Категорія: АНАЛІТИКА

Як би ми не намагалися уникати контактів з пресою, але декілька разів були змушені, щоправда анонімно, прокоментувати журналістам обставини звільнення Валентина Семчука.

Тоді ми ще не знали, що найбільше вони зацікавлять Голову правління ВАТ «Інститут транспорту нафти» Олександра Сергійовича Тодейчука, який відразу ж почав шукати зустрічі з нами. Він навіть умовив одного з депутатів Верховної Ради України звернутися в СБУ з офіційним запитом.

Коли така зустріч відбулась, з’ясувалось, що ось уже майже 8 місяців в Чечні утримується ув’язненим 57-річний інженер цього інституту Валентин Нарольський. На той час українською стороною був укладений контракт з державним підприємством «Чечентранснефть», щодо обслуговування мереж нафтопроводів, з перспективою транспортування каспійської нафти в Україну. Нарольський був відряджений в Грозний саме з цією метою.

Викрадачі ще з радянських часів добре знали «Інститут транспорту нафти», який був однією з найбільших компаній в Україні й на території СНД з проектування, консультативного і інжинірингового супроводження об’єктів транспорту, перевалки, зберігання, розподілу нафти і продуктів її переробки. Відтак бандити «заломили» за визволення Нарольського мільйонну суму в доларах.

О.Тодейчук був напрочуд чуйним керівником, совісною людиною, відчував моральну відповідальність за направлення у відрядження в Чечню свого підлеглого, а тому самотужки перепробував декілька варіантів його звільнення. Спочатку він офіційно звертався до органів влади України, Росії і Чечні. Переконавшись у безперспективності цієї затії, О.Тодейчук почав шукати допомоги у поважних чеченців в Україні, партнерів по бізнесу на Північному Кавказі, лідерів УНА-УНСО, навіть кримінальних авторитетів. Але всі його потуги виявилися марними.

Доповівши про Нарольського керівництву СБУ й отримавши відповідні санкції, ми почали готувати друге відрядження на Північний Кавказ. Спочатку перемовились з Хароном. З’ясувалось, що ситуація з Нарольським йому відома, він оцінює її як складну, але не безнадійну, тому погоджується взяти участь у заходах з його звільнення. За словами Харона, бандити вже не вірять у можливість отримання від українського «Інституту транспорту нафти» великого викупу, відтак вже декілька разів перепродавали Нарольського. Зараз, коли фактично розпочалися бойові дії, бандити готові звільнити його вже не за гроші, а обміняти на дорогоцінний апарат космічного зв’язку, яким користуються геологи, нафтовики, моряки, рятувальники. Він їм був конче потрібен для спілкування телефоном з будь-якої точки світу.

На наше щастя, цей «ресурс» довго шукати не довелось – він знайшовся у власності Інституту транспорту нафти. Модель супутникового телефонного апарату того часу представляла собою важкий, солідних розмірів металевий кейс, всередині якого розміщувалась апаратура для пошуку і настройки супутника, а також телефонна трубка. Його навіть неможливо порівнювати з сучасними «Інмарсат», «Тураю», «Ірідіум», про які ми тоді ще й не чули.

Для поїздки нашої групи О. Тодейчук виділив новенький комфортабельний мікроавтобус, яким кермував його особистий водій Володимир Фінішин.
За час, що минув після нашої першої поїздки, обстановка на Північному Кавказі і в цілому по Росії суттєво ускладнилась. Наше друге відрядження прийшлось на жовтень 1999 року, коли вже повним ходом розгорталась активна фаза Другої російсько-чеченської війни (серпень 1999 – березень 2000). Тож не дивно, що попри формальну обіцянку допомогти, керівництво ФСБ РФ нам не обіцяло організувати супроводження й охорону. Відтак, посвідчення співробітників СБУ ми взяли з собою, залишивши в УСБУ в Луганській області тільки особисту зброю. На всяк випадок, перед виїздом з Києва ми придбали також ящик української «Горілки з перцем» для роздачі пляшок в якості сувенірів.

Погоджуючи з Хароном маршрут, ми ніяк не могли зрозуміти, чому він наполягав на перетині кордону з Чечнею не в Ставропольському краї, у вже знайомій нам станиці Галюгаївка, а в Інгушетії. Ситуацію прояснив Сулейман – відтепер дорога в Чечню через сусідню Інгушетію вважалась безпечнішою, оскільки прикордонні з Чечнею російські населенні пункти стали місцем зосередження техніки і військовослужбовців, через що там посилений й без того щільний контроль. Що означало їхати автотрасою федерального значення «Кавказ» під час активної фази війни ми зрозуміли, контактуючи з міліціонерами, які «паслись» на дорозі. Щоб уникнути огляду російськими стражами правопорядку автомобіля й забезпечити таким чином недоторканність «ресурсу», доводилось показувати посвідчення співробітників СБУ. Хоча деякі міліціонери ніяк не могли второпати, що це за організація, аж поки не здогадувались, що це «українська ФСБ». Але більш ефективно спрацьовувала «Горілка з перцем». Інколи застосовувався комбінований варіант.

Так з горем пополам ми дістались УФСБ РФ по Ставропольському краю. Зовсім випадково на вході в приміщення ми зустріли бійців оперативно-бойового спецпідрозділу, які в червні 1999 року фактично кинули нас напризволяще. Відчуваючи моральний борг, вони вмовили нове керівництво УФСБ (Борис Мильніков на той час вже служив у Москві, очолював АТЦ країн-учасниць СНД – примітка автора), охороняти нас по маршруту, хоча б до станиці Курська, де нас чекав майор О.Левін.

Слід віддати належне вчинку росіян. Мало того, що сама поїздка була ризикованою. Вони не знали, на яких умовах відбуватиметься обмін заручника. А вже тоді над ними висів домоклів меч відповідальності за порушення категоричної заборони работоргівлі в Чечні, яку ввів Володимир Путін під час короткочасної служби з липня по серпень 1999 року Директором ФСБ РФ. Супроводження нашої групи озброєними бійцями спецпідрозділу УФСБ виявилось доречним. Щоб на трасі не привертати зайвої уваги вони замінили на нашому мікроавтобусі українські номерні знаки реєстрації на російські. При перетинанні блокпостів чи зустрічі з міліціонерами або військовими патрулями вони представляли нас співробітниками ФСБ. У станиці Курській наш екіпаж доукомплектувався старим знайомим майором О.Левіним. Далі, маневруючи між російською бронетехнікою, вузькими гірськими дорогами ми подолали перевал і благополучно добрались до Назрані. Звідти виїхали на прикордонний з Чечнею КПП «Кавказ-1», де нас мав би чекати Харон.

Поблизу Слепцовська боковим зором я раптом помітив чоловіка, який, вгледівши наш мікроавтобус, фактично котився з гори. Ним виявися Харон. Не знаючи, що нас супроводжують бійці спецпадрозділу УФСБ, з самісінького ранку досить прохолодного жовтневого дня він просидів у засідці, аби перестріти і проінструктувати нас про правила поведінки й заходи безпеки під час перебування на КПП «Кавказ-1». Виявилось, що поблизу і на самому КПП орудують декілька угруповань озброєних бандитів, які спільно з військовими і міліціонерами, під виглядом пошуку зброї і вибухівки нещадно грабують усіх, хто перетинає адміністративний кордон з Чечнею, не гребуючи пожитками біженців. Як і першого разу, з тих же міркувань безпеки Харон категорично відмовився брати нас з собою, навіть брата Сулеймана. Пообіцявши повернутися через декілька годин, він потяг «ресурс» на КПП, де з чеченської сторони на нього чекали колеги.

Так на декілька годин ми опинились в епіцентрі круговороту сотень машин і тисяч людей. Коли змерклось, обстановка ускладнилась. У сутінках навколо нас почало стискатись кільце нібито випадкових, але чомусь озброєних людей в камуфляжі, включаючи інгуських офіцерів в міліцейській формі. Командир бійців спецпідрозділу УФСБ заявив, що він не може ризикувати життям своїх людей, давно вичерпав допустимий ліміт часу, а тому збирається виїжджати в Ставрополь. Я відповів, що з розумінням сприймаю його рішення, не буду навіть його коментувати, але наша група чекатиме Харона хоч до ранку.

Порадившись з О.Левіним і своїми бійцями, скоріш за все, під їхнім тиском, командир змінив думку. Прийнявши остаточне рішення не залишати нас, він продемонстрував вишкіл, який свідчив про те, що не перший раз йому доводиться командувати в бойовій чи наближеній до бойової ситуації. Не проронивши жодного слова, командир зробив декілька жестів, яких вистачило, щоб чистенько вдягнені офіцери спецпідрозділу УФСБ миттєво плюхнулись в багнюку і зайняли оборону по периметру стоянки мікроавтобуса – дістали зброю, вдягнули навушники, накривши голови від дощу капюшонами. Незабаром, вражені професійними діями співробітників УФСБ підозрілі особи, які снували навколо нас, якось самі по собі розчинилися.

І ось нарешті, вже пізно ввечері з темряви вийшов Харон. Поперед себе він вів худого, знесиленого, сивобородого чоловіка, вдягнутого в одежу з чужого плеча, який крокував до мікроавтобуса босими ногами… На запитання, як його прізвище, той відповів: «Нарольський».

Наспіх попрощавшись з Хароном, ми виїхали з негостинного КПП «Кавказ-1».

Знову ж таки, за його рекомендацією не повторювати маршрут, ми поверталися в Курську не через Інгушетію, а взяли курс на Галюгаївську. За традицією, що склалась у бійців спецпідрозділу УФСБ, перетин адміністративного кордону з Росією, який означав успішне повернення з чергової операцій, був ознаменований стрільбою в нічне небо з усіх видів наявної стрілецької зброї. Поки стріляли, десь пропав Нарольський. Знайшовся він в кюветі, але не зміг чітко пояснити, чи сам шугонув туди, злякавшись стрілянини, чи виснажене тіло Нарольського вітром здула фура, яка проїжджала повз нього. Ще більше звільнений заручник спантеличив заявою, що не ідентифікує нас як визволителів, а сприймає бандитами, котрі в черговий раз перекупили його.

Щойно поновили шлях, як по нашому мікроавтобусу хтось відкрив вогонь. «Не минулось», – промайнуло в голові, тільки-но запах пороху поширився салоном. Але, на наше щастя, стріляли не по мікроавтобусу, а всередині нього – О.Левін не поставив автомат на запобіжник, тому на першій же ямці мимоволі натиснув на спусковий гачок. Кулі прошили дах автомобіля, хоча могли б вилетіти по іншій траєкторії…

У станиці Курській ми залишились провести залишок ночі, а зранку, попрощавшись з О.Левіним, взяли курс на Київ.

Повертались ми з розбурханого війною Північного Кавказу в рідну Україну значно швидше, ніж першого разу, переповнені яскравими і суперечливими почуттями. Перетнувши в Луганській області російсько-український кордон, Нарольський нарешті усвідомив, що його везуть на Батьківщину, а не в лігво чергової банди.

У столиці на нас чекав сюрприз, влаштований керівником «Інституту транспорту нафти» О.Тодейчуком, який в день приїзду запросив на дружню вечерю. Коли ж ми прийшли, він повів до актової зали, де весь колектив інституту зустрів нас бурхливими оплесками. О.Тодейчук емоційно подякував за звільнення Валентина Нарольського і вручив на пам’ять коробки з малогабаритними телевізорами «Самсунг» (працює й до цього часу). Щось у відповідь промовили ми, і сам колишній бранець.

Зустріч відбувалось під об’єктивами телекамер і в присутності журналістів. Ось як її описала газета «Сегодня» від 28 жовтня 1999 року № 202 (457) в статті «СБУ повернула киянина з чеченського полону»: «В ході багатоетапної, майже ювелірної операції СБУ вдалося точно встановити, у кого і де знаходиться заручник. Це дозволило розробити конкретний план повернення громадянина України, налагодити необхідні контакти. Крок за кроком, за допомогою співробітників ФСБ РФ, Міністерства державної безпеки Чечні була досягнута домовленість про визволення заручника… Врятований вже повернувся додому і знайшов у собі сили зустрітися з колегами – співробітниками Інституту транспорту нафти. Саме колектив, в якому працює Валентин Нарольський і його дружина, першим забив на сполох і звернувся в СБУ з проханням спасти людину, захоплену в «гарячому регіоні».

В Інституті його зустрічали зі сльозами. Розчулився, звичайно і сам Нарольський: «Останнім часом усі вже знали, що Україна робить багато що, аби мене звільнити. І навіть інші заручники мені по-доброму заздрили. Відчувалось це і по ставленню до мене бандитів. Звичайно, все могло закінчитися непередбачувано. Але вже те, що до тебе пробиваються, твоя доля небайдужа багатьом людям, – давало сили все витримати».

Операція зі звільнення Валентина Нарольського показала, що співробітникам Служби безпеки України, вдруге поспіль вдалося налагодити ситуативну, однак ефективну взаємодію фактично ворогуючих між собою сторін – ФСБ РФ і МШДБ ЧРІ. Якби не їхній досвід і активна допомога, навряд чи ми змогли повернутися в Україну неушкодженими та ще й привезти додому звільненого заручника. Аналізуючи причини успішних операцій, ми дійшли висновку, що перед тим, як планувати заходи, треба глибоко вивчити противника, точно встановити, на якому рівні приймаються рішення, а хто виконує допоміжні функції. Важливо також, щоб переговорний процес з вимагачами був централізований, а інформація про його стан втаємничена від сторонніх осіб.

Як би не було прикро про це згадувати, але попереду нашу групу чекали непрості випробування. Серед колишніх колег знайшовся «особливо пильний» покидьок, зрозуміти мотиви вчинку якого мені не під силу й зараз, коли емоції вже вщухли. Вочевидь, у дитинстві ми з ним читали різні книжки. Цей «навуходоносор», який мав впливові родинні зв’язки серед керівників Служби, накрапав завідомо неправдивий донос про те, що наша група на Північний Кавказ не їздила, нічим не ризикувала, а під час нібито закордонних відряджень насправді «непробудно бухала» в Луганську, куди, як на приймальний пункт, чеченці привозили нам заручників. «Ресурс», що виділяла держава й «Інститут транспорту нафти», ми буцімто розділили з бандитами, з якими вступили в злочинну змову.

Розрахунок був на те, що за законами будь-якої спецслужби, інформація про державну зраду або продажність її співробітників має ретельно перевірятись, якою б неймовірною вона не здавалась спочатку. Однак, тільки-но співробітники управління власної безпеки СБУ почали здійснювати першочергові заходи з перевірки доносу, нам відразу ж повідомили про їхню зацікавленість нашими персонами. Звичайно, «накопати» нічого путнього перевіряльники не могли, адже марно шукати чорну кішку в темній кімнаті, якщо її там немає. Не зашкодили вони й нашій репутації. Мене згодом перевели в розвідку, де я закінчив службу генерал-лейтенантом Служби зовнішньої розвідки України. Микола Гандзюк дослужився до полковника, після звільнення очолював крупне державне підприємство «Укртранснафропродукт», зараз керує державним підприємством «Українська паливно-енергетична компанія». Важче було пережити сором за те, що Сулеймана Ахмадова, без участі якого наші заходи були б неможливими, певний час незграбно розробляли як члена чеченського організованого злочинного угруповання. Але це не зіпсувало наших стосунків, продовжуємо дружити й до цього часу.

На превеликий жаль, у ніч на 26 листопада 2000 року, за нез’ясованих обставин, разом із заступником коменданта Ачхой-Мартанівського району російським полковником Москальовим (за іншими даними Мискавцем), від рук бойовиків загинув Харон Ахмадов, якому Україна зобов’язана за визволення, принаймні, чотирьох своїх громадян. Йому виповнилось на той час всього 49 років.

2006 року прямо за кремом зупинилось серце водія В. Фінішина.

3 березня 2015 року після тяжкої невиліковної хвороби пішов з життя О.Тодейчук.

Світла їм пам’ять…

Думками я часто повертаюсь до цих незабутніх подій, згадуючи учасників та незрівнянне ні з чим відчуття ризику. Пізніше спільно з колегами мені пощастило бути учасником ще низки схожих заходів. Найбільш пам’ятні з них – визволення громадянина України, котрий довгий час перебував у рабстві на території Казахстану; організація евакуації наших співвітчизників під час кривавого протистояння між палестинськими угрупованнями у Секторі Газа; звільнення десятків громадян України, які в складі екіпажів морських суден були захоплені у полон сомалійськими піратами.

Незрівнянними були ці операції за масштабністю, кількістю учасників, емоційною віддачею і оцінками здійсненої роботи. За участь в них мене неодноразово нагороджували високим державним нагородами і відзнаками.

Однак найвищою нагородою для учасників цих гуманітарних місій завжди були скупі слова вдячності врятованих людей і щасливі сльози радості їхніх рідних та близьких. Вони додавали впевненості у правильності наших вчинків, зміцнювали віру в те, що спеціальні служби України, які згідно з законодавством покликані, насамперед, забезпечувати безпеку держави, ніколи не залишать наодинці з бідою і «маленького українця».

Олександр Христенко, генерал-лейтенант, ветеран спецслужб

Ось уже 20 років мешканець міста Рівного Микола Семчук дбайливо зберігає матеріальні згадки про викрадення і звільнення з чеченського полону свого сина Валентина. Пожовклі газетні вирізки і факсимільні повідомлення, листи, фото і відео матеріали передають жахливу атмосферу майже п’ятимісячного ув’язнення українця, а також розкривають деякі деталі здійснення заходів з визволення бранця.

Утім це лише частина відомостей про ті пам’ятні події. Основний масив даних зберігається в архівах Служби безпеки України. Самі ж співробітники СБУ, котрі постійно контактували з Миколою Семчуком протягом лютого – червня 1999 року і навіть їздили разом з ним на Північний Кавказ, розповідали йому далеко не все. Про підготовку, планування, фінансування операції, організуючу роль української спецслужби, підтримку з боку МШДБ ЧРІ і ФСБ РФ він міг лише здогадуватись. Тож не дивно, що журналісти, які оповідали про цю драматичну історію зі слів Миколи Семчука, не кажучи вже про інших «учасників», були приречені на певні фактологічні огріхи. Отже, запропонований спогад є першою спробою довести до фахівців і широких кіл громадськості об’єктивну інформацію про те, як насправді відбувалось звільнення одного з наших співвітчизників.

Закономірні питання, як і навіщо двадцятитрьохрічний Валентин Семчук за два тижні до свого весілля вирушив у ризиковану подорож на Північний Кавказ, для його батька залишаються хворобливими й по сей день. Хоча зовні мета поїздки виглядала буденною – малознайомий Семчукам бізнесмен, уродженець і житель міста Грозного Абдуллаєв Адам Хамідович, котрий на той час мешкав в Україні, запропонував їм придбати в Грозному на вигідних умовах автомобіль представницького класу «BMW-735». Піддавшись на спокусливу пропозицію, Валентин у перших числах лютого 1999 року стрімголов помчав в Чечню, розраховуючи за декілька днів повернутись додому.

Діставшись Назрані (Інгушетія), Валентин Семчук зустрівся з другом Адама Абдуллаєва Артуром, разом з яким мав їхати в Чечню за автомашиною. Але раптом на них зі зброєю в руках напали «невідомі бойовики», які ув’язнили Артура разом з нашим співвітчизником. Попри те, що напад нагадував інсценування задля зашифровки участі у викраденні Адама Абдуллаєва і Артура, Валентин Семчук був реально ув’язнений, перевезений в Чечню і майже на п’ять місяців став «живим товаром», стартова ціна на якого становила 500 000 американських доларів.

Розповідає Микола Семчук: «З 6 лютого почались тяжкі випробування для всієї нашої сім’ї. Десь через тиждень нам подзвонив Артур і сказав, що син утримується ваххабітами в Грозному. Цього ж дня зателефонували бандити і підтвердили, що Валентин дійсно знаходиться у них, у підвалі. За його звільнення вони вимагали астрономічну суму – 500 тисяч доларів США. Викрадачі категорично заборонили звертатися за допомогою до влади і спецслужб України, Росії, в засоби масової інформації. Якщо ми не виконаємо цих вимог, вони обіцяли прислати голову сина. Але вже наступного дня я вирушив в Київ, в СБУ, в управління боротьби з тероризмом. В інші силові структури, в тому числі в МВС, я не звертався, бо боявся за витік інформації і вважав їх неспроможними вирішити мою проблему. Зустріч з співробітниками управління боротьби з тероризмом мені допомогли організувати мої друзі в СБУ…».

Так, з початку лютого 1999 року ми взяли на себе біль родини Семчуків, намагаючись знайти бодай-би якісь важелі впливу на вимагачів, аби змусити їх звільнити Валентина. Однак перші ж результати аналізу інформації, яка почала стікатись в Управління «Т» щодо професійного рівня викрадачів, були невтішними.

Ініціатор поїздки Валентина Семчука в Чечню Адам Абдуллаєв виявився племінником Доку Умарова – активного учасника Першої російсько-чеченської війни, майбутнього 4-го Президента Ічкерії, котрий проголосив себе Еміром віртуальної держави «Кавказький емірат». На території Чечні його угруповання, яке з 1996 року активно займалось работоргівлею, вважалось одним з найнебезпечніших. Але це аж ніяк не заважало бригадному генералу (російський аналог звання «генерал-лейтенант» – примітка автора) Доку Умарову обіймати посаду Секретаря Ради національної безпеки республіки і керувати штабом з організації боротьби зі злочинністю в Чечні. Навіть знятий Асланом Масхадовим 1998 року з усіх держаних посад Доку Умаров зберігав вплив на підконтрольні Президенту Ічкерії спецслужби і правоохоронні органи молодої республіки.

Про виняткову зухвалість Доку Умарова красномовно свідчить той факт, що в березні 1999 року його бойовики захопили в полон Спецпредставника МВС РФ в Ічкерії генерал-майора міліції Геннадія Шпигуна, вимагаючи за його звільнення 15 мільйонів доларів США. Спроби силовиків Росії й Ічкерії знайти і звільнити Шпигуна успіху не мали. Шукали його також в Україні, але це тема окремої розповіді. І тільки через рік, у березні 2000-го було знайдено його бездиханне тіло…

Давнім партнером Доку Умарова по работоргівлі був його родич, також бригадний генерал Арбі Бараєв, котрий після Першої російсько-чеченської війни взяв під контроль цей злочинний бізнес. Від рук Арбі Бараєва постраждало понад 100 заручників. Зокрема, він обґрунтовано підозрювався у причетності до захоплення Представника Президента РФ в Чечні Валентина Власова, звільненого з полону тільки після сплати 7 мільйонів доларів США, викраденні і катуванні журналістів «ИТАР-ТАСС», НТВ, «Радио Россия», офіцерів ЗС РФ, російських матерів, які шукали в Чечні своїх зниклих безвісти дітей-солдат, православних священників. Одним з найбільш резонансних злочинів Арбі Бараєва стало викрадення іноземних інженерів-зв’язківців – трьох англійців і новозеландця, яких після декількох місяців ув’язнення Бараєв обезголовив особисто.

1998 року Арбі Бараєв під впливом свого кумира Шаміля Басаєва примкнув до арабських найманців і перейшов у підпорядкування до мусульманського терориста Хаттаба – Аміра ібн аль-Хаттаба з Саудівської Аравії, активного прихильника будівництва в Чечні ісламської держави. Згодом Арбі Бараєв почав активно виступати проти політики Аслана Масхадова, був навіть організатором антипрезидентського заколоту в Гудермесі. Оскільки його дії підривали позиції законної влади, Президент Ічкерії позбавив його звання бригадного генерала і розпустив «Ісламський полк особливого призначення», яким він командував. Виходило, що нашими головними противниками були лідери найбільш «відморожених» злочинних угруповань Чечні, а «Муса», який безпосередньо погрожував по телефону Семчукам, права приймати самостійні рішення не мав, оскільки його рівень в ієрархії бандитських формувань Доку Умарова і Арбі Бараєва був невисоким.

Оцінивши ситуацію, ми прийняли рішення до пори до часу відкрито не виступати стороною переговорів з викрадачами і взагалі максимально втаємничити участь СБУ у визволенні Валентина. По-перше, ми розуміли, що участь державного правоохоронного органу спеціального призначення в перемовинах з викрадачами зміцнить їхню надію на отримання крупної суми викупу. По-друге, такою була вимога бандитів, а її недотримання могло зашкодити заручнику. На той у нас час не було інших варіантів, як звернутися за допомогою до Сулеймана Ахмадова. Проконсультувавшись з братом Хароном, той запропонував не гаяти часу й організувати поїздку в Чечню Миколи Семчука і його майбутнього свата, колишнього працівника міліції, полковника Михайла Пилипчука для підготовки їхньої особистої участі у заходах зі звільнення Валентина. Він також висловив готовність супроводжувати їх в Грозний. З такою пропозицією погодилися Голова СБУ Леонід Деркач і його перший заступник Юрій Землянський, які з першого й до останнього дня операції зі звільнення Валентина Семчука тримали її на контролі.

Розповідає Микола Семчук: «Службою безпеки України було прийнято рішення для ефективного пошуку виїхати в Чечню та безпосередньо звернутися в чеченське управління по боротьбі з викраденням людей, яке вже братиме участь у визволенні Валентина. 16 лютого 1999 року на позиченому мікроавтобусі я, мій сват Пилипчук М.М. з громадянином України Сулейманом виїхали в Чечню. 17 лютого ми перетнули кордон з Російською Федерацією. Маршрут проходив через місто Нальчик, далі Осетія, Інгушетія. Позаду 2500 кілометрів, десятки контрольно-пропускних пунктів, останнім був КПП «Кавказ», який ми пройшли в 4 години ранку 18 лютого 1999 року. Притулок нам надав рідний брат Сулеймана – Харон в селі Серноводськ. Зранку я з Хароном поїхали в управління міліції в Грозний (управління боротьби з викраденням людей МШДБ ЧРІ – примітка автора). Я був шокований від побачених залишків міста Грозного – руїни, гори сміття, всюди озброєні люди, повна відсутність безпеки на дорогах, біля будинків польових командирів охорона з «Фауст-патронами». У міліції ми прослухали мої аудіо записи переговорів з бандитами та намітили план подальших дій».

У пам’яті в щонайменших деталях закарбувалась розповідь братів Ахмадових про резонансні події лютого 1999 року в Грозному. Старший брат Харон був досвідченим оперативником, добре орієнтувався в обстановці, знав звичаї і традиції викрадачів, а тому був впевнений, що на компроміс з українцями вони не підуть. На його переконання, звільнити Валентина без сплати викупу можна було тільки силою, при необхідності він і його підлеглі були навіть готові застосувати проти бандитів зброю. Харон усвідомлював потенційну небезпеку навішування на нього ярликів «ворог чеченської нації» чи «націонал-зрадник», а тому вважав, що їх унеможливить особиста участь у збройній сутичці з бойовиками родичів заручника. Адже одна справа допомагати українським друзям брата Сулеймана, а інша – відбивати заручника за власною ініціативою. Керівництво МШДБ ЧРІ погодилось з Хароном, порадивши угодити свої дії з старійшинами тейпів, адже в разі загибелі когось із бандитів він ризикував наразитися на кровну помсту його рідних. Сивочолі глави родів позитивно сприйняли аргументи Харона, визнавши визволення гостя з полону богоугодною справою, яка не суперечить звичаєвому праву чеченців.

Місцем проведення силової акції була визначена центральна телеграфно-телефонна станція міста Грозного. Справа в тім, що можливість користуватись мобільним зв’язком на території Ічкерії федералами була обмежена. Через це Грозненський стаціонарний переговорний пункт став єдиним місцем, куди викрадачі під дулами автоматів періодично водили заручників, вимагаючи від них телефонувати своїм рідним з мольбою прискорити збір необхідної суми викупу. Розрахунок Харона був на те, що тільки-но бандити в черговий раз приведуть Валентина Семчука для телефонної розмови з батьками, його вдасться відбити. На нагоду зіткнутись з бойовиками довго чекати не довелось. 22 лютого 1999 року зі спостережного пункту, який Харон створив безпосередньо на переговорному пункті, надійшла інформація про замовлення телефонних перемовин з Україною. Відразу ж туди на мікроавтобусі виїхала озброєна група, яка з нетерпінням очікувала на контакт з викрадачами. Упізнати Валентина і повідомити про це Харону доручалось його тестю Михайлу Пилипчуку.

Але трапилось непередбачуване. Небоязкий по життю, досвідчений правоохоронець М.Пилипчук настільки перехвилювався у складній обстановці, що переплутав Валентина і помилково зорієнтував Харона на сторонню особу. Це з’ясувалось не відразу, а тільки тоді, коли Харон, стріляючи в повітря, разом зі своїми бійцями кинувся силоміць визволяти з натовпу вказаного заручника, а Сулейман Ахмадов, користуючись тимчасовою панікою серед бандитів, затягнув його в мікроавтобус. Переляканий юнак зовні дійсно був дещо схожий на нашого бранця, але не Валентин. Стрілянина 22 лютого 1999 року на переговорному пункті Грозного стала топ-новиною російських ЗМІ того дня. Її відголоски дійшли й до Києва, але ми навіть не здогадувались, хто був її організатором.

Повний провал першого етапу операції зі звільнення Валентина Семчука кардинально змінив ситуацію, і далеко не на нашу користь. Бандит Муса відразу ж перепродав заручника в інше злочинне угруповання, яке контролював «бараєвський» бойовик на ім’я Бадруді. Підтвердивши встановлений Мусою розмір викупу, той погіршив умови ув’язнення Валентина й посилив охорону з тим, щоб унеможливити його визволення співробітниками МШДБ ЧРІ. Через посередників Бадруді попередив Харона, що при першій же спробі звільнити українського заручника силою, він просто знищить його. Для демонстрації переконливості своїх намірів Бадруді організував інсценування розстрілу Валентина.

Ось як у збірнику «Україна кримінальна» (Київ, 2002 рік) описав умови утримання бранця журналіст Олександр Іващенко, автор нарису «Ад і спасіння Валентина Семчука»: «Першим його пристанищем став моторошний підвал десь під Грозним. Підвал, в якому окрім нього, сиділи двоє таких як він заручників – громадян Росії (один з них був звільнений, доля другого залишилась невідомою). Валентин зустрів там своє 24-річчя… Багато з тих, хто сидів у таких підвалах, виходили з них інвалідами. А деякі, не витримавши фізичних і психологічних тортур, кінчали життя самогубством. Валентин витримав. Витримав, не знаючи, що попереду на нього чекають ще страшніші умови ув’язнення. Бойовики, які останніми купили Валентина, тримали хлопця у ванній кімнаті, прикутого ланцюгом до однієї з ніжок. Фактично він жив сидячи і весь час перебував абсолютно самотнім. Харчувався Валентин хлібом і водою, у кращому випадку – чаєм. Тим не менше, він підтримував фізичну форму, віджимався від підлоги, змушуючи тіло працювати. В один з чорних днів йому сказали: «Завтра тебе розстріляють». Дійсно у призначений час приїхала озброєна група, і Валентин почув: «Ну пішли! Раз батько грошей не платить, то ми тебе розстріляємо». Коли спитали про останнє бажання, він не став плакати чи просити пощадити. Попросив закурити…».

Повернувшись в Київ, Сулейман передав, що на думку Харона, після зриву силового варіанту звільнити Валентина Семчука можливо буде хіба що шляхом сплати викупу. У разі готовності української сторони прийняти висунуті викрадачами умови, він спробує схилити бандитів зменшити його розмір.

Особисто в мене такий варіант ентузіазму не викликав. І не тільки тому, що він засвідчував наше безсилля й міг тлумачитись росіянами як участь у фінансуванні чеченських терористів. Неможливо було забезпечити прозорість проходження коштів, через що існувала реальна перспектива поширення пліток, які за певних умов могли перерости в звинувачення у «крысятничестве» (вибачте за русизм). Так воно й сталося, але про це дещо пізніше. З цих міркувань, я вагався й уникав доповіді керівництву Служби про висловлені Хароном пропозиції, намагаючись знайти якийсь інший варіант. Ми пробували залучити до звільнення Валентина відомих активістів УНА-УНСО, котрі брали участь у бойових діях в Чечні, авторитетів чеченської діаспори в Україні, лідерів мусульманських громад, навіть відомих українських журналістів, які мали контакти з лідерами Чечні. Але далі розмов і голослівних обіцянок справа не йшла. Так минув березень, квітень і половина травня…

Одного травневого ранку Голова СБУ Леонід Деркач службовим автомобілем «підхопив» мене з Кончі Заспи до Київа. Дорогою він почав розпитувати, як просувається справа звільнення Валентина. Відступати було нікуди і я доповів йому про безальтернативність сплати викупу. Реакція Леоніда Васильовича була неочікуваною. Не висловивши жодного докору, він навпаки почав підбадьорювати, навівши декілька відомих йому прикладів живучості в Чечні давньої історичної традиції торгівлі заручниками. На завершення короткої доповіді Голова СБУ попросив назвати суму, за яку бандити готові звільнити Валентина.

Через декілька днів Харон озвучив узгоджений з викрадачами розмір викупу в американській валюті, який був в десятки разів меншим 500 000 доларів. Між собою ми називали цю суму нейтральним словом «ресурс». Про отриману інформацію я негайно доповів керівництву Служби. Далі колеса бюрократичної машини закрутилось швидко і справа почала просуватись «як по маслу». Невдовзі з фінансово-економічного управління (ФЕУ) СБУ мені зателефонували, і повідомили, що в касі потрібно отримати виділену Кабінетом Міністрів України певну суму грошей. Заминки виникли лише при конвертуванні гривен в долари США, адже обмінний курс «з’їдав» частину виділених коштів, і пошуку варіантів виконання вимог керівництва ФЕУ щодо надання їм встановленої форми звітних документів.

Питання врегулював Юрій Землянський, запропонувавши очільникам ФЕУ поїхати разом з нами в Чечню й особисто вимагати від лідерів злочинних угруповань ордер чи розписку в отриманні від української сторони коштів.

Щойно гроші були в моїй барсетці (зберігаю до цього часу як фартову), в Москву, на адресу керівництва ФСБ РФ полетіла підписана Леонідом Деркачем шифротелеграма. У ній висловлювалось прохання, відповідно до діючих на той час міжнародних угод про співробітництво, надати допомогу групі співробітників СБУ у здійсненні на території Чечні заходів зі звільнення Валентина Семчука. Після відповіді з ФСБ РФ про готовність сприяти, узгодження часу і місця зустрічі з російськими партнерами на території Ростовської області й детального інструктажу, який провів Юрій Землянський за участю Миколи Гандзюка і Сулеймана Ахмадова, ми вирушили в дорогу. Керував власним автомобілем Микола Семчук, який виявися досвідченим і надійним водієм.

Зв’язок з групою (а нам видали службовий мобільний телефон – нечувана для 1999 року розкіш), підтримував оперативний працівник Микола Кочубей, котрий також вніс суттєвий вклад у визволення заручників.

Перепочинок в армійського друга в Решетилівці, де я починав службу опером районного відділення КДБ, ночівля в Полтаві, де на той час мешкала моя сім’я (службову квартиру в Києві виділили лише на п’ятому році служби в Центральному апараті СБУ), далі – Харків, Луганськ. Там ми залишили зброю і службові посвідчення. За сприянням працівників УСБУ в Луганській області, ми без проблем перетнули державний і митний кордон з Росією. І ось нарешті, контакт на автотрасі поблизу Ростова-на-Дону з військовослужбовцями УФСБ РФ по Ростовській області. У їхньому супроводі ми швидко дісталися межі з Ставропольським краєм, де нас передали під охорону співробітникам місцевого УФСБ, разом з якими ми дістались старовинної козацької станиці Курська. На в’їзді до неї нас зустрів і влаштував на тимчасовий постій в гуртожитку начальник районного підрозділу УФСБ РФ по Ставропольському краю майор Олексій Левін, який зовні нагадував терського козака (щоправда згодом з’ясувалось, що його забуті предки були вихідцями з Полтавщини). Отже, майже 2500 кілометрів ми подолали всього за два дні.

Познайомившись ближче з партнерами, ми намітили план на завтрашній день. Його першим пунктом була зустріч з Хароном на блокпосту у прикордонній з Чечнею станиці Галюгаєвська, а далі домовились діяти узгоджено, по ситуації. Поки готувалась вечеря, О.Левін почав наполягати, щоб я доповів про прибуття групи співробітників СБУ начальнику УФСБ РФ по Ставропольському краю генерал-майору Борису Мильнікову. Після сухих привітань, без зайвих прелюдій той запитав, яким чином ми будемо звільняти заручника і якою має бути роль його підлеглих. Я відповів, що плануємо сплатити викуп бандитам на території Чечні за участю і посередництва співробітників МШДБ ЧРІ. А бійці УФСБ потрібні виключно для супроводження по підконтрольній Росії території для охорони нас і «ресурсу» від грабіжників. Я не чекав, що озвучені плани викличуть таку негативну реакцію Бориса Мильнікова. Він буквально вибухнув: «Полковник! Ты подставляешь не только себя, но и меня. Это стопроцентный кидок. Тебя разведут как лоха. Я таких случав пережил десятки. Если сунешься в Чечню, ещё и вашу группу захватят. Кто вас будет освобождать? Готовься к худшему. Мне тебя жаль». Далі слухавку взяв О.Левін, про що вони говорили я вже не чув.

Зміст їхньої розмови став зрозумілим тільки ранком, коли прокинувшись після дружньої вечері. З’ясувалось, що начальник УФСБ розпорядився тишком-нишком зняти з нас охорону озброєних бійців оперативно-бойового підрозділу. Добре, що хоч не заборонив майору О.Левіну разом з двома оперативними співробітниками і водієм супроводжувати нас до місця зустрічі з Хароном.

Попри дещо зіпсований настрій, ми рушили в станицю Галюгаївську. Слід віддати належне майору О.Левіну, якби не його «криша», через українські номери на автомашині дорогою у нас неминуче виникли б проблеми проходження контролю на блок-постах. Адже відчувався психоз навколо участі у чеченській війні УНА-УНСО.

Харон прибув вчасно, на потужному «Джипі», у супроводі добре озброєних і вдягнених дещо по-кіношному підлеглих. Відчувалось, що своїм зовнішнім виглядом – шкіряними шапками-чеченками, рукавичками з обрізаними пальцями, сонцезахисними окулярами та іншими гангстерськими атрибутами їм хотілося справити на нас незабутнє враження. Почувши, що ми плануємо їхати разом з Хароном в Грозний, щоб брати участь у обміні Валентина, він відкликав мене в бік і почав переконувати не робити цього. За словами Харона, на території Чечні ніхто не може гарантувати нашу безпеку, адже група співробітників СБУ для викрадачів є ласою здобиччю. «Учора в більярдній мені пропонували «20-ку» (20 000 доларів – примітка автора) тільки за те, що я завезу вас у Грозний», – наполягав він.

Виходило, що Борис Мильніков, лякаючи мене, мав рацію?

Зваживши на ризики, ми вирішили, що в Грозний разом з Хароном поїде тільки його брат Сулейман, а ми з Миколою Гандзюком і Миколою Семчуком будемо чекати на їхнє повернення в станиці Курській. Передаючи «ресурс» Сулейману, ми не здогадувались, що чекати доведеться не до ранку, а цілих два тривожні дні, прокручуючи в голові попередження Харона і начальника УФСБ про «кидок». Після знайомства з Хароном О.Левін переконався у впливовості наших знайомих з МШДБ ЧРІ. Тому, нібито ненароком, запропонував нам зустрітися з керівником багатопрофільного концерну «Сах» Мурадхановим, який проживав в одному із найстаріших вірменських поселень півдня Росії – селищі Едіссія Курського району Ставропольського краю. Той виявився напрочуд цікавим співрозмовником, повідав історію рідного селища, заснованого 1797 року за вказівкою російського імператора Павла І. Приймаючи нас у власному помешканні, Мурадханов з гордістю розповідав, як едісійці зберегли свою етнічну самобутність, національний уклад, християнську віру, показував фотографії, де він був зображений разом з провідними політиками Росії.

Спочатку складалося враження, що О.Левін запросив нас для того, щоб продемонструвати традиційну кавказьку гостинність. Однак несподівано Мурадханов переключився на обговорення теми трагічних наслідків російсько-чеченської війни. Виявилось, що проблема викрадення людей є надзвичайно болючою для нього, бо вже понад півроку його тринадцятилітній син перебуває в чеченському полоні. Не обираючи парламентських слів, Мурадханов емоційно обурювався відповідями-відписками Генеральної прокуратури, ФСБ, МВС РФ і навіть Президента Росії Бориса Єльцина на листи з проханням допомогти визволити сина, зачитував статті Конституції РФ щодо гарантування прав російських громадян та зобов’язань держави їх захищати. Він проклинав Йосипа Сталіна, який депортацією чеченського народу до Сибіру і Казахстану так «відфільтрував» цей народ, що серед чеченців вижили найрозумніші, фізично витриваліші й сміливі люди. На думку Мурадханова, саме вони першими скористались розвалом СРСР, перевтілившись на цинічних, безжалісних і розлючених на все радянське вайнахів. Однак більше всього дісталося від Мурадханова їхньому земляку Михайлу Горбачову за розвал СРСР, а також «продажним російським чиновникам, військовим та правоохоронцям», які виявилися неспроможними визволити з полону його сина, попри те, що за півроку отримали від нього чималу суму грошей на викуп і «матеріальну допомогу».

Стало ясно, що О.Левін організував цю зустріч з Мурадхановим, щоб той поділився своїм горем, а ми підтримали його обіцянкою, що візьмемо участь у вирішенні долі його сина. Звичайно, ми поспівчували Мурадханову й запевнили, що задіємо всі доступні нам можливості. Хоча він прекрасно розумів, що застольні обіцянки аж ніяк не збільшують шанси на свободу сина. Але проявленої нами участі й небайдужих слів виявилось досить, аби дещо підняти Мурадханову настрій. Наприкінці вечора гостинний хазяїн вразив нас емоційним монологом: «Шукаючи можливості визволити сина, я мимоволі заглибився у вивчення проблеми торгівлі людьми й переконався, що насправді жертв работоргівлі у Чечні набагато більше, ніж за офіційною статистикою. Бойовики не роблять виключень для представників різних професій, релігійних конфесій, країн чи національностей, у жахливі умови полону потрапляють навіть самі чеченці. Багато потерпілих з різних причин утримуються від звернень за допомогою до правоохоронних органів. Значна частина жертв розраховує звільнити своїх рідних тільки власними силами або через посередників. Одні мають підстави не довіряти їм, інші, залякані викрадачами, побоюються нашкодити заручникам. Приїзд сюди співробітників української спецслужби є абсолютно нетиповою і одночасно знаковою подією. Переконаний, якщо Україна направила своїх правоохоронців за тисячі кілометрів для визволення з полону лише одного із своїх співвітчизників, то у цієї держави велике майбутнє. Відтепер мій обов’язок розповісти всім своїм рідним, близьким та знайомим про шляхетність українців». Ми виконали обіцянку й «замовили слівце» Харону за сина Мурадханова, якого згодом було таки визволено. Однак не берусь стверджувати, наскільки вирішальним був вклад Харона в цю справу.

16 червня 1999 року від Харона надійшов довгоочікуваний сигнал. Ранком наступного дня ми повинні були прибути в обумовлене місце. Зі сходом сонця, відганяючи тривожні передчуття, ми виїхали на блокпост в Галюгаївці. Діставшись туди, нам довелось почекати на Харона, спілкуючись з військовослужбовцями РФ, які несли службу на крайньому російському блок-посту, розташованому на відстані 100-150 метрів до блок-поста з чеченської сторони.

І ось нарешті зворушлива зустріч Семчуків: батька Миколи, який зробив все можливе для визволення сина і Валентина, котрий гідно витримав тортури понад чотирьохмісячного полону…

Після фото на пам’ять, учасники визволення негайно виїхали назад в Київ.

Доповідаючи керівництву СБУ про результати операції, ми відзначили, що без організуючої ролі Служби безпеки України шансів звільнити Валентина Семчука не було. Український заручник отримав свободу за активної участі співробітників МШДБ ЧРІ, а також підтримки ФСБ РФ. Визволення відбулось шляхом часткового виконання вимог викрадачів. Альтернативного варіанту в Чечні того часу не існувало. Кошти на викуп свого співвітчизника сплатила держава. Його розмір, дякуючи посередництву МШДБ ЧРІ, був зменшений в рази.

Далі буде...

Олександр Христенко, генерал-лейтенант, ветеран спецслужб

Після принизливої поразки Кремля у Першій російсько-чеченській війні (1994 – 1996) на території бунтівної Чеченській Республіці Ічкерія (ЧРІ) настав нетривалий мирний період. Ним відразу ж ризикнули скористатись деякі українські підприємці, яких привабили умови участі в проектах з відбудови розгромленого господарства. З часом, почастішали випадки виїзду громадян України в Чечню у приватних і бізнесових справах. Неофіційні застереження Служби безпеки України (СБУ) щодо складної безпекової ситуації в цьому вибухонебезпечному регіоні ніхто з вояжерів на Північний Кавказ не сприймав.

І, як показали подальші події – дарма, бо декому з них невдовзі випала доля стати жертвами злочинних посягань з боку місцевих бандитських угруповань. Комусь з наших співвітчизників пощастило повернутись додому, обмежившись пережитими в Чечні погрозами і приниженням людської гідності; хтось втратив особисте майно і кошти; когось ошукали під виглядом «штрафів» за невиконання умов контракту. Але найбільше не пощастило тим, кого з метою отримання викупу протягом тривалого часу утримували ув’язненими як заручників.

Вірменською мовою двома словами можна передати те, що російською чи українською доведеться говорити довго і витіювато. Коли вірменин готовий безкорисно допомогти комусь, він промовить «Цавет танем», що означає «Твою біль я беру на себе». Саме у 1998-1999 роках, чи не вперше в історії СБУ, Служба взяла на себе біль, принаймні, 4-х заручників, створивши прецедент звільнення громадян України із закордонної неволі методами спецслужб. Успішні результати проведених спецоперацій показали, що СБУ готова виручати з біди не лише небожителів-високопосадовців, але й пересічних громадян. І це попри те, що чинне законодавство від нас цього не вимагало: стаття 123-1 «Захоплення заручників» не була підслідна Службі; політичних вимог злочинці не висували; жоден з полонених не був відомим політиком, громадським діячем, крупним секретоносієм чи кадровим військовим, а тому «підтягнути» дії зловмисників до компетенції СБУ було складно.

Через секретність, міжнародні зобов’язання, які пов’язували СБУ з ФСБ РФ, з міркувань оперативної доцільності, а також професійної етики інформація про визволення громадян України з Чечні жодного разу в узагальненому вигляді не оприлюднювалась. Тож не дивно, що події 20-річної давнини обросли чутками й небилицями. Як завжди, знайшлися недоброзичливці, які доклали чимало зусиль для того, щоб принизити роль СБУ в реалізації цих заходів. Вискіпались також «стратеги» (знаємо, хто !!!), які були обізнані в окремих деталях, але не допущені до формулювання задуму і реалізації операцій. Саме ці негідники й намагалися скомпрометувати справжніх організаторів і учасників, аби привласнити собі «лаври переможців».

Як наслідок, нинішнє покоління співробітників СБУ, яким доводиться визволяти заручників у набагато складніших умовах АТО-ООС, позбавлене можливості скористатися, принаймні, теоретичним досвідом своїх попередників, позаяк особисте спілкування з ними унеможливила недолуга люстрація. Мета цього нарису – вшанувати пам’ять тих учасників операцій з визволення громадян України, хто вже пішов з життя, а також, хоча б частково, пом’якшити проблему нехтування принципом спадкоємності в роботі СБУ.

Щоб уявити, які проблеми довелось вирішувати співробітникам Управління «Т» (боротьби з тероризмом) Департаменту захисту національної державності (ДЗНД) СБУ при плануванні і здійсненні заходів з визволення заручників, варто вдатися до історичної ретроспективи. Як відомо, на той час у Кримінальному Кодексі України не було статей, які передбачали відповідальність за «Терористичний акт», «Тероризм», «Терористичну діяльність». Дехто з теоретиків, навіть серед головних слідчих СБУ, вважав терористичну загрозу Україні фантомною і вперто нав’язував керівництву Служби думку про те, що для протидії різним видам тероризму, в тому числі міжнародному, достатньо норм «Посягання на життя державного діяча» і «Посягання на життя представника іноземної держави». Відтак, попри негативний вплив на Україну збройних конфліктів в республіках колишнього СРСР (ошський, придністровський, карабаський, грузино-абхазький, грузино-осетинський, чеченський та інші), окремого оперативного підрозділу, який би спеціалізувався на протидії терористичній загрозі з боку учасників незаконних збройних формувань республік СНД і боротьбі з найманством, не було. Ініціативи щодо його створення не сприймалися деякими впливовими в СБУ юристами, інспекторами, кадровиками, котрі розцінювали їх як грубе порушення міжнародних зобов’язань Служби «не працювати по громадянах СНД».

Зрештою, начальнику Управління «Т» Віктору Бурлакову, який до зарахування в Службу був одним із засновників і керівників Народного Руху України, а також його наступнику Володимиру Пшеничному, вдалося таки переконати керівництво СБУ в доцільності створення такого спеціалізованого напрямку кількістю 4-5 оперативних співробітників у складі одного з відділів. Його очолив ветеран війни в Афганістані, досвідчений співробітник Микола Гандзюк, переведений з цією метою в Київ з Івано-Франківська.

Позаяк, можливості розвідувального підрозділу СБУ в північнокавказькому регіоні на той час були обмеженими, а змістовні повідомлення колег з воєнної і прикордонної розвідок України надходили епізодично, інформацію про процеси в Ічкерії працівники цього напрямку спочатку отримували шляхом аналізу відкритих джерел. Насамперед, здійснювався моніторинг російських і закордонних медіа-ресурсів. Невдовзі вони навчилися розпізнавати, де об’єктивна інформація, а де акції впливу російських спецслужб чи спецпропаганда. Згодом вдалося налагодити надходження відомостей від активістів й учасників вітчизняних націонал-патріотичних об’єднань, а також журналістів, котрі підтримували боротьбу чеченського народу за свою свободу і незалежність. Цікаві дані здобувались від біженців з Чечні, яких в Україні на кінець 90-х років налічувалось декілька тисяч. Поступово нам почали довіряти лідери чеченських благодійних і культурно-просвітницьких товариств, керівники діаспорних об’єднань, які особливо активно діяли в Україні під час Першої російсько-чеченської війни.

Зрештою, такий підхід виправдав себе. Спливло зовсім обмаль часу, як співробітники новоутвореного підрозділу не просто добре орієнтувались у поточній ситуації в Чечні, але й були здатні давати прогностичні оцінки розвитку процесів у цьому регіоні в цілому. А інформація, яка добувалась була невтішною, вона однозначно вказувала на існування реальної загрози основам державності ЧРІ через нестабільну військово-політичну, соціально-економічну й криміногенну обстановку, обумовлену неприйняттям керівництвом Росії самого факту існування молодої республіки.

Так, документ під назвою «Принципи визначення основ взаємин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою», який 31 серпня 1996 року в Хасав’юрті (Дагестан) підписали Секретар Ради безпеки РФ Олександр Лебедь і на той час Начальник штабу Збройних Сил ЧРІ Аслан Масхадов, всеохоплюючою мирною угодою не був. Сторони конфлікту брали на себе відповідальність лише за припинення бойових дій, вивід федеральних військ з Чечні, а вирішення головного питання – про статус території Чечні відкладалось до 31 грудня 2001 року.

І все ж, виборовши ціною багатотисячних жертв мирну передишку, керівництво Ічкерії енергійно вживало заходів з легітимізації і зміцнення влади. У січні 1997 року Другим Президентом ЧРІ демократичним шляхом був обраний Аслан Масхадов, який у першому турі голосування набрав майже 60% голосів виборців. 12 травня 1997 року він підписав з Президентом РФ «Договір про мир і принципи взаємовідносин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою Ічкерія», який за словами Бориса Єльцина: «… поставив крапку у війні й протистоянні 400-річної давнини». Уряди РФ і ЧРІ домовились про відновлення об’єктів життєзабезпечення і соціально-економічного комплексу Чечні, виплату мешканцям республіки пенсій, зарплат працівникам бюджетної сфери, компенсацій, взаємодії у справі митного контролю тощо.

Утім, як військовий і політик, Аслан Масхадов не мав жодних ілюзій щодо існування реваншистських планів Кремля й неминучості виникнення нового військового конфлікту з Росією. Через це він прагнув зміцнити Збройні Сили ЧРІ, створити потужні національні спецслужби і правоохоронні органи.

Зокрема, в січні 1997 року було ліквідовано МВС Чеченської республіки і замість нього створено Міністерство шаріатської державної безпеки (МШДБ) ЧРІ. 28 травня 1998 року між ним і МВС РФ була підписана двостороння Угода про співробітництво і взаємну допомогу. Тим самим російська сторона визнала МШДБ ЧРІ державним органом виконавчої влади з правоохоронними функціями, який не входив до структури МВС РФ. Невдовзі в МВС РФ була введена посада офіційного представника МШДБ ЧРІ, який мав досить широкий спектр повноважень координатора з питань боротьби з організованою злочинністю, обміну оперативною інформацією, йому навіть дозволялось носити табельну зброю. Таку ж посаду МШДБ ЧРІ планувало ввести в Україні і направляло в Київ на переговори свого представника.

Однак, розпочатий процес державотворення в Ічкерії ускладнився різким загостренням обстановки всередині Чечні. Економіка і соціальна сфера деградували, кошти в бюджет надходили виключно від зовнішніх фінансових запозичень, пожертвувань міжнародних спонсорів, а також прикордонної торгівлі з Росією. Махровим квітом розцвіла корупція. На місці знищеного війною високорозвиненого нафтопереробного комплексу в Чечні почали масово виникати дрібні підприємства, які займались крадіжкою нафти з трубопроводів і її несанкціонованим видобутком з надр. У подальшому нафта примітивним способом перероблялась на приватних міні-заводах, а отримані нафтопродукти реалізовувались у сусідніх регіонах. Звичайно, без «кришування» такого тіньового бізнесу «федералами» (російськими військовими і державними чиновниками – примітка автора) він не проіснував би й дня. А так, ми й самі невдовзі стали очевидцями того, як вздовж розбитих автошляхів чеченці виставляли на продаж наповнені бензином величезні скляні бутилі з красномовною рекламою: «Чечен-ойл. Проверено – горит» або «Горит хорошо». Однак уявити справжні масштаби такої торгівлі ми змогли лише тоді, коли на чеченських дорогах декілька разів зустрічали багатотонні КАМАЗИ-бочки, які в супроводі військовослужбовців російської армії безперешкодно проїжджали блокпости, доставляючи бензин з Чечні на АЗС Ставропольського краю і Ростовської області.

Невдовзі Ічкерію захлиснули такі види злочинної діяльності, як контрабанда наркотиків, поширення фальшивих грошових купюр, викрадення людей. Організаторами злочинного бізнесу виступали лідери «відморожених» бойовиків, угруповання яких зросли настільки, що почали створювати конкуренцію спецслужбам і правоохоронним органам Чечні. На противагу підконтрольним владі «польовим командирам», які через обмежене фінансування ледь справлялися з проблемою підтримання боєздатності підпорядкованих Збройним Силам ЧРІ формувань, бандити щедро винагороджували своїх підлеглих вирученими внаслідок торгівлі людьми коштами, регулярно виплачували їм грошове утримання, закуповували зброю і військове спорядження, засоби транспорту і сучасного зв’язку, надавали матеріальну допомогу сім’ям бійців, котрі загинули під час бойових дій тощо.

Пік протистояння між прибічниками Аслана Масхадова і лідерами бандитських угруповань, які увійшли в альянс з радикальними опозиційними силами, закордонними найманцями і «ваххабітами» (так в Чечні називали всіх прихильників ортодоксального ісламу – примітка автора) прийшовся на середину 1998 року. Слід визнати, що в пошуках посередників, здатних вплинути на лідерів бандитських угруповань, ми переоцінювали роль муфтіяту Ічкерії (на той час Муфтієм Чечні був Ахмат Кадиров, батько нинішнього Президента Рамзана Кадирова). Попри визнання впливовості релігійного фактору, вирішального значення при виборі посередників для організації переговорів він не зіграв. Як з’ясувалось, принцип «Бабло перемагає добро і зло» не тільки крушить мораль християн, але й правовірних мусульман, незалежно від того, сповідують вони сунізм, шиїзм, суфізм, хабашизм чи ваххабізм. Політичні чвари між владними промасхадівськими силами і бандитськими угрупованнями, які інспірували і всіляко підігрівали в Кремлі, супроводжувались урядовими кризами, взаємними обвинуваченнями в «продажності Москві». Конфлікти нерідко переростали у відкриті збройні сутички, внаслідок чого Аслан Масхадов поступово втрачав контроль над значною частиною території Ічкерії.

В умовах, коли загроза військового перевороту ставала все реальнішою, боротьба з викраденням людей в ЧРІ перетворилась на один з останніх рубежів легітимності влади. Подолавши цей плацдарм, бандити могли б остаточно занурити республіку в хаос беззаконня. Усвідомлюючи таку небезпеку, Аслан Масхадов створив у складі МШДБ ЧРІ спеціальний підрозділ протидії цьому злу – Управління боротьби з викраденням людей та іншими тяжкими злочинами. У відповідь, мисливці за «живим товаром» організували справжнє полювання на його працівників: у травні 1998 був вбитий перший заступник міністра Шамсуді Увайсаєв; у жовтні 1998 року, безпосередньо перед початком крупної операції з визволення заручників, від вибуху загинув начальник управління боротьби з викраденням людей Шадід Баргішев; у січні 1999 року вчинений замах на міністра шаріатської безпеки Асламбека Арсаєва; одним за одним від рук бандитів гинули рядові співробітники МШДБ.

Росія у взаєминах з Ічкерією відкрито демонструвала політику подвійних стандартів. Попри визнання її державної незалежності, Кремль продовжував чинити перепони для налагодження там мирного життя, робив усе для ізоляції ЧРІ від зовнішнього світу. Буваючи в Чечні, ми на власні очі бачили, як по лінії її адміністративного кордону був виритий глибокий рів, перетнути який можна було тільки залізницею чи контрольованою автотрасою, які добре прострілювались з російських блокпостів. Нам пояснили, що це зроблено за рішенням губернатора Ставропольським краю, нібито, для боротьби зі злочинністю. Крім цього, Кремль прагнув позбавити Ічкерію можливості проводити самостійну зовнішньополітичну діяльність. З цією метою МЗС РФ офіційно попередило МЗС України про те, що Росія сприйматиме як недружній крок спроби налагодити взаємодію з органами державної влади ЧРІ без погодження з Москвою. Це означало, що будь-які несанкціоновані ФСБ РФ контакти СБУ з очільниками новоутворених сил безпеки ЧРІ, можуть призвести до ускладнення російсько-українських двосторонніх відносин. Вказана вимога МЗС Росії значно звужувала вибір СБУ варіантів визволення наших співвітчизників. Зрозуміло, що самотужки вирішити цю проблему на території Чечні силовим шляхом СБУ не могла апріорі, а тому була змушена спиратися на підтримку ззовні. Перелік потенційних союзників був обмеженим: ми могли розраховувати на російські спецслужби, насамперед ФСБ РФ, або, ризикуючи міжнародним скандалом, неофіційно звертатися за допомогою до структур безпеки Ічкерії.

Звичайно, перший варіант нам здавався набагато привабливішим. І тільки-но СБУ реально зіткнулась з проблемою визволення заручників, а це були громадяни України Попов і Куликов, ми жодної хвилини не сумнівались, що ФСБ РФ відразу ж підставить братське плече і прийде на виручку. Адже крім традицій, закладених під час спільної служби в КДБ СРСР, СБУ мала цілу низку підписаних з головною російською спецслужбою двосторонніх угод і домовленостей про співробітництво в рамках Ради керівників органів безпеки і спеціальних служб країн СНД. Але, як кажуть українці: «Не так сталося, як гадалося».

Спочатку нас спантеличила відсутність відповідей партнерів на офіційні запити щодо сприяння визволенню Попова і Куликова. Тривога ще більше посилилась після низки телефонних розмов і зустрічей з відповідальними співробітниками ФСБ РФ, які дали зрозуміти, що СБУ не варто розраховувати на швидку й ефективну допомогу. За їхніми словами, торгівля захопленими в Чечні заручникам перетворилась в Росії на прибутковий бізнес. Через це, попри очевидну потребу, в системі російських спецслужб і правоохоронних органах навіть не створено єдиного центру з організації протидії поширенню цьому виду злочинності. Як наслідок, тільки в ФСБ РФ вказаною проблемою, заважаючи один одному, одночасно займались підрозділи центрального апарату, низка регіональних органів ФСБ РФ (УФСБ по Ростовській області, Ставропольському краю, Чечні, Інгушетії, Дагестану, Карачаєво-Черкесії), а також підпорядковане Москві УФСБ РФ по Північному Кавказу (місто П’ятигорськ). Крім ФСБ РФ, у звільнення заручників активно втручались російське МВС, воєнна розвідка, а у випадках порушення кримінальних справ ще й органи прокуратури.

Після таких красномовних натяків ми були змушені самостійно досліджувати механізм звільнення заручників, що дало нам можливість зробити об’єктивні, хоча й невтішні висновки. З’ясувалось, що бранці отримували свободу внаслідок досягнення з викрадачами якогось компромісу, як правило, після сплати їм узгоджених сум викупу. Але «секрет Полішинеля» ретельно приховувався від громадськості задля уникнення кримінального переслідування за участь у «фінансуванні чеченських незаконних збройних формувань». З цією метою бандити і російські силовики часом знімали цілі театралізовані репортажі про нібито проведення героїчних «чекістсько-військових операцій». Маразм полягав у тому, що за результатами постановочних телевізійних сюжетів підстаркуватий Борис Єльцин навіть удостоїв декого з їх учасників високими державними нагородами.

Публічна участь у цих заходах політиків, депутатів Державної Думи і Сенату РФ від республік Північного Кавказу, лідерів авторитетних тейпів (чеченських сімей, родів), відомих артистів, журналістів, у тому числі таких спеціалізованих видань, як «Пограничник», також була своєрідним прикриттям такої діяльності. Ситуація виглядала тупиковою, адже наверху піраміди з організації переговорів про сплату лідерам чеченських бандитських угруповань конкретних сум викупу, пошуку джерел фінансування, виділення з цією метою бюджетних коштів, а також визначення розмірів «відкатів», нібито стояв всесильний Секретар Ради безпеки РФ Борис Березовський. Ще більшого песимізму добавляли астрономічні суми викупу, озвучені викрадачами Попова і Куликова.

Тож другий варіант виник скоріше від безвихіддя, аніж цілеспрямовано. Добре, що вищезгаданий Микола Гандзюк і ще один співробітник Управління «Т» Володимир Довганюк вже «нащупали» вихід на мешканця Києва, громадянина України чеченського походження Сулеймана Ахмадова, котрий мав родинні зв’язки серед керівників МШДБ Ічкерії. Його рідний брат полковник Муса (по паспорту) Ахмадов, якого всі більше знали як Харона, під час Першої російсько-чеченської війни і після неї служив на відповідальній посаді в МШДБ ЧРІ. Готовність Сулеймана Ахмадова допомогти вселила в нас надію. Він прекрасно орієнтувався в обстановці в Чечні, знав про факти захоплення заручників, негативно ставився до тероризму в будь-яких його формах і проявах. Зв’язавшись з Хароном, Сулейман повідомив, що питання звільнення Попова і Куликова тримає на особистому контролі Президент ЧРІ Аслан Масхадов, а тому українська сторона має бути готова підтвердити своє прохання під час особистої телефонної розмови з ним.

Коли ж начальник Управління «Т» Микола Маломуж почав доповідати запропоновані нами варіанти організації таких перемовин, несподівано з’ясувалось, що керівництву Служби ситуація добре відома. Виявляється, паралельно з Управлінням «Т» визволенням Попова і Куликова певний час уже займається Головне управління розвідки (ГУР) СБУ.

Згадує полковник у відставці Валерій Якубовський, який 1998 року працював «під прикриттям» начальника консульського управління МЗС України:

– Батько одного з заручників – Куликов Олександр Сергійович на той час працював в МЗС радником господарського підрозділу. Він розповів, що син поїхав в Чечню на весілля родичів, де його й захопили бандити з тим, щоб повернути за викуп. Тоді в Ічкерії такий спосіб заробити гроші був у тренді. Коли трапилась біда, О.С.Куликов практично не виходив з мого кабінету, спонукаючи до рішучих дій. Виконувачем обов’язки Міністра закордонних справ був Антон Денисович Бутейко, якого я знав ще за часів навчання в університеті. Він особисто й доручив мені займатись цією справою, будучи впевненим, що про всі обставини я доповім керівництву розвідки. Дізнавшись, що потрібно виходити безпосередньо на Аслана Масхадова (про це керівництву СБУ повідомило Управління «Т» – примітка автора), я доповів свої міркування А.Д.Бутейку і заступнику начальника ГУР СБУ генерал-майору Анатолію Миколайовичу Шияну. Отримавши відповідні санкції, я двічі розмовляв з Асланом Масхадовим по телефону (його номер передали співробітники Управління «Т» – примітка автора) як керівник консульського підрозділу МЗС України. Прохання сприяти визволенню наших співвітчизників Президент Ічкерії сприйняв з розумінням, пообіцяв допомогти і адресував мене до Мовладі Удугова, продиктувавши його телефон (1998 року він був міністром закордонних справ Ічкерії – примітка автора). Той запевнив, що вирішить нашу проблему, щоб ми не переживали, оскільки він дуже позитивно ставиться до України. Далі вже були підключені наші можливості, в тому числі, відряджені на кордон з Чечнею два співробітника консульського відділу нашого посольства в Москві, які вже на місці контактували з місцевими службами (це була група працівників МШДБ ЧРІ на чолі з Хароном Ахмадовим, рідним братом нашого знайомого Сулеймана – примітка автора) . Удугов дотримався слова. Чеченці, котрі охороняли яму, де утримувались наші хлопці, на деякий час «відлучились з чергування» (на такий крок вони пішли під тиском співробітників МШДБ – примітка автора), створивши їм можливість вибратись на волю. При цьому обидві сторони «зберегли обличчя»: бандитам представили це як прикру втечу, а ми як свою перемогу. Після повернення бранців в МЗС України відбулась прес-конференція. За дорученням А.С.Бутейка, я мав виступати на ній. Однак після консультацій з А.М.Шияном вирішили від цього відмовитись «щоб не проглядалися вуха розвідки СБУ». Пояснення журналістам давав прес-секретар МЗС».

Так, не сплативши жодної гривні, рубля чи долара, за сприянням МШДБ ЧРІ, керівництво якого прихильно ставилось до України і було зацікавлене в демонстрації своєї боєздатності, Попова і Куликова вдалося визволити з бандитського полону. Адже за вказівкою Аслана Масхадова і Мовладі Удугова саме його співробітники організували втечу українських заручників. До звільнення Попова і Куликова ФСБ РФ чи інші російські спецслужби жодним чином причетними не були. Святкуючи отриману в службових кабінетах перемогу, ми не знали, що зовсім скоро нам знову доведеться звертатись за допомогою до Сулеймана Ахмадова і МШДБ ЧРІ.

Далі буде...

Олександр Христенко, генерал-лейтенант, ветеран спецслужб

Довгий час у Радянському Союзі був популярним вираз: «Історія ділиться на три періоди – допетровський, петровський і дніпропетровський». Він підкреслював значну роль, яку відігравали вихідці з Дніпропетровщини в управлінні імперією.

Фундатором дніпропетровського клану в Москві вважається уродженець Кам’янського (донедавна Дніпродзержинська) Леонід Ілліч Брежнєв. Одні називають період його правління КПРС і СРСР з 1964 по 1982 рік «золотою епохою розвиненого соціалізму», інші – «застоєм». Істина ж десь посередині. Одне безспірне – стагнація СРСР багато в чому була зумовлена станом здоров’я лідера колишньої наддержави. Унаслідок отриманої під час війни контузії, перенесених 1952 року інфаркту міокарду і 1976 року клінічної смерті, в останні роки свого життя Леонід Брежнєв страждав багатьма хворобами. Атеросклероз судин головного мозку, астенія (нервово-психічна слабкість), медикаментозна залежність поступово перетворили колись енергійного політика на немічного дідка, нездатного без папірця вимовити на публіці хоча б декілька слів. Через свої болячки колись красень-життєлюб і улюбленець жінок, який випромінював впевненість і міг годинами цитувати напам’ять вірші Сергія Єсеніна, став посміховиськом, героєм анекдотів. Наприклад, виступає Брежнєв на засіданні Політбюро: «Хто сказав, що я читаю з папірця? Ха, рисочка, ха, рисочка, ха, рисочка, ха».

Ці анекдоти народжувались не на рівному місці. Курйозні випадки, які подекуди виникали з хворим главою СРСР були часом навіть комічніші за народну творчість. Один з найбільш відомих стався 1982 року в Азербайджані, коли Генеральний секретар переплутав папки і перед багатолюдним партійно-господарським активом республіки в прямому ефірі почав читати доповідь, яка призначалась для закритого засідання Бюро ЦК Компартії Азербайджану: «Шановні друзі! Вчора ми вручили Баку орден, а сьогодні поговоримо про недоліки». Ситуацію спас лідер азербайджанських комуністів Гейдар Алієв. Як ні в чому не бувало, він вийшов з президії, забрав у помічника Генсека необхідний текст, підійшов до дещо спантеличеного доповідача, обійняв його і вкотре завірив Брежнєва, як азербайджанський народ радий вітати в Баку дорогого гостя. Під шум оплесків Алієв акуратно поміняв тексти доповіді. Можливо, мало б хто зрозумів, що відбувається, якби не сам Брежнєв, стоячи прямо перед чутливими мікрофонами і об’єктивами телекамер, голосно запитав: «Я щось не те прочитав?». Слід віддати належне, аудиторія вибухнула доброзичливими оплесками, а сам Леонід Ілліч сприйняв цей казус спокійно і навіть з гумором. У подальшому «дорогий і любимий» справився з доповіддю, допустивши лише одну помилку – назвав нафтовиків Азербайджану «нафтовиками Афганістану».

Утім, навіть попри серйозну травму, отриману 1982 року під час трагічного випадку на Ташкентському авіазаводі, Леонід Брежнєв, долаючи фізичну біль, до останніх днів свого життя з’являвся на публіці. Відчуваючи відповідальність перед партією і народом, він зачитував з папірця тексти, спростовуючи у такий спосіб чутки про свій відхід у краще життя.

Президентство Леоніда Кучми, прем’єрство Павла Лазаренка, Валерія Пустовойтенка, Юлії Тимошенко, не кажучи вже про з десяток віце-прем’єрів України засвідчили, що Дніпропетровщина залишається справжньою кузнею кадрів на найвищі посади в державі. Ось і цього року одним з фаворитів виборчої кампанії Президента України став також виходець з Дніпропетровщини Володимир Зеленський, якого довгий час заздалегідь «розкручувала» його команда підтримки в образі «народного президента» з популярного телевізійного серіалу «Слуга народу». Але головною родзинкою передвиборчої боротьби стало не це, а обрання його штабом, здавалось би, маразматичної тактики – ретельного приховування кандидата від виборців, свідоме обмеження спілкування з ним заздалегідь відзнятими за його участю рекламними відеосюжетами.

Таким чином політтехнологи Володимира Зеленського пропонують виборцям зробити вибір не як зазвичай на підставі аналізу переваг передвиборчої програми кандидата (бо її немає як такої), без дебатів з основним опонентом (він постійно уникає контактів з ним), не під враженням спілкування з пресою тощо, а проголосувати, повіривши привабливим текстам, які ллються з екрану вустами «слуги народу». Закономірно виникає питання, якими ж такими фобіями обумовлене небажання Володимира Зеленського і його штабу брати участь у традиційних для будь-яких виборів мітингах, зустрічах з громадськими активістами, прес-конференціях, брифінгах тощо. Адже досвідчений актор і шоумен, як ніхто мав би впевнено почувати себе у заходах публічної політики.

Невже команда його підтримки реально побоюється, що під час таких заходів стануть очевидними його невігластво і непідготовленість до відповідальної державницької роботи, про що зробив висновок французький філософ Бернар-Анрі Леві, який організовував нещодавню зустріч Володимира Зеленського з Президентом Франції Емануелем Макроном?

А можливо все набагато простіше – через хворобу Володимир Зеленський просто не здатний перебувати на державній службі, тим більше виконувати обов’язки Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України? І це вже не жарти. Як хвороби лідерів держав і відомих політиків впливають на їх працездатність описані в мемуарах багатьох «придворних» лікарів. Видана 1992 року книга спогадів багаторічного головного лікаря ІV Головного управління Мінохоронздоров’я СРСР Євгена Чазова «Здоров’я і влада. Спогади «кремлівського лікаря», залишається бестселером й до цього часу.

У США і країнах Євросоюзу тема фізичного здоров’я провідних політиків, а тим більше кандидатів на провідні посади в державі, делікатною не вважається. Її відверто коментують лікарі й широко обговорює громадянське суспільство, вважаючи, що виборці мають право знати, кому довіряють свої долі, особливо на тлі поширення в світі алкоголізму і наркоманії. Знаючи про такий досвід, можна було б аплодувати кандидату в Президенти України Володимиру Зеленському за його пропозицію своєму опоненту пройти обстеження на алкогольну і наркотичну залежність. Здавалось би, нарешті ми станемо свідками започаткування нової традиції. Тим більше, що цю ініціативу розвинув Володимир Кличко, спеціально запросивши в Київ експертів Всесвітнього антидопінгового агентства (англійською мовою World Anti-Doping Agency — WADA) – незалежної організації, яка здійснює координацію боротьби з застосуванням наркотиків у спорті.

Але, як відомо, лідер партії «Слуга народу» несподівано відмовився здавати аналізи фахівцям WADA разом із Петром Порошенком на НСК «Олімпійський». Натомість, він віддав перевагу фельдшеру приватної клініки «Євролаб», який поєднує лікарську практику з акторством і навіть знімався в серіалі «Свати». Свою відмову Володимир Зеленський якось непереконливо пояснив наявністю «таємної неперевіреної інформації» про загрозу провокації проти нього.

Історичні паралелі дають підстави для невтішних висновків. Леонід Брежнєв читав з папірця написані помічниками тексти вже тяжко хворим і наприкінці своєї політичної кар’єри. Володимир Зеленський же, роблячи перші кроки у велику політику, демонструє неспроможність висловити власну точку зору ще в молодому віці. І це без отриманих під час бойових дій поранень чи контузій, і навіть без наслідків служби в армії, де він жодного дня не був. Вочевидь, тенденція до скорочення розриву між кандидатами в Президенти України спричинена тим, що замість Зеленського складні питання внутрішньої і зовнішньої політики коментують радники команди «ЗЕ», чим принижують не тільки його самого, а й мільйони виборців.

Стане Володимир Зеленський 21 квітня 2019 року Президентом, чи спонсори доручать йому «служити народу» у Верховній Раді України, запит українського суспільства на інформацію про його фізичний стан зберігатиметься. У будь-якій іпостасі журналісти постійно «діставатимуть» Володимира Зеленського питаннями з цього приводу, бо такими є закони жанру публічної політики, а вона лише зовні нагадує акторство.

Що ж, інтрига для початку нового серіалу за участю Володимира Зеленського захоплююча. Але яким вийде його фінал, комічним чи трагічним, покаже час.

Борис Дніпров

Навіть на п’ятий рік кровопролиття, не всі в Україні і за кордоном усвідомили, що розв’язана Кремлем війна на Донбасі не має нічого спільного із захистом ідей «РуSSкого мира».

Насправді, путінський режим переслідує мету створення на Сході нашої держави керованого анклаву, з перспективою переформатування його в автономію, задля нав’язування Україні федеративного устрою. У такий спосіб кремлівські стратеги розраховують поставити хрест на обраному Україною шляху до членства в Євросоюзі і НАТО, а також створити умови для її політичного, економічного, культурного закабалення.

У цих умовах медійний простір виступає одним з найважливіших полів протистояння в російсько-українській гібридній війні. Безперечно, відповідальні за організацію агітації і пропаганди на тимчасово окуповані території Донбасу генерали російських інформаційних військ будуть і надалі 24 години на добу закликати його жителів «зі зброєю в руках героїчно відстоювати суверенітет і незалежність» самопроголошених республік. А призначені Москвою слухняні керманичі ОРДЛО, яким ляльководи в Кремлі дозволили до пори до часу користуватися прізвиськами «глав ДНР-ЛНР», регулярно виступатимуть «полум’яними популяризаторами» імперської політики Росії. Адже вибору в них немає. При щонайменших відхиленнях від лінії поведінки, визначеної радником Путіна В’ячеславом Сурковим, їх чекає доля Болотова, Плотницького, Захарченка, а також «ополченців» нижчого штибу – Дремова, Бєднова, Мозгового, Циплакова, Жиліна та інших «героїв Новоросії», «зачищених», ймовірно, російськими спецслужбами або своїми ж поплічниками.

Інформаційне ж мовлення Росії на «велику Україну», як складового елементу всього комплексу втручання у внутрішні справи нашої держави, особливо напередодні виборів Президента і Верховної Ради, вимагає більш витонченою підходу.

У Кремлі чудово розуміють, що їм, вочевидь, цього разу вже не вдасться «просунути» в другий тур президентських виборів проросійського кандидата. Можливості Адміністрації Президента РФ і спеціальних служб Росії впливати на вибори в нашій державі суттєво мінімізовані Службою безпеки України. Наразі РФ складно відкрито відряджати на заробітки в Україну консультантів-політтехнологів для роботи у передвиборних штабах з метою формування і коригування програм своїх протеже, використовувати українські друковані і електронні ЗМІ, соціальні мережі для бомбардування виборців різноманітними фейками про опонентів тощо. Та й в цілому, після Революції Гідності, віроломної анексії Криму і втрачених на війні 13 тисяч співвітчизників, настрої українських виборців, навіть в російськомовних регіонах України, докорінно змінилась.

Відтак, Москва розглядає вибори Президента України 31 березня як своєрідну пробу сил напередодні парламентських перегонів 27 жовтня 2019 року. Таким собі праймерізом між «засвіченими» під час президентської кампанії кандидатами, щоб відсіяти з їхнього числа відвертих невдах і згрупувати найбільш успішних для участі у майбутніх осінніх виборах Верховної Ради України. Для перемоги на них Кремль вже зараз інвестує значні фінансові, медійні та інші ресурси з метою створення в Україні впливової політичної сили. Скоріш за все, це буде своєрідна «партія миру», в програмі якої домінуватиме болюча для українців тема війни.

Виникає закономірне питання, а як же розпізнати серед розмаїття кандидатів на пост Президента України «засланого Кремлем козачка»? Адже, вдягнувши вишиванку і завчивши напам’ять декілька рядків з творів Тараса Шевченка, на фоні синьо-жовтого прапора і під звуки державного гімну, він буде клястися в безмежній любові до України, а у своїй програмі використовуватиме весь арсенал популістських обіцянок – встановити мир на Донбасі, докорінно змінити державний устрій (завершити судову, провести конституційну і земельну реформи, відмовитись від кабальних умов МВФ, скоротити бюджетні видатки на утримання і число чиновників, депутатів Верховної Ради тощо), подолати корупцію («відрубати руки хабарникам», «посадити трьох друзів», навести лад в паливно-енергетичній сфері, забезпечити повну енергетичну незалежність від Росії, перекрити канали товарної контрабанди, припинити незаконний вивіз лісу, видобутку бурштину та інших корисних копалин тощо), повернути гарантовану Конституцією безплатну медицину й освіту, знизити тарифи, підвищити мінімальні зарплати і пенсії тощо.

Відповідь очевидна, кремлівський «кандидат-миротворець», нізащо не визнає війну на Донбасі актом агресії Росії і, всупереч очевидним фактам, заперечуватиме участь у ній підрозділів регулярних військ РФ. Бо, якщо він хоч на йоту відступить від озвученої Путіним «ихтамнетовской» позиції, бурні потоки закордонних фінансових вливань всохнуть, а політична кар’єра в Україні моментально завершиться.

Отже, якщо в передвиборчій програмі кандидата ви знайдете заяви про те, що:
– вступ України до НАТО суперечить національному законодавству, зокрема, Декларації про державний суверенітет України;
– Росія не є агресором чи навіть стороною конфлікту;
– на Донбасі триває братовбивча громадянська війна;
– із числа офіцерів і солдат ЗС РФ участь у бойових діях беруть виключно добровольці-відпускники;
– Росія не здійснює регулярні поставки зброї, боєприпасів і військової техніки бойовикам, а надає «гуманітарну допомогу багатостраждальному народу Донбасу, ополченцям» і повстанцям», – знайте, що перед вами класичний кремлівський провокатор, замаскований під українського патріота.

Він також:
– апелюватиме до Мінських угод, точніше озвучуватиме їх російську інтерпретацію;
– посилатиметься на не завжди виважені заяви закордонних політиків щодо обопільної відповідальності Росії і України за ескалацію конфлікту на Донбасі;
– обіцятиме завершити бойові дії на Сході за будь-яку ціну, насамперед, шляхом налагодження прямих переговорів з лідерами ОРДЛО;
– виступатиме проти введення миротворчої місії на Донбасі під егідою ООН;
– спекулюватиме темою військовополонених і оголошення амністії бойовикам;
– жонглюватиме пацифістськими лозунгами тощо.

При цьому, такий «кандидат-миротворець» сором’язливо уникатиме відповідей на питання, а якою ж ціною він планує досягати миру? Якщо умиротворінням агресора, визнанням анексії українського Криму, виконанням вимог Путіна щодо федералізації України, то така риторика є неприйнятною і за певних умов може кваліфікуватися як кримінальний злочин.

Отже, перед тим, як вкинути в скриньку для голосування на виборах Президента України свій бюлетень, наші виборці, насамперед, чутливі до російської пропаганди громадяни, мають усвідомлювати міру відповідальності за протидію реалізації планів кремлівських стратегів з легалізації у Верховній Раді України російської «п’ятої колони».

Борис Дніпров

12 жовтня 2018 року, вже наступного дня після рішення Синоду Вселенського патріархату надати Православній церкві України Томос про автокефалію, Президент РФ Володимир Путін провів екстрену нараду з постійними членами Ради безпеки РФ. На відміну від засідань Радбезу РФ, порядок денний яких планується заздалегідь, такі наради проводяться позапланово і присвячуються обговоренню найбільш гострих питань внутрішньої і зовнішньої політики. Так було перед анексією українського Криму, початком агресії на Донбасі, після збитого малазійського «Боїнгу» рейсу МН17 тощо. Як повідомляв сайт Глави Росії: «Учасники наради обмінялися думками про становище Російської православної церкви (РПЦ) в Україні після винесеного синодом Константинопольського патріархату рішення приступити до надання автокефалії Православній церкві України, відміни грамоти 1686 року про перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату і відновлення ставропігії (постійного представництва – прим. автора) Вселенського патріарха в Києві».

У перекладі з бюрократичної мови на звичайну це означає, що знервований Президент РФ Володимир Путін настільки серйозно занепокоївся намірами Вселенського Патріарха Варфоломія надати Томос про автокефалію Православній церкві в Україні, що вирішив терміново скликати «ближнє коло» соратників для конфіденційного обговорення наслідків такого рішення. За п’ятничним столом у президентській резиденції в підмосковному селищі Ново-Огарьово тоді зібралися прем’єр-міністр РФ Дмитро Медведєв, керівники обох палат російського парламенту Валентина Матвієнко і В’ячеслав Володін, керівник президентської адміністрації Антон Вайно, секретар Радбезу Микола Патрушев, міністри закордонних і внутрішніх справ Сергій Лавров і Володимир Колокольцев, міністр оборони Сергій Шойгу, директор ФСБ Олександр Бортніков, голова Служби зовнішньої розвідки Сергій Наришків, а також давнішній товариш Путіна Сергій Іванов, який на даний час є його спецпредставником.

Головне питання, яке розглядаюсь на нараді – як після надання Томосу про автокефалію Православній церкві в Україні не допустити втрати РПЦ канонічного статусу, підконтрольних їй українських територій і фінансових потоків звідти, що спрогнозував у своїх уїдливих коментарях відомий російський журналіст, колишній слухач Московської духовної семінарії Олександр Невзоров.

А ще краще – змусити Вселенського Патріарха відмінити рішення Синоду.

Попри те, що на нараді обговорювались складні церковні проблеми, Патріарх РПЦ Кирило (Гундяєв) серед офіційних учасників не значився. Імовірно, його не запрошували, щоб не демонструвати на весь світ єдність Кремля з РПЦ. А можливо, праві ті експерти, які вважають, що в недалекому майбутньому патріарший престол має обійняти духовник (в православній церкві це священик, який володіє таємницею покаяння – прим. автора) Володимира Путіна – митрополит Тихон (Шевкунов). Так чи інакше, позицію Патріарха РПЦ довелось озвучувати кураторам із ФСБ і СЗР РФ.

Немає сумнівів, що за результатами наради в Ново-Огарьово було прийняте протокольне рішення, яким детально «нарізувались» завдання російським міністерствам і відомствам «щодо мінімізації негативних наслідків рішень Синоду Вселенського патріархату для національної безпеки й обороноздатності Російської Федерації».

Адже, «протягом багатьох віків Російська православна церква відігравала одну з ключових ролей у створенні і підтриманні російської державності, проводячи політику центральної влади на обширних територіях імперії», – цитата з статті російського дослідника Ф.С.Кіреєва «Християнські устої осетинського офіцерства», надрукованій у збірнику «Аланское православие: история и культура» (Владикавказ, 2017).

За даними передноворічного дослідження Всеросійського центру вивчення громадської думки рейтинг найбільш позитивно оцінюваних росіянами державних і громадських інститутів очолили Збройні Сили, РПЦ і правоохоронні органи. Експерти пояснюють такі високі показники тим, що за останні 30 років Росія так і не набула стабільності, залишаючись у перехідному стані. А церква і армія при всіх режимах, навіть за часів панування КПРС, відігравали роль незмінних базових цінностей. Через цілеспрямований вплив пропаганди росіяни навіть перестали сприймати ВЧК-ГПУ-НКВС знаряддям масових політичних репресій, сприймаючи екранні образи Берії, Абакумова та інших відомих катюг борцями з підступними діями імперіалістичних спецслужб і ворожих елементів всередині країни.

Звичайно, у разі отримання Православною церквою України Томосу про автокефалію, РПЦ доведеться вносити суттєві корективи до планів роботи Синодального відділу з організації взаємодії зі Збройними Силами РФ (ЗС РФ) і правоохоронним органами, який був створений 1995 року за рішенням Священного Синоду РПЦ. Вибір варіантів мізерний і всі вони завідомо програшні. Звичайно, можна продовжувати звинувачувати Вселенського Патріарха у потуранні українським розкольникам, але на фоні посилення глобального протистояння Росії з цивілізованим світом це призведе до її подальшої ізоляції. Отже, доведеться пояснювати військовослужбовцям ЗС РФ, чому історія РПЦ відтепер починатиметься не з Хрещення Русі Київським князем Володимиром 988 року, а з 1448 року, тобто з часу, коли вона відокремилась від Київської митрополії. Про це чітко заявив предстоятель УПЦ КП Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Рішучі дії Президента України Петра Порошенка щодо підтримки прагнення громадян України до Об’єднавчого Собору явно спантеличили кремлівських стратегів. У всяк випадку, російським силовикам нічим звітуватись перед своїми співвітчизниками. Не розкривати ж державну таємницю про об’єми фінансування «п’ятої колони» в Україні чи «тітушок» для вчинення провокацій у Києві під час проведення Об’єднавчого Собору.

Активність же Патріарха РПЦ Кирила «била через край». 15 жовтня 2018 року в Мінську він провів засідання Синоду РПЦ. За результатами обговорення Синод прийняв заяву, якою не визнав рішення Вселенського патріархату щодо Православної церкви України і фактично розірвав стосунки з ним.

Щоб схилити Вселенського Патріарха Варфоломія відкласти рішення про надання Томосу про автокефалію Православній церкві України, він вдався до епістолярного жанру. За останній місяць Кирило надіслав листи Генеральному секретарю ООН Антоніу Гутеррішу, Папі Римському Франциску, канцлеру Німеччини Ангелі Меркель, президенту Франції Аммануелю Макрону з проханням «захистити вірян та єпископат УПЦ МП від тиску і гонінь з боку влади». На противагу діям Вселенського патріархату Синод РПЦ 29 грудня 2018 року прийняв рішення утворити патріарші екзархати (в православ’ї – особлива адміністративно-територіальна одиниця, закордонна щодо основної церкви – прим. автора) в Західній Європі й Азії, а також створити єпархію в Іспанії і Португалії. У такий спосіб РПЦ розраховує зберегти свій вплив на діючі там приходи православних вірян-вихідців з Росії та країн СНД. Напевно, окрім дипломатичних установ, у своїй діяльності новоутворені екзархати спиратимуться на підтримку представництв Федерального агентства «Россотрудничество», які функціонують у понад 80 країн світу. Отже, не треба бути провидцем аби зрозуміти, що такі рішення Синоду РПЦ узгоджувались із керівниками МЗС, ФСБ та російських розвідувальних органів й ухвалювались Президентом РФ.

І ось нарешті кульмінація – ультиматум Патріарха РПЦ Кирила Вселенському Патріарху Варфоломію від 31 грудня 2018 року, який засвідчив, що Синод РПЦ остаточно взяв курс на самоізоляцію. У цьому відкритому листі Кирило закликав Варфоломія не надавати Томос про автокефалію новоствореній Православній церві України: «Відступіться від спілкування з розкольниками, відмовтесь від участі в політичній авантюрі їх легалізації. І тоді справжня Православна Церква України на чолі з Блаженнійшим митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм благословить Вас, а історія збереже пам’ять про Вас серед тих святителів Константинопольського Престолу, хто в найтяжчих політичних умовах зміг не втратити гідності Церкви і зберегти її єдність». Кирил навіть вдався до шантажу і залякування. Якщо Вселенський патріархат не змінить політику, то Варфоломій, на думку Патріарха РПЦ, перестане «бути Першим в православному світі», «… а нанесені Вами страждання православних українців підуть за Вами на Страшний суд неупередженого Господа нашого і будуть свідчити перед Ним проти Вас».

Читаючи ультиматум Кирила, складається враження, що Патріарх РПЦ не розраховував отримати відповідь Вселенського Патріарха Варфоломія. Дуже ж таки хамським стилем висловив він свої думки. Скоріш за все, у такий спосіб Кирило прозвітував перед Кремлем про виконання протокольного доручення нарад наради постійних членів Радбезу РФ від 12 жовтня 2018 року.

Історія знає чимало успішних і не завжди прикладів боротьби слов’янських держав за церковну незалежність. Один з перших – боротьба ранньофеодальної держави, відомої під назвою Велика Моравія (822-907), яка в період свого розквіту охоплювала територію сучасної Угорщини, Словенії, Чехії, а також Малу Польщу, частину України і історичну область Сілезія. Вже маючи державний суверенітет, вона залишалась під духовною опікою Баварського єпископату. Прагнучи позбутися такого підпорядкування моравський князь Ростислав 862-863 року направив в Константинополь послів з проханням прислати «єпископа і вчителя», які могли б слов’янською мовою проповідувати Євангеліє. Ними стали брати Кирило і Мефодій, завдяки пастирському служінню яких, саме на території Великої Моравії з’явилася старослов’янська азбука і церковно-слов’янська мова.

На відміну від середньовічної Великої Моравії, яка під впливом зовнішніх чинників занепала, Україна хоч і втратила тимчасово частину території, але витримала випробування російською військовою агресією. Тепер, для поступального розвитку необхідно позбутися впливу на духовне життя українців з боку РПЦ. Це буде непростий шлях і стовідсотково правий Президент України Петро Порошенко, заявляючи про те, що Об’єднавчий Собор – це лише початок будівництва нової церкви: «Росія мертвою хваткою вчепилася у свою церковну мережу в Україні, розглядаючи її як розгалужений канал впливу. Російська православна церква — частина політичної системи РФ…».

Судячи з усього, ультиматум Кирила не справив на Вселенського Патріарха Варфоломія очікуваного в Кремлі враження. Його позиція залишилась твердою і непохитною. Під час новорічної церемонії 1 січня 2019 року він запевнив, що жорстка протидія «…не буде перешкодою для нас, оскільки ми формуємо наше рішення на святих канонах, на привілеї Вселенського патріархату, на порядку і традиціях православ’я… Господь благословив рік, що минає. Ми славимо його за всі блага, які він нам дав, і особливо за велику і історичну подію – автокефалію церкви України, справа, яка завершиться і буде благословенна наступної неділі в присутності нового предстоятеля цієї сестринської церкви і в присутності президента країни пана Порошенка. Тут вони отримають Томос автокефалії», – наголосив він.

Кращої реакції на ультиматум РПЦ й бути не може.

Борис Дніпров

Однією з особливостей сучасного етапу національно-визвольної боротьби України проти імперської Росії є його, часом навіть надмірна, гласність.

Чергове підтвердження тому – ініційований Україною розгляд Радою безпеки ООН питання про агресію Росії проти України у Керченській протоці. Спираючись на власні розвіддані й офіційну інформацію про захоплення корабельної групи ВМС України, що здійснювала 25 листопада 2018 року плановий перехід з порту Одеси в порт Маріуполь, представники США, Великобританії, Франції, Нідерландів, Польщі й інших країн-членів РБ ООН, підтримали позицію України, рішуче засудивши політику РФ.

Виступаючи на цьому засіданні, Постійний представник України в ООН Володимир Єльченко навів ряд додаткових аргументів, що доводять умисний характер протиправних дій російської сторони. У числі інших доказів, він процитував витяг з перехопленого аудіозапису переговорів російських військовослужбовців, які брали участь в звірячому полюванні на українські кораблі.

Тому заява міністра оборони Німеччини Урсули фон дер Ляйен про те, що Україна повинна надати докази подій 25 листопада, в результаті яких Росія захопила українські кораблі і військовослужбовців в Азово-Керченській акваторії, дещо збентежила. Якось не хочеться вірити, що воно стало наслідком телефонної розмови Президента РФ Володимира Путіна з Канцлером ФРН Ангелою Меркель з проханням «вплинути на Україну». Скоріш за все, позначається дефіцит знань російської мови, що не дозволив німецьким експертам з максимальною точністю передати керівництву військового відомства зміст згаданого аудіозапису. Занадто вже перенасичений він професійними фразеологізмами і численними «перлами витонченої російської словесності». Оскільки цей запис доступний в мережі Інтернет, є надія, що запропонований аналіз допоможе німецьким фахівцям відновити картину інциденту, що стався, і зробити правильні висновки.

Хто командував актом агресії?
Виходячи з матеріалів запису, блокуванням і захопленням українських кораблів командував начальник департаменту Берегової охорони Прикордонної служби ФСБ РФ віце-адмірал Геннадій Миколайович Медведєв. Саме він віддавав наказ таранити український буксир під назвою «Яни Капу» (у перекладі з кримськотатарської мови – «Нові ворота») з бортовим номером А947 «щоб пошкодити все». Імовірно, він також давав вказівки здійснити груповий таран інших українських кораблів або ж залити їх водою. На щастя, його команди не були виконані внаслідок високої маневреності катерів і через несправність «лафетів» – водяних гармат на російських прикордонних сторожових кораблях (ПСКР).

За оцінками безпосередніх учасників операції, віддаючи ці накази, Геннадій Медведєв, «кричав і перебував у паніці» тому, що її нібито контролював високопоставлений державний чиновник РФ, який згадується у переговорах російських військовослужбовців як «президент». Окрім Медведєва, команду блокувати українські кораблі, що поверталися додому, давав також капітан 1-го рангу Андрій Борисович Шеін, в 2014 році – начальник Служби прикордонного контролю ФСБ РФ по Республіці Крим, а нині один з керівників Берегової охорони Прикордонслужбы ФСБ РФ.

Хто виконував злочинні накази російського командування?
Накази керівництва Берегової охорони Прикордонної служби ФСБ РФ виконували екіпажі ПСКР «Дон» під командуванням капітана 2-го рангу Олексія Селяева («Михалича») і ПСКР «Ізумруд» під командуванням капітана 3-го рангу Андрія Щипіцина. «Дон» безпосередньо здійснив два навали (так називається таран у термінології військових моряків) українського буксира «Яни Капу»: в 7-35 і в 7-44 за місцевим часом. ПСКР «Ізумруд», що блокував «Яни Капу», під час другого тарану не впорався з управлінням і зіткнувся з ПСКР «Дон», серйозно пошкодивши його. Очевидно, «Михалич» є також автором викладеного у мережі Інтернет відеозапису тарану «Яни Капу».

Хто стріляв по українських кораблях?
Попри те, що після тарану «Яни Капу» українські кораблі лягли на зворотний курс, командир ПСРК «Дон» отримав команду від невстановленого військового начальника переслідувати їх, завадити поверненню додому, а також сприяти десантуванню на їх борт бійців російського спецназу («10 пацанів з прикольними навичками фізичної підготовки»). Під час переслідування ПСРК «Ізумруд» обстріляв українські кораблі.

При цьому учасники переговорів не приховують, що стрільба велася «на враження». В результаті обстрілу були поранені не менше трьох українських військовослужбовців і пошкоджені два українські кораблі.

Звичайно, проаналізований аудіозапис відображає лише незначну частинку трагічних подій того дня у Керченській протоці. Згідно з доступними з відкритих джерел даними, двом українським малим броньованим катерам «Бердянськ» і «Нікополь», а також одному рейдовому буксиру «Яни Капу» з екіпажем 23-24 військовослужбовців, протистояло ціле угрупування Збройних Сил РФ:
– згадані ПСРК «Дон» й «Ізумруд», невідома кількість патрульних катерів проекту 12200 «Соболь», патрульний катер проекту 12150 «Мангуст» Берегової охорони Прикордонслужби ФСБ РФ;
– тральщик «Віце-адмірал Захарьян», малий протичовновий корабель «Суздалець», два артилерійські катери проекту 1204 Чорноморського флоту РФ;
– два вертольоти КА-52 «Алігатор» і два штурмовики СУ-25 Військово-космічних сил Росії;
– підрозділи спеціального призначення Прикордонслужби ФСБ РФ, бійці яких захоплювали українські кораблі.

Поза всяких сумнівів, для забезпечення операції з полонення українських кораблів були залучені сили і засоби підрозділів військ радіоелектронної боротьби РФ, що здійснювали заходи з радіоелектронного придушення українських засобів зв’язку. Були також задіяні підрозділи технічної розвідки ФСБ, СЗР і ГРУ ГШ МО РФ, які знімали інформацію з каналів зв’язку про плани і задуми командування ВМС України.

Що ж до спроб ФСБ і Міністерства закордонних справ РФ роздути сенсацію навколо перебування на українських кораблях двох співробітників військової контррозвідки Служби безпеки України (ВКР СБУ), слід розуміти – було б дивним, якби вони там були відсутні. Адже серед багатьох завдань, що стоять перед ВКР СБУ, одним з пріоритетних є оперативний супровід заходів з виконання бойових завдань. Шкода тільки, що про це наші співвітчизники дізналися не від Головнокомандувача або керівництва СБ України, а з виступу представника Росії в ООН.

Борис Дніпров

За час правління Володимира Путіна число діячів російської культури, які вважають патерналізм явищем виключено позитивним, зросло в рази. Вони переконані, що система стосунків, за якої Кремль забезпечує потреби діячів мистецтва в обмін на певну модель поведінки, має переваги над концепцією «вільного мистецтва». «Мистецтво вимагає жертв», – невпинно повторюють вони, виправдовуючи служіння владі заради досягнення успіхів у реалізації творчих планів.

Тож новина про те, що Голова Слідчого комітету РФ (Слідкому) Олександр Бастрикін і художній керівник державної бюджетної установи культури «Державна академічна капела Санкт-Петербурга» Владислав Чернушенко 17 листопада 2018 року підписали угоду про співробітництво, російське суспільство аж ніяк не обурила.

Чорнила на їхніх підписах ще не встигли просохнути, як інформація про цю «вікопомну подію» з’явилася на офіційному сайті головного слідчого відомства Російської Федерації. Відтак, не важко здогадатися, кому насправді належить ініціатива документального закріплення співпраці російських слідчих зі служителями муз.

Навіщо ця угода знадобилася колишньому старості студентської групи юридичного факультету Ленінградського державного університету, де Олександр Бастрикін навчався разом з Володимиром Путіним, можна лише здогадуватись. Можливо підстаркуватий 65-річний чиновник нарешті вирішив проявити своє трепетне ставлення до музики, яке він приховував з юнацьких років, коли ще грав на бас-гітарі у студентському вокально-інструментальному ансамблі?

А може Олександр Бастрикін у такий спосіб вирішив покаятися перед представниками ленінградської богеми за гріхи, допущені під час роботи секретарем Ленінградського міському й обкому комсомолу? Зокрема, за нібито дієву участь у виключенні з комсомолу легендарного лідера «Акваріуму» Бориса Гребєнщикова «за політично неграмотний» виступ у березні 1980 року на рок-фестивалі «Весняні ритми» у Тбілісі.

Так чи інакше, уславлений колектив, створений ще 1479 року Іваном ІІІ як хор півчих дяків, знову набув статусу «придворного», оскільки Олександр Бастрикін на прізвисько «Староста» входить до найближчого оточення Володимира Путіна.

Між тим, адміністратори сайту «Державна академічна капела Санкт-Петербурга» (http://www.capella-spb.ru/ru/afisha/concerts) чомусь обійшли увагою цю подію. Утім, не слід вважати їхнє рішення вмотивованим. Скоріш за все, мова йде про елементарну неуважність підлеглих, бо Владислав Чернушенко, підписавши у березні 2014 року «Колективне звернення діячів культури Російської Федерації на підтримку політики Президента РФ Володимира Путіна в Україні і у Криму», навіки затаврував себе вірним слугою Кремля.

Відтак, після підписання угоди із Слідкомом РФ наступним логічним кроком має стати перегляд історії Капели. Зокрема, варто зректися деяких історичних «скреп» з Україною. Насамперед, викреслити з офіційних документів згадку про те, що свого часу визначальний вклад у становлення Придворного хору і Імператорської придворної півчої капели внесли українці. Адже негоже сучасним росіянам знати, що 1738 року згідно з указом Імператриці Анни Іоанівни для потреб Придворного хору у колишній столиці Війська Запорізького місті Глухові була відкрита спеціальна школа. І що саме там народилися й отримали початкову музичну освіту майбутні керівники Імператорської придворної півчої капели Максим Березовський й Дмитро Бортнянський, які вважаються творцями класичного типу російського концерту (без інструментального супроводу). А видатний знавець вокального мистецтва капельмейстер капели Михайло Глінка, котрий ревно ставився до підбору і навчання півчих, влітку 1838 року привіз з України 19 виключно обдарованих юнаків, серед них був і Семен Гулак-Артемовський – актор, композитор, автор першої української опери.

Крім цього, взяті Капелою зобов’язання проводити разом із Слідкомом «спільні пам’ятні і ювілейні заходи, розвивати різні форми підтримки і реалізації творчого потенціалу у навчальних і освітніх організаціях Слідчого комітету Росії», ймовірно спричинять внесення суттєвих коректив до її репертуару. Як би складно не було відразу ж знайти романтичні рими до слів «слідчий», «арешт», «тюрма», «барига» чи «урка» (хіба що «слідак» – «..дак»), невдовзі зі сцени концертного залу Капели на всю країну залунають кантати, ораторії й інші хорові твори про звитяжні подвиги працівників Слідчого комітету РФ в анексованому Криму, на Донбасі чи у Сирії.

Звичайно, не обійдеться й без здравиць на адресу Путіна й Бастрикіна, схожих на пісні, які у 30-50-ті роки минулого століття співали на офіційних концертах:

А оскільки у свій репертуар Державна академічна капела Санкт-Петербурга традиційно включає фольклорні твори, слід очікувати у їхньому виконанні таких перлів народної творчості, як «Пісня астраханських пенсіонерів».

Хоча, навряд чи вона стане популярнішою за всесвітньовідомий хіт «Путін – х@ло! Ла-ла-ла-ла-ла».

Борис Дніпров

Як і прогнозувалось, протягом другої половини жовтня-початку листопада 2018 року Кремлю вдалося мінімізувати вплив лідерів протестів на обстановку в Інгушетії, знизити мітингову активність населення, повернути важелі управління республікою президенту Юнус-Беку Євкурову, забезпечивши тим самим контроль за динамікою розвитку ситуації у вибухонебезпечному Північнокавказькому регіоні.

Передбачений на такі випадки комплекс організаційних, оперативних й інформаційно-пропагандистських заходів був реалізований за класичною схемою, розробленою ще царським генералом Олексієм Єрмоловим (1777-1861). За час служби на Кавказі, цей досвідчений царський сатрап неодноразово демонстрував уміння приборкувати норовливих горців шляхом поєднання жорстоких каральних акцій з підкупом лідерів тейпів, сіяти зерна ворожнечі, стравлюючи їх між собою. За таку «мудру» державницьку політику його оспівував навіть Олександр Пушкін: «Змирись Кавказ: іде Єрмолов».

Сучасні російські керманичі виявилися гідними учнями свого видатного вчителя, котрий до відрядження на Кавказ пройшов вишкіл у генералісимуса Олександра Суворова з придушення Великопольського повстання 1794 року на чолі з Тадеушем Костюшкою. Насамперед, Кремль разом із своїми намісниками у Чечні й Інгушетії доклали чимало зусиль для зниження активності основних рушійних сил протестних акцій – старійшин інгуських тейпів, місцевої молоді й інтелігенції. Щоб їх приструнити федеральний центр діяв рішуче, енергійно, планомірно і холоднокровно, застосовуючи різні методи профілактичного впливу – від прямих погроз до терплячих умовлянь. Про координуючу роль у цьому процесі Повноважного представника Президента РФ у Північнокавказькому федеральному окрузі Олександра Матовнікова і результати діяльності підрозділів російських спеціальних служб (ФСБ і воєнної розвідки) можна лише здогадуватись. А от інформація щодо діяльності глав Інгушетії і Чечні висвітлювалась у ЗМІ.

Так, 19 жовтня Рамзан Кадиров у супроводі 60-70 автомашин з особистою охороною нагрянув без запрошення в село Сурхани до поважного старійшини Мухджира Нальгієва, котрий під час виступу на мітингу назвав Главу Чечні «пастухом». Розмова закінчилась публічною заявою Рамзана Кадирова про нібито досягнення повного порозуміння.

23 жовтня Юнус-Бек Євкуров провів зустріч з представниками Державного архіву й Інгуського науково-дослідницького інституту гуманітарних наук. На ньому Глава Інгушетії обговорив закон про визначення кордонів з Чечнею. Очевидно, розмова була напруженою, бо навіть в офіційному повідомленні прес-служби Глави Республіки Інгушетія сказано: «… лунала думка, що документ був прийнятий раптово і населення виявилось не підготовленим до змін… Учасники зустрічі висловили свої пропозиції щодо подальших дій керівництва регіону у зв’язку з прийнятим законом про визначення кордонів».

Коментуючи результати цієї зустрічі на своїй сторінці в Instagram, Юнус-Бек Євкуров підкреслив: «Треба на цьому етапі вести роботу з роз’яснення деталей угоди і нашої позиції задля усунення подальших розбіжностей… Спільно владі, науковому товариству і громадським інститутам треба працювати у цьому напрямку, об’єднатися навколо цього рішення, не дозволяти собі втратити взаєморозуміння і віру в нашу єдність».

24 жовтня Глава Інгушетії зустрівся з студентами Інгуського державного університету. Однією з головних тем обговорення, звичайно, стала скандальна угода з Чечнею. У офіційному повідомленні про цей захід говориться: «Молодь обговорила з Главою регіону результати проведення несанкціонованого мітингу, історичні передумови і хід підготовки документа, організацію виборчого процесу в республіці, взаємодії з сусідніми регіонами тощо. Учасники зібрання висловили різні точки зору».

Того ж дня, за дорученням Рамзана Кадирова спікер парламенту Чечні Магомед Даудов напросився на зустріч до старійшини авторитетного інгуського тейпу із селища Новий Редант Ахмеда Барахоєва. Під час нетривалої розмови чеченський парламентар передав йому запрошення від імені Рамзана Кадирова прибути в Чечню на шаріатський суд за висловлені на мітингу образи. Але поважний старець у делікатній формі проігнорував запрошення керівника сусідньої республіки.

Зрозуміло, що такі гласні заходи у поєднанні з «підкилимними» діями представників Кремля були спрямовані на те, щоб зірвати чи, принаймні, вплинути на рішення Надзвичайного з’їзду представників тейпів інгуського народу і першого Всесвітнього конгресу інгушів.

Утім, поставленої мети федеральний центр досяг лише частково. 27 жовтня у Назрані Надзвичайний з’їзд представників інгуських тейпів розпочав свою роботу. Участь у ньому взяли 830 делегатів, які представляли 283 інгуські родини. У залежності від чисельності родин, квота складала від 3 до 6 чоловік. З’їзд обрав делегатів на Всесвітній конгрес інгушів і прийняв резолюцію, в якій містились вимоги негайно денонсувати нелегітимну угоду від 26 вересня 2018 року; висловлювалась недовіра до діяльності Юнус-Бека Євкурова на посаді Глави Республіки Інгушетія; сформульовано звернення до Президента РФ В.В.Путіна щодо забезпечення конституційних прав інгуського народу і прямої участі виборців республіки у виборах Глави і депутатів парламенту Республіки Інгушетія; вимагалось від Народних Зборів Республіки Інгушетія негайно прийняти закон про змішану систему виборів депутатів парламенту (у рівнозначній мірі за пропорційною і мажоритарною системою).

За такої підтримки старійшин, Конституційний Суд Республіки Інгушетія 30 жовтня визнав незаконною угоду про кордони з Чечнею, вказавши, що документ, підписаний 26 вересня без затвердження на референдумі в Інгушетії, «не породжує правових наслідків для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, організацій і громадян в Республіці Інгушетія».

Характерно, що це рішення з’явилося на сайті Конституційного суду Інгушетії безпосередньо у день відкриття у Назрані першого Всесвітнього конгресу інгуського народу. За повідомленнями ЗМІ участь у ньому взяли від 700 до 1000 делегатів з Інгушетії, 15 регіонів Росії, з країн СНД і Євросоюзу, у тому числі Франції, Німеччини і Бельгії. Президію конгресу очолили глава громадської організації «Союз тейпів Інгушетії» Мальсат Ужахов, колишній керівник МВС республіки Ахмед Погоров, які є визнаними лідерами протестів у Магасі, а також перший президент Інгушетії Руслан Аушев. Про участь у роботі конгресу чинного президента Юнус-Бека Євкурова у ЗМІ не повідомляється, хоча організатори й запрошували його на цей форум. Скоріш за все, він не наважився бути присутнім на опозиційно настроєному конгресі, хоча напередодні заявляв про своє лояльне ставлення до ідеї його проведення: «Якщо захід проводиться з дотриманням законодавчих норм, будь ласка. Більш того, я дав доручення забезпечити там безпеку і всі умови для людей». Між тим, неформальні контакти і консультації з делегатами конгресу у Юнус-Бека Євкурова, очевидно, мали місце. Відбувались вони під час заходів, приурочених до Дня пам’яті жертв політичних репресій і 26-ї річниці осетино-інгушського конфлікту 1992 року, які також проходили у Назрані 30 жовтня за участі близько 7 тисяч чоловік.

У цей день інгуші всього світу вшановують пам’ять жертв бойових дій між інгушами й осетинами у Пригородньому районі Північної Осетії, які почалися у ніч з 30 на 31 жовтня 1992 року. Тоді для припинення зіткнень на міжнаціональному ґрунті в зону конфлікту були введені федеральні війська. Такими, хто пропав без вісти, вважаються 192 чоловіки інгуської національності, 406 числяться вбитими. Близько 70 тисяч інгушів, які мешкали у Пригородньому районі і Владикавказі, були змушені залишити свої домівки і шукати притулок на території Інгушетії. Водночас, пам’ятні заходи не завадили делегатам Всесвітнього конгресу інгушів прийняти резолюцію з вимогами, аналогічними тим, що були сформульовані напередодні учасниками Надзвичайного з’їзду представників інгуських тейпів – денонсація угоди з Чечнею, відставка президента Євкурова, реформування виборчої системи.

Утім, напередодні конгресу владі вдалося якщо не розколоти, то внести розбрат у єдність лідерів опозиції, змусивши їх припинити, чи хоча б призупинити вуличні акції протесту.

Так, співголовам організації «Мехк Кхел» («Суд країни»), яка у вайнахських народів вважається вищим законорадчим органом, покликаним вирішувати найбільш важливі питання, Сараджину Султигову, Мусі Албогачієву та іншим радикально настроєним лідерам протестів, через бюрократичні перепони не вдалося взяти участь у роботі Всесвітнього конгресу інгушів. За їх відсутності, задовольнившись рішенням Конституційного суду і, посилаючись на проведення у ці дні траурних заходів до Дня пам’яті жертв політичних репресій, конгрес висловився проти проведення триденного мітингу у Магасі 31 жовтня – 2 листопада. «Зараз потрібно переходити на інші форми опору. Рішення Конституційного суду щодо незаконності Угоди про передачу Чечні вже є, тепер потрібно його реалізувати, проводити юридичну роботу. У мітингах зараз немає особливого сенсу, оскільки Конституційний суд на нашому боці», – прокоментував рішення конгресу один з його учасників Барах Чемурзієв.

Інформація про це відразу ж з’явилася на сайті уряду Інгушетії: «Було прийнято рішення, що триденний мітинг, узгоджений з керівництвом республіки, проводити немає необхідності. Оскільки узгоджений термін заходу співпадає з трагічною датою, організатори мітингу вирішили присвятити його, у тому числі, подіям осені 1992 року». Між тим, 31 жовтня близько тисячі інгушів усе ж таки вийшли на мітинг у Магасі. У своїх виступах лідери «Мехк Кхел» різко засудили рішення конгресу щодо припинення мітингу. На їх переконання воно є передчасним і повністю позбавляє сенсу два тижні протесту інгуського народу. Деякі з учасників акції запідозрили навіть, що влада Інгушетії не випадково надавала усіляке сприяння організаторам проведення Всесвітнього конгресу інгушів, аби пом’якшити рішення Надзвичайного з’їзду представників інгуських тейпів.

Але, попри їхні обурення, близько 13-30 практично усі учасники акції у Магасі залишили площу.

Висновки

1. Перенесення в юридичну площину чечено-інгуського конфлікту разом із пошуком шляхів вирішення суперечок всередині інгуського суспільства є безперечним успіхом Кремля.

2. Рішення Конституційного суду Інгушетії не варто вважати звитяжною перемогою протестувальників. Звичайно, воно створює дискомфорт для подальшої діяльності президента Юнус-Бека Євкурова. Але він, безумовно, правий, вважаючи, що це рішення не відміняє схваленої парламентом Республіки Інгушетія чечено-інгуської угоди. Щоб затягнути вирішення конфлікту до «кращих часів» цілком логічним кроком є його намір звернутися до Конституційного суду РФ з прохання перевірити Угоду на відповідність російському законодавству. Натомість, опозиція наполягає на розгляді рішення Конституційного суду Інгушетії у Народних зборах республіки. Так чи інакше, допоки юридичне рішення не вступить у законну силу, в руках у влади залишатиметься важливий аргумент для заборони будь-яких акцій протесту.

3. Скоріш за все, президент Інгушетії Юнус-Бек Євкуров буде ігнорувати рішення Конституційного суду республіки щодо незаконності угоди з Чечнею. На підготовку до цього вказує проведення 27 жовтня адміністрацією Глави Республіки Інгушетії семінару-наради органів місцевого самоврядування, на яку були запрошені керівники муніципальних утворень міст, районів і сільських поселень, їх заступники і керуючі справами. З п’яти тем, що обговорювались на семінар-нараді, три безпосередньо стосувались розгляду чечено-інгуської угоди про кордони: про відповідність муніципальних правових актів статутам муніципальних утворень органів місцевого самоврядування; про порядок взаємодії органів місцевого самоврядування Інгушетії з Управлінням Держреєстру по Республіці Інгушетія при здійсненні земельного контролю; про питання організації заходів з проведення комплексних кадастрових робіт.

4. Між тим, немає підстав вважати конфлікт вичерпаним, оскільки жодна з початкових цілей протестувальників у Магасі не досягнута.

5. Президенту РФ Володимиру Путіну вкотре вдалося продемонструвати, що він ні за яких обставин не буде вирішувати будь-які складні питання під тиском протестів своїх співвітчизників. Водночас, Москва все більше втягуватиметься у вирішення суперечок між суб’єктами федерації. При цьому, Кремль буде змушений відстоювати позицію Рамзана Кадирова, що викликатиме різке невдоволення інгушів.

Борис Дніпров

Вважається, що краще за письменника М.Є.Салтикова-Щедріна суть ментальності російської нації передати ще нікому не вдалось: «Якщо я засну і проснусь через сто років і мене запитають, що зараз відбувається в Росії, я відповім: п’ють і крадуть». І справді, саме за цими характерними рисами національний характер середньостатистичного росіянина відрізняється від європейця. Очевидно, даються взнаки тяжкі періоди понад 200-літнього Золотоординського ярма і кріпацтва, яке панувало у Московії протягом ХV – ХIХ століть. Але, попри суттєві відмінності, росіяни схожі з європейцями у ставленні до знахабнілої влади і готовності чинити активний опір посяганням на фундаментальні права і свободи, що погіршують їхні соціально-економічний стан.

Рекордно низький за останні п’ять років рівень довіри громадян Російської Федерації до свого Президента (близько 49%) засвідчив реальну небезпеку існуванню міфу про «справедливого і доброго російського царя Путіна». А невдоволення опитаних фондом «Громадська думка» респондентів (54%) діями влади окреслила перспективу переростання стихійних вуличних акцій на масштабний протестний рух. І це попри те, що наприкінці вересня 2018 року світові ціни на нафту еталонної марки Brent зросли до 80,60 доларів США за барель й досягли максимуму з листопада 2014 року.

Експерти переконані, що падіння рейтингу Володимира Путіна і влади в цілому, а також хвиля публічних акцій, які прокотилися Росією у вересні 2018 року, спричинені введенням у дію підтриманої Президентом РФ пенсійної реформи, а також зростанням цін на бензин і підвищенням ПДВ. Щойно ці заходи боляче вдарили по гаманцю пересічних росіян, вони відразу ж забули, як Володимир Путін, їм на радість, «повертав Крим», захищав «РуSSкий мир» від жидо-бандерівської хунти в Україні, невтомно боровся з міжнародним тероризмом у Сирії, принижував Ангелу Меркель хронічними спізненнями на переговори і вульгарними анекдотами, глузував з Дональда Трампа на прес-конференції, відкривав Чемпіонат світу по футболу 2018 року тощо.

Російська влада виявилась неготовою протидіяти протестам. «Перманентні арешти» лідера опозиції Олексія Навального, зростання числа судових вироків за екстремізм в Інтернеті, масоване застосування російською владою інших репресивних заходів вказує на відсутність у Кремля бодай би якихось інших аргументів у протистоянні з вулицею. Нещодавній програш пропрезидентської партії «Единая Россия» на виборах губернаторів чотирьох федеральних округів підтверджує цей висновок.

Тож не випадково для «вдосконалення правової бази боротьби з політичним екстремізмом» у Державній Думі РФ знову заговорили про необхідність розробки й прийняття Закону РФ «Про захист честі й гідності Президента РФ». Слід зазначити, що вперше ідея прийняття такого закону оволоділа умами декого з депутатів Держдуми РФ 2015 року, коли на стадіонах і майданах України, а також у соціальних мережах повсюдно лунала популярна українська народна пісня «Путін – х@йло». Але тоді ця ініціатива підтримки не отримала. Потім у березні 2016 року депутат нижньої палати російського парламенту від ЛДПР Роман Худяков, збуджений від переглянутих в YouTube відеосюжетів, вдруге запропонував доповнити Кримінальний Кодекс РФ статтею, яка б передбачала відповідальність за образу Президента РФ у вигляді позбавлення волі терміном від трьох до шести років. Утім, навіть незважаючи на те, що у лютому 2017 року його підлабузницьку пропозицію підтримав Голова Державної Думи РФ В’ячеслав Володін, вона знову не потрапила на розгляд сесійної зали російського парламенту.

Очевидно, хазяї однієї з «кремлівських башт», прогнозуючи негативні наслідки прийняття такого рішення, виходили з того, що неможливо й небезпечно для іміджу Президента РФ захищати в судах непритаманні його суперечливій особі чесноти. Бо гострий дефіцит у Володимира Путіна «чесності» й «гідності» без особливих зусиль доведуть охочі до сенсаційних процесів захисники потенційних жертв обвинувачень влади у посяганні на авторитет Президента РФ. Занадто вже багато у поведінці й публічних заявах Володимира Путіна було прикладів віроломства, брехливості, непорядності.

Як казав відомий американський актор і письменник Вуді Аллен: «Порядність і чесність – занадто дорогі подарунки. І не варто їх чекати від дешевих людей».

Крім цього, дискусія на цю тему взагалі може призвести до суттєвих іміджевих втрат. Як відомо, над проблемою співвідношення моралі й політики тисячоліттями працювали кращі мислителі людства. Найбільш чітко сформулював її середньовічний італійський філософ Нікколо Макіавеллі у своїй відомій роботі «Державець». Він заперечував серйозну роль моралі у політиці, фактично виправдовуючи аморальну політику. Для Н.Макіавеллі інтереси держави є вищою політичною цінністю, перед якою інші цінності, у тому числі окремої людини, є другорядними. Для користі справи і в інтересах держави правитель повинен органічно поєднувати у собі хитрість і силу, бути одночасно лисицею і левом. Він може не зберігати вірність своєму слову, застосовувати лукавство і хитрість, використовувати всі засоби, які здатні зміцнити державу. Квінтесенцією його теорії стала фраза – «мета виправдовує засоби». Отже, політика, яку проводить сучасний Кремль має всі підстави вважатися класичним проявом середньовічного «макіавеллізму», де немає місця таким категоріям як «честь» і «гідність». Але ж за вікном ХХІ століття.

Чи наважиться Кремль дати правоохоронним органам Росії ще один додатковий батіг для боротьби з опозицією, покаже час. Хоча, складається враження, що телевізійні картинки побиття жінок і дітей бійцями Росгвардії у поєднанні з божевільним публічним дебютом їхнього командувача – «дуелянта» Віктора Золотова, стримав тверезомислячих російських чиновників від прийняття рефлекторних рішень.

Вочевидь, там усвідомлюють ризики й загрози, про які говорив уродженець українського Харкова Ігор Губерман:

Борис Дніпров