Категорія: АНАЛІТИКА

Нині про ті знакові події п’ятдесятирічної давності мало хто й пам’ятає. Хіба що самі чехи і словаки традиційно щороку згадують як у ніч із 20 на 21 серпня 1968 року за вказівкою з Кремля до Чехословаччини увійшли війська Варшавського договору для придушення процесів демократизації. Тоді лише кілька годин знадобилося радянським танкам і бронетранспортерам із десантниками на борту, щоб дістатися Праги і оточити урядові будівлі.

Сьогодні неупереджений аналіз тих подій дає змогу зазирнути у потойбіччя витоків гібридних воєн, зрозуміти суть нинішньої російської агресивної політики, імперських амбіцій і кремлівської пропаганди, причини зазіхань на суверенітет і територіальну цілісність Грузії й України, заяв про загрозу російським інтересам в інших куточках світу.

Що ж відбулося тоді у дружній і братній Радянському Союзові Чехословаччині і чому після тих подій чехи й словаки упродовж десятиліть здебільшого приховано, але нерідко й відкрито ставилися до радянських громадян як до окупантів і цей негатив перенесли вже на російських громадян?

У середині 1960-х в Чехословаччині почався рух за проведення економічних та суспільних реформ і дотримання свободи слова. У січні 1968 році Александр Дубчек був одностайно обраний першим секретарем комуністичної партії Чехословаччини і у квітні запропонував радикальну програму реформ.

Вона передбачала демократичні вибори, більшу автономію Словаччині, свободу слова і віросповідань, відміну цензури преси, зняття обмежень на поїздки за кордон, зміни в системі управління і функціонування промисловості й сільського господарства. Громадяни радо зустріли такі новації, що одразу відобразилось в активізації суспільного і культурного життя, а ці події дістали назву «Празької весни».

Водночас лідери Радянського Союзу побачили в чехословацьких подіях загрозу падіння комуністичного режиму в самій Чехословаччині і поганий приклад для інших соціалістичних країн. У Москві при оцінюванні наслідків тих чи інших реформ і новаторства для побудови розвиненого соціалізму домінувало імперське мислення. Все прораховувалося з позиції співвідношення сил і конфронтації у світі, а також наслідків для радянської гегемонії.

Леонід Брежнєв та інші кремлівські керівники намагалися натиснути на Дубчека, проводили з ним офіційні й неофіційні зустрічі, переконували відмовитися від наміченого курсу, та все марно. І тоді в умовах суворої конспірації стали готуватися до введення військ на територію Чехословаччини, щоб силою зброї змусити залишитися у комуністичному таборі.

Спершу активізували на території ЧРСР діяльність резидентури Комітету державної безпеки СРСР. Було розширено представництво КДБ, тіснішими стали контакти з керівниками чеських спецслужб, більшість з яких дотримувалися прорадянської позиції. Тут особливих проблем не було. Співробітники КДБ почувалися в Чехословаччині на правах «старшого брата», мали доступ до широкого масиву інформації і вказували, що і як треба робити. Вони стежили за кожним кроком чехословацьких лідерів, прослуховували їхні розмови, вербували агентуру в їхньому оточенні.

Чи не вперше за часів «холодної війни» до Чехословаччини направили радянських розвідників-нелегалів під виглядом іноземних туристів або бізнесменів. Вони збирали інформацію про настрої у суспільстві, намагалися встановлювати контакти з антисоціалістичними елементами і навіть залучалися до поширення листівок проти нової влади.

Радянські спецслужби були причетні і до закладання тайників зі зброєю, які потім демонстрували як свідчення підготовки збройного заколоту опозиційних сил. Інформація, яка надходила каналами КДБ і доповідалася керівникам СРСР, була спрямована на те, щоб підштовхнути їх до рішучіших дій. Так, підлеглі голови КДБ Юрія Андропова доповідали про виявлені склади зі зброєю, нібито таємно доставленої з ФРН. Насправді ж ця зброя належала народній міліції Чехословаччини. Повідомляли про підпільні радіостанції, надані країнами Заходу. При цьому самі добре знали, що це радіостанції, офіційно призначені на випадок можливої війни.

Згодом у східнонімецькій пресі з’явилася публікація про те, що поблизу Праги помічено вісім американських танків. Як з’ясувалося, американці знімали фільм про події Другої світової війни. Танки були звичайними муляжами. А інформацію в пресу передали радянські спецслужби, при цьому навіть не попередивши про це колег із дружньої розвідки Німецької демократичної республіки.

Історія з уявними американськими танками – це лише один приклад роботи тодішньої служби «А» (активних заходів) Першого головного управління КДБ СРСР. На її рахунку ще був сфабрикований план ідеологічних диверсій у Чехословаччині, нібито розроблений США. Цей план опублікувала газета «Правда». Все робилося для того, щоб показати світовій спільноті: події у ЧРСР відбуваються за сценарієм західних спецслужб і війська НАТО вже готові увійти на територію країни.

У середині липня 1968 року до чехословацької поліції надійшов анонімний дзвінок про нову схованку зі зброєю. На зазначеному місці знайшли п’ять ящиків з американськими автоматами часів Другої світової війни. У радянській пресі одразу ж з’явилася публікація про те, що США постачають контрреволюціонерам зброю. Згодом чехословацька міліція з’ясувала, що зброя зберігалася на складах Групи радянських війсь у Німеччині і, вочевидь, потрапила на територію ЧРСР внаслідок спецоперації КДБ і східнонімецького МДБ. Та це вже нікого не цікавило. Маховик був запущений.

Чи не нагадує усе це щось із сьогоднішніх подій?

Після того у Чехословаччини були проведені штабні навчання військ Варшавського договору. На територію країни ввели 27 тисяч солдат і офіцерів. А після завершення навчань їх не поспішали виводити. Це була своєрідна репетиція перед масштабним вторгненням. У ніч з 20 на 21 серпня 1968 року приблизно 200 000 військ і 5 000 танків країн Організації Варшавського договору (СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії, Німецької Демократичної Республіки), крім Румунії, увійшли на територію Чехословаччини для придушення «Празької весни».

Чехословацькі громадяни намагалися демонстраціями, мітингами та іншими мирними способами протестували проти інтервенції, але були безсилі проти радянських танків. Вони намагалися прибирати вказівні знаки населених пунктів, щоб заплутати радянських солдат, кидали в танки каміння і квіткові горщики, а на стінах будинків великими літерами писали красномовні фрази: «Батько – визволитель. Син – окупант».

Солдати та офіцери не могли зрозуміти, чому «миролюбна акція» країн Варшавського договору викликала таку негативну реакцію місцевого населення. Замполіти наполегливо втокмачували їм в голови, що війська НАТО загрожують захопити Чехословаччину і скинути народну владу, їхня ж місія – зашкодити цьому і захистити завоювання соціалізму.

Тієї ж ночі радянські танки і бронетранспортери увійшли до Праги, оточили будинок ЦК. До нього увірвалися десантники, знайшли кабінет Александра Дубчека, перерізали всі телефонні дроти і стали складати списки присутніх. Потім Дубчека і ще кількох активних прихильників реформ під посиленою охороною вивезли на територію СРСР і тимчасово розмістили у горах під Ужгородом на спецдачах під пильним наглядом співробітників КДБ і міліції. Невдовзі їх доправили літаком у Москву, де під шаленим тиском вимагали підписати всі документи, які склали у кремлівських кабінетах, і йти у відставку. Після того, як ці плани здійснилися, на місце непоступливого Александра Дубчека Москва поставила слухняного Густава Гусака. Він одразу провів масову чистку, найперше, серед інтелігенції і студентів. З вільнодумством було майже покінчено. З компартії виключили півмільйона осіб, яких разом з членами сімей, по суті, на два десятки років викреслили з активного життя у країні.

Звісно, протести ще тривали, але вже не так масово. У 1969 році в Празі студенти Ян Палах і Ян Заїц з інтервалом у місяць зробили самоспалення на знак протесту проти введення радянських військ. Розчаровані новою політикою люди емігрували на Захід, в основному висококваліфіковані фахівці. У країні запанувала атмосфера розчарування. А радянських громадян, яких після Другої світової війни називали не інакше як визволителями, стали більше асоціювати з окупантами.

У Радянському Союзі проти введення радянських військ до Чехословаччини протестували по-різному. Деякі журналісти центральних газет відмовлялися писати те, що їм диктували редактори, і змушені були звільнятися. Та це були поодинокі випадки. На Красній Площі у Москві представники інтелігенції 25 серпня 1968 року провели нечисленну демонстрацію в підтримку незалежності Чехословаччини. Вони розгорнули плакати з гаслами «Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!», «Ганьба окупантам!», «Руки геть від ЧССР!», «За вашу і нашу свободу!», «Свободу Дубчеку!». Демонстрацію розігнали, гасла кваліфікували як наклепницькі, а демонстрантів засудили до різних термінів позбавлення волі.

Набагато активнішими були протестні настрої в українському суспільстві. Їхній пік припав на кінець серпня 1968 року. Сильний тиск офіційної радянської пропаганди, жорстка політична цензура не змогли перекрити всі канали, якими об’єктивна інформація про події в Чехословаччині надходила до українських громадян. Спільний кордон, родинні і дружні контакти давали змогу отримувати достовірну інформацію.

Від 21 серпня до 7 вересня республіканські органи КДБ зафіксували 1182 випадки негативної реакції жителів України на втручання СРСР у внутрішні справи ЧССР. Надійшло 23 сигнали про розповсюдження в республіці листівок та прокламацій, у яких засуджувалася політика Кремля супроти західного сусіда. Про це йдеться у одному з номерів науково-документального видання «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ». У ньому опубліковано документи КДБ Української РСР, які проливають світло на реакцію громадян України на події в ЧРСР. У документах зазначається, що протести проти окупації ЧРСР зафіксовано не лише в західних областях України, а й у Чернігові, Черкаській, Кіровоградській, Харківській, Донецькій, Одеській областях тощо. У доповідній записці республіканського КДБ до ЦК КПУ від 4 березня 1969 року мовилося про «ідеологічні збочення» в Спілці письменників України, «тенденційне ставлення низки членів СПУ до подій у Чехословаччині».

Додалося роботи особливим відділам у військах. Далеко не всі солдати й офіцери, які брали участь у подіях у Чехословаччині, схвально відгукувалися про радянське партійне керівництво, що послало їх наводити лад у іншій країні. У листах, що надходили з військових містечок у ЧРСР на батьківщину, також не все описувалося так оптимістично, як про це повідомляла радянська пропаганда. Тоді усіма каналами радіо і телевізійного мовлення, інформагентств і преси в один голос звучали чітко виписані у кремлівських кабінетах тези про «братерську допомогу чехословацькому народові в захисті завоювань соціалізму». Було також пущено в обіг апробовану тезу про одностайну підтримку народами Радянського Союзу, у тому числі українським, зовнішньополітичного курсу СРСР.

Відтоді пройшло 50 років. Змінився світ, погляди людей на історію і сьогодення. Але не скрізь і не в усіх. Російське керівництво нагадує тих минулих радянських кремлівських керманичів, які не хотіли бачити реального стану справ і всіма силами намагалися зберегти своє владарювання і вибудуваний тоталітарний режим.

Історія нічому їх не вчить. Жодних уроків з тогочасних подій, вочевидь, ніхто не виніс. А варто б пам’ятати, що «Празька весна» не минула безслідно. Вона дала поштовх подальшому розвиткові опозиційного руху, зародженню вже на новому етапі історії ідей антитоталітарних масових рухів і революцій, які призвели наприкінці 1980-х років до зміни суспільного устрою в колишніх соціалістичних країнах.

У Російській Федерації нині про ті події намагаються не згадувати, щоб ні в кого не виникло бажання робити якісь порівняння із введенням російських військ у Грузію в серпні 2008 року, коли проводилась операція під назвою «прінуждєніє к міру», і тим більше з подіями в Криму і на Донбасі.
Байдужість до таких історичних подій і уявне безпам’ятство яскраво характеризують ставлення росіян до свого минулого. Водночас такий прояв амнезії виник не сам по собі, а внаслідок дії добре відлагодженого механізму впливу на масову свідомість. Заклики, спрямовані на те, щоб не ворушити минуле, забути про злочини радянського періоду, уже давно взяли на озброєння провідні російські пропагандисти. Саме ці установки стали однією із важливих складових путінського авторитаризму.

Як наслідок, режиму починають пробачати всі злочини в минулому і вседозволеність нині. Понад те, небажання у Росії згадувати про ті події, на відміну від усього цивілізованого світу, не є випадковим. Такий ефект є головним досягненням тоталітарної системи інформації і пропаганди, яка не просто замовчує, дезінформує, бреше і дискредитує події та їх учасників, а, що важливіше, девальвує ті цінності, якими керувалися учасники руху за реформи, світле подає як чорне. Тим самим у головах росіян знищується сама думка про можливість змін, віра в те, що можливе інше життя, інший суспільний лад, інші цінності.

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб

“Хто не в країні – дивіться за нами у трансляції. А хто у країні – ті вже з нами”, – цими словами закликали румуни на черговий мітинг протесту в Бухаресті, що відбувся минулої п’ятниці. Неспокійно у Румунії й до сьогодні, і насамперед – через незрозумілу політику уряду щодо боротьби з корупцією. Це настільки близько для України зараз, що румунський «Майдан» не могли не проаналізувати провідні політичні сили України. Разом з тим в світі продовжують нагнітати ситуацію і з приводу чергового напруження відносин між США та РФ. Наскільки всі ці геополітичні справи мають вплив на Україну, нещодавно на одному з телеканалів прокоментував лідер партії «Соціалісти», Міністр закордонних справ України у 2012-2014 роках Леонід Кожара.

– Пане Леоніде, просимо Вас прокоментувати, наскільки серйозним є те, що ми бачимо сьогодні в Румунії, враховуючи, що все ж таки це країна-сусідка і нам варто за цим спостерігати і чого від цього очікувати?
– Передусім варто нагадати, що Румунія, так само як і Україна, входить в передвиборний період. Останні парламентські вибори, які відбулися в цій країні ще в 2015 році, принесли перемогу соціал-демократами, і в тому, що сьогодні відбувається, я думаю, присутні великі геополітичні елементи якраз напередодні виборів.

– Якщо це геополітичні елементи, то які гравці мають причетність до подій?
– Політична карта Румунії така ж строката, як і в Україні. В країні існує дуже багато партій, але останніми десятиліттями переважно дві партії ділять між собою владу. Все це відбувається на тлі того, що Румунія, яка дуже швидко набирала і економічну, і політичну вагу після вступу в Європейський Союз, сьогодні трошки загальмувала в своєму розвитку. Та й загальна Європейська економічна криза також позначається на Румунії. Але також варто сказати, що населення Румунії завжди було дуже чутливим до посягань на їхню свободу, ще з часів знищення режиму Чаушеску. Що стосується каталізатора подій на площі Вікторії, то власне напруження в суспільстві виникло після того, як нинішня влада в Румунії спробувала обмежити права антикорупційних органів Румунії, а також реформувати судову систему і тим самим трошки відійти від тих принципів, за якими Румунія жила останні десятиліття. Тим не менш, враховуючи близькість проведення чергових виборів, можна прогнозувати, що ніяких карколомних змін в країні не відбудеться.

– Тобто влада не піде на вимоги протестувальників?
– Я не знаю, як в Румунії, але, наприклад, за законодавством України позачергові вибори не проводяться, якщо до чергових виборів залишилось менше року. Можливо, і в Румунії так. Але зрозуміло, що сьогодні по нинішній владі в Румунії завдано удару і з боку опозиції, і з боку румунської громадськості в цілому.

– Часто-густо полюбляють бачити все ж таки зовнішній слід за подібними протестами. Пам’ятаємо, що й стосовно Майдану в Україні висловлювались різні думки. І у Вірменії. Зараз Румунія вирішує суто внутрішні проблеми, або хтось може ззовні підігрівати ситуацію?
– Напевне, що в Румунії сьогодні присутні і той, і інший чинники. Є внутрішні проблеми, я вже казав, що загальмувався в цілому розвиток Румунії. А до речі, розвиток був дуже стрімкий – валовий продукт у Румунії уже набагато більше ніж в Україні, хоча ще років 20 тому назад це була одна із найбідніших країн Європи. Але оскільки сьогодні економіка Європейського Союзу перебуває не в кращому стані, її ринки звужуються, то це означає, що Румунія, яка виробляє сьогодні достатньо продукції на експорт і передусім ЄС, вже також потерпає економічно. Це і є зовнішній слід.

– Давайте, звісно, будемо спостерігати і далі за ситуацією в Румунії, проте хотілося б проаналізувати й інші теми. Зокрема, вже відомо, що Північна Корея відхилила всі пропозиції США щодо ядерного роззброєння. Ваші думки?
– Справа в тому, що глобально сьогодні мова йде про життєздатність договору СНО – це така українська абревіатура “обмеження стратегічних наступальних озброєнь” (англ. Strategic Arms Reduction Treaty, Start). Наразі мова йде вже про 3-й договір, а перший укладався ще за часів існування Радянського Союзу. Ці договори внесли дуже великий вклад в світову систему роззброєння і передбачають не лише якісь арифметичні скорочення, проте передусім створюють цілісну систему контролю за стратегічними ракетами. Тим не менш ми бачимо, що кожна зі сторін цього договору не виконує свої зобов’язання в повному обсязі. Сьогодні у світі спостерігається величезний дефіцит довіри. Бо коли інші сторони бачать, як Сполучені Штати Америки та Росія не виконують взятих на себе зобов’язань, то чому Північна Корея має йти на якісь поступки і тим більше, коли вона бачить, як США в односторонньому порядку скасовують Іранську ядерну угоду. Якщо ж повернути всі ці події у нормальне русло системи міжнародного права, то тоді геополітичні гравці зможуть знову вірити одне одному.

– Давайте далі говорити про власне відносини Америки і Росії. Отже, у США й надалі мають за мету провадити жорсткі санкції проти Росії. Принаймні, про це вже заявив колишній заступник директора ЦРУ. Тож, пане Леоніде, як ви вважаєте, наскільки потужними можуть бути ці санкції, і все ж таки, чого тут більше – наміру дійсно змусити Москву змінити свою поведінку на міжнародній арені або внутрішньополітичних розборок в самих Сполучених Штатах Америки напередодні виборів до конгресу?
– На жаль, ситуація американо-російських відносин дуже сильно позначається і на Україні. Сьогодні всі експерти єдині в думці в тому, що Україна – це інструмент в різних геополітичних іграх між Росією та Сполученими Штатами. Те, що сьогодні в Америці буквально іде змагання, хто більше не-російський, і ми бачимо, що якраз Президент Д.Трамп і конгрес це змагання підтримують. І дуже важко зрозуміти, хто виграє від такої ситуації, бо американська політика залишається дуже невизначеною. Причому непередбачувана вона не тільки для України, яка сьогодні є об’єктом міжнародної політики, а не суб’єктом, але і для «великих» країн. Ви бачите, посилюються торговельні війни Сполучених Штатів з Євросоюзом, що не йде на користь ані тим, ані іншим. Сьогодні не зрозуміло абсолютно політика Сполучених Штатів стосовно системи ВТО (Всесвітньої торгової організації), тому що США спонтанно накладають імпортні тарифи і квоти, як наприклад нещодавно були запроваджені двадцяти п’яти процентні надбавки на імпортне мито для Китаю.

Читайте також: Олексій Фазекош: Хочемо жити у європейській державі, то найперше маємо здолати корупцію

– Здається, й проти свого союзника – Туреччини – США теж ввели подібні санкції?
– Так, принаймні, ми чуємо відповідні заяви і з боку Туреччини. Нещодавно Ердоган в такій дуже агресивній манері сказав, що Туреччина буде шукати інших союзників, якщо нинішній стан відносин зі США буде зберігатися. Отже, вся ця непевна внутрішньополітична ситуація в США віддзеркалюється у її міжнародних діях. Можу припустити, що запровадження ще якихось додаткових санкцій проти Росії позначиться і на Україні, тому що будучи об’єктом цієї геополітичної гри, ми також втягнемось у війну якихось санкцій.

– В якому саме контексті Україна зможе це відчути?
– Я мав на увазі, що якщо два головних геополітичних гравця, які впливають на Україну, ідуть на загострення між собою відносин, то зрозуміло, що ситуація навколо України також стане гарячіше. Але я хотів ще акцентувати на такому. Мені здається, що бажання в деяких наших експертів-політиків, щоби якось ситуація навколо Росії погіршилася через санкції зі США, зовсім невірно співвідносяться з фактами, а тому ці експерти приходять не завжди до правильних висновків. Якщо ми проаналізуємо зовнішню політику і зовнішню торгівлю Росії, то ми побачимо що Америка і Росія насправді є зовсім невеликими торговельними партнерами. Оскільки зовнішній товарообіг Росії в 10 разів менше зі США, аніж з Європейським Союзом. Тому будь-які економічні санкції США проти Росії ніколи не матимуть того ефекту, як звучить в деяких прогнозах наших фахівців. А ЄС зі своїми санкціями, зараз навпаки дуже вибірковий.
Єдиний негативний ефект, який може позначитися для глобальної політики, це те, що фактично сьогодні США штовхають Росію в руки Китаю. Натомість китайська економіка, яка є №1 в світі, може задовільнити інтереси будь-якої держави і в питаннях експорту, і в питаннях імпорту. Тому з точки зору геополітики, те що сьогодні Захід своїми руками відштовхує Росію в бік Китаю, може мати негативні наслідки для всіх – і Сполучених Штатів, і Європейського Союзу. Не кажучи вже про Україну.

– Ви кажете, що Захід штовхає… Але чи монолітний зараз Захід, тому що Європейський союз та Сполучені Штати Америки також мають певні точки конфлікту і незгоди щодо американської політики, зокрема і відносно Росії.
– Ви праві, сьогодні немає єдності в думках, особливо поміж європейських партнерів і Сполученими штатами. Я вже говорив про те, що мова сьогодні йде навіть про торговельні війни між Європейським Союзом і США. Дуже багато окремих членів ЄС, такі як Італія, Нідерланди, Франція, Іспанія (а це не маленькі країни), виступають сьогодні дуже різко за зняття санкцій щодо Росії, але при цьому режим санкцій підтримується в цілому. І я думаю, що цей режим не може бути відмінено, аж допоки всі Європейські країни домовляться щодо цього, і аж допоки не будуть виконані головні вимоги Європейського союзу щодо Росії, частина з яких стосується України.

– Якщо вже Україна не пішла на розрив дипломатичних стосунків з Росією, то невже на це підуть у США?
– Я погоджуюсь з думкою, що до цього не дійде, тому що тоді фактично весь світ буде поставлено під нові загрози і гонки озброєнь, і цілий ряд міжнародних договорів буде поставлений під сумнів, що також викличе неминучі протиріччя з Європейським Союзом. Тому я думаю, що всі подібні заяви на цю тему є політичною грою на нервах з обох сторін.

– Після виборів у Сполучених Штатах, якщо республіканці посилять свої позиції, чи варто очікувати зміни тональності з боку Вашингтону?
– Якщо республіканці збережуть за собою більшість в конгресі і обох палатах, то, зрозуміло, що це посилить позиції Трампа. Якраз такий результат і вплине на те, що Трамп більш активно стане реалізовувати свої передвиборчі обіцянки американському народу. Але сьогодні ви ж бачите, яка кампанія йде проти Трампа, і я думаю, що на це впливає також безпосередньо передвиборна ситуація, результати гонки якої ми вже невдовзі дізнаємося. Головне сьогодні те, що Трамп все-таки не втрачає своїх прихильників, а навпаки набуває – оскільки американська економіка вперше за багато років показує досить пристойний результат, збільшується кількість робочих місць. І я думаю, що це сприяє посиленню позицій і республіканців, і особисто президента Трампа.

– Стосовно вирішення питання Донбасу, часто звучить думка про введення миротворців, але глобально це питання неможливо вирішити без консенсусу, принаймні з боку Росії та Сполучених Штатів, тому що кожна з цих країн має право вето в Радбезі ООН…
– Тут є інше принципове питання. Мені дуже прикро, що нинішня влада України виступає за введення миротворців. З мого досвіду, де б не вводились міжнародні миротворці, це не призводило до вирішення конфліктів по суті, а навпаки ставало причиною його «заморожування». І нинішня українська влада, ставлячи так питання, свідомо йде на заморожування самого конфлікту. Я абсолютно переконаний, що такі конфлікти, які сьогодні відбувається в Україні на Сході, вирішуються лише шляхом безпосередніх переговорів і загальнонаціонального порозуміння.

– Дякуємо за ваші коментарі.

В аналітичній записці проаналізовано зміни, внесені у червні 2014 року до законодавства Російської Федерації у сфері громадянства, визначено коло проблем, з якими ймовірно стикатиметься Україна після повернення анексованого Криму під її юрисдикцію через впровадження країною-агресором зазначених змін. Запропоновано бачення щодо можливих шляхів усунення виявлених проблем шляхом внесення змін до законодавчих актів України, а також міжнародно-правових документів з питань громадянства.

Після анексії Російською Федерацією (далі – РФ) Криму та окупації окремих районів Донецької та Луганської областей (далі – ОРДЛО) питання громадянства поступово перетворилися на фактор негативного впливу на стан національної безпеки України. Країна-агресор намагається надзвичайно активно маніпулювати інститутом громадянства, використовуючи його як елемент гібридної війни проти України, заклавши «бомбу уповільненої дії», яка може вибухнути навіть через кілька років після остаточного повернення окупованих територій під юрисдикцію України.

Реалізуючи свою агресивну та деструктивну по відношенню до України політику, очільники країни-загарбника нехтують загальновизнаними принципами формування взаємовідносин у сфері громадянства. Маючи на меті дестабілізувати ситуацію в нашій державі на довгостроковий термін, офіційна Москва створює додаткові больові точки, намагаючись ще більше розпалити ворожнечу між українцями. На таке можуть вказувати матеріали Доповіді Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини щодо ситуації з правами людини в Україні 16 лютого – 15 травня 2017 року (далі – Доповідь). У Доповіді, зокрема, йдеться про те, що за даними Державної Служби статистики України, станом на 1 січня 2013 року в АРК та м. Севастополі проживало близько 2 мільйонів 350 тис. осіб. Після незаконно проведеного в Криму в березні 2014 року референдуму та подальшої анексії півострова окупаційна влада РФ приступила до примушування місцевих мешканців прийняти громадянство держави-окупанта, що є грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права.

Таким чином, громадяни України, які постійно проживали та були зареєстровані в АРК, автоматично визнані громадянами Росії. Це, у свою чергу, призвело до фактичного поширення множинного громадянства серед мешканців Криму.

Щоб надати своїм незаконним діям хоча б якийсь правовий вигляд, парламент РФ у червні 2014 року вніс низку змін до законодавства РФ у сфері громадянства (див. Додаток 1). Так, статтю 6 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» доповнено положеннями, відповідно до яких громадянин РФ, який має інше громадянство або будь-який інший документ, що підтверджує право на його постійне проживання в іноземній державі, зобов’язаний подати письмове повідомлення про такий факт в територіальний орган федерального органу виконавчої влади, уповноваженого на здійснення функцій з контролю та нагляду у сфері міграції, за місцем проживання протягом шістдесяти днів з дня одержання цим громадянином іншого громадянства чи одержання ним документа на право постійного проживання в іноземній державі.

За недодержання зазначених законодавчих приписів статтею 330-2 КК РФ встановлено кримінальну відповідальність (див. Додаток 2) та передбачено покарання у виді штрафу в розмірі до двохсот тисяч рублів або в розмірі заробітної плати чи іншого доходу засудженого за період до одного року або обов’язковими роботами на строк до чотирьохсот годин.

Крім того, в Кодекс РФ про адміністративні правопорушення введено нову статтю 19.8.3, яка передбачає відповідальність за порушення установленого порядку подачі повідомлення про наявність у громадянина РФ громадянства (підданства) іноземної держави або права на постійне проживання чи іншого документа, що підтверджує право на його постійне проживання в іноземній державі та накладення адміністративного стягнення у розмірі від 500 до 1000 руб.

Привертає увагу те, що країна-окупант не спромоглася забезпечити, щоб рішення стосовно набуття кримчанами громадянства РФ були добровільними та могли переглядатися в адміністративному чи судовому порядку відповідно до внутрішньодержавного права. Уникнути «автоматичного громадянства» можна було лише, особисто подавши заяву про бажання зберегти українське громадянство до 18 квітня 2014 р. в 4-х пунктах на всій території Криму, відстоявши загальну чергу з охочими отримати російський паспорт. З середини квітня 2014 р. в Криму було відкрито ще декілька таких пунктів (при цьому, за даними ФМС РФ, пунктів прийому документів на отримання паспорта РФ налічувалося біля 250). Термін подавання таких заяв фактично тривав близько двох тижнів. Всього вказаною можливістю, за даними глави регіонального управління ФМС РФ в Криму, скористалися 3500 осіб. При цьому, зафіксовано випадки, коли бажаючі подати заяву зберегти українське громадянство не встигли зробити це через неналежне забезпечення РФ можливості реалізації такого права. Крім того, це не змогли зробити особи, що знаходилися за кордоном, хворі, люди похилого віку і т. п.

Слід звернути увагу на те, що після подання такої відмови громадяни України фактично отримали статус іноземців, що може мати наслідком обмеження терміну їх перебування в Криму, вислання або заборону в’їзду.

Видається доцільним зауважити, що, починаючи з 1991 року, російське законодавство про громадянство ніколи раніше не передбачало обов’язку громадян
РФ повідомляти про наявність у них громадянства іншої держави чи права на постійне проживання в іншій державі. Громадяни РФ були зобов’язані повідомляти про таке лише в окремих визначених законодавством випадках, наприклад при подачі заяви про видачу паспорту для виїзду за кордон, або коли вони брали участь у виборах на заміщення певних посад тощо.

Такі зміни у законодавстві РФ, що регулює правовідносини у сфері громадянства, повинні були б мати відповідне обґрунтування. Однак, у тексті вказаного Закону такі підстави відсутні, тож довелося ознайомитися з пояснювальною запискою до законопроекту, яка відповідно до пункту 1 статті 105 Регламенту Державної Думи Федеральних Зборів РФ, затвердженого постановою Державної Думи від 22.01.1998 № 2134-II ГД, подається суб’єктом права законодавчої ініціативи при його внесенні в парламент.

Текст пояснювальної записки до зазначеного законопроекту видається надзвичайно цікавим з огляду на наведені у ньому аргументи щодо необхідності внесення зазначених змін до законодавчих актів РФ, які регулюють правовідносини у сфері громадянства. Йдеться, зокрема, про те, що відповідно до статті 18 Закону України «Про громадянство України» за клопотанням вийти з громадянства України може лише громадянин України, який постійно проживає за кордоном. Проте, розробник законопроекту зазначає, що у випадку з мешканцями АРК реалізувати ці приписи неможливо, оскільки за законодавством України Крим є тимчасово окупованою територією України.

Вихід з громадянства України допускається й тоді, коли особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженим органом іншої держави. Однак, у такому випадку проблему для виходу з громадянства України створює норма, яка передбачає, що факт припинення громадянства встановлюється указом Президента України.

З огляду на усе викладене, розробник законопроекту вважає, що з урахуванням політичної ситуації, що склалася між Україною та РФ щодо АРК, добровільний вихід з громадянства України та набуття громадянства РФ мешканцями Криму видається неможливим. Тому й було запропоновано внести відповідні зміни до законодавства РФ, якими всі мешканці Криму, що набули громадянство РФ у відповідності з Договором про прийняття в РФ АРК визнаються такими, що мають громадянство іноземної держави (громадянство України) та зобов’язані з 1 січня 2016 року відповідно до частини 3 статті 6 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» подати письмове повідомлення про наявність іншого громадянства.

Слід зазначити, що в особливо уразливому становищі опинилися 4228 дітей-сиріт та дітей, що перебувають під опікою чи піклуванням державних органів (станом на 01.08.14 р.). Оскільки адміністрація всіх закладів Криму пішла на співпрацю з владою РФ, діти фактично позбавлені права вибору громадянства.
Особливе занепокоєння викликає й те, що влада РФ використовує факт «автоматичного громадянства» для кримінального переслідування проукраїнських активістів. Найбільш відомими прикладами є кримінальні справи щодо Олега Сенцова та Олександра Кольченка, які були затримані й вивезені до Москви, де знаходяться в СІЗО. Обидва є громадянами України, на момент окупації проживали в Криму. Жодних дій для отримання громадянства РФ ними не було зроблено, факту отримання такого громадянства вони не визнають. Незважаючи на це, кримінальне переслідування стосовно них ведеться як щодо громадян РФ, що дозволяє країні-агресорові відмовляти у задоволенні клопотання зазначених осіб про зустріч з консулом України.

Разом з тим, РФ використовує штучно створену нею ж ситуацію й для інших маніпуляцій, пов’язаних з громадянством. Так, 21 липня 2017 року Генеральна прокуратура України повідомила, що РФ відмовила в екстрадиції 21 екс-співробітника «Беркуту», які перебувають у розшуку у зв’язку з підозрою щодо їхньої причетності до вбивства 48 протестувальників. За наявною інформацією, 15 підозрюваних отримали російське громадянство, а трьом було надано тимчасовий притулок.

За даними Генеральної прокуратури України, РФ також відмовила у екстрадиції колишнього заступника голови управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області Дмитра Фучеджі, оскільки йому було надано громадянство РФ. Зазначену особу обвинувачують у перевищенні службових повноважень та службовій недбалості через невжиття заходів, необхідних для підтримання громадського порядку та безпеки 2 травня 2014 року в м. Одесі.
Окремо слід зазначити, що 1 квітня 2017 року розпочалася кампанія із призову жителів Криму до збройних сил РФ. З 2014 року кримчани, яких призивали на військову службу, служили у військових частинах РФ на території Кримського півострова. З 2017 року їх почали відправляти також до військових частин на території РФ.

12 квітня 2017 року, під час прес-конференції, військовий комісар РФ в Криму повідомив про факт порушення правоохоронними органами РФ кримінальної справи стосовно жителя Криму, який відмовився служити в армії Російської Федерації.

В Управлінні Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини з огляду на положення статті 51 IV Женевської конвенції назвали неприпустимими дії російської окупаційної влади, яка в порушення вказаних приписів продовжує примушувати мешканців окупованої території служити в збройних силах РФ.

Привертає увагу те, що зазначені зміни до законодавства РФ, яким регулюються правовідносини у сфері громадянства, суперечать низці приписів, що містяться в Конституції РФ. Так, наявність у громадянина РФ громадянства іншої держави або права на постійне проживання в іноземній державі у взаємовідносинах з РФ є елементом його особистого життя в частині його волевиявлення, а не його фактичної дії або діяльності. Такий громадянин у відповідності до частини 1 статті 23 Конституції РФ, має невід’ємне право на його недоторканість.

Частиною 1 статті 24 Конституції РФ заборонено збирання та використання інформації про приватне життя особи без її згоди. Проте, зазначеними змінами до Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» встановлено правила, які передбачають примусове надання відповідної інформації громадянином РФ про наявність у нього іншого громадянства або права на постійне проживання в іноземній державі.

Відповідно до частини 1 статті 26 Конституції РФ ніхто не може бути примушений до надавання інформації про свою національну приналежність. Однак, підпункт у пункті 6 статті 6 Закону РФ про громадянство міститься припис, який зобов’язує громадянина РФ повідомляти про підстави набуття іншого громадянства чи одержання документа на право постійного проживання в іноземній державі. Але ж в багатьох випадках саме національна приналежність громадянина є підставою набуття ним іншого громадянства чи права проживання в іноземній державі. Тож і у цьому випадку доводиться констатувати існування невідповідності нововведень у законодавстві РФ у сфері громадянства конституційним приписам.

У відповідності до частини 3 статті 55 Конституції РФ права і свободи людини і громадянина можуть бути обмеженими федеральним законом, але тільки в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни та безпеки держави. Однак, у наведеній пояснювальній записці до вказаного законопроекту не названо жодного з перелічених об’єктів, які підлягають особливому захисту.

Таким чином, наведені вище зміни до законодавства РФ у сфері громадянства є такими, що суперечать Конституції РФ. Але нинішніх очільників країни-агресора це зовсім не бентежить. Проте, українському законодавцеві, як видається, слід підготувати симетричну відповідь, яка після відновлення в Криму юрисдикції України повинна забезпечити можливість повернутися до громадянства України усім тим, хто насильно був прийнятий до громадянства РФ, ставши у такий спосіб біпатридом. При цьому, слід враховувати те, що наявність паспорта громадянина РФ є обов’язковою умовою для реалізації суттєвої низки прав мешканцями Криму. Йдеться про отримання всіх видів соціальних виплат, реєстрація транспортного засобу, отримання водійського посвідчення, про можливість працевлаштування у бюджетних установах, отримання безоплатної медичної допомоги.

Частиною першою статті 19 Закону України «Про громадянство України» встановлено підстави для втрати громадянства України, до яких зокрема, віднесено «добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття». Аналогічна підстава втрати особою громадянства визначена статтею 7 Європейської конвенції про громадянство – добровільне набуття особою громадянства іноземної держави. Слід зазначити, що ця підстава найчастіше застосовується державами, які негативно ставляться до множинного громадянства. До таких держав належить й Україна. При цьому, обов’язковими умовами застосування процедури втрати особою громадянства України за цією підставою є:
• додержання принципу добровільності, який означає, що особа не повинна втрачати громадянство тільки внаслідок того, що інша держава надає їй без її згоди своє громадянство;
• досягнення громадянином України повноліття на момент набуття громадянства іноземної держави.
Довідково. Добровільний – той, який здійснюється, діє і т. ін. з власного бажання, доброї волі, без насилля, примусу; протилежне примусовий.
З огляду на наведене тлумачення, не вважається добровільним автоматичне набуття громадянства іншої держави внаслідок усиновлення, чи внаслідок репатріації особи.

Наведений підхід до вирішення проблеми видається найбільш обґрунтованим та надзвичайно важливим для України особливо в умовах анексії РФ Криму та окупації ОРДЛО.

Дещо інша ситуація склалася на окупованій РФ території Донецької та Луганської областей. Видається доцільним лише додати, що, за даними так званого «начальника міграційної служби міністерства внутрішніх справ ДНР» В. Краснощока, станом на 1 грудня 2017 року оформлено 170 тис. паспортів «зразка ДНР». При цьому, «головне управління статистики ДНР», повідомило що у цей час на підконтрольній «ДНР» території проживало 2,3 млн. мешканців. Це означає, що за два роки «паспорт громадянина ДНР» отримало менше 10% населення так званої «Донецької народної республіки».

Наведені статистичні показники можуть свідчити про те, за рік так званої «паспортизації документами ДНР» лише незначна частина мешканців окупованої території виявила бажання набути громадянство цієї квазі-республіки. Це означає, що переважна більшість громадян України, які опинилися по іншу сторону лінії розмежування, продовжують сподіватися на повернення під юрисдикцію України і не бажають ставати громадянами цієї «псевдо-республіки». Ця обставина, як видається, повинна знайти належне відображення при формуванні та реалізації оновленої (осучасненої) політики України у сфері громадянства. Йдеться, про диференційований підхід держави до населення, яке перебувало під окупацією та по-різному ставилося до окупаційної влади.

Висновки і пропозиції
1. Державна політика з питань громадянства повинна виходити з констатації неминучого повернення окупованих РФ територій до юрисдикції України. З огляду нам необхідно невідкладно вжити відповідних заходів реагування на агресивну та деструктивну політику країни-загарбника у цій сфері.

2. Запровадження РФ механізму «псевдо-добровільного» набуття громадянами України російського громадянства потребує якнайшвидшого розроблення відповідних змін до законодавчих актів України, які регулюють правовідносини у цій сфері. При цьому, Україна змушена буде вирішити надзвичайно складне завдання, а саме утримати баланс між необхідністю зміцнити захист національної безпеки та, на відміну від країни-агресора, залишатись на усталених в демократичних країнах позиціях, які передбачають дбайливе ставлення до прав і свобод людини.

3. Видається необхідним передбачати більш суворі вимоги до особи, яка хоче стати громадянином нашої держави, а тим більше повернути собі громадянство України. Йдеться, в першу чергу, про осіб, які перебували на території анексованого РФ Криму або проживали в окремих районах Донецької та Луганської областей і підтримували окупаційну владу. Для цього вбачається необхідним на законодавчому рівні встановити додаткові заходи державного впливу, наприклад, ухваливши Закон про відповідальність за колаборанство. Ці заходи повинні мати диференційований характер, що означатиме встановлення відповідальності залежно від форми участі у діяльності окупаційної влади.

4. Оновлена (осучаснена) державна політика у сфері громадянства повинна передбачати неминучий державний осуд за колаборанство у його найбільш тяжких формах. До осіб, які зрадили державним інтересам, необхідно застосовувати не тільки заходи кримінально-правового впливу, але й так звані «репресивні заходи політичного характеру». Йдеться про заборону брати участь в управлінні державними справами через припинення громадянства у зв’язку з:
• добровільною службою в іноземному військовому формуванні;
• поведінкою, яка серйозно зашкоджує життєво важливим інтересам держави-учасниці.

Зазначені підстави передбачені у статті 7 Європейської конвенції про громадянство, яку Україна ратифікувала 20.09.2006 року (із застереженням та заявою).
Для тих, хто лише виявив слабкість і лише отримав громадянство країни-агресора, не вчинивши жодних дій на шкоду Україні, достатньо буде пройти «процедуру повернення до громадянства», а саме скласти іспити на знання:
• української мови;
• історії України;
• основ конституційного ладу України;
• гімну України.

5. З огляду на викладене та у зв’язку з ймовірними негативними для України наслідками впровадження ухвалених 4 червня 2014 року Державною Думою РФ змін до статей 6, 30 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» та окремих законодавчих актів Російської Федерації вбачається доцільним:
Верховній Раді України невідкладно розглянути внесені на розгляд парламенту законопроекти, що передбачають зміни до законодавчих актів, якими врегульовано правовідносини у сфері громадянства, та прийняти виважені рішення щодо їх подальшої реалізації з урахуванням необхідності реінтеграції окупованих РФ територій та їх остаточного повернення до юрисдикції України. Йдеться про проекти законів України:
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо громадянства (реєстр № 9728-1 від 01.02.2012 р.), внесений Кабінетом Міністрів України;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо набуття (припинення) громадянства України, громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав (реєстр. № 5433 від 21.11.2016 р.), внесений народними депутатами України А. Тетеруком, Л. Ємцем;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності народних депутатів України та державних службовців за набуття громадянства інших держав (реєстр. № 6131 від 24.02.2017 р.), внесений групою народних депутатів України;
• про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо реалізації права змінити громадянство (реєстр. № 6175 від 13.03.2017 р.), внесений Президентом України П. Порошенком;
• про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо заборони мати громадянство іншої держави особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та врегулювання деяких аспектів порядку зміни громадянства (реєстр. № 6175-1), внесений народним депутатом України О. Вілкулом;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення у відповідність до Конституції України Закону України «Про громадянство України» щодо уникнення множинного (подвійного) громадянства (реєстр. № 6178 від 14.03.2017 р.), внесений народним депутатом України С. Мельничуком;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань подвійного громадянства (реєстр. № 6178-1 від 27.03.2017 р.), внесений народним депутатом України В. Балогою;
• про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо множинного (подвійного) громадянства (реєстр. № 6178-2 від 29.03.2017 р.), внесений народним депутатом України О. Богомолець;
• проект Закону про внесення зміни до статті 19 Закону України «Про громадянство України» (щодо втрати громадянства України за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України) (реєстр. № 4115 від 19.02.2016 р.), внесений групою народних депутатів України.

При цьому, народним депутатам України слід зважити на те, що законодавство України потребує не «косметичного ремонту», а науково обґрунтованих системних змін, які б максимально враховували реалії сьогодення.

квітень 2018 р.
Національний інститут стратегічних досліджень

Виконавець:
Дрьомов С.В., провідний науковий співробітник відділу проблем національної безпеки, к.ю.н.

Статья 1
Внести в Федеральный закон от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» (Собрание законодательства Российской Федерации, 2002, № 22, ст. 2031; 2003, № 46, ст. 4447; 2006, № 31, ст. 3420; 2012, № 47, ст. 6393; 2014, № 16, ст. 1828) следующие изменения:
1) в статье 6:
а) дополнить частью третьей следующего содержания:
«3. Если иное не предусмотрено международным договором Российской Федерации или федеральным законом, гражданин Российской Федерации (за исключением граждан Российской Федерации, постоянно проживающих за пределами Российской Федерации), имеющий также иное гражданство либо вид на жительство или иной действительный документ, подтверждающий право на его постоянное проживание в иностранном государстве (далее также – документ на право постоянного проживания в иностранном государстве), обязан подать письменное уведомление о наличии иного гражданства или документа на право постоянного проживания в иностранном государстве в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на существление функций по контролю и надзору в сфере миграции, по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации (в случае отсутствия такового – по месту его пребывания в пределах Российской Федерации, а в случае отсутствия у него места жительства и места пребывания в пределах Российской Федерации – по месту его фактического нахождения в Российской Федерации) в течение шестидесяти дней со дня приобретения данным гражданином иного гражданства или получения им документа на право постоянного проживания в иностранном государстве.»;
б) дополнить частью четвертой следующего содержания:
«4. Если иное не предусмотрено международным договором Российской Федерации или федеральным законом, законный представитель гражданина Российской Федерации, не достигшего возраста восемнадцати лет либо ограниченного в дееспособности (за исключением граждан Российской Федерации, постоянно проживающих за пределами Российской Федерации), обязан подать письменное уведомление о наличии у данного гражданина иного гражданства или документа на право постоянного проживания в иностранном государстве в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции, по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации (в случае отсутствия такового – по месту его пребывания в пределах Российской Федерации, а в случае отсутствия у данного гражданина места жительства и места пребывания в пределах Российской Федерации – по месту его фактического нахождения в Российской Федерации) в течение шестидесяти дней со дня приобретения данным гражданином иного гражданства или получения им документа на право постоянного проживания в иностранном государстве.»;
в) дополнить частью пятой следующего содержания:
«5. Подача уведомления о наличии иного гражданства или документа на право постоянного проживания в иностранном государстве гражданином Российской Федерации, указанным в части третьей настоящей статьи, или законным представителем гражданина Российской Федерации, указанного в части четвертой настоящей статьи, осуществляется лично или в установленном порядке почтовым отправлением при предъявлении лицом, подающим указанное уведомление, паспорта гражданина Российской Федерации или иного документа, удостоверяющего его личность на территории Российской Федерации (в том числе документа, удостоверяющего личность иностранного гражданина на территории Российской Федерации и признаваемого Российской Федерацией в этом качестве, в случае, если указанное уведомление подается иностранным гражданином, являющимся законным представителем гражданина Российской Федерации, указанного в части четвертой настоящей статьи).»;
г) дополнить частью шестой следующего содержания:
«6. В уведомление, указанное в части пятой настоящей статьи, вносятся следующие сведения о гражданине Российской Федерации, в отношении которого оно подается:
а) фамилия, имя, отчество;
б) дата и место рождения;
в) место жительства (в случае отсутствия такового – место пребывания, а в случае отсутствия места жительства и места пребывания – место фактического нахождения);
г) серия и номер паспорта гражданина Российской Федерации или иного документа, удостоверяющего личность указанного гражданина на территории Российской Федерации;
д) наименование имеющегося иного гражданства, серия, номер и дата выдачи паспорта иностранного государства либо иного документа, подтверждающего наличие у указанного гражданина иного гражданства, и (или) наименование, серия, номер и дата выдачи указаному гражданину документа на право постоянного проживания в иностранном государстве;
е) дата и основание приобретения иного гражданства или получения документа на право постоянного проживания в иностранном государстве;
ж) сведения о продлении срока действия документа на право постоянного проживания в иностранном государстве или получении нового соответствующего документа;
з) сведения об обращении в полномочный орган иностранного государства о выходе указанного гражданина из гражданства данного государства или об отказе от имеющегося у него документа на право постоянного проживания в иностранном государстве (в случае направления такого обращения).»;
д) дополнить частью седьмой следующего содержания:
«7. К уведомлению, указанному в части пятой настоящей статьи, прилагается копия имеющегося у гражданина Российской Федерации, в отношении которого подается такое уведомление, паспорта иностранного государства либо иного документа, подтверждающего наличие иного гражданства, и (или) документа на право постоянного проживания в иностранном государстве, а также копия паспорта гражданина Российской Федерации или иного документа, удостоверяющего личность указанного гражданина на территории Российской Федерации (в том числе документа, удостоверяющего личность иностранного гражданина на территории Российской Федерации и признаваемого Российской Федерацией в этом качестве, в случае, если указанное уведомление подано иностранным гражданином, являющимся законным представителем гражданина Российской Федерации, указанного в части четвертой настоящей статьи).»;
е) дополнить частью восьмой следующего содержания:
«8. Форма и порядок подачи уведомлений, указанных в частях третьей и четвертой настоящей статьи, устанавливаются федеральным органом исполнительной власти, уполномоченным на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции.»;
ж) дополнить частью девятой следующего содержания:
«9. От обязанности подачи уведомления, указанного в части третьей настоящей статьи, граждане Российской Федерации освобождаются в случаях, предусмотренных международными договорами Российской Федерации или федеральными законами.»;
з) дополнить частью десятой следующего содержания:
«10. От обязанности подачи уведомления, указанного в части четвертой настоящей статьи, законные представители соответствующих граждан Российской Федерации освобождаются в случаях, предусмотренных международными договорами Российской Федерации или федеральными законами.»;
и) дополнить частью одиннадцатой следующего содержания:
«11. Правила, указанные в частях третьей – десятой настоящей статьи, применяются в отношении граждан Российской Федерации, имеющих (приобретших) гражданство одного и более иностранного государства либо получивших один и более документ на право постоянного проживания в иностранном государстве. В случае приобретения гражданином Российской Федерации каждого юного гражданства или получения им каждого нового документа на право постоянного проживания в иностранном государстве данный гражданин или его законный представитель обязан подать об этом новое уведомление в соответствии с правилами, установленными настоящей статьей.»;
2) статью 30 дополнить пунктом «ж-1» следующего содержания:
«ж-1) ведут учет поступивших от граждан Российской Федерации уведомлений о наличии у данных граждан гражданства юного государства. Правила осуществления такого учета устанавливаются Правительством Российской Федерации;».

Статья 2
Главу 32 Уголовного кодекса Российской Федерации (Собрание законодательства Российской Федерации, 1996, № 25, ст. 2954; 1999, № 28, ст. 3491; 2001, № 11, ст. 1002; № 47, ст. 4405; 2003, № 27, ст. 2712; № 50, ст. 4848; 2004, № 30, ст. 3091; 2005, № 1, ст. 13; 2008, № 15, ст. 1444; 2009, № 52, ст. 6453; 2010, № 19, ст. 2289; 2011, № 11, ст. 1495; № 50, ст. 7362; 2012, № 30, ст. 4172; № 53, ст. 7633, 7637; 2013, № 51, ст. 6685, 6696; 2014, № 19, ст. 2310) дополнить статьей 330-2 следующего содержания:
«Статья 330-2. Неисполнение обязанности по подаче уведомления о наличии у гражданина Российской Федерации гражданства (подданства) иностранного государства либо вида на жительство или иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве
Неисполнение лицом установленной законодательством Российской Федерации обязанности по подаче в соответствующий территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции, уведомления о наличии у гражданина Российской Федерации гражданства (подданства) иностранного государства либо вида на жительство или
иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве, –
наказывается штрафом в размере до двухсот тысяч рублей или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период до одного года либо обязательными работами на срок до четырехсот часов.».

Статья 3
Подпункт “а” пункта 1 части второй статьи 151
Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации (Собрание законодательства Российской Федерации, 2001, № 52, ст. 4921; 2002, № 22, ст. 2027; № 30, ст. 3020, 3029; № 44, ст. 4298; 2003, № 27, ст. 2700, 2706; № 50, ст. 4847; 2004, № 27, ст. 2711; 2005, № 1, ст. 13; 2006, № 28, ст. 2975, 2976; № 31, ст. 3452; 2007, № 1, ст. 46; № 24, ст. 2830, 2833; № 49, ст. 6033; 3 50, ст. 6248; 2009, № 11, ст. 1267; № 44, ст. 5170; 2010, № 1, ст. 4; № 15, ст. 1756; № 21, ст. 2525; № 27, ст. 3431; № 31, ст. 4164, 4193; № 49, ст. 6412; 2011, № 1, ст. 16; N 23, ст. 3259; № 30, ст. 4598, 4605; № 45, ст. 6334; № 50, ст. 7361, 7362; 2012, № 10, ст. 1162, 1166; № 30, ст. 4172; № 31, ст. 4330, 4331; № 47, ст. 6401; № 49, ст. 6752; № 53, ст. 7637; 2013, № 26, ст. 3207; № 27, ст. 3442, 3478; № 30, ст. 4078; № 44, ст. 5641; № 51, ст. 6685; № 52, ст. 6945; Российская газета, 2014, 7 мая) после цифр «330-1,» дополнить цифрами «330-2,».

Статья 4
Внести в Кодекс Российской Федерации об административных правонарушениях (Собрание законодательства Российской Федерации, 2002, № 1, ст. 1; 2003, № 27, ст. 2700; № 50, ст. 4847; 2004, № 34, ст. 3529, 3533; № 44, ст. 4266; 2005, № 1, ст. 40; № 19, ст. 1752; № 27, ст. 2719; 2006, № 1, ст. 10; № 18, ст. 1907; № 19, ст. 2066; № 31, ст. 3420; № 45, ст. 4634, 4641; № 52, ст. 5498; 2007, № 16, ст. 1825; № 26, ст. 3089; № 31, ст. 4015; 2008, № 49, ст. 5745; № 52, ст. 6235, 6236; 2009, № 7, ст. 777; № 23, ст. 2759; № 29, ст. 3597; 2010, № 1, ст. 1; № 19, ст. 2291; № 25, ст. 3070; № 27, ст. 3416; № 30, ст. 4002; № 31, ст. 4164, 4193, 4198, 4206, 4207, 4208; № 46, ст. 5918; 2011, № 1, ст. 23; № 7, ст. 901; № 15, ст. 2039; № 19, ст. 2714; № 23, ст. 3260; № 30, ст. 4585, 4590, 4600; № 48, ст. 6728, 6730; № 49, ст. 7025; № 50, ст. 7342, 7346, 7362, 7366; 2012, № 6, ст. 621; № 31, ст. 4320, 4322; № 41, ст. 5523; № 47, ст. 6402, 6403; 2013, 3 8, ст. 718; № 19, ст. 2323; № 27, ст. 3477; № 30, ст. 4032, 4036, 4040, 4082; № 31, ст. 4191; № 44, ст. 5624, 5644; № 48, ст. 6165; № 49, ст. 6327, 6343, 6344; № 51, ст. 6685, 6695, 6696; № 52, ст. 6961, 6980, 6986; 2014, № 6, ст. 566; N №4, ст. 1562; Российская газета, 2014, 7 мая) следующие изменения:
1) абзац первый статьи 19.7 после цифр «19.8» доповнить цифрами «, 19.8-3»;
2) дополнить статьей 19.8-3 следующего содержания:
«Статья 19.8-3. Нарушение установленного порядка подачи уведомления о наличии у гражданина Российской Федерации гражданства (подданства) иностранного государства либо вида на жительство или юного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве.
Нарушение установленного порядка подачи гражданином Российской Федерации или законным представителем гражданина Российской Федерации уведомления о наличии у гражданина гражданства (подданства) иностранного государства либо вида на жительство или иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве, выразившееся в несвоевременной подаче такого уведомления, либо в предоставлении сведений, которые должны содержаться в таком уведомлении, в неполном объеме, либо в предоставлении заведомо недостоверных сведений, –
влечет наложение административного штрафа на граждан в раз мере от пятисот до одной тысячи рублей.»;
3) (Утратил силу – Федеральный закон от 03.07.2016 г. № 305-ФЗ)

Статья 5
Внести в Федеральный закон от 27 июля 2006 года № 152-ФЗ «О персональных даннях» (Собрание законодательства Российской Федерации, 2006, № 31, ст. 3451; 2009, № 48, ст. 5716; 2010, № 31, ст. 4173; № 49, ст. 6409; 2011, № 31, ст. 4701; 2013, № 30, ст. 4038) следующие изменения:
1) часть 2 статьи 10 дополнить пунктом 10 следующего содержания:
«10) обработка персональных данных осуществляется в соответствии с законодательством Российской Федерации о гражданстве Российской Федерации.»;
2) часть 2 статьи 11 дополнить словами «, о гражданстве Российской Федерации».

Статья 6
1. Гражданин Российской Федерации (за исключением гражданина Российской Федерации, постоянно проживающего за пределами Российской Федерации), имеющий на день вступления в силу настоящего Федерального закона гражданство (подданство) иностранного государства либо вид на жительство или иной действительный документ, подтверждающий право на его постоянное проживание в иностранном государстве, обязан в течение шестидесяти дней со дня вступления в силу настоящего Федерального закона подать в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции, по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации (в случае отсутствия такового – по месту его
пребывания в пределах Российской Федерации, а в случае отсутствия у него места жительства и места пребывания в пределах Российской Федерации – по месту его фактического нахождения в Российской Федерации) письменное уведомление о наличии у него иного гражданства (подданства) либо вида на жительство или иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве.
2. Законный представитель гражданина Российской Федерации, не достигшего возраста восемнадцати лет либо ограниченного в дееспособности (за исключением гражданина Российской Федерации, постоянно проживающего за пределами Российской Федерации), имеющего на день вступления в силу настоящего Федерального закона гражданство (подданство) иностранного государства либо вид на жительство или иной действительный документ, подтверждающий право на его постоянное проживание в иностранном государстве, обязан в течение шестидесяти дней со дня вступления в силу настоящего Федерального закона подать в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функций по контролю и надзору в сфере миграции, по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации (в случае отсутствия такового – по месту пребывания данного гражданина в пределах Российской Федерации, а в случае отсутствия у данного гражданина места жительства и места пребывания в пределах Российской Федерации – по месту его фактического нахождения в Российской Федерации) письменное уведомление о наличии у данного
гражданина иного гражданства (подданства) либо вида на жительство или иного действительного документа, подтверждающего право на его постоянное проживание в иностранном государстве.
3. Форма и порядок подачи уведомлений, указанных в частях 1 и 2 настоящей статьи, определяются в соответствии с Федеральным законом от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» (в редакции настоящего Федерального закона).
4. Предусмотренные частями 1 и 2 настоящей статьи правила не применяются в случаях, предусмотренных частями девятой и десятой статьи 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации” (в редакции настоящего Федерального закона).
5. В отношении граждан Российской Федерации, приобретших гражданство Российской Федерации в соответствии с Договором между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов от 18 марта 2014 года и Федеральным конституционным законом от 21 марта 2014 года № 6-ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов – Республики Крым и города федерального значения Севастополя», правила, предусмотренные статьями 6 и 30 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» (в редакции настоящего Федерального закона), применяются с 1 января 2016 года.

Статья 7
Настоящий Федеральный закон вступает в силу по истечении шестидесяти дней после дня его официального опубликования.

Президент Российской Федерации В.Путин

Москва, Кремль
4 июня 2014 года
№ 142-ФЗ

В соответствии с частью 3 статьи 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» гражданин Российской Федерации (за исключением граждан Российской Федерации, постоянно проживающих за пределами Российской Федерации), имеющий также иное гражданство обязан подать письменное уведомление о налички иного гражданства в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функцій по контролю и надзору в сфере миграции по месту жительства данного гражданина в пределах Российской Федерации в течение шестидесяти дней со дня приобретения данным гражданином иного гражданства.
В соответствии с частью 5 статьи 6 Федерального закона от 4 июня 2014 года № 142-ФЗ «О внесении изменений в статьи 6 и 30 Федерального закона «О гражданстве Российской Федерации» и отдельные законодательные акты Российской Федерации» в отношении граждан Российской Федерации, приобретших гражданство Российской Федерации в соответствии с Договором между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов от 18 марта 2014 года и Федеральным конституционным законом от 21 марта 2014 года № 6-ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов – Республики Крым и города федерального значения Севастополя» (далее – приобретших гражданство Российской Федерации), предусмотренные статьей 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» правила применяются с 1 января 2016 года.
В соответствии с Законом Украины от 18 января 2001 года № 2235-III «О гражданстве Украины» основаниями прекращения гражданства Украины являются:
• выход из гражданства Украины;
• утрата гражданства Украины;
• основания, предусмотренные международными договорами Украины.
Согласно статье 18 Закона Украины от 18 января 2001 года № 2235-III «О гражданстве Украины» из гражданства Украины по ходатайству может выйти гражданин Украины, который постоянно проживает за границей, что в случае с жителями Республики Крым невозможно, поскольку согласно законодательству Украины Республика Крым является временно оккупированной территорией Украины.
Выход из гражданства Украины допускается и в том случае, когда лицо приобрело гражданство другого государства либо получило документ, выданный уполномоченными органами другого государства.
Добровольное получение гражданства другого государства является также основанием для утраты гражданства Украины. Однако практической проблемой выхода из гражданства Украины является норма, устанавливающая, что решение о выходе из гражданства Украины или о его прекращении оформляется указом Президента Украины.
Учитывая политическую ситуацию, сложившуюся между Украиной и Российской Федерацией относительно Республики Крым, добровольный выход из гражданства Украины жителями Республики Крым, приобретших гражданство Российской Федерации, становится невозможным.
В связи с этим, все жители Республики Крым, приобретшие гражданство Российской Федерации в соответствии с Договором о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым (признаваемые гражданами Российской Федерации как граждане Украины, постоянно проживающие на день принятия в Российскую Федерацию Республики Крым и образования в составе Российской Федерации новых субъектов на территории Республики Крым) фактически являются на территории Российской Федерации гражданами, имеющими гражданство иностранного государства (гражданство Украины) и обязаны будут с 1 января 2016 года в соответствии с частью 3 статьи 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» подать письменное уведомление о наличии иного гражданства в территориальный орган федерального органа исполнительной власти, уполномоченного на осуществление функцій по контролю и надзору в сфере миграции по месту жительства.
На уведомление жителями Республики Крым о наличии гражданства иного государства будет отведено 60 дней, в связи с чем органы Федеральной миграционной службы Российской Федерации по Республике Крым за сутки должны будут обрабатывать около 30 тысяч уведомлений, что неизбежно приведет к большим очередям и социальному напряжению среди населения Республики Крым.
Необходимо отметить, что при оформлении паспортов гражданина Российской Федерации жители Республики Крым, приобретшие гражданство Российской Федерации, сдавали в органы Федеральной миграционной службы Российской Федерации по Республике Крым копии паспортов гражданина Украины, что соответствует требованиям части 7 статьи 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» в этой части. Следовательно, жители Республики Крым, приобретшие гражданство Российской Федерации, уже фактически уведомили Федеральную миграционную службу Российской Федерации по Республике Крым о наличии у них гражданства Украины.
Из изложенного следует, что в отношении жителей Республики Крым – граждан Российской Федерации, в случае, когда иным гражданством является гражданство Украины, которое они приобрели до 21 марта 2014 года, применение правил, предусмотренных статьей 6 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации», нецелесообразно. Это вызовет социальное напряжение среди жителей Республики Крым и повлечет за собой дестабилизацию работы Федеральной миграционной службы Российской Федерации по Республике Крым. При этом необходимо учитывать, что вся необходимая информация уже имеется в наличии у Федеральной миграционной службы Российской Федерации по Республике Крым.
Данным проектом закона предлагается ввести в Федеральный закон от 4 июня 2014 года № 142-ФЗ «О внесении изменений в статьи 6 и 30 Федерального закона «О гражданстве Российской Федерации» и отдельные законодательные акты Российской Федерации» нормы, в соответствии с которой правила, предусмотренные статьями 6 и 30 Федерального закона от 31 мая 2002 года № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» не будут применяться в отношении граждан Российской Федерации, приобретших гражданство Российской Федерации, в случае, когда иным гражданством является гражданство Украины, которое они приобрели до 21 марта 2014 года. Это позволит избежать нагнетания социальной и политической напряженности в Республике Крым из-за необходимости прохождения крымчанами нецелесообразной процедуры.

Дія перша – оптимістично-патріотична…
На початку липня 2017 року детективи НАБУ спільно з прокурорами САП затримали директора Державного підприємства «Львівський бронетанковий завод» Романа Тимківа, його заступника Олега Ткаченка та групу посадовців Збройних Сил України за участь у злочинних махінаціях, пов’язаних з реалізацією вживаних двигунів під виглядом нових.

За інформацією слідства, вказані службові особи, діючи спільно із приватними підприємцями за детально продуманою корупційною схемою, у 2015 році викрали таким чином близько 28,5 млн. грн. бюджетних коштів. Їх дії правоохоронцями кваліфіковано за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу (далі – КК) України («привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, вчинені в особливо великих розмірах або організованою групою»). За вчинення такого злочину передбачено покарання у виді позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

13 липня 2015 року Президент України Петро Порошенко, перебуваючи з робочим візитом на Львівському бронетанковому заводі, надзвичайно емоційно відреагував на це гучне затримання керівництва Львівського бронетанкового заводу, запевнивши, що нікому не дозволить наживатися на постачанні Збройних Сил України та обкрадати армію. Тим, хто все таки намагатиметься це робити він обіцяв «повідрубувати руки» (більше читайте тут: https://www.pravda.com.ua/news/2017/10/12/7158144/).

Крім того, Президентом України оприлюднено як встановлений факт інформацію, що правоохоронними органами попереджено спробу викрасти з державного бюджету понад 631 млн. гривень (більше читайте тут: https://tsn.ua/politika/ne-dozvolyu-obkradati-armiyu-poroshenko-prokomentuvav-zatrimannya-na-lvivskomu-bronetankovomu-zavodi-961440.html). Однак, жодної конкретики з цього приводу Глава держави не озвучив. Тому залишається загадкою, про який період йдеться у заяві гаранта, які саме державні кошти намагались поцупити злочинці, скільки осіб притягнуто до відповідальності за вчинене тощо? Сподіватимемось, що детальніше про звитяги наших правоохоронців на цій ниві ми якнайшвидше дізнаємось напередодні обіцяної Президентом України екзекуції над охочими нажитися за рахунок Збройних Сил України. Проте, нам чомусь здається, що якщо ця «хвилююча подія» коли-небудь і станеться, то не сьогодні та не завтра, а хіба що напередодні наступних президентських виборів…

Здавалось би, задекларована Главою держави небачена рішучість мала б свідчити про те, що в Україні все ж таки є залишки політичної волі, яка покладе край розкраданням у сфері військових закупівель та надихне інших суб’єктів владних повноважень на відповідні дії з реалізації чергової президентської обіцянки. Однак, вкотре не так склалося, як гадалося. Чи то пан президент був не настільки переконливий у своїх погрозах, чи то політичної волі у нинішньої влади вистачило лише на черговий показовий виступ Глави держави. В усякому разі, аналіз результатів розслідуваної нами майже детективної історії вкотре спонукає до невтішних висновків…

Дія друга – оптимістично-песимістична…
15 липня 2015 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстр. № законопроекту 1793 від 19.01.2015). За ухвалення цього закону проголосувало 238 народних депутатів України.

У пояснювальній записці зазначається, що законопроект розроблено з метою забезпечення реалізації принципу невідворотності відповідальності за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України у сфері придбання продукції, робіт та послуг оборонного призначення, що не відповідають встановленим стандартам та вимогам технічних регламентів.

Для цього розділ 1 «Злочини проти основ національної безпеки України» Особливої частини КК України запропоновано доповнити статтею 114-2, яка передбачатиме кримінальну відповідальність за придбання продукції, робіт та послуг оборонного призначення, що не відповідають встановленим стандартам та вимогам технічних регламентів.

23 липня 2015 року прийнятий Верховною Радою України Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (далі – Закон) направлено на підпис Президентові України.

Здавалось би ось вона – та сокира, яка за задумом Президента «відрубуватиме руки охочим наживатися на постачанні Збройних Сил України та обкрадати армію». Однак, Главі держави ця «сокира» не сподобалася. За результатами вивчення тексту Закону Президент дійшов висновку, що цей законодавчий акт не може бути ним підписаний в ухваленій Верховною Радою України редакції. З огляду на це він, скориставшись правом вето, 7 серпня 2015 року повернув Закон до парламенту з пропозицією врахувати висловлені ним зауваження.

Проте, аргументуючи таке рішення, Президент України навіть не звернув увагу на те, що чинне законодавство України уже зараз надає правоохоронним органам достатньо інструментів для організації ефективної протидії правопорушенням у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері. Про таке може свідчити все той же факт притягнення до кримінальної відповідальності керівництва Державного підприємства «Львівський бронетанковий завод» детективами НАБУ.

Гарант не узяв до уваги й слушні зауваження, висловлені Головним юридичним управлінням Апарату Верховної Ради України про те, що, у разі введення в дію Закону у прийнятій Верховною Радою України редакції, виникне конкуренція положень нової статті 114-2 з іншими уже існуючими кримінально-правовими нормами. Йдеться про статті 191, 364, 365, 367, 425, 426-1 КК України.

Натомість, погоджуючись в цілому із необхідністю посилення відповідальності у зазначеній сфері, він зазначив, що в умовах особливого періоду та під час проведення антитерористичної операції завдання із забезпечення невідкладних потреб Збройних Сил України, інших військових формувань в озброєнні, військовій та спеціальній техніці найчастіше доводиться вирішувати в обмежені строки та із застосуванням спрощених процедур. У таких умовах іноді неможливо здійснити належним чином перевірку відповідності військової продукції вимогам технічних регламентів і стандартів, оскільки в Україні відсутня дієва система оцінки відповідності та сертифікації озброєння, військової і спеціальної техніки. Саме про це, на думку Глави держави, свідчить практика матеріально-технічного забезпечення військ.

З огляду на усе викладене хотілось би поставити кілька запитань народним обранцям, які внесли до парламенту вказаний законопроект, та згодом його ухвалили.

Про яке посилення кримінальної відповідальності йдеться у цьому Законі? Адже, наприклад, керівникам Державного підприємства «Львівський бронетанковий завод» та іншим фігурантам справи за вчинений ними злочин частиною 5 статті 191 КК України передбачено покарання у виді позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна. У той же час, максимальне покарання за вчинення злочину, передбаченого прийнятим Верховною Радою України Законом передбачає позбавлення волі на строк від п’яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна.

Навіть неозброєним оком видно, що верхня межа покарання у виді позбавлення волі за «новим» Законом за наявності однієї з кваліфікуючих ознак (вчинення злочину організованою групою, або у разі настання тяжких наслідків) дорівнює нижній межі покарання у виді позбавленням волі за вчинення злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України. При цьому, у примітці до стаття 114-2 записано, що «у цій статті під тяжкими наслідками треба розуміти наслідки, що призвели до загибелі людей». А розмір заподіяних матеріальних збитків у цій статті серед кваліфікуючих ознак відсутній. Це означає, що у разі відсутності факту смерті ДВОХ і більше осіб розмір завданих державі збитків на кваліфікацію діяння не впливатиме! Тому дії винуватця кваліфікуватимуться за частиною першою статті 114-2 КК України та каратимуться позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до двох років з конфіскацією майна. Та й то лише у разі, коли судом буде встановлено, що вчинене суспільно небезпечне діяння призвело до загрози заподіянню шкоди обороноздатності України. Для повноти картини варто додати, що у законодавстві України відсутнє нормативно-правове визначання критеріїв оцінки такої загрози. Отже, доводиться констатувати, що ця норма апріорі буде «мертвою» (непрацюючою). Тож знову доведеться сподіватися лише на правильно сформоване особисте внутрішнє переконання новопризначених у зв’язку з проведенням судової «реформи» суддів.

Крім того, слід зауважити, що у разі введення в дію цього Закону детективи НАБУ постануть перед питанням щодо необхідності перекваліфікації діянь керівників Львівського бронетанкового заводу та їхніх поплічників з частини п’ятої статті 191 на частину першу статті 114-2 КК України. Відповідно й покарання за вчинене вони отримають більш м’яке, ніж очікувалось… Ось таку «сокиру» зліпили народні депутати для реалізації обіцянок Президента …
Слід зазначити, що Президент України звернув увагу на зовсім інше… На його думку, запровадження кримінальної відповідальності у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт і послуг у військовій сфері без удосконалення існуючої системи оцінки відповідності та сертифікації озброєння, військової і спеціальної техніки, на його погляд, прогнозовано призведе до ускладнення процедур та збільшення строків постачання послуг оборонного призначення, що, в свою чергу, не дозволить своєчасно, в повному обсязі здійснювати матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, що неодмінно позначиться на стані їх бойової готовності і боєздатності.

Ураховуючи викладене, Президент України вважає за доцільне узгодити строки набрання чинності нормами Закону про запровадження кримінальної відповідальності за порушення законодавства в означеній сфері та завершення заходів щодо вдосконалення національної системи стандартизації продукції, робіт і послуг оборонного призначення.

У зв’язку з цим ми хотіли б поцікавитись у Президента, про який особливий період та антитерористичну операцію може йти мова після введення в дію ухваленого парламентом Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях»? Нагадаємо, цим Законом передбачено право Глави держави одноосібно приймати рішення про початок і завершення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях. А це зовсім інший правовий стан, введення якого, на наш погляд, не потребує застосовування спрощених процедур закупівлі для потреб Збройних Сил України. У свою чергу, це повинно позитивно позначитись на якості товарів та послуг, що надаватимуться для забезпечення українських військовиків.

Тож оптимістичний настрій у зв’язку з ухваленням Верховною Радою України Закону, який мав би забезпечити реалізацію принципу невідворотності відповідальності за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України у сфері придбання продукції, робіт та послуг оборонного призначення, що не відповідають встановленим стандартам та вимогам технічних регламентів, після ретельного дослідження змісту цього документа почав поступово забарвлюватися песимістичними фарбами.

Тож чи варто було відкладати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері»?

Дія третя – трагікомічна…
Верховна Рада України 26 січня 2016 року повторно 227 голосами прийняла Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері», погодившись з пропозиціями Президента України. Однак, до цього часу він не підписаний Президентом України та не введений в дію.

За даними Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (далі – Комітет), який був визначений головним з підготовки законопроекту до розгляду парламентом, цим Комітетом виконано усі передбачені статтями 130 та 136 Регламенту Верховної Ради України дії та передано текст Закону на підпис Голові Верховної Ради України. Проте, 27 січня 2016 року народним депутатом І. Вінником зареєстровано проект Постанови Верховної Ради України «Про скасування рішення Верховної Ради України про прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» в цілому з урахуванням пропозицій Президента України» (реєстр. 1793 – п), у якій пропонується скасувати рішення Верховної Ради України про прийняття цього Закону.

Варто звернути увагу на те, що пан І. Вінник підтримав цей Закон під час голосування 15 липня 2015 року. Що ж змусило його внести зазначений проект постанови, чим заблокувати його подальше підписання Президентом України та введення в дію? Залишається лише гадати… Проте, варіантів щодо мотивації цього народного обранця стане значно менше, якщо виходити з тих статистичних показників діяльності правоохоронних органів у цій сфері, які оприлюднив Президент України.

У проекті Постанови йдеться про те, що 26 січня 2016 року під час голосування за Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» допущено низку попущень вимог Регламенту Верховної Ради України (далі – Регламент).

По-перше, під час розгляду Закону, поверненого із пропозиціями Президента України, окремо не ставилося питання про голосування пропозиції, запропонованої Президентом України, а одразу здійснювалося голосування за прийняття Закону в цілому з пропозиціями Президента України. Таким чином, не було дотримано вимог частин першої, третьої статті 134, частини четвертої статті 135 Регламенту Верховної Ради України, відповідно до яких спочатку окремо ставляться на голосування пропозиції, запропоновані Президентом України, а після завершення голосування пропозицій Президента України проводиться голосування щодо прийняття закону в цілому.

По-друге, голосування за рішення про прийняття Закону в цілому з пропозиціями Президента України здійснювалося двічі (вперше Закон не був підтриманим), а також тричі ставилося на голосування питання про повернення до його розгляду. Однак, як зазначає І. Вінник, процедура повернення до розгляду законів, рішення щодо прийняття яких не було підтриманим, не передбачена Регламентом Верховної Ради України.
Крім того, у проекті Постанови вказується на допущене під час голосування порушення вимог частини п’ятої статті 135 Регламенту Верховної Ради України.

Вказаною нормою встановлено, що у разі прийняття всіх пропозицій Президента України закон вважається прийнятим у цілому, якщо за нього проголосувала більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Разом з тим, як зазначає І. Вінник, за вказаний Закон проголосувало лише 207 депутатів. Таким чином, Закон повинен вважатися відхиленим.

Під час повторного поіменного голосування за прийняття рішення про підтримання вказаного Закону проголосували народні депутати України, які згідно з результатами письмової реєстрації не були зареєстрованими та відповідно до результатів електронної реєстрації були відсутніми. Між тим, положеннями статті 84 Конституції України, статті 24 Закону України «Про статус народного депутата України», статті 47 Регламенту Верховної Ради встановлено вимогу особистої участі та особистого голосування депутатів на засіданні.

З огляду на усе викладене, народний депутат України І. Вінник вніс пропозицію в порядку статті 48 Регламенту Верховної Ради України скасувати рішення Верховної Ради України про прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстраційний номер 1793) в цілому з урахуванням пропозицій Президента України.

Слід зазначити, що відповідно до частини сьомої статті 48 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» Голова Верховної Ради України або Перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України направляє проект постанови Верховної Ради про скасування рішення Верховної Ради про прийняття закону, постанови чи іншого акта Верховної Ради в цілому в день його внесення комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, для попереднього розгляду і внесення пропозицій.

Частиною восьмою цієї статті встановлено, що Комітет, до предмета відання якого належать питання регламенту, в терміновому порядку, але не пізніш як за три дні від дня одержання проекту постанови Верховної Ради з урахуванням календарного плану роботи сесії Верховної Ради, готує висновок щодо доцільності його прийняття чи відхилення.

Відповідно до частини дев’ятої статті 48 Регламенту Верховної Ради України після розгляду відповідного проекту постанови Верховної Ради в комітеті, до предмета відання якого належать питання регламенту, Верховна Рада без голосування про включення до порядку денного розглядає його на пленарному засіданні. Обговорення питання щодо такого проекту постанови Верховної Ради проводиться за скороченою процедурою.

За даними офіційного сайту Верховної Ради України, проект Постанови Верховної Ради України (реєстр. 1793 – п) 3 лютого 2016 року розглянуто Комітетом з питань Регламенту та організації роботи Верховної Ради України (протокол № 44).

Стосовно факту порушення вимог особистого голосування народними депутатами України А, Гордєєвим, С. Тригубенком, А. Геращенком, Р. Сидоровичем Комітет зауважив таке. Відповідно до вимог частини третьої статті 47 Регламенту Верховної Ради України, у разі виявлення на пленарному засіданні народним депутатом України факту порушення вимог щодо особистого голосування шляхом голосування за іншого народного депутата України розгляд питання порядку денного на його вимогу зупиняється.

Головуючий на пленарному засіданні встановлює присутність відповідного народного депутата України у залі засідань Верховної Ради України, а у разі його відсутності доручає Лічильній комісії вилучити картку такого народного депутата України та передати її головуючому на пленарному засіданні і проводить повторне голосування щодо пропозиції, яка ставилась на голосування останньою. Тобто, питання має бути порушене та вичерпане безпосередньо під час розгляду законопроектів у залі засідань Верховної Ради України, а не після закінчення розгляду питання і, тим більше, не після закінчення пленарного засідання.

Комітет зазначив, що згідно зі стенограмою пленарного засідання Верховної Ради України від 26 січня 2016 року, під час розгляду пропозицій, які надійшли до поверненого Президентом України Закону, народний депутат України І. Вінник теж був відсутній. У зв’язку з цим він не мав можливості звернутись до головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради України (після закінчення голосування) про порушення вимог щодо особистого голосування згаданими вище народними депутатами України.

З цієї ж причини ним не дотримано вимоги, встановлені частиною третьою статті 48 Регламенту Верховної Ради України. А це у свою чергу унеможливило застосування приписів частини четвертої та п’ятої цієї статті. Частиною третьою статті 48 Регламенту Верховної Ради України встановлено, що у разі порушення встановленої цим Регламентом процедури при розгляді й голосуванні проекту закону, постанови, іншого акта Верховної Ради народний депутат, інший суб’єкт права законодавчої ініціативи чи його представник можуть звернутися до головуючого на пленарному засіданні із заявою про порушення цього Регламенту при розгляді й голосуванні питання. Головуючий на пленарному засіданні повинен невідкладно вжити заходів для усунення порушень цього Регламенту, які виникли при розгляді й голосуванні питання, або у разі виникнення перешкод, які могли вплинути на результати голосування під час його проведення, провести за рішенням Верховної Ради повторне голосування без обговорення (частина четверта статті 48 Регламенту Верховної Ради України). У разі якщо в результаті вжитих головуючим на пленарному засіданні заходів не забезпечено припинення порушення цього Регламенту та не усунуто наслідків цього порушення при голосуванні за закон, постанову чи інший акт Верховної Ради в цілому або якщо головуючий на пленарному засіданні залишив заяву без розгляду, народний депутат, інший суб’єкт права законодавчої ініціативи може у дводенний строк звернутися до Голови Верховної Ради України з відповідною письмовою заявою (частина п’ята статті 48 Регламенту Верховної Ради України).

Враховуючи вищевикладене, відповідно до статті 48 Регламенту Верховної Ради України, Комітет ухвалив висновок на проект Постанови Верховної Ради України «Про скасування рішення Верховної Ради України про прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстраційний номер 1793) в цілому з урахуванням пропозицій Президента України», внесений народним депутатом України І. Вінником (реєстр. № 1793-П від 27.01.2016), і запропонував Верховній Раді України визначитись шляхом голосування щодо цього проекту Постанови.

Однак, Верховною Радою України цей проект Постанови все ще не розглянуто. Таким чином, Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстраційний номер 1793) до цього часу не направлено на підпис Президентові України та не введено в дію.

Таким чином на сцені з’явилася ще одна дійова особа – Голова Верховної Ради України, який відіграв та продовжує відігравати одну з ключових ролей у цій виставі. При цьому, слід зазначити, що на момент прийняття парламентом Закону посаду спікера обіймав В. Гройсман. Саме він головував на ранковому засіданні Верховної Ради України, ставив на голосування питання про його ухвалення. За його мовчазної згоди відбулись ймовірні порушення Регламенту Верховної Ради України, які ставлять під сумнів легітимність прийнятого парламентом рішення про ухвалення Закону.

14 квітня 2016 року естафету прийняв А. Парубій, який ось уже майже 2 роки продовжує ігнорувати внесений народним депутатом України І. Вінником проект Постанови. Хоча, як стверджують у Комітеті Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Комітет звертався до спікера з пропозицією розглянути проект Постанови Верховної Ради України «Про скасування рішення Верховної Ради України про прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстраційний номер 1793) в цілому з урахуванням пропозицій Президента України» для ухвалення рішення в порядку статті 48 Регламенту Верховної Ради України. Однак, як кажуть, віз і нині там.

У театрі абсурду опускається завіса!
Підбиваючи підсумок викладеному, вважаємо за доцільне зробити такі висновки:
1. Представлена вашій увазі сучасна українська оптимістично-песимістична вистава у трьох діях, на наш погляд, є ще одним свідченням надзвичайно низької культури законотворчої діяльності суб’єктів владних повноважень. Йдеться, у першу чергу, про «печерний» рівень підготовки законопроектів народними депутатами України та іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи. Розроблення нових нормативно-правових актів та внесення змін до чинних здійснюється хаотично, без належного аналізу стану законодавчого забезпечення тієї чи іншої сфери правового регулювання. Доволі часто обґрунтування необхідності внесення змін до законодавчих актів носить суто формальний характер. Зокрема, автори проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» стверджують, що прийняття вказаного Закону зумовлена ситуацією, що склалася за результатами проведених органами прокуратури перевірок дотримання законодавства при матеріально-технічному, речовому, продовольчому, медичному та інших видах забезпечення військовослужбовців.

2. Наведені у статті аргументи вкотре засвідчують низьку якість підготовки проектів нормативно-правових актів народними депутатами України. З огляду на це автори публікації вважають, що в Україні назріла необхідність внесення змін до Конституції та відповідних законів України, якими позбавити народних обранців права законодавчої ініціативи, залишивши таке право за Президентом України та Кабінетом Міністрів України.

3. Для обговорення та ухвалення законів у Верховній Раді України звичним явищем стали системні порушення приписів Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», якими встановлено порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, визначено законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради. Систематичні порушення народними депутатами Регламенту Верховної Ради України, як видається, ставить під сумнів легітимність прийнятих парламентом рішень і може мати наслідком їх скасування та призвести до блокування роботи законодавчого органу. Про це більше читайте тут: http://gordonua.com/ukr/publications/-zakriti-zasidannja-bez-stenogrami-knopkodavstvo-porushennja-konstitutsiji-prikladi-fejerichnih-golosuvan-u-verhovnij-radi-190507.html). Тож слід констатувати, що в Україні залишається нагальною необхідність у розробленні дієвих механізмів притягнення до відповідальності народних депутатів України за допущені ними порушення норм Регламенту Верховної Ради України.

4. Найкращим виходом із ситуації, яка склалася у зв’язку з ухваленням Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництва, реалізації, придбання продукції, робіт та послуг у військовій сфері» (реєстр. № законопроекту 1793 від 19.01.2015), на наш погляд, є невідкладний розгляд парламентом проекту Постанови Верховної Ради України, внесеного народним депутатом І. Вінником. У разі підтвердження фактів, викладених у проекті Постанови, необхідно скасувати рішення Верховної Ради України про ухвалення цього Закону. Це, з одного боку, дозволить запобігти негативним наслідкам, які неминуче настануть у разі введення в дію цього Закону, з іншого – буде дано позитивний сигнал щодо необхідності неухильного додержання процедурних питань, встановлених Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» для обговорення та ухвалення законопроектів.

Володимир Тимошенко,
доктор юридичних наук, професор

Сергій Дрьомов,
член Національної спілки журналістів України,
кандидат юридичних наук

Рада Федерації Федеральних Зборів РФ 13 лютого поточного року задовольнила прохання одного з видних «єдиноросів» Франца Клінцевича про відставку з посади першого заступника Голови комітету з оборони і безпеки.

Розжалуваний російський «яструб» до чергових парламентських виборів залишиться рядовим сенатором, але всім зрозуміло, що разом із статусом він втратив ще й прихильність Кремля.

Хоча до цього Президент РФ Володимир Путін частенько й щедро відзначав бувалого полковника, ветерана Повітряно-десантних військ, Голову Російської Ради ветеранів Афганістану високими державними нагородами: 2003 – орденом Дружби, 2012 – орденом Олександра Невського, 2014 – орденом «За заслуги перед Вітчизною».

Попри запевнення Голови Ради Федерації Валентини Матвієнко у тому, що відставка Франца Клінцевича обумовлена необхідністю планової ротації керівників парламентських комітетів, російські засоби масової інформації несподівано зарясніли версіями щодо причин буденного кадрового рішення. Тон задала популярна в Росії газета «Ведомости». Головною причиною зняття з посади «непотоплюваного» сенатора вона назвала надмірну медійність і неприязне ставлення до нього керівництва Міністерства оборони РФ. У розмові з кореспондентом російського видання «Ъ» Франц Клінцевич й сам недвозначно натякнув, що «постраждав за відкритість, яка подобалась не всім», маючи на увазі невдоволення МО РФ його коментарями бойових дій РФ у Сирії.

Аналізуючи причини відставки Франца Клінцевича, журналісти пригадали, що своєю поведінкою він дійсно неодноразово підтверджував справедливість армійської істини: «Чим більше спить десантник, тим менше від нього шкоди». Так, 2012 року він заявляв про наміри викупити будинок в австрійському місті Браунау-на-Інні, де народився Адольф Гітлер, щоб потім його знести. 2014 року сенатор виступив з ініціативою перегляду рішення З’їзду народних депутатів СРСР від 1989 року, яким засуджувалось введення радянських військ в Афганістан. Влітку 2016 року Франц Клінцевич закликав провести парламентські слухання по питанню згубності комп’ютерної гри «Pokemon GO». На його переконання, не безробіття, алкоголізм чи інші соціальні проблеми, а саме ловля росіянами покемонів може стати «небезпечним інструментом створення деструктивних процесів». 2017 року Франц Клінцевіч запропонував відновити радянську військову базу на Кубі.

Після таких перлів, народжених деформованим військовими статутами й настановами мозком Франца Клінцевича, російську громадськість вже було важко здивувати публічними витівками сенатора. Наприклад, 2016 року Рада Федерації аж ніяк не зреагувала на винесення судом обвинувального вироку з вимогою до Франца Клінцевича сплатити борг у розмірі майже 300 000 рублів за відпочинок у реабілітаційному центрі «Русь» – колишньому санаторії управління справами ЦК КПРС. Там, в апартаментах «люкс», де колись полюбляв зупинятись Михайло Горбачов, сенатор провів романтичну новорічну ніч із своєю супутницею Іриною Лімаєвою.

Однак найгучніший скандал пов’язаний із конфліктом Франца Клінцевича з Головою загальноросійської громадської організації інвалідів війни в Афганістані Андрієм Чепурним. Дійшло до того, що в квітні минулого року на засіданні Держради, в прямому ефірі російських телеканалів той поскаржився Володимиру Путіну на лист, нібито отриманий від Франца Клінцевича. У ньому сенатор натякав на близькість до чинного Голови Державної Думи РФ В’ячеслава Володіна, якого називав «наступником глави держави». Природно, впійманий на гарячому Франц Клінцевич, спростував цей факт, а в оточенні спікера Держдуми також дистанціювались від скандалу, обізвавши обох учасників конфлікту «контуженими».

Потужні залпи кремлівських інформаційних військ нагадували операцію прикриття справжніх мотивів відставки Франца Клінцевича, які хтось ретельно прагнув приховати. Несподівано до обговорення його подальшої долі долучився український сайт «Кореспондент.нет». 20 березня 2018 року журналіст Сергій Лозовський розмістив на ньому статтю «Белые вороны российской политики?». Посилаючись на анонімні джерела, автор натякав на тотожність позицій щодо анексії Криму Франца Клінцевича й кандидата в Президенти РФ Ксенії Собчак. У своєму близькому оточенні сенатор нібито заявляв: «Варварське захоплення Криму, коли ми поступилися нормами міжнародного права, поставило під удар репутацію й авторитет країни. Нашим нащадкам доведеться довго розраховуватись за це поспішне й недалекоглядне рішення, прийняте в пилу пристрастей, від образи, не знаю ще чому… Здоровим глуздом це не пояснити».

Навіщо сайт «Кореспондент.нет», власником якого з 2013 року є один з біглих «гаманців» Партії регіонів Сергій Курченко, поширив таку інформацію, стало зрозумілим через тиждень. Тоді на сайті «Сhange.org» (https://www.change.org/) з’явилась наспіх сфальсифікована електронна петиція Петру Порошенку (на сайті Президента України її не було – примітка автора) з проханням зняти з Франца Клінцевича заборону на в’їзд в Україну через його нібито проукраїнську позицію.

Спеціалісти інформаційних воєн добре знають, що так робиться у тих випадках, коли для привернення уваги до проблеми чи конкретної особи спочатку поширюється сенсаційна теза, яку в подальшому використовують як інформаційний привід для оприлюднення ставлення до неї. Отже, щойно в мережі Інтернет з’явилася перша згадка про фейкову «петицію», російський сенатор відразу ж почав її гнівно «спростовувати», демонструючи вірність політиці Путіна. «Це груба провокація. Не знаю, кому я так насолив. Я завжди підтримував возз’єднання Криму з Росією», – заявив Франц Клінцевич в інтерв’ю інформаційному агентству «Політика сьогодні» 28 березня 2018 року.

Російська громадськість так би й залишилася в невіданні щодо істинних мотивів політичної опали Франца Клінцевича, якби не «покаянний» лист такого собі «в’язня тюрми «Лефортово» Сергія Соколова, який поширила російська агенція РБК 5 квітня 2018 року. У ньому, заарештований ФСБ РФ колишній охоронник Бориса Березовського, фактично зізнався у фальсифікації компрометуючих відомостей про російських високопосадовців, у тому числі – спікера державної Думи РФ В’ячеслава Володіна. Попри те, що прізвище Франца Клінцевича серед замовників компромату у листі Сергія Соколова не фігурує, експерти безпомилково «вирахували» не тільки його, а й спільника. На їхню думку, Франц Клінцевич діяв у змові з Повноважним представником Президента в Приволзькому федеральному окрузі (ПФО) Михайлом Бабічем. Слід нагадати, що цей колишній офіцер – десантник ВДВ, потім КДБ СРСР, котрий з 2002 по 2003 роки очолював уряд Чечні, а 2014-го активно підтримував анексію Криму, 2016 року ледь не став Послом РФ в Україні. Збутися планам Кремля не судилося тільки через непоступливу позицію Києва. Окрім прагнення реалізувати себе на дипломатичному поприщі, мрії амбітного Михайла Бабіча були пов’язані також із бажанням зробити кар’єру в Адміністрації Президента РФ (АП РФ). Але для цього йому треба було змістити з посади першого заступника керівника АП РФ В’ячеслава Володіна. Ось тут і знадобились таланти й зв’язки Франца Клінцевича, котрий долучив Сергія Соколова до операції з дискредитації Володіна як «агента спецслужб США».

Співпраця між ними на ниві політичної провокації тривала вже не один рік. Свого часу, для отримання відповідного досвіду сенатор навіть приставив до Сергія Соколова свого сина Андрія Клінцевича, також колишнього офіцера-десантника. Ця «молода зірка» російського політичного бомонду з легкістю зійшлася з визнаним майстром політичної провокації. Преса не повідомляла, чим вони займались, неодноразово відвідуючи Україну. Хоча тепер не складно й здогадатись – за участь у анексії Криму Володимир Путін нагородив Андрія Клінцевича Почесною грамотою Президента РФ. Для забезпечення надійного зв’язку з Михайлом Бабічем – головним замовником компромату на Володіна, Андрій Клінцевич був призначений в апарат Повноважного представника Президента РФ в ПФО, де йому належало вдосконалювати навички фальсифікатора-початківця.

Без перебільшення, одкровення Сергія Соколова шокувало російську громадськість. Один з найближчих соратників Володіна, депутат Державної Думи РФ від Саратовської області Микола Панков не приховував свого обурення: «Він (Клінцевич) багато років був поруч, працював з нами. Ну як це може бути? Якщо це так, то в мене немає виправдань для такого «вчинку»… Той факт, що він за своєю військовою спеціальністю «провокатор», він признавався багатьом. Але ж не до такої міри». Депутат мав на увазі військову спеціальність Франца Клінцевича, який після підготовки у Військовому інституті іноземних мов протягом 1985-1986 років служив Афганістані «старшим інструктором політвідділу з спеціальної пропаганди» 345 окремого парашутно-десантного полку.

Хто ж такий Сергій Соколов? Як із «Лефортово» – донедавна суворого Слідчого ізолятора КДБ-ФСБ міг вислизнути його лист й опинитися в найбільшому недержавному медіа-холдингу «РБК»? Чи варто вірити гучним викривальним заявам автора?

В Україні Сергій Соколов став відомий широкому загалу в серпні минулого року. Тоді Голова Служби безпеки України Василь Грицак на брифінгу, присвяченому успішній реалізації операції з припинення злочинної діяльності російського товариства з обмеженою відповідальністю «Федеральный информационный центр «Аналитика и безопасность», звинуватив його співробітників у виконанні завдань ФСБ РФ з організації і проведення терористичної діяльності. Чільне місце у викритій злочинній схемі займав Сергій Соколов. Саме він керував діями цивільної дружини, громадянки України Дар’ї Мастікашевої та її спільника Олександра Каратая з вербування трьох колишніх учасників АТО для вчинення терористичних актів у Москві та інших містах Росії. Робилося це з метою подальшого звинувачення української влади у перенесенні практики терору на територію Російської Федерації. Гучне «викриття» ФСБ РФ організованої Сергієм Соколовим української групи диверсантів-терористів Кремль міг використати не тільки з метою дискредитації політики Києва з врегулювання конфлікту на Донбасі, але й для розв’язання широкомасштабної агресії під приводом захисту «РуSSкого мира» в Україні.

На жаль, через недовіру до чинної влади та завдяки безглуздим коментарям деяких «диванних експертів», у тому числі колишніх співробітників спецслужб, українська громадськість сприйняла інформацію Голови СБУ з певною долею скепсису. Вітчизняні журналісти з більшим ентузіазмом «переспівували» витягнуті з Інтернету коментарі Сергія Соколова та адвокатів його спільників, затриманих в Україні. А ті безперестанку стверджували, що кримінальна справа проти Дар’ї Мастікашевої нібито сфабрикована СБУ з помсти за розслідування ФИЦ «Аналитика и безопастность» про зв’язки українських спецслужб з організованими злочинними угрупованнями.

Однак у січні 2018 року ФСБ РФ несподівано заарештувала Сергія Соколова й разом з ним ще трьох співробітників ФИЦ «Аналитика и безопасность».

Арештованих звинуватили у незаконному обігу зброї (стаття 222 КК РФ) і вибухівки (222.ч.1 КК РФ), їх також перевіряють на причетність до інсценування терактів на замовлення російських конкурентів у сфері бізнесу. Характерно, що коли суд обирав Соколову міру запобіжного заходу він публічно заявив, що нібито був заарештований ФСБ РФ «за наводкою СБ України». Раз так, то залишається зіставити факти і знайти причинно-наслідковий зв’язок між ними.

Отже, арешт Сергія Соколова припав на 16 січня 2018 року. На перевірку й процесуальне закріплення його зізнань потребувалось не менше місяця. Тобто, перші доповіді ФСБ РФ Володимиру Путіну відбулися наприкінці січня – на початку лютого 2018 року. Відтак, відставка з посади першого заступника Голови комітету Ради Федерації Франца Клінцкевича, яка сталася 13 лютого 2018 року, цілком може бути одним з перших управлінських рішень Президента РФ. Як любить повторювати головний «рупор Кремля» Дмитро Кисельов: «Збіг? Випадковість? Не думаю».

Історія з Сергієм Соколовим настільки вразила відомого російського письменника Сергія Лойко, що той зняв документальний фільм «Гібридна історія».

Прикро, але судячи з відгуків у соціальних мережах, багато хто в Україні сприйняв професійно зроблене розслідування військового журналіста індиферентно. На відміну від Москви, де його переглянули з явним інтересом, особливо на Луб’янці. Найбільше налякали «вірних наступників Єжова й Берії» роздуми журналіста про схожість провокації, яку готував Сергій Соколов, із підривом будинків у Буйнакську, Волгодонську, Москві, резонансним «навчанням» російських чекістів у Рязані 1999 року. Як відомо, в причетності до їх вчинення підозрюється керівництво ФСБ РФ і саме з цих кривавих злочинів почалось сходження Володимира Путіна на політичний олімп.

Очевидно, щоб відвернути підозру в зв’язках Луб’янки із ФИЦ «Аналитика и безопасность» й зберегти «важкі фігури» у «шаховій партії» з СБ України, керівництво ФСБ РФ вирішило пожертвувати не тільки «пішаком» – Сергієм Соколовим, але й «офіцером» – Францем Клінцевичем. Скоріш за все, саме для цього під контролем ФСБ РФ на світ з’явився «покаянний» лист «в’язня Лефортово». Якщо відкинути особисті одкровення автора, «в сухому залишку» залишаться зізнання Сергія Соколова в тому, що до підготовки провокації за участю ветеранів АТО Луб’янка нібито не причетна: «… У моїй останній роботі, за яку я затриманий, мова в тому числі йшла про відверту провокацію і дискредитацію Української держави…». Слабо віриться у те, що окрім Франца Клінцевича, ми колись дізнаємось імена інших «високопоставлених замовників» гучних провокацій. Занадто вже високою є ймовірність того, що під час слідства Сергій Соколов раптово помре або покінчить життя самогубством. Невипадково ж він був заарештований ФСБ РФ саме тоді, коли був готовий приїхати в Україну й дати свідчення.

Поки російське суспільство жваво обговорює лист Сергія Соколова, його автор продовжує перебувати за ґратами. Тим часом, найближчий спільник «в’язня Лефортово» Франц Клінцевич не злазить з російських телеекранів. З подвоєною енергією він нещадного таврує США за Сирію, гнівно клеймить Велику Британію за звинувачення Росії в отруєнні Скрипалів, поблажливо признається в симпатіях до Надії Савченко тощо. Очевидно «підбитий» сенатор має підстави розраховувати на те, що Кремль пробачить йому нанесення репутаційних збитків. Начальником департаменту з реалізації громадських проектів Апарату Представника Президента РФ в Приволзькому федеральному окрузі продовжує працювати його син – Андрій Клінцевич. Що й не дивно, бо саме представництво Президента РФ в ПФО, як ні в чому не бувало, очолює Михайло Бабич. Від жодного з них журналістам поки що не вдалося отримати будь-яких коментарів «покаянного листа» Сергія Соколова.

Характерно, що всіх фігурантів скандалу об’єднує причетність до офіцерського корпусу – троє колишніх десантників і один випускник Академії МВС СРСР. Можна сперечатись щодо причин поступової втрати ними честі, гідності й деградації до рівня дешевих провокаторів. Хоча й без глибокого аналізу очевидне є неймовірним: до Володимира Путіна, який сам колись був офіцером і вважається «асом розвідки», жоден Верховний Головнокомандувач Збройних Сил СРСР чи РФ так відверто не культивував в армійському середовищі зневагу до міжнародних зобов’язань, лукавство, брехливість та підступність, попирав пам’ять про військове братство народів колишнього СРСР.

Анексією українського Криму, військовою агресією на Донбасі, знищенням своїх політичних опонентів Володимир Путін прирік себе на безчестя, бо ще в далекі середні віки Ніколло Макіавеллі сформулював таку істину: «… не можна назвати доблестю вбивство співгромадян, зраду, віроломство, жорстокість і нечестивість: усім цим можна здобути владу, але не славу».

Борис Дніпров

Галасливі мітинги націоналістів під стінами дипломатичних представництв у Києві й Варшаві, акти вандалізму та руйнування пам’ятників, публічне знищення державної символіки – ось найбільш характерні прояви міжнаціональної ворожнечі, які почастішали після прийняття Сеймом Республіки Польща сумнозвісного закону «Про внесення змін до закону про Інститут національної пам’яті – Комісію з переслідування злочинів проти польського народу і деяких інших законів». До цього переліку слід додати також надмірно ретельний митний огляд громадян України співробітниками польської Митної служба («Sluzba Celna») при перетині кордону, масове приниження українських заробітчан, а також факти побиття наших співвітчизників за характерний акцент.

З 1 березня 2018 року польське правосуддя отримало ще й право нещадно карати всіх, хто заперечуватиме злочини «українських націоналістів». Мова йде про те, що згідно з прийнятим законом до «нацистських злочинів», «комуністичних злочинів», «інших злочинів проти миру, людяності і воєнних злочинів» додано «злочини українських націоналістів і членів українських формацій – колабораціоністів Третього рейху Німеччини». Закон, який в Україні нарекли «антибандерівським», розтлумачив, що під такими злочинами слід розуміти: «… дії, вчинені українськими націоналістами в 1925-1950 роках, які полягають у застосуванні сили, терору чи інших форм порушення прав людини щодо індивідуальних осіб чи суспільних груп. Злочином українських націоналістів чи членів українських формацій – колабораціоністів Третього рейху Німеччини є також участь у винищенні єврейського населення чи геноциді громадян ІІ Речі Посполитої на теренах Волині і Східної Малопольщі».

Мало того, що таким чином польський парламент переклав відповідальність за вчинення акцій Голокосту в окупованій Польщі здебільшого на українців. Відтепер у польському національному законодавстві фігурує «Східна Малопольща», якою у міжвоєнний період називали Львівське, Тарнопольське і Станіславське воєводства Другої Речі Посполитої. Зараз ця територія розділена між Підкарпатським воєводством Польщі та Україною (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області). Це все одне, щоб у нормативних актах РФ з’явився термін «Новоросія» в значенні територій сучасної України.

Реакція Києва на польський «історичний закон» не забарилася. Його одностайно засудили Президент, Верховна Рада, РНБО, МЗС України, визнавши таким, що суперечить історичній правді, демократичним цінностям і стратегічному партнерству двох сусідніх держав.

З гнівним осудом скандального рішення польського парламенту виступили також США й країни Євросоюзу, які відверто пригрозили Польщі негативними наслідками. Але найбільше обурення польський «історичний закон» викликав у Державі Ізраїль. Прем’єр-міністр цієї країни Біньямін Нетаньяху заявив, що його країна «не буде миритися з викривленням правди, переписуванням історії чи запереченням Голокосту». Його заяву підтримав також ізраїльський Кнесет та світова єврейська спільнота.

У чому ж причина такої одностайності? Невже США і Євросоюз консолідувались аби рішуче підтримати Україну, а в Ізраїлі раптом вирішили відмовитись від обвинувачень українських націоналістів і вояків УПА в убивствах євреїв під час Другої світової війни? Адже ще зовсім недавно про це заявляв Президент Держави Ізраїль Реувен Рівлін, виступаючи з трибуни Верховної Ради України, очевидно сплутавши її з кафедрою Кнесету.

Відповідь очевидна: як в Ізраїлі так і на Заході ніхто не збирається виступати в ролі адвоката України в її історичному спорі з Польщею. Їхнє обурення спричинене зовсім не «антибандерівською» спрямованістю польського «історичного закону», а його статтею 55а. Нагадаємо, що нею вводиться відповідальність для громадян Польщі й іноземців, «хто публічно й всупереч фактам приписує польському народові чи польській державі відповідальність чи співвідповідальність за вчинені Третім рейхом Німеччини нацистські злочини…, чи за інші злочини проти миру, людяності чи воєнні злочини, або в інший спосіб грубо применшує відповідальність дійсних виконавців тих злочинів…».

В Ізраїлі переконані, що в такий спосіб уряд Польщі хоче «відбілити» історію польського народу, в якій мали місце чисельні випадки вбивств поляками єврейського населення. На думку ізраїльтян, ця норма Закону може бути використана для переслідування євреїв чи єврейських організацій, які свідчитимуть про злочини поляків проти євреїв.

У відповідь на закиди Тель-Авіву Варшава намагається вибудовувати стратегію захисту. Насамперед, визнаючи незаперечні факти, які Інститут національної пам’яті (ІНП) Польщі вважає вже достатньо повно дослідженими, польські історичні політики наполягають на тому, що прояви польського антисемітизму в часи Другої світової війни були «поодинокими випадками». Утім, ця теза суперечить спогадам очевидців єврейських погромів, результатам досліджень інституту історії Голокосту «Яд Вашем» і висновкам ізраїльських істориків. За їхніми даними в знищенні євреїв брали участь як польські колабораціоністи, так і польські націоналісти.

Найбільш відомий випадок – знищення єврейського населення містечка Єдвабне. До 2001 року вважалось, що погром у Єдвабне в липні 1941 року вчинили німецькі карателі, аж поки американський історик Ян Томаш Гросс у своїй роботі «Сусіди: історія Голокосту єврейського народу» («Sąsiedzi: Historia zagłady zydowskiego miasteczka») не осмілився відкрито написати про організацію варварської різанини й спалення єврейського населення цього містечка поляками ініціативно, без допомоги й втручання німців.

Оцінки масштабів злочину різняться. Ян Томаш Грос називає цифру понад 1500 загиблих, фахівці ІНП вважають її перебільшеною, стверджуючи, що число жертв погрому становила від 340 до 350 осіб, у тому числі жінки та діти.

Фрагмент пам’ятника жертвам погрому в Єдвабному
Таких «поодиноких випадків» на території окупованої Польщі було чимало. Газета «Жечпосполита» («Rzeczpospolita») 5 травня 2000 року писала про знищення єврейського населення руками місцевих поляків у Вонсоші, Візні, Радзілуві, Щучині. Про масове вбивство євреїв в Рожанах залишив спогади колишній Прем’єр-міністр Ізраїлю, лауреат Нобелівської премії миру (1994) Іцхак Рабін, авторитет якого визнається більшістю політиків світового рівня. Вважається, що всього поляками було організовано не менше тридцяти погромів і масових репресій, вчинених у 24 населених пунктах (Яков Эттингер. Паракдоксы польско-еврейских отношений//Лехаим: журнал. – Август 2001. – №8).

У березні 2011 року в Польщі вийшла ще одна робота Яна Томаша Гросса «Золотий врожай», де розповідається про те, як польські селяни під час Другої світової війни в пошуках золота й дорогоцінностей викопували останки євреїв з братських могил. Вона розколола польське суспільство, а її оцінки істориками були діаметрально протилежними. Одні звинувачували автора в бажанні здобути сенсаційну славу й отримати від цього «золоті» дивіденди. Інші намагалися виправдати польських селян, пояснюючи їхній антисемітизм бідністю й жадобою наживи. Було чимало й таких, хто підтримав висновки американського дослідника, закликавши польське суспільство подивитись правді в очі. Серед них – польський історик Аліна Скибінська.

Її інтерв’ю «Селяни вбивали євреїв – розповідь про книгу Гросса» (Chłopi mordowali Żydów – rozmowa o książce Grossa) газеті «Жечпосполита» від 12 січня 2011 року було присвячене презентації книги американського історика (http://www.rp.pl/artykul/592972-Chlopi-mordowali-Zydow-rozmowa-o-ksiazce-Grossa.html). У ньому Аліна Скибінська висловилась щодо мотивів жорстокості поляків: «По-перше, це був страх. Страх перед німцями і похідний страх від розпоряджень окупаційної влади – страх перед сусідами. І, по-друге, і це, мабуть ключ до розуміння того страшного явища – вбивцями керувала жадність. Убивство чи доносительство на єврея було засобом легкого збагачення, покращення матеріальної ситуації. Німці платили за участь в облавах і за виловлювання євреїв. Це невеликі грошові суми, алкоголь, цукор, цигарки. Насамперед, розраховували на те, що було у євреїв. Готівкові гроші чи біжутерія. Цінною добичею були одежа й взуття».

Польський історик розповіла також про деякі деталі дискусії навколо визначення точної кількості євреїв, які стали жертвами польських колабораціоністів й націоналістів під час Другої світової війни. За її словами, така цифра наразі встановлюється. Ян Томаш Гросс допускає, що їх кількість може становити 200 000 людей, але більш точні підрахунки можна буде зробити вже після опрацювання судових процесів над злочинцями, причетними до організації масового винищення євреїв на території окупованої Польщі.

Якими б не були справжні масштаби, але вже зараз є достатньо підстав стверджувати, що раболіпство, підлабузництво поляків перед німецькими окупантами, а також жорстокість і хабарництво у ставленні до євреїв, на окупованій території Польщі набуло таких масштабів, що стало явищем, яке отримало назву «шмальцовництво» («Szmalcownictwo»). До Другої світової війни цей жаргонний термін вживався у декількох значеннях щодо контрабандистів, скупників краденого, хабарників. Однак під час окупації «шмальцовниками» почали називати поляків, які доносили окупаційній владі на євреїв, вимагали хабарів від євреїв в обмін на збереження таємниці, а також поляків, які їх переховували.

Характерно, що масові антисемітські акції Польщі продовжувались і після завершення Другої світової війни. Найбільш відома з них – єврейський погром у місті Кельце, внаслідок якого було по-звірячому вбито 42 людини і понад 50 чоловік поранено.

Окрім заперечення масового характеру участі поляків у антиєврейських акціях, сучасні польські політики стверджують, що в роки Другої світової війни не було суто польських організаційних структур, які б співробітничали з нацистами. Як не було й польських органів державної влади чи місцевого самоврядування, котрі б приймали програмні рішення про фізичне знищення єврейського мирного населення. А раз так, то Польща має повне право переслідувати по закону тих, хто всупереч фактам звинувачуватиме весь польський народ чи польську державу у вчиненні злочинів проти людяності, зокрема участь у Голокості, применшуватиме роль реальних виконавців таких злочинів, а також використовуватиме термін «польські концтабори» в значенні «таборів смерті», створених нацистами на території окупованої Польщі в роки Другої світової війни.

Вживання терміну «польський» щодо нацистських концтаборів Освенцім, Треблінка, Майданек, Хелмно, Белжец і Сабібор дійсно недоречне. Але як бути з концтаборами, створеними самими поляками у міжвоєнний період? Мова йде про концтабір у місті Тухоль, де з 1919 по 1921 роки утримувались тисячі полонених червоноармійців, у тому числі українці, частина з яких загинула від голоду й інфекційних захворювань. А також концтабір у місті Береза-Картуська, де з 1934 по 1939 роки перебували ув’язненими противники режиму Юзефа Пілсудського – комуністи, діячі єврейського, українського і білоруського національних рухів. Їх тепер що належить називати польськими «таборами відпочинку»?

Полеміка між Ізраїлем і Польщею має ще один суттєвий аспект – матеріальний. Серед польських політиків і експертів є чимало таких, хто намагається переконати співвітчизників у тому, що емоційна реакція Ізраїлю обумовлена нібито побоюванням євреїв, що «історичний закон» може завадити спробам реституції майна єврейського населення в Польщі. Хоча й без цього закону, згідно з висновками дослідження, проведеного в квітні 2017 року Європейським інститутом спадщини Голокосту (ESLI): «Польща є єдиним членом Європейського Союзу і колишнім європейським членом комуністичного блоку, який не запровадив комплексного законодавства щодо реституції приватної власності в посткомуністичний період».

Спір Варшави й Тель-Авіву навколо «історичного закону» актуалізував дискусію навколо природи польського антисемітизму. Для спростування звинувачень у тому, що антисемітизм поляків споконвічно був і залишається нормою їхнього життя, польські історики посилаються на незаперечний контраргумент – найбільше «праведників народів світу» було серед поляків. Таке звання ізраїльський інститут «Яд Вашем» присвоює не євреям, які, ризикуючи життям, рятували євреїв під час Голокосту. За підрахунками «Яд Вашем» серед «праведників світу» кількість поляків становить 6454 чоловік. І це попри те, що на території окупованої Польщі німці встановили найсуворіші серед європейських держав порядки, що передбачали смертну кару навіть за разову допомогу євреям хлібом чи водою.

Зворушливі розповіді про них можна почути й побачити в експозиції музею історії польських євреїв ( Muzeum Historii Żydów Polskich), відкритого 2013 року у Варшаві на території колишнього Варшавського гетто.

У Кракові з 2004 року функціонує єврейський музей «Галіція» (Żydowskie Muzeum Galicjа). Там зібрані експонати, які розповідають про 800-річний період процвітання єврейської культури в Галичині, зокрема, експонується тимчасова виставка про міжвоєнний період життя єврейської громади Львова. 2008 року цей музей спільно з музеєм Освенціму розробив виставку «Польські герої» («Polish Heroes») про праведників світу, яка сьогодні експонується в шести музеях Польщі, Англії, Сполучених Штатів Америки.

Поза всяких сумнівів Ізраїль за підтримки США й країн Євросоюзу не відступить від оприлюдненої позиції щодо нетерпимого ставлення до викривлення Польщею історичної правди про Голокост. Він буде добиватися засудження рішення польського парламенту ОБСЄ, Радою Європи, Європарламентом, ООН. Це може призвести до посилення міжнародної ізоляції Польщі, а на фоні введення Єврокомісією санкційної процедури за порушення Польщею європейського законодавства, аж до позбавлення її права голосу в Раді Європи. У Держдепартаменті США закликали Польщу переглянути «історичний закон», оскільки він може вплинути на польські стратегічні інтереси та двосторонні відносини зі Сполученими Штатами й Ізраїлем.

Вже зараз під тиском США, Ізраїлю та поважних міжнародних інституцій риторика поляків дещо змінилася на користь України, що свідчить про усвідомлення польською владною елітою помилковості прийнятого рішення. Міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутович в інтерв’ю виданню «Gazeta Polska» заявив, що Конституційний суд, розглядаючи «історичний закон» на відповідність конституційним нормам, «може врахувати сумніви української сторони й уточнити деякі питання, аби розвіяти нинішні побоювання». Його радник Пшемислав Журавський вел Граєвський взагалі висловив припущення, що «український фрагмент у законі про Інститут національної пам’яті Польщі міг бути написаний у Москві». Керівник ІНП Ярослав Шарек дав зрозуміти, що також не вірить у незмінність тексту поспіхом прийнятого «історичного закону». «Дискусія щодо закону про ІНП Польщі передчасна, оскільки він перебуває на розгляді Конституційного суду», – заявив він в інтерв’ю «Укрінформу».

Утім, певне пом’якшення позиції Польщі, а також стійкі стереотипи щодо українського антисемітизму, які віками формувались у свідомості мільйонів євреїв, не дають підстав для самозаспокоєння. Враховуючи досвід конфлікту між Варшавою і Тель-Авівом, Україна має бути готовою до неминучого відвертого діалогу з Польщею й Ізраїлем щодо реальної участі українських колабораціоністів, а також вояків УПА чи інших міліарних, військових, парамілітарних формувань у репресивних акціях під час Другої світової війни. Слід визнати, якщо для дискусії з польською стороною Український інститут національної пам’яті (УІНП) вже напрацював низку вагомих аргументів, то до полеміки з науковцями ізраїльського інституту «Яд Вашем» вітчизняні «політичні історики» навряд чи готові.

А дарма, бо у взаєминах між українцями й євреями під час Другої світової війни були не тільки трагічні, а й чимало виграшних і насправді героїчних сторінок. Насамперед, на серйозне наукове дослідження чекають долі тисяч українців, котрі за покликом душі спасали євреїв, але відповідно до критеріїв «Яд Вашем» не були визнані «праведниками світу». Поки що таку функцію виконують єврейські неурядові організації, а також історики-краєзнавці. Найбільш авторитетними серед них є Український центр вивчення історії Голокосту, створений 2002 року в партнерстві з Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України та Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» («Відродження»), який з 1999 року функціонує в м. Дніпро. Але про це в наступному матеріалі.

Олександр Нечитайло, краєзнавець

Світові ЗМІ повідомили, що 5 квітня 2018 року уряд Фінляндії дав згоду на будівництво газопроводу «Nord Stream 2» у частині, що проходить через виключну економічну зону Фінляндії. Дозвіл стосується 374 кілометрів газопроводу з 1200. Раніше дозвіл на його будівництво надала Німеччина. При цьому у відповідній заяві Уряду Фінляндії наголошується, що згода є умовною, а виконавець проекту повинен відповідати зазначеним у рішенні вимогам.

«Сторона, відповідальна за реалізацію проекту, повинна дотримуватись загального принципу обережності у запобіганні та мінімізації нещасних випадків та збитків, повинна належним чином враховувати чутливість та вразливість Балтійського моря та інших існуючих проектів у винятковій економічній зоні та повинна відповідати умовам дозволу на будівництво, передбаченим Законом про воду», – йдеться у повідомленні уряду. Крім того, проект повинен бути здійснений таким чином, щоб у майбутньому не заважати потенційним інфраструктурним проектам у виключній економічній зоні Фінляндії. Згода Уряду буде діяти протягом 50 років, якщо не буде оскаржена в апеляційному порядку.

У цьому контексті слід зазначити наступне. Швейцарська компанія «Nord Stream 2 AG» подала заяву на отримання згоди Уряду Фінляндії на будівництво «Nord Stream 2» відповідно до Закону про ексклюзивну економічну зону Фінляндії ще у вересні 2017 року. Дозвільний процес у Фінляндії включає дві фази. Один дозвіл надає Уряд, і він стосується можливості використання виключної економічної зони країни для здійснення тих чи інших проектів. Другий дозвіл стосується будівництва і експлуатації газопроводу відповідно до Закону про воду. Ще до того, як продається заявка на дозволи, має бути виконана екологічна оцінка проекту відповідно до міжнародного права і стандартів. У даному випадку йдеться про надання першої згоди – згоди Уряду на використання виключної економічної зони країни для будівництва. Друга частина дозвільного процесу ще не завершена. Регіональне державне адміністративне агентство Південної Фінляндії наразі ще розглядає відповідність екологічної оцінки, виконаної для проекту «Nord Stream 2», Закону про воду. На думку фахівців, рішення фінської сторони буде позитивним.

Наміри Росії будувати «Nord Stream 2» викликали неоднозначне ставлення країн Балтії і Скандинавії. Польща, Литва, Латвія і Естонія виступили категорично проти (і про це саме цього тижня глави балтійських держав говорили у Вашингтоні з президентом Трампом), Швеція заявила, що розглядає проект, як загрозу національним інтересам, Данія висловила стурбованість його екологічними наслідками, а Фінляндія заявила про «нейтралітет». Під час візиту до Києва міністр закордонних справ Фінляндії на початку березня ц.р. заявила про необхідність відповідності «Nord Stream 2» Третьому енергопакету ЕС, а також про необхідність виконання російською стороною рішення Стокгольмського арбітражу. «Ми думаємо, що «Nord Stream 2» має пройти серйозну перевірку на предмет відповідності нормам законодавства ЕС», – заявила фінський міністр під час прес-конференції з Павлом Клімкіним. У свою чергу, міністр закордонних справ України наголосив, що газопровід буде проходити через виключну економічну зону, а не територіальні води Фінляндії. «Ми розуміємо що наші фінські друзі мають лише обмежений вплив, тому що проект проходить через виключну економічну зону, а не територіальні води… Для нас фундаментально важливо мати підтримку у тому питанні, що проект має повністю здійснюватися в рамках законодавства ЕС», – сказав Клімкін.

Наступний етап боротьби за чи проти «Nord Stream 2» пролягатиме через Стокгольм і Копенгаген. Шанси на те, що ці країни повністю заблокують «Nord Stream 2» є, але вони мінімальні. В разі наявності в української сторони, або у міжнародних екологічних організацій аргументів «проти», вони мають бути негайно надані Данії і Швеції. Проте складається враження, що остання надія на припинення цього проекту – це запровадження Вашингтоном відповідних санкцій проти його учасників.

Сергій Корсунський, український дипломат,
Надзвичайний та Повноважний Посол

У ветеранів спецслужб, які свого часу займалися організацією протидії тероризму, не виникає жодних сумнівів, що арештом Володимира Рубана і Надії Савченко співробітники Служби безпеки попередили терористичний акт, наслідки якого для України могли б стати катастрофічними. Виходячи з оприлюднених матеріалів це їм вдалося зробити на високому професійному рівні.

Впевнений, що судовий процес покаже нашому збудженому суспільству, що для СБ України, яка захищає державу, яка перебуває під зовнішньою агресією, не існувало іншого шляху, аніж схопити Рубана «на гарячому» і вже після цього у законний спосіб заарештувати Надію Савченко.

Зараз подальша доля Героя України, народного депутата України Надії Савченко знаходиться в руках української Феміди. Немає сумнівів, поки триватиме судовий процес, Кремль і певні політичні сили в Україні прагнутимуть максимально використати його для компрометації влади і правоохоронної системи держави. Відтак, не варто тішити себе ілюзіями, що опоненти чинної влади в Україні і за кордоном будуть боротися «за Надію Савченко». Для них вона лише ефективний інструмент дестабілізації обстановки в державі, ретранслятор розроблених в Кремлі темників про громадянську війну на Донбасі, необхідність діалогу з лідерами ДНР/ЛНР тощо. Тим більше, що у своїй полум’яній риториці, завдяки своїй природній інтуїції та досвіду роботи у парламенті, вона вдало використовує критику системних проблем нашого сьогодення: корупцію вищих ешелонів влади, військовий конфлікт на Донбасі, невдачі реформ, подальше зубожіння населення тощо.

Утім, суд навряд чи злякають гучні викривальні заяви Надії Савченко чи її епатажні вчинки. Побаченого й почутого останніми днями про підозрюваних і від них особисто достатньо, аби прогнозувати винесення обвинувального вироку. У всяк випадку, так 23 березня 2018 року вирішив Шевченківський суд, обравши Надії Савченко найсуворішу міру запобіжного заходу у вигляді арешту без можливості внесення застави.

Від історії з Савченко і Рубаном суттєво постраждали імідж України, а також авторитет владних інституцій, які робили все можливе для того, щоб залучити міжнародні організації, впливових лідерів цивілізованого світу для участі у заходах із її звільнення з російської в’язниці. Ї хто б не стверджував, що «українська тема» в російських ЗМІ, нібито вже набила оскомину й пересічного росіянина мало хвилює, факти свідчать про зворотне – Кремль буде максимально використовувати будь-який інформаційний привід для компрометації української влади. А тут такий подарунок: легендарний Герой України насправді виявилася терористом або психом.

Але найбільше шкода українців, які тисячами виходили на майдани з вимогою «Свободу Савченко». Очевидно, вони й зараз не хочуть розлучатися з «світлим і пухнастим» образом Надії, як символу нескореної України. Утім, судячи з перебігу подій навколо затримання Савченко й обрання їй запобіжного заходу, інтерес суспільства до процесу над нею поступово спадає. Так що шансів зберегти позитивний образ української Жанни Д’арк у неї залишається небагато.

Утім, поки що ця новина є топовою, через що газети, телевізійні екрани, радіо ефір і особливо соціальні мережі рясніють коментарями політиків, політологів, юристів, колишніх співробітників спецслужб, які ставлять під сумнів наявність складу злочину у діях Савченко й Рубана. Не маючи доступу до матеріалів слідства, вони вважають за можливе заявляти про нібито малозначність матеріалів, «голий умисел», провокування злочину тощо. Хочеться нагадати таким «корифеям боротьби з тероризмом», що для провокування Першої світової війни вистачило всього двох пострілів, якими сербський гімназист Гаврила Принцип вбив ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружину герцогиню Софію Гогенберг. А Йосип Сталін скористався вбивством з ревнощів лідера ленінградських комуністів Сергія Кірова для того, щоб спочатку розправитись із своїми колишніми соратниками по більшовицькій партії, а потім розгорнути в СРСР масові політичні репресії.

За таких умов Службі безпеки варто було б, для початку, створити аналітичну групу, або оптимізувати чи активізувати роботу наявних підрозділів, з моніторингу, систематизації й аналізу критичних випадів на адресу України у зв’язку з початком судового процесу над Надією Савченко і Володимиром Рубаном. Як ззовні, так і з боку різних політичних сил України. За першими ж результатами цієї роботи запропонувати Адміністрації Президента утворити міжвідомчу групу з відпрацювання заходів з доведення до населення України і світової громадськості об’єктивної інформації про процес над Надією Савченко. Звичайно, слід робити це професійно, комплексно, усіма доступними способами, але «кулаком, а не розчепіреними пальцями», поетапно (спеціалісти знають, що це таке), із залученням креативних менеджерів, уникаючи звинувачень суду і прокуратури у розголошенні таємниці слідства.

Навіть поверхневий аналіз дає підстави умовно розділити такі нападки на декілька груп.

Перша – «політизована»:
– арештом і обвинувальним вироком Президент прагне усунути Савченко з політичної арени як небезпечного конкурента на наступних виборах Глави держави;
– арештом Савченко Президент намагається «заткнути їй рота», бо та має високий рівень підтримки суспільства і користується довірою в європейських інституціях;
– арештом Савченко Президент, який втрачає політичний рейтинг, нібито зацікавлений у продовженні воєнного конфлікту на Донбасі, прагне відволікти увагу суспільства від нагальних проблем, зокрема підвищення тарифів, відставки Гонтаревої тощо;
– публічний розгляд справи Савченко-Рубана в суді має на меті «опустити» динамічно зростаючий політичний рейтинг Юлії Тимошенко, яка на попередніх виборах до Верховної Ради України включила Савченко до виборчого списку ВО «Батьківщина» першим номером. Про це заявляв керівник фракції БПП у Верховній Раді України Антон Герасимов: «Політичну відповідальність за мандат Савченко несе «Батьківщина» й особисто Юлія Тимошенко».

Друга – «псевдопрофесійна», зводиться до поширення сумнівів у професіоналізмі СБ України, Генеральної прокуратури, недовіри до достовірності й достатності матеріалів для висунення підозр Савченко і Рубану у вчиненні злочинів проти держави:
– «Загроза владі від Савченко нульова, бо організувати, і тим більше здійснити державний переворот за допомогою масових терактів, не маючи ні ресурсів, ні організації, крім довгого язика – просто смішно» (Степан Хмара);
– «Савченко заявляє, що не збиралася нікого підривати й вбивати, а людей вербувала для того, щоб показати владі, що таке можливо. Цю версію спростувати буде складно, особливо прокурору без юридичної освіти» (Ренат Кузьмін);
– «Докази, які вони здобули відносно Надії Савченко шляхом проведення негласних слідчих розшукових дій чи оперативно-розшукових заходів, не можуть бути визнані судом допустимими, бо вони здобуті з порушенням прав і свобод людини, народного депутата» (Олексій Баганець).

Третя – «провокаційно-наклепницька», суть якої зводиться до того, що арешт Савченко здійснений під тиском ФСБ РФ або навіть це спільна операція СБУ з російськими спецслужбами з метою сприяння Порошенку у збереженні президентської влади:
– про це неодноразово стверджувала сама Надія Савченко;
– «… спецслужби РФ і наше СБУ добре скористалися її авантюристичним характером і амбіціями, аби навіяти їй комплекс величі і місію рятівника нації і дуже активний інструмент – невтомний язик. Сукупність цих рис у Наді, спецслужби використали для нагнітання жахів і постаратися, за допомогою страху завадити наростанню мирних організованих протестів проти антиукраїнського, грабіжницького режиму Порошенка. Тобто, Савченко, не розуміючи того, зіграла на користь кліки Порошенка і кремлівських сценаристів, бо для Кремля Порошенко – подарунок» (Степан Хмара).

Четверта – «аматорсько-медична»:
– «Коли Надія повернулась додому, переживши колосальний стрес, знущання, голодування, страх – треба було наполягати на тривалій психологічній реабілітації. Як людину, мені її безмежно жаль. Просто вона опинилася не на своєму місці в цьому житті» (Юлія Тимошенко);
– «Я думаю, що це проблема її психічного здоров’я» (Володимир Гройсман).
– «Надії Савченко доведеться пройти примусове психіатричне обстеження» (Антон Геращенко);
– «Цій людині потрібна психіатрична допомога … не можна її судити в такому стані …» (Сергій Пашинський).

П’ята – «дошкульна», покликана засвідчити недолугість політиків, які опинились при владі після Революції Гідності:
– Політичні сили, які один поперед одного прагнули залучити Савченко до своїх лав, а тапер зрікаються терористки, недостойні довіри;
– Президент, який після звільнення з російської в’язниці нагородив Савченко Зіркою Героя України, а зараз заарештував – зрадник.

Для відпрацювання пропозицій щодо спростування висунутих звинувачень по кожній з груп варто залучити фахових експертів. Наприклад, дипломати, бізнесмени, громадські діячі, колишні правоохоронці з Чилі, Іспанії, Росії, Вірменії краще за вітчизняних фахівців могли б прокоментувати й довести до аудиторії прогностичну інформацію про катастрофічні наслідки для України застосування тероризму як крайньої форми політичної боротьби. А спеціалісти в галузі вітчизняної історії могли б вдало прокоментувати проблему позбавлення Надії Савченко звання Героя України за рішенням суду. Тим більше, що для цього вже створений прецедент визнання судом незаконними указів Президента України Віктора Ющенка про присвоєння звання Героя України Степану Бандері й Роману Шухевичу. За необхідності, вони могли б також провести історичну паралель з позбавленням звання Героя Радянського Союзу понад 100 учасників Другої світової війни за вчинення злочинів.

Від чого хотілося б застерегти, так це від приниження людської гідності Надії Савченко, насамперед, популяризації думки щодо її психічного захворювання. По-перше, бажано щоб медичні діагнози в Україні продовжували ставити лікарі, а не політики чи працівники спецслужб. Тим більше, що підозра у психічній неповноцінності Савченко суперечить висновкам вчених Федерального медичного дослідницького центру психіатрії і наркології імені П.Сербського (Москва) про її підсудність. По-друге, не варто так брутально компрометувати чинного Героя України. Для цього немає законних підстав, не кажучи вже про моральний бік таких суджень. Чим би не закінчилась історія з Надією Савченко ніхто не може звинуватити її в нещирості, закинути відсутність мужності, пасіонарності, дорікнути їй у наявності прагнення отримати особисту вигоду. Тим паче, головною зброєю Савченко є голодування, а цей важливий чинник не слід недооцінювати.

І наостанок. Жанр політичного ток-шоу, започаткований ще в 60-ті роки минулого століття американським журналістом Філом Донах’ю, до реальної політики не має жодного відношення. Де б не проводились політичні ток-шоу – у Вашингтоні, Брюсселі, Москві, Лондоні, Парижі чи Києві, вони є і залишатимуться шоу. Їх рейтинговість залежить від професійної кваліфікації ведучих та рівня відомості запрошених для участі в них гостей – політиків, бізнесменів, журналістів, спортсменів чи артистів. Через це участь співробітників СБУ, Генеральної прокуратури, чи будь-якого правоохоронного органу України у політичному ток-шоу має бути виправданою. Оскільки обстановка на таких заходах не передбачає варіантів для проведення аргументованої дискусії, керівник чи делегований представник правоохоронних органів повинен бути готовий опинитися в ролі «хлопчика для побиття». Однак при цьому, на відміну від інших учасників таких заходів, він не має права на поразку. Втім, сказане аж ніяк не означає категоричну відмову від участі в ток-шоу досвідчених працівників спецслужб, у тому числі ветеранів, які мають досвід і впевнено себе почувають перед телекамерами, готові до жорсткої полеміки в агресивному середовищі.

Борис Дніпров

Крах СРСР і розвал радянської системи підготовки іноземних студентів припав на час, коли «Ахмед» закінчував навчання в одному з українських вузів. Він походив із сім’ї поміркованих мусульман, що не заважало його батькам симпатизували популярним на Близькому Сході ідеям арабського соціалізму. Юнаком «Ахмед» вступив до молодіжного крила одного з близькосхідних фронтів, який у 80-х роках минулого століття брав участь в інтифаді (збройній боротьбі арабів проти Ізраїлю – примітка автора), через що був визнаний терористичною організацією в США й Державі Ізраїль. «По лінії громадських організацій» він був направлений в СРСР на навчання. Тут в його голову системно втовкмачували ідеї Маркса, Енгельса, Леніна, на батьківщині він читав «Зелену книгу» Муаммара Каддафі, а під час перебування у рідних в Європі мав змогу ознайомитися з роботами Бакуніна, Троцького, а також теоретиків «Єврокомунізму». Внаслідок такого змішування ідей кумиром «Ахмеда» залишався Че Гевара, однак поступово він почав «сповзати» на позиції ісламського соціалізму. Суть його зводилась до визнання можливості поєднання вчення пророка Мухаммеда з принципами соціальної справедливості, свободи й рівності.

«Ахмед» добре володів російською мовою, був цікавим співрозмовником. Він критично оцінював падіння ваги й авторитету СРСР на Близький Схід, боляче сприймав відновлення Радянським Союзом дипломатичних зносин з Ізраїлем. Як і більшість його земляків, цю подію «Ахмед» вважав «зрадою інтересів палестинської революції».

Одного разу, обговорюючи події 1991 року в Демократичній Республіці Афганістан (ДРА), «Ахмед» відверто обурився різкою зміною ставлення керівництва Росії до Президента цієї країни, Генерального секретаря ЦК правлячої партії, начальника Служби державної інформації Мохаммада Наджибулли (1947-1996).

Особливо він обурювався словами міністра закордонних справ Росії Андрія Козирєва, який назвав Наджибуллу «екстремістом», котрий заважає врегулюванню ситуації в Афганістані. Після цього Росія припинила поставку ДРА зброї і військової техніки, що призвело до падіння прорадянського-проросійського режиму в Кабулі й звірячої страти Наджибулли талібами.

Розвиваючи цю тему, «Ахмед» висловив доволі песимістичний прогноз щодо подальшої долі іноземців, пов’язаних з КПРС і КДБ. Він стверджував, що серед кар’єрних комуністів і радянських «лицарів плаща й кинджалу» невдовзі з’являться перевертні, які зрадять ідеям марксизму-ленінізму. Разом з ними «під ніж» підуть закордонні сателіти, які свого часу повірили Кремлю, вірою і правдою відстоювали інтереси Москви в себе на батьківщині. При цьому, «Ахмед» був переконаним, що притаманне Росії зрадництво, є абсолютно природним явищем, через що гасло «Росіяни ніколи своїх не здають», – звичайнісінька пропагандистська фікція.

Треба віддати належне прозорливості «Ахмеда», яка базувалась на знанні історії міжнародного комуністичного й національно-визвольного руху. Він не погоджувався з аргументами, що доля політиків, активне життя яких припало на злам епох і революційних перетворень, завжди є трагічною. «Ахмед» гостріше сприймав інформацію про масові репресії активістів комуністичних і робітничих партій Комінтерну, а також долю окремих лідерів країн-сателітів СРСР по Варшавському блоку.

Так, тільки-но угорський політичний і державний діяч Імре Надь (1896-1958) вийшов з-під контролю Кремля, там вирішили скомпрометувати його фактом співробітництва з НКВС. Нехтуючи обіцянкою зберігати цей факт у суворій таємниці, Луб’янка розкрила агентурний псевдонім Імре Надя – «Володя», звинувативши його у наклепах на соратників по Комінтерну, деякі з яких були розстріляні. Згодом був розстріляний і сам політик. Один з теоретиків «соціалізму з людським обличчям», колишній лідер чехословацьких комуністів і «Празької весни» Олександр Дубчек (1921-1992), як тільки проявив незгоду з політикою Кремля, був зміщений в ЧССР з усіх державних посад, виключений з партії й відправлений у політичне небуття. Сталося це, незважаючи на особисті симпатії до нього Брежнєва, який називав Дубчека «Сашею» і, попри те, що довгий час він проживав в СРСР, героїчно боровся з нацизмом, навчався в Вищій школі при ЦК КПРС.

Теж саме стосується Героя Радянського Союзу, в’язня гітлерівської тюрми Моабіт Еріха Ернста Пауля Хонеккера (1912-1994), який майже 20 років очолював Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Внаслідок критики проголошеного Михайлом Горбачовим курсу на Перебудову, він був змушений піти у відставку. Після об’єднання Німеччини важкохворому Еріху Хонекеру не знайшлося місця для переховування в СРСР, він представ перед судом у Берліні, але отримав можливість виїхати до доньки в Чилі, де й помер.

Ще більш драматичною була доля багаторічного керівника Головного управління розвідки Міністерства державної безпеки НДР «Штазі» Маркуса Йоганеса Вольфа (1923-2006). Після падіння Берлінської стіни він емігрував в СРСР, але після його розвалу повернувся в Німеччину, де був заарештований, представ перед судом і засуджений до 6 років позбавлення волі. Під час слідства керівник «Штазі» вів себе достойно, не видав жодного з відомих йому агентів розвідки НДР. Залишок років «людина без обличчя», як називали Маркуса Вольфа колеги-противники з ФРН, займався журналістикою, писав літературні твори.

Звичайно, навіть під мікроскопом важко розгледіти схожість людських якостей названих особистостей із сучасними російськими політиками. Тотожною є та легкість, з якою Кремль у скрутну годину завжди жертвував своїми політичними союзниками, як в Росії, так і за кордоном.

У черговий раз це засвідчив Президент РФ в інтерв’ю американському каналу NBC. Підпертий питанням журналіста щодо організації втручання Росії у вибори Президента США через наближеного до Кремля бізнесмена Євгена Пригожина, Володимир Путін зрікся його, запевнивши: «Я знаю таку людину, але вона не числиться серед моїх друзів. Це просто пересмикування фактів. Є такий бізнесмен, він займається то ресторанним бізнесом, то ще чимось. Розумієте, він не державна людина, ми не маємо до нього будь-якого відношення».

Це означає, що Кремль відмовився не тільки від самого Євгена Пригожина, як пітерського друга Володимира Путіна і колишнього кримінального авторитета, засудженого в «буремні 90-ті» до 12 років позбавлення волі за «розбій», «шахрайство» і втягування неповнолітніх у заняття проституцією». Президент РФ публічно відцурався від контактів з «кухарем Путіна», причетним до фінансування російських найманців з приватної військової компанії «Вагнера», які воюють на Донбасі і в Сирії. Але головне, Володимир Путін зробив непереконливу спробу дистанціюватися від скандалу, пов’язаного із висуненням Євгену Пригожину американською прокуратурою звинувачень у втручанні в вибори Президента США.

Дісталось на горіхи й прес-секретарю Президента РФ Дмитру Пескову.

Намагаючись переконати у тому, що Президент РФ не може й не повинен слідкувати за висловлюваннями всіх співробітників Адміністрації Президента РФ, Володимир Путін кивнув на Дмитра Пескова: «Він несе інколи таку «пургу», що я дивлюсь по телебаченню й думаю: що він там розповідає? Хто йому це доручав»?

Цікаво, як відреагує Президент РФ на відповідь Дмитра Пескова на публічну критику Володимира Путіна: «Я ніколи приватну думку свою не викладаю».
***
Сьогодні почув популярний в Ізраїлі анекдот: «Обирати можна все, окрім батьківщини, батьків, раси, національності і … Президента Росії». Анекдот анекдотом, але для України важливо, щоб заяви Президента РФ почули лідери маріонеткових ДНР/ЛНР. Почули, й поки не пізно, зробили правильні висновки.

Борис Дніпров

29 серпня 2017 року, коли Україна вшановувала пам’ять полеглих в «Іловайському котлі», начальник Генерального штабу Збройних Сил – перший заступник Міністра оборони Республіки Білорусь (РБ) генерал-майор Олег Білоконєв проводив брифінг на тему «Спільні стратегічні навчання Збройних Сил Республіки Білорусь і Російської Федерації «Захід-2017»

Дивлячись на муки генерала, котрий протягом 30 хвилин, не відриваючи очей від купи папірців, монотонним голосом озвучував вивірений у штабних кабінетах текст, пригадався відомий персонаж казки «Про Федота стрільця» Леоніда Філатова: «Мне бы шашку да коня, да на линию огня, а дворцовые интиржки – энто всё не про меня». Добре, що присутні на брифінгу представники преси й акредитовані при Міністерстві оборони РБ військові аташе заздалегідь були попереджені: формат брифінгу не передбачає питань генералу. Але особливо потішила аргументація суворого дотримання регламенту – через «надзвичайну зайнятість» начальника білоруського Генштабу.

За словами Олега Білоконєва, наймасштабніші за всю історію російсько-білоруські навчання проходитимуть з 14 по 20 вересня 2017 року на території РБ. Загальна кількість задіяного у них особового складу становитиме 12 700 військовослужбовців, з них на території РБ близько 10200 чоловік (від Білорусі – приблизно 7000, від Росії – 3000 осіб). У навчаннях візьмуть участь 370 одиниць бронетанкової техніки, у тому числі близько 140 танків; до 150 одиниць артилерії; понад 40 літаків і вертольотів. Сторонами навчань визначені «Північні» у складі військових з’єднань Союзної держави Росії і Білорусі, а з іншого боку «Західні» – коаліція умовних держав (Вейшнорія, Весабія, Лубенія). Виходячи з того, що так звана Вейшнорія знаходиться у північно-західній частині території РБ, не складно розгадати задум організаторів: військові навчання «Захід-2017» спрямовані на відпрацювання дій у бік таких членів НАТО як Польщі та країн Прибалтики.

Оскільки навчання Збройних Сил РФ «Кавказ-2008» обернулися трагедією для Грузії, а «Сочі-2014» увінчалися анексією українського Криму і введенням військ у східні області України, побоювання лідерів Польщі та прибалтійських держав, що спільні російсько-білоруські навчання можуть бути підготовкою до наступальної операції, виглядають достатньо обґрунтованими. Так, Президент Литви Даля Грибаускайте заявила, що майбутні навчання носять провокаційний характер і свідчать про намір Російської Федерації і Республіки Білорусь розв’язати відкритий конфлікт з блоком НАТО. Міністр національної оборони Польщі Антоній Мацеревич і міністр національної оборони Литви Раймундас Каробліс звинуватили Російську Федерацію і Республіку Білорусь у намірах окупувати частину територій Польщі і Литви. На думку командувача армією США в Європі Бена Ходжена, ці навчання можуть стати «троянським конем», за допомогою яких Путін введе і залишить в Білорусі своїх солдат і озброєння.

Зрозуміло, що в Україні також уважно відслідковують ситуацію у сусідній Білорусі. Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов припустив, що на білорусько-російських навчаннях «Захід-2017» Росія може створити ударні угруповання військ для вторгнення в Україну. А Голова Верховної Ради України Андрій Парубій вважає, що задіяні у навчаннях сили можуть проникнути на територію України для здійснення диверсійної діяльності.

Глава Білорусі Олександр Лукашенко, схоже із розумінням ставиться до побоювань сусідів. Ще 20 березня 2017 року, під час зустрічі з представниками ЗС РБ, він висловив вимогу щодо їх повної транспарентності: «Я вимагаю від усіх вас, щоб цей захід на території нашої країни був прозорим і всі заходи були доступні не лише для наших друзів по ОДКБ, ЄАЕС, СНД, але й для представників Північноатлантичного блоку – НАТО … Тим більше, що я таку інформацію і такі сигнали з їх боку вже отримую». При цьому, Президент РБ підкреслив «виключно оборонний характер» навчань. В ході липневого візиту у Київ Олександр Лукашенко знову повернувся до теми білорусько-російських навчань «Захід-2017» й переконував Президента України у тому, що вони не перетворяться на підготовку вторгнення в Україну. Коментуючи результати тієї зустрічі, Петро Порошенко підкреслив: «… у мене немає жодних сумнівів у виключно добрих намірах Білорусі, але вона знаходиться в союзницьких стосунках з Росією, а до Москви у нас довіри зовсім немає. І тому для мене було надзвичайно важливим, що я отримав від глави Білоруської держави тверде завірення, що заплановані російсько-білоруські стратегічні навчання «Захід-2017» поблизу українського кордону не перетворяться на підготовку РФ плацдарму для вторгнення в Україну, українську землю, з білоруської території».

Петру Порошенку, як досвідченому дипломату, добре відомо, наскільки міцно стискає Білорусь у «братніх» обіймах Росія, насамперед, у питаннях військово-політичного стратегічного партнерства. І мова йде не тільки про зобов’язання в рамках членства у Союзній державі чи в ОДКБ. Чого вартою є, наприклад, нова редакція затвердженої 2016 року Воєнної доктрини Республіки Білорусь. Навіть її поверхневий аналіз свідчить про посилення впливу Росії на формування військово-політичної стратегії Білорусі. Так, якщо у попередній редакції жодного слова не було про союзницькі зобов’язання РБ перед Росією, і участь Білорусі у воєнному конфлікті передбачалась виключно з метою відбиття нападу і захисту своєї територіальної цілісності, то у новій Воєнній доктрині закріплено, що Білорусь буде розглядати напад на державу-учасницю Союзної держави чи будь-які дії із застосуванням воєнної сили проти неї, як напад на Союзну державу і вживатиме заходи у відповідь. Теж стосується нападу на державу – члена ОДКБ. У новій Воєнній доктрині зникла, розчинившись у різних розділах і статтях, пряма заборона на участь армії Білорусі у збройних операціях за кордоном. Більш того, визначені конкретні випадки, коли Білорусь виділяє свої військові контингенти: для оперативного реагування на воєнні загрози щодо держав-членів ОДКБ, вирішення інших завдань в рамках миротворчих сил ОДКБ чи Колективних сил оперативного реагування ОДКБ за рішенням Ради колективної безпеки ОДКБ і відповідно до міжнародних договорів РБ; для здійснення миротворчих операцій за мандатом ООН. Характерною ознакою нової Воєнної доктрини РБ стали такі новації як «регіональний конфлікт» «інспірований ззовні внутрішній збройний конфлікт», «гібридна війна», «кольорові революції», «незаконні збройні формування» тощо.

У новій Воєнній доктрині РБ вперше прописаний її взаємозв’язок із таким собі Планом оборони Республіки Білорусь. Про що йде мова пояснив директор мінського Центру стратегічних і зовнішньополітичних досліджень (CSFPS) Арсеній Сивицький. Коментуючи його, він зазначив: «Новий План оборони був прописаний практично відразу після початку українського конфлікту. На відміну від Воєнної доктрини це повністю секретний документ, у ньому міститься вичерпний перелік воєнних загроз і план реагування на них. Воєнні загрози враховуються абсолютно будь-які». Виходить, що зазначений у Воєнній доктрині перелік викликів і небезпек є бутафорним, а насправді Білорусь, чи її союзник Росія, «на тихо» розглядає реальними інші загрози, про які не слід знати державам-сусідам, не говорячи вже про своїх співвітчизників? Враховуючи незаперечну участь офіцерів Генерального штабу Збройних Сил РФ у розробці Плану оборони РБ, можна з гіркою впевненістю стверджувати, що військово-політичне керівництво Білорусі не бачить загрози своїй незалежності і територіальної цілісності з боку Кремля. Очевидно в Мінську схильні не помічати небезпеки однобокості й розмитості основних нормативно-правових актів у сфері національної безпеки і продовжують вірити фарисейським заявам російських політиків. Й насправді, куди приємніше чути запевнення кремлівських високопосадовців, як то міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова, котрий у червні 2017 року спростовував «чутки» про наміри РФ під приводом проведення навчань «Захід-2017» окупувати Білорусь, назвавши їх «маячнею». Невже віроломне нехтування Росією зобов’язаннями по Будапештському меморандуму, порушення Договору про дружбу з Україною інших двосторонніх і багатосторонніх угод нічому не навчило білоруських політиків? А можливо на ключові посади в Адміністрації Президента, КДБ, Міноборони, Генштабі, Міністерстві закордонних справ, МВС Білорусі російські спецслужби вже насадили свою агентуру?

Проглядаючи відеозапис брифінгу, міцніла впевненість, що озвучений очільником Генерального штабу ЗС РБ текст готувався не у Мінську, а в Москві. І не тільки через характерну для російських політиків відверту антинатовську риторику. На початку виступу Олег Білоконєв підкреслив, що задум навчань затвердив особисто Президент РБ Олександр Лукашенко ще 20 березня 2017 року (нібито той міг і не погодитись). Густий елей, який з вуст начальника Генерального штабу ЗС РБ потоками лився на адресу Росії, супроводжувався звинуваченнями у «некоректності» і «некомпетентності» тих, хто нібито створив «тенденційний ажіотаж» навколо навчань. Якось не віриться, щоб критичні зауваження на адресу лідерів Польщі, Литви, України, керівників НАТО санкціонував Олександр Лукашенко. Очевидно, до цього начальника Генерального штабу ЗС РБ спонукали в Москві. Більш того, невже білоруський генерал сам не міг додуматися до того, що в число політиків, які нібито створюють «тенденційний ажіотаж» навколо навчань «Захід-2017» можна сміливо зараховувати й Президента Білорусі, котрий неодноразово висловлювався з цього приводу?

Але найбільш характерно «русский стандарт» проявився під час згадки Олегом Білоконєвим України. Щоб остаточно «приголомшити» присутніх, він оприлюднив відомості, очевидно здобуті розвідувальними органами Росії. Розпочав з того, що: «… на території України з 29 липня по 2 серпня поблизу Державного кордону Республіки Білорусь (!!!) у Волинській області пройшли спільні навчання силових відомств країни». Білоруського генерала, який гордовито називав себе «професіоналом», після цієї тиради стало шкода. Справа у тім, що українські засоби масової інформації широко висвітлювали ці антитерористичні навчання, які у вказаний період дійсно проходили в Луцьку. Такі тренування АТЦ при СБУ щорічно проводить у регіонах, про що добре відомо в КДБ РБ. За масштабами вони аж ніяк не йдуть у порівняння із «Заходом-2017», а «наближення» Луцького аеропорту, де проводилося затримання трьох (!!!) умовних терористів, до «Державного кордону Республіки Білорусь» явно притягнуто «за вуха».

Але Олег Білоконєв не вгамовувався: «У період проведення наших навчань з 8 по 23 вересня відбудуться багатонаціональні навчання НАТО «Швидкий тризубець» («Rapid Trident»)». Ця новина також не тягне на сенсацію, бо відомості про ці навчання також можна легко знайти у відкритих засобах масової інформації України. Цьогорічні навчання, які будуть вже 16-ті за рахунком, щорічно проводяться, як правило, на Яворівському військовому полігоні (Львівська область), в рамках програми «Партнерство заради миру» за участю військовослужбовців країн НАТО.

Однак згадка керівника Генерального штабу ЗС РБ про «Правий сектор» по сміхотворності перевершила попередні перли: «… з 11 по 22 вересня у північній частині Рівненської області організація «Правий сектор» планує розмістити збройні загони (!!!) загальною чисельністю до 200 чоловік. Заявлена мета – «недопущення вторгнення підрозділів Збройних Сил Росії з боку Білорусі в період підготовки і проведення навчань «Захід-2017». То невже майже 13-тисячне російсько-білоруське військо злякалось 200 активістів «Правого сектора»? Хіба окрім «Правого сектора», політичний рейтинг якого в Україні неухильно падає після складання Дмитром Ярошом з себе повноважень його провідника, в Москві не знають інших українських праворадикальних об’єднань? Якщо так, то невдовзі на вулицях і площах Мінська з’являться виготовлені у типографіях російських спецслужб «візитки Яроша».

Організатори брифінгу начальника Генерального штабу РБ можливо й насправді розраховували у наближений до цивілізованого спосіб інформувати світову громадськість про підготовку навчань «Захід-2017», за рахунок чого зняти зайву напругу навколо їх підготовки. Однак, запланованої мети досягнуто не було.

Не довіряючи запевненням залежного від Росії Генштабу ЗС РБ, 30 серпня 2017 року в Україну прибула група офіцерів і генералів Збройних Сил Польщі на чолі з начальником Генерального штабу ЗС Польщі генерал-лейтенантом Лешеком Суравським. Під час спілкування з пресою той відверто заявив: «За досвідом попередніх років ми бачимо, що росіяни з кожними наступними навчаннями збільшують кількість залучених сил. Росіяни кажуть, що ці навчання для захисту, але вони мобілізували 100 тисяч солдатів. Якщо перекидання однієї танкової армії є захистом, то скільки ж солдатів треба перекинути, щоб це був наступ»? Думку польського колеги щодо «наступального характеру» навчань поділяє також начальник Генерального штабу ЗС України генерал армії Віктор Муженко: «Під виглядом навчань «Захід-2017» у Білорусі створять передові бази озброєння і військової техніки. Це дасть Росії можливість у разі необхідності в короткі терміни створити нові угруповання військ». Сумніви щодо дотримання Росією задекларованої кількості учасників навчань висловив також міністр оборони України генерал армії Степан Полторак. За його словами, до навчань «Захід-2017» можуть бути залучені 100 000 російських солдат. Він також вважає, що: «Окрім демонстрації сили, навчання цілком можуть служити прикриттям розгортання ударних угруповань військ РФ, зосередження засобів ураження і запасів матеріальних ресурсів…».

Так чи інакше, але у зв’язку з проведенням навчань «Захід-2017» США вже перекинуло на авіабазу військово-повітряних сил Литви у місті Шуляй сім винищувачів F-15С Eagl, і це тільки початок перетворення території Білорусі на мішень для НАТО.

Борис Дніпров