Категорія: АНАЛІТИКА

Поки світові лідери радяться у Парижі, як протидіяти кліматичним змінам, політичні та економічні передбачення обнадіюють. Водночас, для втілення грандіозного плану з порятунку планети від кліматичної катастрофи, країни – учасники саміту мають подолати низку значних перепон.

1. Світ справді прагне прийняти сильне рішення і цього разу таки прийме

Справді, є загальна політична воля скоротити парникові викиди. Уряди дослухалися до науковців й усвідомили, що залишатися бездіяльними вже неможливо – ні з політичного, ні з морального погляду. Доказова база щодо кліматичних змін після Копенгагенського саміту 2009 року значно збільшилася, а 2015 рік вже офіційно визнано найбільш спекотним за всю історію. Суспільство також набагато краще розуміє, що зміни клімату несуть смертельну загрозу, і це додає діям політиків рішучості. У свою чергу неурядові організації створили навколо Паризького саміту атмосферу доленосності, просуваючи ідею, що це – останній шанс людства уникнути катастрофічних змін і що підписання угоди – справа вирішена. «Настав наш час», – заявляє спеціальний емісар Обами з питань клімату Тод Стерн, закликаючи всі країни досягти домовленості.

2. «Зелена» економіка – фінансово доцільна

Смілива міжнародна угода, що має зобов’язати всі держави світу скоротити викиди, – у довгостроковій перспективі вигідна для всіх. Уряди офіційно зобов’яжуться скоротити викиди, а це, у свою чергу, дасть приватному сектору та банкам ту впевненість, яка необхідна їм для інвестування у відновлювані джерела енергії та енергозбереження, а також має переорієнтувати фінансистів, технологів та інших від видобутку нафти, газу й вугілля на розвиток «чистої» енергетики. Якщо виникатимуть нові ринки емісійних квот, як того прагне ООН та великий бізнес, і якщо багаті країни додержать своєї обіцянки щороку до 2020 р. передавати 100 мільярдів доларів на потреби бідних країн, аби ті могли адаптуватися до кліматичних змін, тоді довгождана глобальна «зелена економіка» стрімко зростатиме – на вигоду всім і кожному.

Технології відновлюваної енергії розвиваються швидше, ніж очікувалося. Собівартість енергії вітру й сонця у багатьох країнах вже знизилася майже до рівня вугілля й газу, що робить перехід на зелену енергетику та зниження викидів набагато простішим і прийнятнішим як для державних бюджетів і урядів, так і для їхнього електорату. Очікується, що в наступні 20 років ціни на відновлювану енергію знизяться ще більше, у той час як енергія від викопних енергоносіїв ставатиме, порівняно із зеленою, усе дорожчою.

3. Нації готові приймати на себе зобов’язання щодо реальних змін

Держави вже заявили про свої наміри. Ще на етапі підготовки до Паризького саміту більш як 180 країн, що відповідають за 90% світових викидів, ухвалили національні плани з їх скорочення. Уперше відтоді, як 20 років тому почалося обговорення кліматичних проблем, практично всі держави світу зобов’язалися активно брати участь у їх вирішенні. Для порівняння: Кіотський протокол 1997 року містив підписи за скорочення викидів 37 багатих держав, які гуртом спричиняли майже половину глобальних обсягів викидів. Водночас Кіотський протокол не включав двох найбільших «постачальників» в атмосферу Землі двооксиду вуглецю – США, які відмовилися від підписання, та Китай. Та цього разу за підписання глобальної угоди виступають обидві країни.

4. Що може піти не так?

Ймовірність дипломатичного успіху – набагато вища ніж 2009 року в Копенгагені, коли роки переговорів закінчилися дипломатичним хаосом. Текст, над яким торгуватимуться у Парижі переговірники й політики з 195 держав, – набагато коротший і конкретніший, а чимало складних рішень у його рамках вже ухвалено. Точки зору основних країн-емітентів (таких, як США і Китай) – ближчі, ніж у минулому, отож переговірникам і політикам має бути простіше домовитися. Франція – господиня саміту – має значний досвід у міжнародних переговорах і вже потурбувалася, щоб ухвалення багатьох потенційно проблемних рішень (таких як фінансовий аспект і кінцева ціль) можна було б відкласти до наступних зустрічей. Це дасть змогу, в найгіршому випадку, підписати «пом’якшений» варіант угоди – із застереженням, що в майбутньому вона буде вдосконалена.

5. Ми всі – в одному човні

«Кривава п’ятниця» у Парижі має змусити керівників більш як 143 країн світу виявити солідарність і надати політичний поштовх до укладення «жорсткого», максимального варіанту угоди. «Париж скоро будуть знати як місце, де світові лідери увійшли в історію, спільно ухваливши правильне рішення», – заявив президент Світового Банку Джим Йон Кім.

1. Держави можуть не піти на потрібні компроміси

Більш як 140 президентів, прем’єр-міністрів та голів держав виголошували 30 листопада короткі, порожні заяви про необхідність активних дій, після чого у переговірників та політиків є лише кілька робочих днів, аби досягти дипломатичної домовленості. З огляду на те, що цей момент настав після 20 років безрезультатних обговорень, шансів, що державам усього за кілька днів вдасться подолати взаємні протиріччя, немає. Досягти хоча б якоїсь домовленості вдасться, лише якщо ООН та Франція як приймаюча сторона силоміць пропхнуть «найменш гірший» варіант угоди буквально через голови багатьох учасників саміту. Тиск чинитимуть на всі країни, проте дехто не бажатиме, аби їм диктували якісь умови.

2. Угода вже зірвалася

За умови скорочення викидів, на які готові піти до 2030 року 180 держав, глобальна температура підвищиться на 2,7 С. Проте, аби запобігти кліматичній катастрофі до кінця нинішнього століття, підвищення температури не повинно перевищувати 2 С. Більше 100 країн вже заявили, що вимагають від ООН поставити більш амбітну ціль: не допустити підвищення температури вище 1,5 С. На їхній погляд, усе, що не гарантуватиме досягнення цієї цілі, буде розглядатися як провал переговорів. Авіація та судноплавство також навряд чи стане предметом угоди, тому що тоді досягти домовленості буде занадто складно. Бідні країни прагнуть гарантій, що багаті додержуватимуть обіцянок, а багаті держави не бажають брати на себе жорстких зобов’язань. Цей розрив між тим, що держави прагнуть, і тим, що вони можуть отримати, занадто значний.

3. Хто візьме найбільший тягар?

Країни досі додержуються протилежних поглядів стосовно скорочення викидів, фінансових питань і технологій. Зважаючи на такі ґрунтовні розбіжності, досягнення хоч якоїсь домовленості вимагатиме від політиків справді героїчних зусиль. Найбільшою перепоною стане питання, чи повинні індустріалізовані держави (такі як США, Великобританія та Японія, що впродовж багатьох років «сприяли» накопиченню в атмосфері парникових газів) скорочувати викиди більш інтенсивно, аніж країни, що розвиваються. Індія, від імені багатьох бідних держав, буде виступати за «диференціацію» між бідними й багатими; натомість США вимагатиме однакових умов для всіх. Зіткнення не уникнути.

4. А що з грошима?

Численні амбітні плани скорочення викидів, передані на розгляд ООН, складались із розрахунку на те, що на розвиток зеленої енергетики, сільського та лісового господарств світ виділить 1 трильйон доларів. Та цих коштів поки що немає, вони мають надходити з нових ринків емісійних квот та інших, поки що непевних джерел фінансування. На додачу, зі 100 мільярдів, обіцяних багатими країнами бідним на адаптацію національних економік до глобального потепління, знайшлося лише 57 мільярдів. А оскільки країни, що розвиваються, частенько не отримували обіцяного, вони не поступляться без фінансових гарантій.

Бідні країни побоюються подвійного обліку та переспрямування потоків допомоги. А ще, хоча завзято змагатимуться за ці кошти, вони наштовхнуться на шалений опір багатих держав, які прагнуть взяти на себе якомога менші зобов’язання.

5. Ми бажаємо цієї угоди, проте не за всяку ціну

Так, щире прагнення запобігти змінам клімату є, проте не за всяку ціну, і численні багаті держави обманюють самі себе, якщо вважають, що кліматичні зміни та скорочення викидів – пріоритетне питання для всіх. Обговорення цих проблем триває вже багато років, і в міжнародній спільноті досі панує недовіра до США та інших держав, які відмовлялися змінити власний спосіб життя, водночас примушуючи бідніші країни нести тягар скорочення викидів. Багато країн світу обурюються через таку несправедливість і прагнуть самі визначати шлях свого розвитку. Вони побоюються, що багатим не доведеться докладати багато зусиль до скорочення викидів, а от бідні будуть змушені вповільнювати своє зростання. Для останніх найбільш важливими аспектами будь-якої міжнародної домовленості є боротьба з бідністю та розвиток економіки. І якщо вони на щось погоджуються, то лише в обмін на гарантовану фінансову й технологічну підтримку. Більшість країн – виробників нафти, очолювані Саудівською Аравією, також вимагатимуть «пом’якшеної» угоди, яка не знецінила б їхніх природних активів. Деякі латиноамериканські держави, як Венесуела та Болівія, заради кліматичної справедливості виступатимуть за те, аби багаті країни скорочували викиди більше, ніж бідні. Переговорами керують блоки держав, досягти консенсусу необхідно, тож зацікавленим сторонам, зважаючи на існуючі обмеження в часі, буде нескладно зривати переговори чи відкладати обговорення, аби досягти «жорсткої» угоди не вдалося.

Джон Відал, Guardian

Переклад з англійської «Вектор Ньюз»

Туреччина й Росія пообіцяли не починати війну через збитий військовий літак. Але все-таки союзники Туреччини по НАТО й увесь інший світ замислилися, чому Туреччина наважилася на такий серйозний ризик.

Турецький уряд наполегливо заявляє: «Не говоріть, що ми вас не попереджали!»

Незначні порушення повітряного простору – звичайна справа в усьому світі, і, як правило, на такі випадковості дивляться крізь пальці. Але Туреччина вже кілька разів викликала російського посла й висловлювала претензії як із приводу російських військових літаків, помічених над територією Туреччини, так і тих, що стосуються бомбардувань сірійських районів поблизу турецького кордону. Як заявив президент Ресеп Тайїп Ердоган у середу ввечері (і пізніше підтвердив прес-секретар Пентагона), до того, як турецький F-16 збив російський Су-24, турецька сторона кілька разів наказувала російському літаку змінити курс.

«Особисто я давно очікував чогось подібного, бо за останні місяці таких інцидентів [порушень росіянами повітряних кордонів] було дуже багато, – повідомив в інтерв’ю заступник міністра оборони Туреччини Ісмаїл Демір. – Наші правила використання озброєння були гранично зрозумілі, до того ж будь-яка суверенна держава має право захищати свій повітряний простір».

Хоча це може бути й правдою, аналітики стверджують, що в пана Ердогана були більш глибокі мотиви дати дозвіл турецькому пілотові відкрити вогонь. Серед них – крах надій на взаєморозуміння з Росією по низці питань, крім сірійського. Йдеться й про те, як діяти щодо Сирії, і про міцні етнічні зв’язки Туреччини з туркменськими селищами саме поблизу від місця катастрофи літака, що потрапили недавно під російські авіаудари.

Турки мовчки закипали з тих пір, як два місяці тому РФ почала воєнні операції проти сірійських повстанців, поламавши плани Анкари скинути уряд президента Башара аль-Ассада. Турки були змушені стримати свої апетити й погодитися всього лише на місце за столом майбутніх переговорів про долю Сирії, сказав Сонер Чагаптай, турецький аналітик у вашингтонському Інституті Близькосхідної політики.

«Для цього треба була б присутність у Сирії повстанців, підтримуваних Туреччиною. І, думаю, Туреччина стурбована тим, що російські авіанальоти на їхні табори в Північній Сирії шкодять майбутнім інтересам Туреччини в цій країні, – пояснює Чагаптай. — Це також висловлення агресивної позиції Туреччини в сірійській громадянській війні з метою запобігти поразці підтримуваних турками повстанців, щоб ті змогли утримати займані ними території й одержали право голосу у визначенні майбутнього Сирії».

Разом з тим, доля конкретних повстанців, яких росіяни бомбили в горах Баїрбуждака (де й був збитий винищувач), важлива для турків не тільки з політичної точки зору. Президент Ердоган у своєму виступі 24 листопада, зокрема, акцентував на етнічних зв’язках, заявивши: «Ми суворо засуджуємо авіанальоти, метою яких є райони, населені баїрбуджакськими туркменами, – у нас там родичі, наша рідня».

26 листопада турецький прем’єр-міністр Ахмет Давутоглу, відмітаючи пояснення росіян про те, що вони борються проти загального ворога – Ісламської держави, заявив: «Ніхто не може виправдовувати атаки на сірійських туркменів, використовуючи як привід боротьбу з Ісламською державою».

За словами Чагаптая, ці бомбардування створюють політичні проблеми для пана Ердогана. «Упродовж декількох днів до інциденту багато газет, особливо проурядові видання, майоріли заголовками, що описують страждання туркменів – народу, близького до анатолійських турків, – сказав він. – Думаю, уряд відчував, що в інтересах внутрішньої політики має якимось чином послабити напруженість, яка виникла через російські бомбардування туркменських поселень у Північній Сирії».

Російські авіанальоти на туркменські поселення мали стати головним питанням у переговорах з міністром закордонних справ РФ Сергієм Лавровим на переговорах, які були призначені на 26 листопада, але були скасовані після того, як збили літак.

Те, як Ердоган акцентує на допомозі туркменам, має ще один – внутрішньополітичний –підтекст. Політична партія Ердогана всіляко підкреслювала свою турецьку етнічну самосвідомість і сунітську мусульманську віру під час кампанії перед виборами, які відбулися 1 листопада, під час яких вона конкурувала з однієї партією, що представляє інтерес
и курдської меншості, а також із ще однією, яка виступала за збереження в Туреччині світського суспільства й державного устрою.
Президент Ердоган одержав на цих виборах важливу перемогу, забезпечивши собі можливість провести в майбутньому через парламент зміни в конституцію й змінити парламентську форму правління на президентську.

Ще одна складність у тому, що між Туреччиною й Сирією давно існують розбіжності з приводу визначення кордону в тому самому районі, де був збитий Су-24, а Росія вже колись надавала в цьому питанні підтримку Сирії. Це турецька провінція Хатай — вузька смуга, яка глибоко врізається в територію Сирії.

Провінція – «плавильний тигель» для етнічних турків і арабів. Вона також неоднорідна в релігійному відношенні: у ній живе безліч мусульман, а також чимало християн. Це недивно, бо на території Хатай знаходиться біблійне місто Антіохія.

Крім того, досить непроста політична історія цієї провінції. Після Першої Світової війни Хатай, за рішенням Ліги Націй, передали Франції як частину її мандату над Сирією. Етнічні турки очолили відділення провінції від Сирії й проголошення в 1938 році незалежної республіки. А вже в наступному році ця республіка приєдналася до Туреччини.

З тих пір Сирія періодично замислювалася, щоб повернути Хатай. «Якщо ви подивитеся на сірійські карти, то ця провінція – ця територія – позначена як частина Сирії», – повідомив Елтай Атли, фахівець у сфері міжнародних відносин у Босфорському університеті (Туреччина).

Коли Хатай вийшла з-під французького мандата над Сирією, її кордони не охопили всіх етнічних турків у регіоні; безліч туркменів опинилися на території сучасної Північної Сирії. Розділеним кордоном родинам протягом багатьох десятків років після виходу провінції зі складу Сирії було складно не тільки возз’єднатися, але й просто зустрітися. Викликана цим напруженість почала була слабшати перед Арабською весною, але в останні роки, коли Туреччина почала вимагати відсторонення Ассада, тертя поновилися.

Той факт, що Росія давно висловлює підтримку претензіям Сирії на Хатай, робить питання ще більш хворобливим для турків, а інцидент із російським літаком набуває ще більшої ваги, – вважає Джеймс Ф. Джеффрі, колишній посол США в Туреччині, а тепер – співробітник Інституту близькосхідної політики у Вашингтоні.

Він поставив питання, чи випадково російський літак залетів у повітряний простір спірної провінції, чи Росія, враховуючи заплутану історію Хатай, навмисно дозволяє своїм літакам вторгатися на її територію під час воєнних операцій.

«Туреччина стомилася від спроб Росії залякати її», – сказав він.

Російська й Оттоманська імперії сторіччями боролися за владу над регіоном від Балкан до Чорного моря. Пережитки цього кривавого суперництва проявляються й нині. Це відбивається в глибокій заклопотаності Туреччини російською анексією українського Криму, – сказав Мурат Есилтас, керівник проекту по вивченню питання безпеки у Фонді політичних, економічних і соціальних досліджень (великому дослідному центрі в Анкарі, що має тісні зв’язки в уряді).

Зараз Туреччина має справу з набагато більшою територією за Чорним морем, окупованою російськими військами. Багато турків незадоволені ставленням влади РФ до кримських татар, які розмовляють мовою тюркської групи й виступають проти анексії Криму Росією. Більшість кримсько-татарських політичних лідерів були вимушені покинути батьківщину. На цьому тижні татари довго не допускали ремонтні бригади до загадковим чином висаджених опор електромагістралі, що спричинило майже повне відключення електроенергії на всьому півострові.

«Туреччина хоче захистити територіальну цілісність України», – сказав Есилтас. Вона вже надала економічну допомогу Україні, але дотепер не хотіла вступати в конфронтацію з Москвою, бо РФ – один із найбільших імпортерів турецьких товарів, а також постачальник трьох п’ятих обсягу природного газу, споживаного Туреччиною.

Але коли президент РФ Володимир Путін, говорячи про збитий у вівторок Су-24, заявляє: «Ми не допустимо повторення таких злочинів» і попереджає про «серйозні наслідки», слід насамперед замислитися: а що ж далі?

У четвер РФ заявила, що розгорне на своїй авіабазі біля Латакії новітню систему ПВО – мобільний зенітно-ракетний комплекс С-400. Але поки більшість експертів (у тому числі Ердоган у своїх коментарях) применшують можливість загострення конфронтації, багато хто вважає, що найбільші втрати через інцидент 24 листопада понесуть туркмени.

Хоча два члени екіпажу змогли катапультуватися з палаючого винищувача, одного з них застрелили із землі, поки він спускався на парашуті. Вертоліт спецназу, що вилетів до місця катастрофи, теж був збитий – місцевими наземними військами. Як повідомив Кремль, другого льотчика врятували російські спецназівці.

Деякі експерти застерігають, що Путін, щоб помститися, може підсилити нальоти на туркменів.

«Вони – реальна мішень, – сказав Джеффрі. – Він може просто знищити їх».

Кейт Бредшер,

New York Times

У березні 2015 року майже всі російські телеканали одночасно показали фільм «Крым. Путь на Родину». Центральна роль у цьому шедеврі кремлівського агітпропу, природно, була відведена Володимиру Путіну. Через рік після анексії Криму йому вже не треба було обмежувати себе баєчками про «самооборонців» та «ввічливих зелених чоловічків», які нібито забезпечили «добровільне волевиявлення кримчан на всенародному референдумі». Із зневажливою посмішкою на обличчі президент РФ натхненно ділився з телеглядачами спогадами про те, як за його вказівкою весною 2014 року на півострові був розміщений новітній береговий ракетний комплекс «Бастіон». Він нібито так налякав ескадрений міноносець ВМФ США «Дональд Кук», що той був змушений відійти від узбережжя Криму на безпечну відстань, а 27 членів його команди з переляку написали рапорти на звільнення.

Насправді ж, ситуація з «Дональдом Куком» не виглядала такою картинно невинною. З’ясувалося, що 12 квітня 2014 року російський фронтовий бомбардувальник СУ-24 здійснив над флагманом американського флоту 12 імітацій ракетних атак на наднизьких висотах. При цьому екіпаж літака на зв’язок не виходив, на попередження американського військового корабля жодним чином не реагував, застосовував засоби радіоелектронної боротьби.

Тоді Пентагон назвав політ СУ-24 провокацією, а «дії Росії такими, що суперечать міжнародним протоколам і прийнятим угодам, якими регулюється взаємодія збройних сил двох держав». У відповідь на ці звинувачення Путін, граючи у фільмі роль «справедливого царя», був змушений навіть відмовитися від причетності до ризикованого вчинку екіпажу СУ-24 і поблажливо покартати своїх офіцерів: «Я не віддавав наказу, це вони там самі розбешкетувались».

Насправді ж екіпаж бомбардувальника, за ще радянськими традиціями часів холодної війни, ймовірно, був відзначений державними нагородами. Тим самим Верховний Головнокомандувач Збройними Силами РФ фактично виписав індульгенцію «яструбам», які після захоплення Криму значно розширили ареал «бешкетування». До Придністров’я, Чечні, Грузії, Абхазії, Північної Осетії тепер долучили й Сирію.

***

Увесь світ терпляче спостерігав, як Путін самовпевнено ігнорував погрози сил протиповітряної оборони НАТО врешті-решт адекватно зреагувати на систематичні порушення повітряного простору країн Балтії, Скандинавії та інших держав Євросоюзу. Однак недарма кажуть, що «Схід – справа тонка». Рішуча відсіч Туреччини була неочікуваною. При цьому атаку ВПС Туреччини можна вважати несподіваною лише з великою натяжкою. Ніби випробовуючи терпіння Анкари, командування російських повітряно-космічних сил РФ упродовж усієї сирійської кампанії не звертало уваги на неодноразові попередження про можливі негативні наслідки. Спочатку російська сторона пояснювала систематичні порушення повітряного простору Туреччини складними погодними умовами, а згодом взагалі відмовилася коментувати публічні звинувачення на свою адресу та ноти протесту, вручені їм дипломатичними каналами. Зокрема, без відповідної реакції лишилася заява заступника міністра закордонних справ Туреччини Алі Кемаля Айдина від 15 жовтня 2015 року про те, що «із 3 по 10 жовтня 2015 року російські літаки двічі порушували турецький повітряний простір, три російські літаки здійснювали небезпечні маневри, в ті ж дати було 13 випадків небезпечного зближення військових літаків з турецькими».

Це вже зараз, після збитого над Туреччиною СУ-24, у Росії не вщухають емоційні оцінки на зразок: «Удар в спину», «Каспійська флотилія повинна шарахнути по Анкарі», «Російський спецназ в Стамбулі має зрізати мінарети». Звичними стають репортажі про напади російських «тітушок» на дипломатичні установи Туреччини в РФ, затримання на кордоні турецьких бізнесменів тощо. Не лишається осторонь і Державна Дума РФ, яка почала вимагати від Туреччини повернути Православній Церкві собор Святої Софії у Стамбулі як компенсацію за збитий турками російський літак. А ще тиждень тому Путін був упевнений, що Туреччина, з якою останніми роками Росія нарощувала взаємовигідну співпрацю, не наважиться на недружні кроки. Впевненості йому додавали відомості про обсяг товарообігу між двома країнами, який 2014 року перевищував 31 мільярд доларів США. Щоправда, 2015 року через економічні санкції він знизився до 18 мільярдів, однак позитивне сальдо зберігалося: за 9 місяців поточного року експорт російських товарів до Туреччини склав 15 мільярдів, імпорт турецьких – 3 мільярди.

Які ж попередні висновки і прогнози можна зробити, виходячи з аналізу заяв світових лідерів та подій, що відбулися після прикрого інциденту із збитим російським бомбардувальником?

1. США та їхні європейські союзники виявили відповідальне ставлення до долі світу, засвідчивши, що пошук приводів для «гарячої» чи «холодної» війни з Росією не належить до їхніх пріоритетних планів. Прийнявши рішення не розглядати інцидент як підставу для застосування статті 5 Статуту про колективну оборону за принципом «один за всіх і всі за одного», НАТО вкотре переконало своїх противників, що Альянс не є кровожерливим і агресивним блоком, яким його змальовують «путінські інформаційно-пропагандистські війська».

2. У НАТО інцидент розцінили як серйозний привід для конфлікту між Росією і Туреччиною, а не між Росією і Альянсом. І це попри те, що Туреччина – головна опора НАТО на Близькому Сході, де розміщено десятки військових об’єктів. Зокрема, аеродром «Інджирлік» – найкрупніша американська авіаційна база, де знаходиться найбільше на Сході сховище ядерних боєприпасів НАТО.

3. Однозначна підтримка НАТО територіальної цілісності Туреччини і визнання правомірності збиття її військово-повітряними силами російського СУ-24 стримуватимуть Путіна й надалі. У Кремлі усвідомлюють, що військова конфронтація з Туреччиною призведе до повномасштабного конфлікту з Альянсом, втручання у нього союзників, закриття Босфору тощо. Водночас, інцидент з СУ-24 вже став поворотним моментом у відносинах між Туреччиною і Росією. Незважаючи на заклики керівництва НАТО, лідерів США, Німеччини, Великої Британії, Франції до стриманості та недопущення поглиблення конфлікту між двома країнами, розраховувати на його швидку деескалацію не варто.

4. Утім, Москва не наважиться на розрив дипломатичних відносин з Анкарою. Вочевидь, Росія реагуватиме на інцидент в економічній, дипломатичній та гуманітарній сферах. Останні заяви прем’єр-міністра РФ Дмитра Медведєва та міністра економіки Олексія Улюкаєва про припинення робіт над низкою інвестиційних і торговельних угод з Туреччиною підтверджують серйозність таких намірів. Насамперед, під загрозою опинилася реалізація проекту будівництва гігантського газопроводу по дну Чорного моря «Турецький потік», спорудження атомної електростанції «Аккую» та інших.

5. У разі відмови Росії від будівництва «Турецького потоку», започаткованого після краху у 2014 році міжнародного проекту газопроводу «Південний потік» в обхід України по дну Чорного моря з Анапського району Краснодарського краю до болгарського порту Варна, «Газпром» буде змушений переглянути політику обмежень транспортування «блакитного палива» територією України. При цьому шанси Туреччини зберегти статус важливого транзитера вуглеводнів значно погіршуються.

6. Різке загострення відносин Росії з Туреччиною об’єктивно відволікатиме Кремль від застосування силового варіанту вирішення «української кризи».

7. Попри дипломатичні зусилля Президента Франції Франсуа Оланда, перспектива створення «великої» міжнародної антитерористичної коаліції проти Ісламської держави за участі США й Росії стає все більш примарною. Росія разом з Іраном і «Хізбаллою» й надалі підтримуватимуть Башара Асада, а Саудівська Аравія, Катар та інші сунітські держави за активної підтримки Туреччини і США добиватимуться протилежного – повалення диктатора.

***

Хто б що не казав, але після Сталіна володарі найголовнішого кремлівського кабінету впевнено крокували «від війни до миру». У зовнішній політиці СРСР домінував принцип мирного співіснування держав з різними соціально-економічними формаціями. Він передбачав незастосування сили у міжнародних відносинах, непорушність державних кордонів, територіальну цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом та угодами тощо. Так, були жорстокі придушення народних протестів у НДР 1953 року, Угорщині – 1956-го, Чехословаччині – 1968-го, військова підтримка прокомуністичних режимів у В’єтнамі та Афганістані, фінансова, економічна, військова допомога країнам соціалістичної орієнтації в Азії, Африці та Латинській Америці. Але коли світ опинявся на межі третьої світової війни, як це було під час Карибської кризи, усвідомлюючи відповідальність за долю світу, радянські вожді проявляли політичну мужність, житейську мудрість і відвертали загрозу ядерної катастрофи.

За Путіна, який страждає на небезпечний синдром реваншизму за поразку СРСР у «холодній війні», зовнішньополітичний курс Кремля кардинально змінився. Спочатку поступово, а останнім часом семимильними кроками він веде Росію «від миру до війни», наражаючи її на небезпеку повномасштабного збройного конфлікту. При цьому московські стратеги вважають зайвим враховувати очевидний факт, що, завдяки людським ресурсам, підприємствам військово-промислового комплексу республік колишнього Радянського Союзу та союзницьким зобов’язанням країн Варшавського договору, військовий та науково-технічний потенціал СРСР значно перевищував сучасний російський аналог.

Борис ДНІПРОВ,
аналітик

Український часопис «З.С.» (UA Foreign Affairs) вже розповідав про вересневу презентацію Української асоціації зовнішньої політики (УАЗП) для дипломатичного корпусу, що працює в Україні, у якій взяли участь голови дипломатичних представництв, українські та іноземні журналісти, представники вітчизняних державних органів і політичних кіл, наукового середовища України та зарубіжних країн, члени Ради директорів асоціації, а також її почесні члени. На презентації йшлося про те, що асоціація, на відміну від інших неприбуткових громадських об’єднань, що діють у сфері публічної дипломатії, має на меті не пасивний моніторинг зовнішньої політики держави, а активний вплив на неї. У статутному документі чітко визначено її головне завдання: посилення ролі громадянського суспільства в реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України. Пріоритетом визначається «інтерактивна взаємодія представників громадянського суспільства та експертного середовища з державними структурами у визначенні вектора зовнішньої політики України та прийнятті важливих зовнішньополітичних рішень в інтересах усього суспільства». Більш докладно про перспективи діяльності Української асоціації зовнішньої політики, перші кроки, які намічено здійснити, власну позицію з принципових питань міжнародного життя кореспондентові «З.С.» розповів її президент, Надзвичайний і Повноважний Посол Володимир ХАНДОГІЙ.

– Ми лише нещодавно сформувалися і перебуваємо в процесі становлення. Як довго він триватиме – залежить від багатьох факторів. Але підкреслюю: ми – незалежна організація, не є афілійованими до жодної політичної сили або бізнес-структури. Наші скромні фінансові ресурси формуються за рахунок членських внесків. І це для нас принципово. За Статутом – будь-хто з громадян України чи громадян інших країн, які поділяють наші цілі, можуть стати членами асоціації. На сьогодні сформовано керівні органи. На чолі асоціації – Рада директорів, яка складається з десяти осіб. Троє з них – засновники, Надзвичайні і Повноважні Посли, які стояли біля витоків. Зокрема, Олександр Михайлович Купчишин, Андрій Іванович Гончарук і ваш покірний слуга. Нас підтримали і долучилися до роботи ще ряд послів, які входять до складу Ради директорів і Ревізійної комісії асоціації. Утім, ми не плануємо обмежуватися цим вузьким колом ентузіастів. Зараз одним з практичних завдань є розширення числа наших прихильників.

– Володимире Дмитровичу, чим, перш за все, зумовлена Ваша ініціатива?

– Перш за все, необхідністю підвищення загального рівня дискусії в суспільстві з міжнародних питань, формування поінформованої громадської думки щодо зовнішньополітичних пріоритетів держави, яка б базувалася на оцінках професіоналів. З одного боку, ми будемо займатися роз’ясненням суті зовнішньої політики держави як серед населення України, так і за кордоном. З іншого – здійснювати вивчення та аналіз, скажімо так, запиту суспільства на ті чи інші зовнішньополітичні пріоритети. Постараємося доводити ці результати до керівництва країни та зовнішньополітичного відомства. Таким чином, створюється, так би мовити, інтерфейс між громадянським суспільством і владними структурами, які займаються питаннями міжнародних відносин. Ми намагаємося відігравати роль майданчика для подібної співпраці. Адже інколи буває так: зовнішня політика, а точніше – конкретні зовнішньополітичні кроки залишаються незрозумілими для пересічних громадян. Вони можуть бути незрозумілими з двох причин: або не відповідають інтересам людей, або люди просто не поінформовані про суть цих кроків. От ми й спробуємо ліквідувати цю прогалину. Наразі – в основному шляхом виступів, інтерв’ю, публікацій, коментарів у медійному просторі. У нас є власна сторінка у фейсбуці – це важливий канал взаємодії з громадянським суспільством. Тому в соціальних мережах беремо активну участь. Ще одним важливим напрямом нашої діяльності в найближчій перспективі стане допомога державі й усім, хто займається підготовкою та перепідготовкою кадрів для дипломатичної служби. Ми бачимо, враховуючи великий особистий досвід, певні недоліки у фаховій підготовці нашого дипломатичного корпусу. Пропрацювавши багато років у різних країнах, члени ради директорів чітко визначають, де висловлено професійний коментар, здійснюються професійні кроки, а де виявляється елементарне нерозуміння того, як певні механізми повинні працювати. Тому це є дуже важливим елементом нашої діяльності. У цьому плані співпрацюємо з університетом штату Арізона (США), зокрема, деканом факультету історії, філософії та релігієзнавства, професором Марком фон Хагеном. Коли він перебував у Києві, ми зустрічалися і, зокрема, предметно обговорювали розроблення проекту з підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації працівників української дипломатичної служби. З цією метою маємо намір за рахунок спонсорів запровадити стипендії нашої асоціації. Плануємо також наприкінці нинішнього року на базі Львівського університету провести круглий стіл з проблем підготовки кадрів для дипломатичної служби. Звичайно, й надалі практикуватимемо традиційні форми роботи громадських організацій з конкретних питань зовнішньої політики України або світових проблем, такі як проведення конференцій, семінарів. Будемо залучати до цієї роботи представників дипломатичних служб, експертів, щоб виробляти певні рекомендації. Чи будуть вони затребувані або використані, – час покаже.

– Напрошується запитання про конструктивний зв’язок із МЗС України, Дипакадемією, де працює чимало Ваших колег.

– Ми від початку заявили, що не створюємо жодних альтернативних структур, не бачимо себе в опозиції до когось. Навпаки, ми об’єдналися для того, щоб було використано інтелектуальний ресурс членів нашої асоціації в інтересах вітчизняної зовнішньої політики, для досягнення зовнішньополітичних цілей нашої держави. Тому ми відкриті до співпраці передусім з Міністерством закордонних справ України. Будемо запрошувати колег на наші заходи і сподіваємося, що МЗС помітить нашу діяльність і буде зацікавлене в розбудові співпраці. Однак це не означає, що ми «йтимемо у руслі». Знову ж таки, ми – незалежна організація. Думаю, що це навіть було б корисно – слухати об’єктивні коментарі. Навіть якщо вони будуть критичні. Це – конструктивна критика, що базується, перш за все, на фаховому підході.

– Зрозуміло, що Вас і Ваших колег не влаштовує професійний рівень дискусії в суспільстві з проблем зовнішньої політики…

– Дійсно, якось я сказав, що якість дискусії з міжнародних питань на рівні експертному чи в засобах масової інформації – занадто низька. З усією повагою ставлячись до коментаторів, які називають себе політологами-міжнародниками, не розумію, звідки у них досвід міжнародної роботи? Де вони вчилися, що бачили? Тому фахово пояснити ті чи інші проблеми вони, на жаль, не можуть. Сподіваємося, що наша діяльність підніме рівень публічної дискусії. Суспільство повинно мати власну думку щодо тих чи інших кроків держави в галузі зовнішньої політики. Однак ця думка повинна бути результатом поінформованості, а не стереотипів, які насправді не відповідають дійсності. Можемо взяти за приклад те ж НАТО. Ми весь час говоримо про референдум, на якому громадяни мають змогу висловитися на користь того чи іншого свого вибору. Але вони повинні це зробити тоді, коли будуть чітко й неупереджено поінформовані з цього питання. Коли уявлятимуть – що ж таке НАТО? З цього приводу давно і багато ламають списи, але цілеспрямовано ніхто по-справжньому цим не займався.

Були лише спроби. Я, зокрема, брав участь у так званій роз’яснювальній роботі у 2008-2009 рр., коли активізувалася ця компанія. Але ми щоразу зустрічали серйозну опозицію. Громадянське суспільство не в змозі було зрозуміти – чому чубляться на горі (пам’ятаєте категоричні позиції на кшталт «НАТО НІ!» з усіма цими повітряними кульками в сесійній залі Верховної Ради?) А спрацьовує роз’яснення в суспільстві тоді, коли є консенсус політичних еліт. Якщо парламент, уряд, президент, владні структури мають одну думку – о’кей, треба просуватися до НАТО. Нам для цього необхідна підтримка громадян. Тоді роз’яснення буде ефективним. А коли немає консенсусу серед політиків, коли одні розповідають одне, інші – протилежне, це не сприяє формуванню свідомої загальної позиції.

Тому підкреслюю, ми предметно, якщо є запит суспільства не це, можемо пояснити, що таке НАТО. Зокрема, я 5 років був главою місії України в НАТО і готовий про це розповісти з особистого досвіду. Крім того, чимало років керував питанням співпраці з НАТО в МЗС. Навіть у найреакційніші часи. Тоді вже існувала міжвідомча комісія з підготовки України до вступу в Альянс. І ми конкретно йшли за планами виконання затвердженої у Брюсселі річної національної програми. Однак, знову-таки, зустрічали протидію, коли на засідання комісії приходили представники (був квотний принцип в уряді) опозиційних сил і фактично зривали її діяльність. Проте сьогодні ситуація поліпшилася, якщо можна так сказати, «не було б щастя, та нещастя допомогло». Відверта агресія Росії проти України сформувала позицію суспільства дуже швидко. Якщо ми раніше боролися зі стереотипом – «натівський чобіт топтатиме наші землі», лякалися цього, то сьогодні в суспільстві навпаки є побоювання, що НАТО не прийде. Це ж як перевернулася загальна свідомість! Яке переосмислення відбулося! Тому підвищення рівня фахової дискусії в суспільстві, в експертному середовищі, в ефірі та на шпальтах газет сприятиме ясному розумінню людьми принципових питань.

– Чимало сьогодні є заяв, політичних кроків, загалом поведінка Росії, що за ментальністю нагадують радянські методи впливу. Як позиціонує себе асоціація до цих проявів?

– Не раз і не два говорив, що Росія по суті своїй стала правонаступницею Радянського Союзу не тільки формально, отримавши представництво у різних міжнародних організаціях. Вона виявилася правонаступницею ментально. Нещодавній виступ Путіна з трибуни Генасамблеї ООН нагадав промови кремлівських керівників часів холодної війни (скажімо, Громико), головна мета яких полягала в тому, щоб показати себе білими і пухнастими – миролюбною державою, яка виступає проти збройних конфліктів. А насправді – мати, як англійці кажуть, – «hidden agenda…» («прихований порядок денний»). Іншими словами, справжні цілі відрізняються від реальних дій. І цей цинізм сьогодні характерний для зовнішньої політики Росії. Там, де неозброєним оком видно, що є абсолютно конкретне, підтверджене фактами втручання, російський президент розводить руками і говорить, що не має до цього жодного відношення. От у цьому є абсолютна матриця поведінки Радянського Союзу. Світ до цього не готовий, зокрема, з причини своєї багатогранності. 190 держав, у кожної з яких свої проблеми. Насправді – це ми живемо в цьому сконцентрованому середовищі – Крим, Донбас, диверсії по всій Україні. У світі ж конфліктних ситуацій дуже багато. І якщо європейські держави ще більш-менш уявляють, що у нас відбувається, то для світу – це щось далеке й незрозуміле. І тут, знову ж таки, ми недопрацьовуємо в плані роз’яснення. Ми не використовуємо всі можливості; не вкладаємо ресурси для фахового роз’яснення того, що насправді відбувається. Як можна було втратити можливість влаштувати конкретні дебати в Генеральній Асамблеї ООН щодо Криму!

Я пропрацював у системі ООН 10 років, брав участь щонайменше у 20 сесіях Генеральної Асамблеї. На одній з них – очолював делегацію. Тож, у принципі, добре розумію, як працює ООНівський механізм. Треба адекватно сприймати те, що цей орган може, а чого від нього навіть чекати не варто. Адже завищені очікування врешті-решт матимуть негативний вплив на розвиток ситуації. Головне, за що ми всі цінуємо ООН, – це можливість заявити про себе, про державу, про її зовнішню політику. Окреслити її пріоритети, показати механізми. Це повинно бути у межах можливого. Дипломатія – це взагалі мистецтво можливого. Треба працювати не від заявленої мети, а від того, що може чи не може та або інша організація. Так от, те що дійсно може ООН, що ми втратили, це – можливість розгляду Генеральною Асамблею – питання анексії Криму. Питання, яке знаходить широку підтримку і де симпатії міжнародного співтовариства на нашому боці. Тут явно порушені норми міжнародного права, норми Статуту. А це – головне в діяльності організації.
Повертаючись до поставленого запитання – справді, сьогодні Росія демонструє радянський менталітет у підходах до вирішення міжнародних проблем. Її б дуже влаштувала ситуація, яка свого часу існувала, – двополярний світ. Є Америка, є Росія. Є ті ж зони впливу. Тоді РФ була б щаслива, перебуваючи у стані боротьби двох систем, погодитися на якісь компроміси – за умови продовжувати традиції радянських часів домінування на певній території.

– Свою чорну справу в цій історії робить російська пропаганда, розрахована на підсвідомість аудиторії, що веде до розриву на міжлюдському рівні, відкрито звинувачуючи українських громадян у зраді.

– От у цьому якраз і заритий корінь зла. Адже вся кремлівська пропаганда, і не лише останнім часом, а від початку розпаду СРСР, була спрямована на дискредитацію України як суб’єкта міжнародного права. І вся українсько-російська «типу» дружба базувалася на одному: «Ми ж одна сім’я, що ви там сіпаєтеся! Ми брати, але я старший!» Ось такий підхід меншовартості весь час культивувався, допоки Україна не обрала шлях справжньої реальної незалежності. І коли це стало очевидним – виявилося, по-перше, для певної частини російського суспільства неприйнятним; по-друге, несподіванкою для російського політикуму. І соціуму, у тому числі. Звичайно, велику роль у тому, що відбувається з пересічними людьми, відіграє зомбування. Як точно було сказано, їх поставили у стан «вибору між телевізором і холодильником». Начебто там існує стабільність, якісь зарплати платять, і люди задоволені. Якщо тобі щодня вкладають у голову, що то бандерівці, глядач починає в це вірити. Утім, як казав класик, «від любові до ненависті – один крок». І мені здається, що варто буде перемкнути важіль, певний час даючи людям об’єктивну інформацію, і ця, так звана, тотальна підтримка політики Путіна дуже швидко зміниться. Однак для цього потрібно, звичайно, щоб відбулися внутрішні зміни в Росії. При цьому й Україна зі свого боку повинна демонструвати послідовність і бажання до реального проведення реформ, боротьби з корупцією і встановлення справжнього верховенства права, демократії, свободи ЗМІ тощо. А у нас, на жаль, багато відбувається подій, які слугують прекрасною картинкою для пропагандистських цілей першого російського телеканалу. З трагічними подіями під Верховною Радою ми можемо розбиратися ще довго – хто винний, хто кого привів тощо. Але на загал це був шалений іміджевий удар по Україні, мовляв, подивіться, з ким ви маєте справу! Тому слід продовжувати роботу з населенням із залученням міжнародних експертів. У тому числі й російських. Адже там є певна частина адекватних аналітиків, які зробили собі щеплення проти зомбування і зовсім не поділяють те, що відбувається у їхній країні. Ми ж дуже мало використовуємо можливість почути адекватну думку з боку Росії. Зрозуміло, що нині це – закрите суспільство. Але людей, які зробили там свій вибір, треба частіше залучати до нашої внутрішньої дискусії. Тоді і в Росії їх краще почують і слухатимуть уважніше.

– Судячи з Ваших слів, це входить і в плани організації. Цікаво, в інших країнах існують подібні громадські інституції?

– Ось про це дуже важливо сказати! Коли я перебував у США, ознайомився з роботою організації «Асоціація зовнішньої політики» із штаб-квартирою в Нью-Йорку. Вона була створена майже 100 років тому відставними співробітниками державного департаменту, які вирішили започаткувати цю справу, аби пояснити американському народові зовнішню політику тодішнього президента Теодора Рузвельта. Це було після Першої світової війни, коли існували різні думки щодо напрямів подальшого розвитку. Дехто закликав до самоізоляції, замкнення у власному просторі. Інші – навпаки, до експансії, намагання впливати на події у світі. І от ця група людей, колишніх дипломатів, працівників державного департаменту взяла на себе функцію роз’яснення зовнішньої політики країни. І їхня робота виявилася ефективною. Це лише один з камінчиків, але на загал зовнішня політика США стала користуватися підтримкою народу. Головне – була створена така ситуація в суспільстві, коли громадяни почали довіряти урядові. Звичайно, скрізь є опозиційні сили, які ставлять під сумнів ті чи інші кроки керівництва країни, але головне – повинен існувати той-таки інтерфейс. Щоб зовнішня політика відповідала запиту суспільства. Врешті-решт ця організація стала дуже поважною інституцією. Фактично всі президенти Сполучених Штатів вважали за честь виступити на майданчику асоціації із своїми заявами та продемонструвати зовнішньополітичні пріоритети. Свого часу Франклін Рузвельт (це вже за часів завершення Другої світової війни) написав президентові цієї організації, про те, що «уряд функціонує за згодою усього народу. А народ повинен керуватися фактами. Асоціація зовнішньої політики здійснює свою високу місію, сприяючи представленню народу чітких фактів світових проблем і їхнього впливу на Сполучені Штати». У цьому полягає квінтесенція того, що ми хочемо в Україні досягти: оперувати правдивим фактажем. Відповідно аудиторія сприйматиме, а далі йтиме ретрансляція інформації до владних структур. І таким чином коло замикається. Сьогодні важливо чути один одного на рівні країни!

І практично в багатьох країнах є такі громадські організації, що опікуються зовнішньополітичними проблемами. Вони можуть по-різному називатися, але вони є. Ми, до речі, уже розіслали, принаймні відомим нам організаціям, свої листи-презентації з пропозиціями співпрацювати. Від деяких уже отримуємо відповіді. Тож, гадаю, це також стане «нетворком», співпрацею з організаціями подібного типу в інших країнах для проведення спільних заходів тощо. І цей шлях – серед наших пріоритетів.

– Ви сказали про недостатню поінформованість у світі щодо подій навколо України. Наскільки важливою в цьому плані стала презентація асоціації для представників зарубіжного дипломатичного корпусу, який працює в нашій країні?

– На мій погляд це був дуже вдалий захід. На презентації було багато послів і представників посольств у тому числі неєвропейських держав. Їм було цікаво почути, про наші плани, зрозуміти, хто ми є, кого представляємо. Гадаю, що нам вдалося привернути до себе увагу і показати, що в Україні роль громадянського суспільства зростає. Усі члени ради директорів спілкувалися з послами індивідуально. І ми вже маємо певні пропозиції щодо зацікавлення та бажання посольств цих держав продовжувати співпрацю з нами. У свою чергу, ми зацікавлені в тому, щоб встановити горизонтальні партнерські зв’язки з аналогічними організаціями в цих країнах – як європейських, так і інших.

Інтерв’ю провів Володимир СЕМЕНОВ

Кабмін заявив про успішну реструктуризацію всіх випусків єврооблігацій, крім «боргу Януковича». А це $3 млрд, строк погашення яких минає 20 грудня поточного року. Як припускають експерти, російська сторона може відмовитися від реструктуризації цього боргу. Швидше за все, ніяких серйозних наслідків така відмова РФ не спричинить. Погодившись на haircut і реструктуризацію, інші кредитори тим самим оголосили усьому світу й своїм акціонерам, що пропозиція України в ситуації, яка склалася, найбільш вигідне. Як вони можуть тепер підтримати позицію РФ, що ця пропозиція неадекватна? Це означало б визнати, що вони просто на рівному місці дали «обстригти» своїх інвесторів. Відповідно, усі зійдуться на тому, що РФ просто застосовує дефолт як засіб політичного тиску, а в таких іграх (тим більше, на стороні Володимира Путіна) ніхто брати участь не захоче. Тому, на думку автора, ризик крос-дефолту мінімальний.

По-перше, в умовах випуску «нових», реструктурированих облігацій прямо передбачено, що російські «старі» облігації не можуть спровокувати крос-дефолт. Відповідно, якщо РФ і запускати всю цю процедуру із крос-дефолтом, потрібно це робити в найближчі цілька тижнів, поки не закрилася угода по реструктуризації й кредитори не одержали нові облігації.

По-друге, оголосити крос-дефолт – це право, а не обов’язок кредиторів. Тобто РФ мала оголосити дефолт по своїх облігаціях – треба, щоб інші кредитори відмовилися від уже погодженого плану реструктуризації й добровільно скористалися положеннями про крос-дефолт. На сьогоднішній день Україна не знаходиться в простроченні по платежах – підставою для дефолту може бути тільки положення про норматив співвідношення зовнішнього боргу й ВВП. Втім, норматив цей перевищений далеко не вчора, і дотепер усі кредитори, включаючи РФ, із цим мирилися. Якщо РФ зараз, за кілька днів до завершення реструктуризації, оголосить дефолт на підставі цього технічного, по суті, положення, це важко зрозуміти інакше, ніж як чергову спробу політичного тиску на Україну.

У результаті, якщо РФ зараз оголосить дефолт, кредитори можуть або приєднатися до Путіна й почати безперспективні, з погляду стягнення, суди з Україною (згадаємо ЮКОС), або залишитися на стороні фінансового здорового глузду й спокійно одержувати гроші по реструктурованим облігаціям. Зрозуміло, що російський уряд цілком може пожертвувати $3 млрд заради політики. Але важко уявити, навіщо це робити звичайним корпоративним інвесторам, яких, насамперед, цікавлять банальні гроші.

Практичну цінність поділ облігацій на суверенні/частки має, насамперед, для цілей МВФ. Якщо Україна допустить дефолт по суверенних облігаціях, МВФ по своїх внутрішніх правилах матиме згорнути програми фінансування в Україні. Якщо по частках – МВФ однаково. Відповідно, на перший погляд, від цієї кваліфікації залежить, чи одержимо ми ще грошей від МВФ по вже затверджених програмах, чи ні. Як і у випадку із крос-дефолтом, питання тут в іншому: навіщо МВФ зараз припиняти фінансування України, та ще й з подачі Путіна? МВФ працює в Україні мало не із самої революції, його фахівці мають повний доступ до всієї фінансової інформації, і для них дефолт по російських облігаціях ніяк не може бути сюрпризом. Україна, у свою чергу – з певними допусками – виконує всі вимоги МВФ, у тому числі й щодо запропонованих МВФ показників бюджету. Не секрет, що наша тендітна фінансова стабільність сьогодні багато в чому – результат саме роботи й ресурсів МВФ. При цьому Фонд зовсім не знаходиться у вимушеному становищі. Рішення про визнання боргу суверенним ухвалює Executive Board МВФ за досить розпливчастими критеріями. Більше того, МВФ цілком може (як уже пропонувалося колись раніше) взагалі відступити від свого власного внутрішнього правила про заборону фінансування порушників суверенних зобов’язань.

У такій ситуації важко уявити, щоб МВФ власними руками зламав фінансову рівновагу, яку сам же в Україні й побудував. Щоб зробити такий подарунок Путіну, у Фонду мають бути дуже й дуже вагомі підстави, можливо, якісь міркування високої стратегії, які мені не можуть бути відомі. Тому МВФ зовсім немає чого рефінансувати борг України перед РФ. Якщо ніякого особливого ризику дефолт України по російських облігаціях не несе, незрозуміло, навіщо Фонду просто віддавати чималі гроші в кишеню РФ.

Спочатку кілька офіційних рядків: “21 вересня 2015 року у Варшаві відкрилося Засідання по реалізації заходів для питань людського виміру (HDIM) — найбільша щорічна європейська конференція з питань прав людини й демократії. Вона проводиться Бюро по демократичним інститутам і правам людини ОБСЄ (БДІПЛ). Це платформа для 57 держав — учасників ОБСЄ, партнерів, організацій громадянського суспільства, міжнародних організацій і структур ОБСЄ, на якій відслідковується реалізація домовленостей з питань людського виміру, обговорюються пов’язані з цим проблеми, відбувається обмін прикладами позитивних практик і виробляються рекомендації для подальших поліпшень“.

Додамо, що цей захід триватиме майже два тижні, і участь у ньому візьмуть Івіца Дачич, голова ОБСЄ, Ламберто Заньєр, Генеральний секретар ОБСЄ, Михаель Георг Лінк, директор БДІПЛ, Дуня Міятович, представник ОБСЄ з питань свободи засобів масової інформації, Астрід Торс, Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин й інші шановні особи.

Тепер про головне для нас: тема України, як очікується, буде однією з пріоритетних на Засіданні. Що ж, цей факт мав стати серйозним стимулом для нашої дипломатії, щоб у рамках такої авторитетної організації, як ОБСЄ, вкотре засвідчити сувору прихильність України до зобов’язань по дотриманню прав людини й привести досить доказів про їх порушення на нашій території сусідньою державою, яка вдерлася до нас. Тим більше, що на обговорення, як видно з анотованого порядку денного, буде винесене також питання про забезпечення загальної свободи релігії або переконань, і раз так, то тема про переслідування віруючих на окупованих українських районах пролунає обов’язково.

Ось на проблемі ігнорування релігійних прав хотілося б зупинитися. Її актуальність стає очевидною, як тільки лідери «Донецької народної республіки» починають заявляти про свої духовні переваги. Досить згадати, як у травні минулого року на Донбасі з’явилася очолювана Гіркиним «Руська православна армія», яка «вогнем і мечем» заклала принципи політики «ДНР» у сфері релігії. Уже пізніше «глава ДНР» Олександр Захарченко «дохідливо» виклав ці принципи, уклавши їх у дуже просту схему. “Я православний, ходжу в церкву, для мене єдина церква Московського патріархату. Як глава “держави” визнаю чотири основні конфесії, які мають бути на цій землі. Це православ’я, римо-католицизм, мусульманство й іудаїзм”, — заявив він. При цьому Захарченко пригрозив боротися із сектантством, до якого він відніс усі християнські релігії, що не підпадають під формулу «Московський патріархат». А це й Київський патріархат, і Українська автокефальна православна церква, і Греко-католицька церква, тисячі прихильників яких проживають на сході країни. Саме про порушення прав цих людей будуть говорити на Засіданні ОБСЄ у Варшаві.

Слід сказати, що із закликом бути терпимими до поглядів віруючих, які відвідують інші храми, ніж керівники «ДНР/ЛНР», не раз зверталися до них духовні особи України, багато про це говорять і на зборах Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій. Велику роботу в цьому напрямку проводить Інститут релігійної свободи (Київ), який протягом усього часу окупації веде кропіткий збір документальних даних про переслідування віруючих на українських землях, контрольованих сепаратистами. Разом з Міжнародним партнерством за права людини, що діють у Брюсселі, і українською правозахисною організацією «Центр Громадянських Свобод» Інститутом була підготовлена Доповідь «Коли Бог стає зброєю». Доповідь містить факти, свідчення жертв і очевидців релігійно мотивованих переслідувань, які здійснюють збройні представники «народних республік» на сході України.

Комісія США по міжнародній релігійній свободі (United States Commission on International Religious Freedom) у своєму щорічному звіті, представленому у Вашингтоні 30 квітня 2015 року, заявила, що незаконна військова окупація Криму й підтримка бойовиків-сепаратистів на Донбасі з боку Росії обумовили появу релігійних переслідувань на цих окупованих територіях України. У звіті Комісії США вказується, що в тих регіонах Донбасу на сході України, контрольованих підтримуваними Росією сепаратистами, церковні громади євангельських християн (протестантів) і Української православної церкви Київського Патріархату стали об’єктами насильства й дискримінації, а їхні молитовні, храми й інша власність конфіскуються проросійськими бойовиками, закриваються або знищуються. Повідомляється, що чотирьохтисячна «Руська православна армія» займалася цими релігійними переслідуваннями. До речі, на окупованих територіях залишаються десятки конфіскованих «владою народних республік» храмів, молитовень, духовних навчальних закладів, реабілітаційних центрів. Самі віруючі не можуть потрапити туди, а багато з цих будинків використовуються як військові склади. На жаль, перераховані дані не знайшли свого відбиття у звітах Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні. Також про релігійні утиски на тимчасово окупованих територіях на сході України не було вказано в першій Щорічній доповіді «Про стан свободи релігії або переконань», яка була підготовлена групою Європейського парламенту з питань свободи релігії або переконань і релігійної терпимості й представлена 3 червня 2015 року в Брюсселі.

Але ж зобов’язання ОБСЄ, закріплені, зокрема, у Віденському документі, Документі Копенгагенскої наради Конференції по людському виміру НБСЄ 1990 року й Рішенні Ради міністрів ОБСЄ № 3/13, прийнятому на 20-й зустрічі в Києві, передбачають, що держави-учасники будуть сприяти колективним проявам права вищезгаданих об’єднань на свободу релігії або переконань, включаючи право засновувати й містити вільно доступні місця богослужінь або зборів. Зрозуміло, ці факти лише підсилюють значення Варшавської конференції, де до широкої міжнародної громадськості можна донести відомості, не оприлюднені з невідомих причин Спеціальною моніторинговою місією ОБСЄ. Але Засідання легким бути не обіцяє. Уся справа в тому, що в Росії дуже серйозно готувалися до нього, а основну вагу підготовчих заходів взяли на себе дві організації – Російська православна церква й Міністерство закордонних справ РФ. Церква залучила різні родинні структури, добре відомі своїм наступальним потенціалом й ідеологічною спрямованістю. Це й Міжрелігійна рада Росії, й Імператорське Палестинське Православне Товариство, і Всесвітній Руський Народний Собор, і інші. На базі російського МЗС проведені зустрічі й наради, на яких дипломати й представники церкви обговорили порядок взаємодії й роботи під час Варшавської конференції, тези виступів. Більше того, ІППТ в рамках Засідання ОБСЄ проведе паралельний захід – обговорення по темі «Нетерпимість і дискримінація щодо віруючих: нові погрози». Тут російська делегація оприлюднить «факти переслідувань в Україні віруючих і служителів канонічної православної церкви», із чого випливає, що головними цілями для критики стануть «розкольники» і «уніати», під якими в РПЦ мають на увазі Київський патріархат і греко-католиків.

Треба сказати, що для росіян зустріч у Варшаві – це спроба взяти реванш. Адже на минулому такому заході, проведеному ОБСЄ у Відні менше трьох місяців тому, представники європейських країн підтримали українську позицію. Але для міжнародних відносин три місяці – чималий строк. Тому, дивлячись на інтенсивну підготовку російською стороною до поїздки у Варшаву, логічно було б припустити, що в Україні, яка прагне відстоювати свою незалежність і цілісність, з подвоєною енергією готувалися до зустрічі, на якій дали б гідну відсіч спробам спотворити істину. Але чомусь цього не трапилося. Хтось чув про зустрічі в українському Міністерстві закордонних справ із приводу забезпечення загальної свободи релігії або переконань напередодні Варшавської зустрічі? Або про фінансування поїздки українських експертів у сфері релігії у Варшаву? Отож. Українську сторону 30 вересня, коли буде обговорюватися тема релігійної дискримінації, буде представляти невелика група ентузіастів, людей, по-справжньому відданих своїй справі, які збираються прибути до місця зустрічі за гроші приватних спонсорів. І все-таки потрібно сподіватися, що позиція нашої країни буде знову підтримана світовим співтовариством. Тому що правда за нами.

Віктор Стоян, спеціально для “Вектор ньюз”

У Європейському Союзі, перспектива членства в якому України сприймається Кремлем як загроза національним інтересам Росії, вже давно укорінилось вкрай негативне ставлення до фальсифікації та плагіату. Навмисне присвоєння авторства на чужий інтелектуальний продукт (науковий твір, ідею, статтю, книгу, винахід, пісню тощо) вважається там вчинком аморальним і засуджується суспільством. Для запідозрених у плагіаті західних політиків відставка із займаних посад та крах політичної кар’єри вважається більш прийнятним варіантом, аніж гучні скандали та іміджеві збитки.

За останні роки ми маємо чимало прикладів, коли попередні заслуги перед державою, видатні особисті якості та широкі зв’язки серед вищого політичного керівництва до уваги не беруться. Так, 2011 року міністр оборони Німеччини Карл-Теодор цу Гуттенберг, якого на той час вважали найбільш популярним політиком і реальним претендентом на майбутнє канцлерство, був змушений піти у відставку після звинувачень у копіюванні чужого тексту для своєї дисертації. Того ж року заступник голови Європарламенту і голови парламентської фракції Вільної демократичної партії Німеччини Сильвина Кох-Мерін склала з себе повноваження лише внаслідок натяків з приводу авторства захищеної ще 2001 року дисертації. А 2013 року одна з найближчих соратниць Канцлера ФРН Ангели Меркель міністр освіти Німеччини Аннете Шаван добровільно залишила посаду відразу ж після того, як Дюссельдорфський університет Генріха Гейне позбавив її докторського вченого ступеню через виявлені у її науковій роботі порушень авторського права.
Враховуючи однозначно негативне ставлення до плагіату влади і громадянського суспільства, німецькі журналісти та політтехнологи швиденько зрозуміли, що наукові роботи окремих політиків можна з успіхом використовувати з метою їх компрометації та довічного усунення з політичної арени. Зокрема, у Баварії для виявлення плагіату політиків був запущений спеціальний сайт «Politplag.de», на якому будь-хто за суму від 20 до 500 євро може «замовити» перевірку їхніх наукових робіт. На федеральному рівні з аналогічними функціями працює Інтернет-проект «VroniPlag».

Така принципова реакція на випадки плагіату притаманна не лише Німеччині. Президент Угорщини Пал Шмітт 2012 року також був змушений подати у відставку тільки-но Будапештський університет Земмельвайса позбавив його докторського звання за включення десятків сторінок текстового матеріалу, таблиць і графіків, які співпали з роботами попередників. На плагіаті впіймали також прем’єр-міністра Румунії Віктора Понту, міністрів науки і транспорту Ірану, главу інноваційного відомства Таїланду, головного наукового радника Індії. 2011 року суттєво підірвали й без того далеко не захмарний авторитет В.Януковича матеріали журналістського розслідування «Української правди», які засвідчили, що його витвір «Opportunity Ukraine» містить абзаци з текстів, що раніше виходили за підписом різних осіб.

Однак європейські стандарти щодо захисту авторського права виявилися неприйнятними для апологетів путінського «Русского мира», котрі вочевидь переконані: «Що іноземцю смерть, то росіянину норматив». У сучасній Росії, де восторжествував принцип вибіркового правосуддя, панує корупція і обстановка продажної політичної культури, звинувачення у плагіаті не вважаються підставами для добровільних відставок чи примусових звільнень з посад. У січні 2013 року, використовуючи німецький досвід, в Росії запрацював загальнодоступний сайт товариства «Диссернет». З того часу на ньому регулярно оприлюднюються експертизи дисертацій з виявленими випадками грубого, навмисного порушення встановлених законом правил атестації наукових працівників, а також правил і регламентів присудження наукових ступенів. Природно, що серед основних об’єктів уваги «Диссернету» опинилися депутати Державної Думи, члени Ради Федерації, високопоставлені чиновники виконавчої влади, губернатори суб’єктів РФ, керівники силових відомств, російські мільярдери, лікарі.

Вже перші результати роботи «Диссернету» засвідчили, що за часів правління Путіна практика копіювання винаходів та креативних ідей, переважно західних вчених, набула в Росії такого поширення, що чиновницький клас почав деградувати. Так, за матеріалами розслідувань «Диссернету» 14 вересня 2014 року «Товариство наукових працівників» Росії опублікувало «Звернення російських вчених до вищих керівників РФ», яке підписали понад 1150 кандидатів і докторів наук, у тому числі члени-кореспонденти і академіки Російської академії наук (РАН). У ньому вказувалось, що дисертаційні дослідження 25 чинних депутатів Державної Думи РФ містять «суттєві некоректні запозичення, у деяких випадках міг бути здійснений підлог документів про наукові публікації і фальсифікація дисертаційних робіт». До оприлюдненого «Диссернетом» переліку сумнівних дисертацій потрапили роботи таких впливових діячів російської політики, як уповноваженого при Президентові РФ з прав людини П.Астахова, заступника секретаря Генеральної Ради партії «Єдина Росія» О.Баталіна, губернатора Кіровської області М.Бєлих, губернатора Пензенської області В.Бочкарьова, заступника Голови Державної Думи РФ, керівника фракції «Єдина Росія» генерал-полковника поліції В.Васильєва, губернатора Московської області А.Воробйова, представника Державної Думи РФ у Конституційному суді Д.Вяткіна, губернатора Тульської області В.Груздєва, губернатора Ленінградської області А.Дрозденка, директора Федеральної служби РФ з контролю за обігом наркотиків В.Іванова, губернатора Рязанської області О.Ковальова, міністра внутрішніх справ РФ В.Колокольцева, заступника Голови Державної Думи РФ, одного з керівників ЛДПР І.Лебедєва, міністра культури РФ В.Мединського, міністра зв’язку і масових комунікацій М.Нікіфорова, губернатора Санкт-Петербурга Г.Полтавченка, керівника кремлівського управління по боротьбі з корупцією О.Плохого, міністра транспорту РФ М.Соколова та інших.

«Диссернет» не обмежився дисертаційними дослідженнями і здійснив також експертизу монографій найбільш наближених до російського президента осіб. Зокрема – однокурсника Путіна, колишнього старости його студентської групи, а нині глави Слідчого комітету РФ О.Бастрикіна та чинного мера Москви С.Собяніна, котрий очолював Адміністрацію Президента РФ. Результат виявився той же – вони також містять ознаки плагіату, причому не витонченого, який можна було б пояснити допущеними при редагуванні текстів помилками, а масштабного і безцеремонного. Однак, не дивлячись на виявлені факти порушення авторського права та розгорнуту у суспільстві критику, Вища атестаційна комісія (ВАК) при Міністерстві освіти та науки РФ виявилася поблажливою до вказаних політиків і не знайшла підстав для розгляду питання щодо позбавлення їх дипломів про кандидатські чи докторські наукові ступені. Характерно, що серед запідозрених у плагіаті державних діячів РФ не знайшлося жодного, хто визнав би претензії до їхніх робіт обґрунтованими у зв’язку з чим подав у відставку з державної служби. Ймовірно вони сприйняли за істину один із жартівливих «законів Мерфі»: «Якщо крадеш у одного – це плагіат, якщо у багатьох – це дослідження». Вочевидь їх також надихає позиція і кругова порука з найголовнішим кремлівським керманичем. Як відомо, ще 2006 року економіст Національного інституту передових досліджень США Кліффорд Гедді заявив, що значну частину дисертації «Стратегічне планування відтворення мінерально-сировинної бази» Путін списав з американського підручника.

Російські можновладці, увінчані науковими ступенями за фальсифікованими дипломами, слідом за Путіним втратили почуття реальності та увірували у свою виключну історичну місію. Зокрема, вищезгаданий глава Слідчого комітету РФ Бастрикін, сп’янівши від крові на Донбасі, почав в угоду політичній кон’юнктурі ревізувати закріплені Конституцією РФ безперечні здобутки російської демократії та продукувати ідеї, несумісні із науковими принципами та здоровим глуздом. Так, 26 лютого 2015 року на колегії Слідчого комітету РФ Бастрикін запропонував вилучити з Конституції РФ положення про безумовний пріоритет загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Очевидно отримавши підтримку Путіна, якому безпосередньо підпорядкований Слідчий комітет РФ, Бастрикін 28 квітня 2015 року в інтерв’ю «Российской газете» розвинув свою ініціативу. Він запропонував: по-перше – виключити з Конституції РФ положення, згідно з яким міжнародне право складає невід’ємну частину правової системи РФ; по-друге – наділити Конституційний Суд РФ не лише правом, але й обов’язком перевірки конституційних положень міжнародного права, які претендують на роль регулятора внутрішньодержавних відносин; по-третє – доповнити російське кримінально-процесуальне законодавство нормами, які регламентують підстави і порядок процесуальних дій при здійсненні розслідування злочинів міжнародного характеру.

Також він запропонував опрацювати питання про створення міжнародного трибуналу з розслідування «міжнародних злочинів, вчинених на південному сході України». Щоправда усвідомивши безперспективність останньої ініціативи, яку навряд чи підтримає навіть Сирія, Венесуела, Нікарагуа чи Північна Корея, Бастрикін до неї вже не повертався, «зосередивши увагу на конкретній роботі» – фальсифікації замовних справ проти Надії Савченко, кінорежисера Олега Сенцова, Олександра Кольченко та інших українських патріотів. Характерно, що виступаючи 3 вересня 2015 року із доповіддю на нараді Слідчого комітету РФ з питань «протидії порушенням прав цивільного населення південного сходу України в ході військового конфлікту», Бастрикін поставив наших героїв Революції Гідності в один ряд з посібником німецько-фашистських окупантів Володимиром Катрюком, 1921 року народження, підозрюваним у причетності до розстрілу мирного населення білоруського села Хатинь у далекому 1943 році. Бастрикін з гордістю повідомив, що Слідчий комітет РФ 8 травня 2015 року порушив і продовжує розслідувати кримінальну справу проти Катрюка попри те, що той у тому ж таки травні поточного року помер у Канаді.

Однак головною сенсацією на цій нараді стала заява Бастрикіна про поширення «універсальної юрисдикції» Слідчого комітету РФ на схід України і нібито законності «кримінального переслідування» осіб із числа вищого політичного і військового керівництва України. Цілком закономірно українське МЗС назвало цю заяву такою, «що не має нічого спільного ні з міжнародним правом, ані з реальністю чи здоровим глуздом». На що у відповідь отримало хворобливу реакцію начальника управління взаємодії із засобами масової інформації Слідчого комітету РФ В.Маркіна, заяву якого навіть складно коментувати, оскільки готуючи її, автор ймовірно марив, перебуваючи у стані наркотичного або алкогольного сп’яніння. Немає сумнівів, що з такими правниками як Бастрикін Росія невдовзі поверне у свій Кримінальний Кодекс сумнозвісну 58-у статтю, змінивши «антирадянську агітацію і пропаганду» та «антиросійську». І це не жарти, а цілком реальна перспектива. За повідомленням російської «Независимой газеты» відповідний законопроект вже розроблений депутатами Державної Думи РФ від партії «Єдина Росія» та підтриманий КПРФ Зюганова і ЛДПР Жириновського. А коли це станеться, Бастрикіну вже не потрібно буде брехати на весь світ, що прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк нібито воював у складі УНА-УНСО у Чечні, де катував і розстрілював російських солдат. Достатньо буде звинуватити якогось українського висопосадовця чи взагалі будь-кого з українців у «антиросійській агітації і пропаганді» та притягнути до кримінальної відповідальності згідно з «універсальною юрисдикцією» Слідчого комітету РФ.

А враховуючи успішну практику розслідування його співробітниками кримінальних справ проти покійників, можна буде також пред’явити звинувачення Чаадаєву, Пушкіну, Лермонтову, Достоєвському, Некрасову, Чернишевському, Тургенєву та іншим видатним патріотами Росії, які у своїх творах відверто висловлювались щодо окремих негативних якостей росіян. Згадаймо хоча б біль Чернишевського: «Жалкая нация. Снизу доверху все рабы». Або выдчай Некрасова від очікування повернення в Росію з подорожей країнами Європи: «Подъезжая к Кенингсбергу, я приблизился к стране, где не любят Гуттенбергов и находят вкус в говне».

Виступаючи 1 вересня 2015 року перед вихованцями і педагогами освітнього центру для обдарованих дітей «Сиріус», Путін несподівано заговорив про єдність народу і громадську злагоду, згадавши трагічні сторінки вітчизняної історії: «Уроки смут, революцій, громадянської війни попереджають, наскільки згубні для Росії будь-які розколи». Виходить для таких згадок у Президента РФ з’явилися підстави і Путін, як досвідчений політик, добре розуміє неминучість того, що настане час, коли Росія нарешті позбавиться своїх непомірних імперських амбіцій і знову повернеться на шлях прогресу та демократичного розвитку. Як скоро це відбудеться, мирно чи внаслідок стихійних кривавих бунтів, в результаті змови жадібних олігархів чи патріотично настроєних військових, з Путіним чи без нього – важко сказати. Однак цей день неминуче прийде.

Борис Дніпров, аналітик

Забудовники беруться за недобудовані об’єкти, враховуючи стадію готовності й можливість одержання прибутку. Найбільше девелоперів беруться за будинки, зведення яких призупинилося на початковій стадії: у такому випадку ще можна внести зміни в планування квартир, а кількість обманутих інвесторів колишнього забудовника, з якими доведеться вести переговори, відносно невелике.

Недобудови все частіше стали «прикрашати» панораму Києва після кризи 2008-2009 років. Розуміючи, що столиця — обличчя країни, різні покоління місцевої влади по-своєму бачили вирішення питання незакінченого будівництва. Так, колишній глава київської міської адміністрації Володимир Бондаренко мав намір шукати інвесторів через Інтернет. Залучати капітал конкретно в проблемні будинки, а не в цілі комплекси, збиралися й серед закордонних структур. Нинішній мер Віталій Кличко розглядав варіант аж до зносу скандальних будинків, а поки ж міська влада стала більше уваги приділяти перевіркам справжності документації забудовників, намагаючись у такий спосіб попередити появу нових недобудов.

Самі девелопери підкреслюють відмінність визначення понять «недобудова» і «довгобудова». «Важливо розуміти, коли наступає точка нуль, коли об’єкт із довгобудови переходить у стадію недобудови, коли потрібно втручання влади й застосування радикальних заходів. Наприклад, переведення з нежитлового об’єкта в житловий або навпаки», — певен керівник аналітичного департаменту групи компаній “Інтергал-Буд” Олеся Скринник. Ні для кого не секрет, що об’єкти в недобудованому вигляді простоюють і по 20 років. Тому в такому випадку новому забудовникові потрібно враховувати весь той негатив, який зібрався за роки навколо недобудови. «Чим менше було зроблено, тим краще для переформатування й кінцевої реалізації. Безумовно, чим менший об’єкт, тим більше надія, що було втрачено менше грошей, які були вкладені попередніми інвесторами, і тим менше тих інвесторів, з якими потрібно вести серйозну й складну роботу», — вважає керівник відділу продажів “УКРБУД Девелопмент” Оксана Голобородько. Нерідко об’єкти необхідно змінювати для того, щоб вони були цікаві новому покупцеві. «У нас є невеликий досвід, чотири об’єкти. Довелося вносити зміни в проекти, тому що в період проектування цих комплексів (2005 рік — докризовий час) квартира 200 квадратних метрів була нормою й під неї видавали іпотечні кредити. Нам же довелося перевести їх у затребуваний формат, щоб їх могли купувати люди, могли акумулювати ті кошти, які потрібні для покупки двокімнатної квартири в 70 кв. м», — додає О. Голобородько.

Прихід нового інвестора — завжди робота з його ризиками для забудовника. «Саме в нашій компанії є три будинки, які були заморожені і які ми добудовуємо. Ми даємо нове життя для цих об’єктів, але з довіри інвесторів», — підкреслив керівник відділу продажів компанії GEOS Андрій Савчук. Коріння ж проблеми появи недобудов експерти бачать у несумлінній ціновій конкуренції, підкріпленій маніпулюванням вибору клієнтів за допомогою реклами. І тут питання виникає, власне, у безперешкодному розміщенні рекламної інформації від несумлінних забудовників, тому що сумлінному вона й не завжди потрібна — 80% їхньої реклами може становити добре ім’я самої компанії.

Автор: Анастасія Кулішенко, спеціально для “Вектор ньюз”