборів структура Палати представників сформувалася наступним чином:
        •       Ліберально-демократична партія — 316 мандатів;
        •       «Ішін-но Кай» — 36;
        •       Центристський реформістський альянс — 49;
        •       Демократична партія для народу — 28;
        •       «Сансейто» — 15;
        •       «Mirai» — 11;
        •       Комуністична партія Японії — 4;
        •       інші політичні сили та незалежні депутати — 6.

За наявними відомостями, формальне переобрання Санае Такаїчі на посаду глави уряду відбудеться 19 лютого під час спеціальної сесії Палати представників. У той самий день планується затвердження персонального складу Кабінету Міністрів.

Очікується, що новий уряд майже повністю відтворить чинну конфігурацію. Сама Такаїчі публічно наголосила, що Кабінет був сформований відносно нещодавно, а всі міністри були підібрані нею особисто з урахуванням професійної придатності, тому підстав для масштабних кадрових змін наразі немає. Водночас вона дала зрозуміти, що готова розглянути варіант залучення представників «Ішін-но Кай» до складу уряду, якщо відповідна ініціатива буде висловлена коаліційним партнером, підтвердивши незмінність свого курсу на розподіл відповідальності в межах виконавчої влади.

Аналіз причин переконливого успіху ЛДП дозволяє виділити кілька фундаментальних чинників.

Першим із них стала глибока суспільна втома від затяжної політичної обережності та половинчастих рішень попередніх урядів, а також сформований запит на рішуче керівництво і чітко окреслену ідеологічну позицію. Символічним у цьому контексті став розрив ЛДП із багаторічним партнером — партією Комейто. На зміну альянсу з поміркованою та пацифістською силою прийшло партнерство з ідеологічно близькою правоконсервативною партією «Ішін-но Кай». Такий союз забезпечив значно вищий рівень узгодженості у питаннях оборони, безпеки та економічного суверенітету. Виборці продемонстрували готовність підтримати більш жорсткий політичний курс, орієнтований на протекціонізм, активну роль держави в економіці та нарощування оборонних спроможностей у відповідь на ускладнення регіональної безпекової ситуації. Відсутність необхідності постійно враховувати позицію Комейто суттєво розширила оперативну свободу уряду.

Другим ключовим чинником стала трансформація електоральної моделі ЛДП. Перемога була досягнута не за рахунок традиційної партійної мобілізації, а завдяки прямій комунікації лідера з виборцями. Феномен так званого «сана-кацу» — масової персоналізованої підтримки Такаїчі — активізував молоде покоління та мешканців великих міст, які раніше здебільшого дистанціювалися від політичних процесів. Саме особиста популярність Такаїчі, зокрема у порівнянні з її попередником Шіґеру Ішібою, стала центральним елементом виборчої стратегії ЛДП та головним фактором її успіху.

Третім чинником стали системні помилки опозиційних сил. Створення напередодні виборів «Центристського реформістського альянсу» на базі Конституційно-демократичної партії та Комейто виявилося стратегічно хибним рішенням. Альянс не мав ані чітко сформульованої ідеології, ані узгодженої програми дій щодо ключових соціально-економічних і зовнішньополітичних викликів, ані достатнього часу для формування впізнаваного політичного образу. Як наслідок, вибори продемонстрували глибоку кризу японської опозиції: її розпорошеність, відсутність єдиного наративу та переконливої альтернативи призвели до різкого падіння підтримки. Навіть на тлі зростання цін, демографічного старіння та боргового навантаження опозиція не змогла трансформувати протестні настрої у виборчий результат. Скорочення представництва з 172 до 49 мандатів фактично маргіналізувало її роль у парламенті. Водночас співпраця ЛДП з «Ішін-но Кай» дозволила перехопити контроль над великими міськими агломераціями, зокрема Осакою та регіоном Кансай, які раніше були електоральною базою опозиції.

У підсумку вибори зафіксували завершення моделі політики, заснованої на постійних коаліційних компромісах, що роками стримували реалізацію стратегічних ініціатив ЛДП, і відкрили шлях до швидкої та централізованої реалізації реформаторського порядку денного.

У внутрішньополітичному вимірі це означає перехід до фази високої керованості та прискореного ухвалення рішень. Слабка й фрагментована опозиція не здатна виконувати повноцінну функцію парламентського контролю, що зводить дебати переважно до процедурного формату. Така ситуація забезпечує стабільність у короткостроковій перспективі, але водночас підвищує ризики надмірної концентрації влади та звуження механізмів стримувань і противаг. Ймовірним є подальше посилення централізації державного управління та мінімізація тривалих законодавчих процедур.

В економічній політиці уряд, імовірно, зосередиться на активізації внутрішнього попиту. Можливе впровадження нових бюджетних стимулів для підтримки домогосподарств в умовах інфляційного тиску, зокрема через субсидування енергоносіїв і товарів першої необхідності, а також тимчасові податкові пільги. Державні інвестиції дедалі активніше використовуватимуться як інструмент зростання — передусім у стратегічних секторах: промисловості, обороні, напівпровідниках, цифровій інфраструктурі та екологічних технологіях.

Очікується продовження курсу на стимулювання зростання заробітних плат шляхом фіскальних заохочень для бізнесу, а також розвиток програм перекваліфікації робочої сили. Водночас залучення іноземних працівників залишатиметься точковим і обмеженим, без загальної лібералізації міграційного режиму, а в окремих випадках — із його подальшим посиленням.

У соціальній сфері пріоритет надаватиметься демографічній політиці: розширенню підтримки сімей із дітьми, розвитку систем догляду за людьми похилого віку та модернізації пенсійного забезпечення. Ці заходи позиціонуватимуться як інвестиції у довгострокову соціальну стійкість, попри зростання бюджетних витрат.

Міцний парламентський мандат суттєво розширює можливості уряду у сфері зовнішньої та безпекової політики. Зокрема, це створює передумови для більш автономної лінії у відносинах зі США та жорсткішої позиції у стратегічному протистоянні з Китаєм. Одночасно актуалізується дискусія щодо перегляду положень Конституції, насамперед у сфері безпеки. Хоча формальні процедури залишаються складними, сприятлива парламентська конфігурація відкриває нове вікно можливостей.

За керівництва Такаїчі Японія, ймовірно, поступово відходитиме від ролі пасивного союзника США, намагаючись закріпити статус самостійного геополітичного актора. Орієнтація на прямий політичний діалог із Дональдом Трампом та ідеологічна близькість до американського правого середовища свідчать про формування стратегічної осі «Токіо–Вашингтон», побудованої на концепції «миру через силу». Японія дедалі активніше братиме участь у формуванні регіональної системи стримування, а не лише спиратиметься на американські гарантії безпеки.

Для партнерів у межах QUAD перемога Такаїчі означає подальше посилення військово-безпекового виміру співпраці. Японія може стати рушієм створення нових регіональних форматів безпеки у Східній Азії, з особливим акцентом на поглиблення взаємодії з Австралією та Філіппінами. Для Європейського Союзу Токіо позиціонуватиметься як стратегічний партнер у захисті демократичних цінностей та стабільності ланцюгів постачання високотехнологічної продукції, зокрема у сфері напівпровідників.

Водночас жорсткіший зовнішньополітичний курс неминуче загострить відносини з Китаєм і Північною Кореєю. Намір переглянути 9-ту статтю Конституції та акцент Такаїчі на питаннях територіальної цілісності сприйматимуться Пекіном як прямий стратегічний виклик. Це може прискорити регіональну гонку озброєнь, однак логіка чинного уряду полягає в тому, що лише нарощування оборонного потенціалу та розвиток Сил самооборони здатні слугувати ефективним стримувальним фактором. Таким чином, перемога консервативних сил знаменує повернення Японії до активної великої політики — не лише як економічної, а й як військово-політичної сили, готової брати на себе відповідальність за регіональну та глобальну безпеку. Цей правий зсув символізує завершення епохи післявоєнного самообмеження та трансформацію Японії у одного з ключових лідерів оновленого демократичного табору.

Наявність стабільної супербільшості також створює умови для збереження та потенційного поглиблення підтримки України як елемента ширшої архітектури глобальної безпеки та принципу непорушності міжнародно визнаних кордонів — питання, що мають для Токіо особливе стратегічне значення з огляду на власні територіальні виклики. Йдеться не лише про продовження санкційної політики щодо Росії у координації з партнерами по G7, а й про довгострокову участь Японії у відновленні України, зміцненні її енергетичної стійкості, реалізації гуманітарних програм і наданні фінансової допомоги.

Посилення ролі Японії як інструменту «м’якої сили» — через економічні ресурси, технологічні рішення та інституційну підтримку — логічно вписується у нову зовнішньополітичну доктрину уряду Санае Такаїчі.                                 

Ірина Давидова, Токіо, спеціально для Вектор ньюз

Якщо до російсько-української війни публікації про всесвітньо відомий твір композитора Миколи Леонтовича «Щедрик» були переважно просвітницького характеру, то зараз їх тональність змінилася.

А все через бажання апологетів «РуSSкого мира» привласнити «Щедрика» собі й скористатися ним для утвердження байки про «єдиний народ». Адже «Щедрик» в його англомовній версії «Дзвінка колядка. Колядка дзвонів» (Carol of the Bells) став однією з найпопулярніших різдвяних пісень у світі. Його мелодія лунає в американських кінофільмах «Сам вдома», «Сам вдома 2», «Міцний горішок», «Гаррі Потер», «Сімейка Адамсів» та інших стрічках.

Поставити «Щедрика» на службу імперським інтересам Кремль доручив прес-секретарю російського президента Дмитру Пєскову, який роками натхненно бреше людям, виправдовуючи злочини путінського режиму.

Для цього текст пісні терміново переклали на російську мову, а мелодію зробили одним з треків популярного льодового шоу «Вечера на хуторе близ Диканьки». Режисером-постановником цього балету-казки виступила дружина Дмитра Пєскова, уродженка українського Дніпра Тетяна Навка. Аби ніхто не запідозрив її в симпатіях до України, залучені фігуристи були одягнені в російські кокошники, косоворотки, взуті в ковзани, стилізовані під лапті-берестянки. Дивлячись на це знущання над творчістю М.В.Гоголя й здоровим глуздом, мимоволі виникла думка, що якби Навка ставила це шоу не зараз, а за радянських часів, то головні герої повісті «Ніч перед Різдвом» Вакула, Оксана, Солоха, Чуб, Пацюк, Свербигуз, імператриця Катерина й навіть Чорт були перевдягнуті в будьонівки, чорні шкіряні куртки, носили маузери й розмахували червоними прапорами під «Марсельєзу» чи «Інтернаціонал».

До речі, крім «Щедрика», вперемішку з «Весільним маршем» Фелікса Мендельсона, у шоу звучить перекладена на російську мову українська пісня «Ніч яка місячна» на слова Михайла Старицького, «Мелодія ля-мінор» Мирослава Скорика, а також музичні вставки на теми популярних шлягерів Андрія Данилка («Верки Сердючки»).

Добре, що наше суспільство нарешті втратило ілюзії «братської дружби» й поступово відмовляється від концепції «чистого мистецтва», якою утверджується принцип незалежності культури від політики й суспільного життя. На захист «Щедрика» від зазіхань російських варварів, в україномовному сегменті інтернет-мережі виступили журналісти, блогери, культурологи, які поширюють знання не тільки про тріумфальну ходу світом легендарного твору Миколи Леонтовича, а й трагічну долю композитора, котрий загинув 1921 року від пострілу співробітника ВЧК.

Почастішали також дописи, присвячені першій презентації «Щедрика», яка відбулась 1919 року не десь «на болотах», а в Європі під час гастролей Української Республіканської Капели під керівництвом диригента Олександра Кошиця. Цей колектив за дорученням Уряду УНР і Голови Директорії Симона Петлюри упродовж 1919-1924 рр. популяризував українську культуру в 17 країнах Західної Європи, Північної й Південної Америки.

Між тим, хочеться нагадати, що успіх в ідейному протистоянні з кремлівськими фальсифікаторами минулого залежить від фаховості учасників і достовірності використаних аргументів. Тож не варто, на мій погляд, прирівнювати «Щедрика» до забороненого в роки панування комуністичної ідеології Державного гімну «Ще не вмерла Україна», повстанських пісень Січових стрільців і воїнів УПА. Бо достатньо відкрити «Вікіпедію» й пересвідчитись, що в СРСР на «Щедрика» табу ніхто не накладав. Навпаки, його виконували Державна заслужена академічна зорова капела «Думка», Національний заслужений академічний український хор України імені Григорія Верьовки та інші відомі колективи.

Можливо не так часто, але «Щедрик» лунав також на регіональному рівні. У цьому хочу переконати читачів на прикладі з мого дитинства, коли на піку «епохи застою» юні виконавці шедевру Миколи Леонтовича перемогли на конкурсі шкільних хорових колективів міста Кременчука. І це пори те, що на той час майже в усіх навчальних закладах колись козацького, а наприкінці минулого століття ледь не повністю зрусифікованого міста, предмети викладались російською мовою. У центральній частині Кременчука залишилася єдина українська школа № 10, де я навчався.

Дізнавшись про умови конкурсу, завуч з позакласної виховної роботи Раїса Юхимівна Бубіс вирішила, шо 1973 року честь школи захищатимуть восьмикласники й доручила вчителю музики Ізраїлю Михайловичу Етману відібрати хористів і створити з них творчий колектив. Імовірно вона добре знала творчий потенціал авторитетного в місті скрипаля й диригента І.М.Етмана. Можливо вірила, що дитячий хор «якось витягне» його солістка, талановита співачка Тетяна Кузуб, яка вже тоді дивувала глядачів професійним виконанням українських народних і популярних естрадних пісень. З рішенням ветерана Другої світової війни Р.Ю.Бубіс, яка вивчила англійську мову на фронтових курсах й перекладала переговори радянського генерала Василя Чуйкова з американськими союзниками, ніхто не сперечався.

Швиденько прослухавши не один десяток кандидатів, І.М.Етман вибрав потрібних учнів, визначив нам голосові партії й доповів завучу про готовність до репетицій. На установче заняття прийшла Р.Ю.Бубіс, попередила про сувору відповідальність за порушення дисципліни на заняттях і довела до нас рішення щодо конкурсного репертуару. У досить стислі терміни нам треба було розучити дві пісні. Перший твір російською мовою був безпрограшним. «Товарищ песня» композитора Ігоря Шамо на слова Роберта Рождественського з популярного серіалу «Как закалялась сталь» мала заспівувати Тетяна Кузуб, а хористам залишався приспів. Другу пісню «Щедрик» повинен уже виконувати хор «а капела» (італійською мовою «a cappella), тобто без інструментального супроводу.

Як не застерігала Р.Ю.Бубіс, але проблеми з дисципліною на репетиціях виникали. Передусім малочисельна група хлопців, хизуючись перед дівчатами, навмисно плутали слова, вступали невпопад, перестрибували з своєї партії на іншу тощо. Були й такі, хто після перших занять взагалі відмовився приходити, а когось І.М.Етман й сам відлучив від репетицій. З тими ж, хто залишився почали відбуватися дивні метаморфози. Ми відчули, що отримуємо задоволення від репетицій і намагались не пропускати жодної. Невдовзі новоявлені хористи ніби заворожені спостерігали за І.М.Етманом, якому для управління колективом на певному етапі вистачало виразного погляду й малопомітних рухів кінчиками пальців.

Нарешті, на зимових канікулах, які припадали на різдвяні свята, на прикрашеній портретом Леніна головній сцені міста відбувся конкурс. Ми з однаковим ентузіазмом виконали обидві пісні, але члени професійного журі, здається, більш позитивно сприйняли «Щедрика» з відшліфованим І.М.Етманом багатоголоссям. Це й визначило переможців. На жаль, після успішного конкурсу й виступу на одному з шкільних заходів наш хор «припинив концертну діяльність».

На відміну від талановитої солістки Тетяни Кузуб (зараз Сиротюк), на яку чекала успішна кар’єра співачки. Ще школяркою вона солірувала в кращих вокально-інструментальних ансамблях міста «Ровесник» і «Альтаїр». Завдяки їй, точніше її контрамаркам, безвусими хлопчаками ми вперше й безкоштовно проникали на головні танцмайданчики Кременчука. Після закінчення школи Т.Кузуб запросили в уславлений естрадний колектив Полтавської філармонії «Краяни».

Далі були роки навчання вокалу в Полтавському музичному училищі імені М.В.Лисенка, Харківському інституті мистецтв, успішна робота солісткою-вокалісткою Полтавського обласного музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя, Державного академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка, Державного заслуженого академічного народного хору України ім. Г.Г. Верьовки. Старший викладач кафедри теорії та методики постановки голосу Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова Тетяна Андріївна Сиротюк чимало сил віддала педагогічній діяльності.

«Україна вічна», – заповідав Павло Глазовий. А тому будь-які потуги московітів, навіть гіпотетичні, привласнити собі «Щедрика» Миколи Леонтовича, який став одним із національних музичних символів України – приречені.

Олександр Христенко, журналіст, краєзнавець

За останні тридцять років дуже почастішали розмови про «зросійщення» української мови, про нав’язування якихось слів і про знущання з української мови «совєтами», чи то пак радянською владою.

На жаль, ані Уповноважений із захисту державної мови (так це називається офіційно) Тарас Кремінь, ані академічна спільнота про явище «зросійщення» української мови ані пари з вуст (мовчать вони всі – і разом, і кожен окремо).

Зате з’явилася незліченна кількість експертів, знавців, блогерів, ютуберів, тіктокерів і всякого іншого люду, які все знають і про розвиток мови, і про українські слова, і про суржик, і про зросійщення, і про фемінітиви, і навіть про Макара з його телятами. Найцікавіше, що всі ці люди здебільшого керуються або власною думкою, або ж висловлюваннями «товаришів по цеху», українську мову знають «глибоко», бо оце щойно перейшли з російської, сумнівів не мають і вважають себе істиною в останній інстанції. Але ж відомо, що всі неофіти завжди дуже ревні й завжди дуже активно-агресивні та ще й безапеляційні.

А народ наш, який нарешті почав розуміти значення мови в існуванні держави загалом і в житті кожної окремої людини, радо слухає все підряд і радо підхоплює все почуте, навіть відверті дурниці. Чи винен народ у цьому? Питання таке собі… Бо спочатку треба б спитати, а де пан Кремінь? Де пан Ажнюк? Де Академія Наук із дослідженнями правдивої української історії й української мови разом із історією мови? А немає всього цього, якщо не брати до уваги Павла Гриценка, доктора філологічних наук, професора, а за сумісництвом директора Інституту української мови. Звичайно, окремі висловлювання навіть директора Інституту української мови великої погоди не роблять і для більшості українців навіть його прізвище ні про що не говорить.

Чи так воно має бути, краще промовчати…

Але ж святе місце порожнім ніколи не залишається – і замість офіційних осіб парадом командують блогери, грантодавці й грантожери, які розказують щось таке, за що гранти й платять (а хто платить, той і музику замовляє)… Але облишмо, бо пошуки тих, кому вигідно, можуть виявитися… е-е-е-е… Просто рушаймо поки далі.

Про русизми

Спочатку з’ясуємо, що таке русизм. Академічний тлумачний словник української мови (1970—1980) тлумачить так: «РУСИ́ЗМ, у, чол. Слово, зворот, запозичені з російської мови іншою мовою».

Тепер спробуємо знайти пояснення поняття «російська мова».

І тут я згодна з паном Анатолієм Амеліним, який пише, що «насправді немає ніякої російської мови. Та й слов’янська вона дуже умовна… Російська мова є суржиком кількох мов та діалектів, по суті – есперанто староболгарської (церковної), тюркських, прислівників фінно-угорських народів, руської (української), грецької, польської, німецьких та латинських слів. І має напівфінську граматику – зовсім не слов’янську. Уся ця суміш у результаті й стала основою нинішньої російської мови, що співпадає в лексиці лише на 30 – 40% з іншими слов’янськими мовами, у яких (включаючи білоруську й українську) цей збіг незрівнянно вищий і становить 70 – 80%» (https://24tv.ua/rosiyskoyi-movi-ne-isnuye-tse-surzhik-novini-rosiyi-i-ukrayini_n1676542).

Насправді московський цар Петро Перший після мандрівки Європою захотів теж стати володарем освіченої європейської імперії. Європейської! Але як це зробити, якщо Московії до Європи – як Бровку до Сонця? Історія тюркська (правителями Московського й Ростово-Суздальського князівства століттями були представники Золотої Орди – хани Батий, Сартак, Берке, Менгу-Тимур і так аж до ханів Узбека й Джанибека)… Подейкують, що Чингізидом був й Іван Грозний. Населяли землі Московії народи моксель (мокша), а зараз мордва; фіно-угорські народи меря, мурома, мері, весі… Ми ж розуміємо, що всі вони – і мордва, і фіно-угри – розмовляли винятково вєлікім і махучім? Рекомендую матеріал Ярослава Дашкевича – історика, археографа, член-кореспондента Національної академії наук України (https://universum.lviv.ua/journal/2011/6/dashk.htm).

Ідея стати Європою виявилася живучою! І Катерина ІІ взялася за історичні й мовні дослідження, адже претендувати на місце серед європейських імперій.
Григорій Півторак пише: «Катерина ІІ намагалася пізнати історію своєї держави на основі наданих їй писемних джерел – літописів та інших документів московської старовини. Правдива історія Московії її шокувала, бо була куцою і дуже бідною. Особливо царицю вразило те, що могутня держава Русь, слава якої протягом трьох століть гриміла на весь світ і з князями якої вважали за честь породичатися королі Франції, Угорщини, Швеції… як з’ясувалося, до Московії не мала жодного стосунку… 4 грудня 1783 року за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Так само була створена й російська мова. Трохи церковнослов’янської (насправді все, що було можна звідти взяти), тюркська лексика (жили ж бо під тюрками), фіно-угорська, запозичення різних часів із латини, з грецької, англійської, німецької, французької, італійської…

Про це й про багато іншого – див. https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayina-rus-i-moskoviya/31521000.html

Навіть у словосполученні «золотая русская березка» всі три слова мають українське походження! Слово Русь – навіть коментувати нічого, а «береза» й «золотий» мають повноголосся -оро-, -оло-, які властиві тільки для української мови.

Ну, і ще одне зауваження. В царській Росії українська мова була просто заборонена й оголошена неіснуючою. І все. Перелік постанов, указів, розпоряджень про заборону української мови в освіті, в науці, у книгодрукуванні, у вжитку займає не одну сторінку. Знайти цей перелік нескладно, але ж дивіться, наприклад, тут: https://volart.com.ua/art/rukopis/zapret.html. Правда, вражає?

Суржик

Суржик – це мішанка. Спочатку так називали змішані зерна злаків, а потім мовну мішанину.

Чи є таке? Звичайно. Але суржики є в будь-якій мові й у будь-якій країні. Ось тільки у нас боротьба із суржиком – це часто боротьба з діалектами й із місцевими говорами й говірками. Причому, як це не дивно, суржиком іменують винятково північні діалекти, а ось південно-західні вважаються взірцем чистоти. Філіжанка, пательня, шпацірувати, зазвичай, наразі, файно (таких слів насправді дуже багато) – це діалектні слова. Чому ж тоді запозичення з польської, угорської, румунської мов (перелік не вичерпний) суржиком не іменують? Комусь вигідно? Тоді кому? Хтось за цю музику платить?

Нікого не турбує й не дратує українсько-англійський суржик. Не чули? Бекстейдж, фідбек, бекграунд, локація, вайб, краш, треш… Ці слова заполонили ЗМІ, інтернет, рекламу й стали мало не взірцем правильного слововживання. Якби ж ішлося тільки про молодіжний сленг, який з’являється у кожного покоління, щоб зникнути, коли покоління дорослішає! Але оце все розносять світом так звані ЛОМи, блогери, журналісти… Іншого не знають? Інакше на вміють?

Знову питання і знову намарне: а де Уповноважений із захисту державної? А цього всього жоден академічний інститут не бачить? А куди поділася поважна професура? Не професорське й не академічне це діло? Ніяк це все державної мови не торкається?

Опитування в соціальних мережах – «Чи знаєте ви західноукраїнські слова», «Чи зможете ви говорити по-львівськи», «Чи зрозумієте мешканця Карпат» (Прикарпаття, Ужгорода, Тернополя, Івано-Франківська – на вибір)? І ніколи, жодного разу не траплялося питань про знання мови Одещини, Вінничини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Житомирщини! Хтось намагається пояснити, що справжня українська мова – це мова західних областей? А для чого? Поділяй і володарюй? Для чого й кому треба протиставляти мешканців різних українських земель?

І знову влада десь у… підпіллі. Причому тут уже незле було б і СБУ попрацювати. Хтось працює на розкол держави, а державна Служба безпеки цього не бачить. Ну… Загрози вторгнення теж не бачили. Граємося з вогнем далі.

Радянський /совєтський період так званого зросійщення й спотворення

Ну, нарешті дійшли до так званої новітньої історії, хоча, можливо, тепер її вже назвуть якось інакше.

Радянська влада (вона ж «совєти» чи «совіти»), створивши нову країну, тобто запхавши туди вогнем і мечем усіх, хто не зміг опиратися, вирішила, що боротися з українською мовою треба по-хитрому. Просто заборонити, продовжуючи імперську традицію, було якось перед людьми (читай – перед усім цивілізованим світом) «невдобно». Значить, забороняти й не будемо. Кілька нескладних кроків – і все вийде.

1. Організуємо Голодомор. Носії мови вимруть, а якщо не всі, то на решту теж управа знайдеться.
2. Почнемо боротьбу з ворогами народу – катівні ЧК і НКВД, урочище Сандармох в Карелії (https://www.radiosvoboda.org/a/24477308.html).
3. Без особливо гучних заборон просто зробимо неможливим спілкування українською мовою, виведемо її з активного вжитку в освіті, в науці, на виробництві, у мистецтві.

І ось тут зробимо відступ. Щоб вижити й до того ж вижити непогано, українці самі позбавлялися українських прізвищ, відмовлялися від національності й називалися росіянами, записуючи росіянами дітей, переходили на спілкування навіть вдома російською мовою, хоча в країні на якийсь час була оголошена українізація (ой, щось мені це нагадує з часів недавніх!). Для тих, хто в школі вчився, а не тільки туди ходив, добре знайома трагікомедія Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка була видана окремою книжкою в 1929 році. Щоб просуватися кар’єрними сходами, харківський службовець Мина Мазайло змінює прізвище на Мазєнін, бо ж не вірить в оголошену українізацію й серцем «передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади».

«Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» – ось такою була доля тих, хто не побоявся залишатися українцем. Устами Мини Мазайла говорили тисячі українців, яким мишебратська мовна політика закривала шляхи до освіти, до роботи, до життя.

Закон – про українізацію. Насправді – нікуди не поткнешся, бо всюди потрібна російська. (Ремарка в дужках. Чомусь тепер в Україні нікуди не поткнешся без англійської або хоча б німецької, турецької чи польської. Традиції Мини Мазайла продовжуються?).

4. Хочете вчитися – російською. Пошукайте, скільки було українських шкіл у містах – зараз ця інформація доступна. Хочете написати дисертацію – російською. Інженерні й військові спеціальності – російською. Бо а як же можна інакше? Для керівника будь-якого рангу – російсько-мишебратська обов’язкова!
5. І контрольний в голову – щоб не сіпалися із своєю мовою Шевченка чи ще якихось Котляревських і Коцюбинських – а ми зробимо цю мову правильнішою! І на арену виходить старий більшовик, професійний революціонер і соратник Володимира Леніна(Ульянова) Микола Скрипник. Так, це він «батько» сумнозвісної скрипниківки, яку нам намагаються накинути й дотепер, називаючи дуже прогресивним правописом. Правда? Це серйозно? І при цьому повсюдно чуємо про необхідність боротьби із впливом «совєтів»! Скрипниківка – це заслуга професійного революціонера й червоного комісара! То боремося, чи що? Чи як?

А ось і думки сучасників Скрипника з його скрипниківкою: «Не можна сподіватися, щоб таку ненормальну, чужу живій мові і вкоріненій літературній традиції вимову захтіли засвоювати геть усі українці. Можна наперед сказати, що значна частина письменської України цілком вороже поставилася б проти перероблення своєї глибоко-органічної вимови на незвичайний чужий кшталт». […] «Кожен правопис, який накидається народові з гори насильно проти природи його мови, звичайно, викликає лиш велику нехіть і навіть зненависть».

Детальніше про Миколу Скрипника: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/10/22/153125/.

А тепер увага! Питання! То Скрипник із його скрипниківкою – це крок вперед чи комусь дуже хочеться повернути Україну в часи червоних комісарів? То ми проти совітського чи за професійного революціонера й комісара? Спіднє чи хрестик?

Тепер іще одне. Іще раз перегляньте перелік заборон української мови періоду УРСР і СРСР. Які заборони? Та Боже збав! І партія, і уряд проголошували вільний розвиток усіх мов!

І, звичайно, зближення мов братських. Та невже хтось думає, що сидить ото якийсь чиновник і придумує русизми для української мови? Такого точно не було! Кількість українських шкіл скорочувалась, кіно українське загнали кудись за синю хмару, театри мали переважно російськомовний репертуар, армія, суд, прокуратура й адвокатура розмовляли тільки російською, українська висміювалась як сільська й відстала та ще й неперспективна…

Для чого були заборони, якщо людям наочно демонстрували, що українська – це шлях в нікуди? Та ще й після Другої світової величезна внутрішня міграція населення. А мова міжнаціонального спілкування яка? Отож-то! Українська мала зникнути природним шляхом, і заборони були зайвими. Освіта, ЗМІ, державні органи майже всуціль були російськомовними, то чи ж велике диво, що буквально за два-три покоління українська стала непрестижною й зникала, ховаючись у селах? І мала зникнути взагалі, бо стала б непотрібною, як це сталося в Білорусі з білоруською мовою.

Але Україна набагато більша й різноманітніша, тому-то мова ще трималася. Та й українські письменники доклали неабияких зусиль, щоб мова в Україні збереглася. Михайло Стельмах, Остап Вишня, Оксана Іваненко, Семен Скляренко, Павло Тичина, Василь Стус, Ліна Костенко, Наталя Дзюбенко, Раїса Іванченко… Так, це письменники радянської доби. Але в ті часи владі було глибоко начхати на якусь українську мову й літературу, які вже були оголошені смертницями. Контролювали, щоб не було чогось антирадянського, та й годі… Білоруську ж додавили? То й українську додавили б – як миленьку! Не встигли…

Але ж тепер звідусіль чуємо про совіцькі утиски мови. Добре, які саме? Після Скрипника, чий жарт вийшов невдалим, на українську мову владі було просто плювати зигзагом із Марса, бо українська вже була записана в потенційні мерці – питання часу. Антирадянщини немає? Про взаємопроникнення і зближення братських мов є? Якої ще холєри ясної комусь треба?.. Ото як комісар і вірний революціонер-ленінець Микола Скрипник трохи щось повиступав, але фокус не пройшов, концепцію довелося змінити на «сама здохне». Тепер до всього додалося ще й збільшення оплати вчителів і викладачів російської мови і літератури. То скільки охочих залишилося викладати українську?

Зараз же ніби українська в Україні державна. Але є «але». Комусь знадобилося знищити уже сформовану українську літературну мову. І почалося!

1. Кривопис-2019. Мало, бо тут уже й Павло Гриценко виступив проти (не зовсім зрозуміло, правда, якого милого він свій підпис під кривописом ставив, але ж то таке).
2. Боротьба із суржиком, хоча суржиком оголошуються діалекти, місцеві говори й говірки. Тут виникає питання, чому в Житомирі суржик, а у Львові його немає? Чи не тому, що там поруч Польща, і мовна мішанка там українсько-польська? Звісно ж, Ужгород і Мукачеве ніхто із суржиком не зачепить, бо тамтешні говірки мають багато спільного з угорською мовою, а хто ж проти Угорщини щось бодай пискне?
3. Повністю угодовська політика стосовно українсько-англійського суржика, причому не в побуті, а у ЗМІ, на телебаченні, в рекламі й навіть у книжках.
4. Боротьба з «русизмами», які до росії, чи то пак московії, так само близько, як гвіздок до гвоздики. Скажімо, ви ж чули, що не можна говорити слово «дзвонити»? Бо русизм, здається 😊 Дзвін є, дзвіниця є, а дзвонити немає… Дивина!

А чули, що треба говорити «повз»? Наприклад, я йду повз. Але що ж робити з поняттям про частини мови? Повз – це прийменник! Тобто йти можна тільки повз щось – повз річку, повз будинок, повз будівництво. А ось «повз» у значенні прислівника, тобто мимо, стороною, — це чудовий зразок діалектизму! Ще і з позначкою «рідковживане»! Кому знадобилося рідковживане діалектне слово зробити літературним? Найкраще пояснення слова «повз» – це дієслово «повзти» у формі минулого часу, чоловічий рід: Хробак повз своїми хитрими ходами; Вуж нечутно повз по траві.

А ось слово «мимо» стало русизмом, який конче необхідно замінити рідковживаним діалектизмом! А з якого дива? Невідомо.

І таких прикладів безліч.

Я дуже захоплююсь людьми, які вирішили залишити в минулому мишебратську (це від словосполучення «ми ше братья»). Але дуже страшно, коли людей, які палають бажанням повернутися до своїх мови й історії, починають вчити й наставляти або незнайки, або й відверті вороги, котрі продовжують оголошений іще за радянських/совітських часів курс на знищення української мови.

Мої замітки не претендують на те, щоб бути істиною в останній інстанції, – я користувалася загальнодоступними опублікованими матеріалами. І це не наукова праця. Це спроба застерегти від бажання повірити відвертим маніпуляціям, які вже вкотре використовуються щоб знищити українську мову й Україну як державу.

Я вкотре хочу поцікавитись, чи є десь позиція Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя? Де позиція Богдана Ажнюка, який керує Інститутом мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України? Де позиція українських видавців і керівників ЗМІ, які одноголосно й дружно взялися впроваджувати кривопис-2019? Де позиція СБУ, бо ж мова була й залишається однією з основ держави? І де люди, звичайні українці, які ще вчора захоплювалися Тарасом Шевченком і Ліною Костенко, а сьогодні пишуть і говорять славні «етер», «попідол», «експрессекретарка», «послиця»? Як таке може статися? Як українець може сказати, що «сковорода» – це русизм і що треба «пательня»? Що треба «файно», а не гарно, добре, красиво, ловко, хОроше, любо чи будь-який із інших синонімів?

Хто знову веде війну з української мовою, а відтак і з Україною? І чи обмежується правильна відповідь одним словом?

Наталія Коваль-Глоба, спеціально для Vector News

Пройшов уже майже тиждень після вчинення 22 березня 2024 року терористичного акту в концертній залі «Крокус Сіті Хол», але роздмухана Кремлем антиукраїнська істерія, схоже, тільки набирає обертів.

Спершу молодший з двох «кривавих карликів», підтвердивши прислів’я: «Що у путіна на умі, то у медведєва на язиці», почав марити причетністю до цього резонансного злочину України. Потім маячню свого вірного зброєносця про «український слід» перейняв і двічі озвучив чинний глава держави-агресора. Слідом за ними цю маніакальну ідею підхопили нижчі за рангом державні чиновники, слухняні блогери й «незалежні» журналісти.

Можна уявити, з яким натхненням слідчі ФСБ РФ зараз ріжуть підозрюваним вуха й пропускають електричний струм через їхні геніталії, вибиваючи з арештованих таджиків визнання будь-якого, навіть побутового, зв’язку з Україною. І щойно внаслідок застосування середньовічних методів катування такі свідчення з’являться в бодай якійсь прийнятній формі, їх буде передано для вжитку кремлівським політтехнологам.

Далі чиновники МЗС, Міноборони, СЗР, ГУ ГШ МО РФ у взаємодії з «генералами інформаційно-пропагандистських військ» проведуть низку широкомасштабних акцій з метою ототожнення героїчного спротиву народу України з діяльністю міжнародних терористичних організацій. У такий спосіб вони розраховують підбурити політичні кола США, країн НАТО і Євросоюзу та їхніх пересічних громадян посилити тиск на лідерів своїх держав з вимогою припинити військово-технічну допомогу Україні або принаймні суттєво зменшити її обсяги.

Не обійдуть московські продовжувачі справи доктора Йозефа Геббельса увагою також слухняних російських холопів. У громадську свідомість зомбованих телебаченням росіян планується залити чергову порцію брехливих аргументів для виправдання агресивної війни проти України.

Розрахунок путіна очевидний – хоча б тимчасово відволікти увагу світової громадськості від злочинів проти миру й людства, вчинених російськими військовими на території нашої держави, дискредитувати військово-політичне керівництво України й зробити його податливішим у питанні прийняття російських умов капітуляції.

Крім цього, в Кремлі прагнуть шляхом переформатування образу держави-спонсора на «жертву міжнародного тероризму» знайти серед західних політиків однодумців, які запросять росію до створення нової колективної системи протидії міжнародному тероризму. На думку кремлівських провокаторів, власна інтерпретація теракту в «Крокус Сіті Хол» дозволить пом’якшити дошкульні економічні санкції й відкриє перспективу поступового вислизання з-під міжнародної ізоляції.

Гадаю, «на болотах» наразі розроблено й затверджено комплексний план досягнення зазначених цілей, до реалізації якого залучено відповідні можливості МЗС, Міноборони, російських спецслужб та інших зацікавлених міністерств і відомств. Вочевидь їх діяльність координується Радбезом РФ.

Отже, зрив підривних задумів російського керівництва вимагає від України проведення адекватних акцій протидії. Думаю, що в роботі над їх плануванням стануть у нагоді міркування одного з ветеранів українських спецслужб, який не раз мав клопіт з організацією й проведенням схожих заходів.

1. Не варто тиражувати привабливу, але малоймовірну, на мій погляд, версію про організацію кривавої стрілянини в «Крокус Сіті Холі» російськими спецслужбами за аналогією з вибухами 1999 року, вчиненими з використанням «рязанського цукру».

По-перше, конспірологічна точка зору на подію, детально описана Олександром Литвиненком і Юрієм Фельштинським в книзі «ФСБ взрывает Россию» мало підходить до терористичного акту в Підмосков’ї 2024 року. Адже на відміну від 1999 року, особиста причетність до вчинення злочину арештованих виконавців суттєвих заперечень не викликає. Мало сумнівів також у їхньому прихильному ставленні до діяльності філії міжнародної терористичної організації «ІДІЛ» («Ісламська держава Іраку і Леванту») «Вілаят Хорасан» (Islamic State – Khorasan Province), лідери якої взяли відповідальність за організацію теракту. Як відомо, ця структура поширює свій вплив на територію Афганістану й Пакистану й має досвід проведення 2022 року теракту поблизу будинку посольства рф в Афганістані.

По-друге, недоречно ставити під сумнів рівень професіоналізму й компетентності американських спецслужб, які наприкінці лютого – на початку березня 2024 року змогли добути відомості про підготовку «ІДІЛ» крупного терористичного акту на території росії. Результати проведеної перевірки лягли на робочий стіл вищого політичного керівництва країни. Враховуючи гостроту отриманих розвідувальних даних, навіть попри те, що спецслужбам США не вдалося отримати доступ до інформації про точний час, місце вчинення злочину та його безпосередніх виконавців (так зазвичай буває, коли первинна інформація добувається засобами технічної розвідки шляхом перехоплення каналів зв’язку між терористами – примітка автора), Білий дім санкціонував передачу інформації росіянам. Для цього, незважаючи на складність двосторонніх міждержавних стосунків, напевно, використовувався традиційний канал обміну конфіденційною інформацією між спецслужбами (імовірно через офіційних представників в США чи росії – примітка автора).

Слід зазначити, що російські спецслужби не могли ігнорувати попередження американців. Адже органи й підрозділи ФСБ РФ, особливо після організації 2022 року терористичного акту біля посольства рф в Кабулі, посилили контроль за діяльністю прихильників «Вілаят Хорасан» на території росії. За інформацією «РИА-Новости» 3 березня 2024 року під час контртерористичної операції в інгуському місті Карабулак загинуло шість бойовиків «ІДІЛ»; 7 березня повідомлялося, що спецслужби РФ виявили та знешкодили осередок «Вілаят Хорасан» у Калузькій області, члени якої планували напад на синагогу в Москві; а 20 березня повідомили про затримання командира бойової групи ІДІЛ. Без додаткових даних неможливо з’ясувати наявність причинно-наслідкового зв’язку між вказаними подіями й стверджувати однозначно: були ці заходи організовані в рамках реалізації інформації спецслужб США чи проведені згідно з планами посилення контррозвідувального режиму на час підготовки й проведення в країні виборів глави держави.

Однак очевидним є факт, що лідери міжнародної терористичної організації «Вілаят Хорасан», прибічники якої мешкають в різних регіонах рф, розглядають росію одним з першочергових об’єктів своїх терористичних посягань. Утім, через відволікання можливостей російських спецслужб і правоохоронних органів на війну з Україною, приціл російської контртерористичної системи збився настільки суттєво, що територія країни виявилась «не прикритою» від реальної загрози з боку філії «ІДІЛ».

2. Результати терористичного акту в «Крокус Сіті Хол» свідчать також, що очільник Кремля путін, який до цього визнавався корифеєм боротьби з міжнародним тероризмом, явно недооцінив доповідь керівників російських спецслужб про попередження американців.

Його недовіра, можливо, спричинена нігілістичним сприйняттям повідомлення американських спецслужб керівництва ФСБ РФ, які вважали його відголоском проведених протягом березня в росії превентивних заходів щодо прихильників «Вілаят Хорасан».

А може путіна збентежило те, що повідомлення американських спецслужб, яке надійшло традиційними конфіденційними каналами зв’язку, у відкритому режимі продублювало посольство США й низки дипломатичних установ країн Євросоюзу, попередивши своїх громадян про «плани екстремістів атакувати скупчення людей в Москві».

Сприйнявши оприлюднення інформації про терористичну загрозу за бажання США зашкодити «вільному волевиявленню» на виборах президента рф 16-17 березня 2024 року, путін у своєму виступі 19 березня 2024 року перед співробітниками ФСБ РФ зухвало назвав американські попередження «провокаційними», заявивши, що: «… ці дії нагадують відвертий шантаж і намір залякати та дестабілізувати російське суспільство».

Через засилля підлабузників в оточенні путіна, швидше за все, вже не залишилось досвідчених експертів, які б могли пояснити йому особливості реалізації американськими спецслужбами розвідувальної інформації про потенційну загрозу дипломатичним представництвам США за кордоном, життю й здоров’ю своїх співвітчизників. Згідно з встановленим порядком, у разі надходження таких відомостей з будь-яких джерел, спецслужби чи правоохоронні органи США зобов’язані невідкладно інформувати Державний департамент. Зовнішньополітичне відомство США, отримавши таке повідомлення, незалежно від грифу обмеження, має відразу ж оприлюднити його. Ця дія вважається виправданою з точки зору пріоритету загальнолюдських цінностей.

З такою неоднозначною ситуацією, коли передану іноземним партнерам конфіденційну інформацію було оприлюднено без погодження з її власником, зіткнулась Служба безпеки України 1997 року. Тоді СБУ в суворо втаємниченому режимі перевіряла відомості про наміри підриву однієї з дипломатичних установ в Україні, але несподівано прославилась на шпальтах провідних американських інформаційних агентств, які взяли вихідні дані про загрозу з офіційного сайту Держдепартаменту США. Добре, що на час появи публікацій в західних ЗМІ Служба вже встигла завершити перевірку, що спростило спілкування з представниками вітчизняних ЗМІ, які накинулись із звинуваченнями в нехтуванні інтересами громадян України.

3. Як відомо, для досягнення своїх імперських цілей, росія всіляко підтримує країни, визнані Державним департаментом США спонсорами міжнародного тероризму – Кубу, Іран, Північну Корею, Сирію. Після виключення з цього списку Іраку, Лівії, Південного Ємену й Судану Москва значно активізувала контакти з ними.

Ігноруючи вимоги міжнародних конвенцій, Кремль також офіційно співпрацює з структурами, які США й більшість країн Євросоюзу вважають міжнародними терористичними організаціями. Найбільш тісні контакти Кремль підтримує з лідерами «Ансар Аллах» (хусіти Ємену), руху «Талібан» (Афганістан), організацією «Хамас» (Палестина), «Хезболла» (Ліван) та іншими.

Між тим, для дискредитації України перед світовою громадськістю Кремль буде активно використовувати шаблони, апробовані під час придушення в 90-х роках минулого століття національно-визвольної боротьби народу Чеченської республіки Ічкерія (ЧРІ). Відмінність полягатиме хіба що в ідеологічних особливостях основних наративів. Так, тоді росія закидала лідерам ЧРІ нібито організацію на своїй території тренувальних баз міжнародних терористичних організацій і дорікала сприянням діяльності релігійно-екстремістського руху «ваххабітів».

Відтепер на адресу керівництва України, яке путін з маніакальною впертістю називає «військовою хунтою» на чолі «нацистського київського режиму», лунатимуть звинувачення в організації підготовки бойовиків «ІДІЛ» силами спецслужб нашої держави. Про це 26 березня 2024 року вже публічно проголосив Директор ФСБ РФ олександр бортніков, закликавши визнати Службу безпеки України терористичною організацією. Того ж дня його підтримав Секретар Ради безпеки РФ микола патрушев. Відповідаючи на питання журналіста, хто організував терористичний акт в «Крокус Сіті Холі», Київ чи «Ісламська держава», він однозначно назвав винуватцем Україну.

Відтак від МЗС, працівників російських закордонних дипломатичних представництв, журналістів провідних інформаційних агентств РФ, які транслюють свої програми на іноземну аудиторію, найближчим часом слід очікувати активізації заходів з поширення дезінформаційних відомостей про нібито причетність українських спецслужб до діяльності міжнародних терористичних організацій, насамперед «Вілаят Хорасан».

При цьому слід враховувати, що протягом останніх десятиліть російське керівництво цілеспрямовано просувало на ключові посади в авторитетних міжнародних контртерористичних організаціях своїх представників. Так, заступником Генерального секретаря ООН – главою Контртерористичного управління працює досвідчений російський дипломат Володимир Воронков. У зв’язку з цим, цікаво було б дізнатися його реакцію на пропозицію України кваліфікувати дії російського керівництва, які підпадають під ознаки політики «державного тероризму», визначеного Декларацією про тероризм (THE GENEVA DECLARATION ON TERRORISM), прийнятою на Женевській конференції ООН 1987 року

Це далеко не повний перелік загроз, з якими Україні доведеться зіткнутися останнім часом. Впевнений, що сектором безпеки України за координуючої ролі Апарату РНБО зараз проводиться активна робота з організації протидії. Поза всяких сумнівів вона здійснюється на високому професійному рівні.

Утім, вважаю своїм обв’язкам запропонувати при підготовці інформаційних матеріалів сконцентрувати основні зусилля на:

– демонстрації міжнародному експертному середовищу, що через відволікання зусиль на ведення агресивної війни з Україною російська контртерористична система опинилась у занедбаному стані й виявилась нездатною зреагувати на виникнення загрози з боку лідерів і активістів конкретної міжнародної терористичної організації;

– доведенні світовій громадськості інформації, що через хворобливу недовіру до США й країн НАТО верховний головнокомандувач Збройних Сил РФ путін обмежено здатний об’єктивно оцінювати відомості про виникнення загроз безпеці власної держави, а також втрачає репутацію надійного партнера в боротьбі з міжнародним тероризмом;

– нагадуванні світові про те, що для досягнення своїх геополітичних інтересів путін не гребує співробітництвом з державами-спонсорами тероризму й міжнародними організація, які цивілізований світ визнає терористичними;

– легалізації частини оперативних матеріалів для демонстрації світові успіхів українських спецслужб у боротьбі з міжнародним тероризмом, спростуванні звинувачень України в співпраці з міжнародними терористичним організаціями.

Для цього варто було б активізувати міжнародне співробітництво українських спецслужб з метою доведення партнерам правдивої інформації про стан боротьби з міжнародним тероризмом і заходи, які вживаються для її активізації. За потреби участь у проведенні контрпропагандистської роботи могли б взяти також ветерани української розвідки, контррозвідки, правоохоронних органів.

І наостанок. В Україні останнім часом чомусь прийнято сором’язливо мовчати, ковтаючи звинувачення путіна в реабілітації нацизму і його пособників. Якщо до травня 2025 року влада «кривавого карлика» в росії збережеться, можна тільки уявити, який шквал незаслужених докорів додатково обрушиться на голови наших співвітчизників напередодні відзначення в 80-ї річниці з Дня перемоги над нацизмом.

З урахуванням викладеного, пропонується в рамках підготовки до відзначення цієї ювілейної звернутися до вітчизняних науковців з проханням підготувати низку просвітницьких заходів й інформаційних матеріалів, які показують героїчну участь українського народу в боротьбі з арміями країн гітлерівської коаліції в складі Робітничо-селянської Червоної армії СРСР, збройних формувань США, Великої Британії, Франції, інших країн демократичного світу, партизанських з’єднань Італії, Югославії, Словаччини тощо.

Доречно було б також розкрити в доступній формі історичні умови й обставини зародження й розвитку російського фашизму, як різновиду радикального російського націоналізму. Зокрема, прокоментувати причини активної підтримки німецького нацизму й італійського фашизму одним з засновників російського Білого руху Василем Шульгіним і відомим філософом Іваном Ільїним, якого обожнює путін разом з представниками сучасної російської політичної еліти. Бажано було б також дати оцінку співпраці лідерів Російської загальновійськової спілки (російською мовою РОВС) з гітлерівцями в період Другої світової війни. Адже їхні послідовники відкрито діють в сучасній росії й добровільно брали участь у боях на українському Донбасі в складі незаконних збройних формувань ДНР.

Отже, в України є необхідний потенціал для запобігання спробам Кремля використати ситуацію навколо терористичного акту в «Крокус Сіті Холі» для нанесення шкоди інтересам національної безпеки нашої держави. Головне правильно ним розпорядитися.

Олександр Христенко, ветеран спецслужб, генерал-лейтенант у відставці

Цей рік визначатиме майбутнє України та не лише долю нашої держави.

Війну в Україні не слід розглядати як локальний військовий конфлікт між двома державами – це дуже спрощений підхід, неприпустима аналітична помилка.

За путінською спробою відродження «великої імперії» стоїть набагато більше, аніж повернення України під свій контроль, навіть більше ніж збирання «історичних земель» та відродження радянського союзу. Причини цієї війни є глибшими за так звану «СВО», цілі набагато ширшими, а ціна вагомішою.

Задумайтесь чому останніми роками між Росією, Китаєм, Північною Кореєю, Іраном утворюються альянси.

Поява обрисів «Глобального півдня» свідчить не стільки про слабкість російського агресора, скільки про тектонічні процеси змін, які ми спостерігаємо через утворення світових військово-політичних та фінансово-промислових блоків, започаткування боротьби між альянсами, або так званими «вісями зла та демократії». Це зовсім інший вимір гібридної війни, що ведеться у світовому масштабі.

В такому контексті не можливо не погодитися із системною, світоглядною промовою міністра оборони Великої Британії Гранта Шаппса, виголошеною 16 січня у серці Лондона, в Ланкастер-Хаусі. Очільник оборонного відомства стверджує, що у сучасному світі вже не залишилось місця для «ізольованих конфліктів» – всі конфлікти так чи інакше стануть світовими (саме тепер ми спостерігаємо цей процес в Україні, на Близькому Сході). Сучасний світ складний, і жодна нація не зможе дозволити собі пройти цей шлях наодинці.

Експерти не безпідставно прогнозують виникнення нових воєн на Корейському півострові, в Африці, на Балканах, Кавказі, навіть в Антарктиці. Для британських прогнозів, нажаль, є підстави: основи світового порядку розхитані та дестабілізовані, безпекові механізми належним чином не працюють, міжнародні організації стали безпорадними. Як наслідок, за п’ять років ми можемо стати свідками війн проти колективного Заходу за участю Росії, Китаю, Ірану, Північної Кореї (список можна продовжувати). Характерною ознакою виділяється те, що війни розгоратимуться і триватимуть на територіях не ядерних, переважно слабких у військовому відношенні країн, конфлікти здебільшого матимуть вигляд «проксі-війн» (посередницьких, на територіях третіх країн) – саме там конкуруватимуть сильні держави світу за «місце під сонцем», там випробовуватимуться нові технології, форми і методи боротьби.

І не лише тому, що населення майже половини світу піде на вибори. Цей чинник також важливий, він стане так би мовити «тестом на зрілість» для багатьох країн, а результат волевиявлення матиме надзвичайно важливе значення. Звісно, ми не братимемо до уваги так звані «вибори» з відомим наперед результатом, які не мають нічого спільного з демократією. Але найбільший «рік демократії» в історії людства все ж мине, натомість залишаться об’єктивні процеси зміни епох, що матимуть результатом прихід ери нової реальності.

Якою буде ця нова реальність?

По-перше епоха «мирної демократії та ідеалізму» об’єктивно зміниться на історичний період жорсткої реальності. Якою тривалістю він буде наразі не відомо. Але очевидно, що світ за декілька років здійснить перехід від повоєнного устрою до передвоєнного та воєнного. Це важливо усвідомлювати, адже обставини впливатимуть на всі сфери нашого життя – від побуту, виховання в дитсадках, освіти в школах до підготовки фахівців у вишах та використання державами їх потенціалу в оборонній сфері та на мілітаризованому ринку праці.

По-друге відбудеться певне «згортання» демократії, як ми знаємо її в класичному вигляді. Імовірно виникне нова форма правління – «військова демократія», як певний гібрид свободи та жорстких правил і обмежень у багатьох сферах. Життя перейде на інші рейки, людство буде змушено пристосовуватись до військових і безпекових умов, і найскладніше – до цього треба бути ментально готовим як нашому, так і прийдешньому поколінням.

По-третє мирне співіснування держав заміниться пріоритетним домінуванням національних інтересів, жорстким прагматизмом: альянси утворюватимуться не за принципами розвитку добросусідства, торговельної-економічної співпраці тощо, а виходячи з нових пріоритетних принципів забезпечення власної безпеки, оборони, в тому числі колективної, від зовнішнього агресора. Саме оборона на тривалий історичний період стане наріжним каменем існування держав та їх об’єднань.

Відбуватиметься подальше формування нового світоустрою і якою буде його конфігурація, регіональні кордони та сфери впливу, навіть державні кордони окремих країн, визначить глобальна війна. Третя світова фактично вже йде. Запущено глобальний процес гонки озброєнь, введені в дію безпрецедентні національні механізми нарощування оборонно-промислових потужностей, переорієнтовуються економіки.

Вибору вже не має, як казав колись відомий класик: «процес пішов». Для світової безпекової системи спричинена Росією широкомасштабна війна в Україні стала «точкою біфуркації» (визначення характеризує критичний стан системи, за яким відбувається перехід в інший, більш стійкий її стан).

Напрошується логічне запитання: це що, кінець? Ні, лише початок. У цих тектонічних процесах проглядається позитив для нас: Захід вже пройшов «точку повернення» у 2022 році, тепер не може дозволити собі припуститися фатальної помилки та нагородити путіна перемогою в Україні. Це означає, що наша країна буде жити, вона збереже державність і це є головним висновком сьогодення.

Світоглядна війна стосується інтересів не лише України, і ми не є єдиним гравцем цієї шахової партії. Українську державу не залишать наодинці, ми воюватимемо з «віссю зла» тільки разом. Так само разом ми досягнемо перемоги. Очевидно, що з 2014 року Україна історично та географічно опинилася на передньому краї боротьби, але ця обставина дає нам історичний шанс разом із колективним Заходом формувати нові кордони так званих «пан регіонів».

Саме таке розуміння призводить нас до головного висновку: все що відбувалося з 2014 року та з 24 лютого 2022 року на наших теренах було не даремним, ми платимо велику ціну за те, що обов’язково станемо частиною західного військово-демократичного світу.

Ера «дивідендів від миру» добігла кінця. Починається ера воєн та будівництва в такий спосіб нового світу. В ньому, поза сумнівом, буде місце й для успішної України.

Переможемо! Все буде Україна!

Юрій Романюк,
ветеран зовнішньої розвідки, кандидат педагогічних наук

Автор: Юрій Романюк,
кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

Ан 225 «Мрія» – український найвеличніший літак за всю історію авіації, який побив 240 світових рекордів. Шість двигунів виробництва «Мотор Січі» дають тягу достатню для підняття у небо велетня вагою 640 тон та вантажопідйомністю 250 тонн. Він створювався як транспорт і одночасно перша ступінь для багаторазового космічного корабля «Буран».

Чи міг головний конструктор цього дива техніки Віктор Толмачов поставити на літак не шість, а, скажімо, два двигуна, або зробити меншою площу крила? Відповідь очевидна, адже існують об’єктивні закони, які порушувати неможливо, навіть вкрай небезпечно. Авіація не прощає помилок чи зневажливого ставлення. Як, власне, і розвідка…

Спробуємо провести деякі аналогії. Сьогодні вітчизняна розвідувальна система нагадує нову «Мрію», на якій змонтували лише три двигуна. Командир та екіпаж на місцях, пасажири також, мотори сутужно працюють, головний диспетчер віддає гучні команди, а конструкція повільно пересувається злітною смугою. Можна змінювати командирів, виписувати догани членам екіпажу, давати «на горіхи» пасажирам чи наземним службам, але результат буде незмінним: навіть сторонньому очевидно, що слід додати тяги, або зменшити вагу – об’єктивні закони природи.

Перші обриси української розвідки були зроблені за далеких часів СРСР у московських кабінетах. Тоді не було розподілу на «українську», «білоруську» чи «казахстанську» розвідки. Була одна: розвідка Радянського Союзу. Тоді ж збудували її серійну модель як стандартної розвідувальної складової потужного КДБ – Першого головного управління. Після здобуття незалежності у 1991 році Україна успадкувала структуру, що функціонувала (задля об’єктивності слід відмітити доволі успішно) за радянськими лекалами. 22 березня 2001 року був нарешті прийнятий Верховною Радою України Закон України «Про розвідувальні органи України». Він фактично ввів у правове поле три розвідувальних органи, визначив їхні завдання, компетенції, сфери відповідальності, але за змістом не став революційним, лише зафіксував радянську модель в тодішніх українських реаліях. Це влаштовувало всіх. Перевірений часом принцип «якщо працює, – не чіпайте» залишався в пріоритеті. Так могло б тривати і далі, але події 2013-2014 років, Майдан Гідності, окупація Російської Федерацією частини території України, розв’язана війна на Сході торпедували усталену систему координат, змусили по-іншому поглянути на ситуацію та переглянути традиційні підходи в організації роботи розвідок.

Стало цілком зрозуміло, що окрім розкритих перед противником кадрів і результатів найбільш важливих оперативних напрацювань, в архівах російських спецслужб зберігались креслення української розвідки, які давали чітке уявлення про структуру та логіку дій, систему підготовки та прийняття рішень, планування і проведення операцій. Треба було терміново змінювати ситуацію, створювати свою «Мрію».

Мотивована об’єктивною необхідністю велика група фахівців взялася за головні креслення. У 2015 році з’явились перші обриси нової конструкції. П’ять років пошуку компромісів та народження нового у нескінчених дискусіях (невиправдано довго в умовах війни), все ж завершилися прийняттям 17 вересня 2020 року Закону України «Про розвідку». «Розвідку» у розумінні «організаційно-функціонального поєднання розвідувальних органів та діяльності, яку вони здійснюють самостійно або у взаємодії між собою та з іншими суб’єктами розвідувального співтовариства з метою забезпечення національної безпеки і оборони України». Така дефініція видавалась не зовсім точною, адже в її основу поставлено «поєднання розвідувальних органів та їхньої діяльності», але відсутнє розуміння розвідувальної системи – розвідувального співтовариства України, координацію та загальне керівництво яким здійснює Комітет з питань розвідки – головний координуючий та управляючий суб’єкт.

Здавалося, першочергова назва законопроєкту «Про розвідувальне співтовариство» була більш вдалою і точною, адже побудова першої системної розвідувальної конструкції – розвідувального співтовариства України – було актуальним завданням, прогресивною і доволі амбітною авторською ідеєю. У незалежній Україні вперше створювалась організаційна система, підкреслю – система: сучасний «розвідувальний хаб» з окремими терміналами, відповідною логістикою, декількома злітними смугами, диспетчерською службою. Але, на жаль, з різних суб’єктивних причин було прийнято інше рішення щодо назви. Зрештою зупинятися на цьому не слід.

Розробники законопроєкту чітко розуміли: Україні слід суттєво наростити спроможності розвідувальних служб, передусім, на напрямах протидії Росії, зробити це швидко, без додаткового збільшення чисельності і залучення значних бюджетних коштів.

Хто шукає можливості, як правило знаходить вихід. В основу заклали тезу: якщо розвідка є надважливою справою держави, то чому обмежуватись лише розвідувальними органами, а не поєднати всі можливості країни для вирішення розвідувальних завдань? Навіщо нарощувати чисельність розвідувальних органів та перетворювати їх на громіздкі, слабо керовані та неконтрольовані конструкції, якщо можливо суттєво посилити спроможності цих служб наявними в державі ресурсами, необхідними для якісного виконання розвідувальних завдань? До прикладу: за рахунок Служби безпеки України, Міністерства закордонних справ України, Держспецзв’язку та інших.

Відповідь знайшлася у системному підході та синергії. Якщо пояснити простими словами: сукупна віддача всіх елементів системи за умови їхньої злагодженої роботи стає набагато більшою, ніж кожного елементу окремо. У синергетичній теорії це явище описується математичною рівністю 2 + 2 = 5.
Для того, щоби синергія спрацювала, необхідно було вирішити три організаційні завдання: по-перше, утворити розвідувальну систему (адже синергії не буде у разі функціонування елементів, не об’єднаних єдиним управлінням та спільними завданнями); по-друге, крім розвідувальних органів, головних елементів системи, до неї долучити інші, не розвідувальні державні структури, які є важливими, іноді навіть ключовими для максимально ефективного виконання розвідувальними органами покладених на них завдань; по-третє, добре організувати розвідувальну систему, забезпечити координацію діяльності її суб’єктів задля досягнення єдиної мети. Тобто утворити координаційний центр, «центр управління польотами», як окрему державну структуру, а не визначений з лінійки суб’єктів-виконавців один орган – такий підхід може викликати конфлікти та протиріччя через дисбаланс відомчих інтересів.

Отже, у статті 4 нового закону з’явився термін «розвідувальне співтовариство» (без конкретизації змісту), а також зафіксовано його конфігурацію із п’яти складових. Модульний принцип дозволив передбачити можливість подальшого нарощування конструкції: до виконання розвідувальних завдань та посилення розвідувальних спроможностей держави розвідувальними органами відтепер можуть залучатися інші складові сектору безпеки і оборони, визначені Радою національної безпеки і оборони України – неабияка тяга для створення «підйомної сили».

У статтях 8-10, 12, 22 вдалось «прописати» інноваційну норму: розвідувальним органам надано право залучати в межах компетенції інших суб’єктів розвідувального співтовариства в порядку, визначеному Президентом України, зокрема на основі пропозицій координаційного органу з питань розвідки. Це надавало конструкції літака додаткові двигуни, а Комітет з питань розвідки де-факто розширював площу його несучих площин.

Таким чином літак з новими можливостями було сконструйовано. Настав час його випробувань. Саме тут, на літовищі, почались перші сюрпризи. Не вдаючись у подробиці слід зазначити, що конструкція й досі залишається на землі з трьома несинхронно працюючими двигунами. Чому ж не вдається здійснити розбіг і здійнятися в небо?

Причин багато, в них мала б розібратися спеціальна державна комісія. Не підміняючи її роботу спробуємо самостійно провести побіжний аналіз і спрямувати увагу експертів на доцільні напрями пошуків.

Почнемо з того, що у будь-якій конструкції літака має бути необхідна кількість двигунів. Все чітко розраховано: якщо їх увімкнути одночасно, «Мрія» точно здійметься в небо. Однак, командир корабля та екіпаж прагнуть як і раніше злетіти на трьох. Тут прихована низка проблем: традиційна українська звичка, небажання змінювати усталені алгоритми, незрозуміла настанова для польотів, відсутність необхідних знань, прагнення зекономити пальне. Але, крім того, є питання до диспетчерської служби – координаційного органу. Він не генерує системоутворюючих рішень, не скеровує, не мотивує, не надихає. У розвідувальній, як будь-якій іншій справі, має бути професійне розуміння процесів, належна підготовка персоналу, мотивація, зацікавленість у досягненні спільної мети. Інше – другорядне, наживне. Комітет з питань розвідки, як центральний суб’єкт розвідувального співтовариства, з низки причин гальмує зліт «Мрії», а Головний конструктор звертає мало уваги на своє дітище. Відсутність спеціальної державної комісії з усунення недоліків, на жаль, лише підтверджує припущення: результат, необхідний для посилення національної безпеки, мало кого цікавить.

Наступне. Як відомо, щоби досягнути синергії у будь-якій системі треба домогтися збігу в часі і просторі ресурсів, можливостей, завдань, а також оптимально поєднати їхні характеристики. Це з категорії тонких налаштувань будь-якого механізму. Синергія може бути не лише позитивною, але й різко негативною. Останнє спостерігається внаслідок непрофесійного підходу, нерозуміння цілей, завдань, небажання узгоджено діяти задля досягнення високої мети. Завдання майстра (зацікавленого в результаті керівника) полягає в тому, щоб знайти оптимальний набір інструментів, за яких механізми взаємодіятимуть автоматично, створюючи ефект позитивної синергії.

Важливо скоригувати поширене хибне уявлення, що мотивація є синонімом слова фінансування. В розвідувальній справі це далеко не так. Перемоги розвідувальних служб лише частково пов’язані з обсягами їхнього фінансування та чисельністю. Керівник ПВК Blackwater, екс- офіцер спецназу США Ерік Прінс якось влучно підмітив, що шлях простого збільшення фінансування є контрпродуктивним і призводить до марних спроб «змусити товстого тріатлоніста бігти швидше». Отже «синергія» та «мотивація» в нашій історії є словами одного синонімічного ряду, а зміст останнього терміну потребує окремого фахового вивчення в інтересах успішної реалізації проєкту.

Підемо далі. Розвідувальні органи, взагалі, та українські, зокрема, роками будувалися як замкнені, самодостатні та закриті системи: втаємничені, мало контрольовані ззовні служби, які самостійно ставлять собі завдання, їх «звитяжно» виконують, самостійно оцінюють результати і звітують про «перемоги» перед керівництвом держави. Головні споживачі не маючи спеціальної підготовки, слабо розбираючись в особливостях процесів, технологій та можливостей помилково вважають, що наші розвідки найкращі і працюють на верхній межі своїх можливостей. Це не так. І за такого підходу розвідорганам дійсно не потрібна жодна зовнішня допомога чи сприяння, окрім грошей: це ознака замкненої, самодостатньої системи, яка живе сама по собі та для себе. Десятиліттями серйозного комплексного аудиту функціонування цієї машини не проводилось.

У замкнених системах мисленнєва діяльність як правило стандартизується. Вона вкладається в рамки стійкого усвідомлення того, що ефективність органу прямо пропорційна обсягам його фінансування та чисельності, і зворотно – кількості та складності поставлених перед розвідкою завдань. Влучно охарактеризував подібний стан системи екс-офіцер британської військової розвідки Пол Робінсон: чи не найбільша проблема підвищення ефективності розвідувальних служб світу полягає в їхній традиційній консервативності. Так, справжня розвідка закінчується там, де панують стандарти та лінійні рішення. У XXI сторіччі слід розірвати «порочне коло» і вийти на новий горизонт розвитку. Він проходить в площині створення нових проривних оперативних можливостей на пріоритетних напрямах для здобування таємної інформації з об’єктів розвідувального проникнення. Як це зробити знають фахівці, їм лише треба дати крила.

Гібридизація всіх явищ і процесів в світі вимагають запровадження принципово інших підходів. Як відомо, сьогодні перемагає лише той, хто діє і мислить нестандартно, асиметрично, бере активністю, професійністю, вміннями. Один класик чітко сказав: «розвідники – це інтелектуальні артисти або артистичні інтелектуали». Отже, слід невідкладно перебудувати мисленнєву діяльність, запровадити нову філософію з акцентом на досягнення кінцевого результату, достеменно вивчити конструкцію нової «Мрії», навчитись вірно та синхронно керувати всіма системами і агрегатами.

Нарешті останнє, але не за своїм значенням. Якщо уявити, що «Мрія» є цілісною конструкцією – розвідувальним співтовариством, призначеним для ефективного вирішення певних завдань, то основними двигунами в ній є розвідувальні органи, додатковими – інші суб’єкти співтовариства, а координаційний орган – несучою площиною, крилом. Всі вони разом та за умови злагодженої роботи утворюють ефект синергії ресурсів, інтелекту, можливостей та спроможностей. Саме таку модель замислював конструкторський колектив. Для створення додаткової «підйомної сили» в Законі України «Про розвідку» передбачена можливість залучення розвідувальними органами до виконання розвідувальних завдань не лише інших суб’єктів розвідувального співтовариства, але й складових сектору безпеки і оборони, визначених Радою національної безпеки і оборони України. А це, відповідно до статті 12 Закону України «Про національну безпеку України», – більше 15 центральних органів виконавчої влади, а також інших державних органів і органів місцевого самоврядування, які здійснюють свої функції із забезпечення національної безпеки. Серйозна потуга. Цим ресурсом слід ще навчитися правильно керувати та координувати.

Здавалося б, зроблено все можливе, відтепер, коли розвідка стала державною справою, її можливості зросли на порядок, «на неї працюватимуть» всі складові сектору безпеки і оборони країни, наша розвідувальна система має стати серед найкращих в світі. Для вузьких фахівців окремо підкреслю: була реалізована логіка переходу від найпростішої функції «сприяння» розвідувальним органам до більш складної – «співучасті», тобто спільного проведення розвідувальних заходів із залученням власних сил та засобів, здійснення співфінансування заходів тощо.

На жаль, вийшло не так, як гадалось. Розвідувальні органи, залишаючись в старій, звичній, комфортній для себе та зрозумілій парадигмі, заперечуючи необхідність будь-якого «зовнішнього сприяння» наразі не виявили бажання перебудовувати роботу, не пішли шляхом більшої відкритості, а поставили себе «поза» та «над» процесами. Більше того, між ними з’явилась зайва змагальність за «пальму першості» у співтоваристві. Воістину, як каже народна мудрість: де два українці, там три гетьмани. На цьому фоні інші суб’єкти розвідувального співтовариства та органи, що входять до сектору безпеки і оборони країни, не виявили жодного бажання бути «залученими» розвідками до виконання їхніх завдань, самоусунулись від справи, а окремі вдались до прихованого опору.

Проблема в тому, що вирішувати проблему слід не грубою «сокирою лісоруба» – через Указ Президента України – а застосовуючи тонкі налаштування механізму, в основі яких закладений відомий термін «мотивація». Зрозуміти необхідність перебудови самому, переконати, запевнити, зацікавити партнера, допомогти йому, підказати, зробити якнайкраще в інтересах споживача, навіть разом з ним – філігранна фахова робота розвідок, в основі якої закладені фундаментальні цінності: відкритість, фах і довіра. Для цього розвідки мають бути переконаними у правильності шляху з двостороннім рухом, після чого здійснити перший крок назустріч партнеру. Не слід ставити себе «над» чи «збоку», тим більше повчати, вказувати, необхідно стати поряд, підкласти плече, бути відвертими у спілкуванні, щирими, доброзичливими, відкритими, знаходитись на одному рівні з колегами та споживачами, професійно працюючи разом з ними та в їхніх інтересах. Як і в оперативному мистецтві, основи якого співробітники опановують та застосовують в роботі за кордоном, аналогічні підходи слід використовувати і вдома. Тоді буде довіра, стане можливою синергія. Інакше, користуючись термінологією Еріка Прінса, «товстий тріатлоніст не побіжить швидше».

Очевидно, щоб якнайшвидше підняти «Мрію» в небо, необхідно провести обов’язкові підготовчі та регламентні роботи. Аналіз показує, що помилка не у кресленнях літака, тут все перевірено: інноваційні технології працюють у світі та доволі ефективно. Проблема в іншому: у менеджменті, керуванні реалізацією проєкту, методиках виконання низки організаційних та практичних завдань. Отже, почнемо «зверху».

Перше. Координація, як відомо, є функцією управління. Це означає, що будь-який процес перетворень системи, побудови і введення в експлуатацію нової конструкції має керуватися з одного центру та здійснюватися під його щільним контролем. У розвідувальній системі саме Комітет з питань розвідки покликаний запроваджувати нові тренди, формувати політику, сучасну філософію, створювати ефективні правила, ставити завдання та вносити необхідні корективи під час їхнього виконання, здійснювати належний контроль за виконанням стратегічних завдань розвитку цілісної системи. Головне: Комітет має забезпечувати синхронізацію основних процесів і ресурсів в часі та просторі, оптимально поєднуючи задля синергетичного ефекту їхні можливості та характеристики. Комітет має активно працювати не лише з розвідками, але й усіма споживачами інформації, щоби відчувати «пульс держави», її потреби, налагоджувати роботу розвідувальної системи, узгоджувати діяльність всіх складових для досягнення максимального ефекту – складні, але вкрай важливі завдання, без вирішення яких система не функціонуватиме належним чином.

Одразу слід відповісти на закиди опонентів: це не втручання у компетенцію Президента України, а навпаки – «сприяння Главі держави у реалізації його повноважень, у тому числі як Голови Ради національної безпеки і оборони України, у забезпеченні взаємодії, розвитку та координації спільної діяльності суб’єктів розвідувального співтовариства». Цілісна конструкція необхідна для того, щоби вирішити важливіше завдання держави – якнайшвидше вивести «Мрію» на траєкторію, усунути перешкоди для суттєвого посилення розвідувальних спроможностей держави. Якщо образно: належна координація – опора авіаконструкції у повітрі, її крила, рулі та закрилки.

Такий підхід означає, що Комітет з питань розвідки має стати повноцінним постійно діючим органом управління у сфері розвідки зі статусом робочого органу Ради національної безпеки і оборони України (стаття 107 Конституції України, стаття 14 Закону України «Про Раду національної безпеки України»). На жаль, законодавець не зробив цього необхідного кроку, не закріпив у правовому полі основні повноваження Комітету з питань розвідки, лише зазначив, що «координаційний орган може утворюватися Президентом України як постійно діючий допоміжний або інший визначений статтею 106 Конституції України» (консультативний, дорадчий, інший допоміжний орган – тобто такий, що не уповноважений приймати рішення).

Не треба бути правником, щоби зрозуміти: словосполучення «може утворюватися» означає й те, що він «може ліквідовуватися», а це лише підкреслює його непостійний статус, а також те, що повноцінна інституалізація Комітету так і не відбулася. Не будемо розгортати цей напрям аналізу, лише залишимо деякі запитання для юристів: якою є легітимність прийнятих на засіданні Комітету рішень та обов’язковість їх виконання суб’єктами, якщо за статусом цей орган є консультативним, дорадчим? Яким є правовий механізм «допомоги» чи «сприяння» Президентові України при здійсненні ним загального керівництва розвідувальними органами і як Глава держави реалізує в цій частині свої конституційні повноваження?

Отже, щоби здійснювати ефективне управління проєктом під назвою «Мрія» слід розібратися з головними кресленнями, правильно вибудувати функції координації та управління складною системою.

Друге. Необхідну «підйомну силу», як відомо, створюють двигуни. Не лише основні – розвідувальні органи, а також інші важливі рушії конструкції. Як зазначалося в аналізі випробувань, розвідувальним органам надано право (стаття12, абзац 22)) в установленому порядку залучати до виконання розвідувальних завдань інших суб’єктів розвідувального співтовариства, а також складові сектору безпеки і оборони. Як видається, увімкнути ці двигуни та синхронізувати їх роботу – завдання не з простих. Але воно вирішуване, цілком реальне. Оптимізму додає й те, що більшість суб’єктів – державних органів, надзвичайно зацікавлена в отриманні розвідувальної інформації, необхідної для кращого виконання своїх безпосередніх функцій. Більше того, такі суб’єкти беруть участь у формуванні власних інформаційних потреб і надають оцінку інформації розвідки. Тоді чому б в межах наявних можливостей органам не долучитися до роботи розвідувальних служб над вирішенням поставлених перед ними завдань? Чому б не допомогти, не попрацювати разом, якщо цікавлять конкретні відповіді на актуальні виклики і загрози? Може у такий спосіб також доцільно досягати синергії?

Десь тут, на дотику інтересів і можливостей, має народитися мотивація – спонукання до дій на основі зацікавленості, бажання: ієрархічна система потреб людини, складена у 1943 році відомим американським психологом в «піраміду Маслоу», досі не змінювалася. І починати слід з великої фахової розмови всіх учасників процесу за круглим столом. Її має розпочати Головний конструктор, сформулювати основні цілі та завдання в сфері авіації. Далі – справа виконавців, техніки та правового оформлення процесу.

Третє. Будь-які нові креслення втілюють у металі люди: конструктори, інженери, техніки – велика команда фахівців та їхніх керівників. І якщо всі вони раніше працювали над створенням та удосконаленням історичних моделей типу АН-2 чи АН-24 і в роботі послуговуються перевіреним принципом «так має бути, бо ми так завжди робили», тоді надзвичайно складно розраховувати на успішну реалізацію принципово нової конструкції.

В інноваційній справі необхідно набагато більше: від усвідомлення іншої філософії, нових принципів та підходів, до перебудови мислення, вміння взаємодіяти із суміжниками, опанувати принципи командної роботи в рамках системи та за її межами. Це означає, що директору та головному інженеру необхідно організувати нову історію на виробництві, відібрати, об’єднати ідеєю та навчити персонал, налагодити ефективну роботу і головне: особистим прикладом мотивувати і надихати на перемоги. Для цього, звісно, треба розуміти специфіку процесів і технологій, мати волю, бути одержимими новим задумом, як кажуть, бути «зарядженим на успіх».

Четверте. Бюджетування процесу. Як відомо, бюджет – один з важливих рушіїв прогресу. Він має об’єднувати, слугувати досягненню головних цілей в інтересах держави. Щоби збудувати «Мрію», замало фінансувати та удосконалювати окремі вузли та агрегати, виплачувати зарплатню виконавцям за відпрацьований робочий тиждень, навіть підвищувати її для престижу професії чи досягнення конкурентності на ринку праці. Гроші повинні стати мотиватором, стимулювати для досягнення принципово нового спільного результату. У цей проєкт мають прийти за конкурсом фахівці, які не лише вміють і бажають, але й чітко усвідомлюють головні цілі, завдання, вимоги. Це означає зміну принципу організації робочого процесу: від звичного виконання рутинних завдань на робочому місці до формату, що містить в основі досягнення якісно нового результату. Отже, бюджет має бути переформатований, переведений від звичного фінансового забезпечення чи утримання структури (органу) до бюджету реалізації інноваційного проєкту. Звісно, тут можуть з’явитися несподівані «повороти»: зокрема виявитися, що певна кількість персоналу є надлишковою, інша потребує перепрофілювання, перепідготовки, а окремі напрями вимагатимуть комплектування «з нуля». Врешті може статися й так, що окремі завдання легше взагалі виконувати на умовах аутсорсингу. Проєктне бюджетування і проєктний менеджмент – новий підхід, що має бути запроваджений як основний в розвідувальній системі.

Для скептиків нагадаю: Бюджетний кодекс дозволяє реалізовувати таку концепцію в рамках окремих державних програм, у нашому випадку – Національної розвідувальної програми – документа довгострокового планування, в якому визначаються основні напрями, пріоритети реформування та розвитку зовнішньої розвідки, потреби бюджетного фінансування для досягнення визначених цілей і виконання передбачених завдань, основні напрями використання фінансових ресурсів. Зафіксуємо ключову фразу: «потреби бюджетного фінансування для досягнення визначених цілей».

Принагідно нагадаємо, що Національна розвідувальна програма розробляється за дорученням Президента України координаційним органом з питань розвідки після затвердження Стратегії національної безпеки України. Саме ця програма є основою для розроблення інших державних програм та нормативно-правових актів з питань розвідувальної діяльності, визначення чисельності і структури сил та засобів розвідувальних органів, потреб щорічного фінансового та іншого ресурсного забезпечення розвідувальних органів (стаття 32 Закону України «Про національну безпеку України»).

Виходячи з цього, основним бюджетним документом у сфері розвідки має стати Національна розвідувальна програма, а фінансування розвідувальних органів та інших суб’єктів розвідувального співтовариства здійснюватися в рамках цього документу за окремими його складовими – відомчими бюджетними програмами.

П’яте. Зміна політики управління. Якщо команду фахівців, які працюють над створенням «Мрії», постійно відволікати на вирішення завдань, не пов’язаних з цим проєктом, всі плани і терміни виконання робіт будуть зірвані, а люди демотивовані. Отже, менеджерам, які управляють процесом, слід призупинити нескінченні «гонки» за мало кому потрібною тактичною інформацією розвідки, відмовитись від «стрибків» та «гойдалок» при постановці завдань чи вимагання різноманітних форм зайвої поточної звітності. Необхідно зосередитись на системній, глибокій, професійній роботі. Координація має сприяти, а не заважати. Контролювати слід не процес, а результат.

Розвідувальна система, як важкий багатотонний авіалайнер, потребує великих площ, значного простору, широкої злітної полоси та відповідного радіусу розвороту. Слід розуміти, що великий літак не реагує на безсистемні, здебільшого протилежні команди диспетчера. Малі повітряні турбулентності ним, як правило, ігноруються, а мілкі вібрації відсікає автоматика.

«Мрія» обов’язково виконає свою місію, але їй потрібен чіткий стратегічний маршрут, фахове супроводження руху та відповідні корективи диспетчера, що сприймаються екіпажем із вдячністю і повагою, а не викликають лише саркастичні посмішки. Для цього в диспетчерській службі мають працювати досвідчені, авторитетні пілоти, «метри» свої справи, які зосереджені на стратегічних завданнях. Вони зобов’язані перебувати у постійній фаховій комунікації з екіпажем і максимально сприяти вирішенню системних проблем для запуску «Мрії» та успішного її польоту.

Впевнений, саме так і буде.

Відчуваю себе отією куркою, яка весь час повертається до свого проса. Але, їй-бо, як протистояти навалі на українську мову? Фахової дискусії немає, законодавчі зміни дуже дивні (це щонайменше), а правозастосування змін до правопису часто межує із злочином, бо вже з’являються повідомлення про неможливість працювати там, де керівництво дуже вже активно захищає норми, які запропоновані як варіативні (про імператив не йдеться).

Вчителі, редактори й коректори просто бояться залишитися без роботи, бо тепер бал правлять чинопочитаніє і колєнопреклонєніє перед іншомовними спонсорами й чиїмись друзями та партнерами разом із дурисвітством й нульовим рівнем освіти (тьху, не нульовим, а від’ємним). І йдеться не тільки про «мишебраттів» — стурбованість і занепокоєння тривають навіть на рівні фонетики.

Дозволю собі процитувати допис у мережі: «…у деяких видавництвах, інтернет-виданнях та на деяких телеканалах нашої країни діє політика безальтернативного функціонування хвемінітивів, за заперечення якої, хай ти хоч тричі Соломон в українській, тебе звільнять з роботи, не дадуть роботи, не візьмуть на неї. І як ви вважаєте, чи виправдані курс на свідоме віддалення від схожости з російською мовою та розв’язання гендерно-хвеміністичних питань за щот, мовляв, мовленнєвої традиції та мовного чуття? Нині стався цікавий випадок. Жінка (редактор) нарешті дістала сподівану роботу та несподівано одержала текст статті під назвою «Фізикиня Олеся Присяжнюк», в якому серед іншого є такі слова: «одна з найяскравіших та харизматичних математикинь-сучасниць». Несподівана для директорки відмова лишати в тексті наведені «шедеври жіночого роду» (за висловом фахівчині), не лишають їй сподіваного для жінки-редактора вибору».

Можливо, я дотепер так і не зрозуміла значення слова «дискримінація», але думаю, що це саме вона і є. За віком, за статтю, за релігійними переконаннями — це ми вже чули. Але дискримінація за українську мову в Україні? Ви справді серйозно? Не важать же ані знання, ані досвід, ані будь-що, коли дурень починає молитися й розбиває лоба (нехай би тільки свого, то й лихий би з ним). Моя прабаба ще згадувала про козу: нагадай козі смерть, то вона і пердь, — але я не вдаватимуся до фольклорних здобутків, щоб випадково когось не образити. Тобто про козу ані пари з вуст.

Цікаво було б почути думку правників із цього питання. Ну, не про фізіологію кози, а про можливість і про правові підстави тиснути на редактора/перекладача/викладача, який не вважає за можливе використовувати мовні «новації», а натомість послуговується мовними традиціями, при цьому використовуючи варіативні норми, проти яких навіть Правопис-2019 нічого розумного не заперечив. На жаль, від правників поки нічого не чути…

Як відомо, до правописних змін доклався Інститут мовознавства імені Олександра Потебні Національної академії наук України, який у травні 2019 року опублікував повний текст нової редакції Українського правопису. Мені найцікавішим здається те, що публікації Інституту мовознавства й дотепер цілком пристойні, без математикинь, альбатросинь, кемінквеїв і прочої лабуди в усіх і в будь-яких іпостасях чи личинах. Чому ж тоді редактор із досвідом і перекладач із глибоким чуттям мови мають перетворюватися на редакториць і перекладес?

Зараз я посилатимуся на пояснення до х/г/к/ґрінзначогось правописного спрямування, які в тому ж таки 2019 році дав Богдан Ажнюк, співголова мовної комісії, яка працювала над правописом. Пан Богдан тоді був переконаний (сподіваюся, щиро переконаний), що Інститут мовознавства запропонував загалу нову редакцію правопису, а не новий правопис. Тільки редакцію!

Отож, які норми-2019 насправді є варіативними?

Але спочатку трохи посхлипую. У повній редакції пояснюється, що “його творці орієнтувалися, по-перше, на специфіку історичної й діалектної основи української мови, на її характерні ознаки порівняно з іншими слов’янськими мовами, і, по-друге, на мовну практику визначних українських письменників і перекладачів”.

Усі добре зрозуміли про «специфіку історичної й діалектної основи української мови… мовну практику визначних українських письменників і перекладачів». А тепер покажіть мені такий діалект чи таку місцеву ґ/к/х/говірку й познайомте з таким перекладачем — просто цікаво подивитися (навіть не битиму й у мордяку не плюну). Принагідно згадаю, що кількадесят років тому люди так само хотіли подивитися на тих «трудящих», які «просили» про комуністичний суботник акурат перед Великоднем. І нагадайте про визначних українських письменників і перекладачів, які вживали Кемінквей замість Хемінгуея, проєкт (моя викладачка історичної граматики навіть у засвітах ридає, хоча страшенно любила цитувати щось на кшалт «а до мене злопці липнуть, як свині до морков» — за цитування її обожнювали) і пів Києва (Павло Тичина такого точно не писав, і Юрій Яновський, і Олесь Гончар, і Ліна Костенко…).

Імперативно пропонується норма, згідно з якою «проєкт, проєкція (так само як ін’єкція, траєкторія, об’єкт та інші слова з латинським коренем -ject-), плеєр (play+er), конвеєр (convey+er), феєрверк, Соєр, Хаям, Феєрбах…

То й біс би з ним, але є «але». Хто знає латинські корені, аби з ними порівнювати? Латину вчать філологи, правники, медики, але наскільки добре вони пам’ятають корені латинських слів? І що знають про корені в латині інженери, економісти чи військовослужбовці? Тоді нащо ця мова? Що це за посилання й для кого воно? А ще хочу поцікавитися, хто звів грішне з праведним, цебто проєкт і об’єкт? Тут, як то кажуть, когнітивний дисонанс виникає, бо яким побитом зводяться в щось одне різні фонетичні умови? Перепрошую, я одна це бачу?

Цитатка звідтам же: «Звук [j] звичайно передаємо відповідно до вимови іншомовного слова буквою». І справді, мабуть. Але якого іншомовного? Куди рівняємося? Англійська? Німецька? Іспанська? Угорська? Китайська? Польська? Яка?

І головне питання, яке у мене навіть не з’являється, а нікуди ніколи не зникає. ЧОМУ українська мова має наслідувати звучання будь-якої іншої? Байдуже, яка б то мова була. Чи для когось велика таємниця, що кожна мова унікальна? Унікальний кожен діалект і кожна місцева говірка! Під яку мову я повинна ламати себе через коліно? Під яку мову я повинна ламати учня, студента, читача, редактора? А хіба продавці, слюсарі, квітникарі не мають права на нормальну мову? На рідну мову!

А ось іще одна печалька: пів áркуша, пів годúни, пів відрá, пів мíста, пів я́щика, пів я́ми, пів Єврóпи, пів Кúєва, пів Украї́ни. Ось чесно, я не розумію, чому пів Украї́ни, але півострів? І пояснень немає. І не буде. Бо ламається традиційне для багатьох поколінь написання. Хтось відхопив ґ/к/х/гранта? Дурня, але теж імперативна. Здається, легше відмовитися від такого свинства/кабанства/поросятства. Ага, і правильніше, і логічніше.

Є ще кілька імперативів, які навряд чи можна чимось мотивувати й пояснювати, крім «віжка під мантію комусь утрапила». Але до тих імперативів і питань якось менше. Найбільше ж неприємностей для всіх спричиняють норми, які подаються як варіативні.

Уп-с перший. “У прізвищах та іменах людей допускається передавання звука [g] двома способами:
• шляхом адаптації до звукового ладу української мови — буквою г (Вергі́лій, Гарсі́я, Ге́гель, Гео́рг, Ге́те, Грегуа́р, Гулліве́р)
• шляхом імітації іншомовного [g] — буквою ґ (Верґі́лій, Ґарсі́я, Ге́ґель, Ґео́рґ, Ґе́те, Ґреґуа́р, Ґулліве́р і т. ін.).”.
Але ж звідки взялася необхідність імітації іншомовних звуків? Для чого це? Щоб Україна втратила й мову? Не так давно якась молода знавчиня чи знавиця, а може, і знавеса написала мені таке (цитую): «…Hogg пишемо не Хогг, а Гоґґ. “H” у прізвищах передається як “г”, “g” передається як “ґ”. Сюзанна Ґрант, а не Грант (бо англійською вона Grant, а не Hrant). Щоправда, це правило ми застосовуємо не щодо всіх мов. Наприклад, на нідерландську мову воно не поширюється, бо в нідерландській мові немає звука ґ, але на англійську, німецьку мови однозначно поширюється!».

Цікава (я не говорила, що сумнівна) конструкція «застосувати щодо чогось». То я вже й соромаюся запитати у командиреси (командурки, командірки), а «не до всіх» — це до яких, чи до не яких, чи не до яких? І чому я маю знати всі або/чи не всі мови? Чого можна не знати? А як вчинити, якщо я знаю українську? А ще я знаю (тільки ж не здавайте), що українська мова послуговується фонетичним принципом, який і є головним (вирішальним, основним).

Більше того, можу навіть послатися на професора Олександра Пономаріва: «…наявне в усіх українських правописах правило, за яким однокореневі прізвища близькоспоріднених мов відтворюються власними фонетичними засобами кожної мови, на мою думку, не потребує змін. Твердження…, що “…російські імена та прізвища слід писати за правилами російської мови”, досить сумнівне. Бо чому тоді тільки російські, а не угорські, грецькі, китайські чи ще якісь? Насамперед ми повинні дбати про дотримання вимог фонетики й вимови української мови. А написання на зразок “Сєргєй”, “Владімір”, “Алєксандр”, “Маріна” так засмічують і так псують фонетичне обличчя українського тексту, що він стає схожим на суржикові записи якихось жартівників… Про фонетичне обличчя своїх мов дбають усі народи, які поважають себе. Литовці, наприклад, пишуть і кажуть “Александрас Пушкінас”, латиші – “Александрс Пушкінс”, греки шведського ботаніка й зоолога Ліннея називають “Ліннеос”. Герой роману Гюґо “Знедолені” Жан Вальжан у греків – “Яніс Вальяніс”. Таких прикладів можна навести багато. Це світова практика».

О, виникло питання: чому говоримо країна Грузія, але штат Джорджія, хоча на письмі в мовах-оригіналах якось зовсім усе не так? Тобто ці мови мають право на свої фонетичні засоби? А чому вони мають, а ми ні? То маємо користуватися своєю фонетикою чи таки ж треба псувати фонетичне обличчя українського тексту?

А керівники компаній, які працюють із мовою (у тому числі освітні заклади всіх рівнів акредитації і всі ЗМІ (друковані, ефірні, інтернет) із якого дуба, дурня, дива виставляють імперативні вимоги там, де їх і пелеху зроду-віку не було? На розсуд фахівців! А не на розсуд керівництва, бодай би й найкращого, бо ж іноді керівником фахового галузевого видавництва чи видання може бути не філолог, а, скажімо, юрист, чи лікар, чи економіст. А як тиснутимуть і гнобитимуть, то позиватися до кого? До нефахівця-керівника, чи до фахівців, які накондубасили дурного й спостерігають із-за рогу, насіння лускаючи. Але правники поки що у мовні питання особливо не встряють, хоча й дарма, бо мова законів і підзаконних актів не тільки неграмотна, але частенько може спричинити серйозні колізії. І не питайте, чому в наукових і в науково-публіцистичних текстах я не люблю двозначний сполучник «та», який може бути і єднальним, і протиставним. А оскільки за останні чверть віку юридичних текстів я перечитала море, то певне враження про це маю (не на користь тих, хто з текстами законів і нормативних документів працює).

Повернімося до сумнозвісного Ґ. Для української мови це звук-виняток. Слів із цим звуком обмаль. Для чого знадобилося розширювати сферу вживання чужорідного для української мови звука? Чому й кому це потрібно? Чому такий тиск на філологічну спільноту? Уже ж і «від дому» відмовляють, тобто позбавляють роботи. За що? За знання мови й за розуміння мовних процесів?

Уп-с другий. Цитую: «аудієнція і авдієнція, лауреат і лавреат (пор. лавр), аудиторія і авдиторія. У словах, що походять з давньогрецької й латинської мов, буквосполучення au звичайно передається через ав: автенти́чний, автобіогра́фія, автомобі́ль, а́втор… У запозиченнях із давньогрецької мови, що мають стійку традицію передавання буквосполучення au шляхом транслітерації як ау, допускаються орфографічні варіанти: аудіє́нція і авдіє́нція, аудито́рія і авдито́рія, лауреа́т і лавреа́т, па́уза і па́вза, фа́уна і фа́вна… Кафедра і катедра, ефір і етер, міф і міт, Борисфен і Бористен. Буквосполучення th у словах грецького походження передаємо звичайно буквою т: антоло́гія, антрополо́гія, апте́ка, а́стма, бібліоте́ка, католи́цький, теа́тр, тео́рія, ортодо́кс, ортопе́дія, Амальте́я, Промете́й, Те́кля, Таї́сія, Теодо́р. У словах, узвичаєних в українській мові з ф, допускається орфографічна варіантність на зразок: ана́фема і ана́тема, дифіра́мб і дитира́мб, ефі́р і ете́р, ка́федра і кате́дра, Агата́нгел і Агафа́нгел, Афі́ни і Ате́ни, Борисфе́н і Бористе́н, Ма́рфа і Ма́рта, Фесса́лія і Тесса́лія та ін.”.

То слова ж узвичаєні! Узвичаєні з літерою Ф. На якого милого тулите Т? Це ж традиційний принцип правопису! Їй-бо, показилися сердешні…

Я правильно зрозуміла: я маю знати англійську, німецьку, нідерландську, латинську, грецьку, давньогрецьку мови? І це мінімальний набір. І це все просто для грамотного володіння українською. Тоді хто прийматиме іспит (один чиновник казав іспитування)? Зовсім схибнулися? Яку ще? А польську? А китайську? А фарсі? Чи латини й давньогрецької має вистачити?

Бодай хтось може пояснити, що це все означає? Скільки мов я маю вивчити на професійному рівні, щоб опанувати способи спотворення рідної? Про русизми краще не згадуйте. По-перше, я вже писала про це (https://www.vectornews.net/news/society/191314-pravopisne-shumovinnya-abo-komu-y-navscho-znadobilosya-zmnyuvati-ukrayinskiy-pravopis.html; https://www.vectornews.net/exclusive/191065-sudili-ukrayinsku-movu.html). По-друге, якщо комусь слово «дзвонити» здається русизмом, то куди поділося «дзвін» і де «дзвіниця»? Те самісіньке можна сказати й про неймовірно величезну кількість слів, які комусь прикортіло (так і хочу сказати «як срать», але промовчу) відрядити до русизмів. А то трапляються такі дамеси чи дамуні, які сходять піною, доводячи, що сполучник «але й» вживати не можна, зате рясно насипають «поза тим», хоча жоден словник такого лексичного сотворіння-покруча не знає.

…У нас війна. У нас практично відняли землю. Нас позбавили медицини. Освіту звели нанівець. Тепер іще й мову намагаються скалічити так, щоб вона зникла. А тоді в безвість підуть і українці, бо зараз маємо орієнтуватися на латину й давньогрецьку, а що чекатиме на нас завтра?

Константи (аксіоми, сталі поняття).
1. Мова — живий організм.
2. Мова розвивається.
3. Зміни в суспільстві неминуче призводять до змін у мові.
4. Назад раки не лазять. Якщо якесь глупство вже не прижилося сто років тому, то якого милого те саме глупство пхати сьогодні?
5. Мова не змінюється наказами і судами, грантами і хабарями, а змінюється тільки тривалим розвитком. Причому змінюється не завжди туди, куди хтось би хотів (нагадати про історію змін якогось із юсів у слові «блуд», де було не у, а дифтонг?).
6. Убити мову — убити народ. Де зараз половці й печеніги? А відродити свою мову практично з нуля зміг тільки Ізраїль.

То чи не хоче вельмишановний Інститут мовознавства імені Олександра Потебні Національної академії наук України забрати свій криво правопис на доопрацювання й трохи приспокоїти дуже активний МОН (хоча насправді МОН — це воно)? І що таке варіативні правила (двічі по два буде або три (гуртовий продаж), або п’ять (безготівка), або чотири, якщо без особистого зиску)? Хочеш, не маєш совістИ, а хочеш — не маєш совістІ. Хочеш, борися до останньої краплини кровИ, а хочеш — до останньої краплини кровІ. Але ж чому за чуже? За чужу фонетику й за чужі традиції?

Здається, комусь не вистачає ані совістІ, ані совістИ, ані здорового глузду, ані твердої громадянської позиції, ані патріотизму, ані звичайних для університеської освіти знань із історичної граматики, історії мови, стилістики й усіх розділів науки про мову.

Сумно. І страшно. Але ще не вмерла Україна. Але житимемо. Але мови — «ані титли, ніже тії коми» — не віддамо.

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

Автор: Ентоні Кларк,
професор державної і дипломатичної служби Джорджтаунського університету,
експерт з антикорупційної діяльності

Акціонерне товариство «Укрзалізниця» (далі – Товариство) входить до числа найбільших державних компаній, у яких розпочато реформування корпоративного управління та впроваджено з цією метою Наглядову раду.

Правові основи управління об’єктами державної власності, умови та порядок впровадження корпоративного управління на державних підприємствах визначено відповідними положеннями Господарського та Податкового кодексів України, законами України «Про управління об’єктами державної власності», «Про захист економічної конкуренції» та іншими нормативно-правовими актами України, якими врегульовано ці суспільні відносини.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» управління Товариством здійснює Кабінет Міністрів України, уповноважений ним орган, а також інші суб’єкти, визначені цим Законом шляхом реалізації ними прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Водночас, у пункті 1 Положення про Міністерство інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 р. № 460, зазначено, що головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері залізничного транспорту, є Міністерство інфраструктури України (далі – Мінінфраструктури).

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 10 березня 2017 р. № 142 затверджено критерії, відповідно до яких на державних унітарних підприємствах та в господарських товариствах, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі утворення наглядової ради є обов’язковим.

Таким чином, корпоративне управління АТ «Укрзалізниця» здійснюється за такою схемою: Кабінет Міністрів України – Міністерство інфраструктури України – Наглядова рада АТ «Укрзалізниця» – Правління АТ «Укрзалізниця».

Створення такої системи мало на меті зробити процес управління Товариством прозорим, професійним і більш ефективним, таким, що відповідає кращим міжнародним стандартам.

Спробуємо відповісти на ці запитання, поглянувши на них через призму рішення, ухваленого Наглядовою радою Товариства на засіданні, яке відбулося 29 січня 2021 року (далі – Рішення). Одразу зазначимо, що цей документ, маючи статус комерційної таємниці, уже став надбанням гласності. З його змістом можна ознайомитись за цим посиланням – https://m.facebook.com/groups/ForumZal/permalink/2994488824106124/.

Привертає особливу увагу пункт 7 Рішення, у якому члени Наглядової ради Товариства висловили неабияку стурбованість «потенційним надмірним залученням співробітників діючого Офісу з безпеки АТ «Укрзалізниця» до процесів, пов’язаних із закупівлями Товариства. Це, на їхню думку, стало можливим у зв’язку з ухваленням 15 грудня 2020 року правлінням Товариства Порядку застосування внутрішніх контролів щодо запобігання корупційним ризикам та фінансовим втратам при здійсненні публічних закупівель в АТ «Укрзалізниця». Вказаним документом, зокрема, передбачено запровадження додаткових заходів контролю за додержанням вимог законодавства України при здійсненні процедур публічних закупівель Товариства.

Слід визнати, що негативна реакція на спробу правління посилити контроль за найбільш уразливою для корупції сферою діяльності Товариства видається доволі несподіваною, адже може скластись враження, що члени Наглядової ради не зацікавлені у реалізації положень Антикорупційної програми АТ «Укрзалізниця» у частині, що стосується запобігання розкраданню державних коштів під час здійснення публічних закупівель. Невже вони воліють сприяти злочинній діяльності правопорушників, або стати її співучасниками?

Щоб спростувати чи підтвердити такі припущення, вбачається доцільним з’ясувати, який саме зміст вкладали члени Наглядової ради Товариства у словосполучення «надмірне залучення співробітників Офісу з безпеки до процесів, пов’язаних із закупівлями»? Про які саме процеси йдеться у Рішенні? Чим так непокоїть членів Наглядової ради Товариства посилення контролю за додержанням вимог законодавства України у сфері публічних закупівель?

Ні для кого не секрет, що закупівлі були і залишаються найбільш корумпованою сферою діяльності будь-якого державного підприємства, і АТ «Укрзалізниця» не є виключенням з цього правила. Правлінням Товариства на підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що одним із чинників, які суттєво сприяють зазначеним правопорушенням, є відсутність належного контролю за публічними закупівлями. Йдеться, передусім, про недостатньо глибоке вивчення проєктів тендерної документації на наявність корупційних ризиків та ознак шахрайства. До того ж все ще мають місце випадки невиконання вимог статей 16, 17 Закону України «Про публічні закупівлі», а саме відсутність належних перевірок на предмет додержання кваліфікаційних вимог, а також щодо встановлення можливих зв’язків між учасниками процедури і замовником.

Оцінка пропозицій конкурсних торгів (кваліфікаційних пропозицій), тендерних пропозицій почасти здійснювалась не за критеріями та методикою оцінки для визначення найкращої пропозиції конкурсних торгів (кваліфікаційної пропозиції), тендерної пропозиції, що міститься в документації конкурсних торгів (кваліфікаційній документації), тендерній документації. При цьому мали місце порушення принципів добросовісної конкуренції серед учасників, об’єктивного та неупередженого визначення переможця, а також завищувалась вартість закупівель. Усе це в кінцевому результаті призводило до нанесення Товариству відчутних збитків та незаконного збагачення правопорушників.

З метою запобігання корупційним ризикам при здійсненні закупівель, з урахуванням вимог Закону України «Про публічні закупівлі», 15 грудня 2020 року правлінням Товариства затверджено Порядок застосування внутрішніх контролів щодо запобігання корупційним ризикам та фінансовим втратам при здійсненні публічних закупівель в АТ «Укрзалізниця». Цим документом чітко визначено предмет перевірок, які здійснюватимуться співробітниками Офісу з безпеки на кожному етапі контролю. При цьому висновки за результатами перевірок носитимуть не імперативний, а рекомендаційний характер та не впливатимуть на хід процедури закупівлі.

Порядком також передбачена персональна відповідальність осіб, що порушують законодавчо встановлені правила здійснення закупівель товарів, робіт та послуг, у т.ч. і для працівників, що здійснюють контроль.

Видається доцільним звернути увагу на те, що Наглядова рада з невідомих причин не скористалась своїми повноваженнями, передбаченими підпунктом 17 пункту 71 Статуту акціонерного товариства «Українська залізниця», і не скасувала рішення правління, яким ухвалено Порядок застосування внутрішніх контролів щодо запобігання корупційним ризикам та фінансовим втратам при здійсненні публічних закупівель в АТ «Укрзалізниця». Натомість, вважаючи за необхідне припинити це «неподобство», «запобігши надмірному залученню співробітників Офісу з безпеки АТ «Укрзалізниця» до процесів, пов’язаних з закупівлями», її члени вимагають від правління Товариства вжити усіх необхідних заходів для перегляду порядку внутрішніх контролів Товариства. Тобто сам Порядок їх цілком влаштовує, не подобається лише присутність у закупівлях співробітників Офісу з безпеки! Чого б це так? Чим вони так завинили перед Наглядовою радою?

Видається доречним принагідно нагадати, що до основних завдань Офісу з безпеки Товариства віднесено:
• створення ефективної системи запобігання та виявлення економічних правопорушень у діяльності Товариства, а також правопорушень у сфері інформаційної безпеки;
• забезпечення періодичного контролю найбільш ризикових сфер діяльності, визначених наглядовою радою Товариства, у яких може бути завдано шкоди інтересам Товариства, зокрема: закупівля товарів, робіт, послуг, обіг пально-мастильних матеріалів, вугілля, будівництво, енергетика, ремонт інфраструктури та рухомого складу;
• забезпечення контрольних заходів, встановлених правлінням Товариства, передбачених нормативними документами Товариства, перевірка інформації, наданої контрагентами, працівників, залучених до закупівель, у тому числі членів тендерних комітетів та уповноважених осіб Товариства у сфері закупівель.

Таким чином, приписи Порядку застосування внутрішніх контролів щодо запобігання корупційним ризикам та фінансовим втратам при здійсненні публічних закупівель в АТ «Укрзалізниця», якими передбачається участь співробітників Офісу з безпеки у процесі публічних закупівель, цілком відповідають Положенню про Офіс з безпеки АТ «Укрзалізниця», затвердженому правлінням Товариства 20 листопада 2020 року. Тож за логікою членів Наглядової ради варто було б переглянути й це Положення та привести його у відповідність до запропонованого ними хибного бачення шляхів розв’язання проблеми забезпечення прозорості та неупередженості процедур публічних закупівель…

Впадає в око й те, що члени Наглядової ради у своєму рішенні не вказали жодної підстави, що спонукала їх до наведених вище суджень та висновків. Відсутні також посилання на листи, звіти, звернення департаментів та філій Товариства, спілок підприємств та організацій. Крім того ними не запропоновані конкретні зауваження до Порядку, не зазначено, на якому етапі, на їхній погляд, може мати місце надмірне втручання співробітниками Офісу з безпеки. Тож усе наведене вище дає підстави для висновку про те, що висловлені Наглядовою радою Товариства претензії щодо «надмірного залучення співробітників Офісу з безпеки Товариства до процесів, пов’язаних із закупівлями», є надуманими, необґрунтованими та безпідставними. Це, у свою чергу, наштовхує на неприємні умовиводи з приводу справжніх мотивів, якими керувалися члени Наглядової ради, ухвалюючи своє рішення на засіданні 21 січня 2021 року.

Невже вони виступають проти посилення контролю за додержанням вимог законодавства України у сфері публічних закупівель та застосування додаткових заходів, спрямованих на усунення чинників, які сприяють вчиненню правопорушень у цій сфері? У такому випадку вони можуть перетворитися на пособників, адже своїми непродуманими рішеннями створюють сприятливі умови для подальших розкрадань державних коштів при здійсненні публічних закупівель.

Принагідно нагадаємо, що 30 жовтня 2020 року Головою правління АТ «Укрзалізниця» та керівником Національного антикорупційного бюро України підписано Меморандум про взаємодію та співробітництво. З огляду на це та беручи до уваги усю викладену інформацію, прошу вважати цю публікацію офіційним зверненням до Національного антикорупційного бюро України з вимогою перевірити наведені у ній факти та дати правову оцінку діянням її фігурантів.

На останок, видається доречним зазначити, що у автора цієї статті чимдалі частіше виникає слушне запитання: чи потрібен нам такий «хокей»? Для чого у структурі корпоративного управління АТ «Укрзалізниця» існує Наглядова рада, яка, час від часу втручаючись в операційну діяльність АТ «Укрзалізниця» – головну складову всієї господарської діяльності підприємства, гальмує реформування та розвиток галузі, чим завдає шкоди не тільки Товариству, а й державним інтересам?

Можливо, кращим рішенням у цій ситуації стало б запровадження однорівневого колективного органу корпоративного управління, що передбачає поєднання функції наглядової ради та правління, як це зроблено у більшості країн ЄС?

Минулого тижня військова контррозвідка України урочисто відзначила чергову річницю з дня створення.

18 грудня 1991 року перший Президент України Леонід Кравчук підписав історичний Указ «Про контррозвідувальне забезпечення військових формувань», якому було присвоєно порядковий № 7.

За 28 років військова контррозвідка України пройшла складний шлях становлення й розбудови, трансформувавшись у Головне управління військової контррозвідки Департаменту контррозвідки (ГУ ВКР ДКР) Служби безпеки України. Попри святкову атмосферу, варто згадати, що найбільш болючі проблеми військової контррозвідки були спричинені бажанням «продавити зверху» реформи, які не враховували специфіки воєнної організації держави. Головна помилка отих «реформаторів» – спроба запровадити привнесений ззовні екстериторіальний принцип організації системи військової контррозвідки. Простіше кажучи, підпорядкувати її підрозділи в областях регіональним органам СБ України.

Внаслідок цих, а також низки інших хаотичних перебудов військова контррозвідка України тричі опинялась на межі втрати керованості і свого кадрового потенціалу, останній раз – напередодні окупації Криму і початку військової агресії на Донбасі. Зокрема, влітку 2014 року в Україні налічувалось всього 165 військових контррозвідників.

Спричинені російсько-українською війною випробування змусили швидко робити правильні висновки. Події останніх років показали цілковиту правоту позиції нинішнього керівництва ГУ ВКР ДКР СБУ. За короткий час і в екстремальних умовах йому вдалося відстояти, а головне втілити вертикальний принцип побудови системи військової контррозвідки відповідно до військово-адміністративного поділу території України. Зараз ГУ ВКР ДКР підпорядковані всі підрозділи військової контррозвідки регіонального дислокування, виходячи із видів і родів військ, дислокації та організації діяльності військових формувань України. На об’єктах Збройних Сил, Національної гвардії та Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, у тому числі військових формувань зі складу Сил ООС, підрозділи військової контррозвідки виконують увесь спектр завдань, визначених чинним законодавством для Служби безпеки України.

Природно, що пріоритетним напрямом роботи ГУ ВКР ДКР була і залишається протидія розвідувально-підривній діяльності іноземних спецслужб, насамперед, російських. Про ефективність цієї роботи свідчать такі дані:
– у червні 2019 року до різних термінів ув’язнення засуджено трьох учасників агентурної групи «Сапфір». За завданням воєнної розвідки Російської Федерації вони здійснювали збір розвідувальної інформації про сили та засоби Збройних Сил України і планували проведення антиукраїнських інформаційних кампаній. «Координатора» групи та за сумісництвом «радника уряду ЛНР», громадянина України Тимохіна оголошено у розшук;
– зірвано чергові спроби спецслужб іноземних держав завербувати наших співвітчизників та втягнути їх у протиправну діяльність на шкоду національним інтересам України. У рамках чотирьох кримінальних проваджень, розпочатих цьогоріч за легалізованими матеріалами військової контррозвідки за ст. 111 (Державна зрада) КК України, тривають досудові розслідування щодо трьох агентів іноземних держав, які збирали інформацію з метою передачі іноземній стороні. Ще одному військовослужбовцю противником було відпрацьовано завдання щодо вчинення диверсій на одному зі складів озброєння Збройних Сил України;
– викрито військового аташе іноземної країни, який під прикриттям офіційного дипломатичного представництва здійснював збір розвідінформації;
– зафіксовано 67 фактів спрямувань іноземної сторони до інформації з обмеженим доступом;
– видворено 21 іноземця;
– викрито та припинено злочинну діяльність 17 агентів спецслужб іноземних держав, серед яких − діючі та колишні військовослужбовці Збройних Сил України.

Але військовим контррозвідникам України доводиться займатися не лише «чистою контррозвідкою», адже до повноважень ГУ ВКР ДКР входить також захист національної державності і боротьба з тероризмом, захист військово-економічного потенціалу, оперативне забезпечення охорони державної таємниці тощо.

В умовах нинішніх реалій суттєво підвищуються ризики і загрози вчинення терористичних актів і диверсій. Лише протягом 2019 року:
– задокументовано 7 фактів терористичних проявів, за якими органами досудового розслідування розпочато кримінальні провадження за ст. 258 (Терористичний акт) КК України;
– викрито 115 учасників незаконних збройних формувань «ДНР/ЛНР» та їх пособників, які брали участь у їх діяльності зі зброєю в руках або працюють у «силових» органах вказаних терористичних утворень; 12 осіб засуджено до різних термінів ув’язнення.

Через військову агресію Росії на Донбасі проблема незаконного обігу зброї набула загрозливих масштабів. Статистичні показники терористичних актів, вбивств на замовлення та інших тяжких злочинів, вчинених із застосуванням зброї, вибухівки та інших засобів ураження не зменшуються. Відтак, спільно з іншими правоохоронними органами ГУ ВКР ДКР бере активну участь у перекритті каналів витоку зброї з районів проведення бойових дій на Донбасі, запобіганні її незаконного обігу.

Лише цьогоріч підрозділами ГУ ВКР ДКР виявлено 243 факти незаконного обігу військових засобів ураження, викрито 11 схронів (схованок). У взаємодії з іншими правоохоронними органами з незаконного обігу вилучено:
− переносні протитанкові ракетні комплекси різних типів – 2 одиниці;
− керовані ракети до них – 149 одиниць;
− станкові та ручні протитанкові гранатомети – 148 одиниці;
− вогнемети – 3 одиниці.;
− ручні гранати із запалами – 598 одиниць;
− боєприпаси (снаряди, міни, постріли та їх елементи) – 9175 одиниць;
− стрілецьку зброю – 22 одиниці;
− набої до стрілецької зброї різного калібру – 690 тис. одиниць;
− вибухові речовини – 97,23 кг;
− саморобний вибуховий пристрій – 1 одиниця;
− засоби ініціювання вибуху (запали, підривачі, детонатори) – 713 одиниць.

На матеріалах Головного управління військової контррозвідки за фактами незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами 2019 року розпочато 104 кримінальні провадження; 26 осіб притягнуто до кримінальної відповідальності.

Наведені цифри красномовно свідчать, що військовим контррозвідникам є чим звітувати перед співвітчизниками. Вітаючи з професійним святом, Голова СБ України Іван Баканов підкреслив: «Ви – справжні патріоти України, для яких захист інтересів держави є справою честі. Своєю працею ви заслужили авторитет у суспільстві та серед бойових побратимів з різних відомств».

Між тим, на святковий настрій дещо впливають наміри декого з «державотворців» вкотре реформувати військову контррозвідку. Цього разу їхні аргументи ґрунтуються на неминучості виконання ультимативних вимог західноєвропейських партнерів демілітаризувати Службу безпеки України. Відтак, військовослужбовці ГУ ВКР ДКР СБУ нібито мають стрункими рядами влитися до складу Головного управління розвідки або стати самостійним структурним підрозділом МО України. При цьому застереження фахівців про загрозу знищення в умовах війни єдиної контррозвідувальної системи держави до уваги не беруться.

Що з того вийде покаже час, хоча вже сьогодні виникають сумніви, що черговим «ультраперебудовникам» на розвалинах ГУ ВКР СБ України вдасться створити щось якісно нове, ефективніше. Детально про це в статті «Реформування Служби безпеки України: скальпелем чи кувалдою».

Борис Дніпров

З наближенням зустрічі лідерів «Нормандської четвірки» в інформаційному просторі з’являється все менше правдивих відомостей про її терміни і порядок денний. Через це більшість експертів вважає, що після примушення України до визнання «формули Штанмайера» і розведення військ у районі населених пунктів Золоте, Петровське і Станиця Луганська, окрилений успіхом Президент РФ Володимир Путін не буде дотримуватись попередньо узгодженого плану роботи саміту. Очікується, що він нав’язуватиме учасникам зустрічі обговорення важливих для Кремля справ. Зокрема, чільне місце серед них займуть енергетичні і транспортні питання.

Є також достатньо підстав прогнозувати, що однією з тем, яку Володимир Путін запропонує розглянути додатково, стане імплементація в українське законодавство зобов’язань України щодо амністії й помилування учасників незаконних збройних формувань (НЗФ) ДНР-ЛНР. Не виключено, що він спробує навіть закріпити підготовлений російською стороною варіант вирішення цієї проблеми у підсумковому документі зустрічі.

Між тим, консенсус з цього складного питання в українському суспільстві відсутній. Одні завзято критикують підписані під тиском Росії Мінські домовленості й вважають неприйнятними будь-які кроки щодо проведення амністії й помилування учасників НЗФ ДНР-ЛНР. Інші, сприймаючи такі пропозиції як вимушений крок, погоджуються на їх застосовування із суттєвими застереженнями. Але є чимало й таких, хто наполягає на проведенні масштабної і всеохоплюючої амністії всіх осіб, причетних до російської анексії Донбасу й утвердження там окупаційного режиму.

Вперше Україна погодилась застосувати амністію до «всіх протестувальників, за винятком тих, хто скоїв тяжкі злочини (саpital crimes)» за підсумками зустрічі глав зовнішньополітичних відомств України, США, ЄС та Російської Федерації 17 квітня 2014 року (Женевські угоди), тобто за п’ять місяців до перших домовленостей у Мінському форматі. Потім був підписаний 5 вересня 2014 року учасниками Тристоронньої контактної групи (Україна, Росія, ОБСЄ) «Мінський протокол» (Мінськ-1), згідно з яким Україна погоджувалась «ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької та Луганської областей України» (пункт 6).

На виконання взятих у Мінську зобов’язань Верховна Рада України 16 вересня 2014 року більшістю голосів ухвалила поспіхом розроблений народними обранцями Закон України «Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей». Він передбачав звільнення від кримінальної відповідальності за злочини, які були вчинені учасниками НЗФ, починаючи з 22 лютого 2014 року, і перераховував низку тяжких злочинів, на які амністія не поширювалась. Однак, всупереч світовій практиці і здоровому глузду прийнятим законом передбачалося звільнення від відповідальності та припинення розслідування кримінальних проваджень щодо проросійських сепаратистів, які катували, вчиняли умисні тяжкі тілесні ушкодження, жорстоко поводились з військовополоненими або цивільним населенням, викрадали людей, захоплювали заручників, створювали терористичні організації тощо.

Проголосований закон був настільки недолугим, що його нещадно розкритикували не тільки представники юридичної спільноти, але й правозахисники. Вони категорично виступили проти звільнення від відповідальності осіб, причетних до вчинення злочинів проти людяності і воєнних злочинів. На думку директора представництва «Amnesty International» в Україні Тетяни Мазур, прийнятий закон ризикував перетворитися із заходу, спрямованого на досягнення миру, в помилку, що сіє недовіру до здатності влади України забезпечити справедливість. Зіткнувшись з активним спротивом фахівців і представників громадянського суспільства, на той час Голова Верховної Ради Олександр Турчинов і Президент Петро Порошенко вперше в історії українського парламентаризму пішли на безпрецедентний крок – відмовились підписувати проголосований законопроект, через що ухвалений парламентом закон не набув чинності.

Цього ж дня Верховна Рада прийняла Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». У ньому було чітко вказано, що: «Держава гарантує відповідно до закону недопущення кримінального переслідування, притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності та покарання осіб – учасників подій на території Донецької, Луганської областей. Органам влади та їх посадовим (службовим) особам, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності забороняється дискримінація, переслідування та притягнення до відповідальності осіб з приводу подій, що мали місце у Донецькій, Луганській областях» (стаття 3).

Беззастережні зобов’язання України «забезпечити помилування і амністію шляхом введення в силу закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України» були передбачені пунктом 5 «Комплексу заходів щодо виконання Мінського протоколу» (Мінськ 2). Як відомо, його текст був узгоджений 11-12 лютого 2015 року керівниками України, Росії, Німеччини і Франції і підписаний Контактною групою з мирного врегулювання ситуації на півдні України, яка складалась з представників України, Росії, ОБСЄ, а також невизнаних ДНР і ЛНР.

Водночас, через ескалацію бойових дій на сході країни, у березні 2015 року Верховна Рада України внесла зміни до «Прикінцевих положень» (стаття 10) Закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Вони унеможливили дію як «абсолютної амністії», так і «особливого порядку місцевого самоврядування» до виведення усіх незаконних збройних формувань, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України.

Природно, такий підхід викликав негативну реакцію з боку одного з основних гравців «Нормандської четвірки» – Володимира Путіна. У жовтні 2015 року, виступаючи на засіданні міжнародного дискусійного клубу «Валдай», він заявив, що Україні варто ухвалити закон про всеохоплюючу амністію, за яким «ніхто не повинен піддаватися кримінальному переслідуванню». Звичайно, він не керувався бажанням наблизити настання на Донбасі ери гуманізму і милосердя. За риторикою Президента РФ крився прагматичний розрахунок змусити керівництво України звільнити від переслідування сепаратистів задля того, щоб повернути їх в українську публічну політику, створивши умови для участі колишніх терористів і найманців у виборах не тільки на місцевому, але й на всеукраїнському рівні.

З того часу пройшло вже понад чотири роки, але українські законотворці так і не спромоглись знайти бодай би якийсь вихід із ситуації. Або скасувати результати попереднього голосування, або розробити нову редакцію Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей». І це попри те, що 17 лютого 2015 року Мінські домовленості, а отже й зобов’язання України щодо проведення амністії, були схвалені спеціальною резолюцією Ради Безпеки ООН № 2202.

Зареєстрований 29 серпня 2019 року групою народних депутатів України на чолі з Вадимом Новинським законопроект «Про недопущення кримінального переслідування, притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності та покарання осіб – учасників подій на території Донецької, Луганської областей» шансів бути ухваленим Верховною Радою не має.

Тож українська делегація під час зустрічі «Нормандської четвірки» має бути готовою реагувати на будь-які експромти досвідченого переговірника Володимира Путіна. Важливо вивчити міжнародну практику проведення актів амністії й помилування в країнах Європи, де вони позитивно вплинули на врегулювання збройних конфліктів і стабілізацію обстановки (насамперед, Північна Ірландія, Хорватія, Республіка Македонія, Боснія і Герцеговина).

Слід звернути увагу на особистий досвід Президента РФ. Йому, як співробітнику Першого головного управління КДБ СРСР, котрий свого часу займався розвідувальною діяльністю на території сучасної Німеччини, добре відомі деталі проведення СРСР у вересні 1955 року амністії 38 000 німецьких військових злочинців, котрі відбували покарання в радянських таборах і тюрмах. Він добре знає, що ця амністія, яку О.І.Солженіцин назвав по імені колишнього Канцлера ФРН Конрада Аденауера «Аденауерівською», спричинила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року «Про амністію радянських громадян, які співробітничали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.». Саме у такий спосіб керівництво Радянського Союзу вирівняло правовий статус колишніх окупантів і колаборантів. Крім цього, за плечима колишнього Директора ФСБ, Прем’єр-міністра, Президента РФ Володимира Путіна успішна практика проведення Російською Федерацією декількох амністій учасникам чеченських НЗФ під час першої (1994-1996) і другої (1999-2009) російсько-чеченських воєн, які стали важливою складовою перетворення бунтівної Ічкерії на відданого Кремлю жандарма Північного Кавказу.

Відтак, у ході підготовки до обговорення проблеми амністії й помилування учасників НЗФ ДНР-ЛНР Офіс Президента України має позбавитись ілюзій і визнати, що реальних умов для їх проведення в Україні не створено. На підставі аналізу міжнародного досвіду і чинної правової бази запропонувати Главі держави оновлену концепцію Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей».

Експерти, в свою чергу, повинні відпрацювати Президенту України Володимиру Зеленському вагомі аргументи для відстоювання позиції української сторони щодо:
– окреслення вичерпного кола осіб, на яких може поширюватись амністія чи помилування;
– встановлення застережень щодо низки кримінальних злочинів, за вчинення яких акт амністії чи помилування не поширюється;
– визначення часу, місця та опису подій, які вважаються подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей;
– порядку закриття кримінальних проваджень і проваджень щодо вчинення адміністративних правопорушень, відкритих з приводу цих подій тощо.

Альтернативи амністії чи помилуванню учасників НЗФ ДНР-ЛНР немає. При цьому, чинна влада усвідомлює, що будь-яке рішення щодо їх проведення не знизить напруги в суспільстві, а навпаки спровокує хвилю обурення активної частини громадян.
У цій ситуації для Президента України Володимира Зеленського важливо уникнути прогнозованих звинувачень у зраді національних інтересів і злочинній змові з Президентом РФ. Відтак, перед переговорами у «Нормандському форматі» йому варто заручитися підтримкою РНБО України і діяти відповідно до директив, розроблених колегіальним органом. Не менш важливо знайти порозуміння з лідерами парламентських партій, а також налагодити діалог з авторитетними представниками громадянського суспільства.
Якщо ж за результатами переговорів у «Нормандському форматі» російські засоби масової інформації першими оголосять світу новину про згоду Президента України на амністію учасникам НЗФ ДНР-ЛНР, українське суспільство зреагує в традиційний спосіб – акціями громадської непокори.

Борис Дніпров