Категорія: АНАЛІТИКА

Однією з головних інформаційних подій вчорашнього дня стала стаття в «The New York Times». Її автори, посилаючись на експертний аналіз американських розвідувальних служб, поширили інформацію про те, що: «Двигуни міжконтинентальних ракет Північної Кореї, які здатні поцілити у США, ймовірно придбані на «чорному ринку», і виготовлені на заводі в Україні, історично пов’язаному з російською ракетною програмою».

Цю сенсаційну новину в Україні і за кордоном відразу ж почали порівнювати із «кольчужним скандалом». Її безперечно необхідно було спростовувати. Однак, емоційна реакція представників української влади у черговий раз продемонструвала неготовність високопоставлених державних чиновників, точніше їхніх експертів і консультантів адекватно реагувати на провокаційні інформаційні закиди з-за кордону. Коментарі державних чиновників такого високого рівня мали бути настільки компетентними, щоб згодом не виникало потреби їх коригувати. А скоріш за все, проявлену поспіхом шаблонність доведеться виправляти. Судіть самі.

«Україна не постачала ракетні двигуни та будь-які ракетні технології до Північної Кореї. Вважаємо, що ця антиукраїнська кампанія спровокована російськими спецслужбами для прикриття своєї участі в північнокорейських ядерних та ракетних програмах», – заявив Секретар РНБО України Олександр Турчинов. Російську версію походження публікації підтримав також заступник міністра інформаційної політики Дмитро Золотухін, звернувши увагу на те, що стаття побудована на точці зору однієї людини – Майкла Еллмана, котрий у 1995-2001 роках очолював програму скорочення російської ракетної загрози й працював у Москві.

По-перше. Стаття не містить прямих звинувачень на адресу керівництва України у порушенні режимів нерозповсюдження зброї масового знищення, а тому вважати її «антиукраїнською» не варто. Президент нашої держави згаданий у ній в зв’язку з тим, що «американські слідчі» не вірять офіційній інформації «Південмашу» про те, що наш уславлений завод жодного разу не брав і не збирається брати участь у «передачі потенційно небезпечних технологій за межі України», зокрема, у Китай. Проте, у цьому ж абзаці автори статті застерегли, що американські фахівці констатують відсутність будь-яких доказів того, що «Уряд Президента Петра Порошенка, який недавно відвідав Білий дім» був поставлений до відома чи контролював те, що відбувалось в середині комплексу».

Відтак, пропонуючи варіанти реагування влади на публікацію в «The New York Times», варто було б не обмежуватись лише спростуванням, а гучно заявити на весь світ, що Україна ініціює проведення ретельного розслідування на національному і міжнародному рівнях з метою з’ясування, яким чином Північній Кореї вдалося придбати на «чорному ринку» ракетні двигуни для міжконтинентальних балістичних ракет (МБР).

Не слід виключати, що попри репутаційні втрати для України, саме у такій перевірці зацікавлені американські спецслужби, які розраховують отримати додаткові відомості про підтримку Росією, Китаєм і Іраном північнокорейської ракетної програми.

Враховуючи такий перебіг подій, доцільно наголосити на неухильному дотриманні Україною міжнародного законодавства у цій сфері та успіхах українських спецслужб у боротьбі з міжнародними організованими злочинними угрупованнями, які спеціалізуються на тіньовому обігу ракетних видів озброєння.

Доречно було б у цьому контексті нагадати, що у липні 2012 року Красногвардійський районний суд міста Дніпропетровська засудив до 8 років ув’язнення двох північнокорейських розвідників Рю Сонгчель і Лі Тхекіль, які працювали під прикриттям торговельного представництва Північної Кореї у Білорусі. Приїхавши до Дніпропетровська, північнокорейці прагнули отримати доступ до секретних документів КБ «Південне» з проектування твердопаливних і рідинних двигунів, систем постачання палива, відділення ступенів ракет, відповідними комп’ютерними програмами, іншою специфічною інформацією, що становить державну таємницю.

По-друге. Аргументи, які автори статті використали для звинувачень Північної Кореї в отриманні незаконним шляхом ракетних двигунів українського виробництва, не виглядають дилетантськими й не зводяться виключно до «позиції однієї людини».

Так, окрім вищезгаданого Майкла Еллмана і неназваних «американських слідчих», у статті фігурують інші фахівці. Зокрема, автори наводять слова анонімних «чиновників розвідки, які вже давно говорять між собою: в основі нових ракет лежить настільки складна технологія, що північнокорейці просто не змогли так швидко на неї переключитись». Крім цього, згадується оцінка експерта з Німеччини Норберта Брюгге (Norbert Brügge), який стверджує, що фотографії запуску північнокорейського ракетного двигуна «говорять про сильну схожість між ним і моделлю «Південмашу» RD-250. Автори статті у «The New York Times» також апелюють до наукового видання «Вісник атомника», який минулого тижня вийшов у США. Там були надруковані результати детального аналізу нового південнокорейського ракетного двигуна й зроблений висновок, що він був виготовлений за зразком RD-250. Для підкріплення точки зору щодо іноземного походження північнокорейського ракетного двигуна, автори статті цитують інтерв’ю колишнього директора ЦРУ США Леона Панетта каналу «CBS Face to Nation». У ньому досвідчений американський розвідник визнав, що у своєму прагненні створити оснащені ядерною зброєю МБР, Північна Корея випередила розвідувальне співтовариство, яке не очікувало таких темпів. «Швидкість, з якою їм вдалося досягти таких результатів – це, власне кажучи, здивувало як Сполучені Штати, так і весь світ», – сказав він.

Відтак, «відмахнутися» від наведених фактів Україні просто так не вдасться. Скоріш за все, під тиском світової громадськості кожен із наведених у статті аргументів доведеться ретельно перевіряти, аналізувати й публічно спростовувати. Що вкрай необхідно, як нашим співвітчизникам, так і американському істеблішменту.

По-третє. Внаслідок поспішних заяв, учасниками нібито «спровокованої російськими спецслужбами антиукраїнської кампанії» фактично були оголошені досить авторитетні в США автори статті – шеф Вашингтонського бюро «The New York Times», член елітної Ради з міжнародних відносин Девід Сангер (David Sanger) та лауреат Пулітцерівської премії по журналістиці Уільям Брод (William J. Broad).

Навряд чи така прямолінійна реакція українських чиновників викличе захоплення, зокрема у Девіда Сангера, котрий є членом Стратегічної групи Інституту Аспена (Aspen Institute). А це такий собі клуб витонченої інтелектуальної американської і світової еліти. У різні часи до неї входили і входять: колишні Держсекретарі США Кондоліза Райс і Мадлен Олбрайт, колишній міністр оборони США Уільям Перрі, колишній керівник ЦРУ США Джон Дойч, колишній глава Всесвітнього банку Роберт Зеллік, принц Саудівської Аравії Бандара бін Султан та інші відомі політики, діячі культури й мистецтва. Показово, що Інститут має власний маєток у містечку Уай-Рівер (Wye River), де президенти США полюбляють приймати високих гостей, ховаючись від сторонніх очей.

Та й сам Майкл Еллман, на якого посилаються Девід Сангер і Уільям Брод, вважається кваліфікованим експертом у сфері нерозповсюдження зброї масового знищення, насамперед, ракетної техніки. Працюючи старшим науковим співробітником Міжнародного інституту стратегічних досліджень Близького Сходу, він давно досліджує іранську ракетну програму. До його висновків про неспроможність Ірану протягом найближчих років організаційно і технологічно створити власну ракету міжконтинентальної дальності прислухаються політики й експерти у сфері озброєнь. Саме він один із перших публічно заявив про існування доказів, які вказують на те, що північнокорейський і іранський режими «мають глибоке ракетне співробітництво і здійснюють спільні програми розвитку». Причому, на думку Майкла Елмана, Пхеньян відіграє провідну роль, а Тегеран підтримує його грошима.

Що ж стосується «російського сліду», так вій, ймовірно, присутній таки у цій історії, щоправда не у зрозумілій українським політикам формі розміщення в авторитетному виданні «замовної статті», а більш витончений. Російські спецслужби вже давно навчилися провокувати владні кола США, провідних американських політиків та журналістів на дискримінаційні заяви та дії щодо України.

Борис Дніпров

Минулого тижня офіційне інтернет-представництво Президента України повідомило про телефонну розмову Петра Порошенка з Федеральним канцлером Німеччини Ангелою Меркель.

Привернула до себе увагу фраза: «Федеральний канцлер проінформувала Президента України про підсумки своїх переговорів у Росії 2 травня», розтиражована згодом багатьма вітчизняними інформаційними агентствами.

У пересічного читача вона мимо волі створювала картину ледь не звіту підлеглого керівнику про результати відрядження за його дорученням.

Утім така інтерпретація аж ніяк не відповідає реаліям та характеру стосунків цих двох осіб. Симптоматично, що німецька сторона взагалі не вважала за необхідне оприлюднювати повідомлення про цю телефонну розмову.

На загал Петро Порошенко і Ангела Меркель за останні три роки, за даними того же інтернет-представництва, мали 98 телефонних розмов у дво-, три та чотиристоронньому форматах.

Рівно половина з них припадає на період червня-грудня 2014 року, коли спілкування у пошуках шляхів врегулювання ситуації на сході України відбувалося в середньому кожного четвертого дня, а подекуди – і двічі на день (20 липня та 27 серпня).

Після ще одного сплеску активності комунікації на тлі ескалації конфлікту на Сході у лютому 2015 року вона послідовно зменшувалася через, як уявляється, її надмірність з точки зору Федерального канцлера.

Опосередкованим підтвердженням цього є і той факт, що німецька сторона не вважала за доцільне інформувати про понад 40 відсотків оприлюднених Банковою контактів. Українські та німецькі повідомлення містять істотні розбіжності щодо змісту та перебігу бесід.

На загал, з українського боку вони більш розлогі, з німецького – більш лапідарні, що, на нашу думку, пояснюється прагненням української сторони подати максимально вигідний іміджевий сигнал для національного споживача інформації.

Читайте також: Корупційні драми: як журналісти на суд у справі Насірова ходили

При всій специфічності цих повідомлень, пов’язаній, у тому числі з особливостями технології їх підготовки в Києві та Берліні, їх порівняльний аналіз засвідчує низку суттєвих відмінностей у інтерпретації підходів учасників переговорів.

Так, у ході двосторонньої розмови 22 червня 2014 року, відповідно до німецького інформаційного повідомлення, Канцлер наполягала на «мирному вирішенні конфлікту».

З українського ж боку була вжита теза про «солідарну позицію щодо підтримки мирного плану Петра Порошенка».

Важко уявити, що один із найвпливовіших світових лідерів буде застосовувати у розмові подібну персоналізацію, тому більш правдоподібними виглядають слова з німецького повідомлення про «зусилля України».

Це підтверджує і його заключне речення, де йдеться про «всі зусилля задля його мирного вирішення», включаючи, очевидно, і треті сторони.

3 вересня того ж року прес-служба Президента України повідомила про чергові українсько-німецькі телефонні консультації, у ході яких «Петро Порошенко та Ангела Меркель скоординували позиції напередодні Саміту НАТО, що відбудеться 4-5 вересня у Ньюпорті».

Натомість прес-служба Федерального канцлера скромно зазначила, що «під час телефонної розмови йшлося також про участь Президента України в саміті НАТО в Уельсі та українські очікування від Альянсу».

Симптоматичною виглядає відсутність згадки про заклик у ході тристоронньої телефонної конференції 14 грудня 2014 року «Президента Франції та Федерального канцлера до Президента України із завершенням формування уряду негайно започаткувати запланований процес глибоких реформ, адже тільки так може бути досягнуто одужання економіки та надання необхідної міжнародної фінансової допомоги», про який одностайно повідомлялося з французького і німецького боку,vi у відповідному повідомленні української сторони.

Читайте також: Комунально-платіжні новації: про що варто пам’ятати

Очевидно, що проголошена у ньому теза щодо обговорення співрозмовниками «можливості збільшення макрофінансової допомоги Україні, як через механізм міжнародних фінансових організацій так і на двосторонньому рівні» була вельми далекою від реальності.

Як виявляється, причини цих та інших численних нестиковок слід шукати, по-перше, у непрофесіоналізмі очільників та співробітників відповідних структурних підрозділів Адміністрації Президента, пануючих там настроях «вдавати, а не досягати», які часто-густо межують з маніпуляцією громадською думкою, незграбних спробах президентського оточення «прикрасити» повідомлення тезою, виграшною з точки зору внутрішнього споживача.

По-друге, в стійкому переконанні, що проголошена Петром Порошенком у контактах з іноземними партнерами тези безумовно сприймаються ними, забуваючи при цьому, що такі співрозмовники на відміну від вітчизняних надзвичайно рідко говорять «ні» на кшталт багаторічного радянського міністра закордонних справ.

Та ж Ангела Меркель, до речі, тільки на перший погляд близька і доступна у спілкуванні, залишаючись водночас постійно на відстані. Вона дружелюбна і обов’язкова, але завжди зберігає дистанцію, психологічно гостро реагуючи на намагання знехтувати нею.

На загал Ангела Меркель діє не за настроєм чи під впливом емоцій, а за переконаннями, свою незгоду з партнером або критику його вона не висловлює прямолінійно, а ховає свої зауваження у доброзичливі поради.

По-третє, в подекуди елементарному, наважимося припустити, нерозумінні термінів та понять, як це мало місце, наприклад, під час прес-конференції Петра Порошенка та Ангели Меркель 23 серпня 2014 року, коли проголошені нею «рамкові гарантії приватних інфраструктурних інвестицій у розмірі 500 млн. євро»viii з боку Федеративної Республіки раптом в українській інтерпретації трансформувалися у «фонд Європейського Союзу, який надасть 500 млн. євро на відновлення інфраструктури Донбасу»,ix тобто, абстрагуючись навіть від адресатів допомоги, гарантії інвестицій перетворилися в безвідплатну допомогу.

Шкода, що унаслідок невміння та небажання визнавати свої помилки, а відтак вчасно їх виправляти, ці помилки, які тягнуть за собою невиправдані втрати, множаться, а презентована громадськості ідилічна картина стосунків між Меркель та Порошенком аж ніяк не є запорукою, що між ними справді панують порозуміння та довіра.

Читайте також: Нафтові ринки тиску більше не піддаються: стабільного підвищення цін не буде

Стрімке збагачення Порошенка, його непритаманне для європейської політичної практики перманентне балансування між бізнесом і владою, що тягне за собою системний конфлікт інтересів, роблять його не до кінця зрозумілим, а відтак і чужим у очах Меркель.

Його схильність давати нереальні обіцянки, перебільшувати, привласнювати чужі здобутки, підкреслена, але не завжди підкріплена фактично деталізація з претензією на істину в останній інстанції, щира переконаність у своїй полігеніальності не можуть не насторожувати її.

Настирливість Петра Порошенка у контактах з Меркель, яка подекуди ставала нав’язливою, також не сприяла скороченню дистанції між ними, а навпаки, на нашу думку, викликала зворотну реакцію з її боку.

Не буде перебільшенням стверджувати, що тональність українсько-німецького діалогу на вищому рівні останнім часом погіршується.

Дається взнаки і відсутність реальних реформаторських кроків з боку українського керівництва, яка стимулює появу в Берліні та Брюсселі втоми від України, зменшення довіри особисто до Президента Петра Порошенка, а відтак – зростання у обох сторін взаємного розчарування.

Фаховий рівень обговорення проміжних (!!!) результатів Міжнародного суду ООН в Гаазі, який 19 квітня 2017 року вдруге розглядав резонансний позов України до Росії, вкотре засвідчив гострий дефіцит кваліфікованих спеціалістів з питань міжнародного права на вітчизняних телеекранах, шпальтах друкованих і електронних видань.

І це попри те, що в Україні чимало авторитетних вчених в галузі міжнародної юриспруденції, юристів-практиків й досвідчених дипломатів, спроможних дати професійний коментар важливим подіям зовнішньополітичного життя.

Утім, редакції популярних ЗМІ останнім часом віддають перевагу енергійній молоді, яка «завжди готова» висловитись з будь-яких питань.

Щойно був оголошений вирок цієї найавторитетнішої міжнародної судової інстанції, як Володимир Путін відразу ж поспішив увімкнути на повну потужність свої інформаційно-пропагандистські війська. Як завжди у таких випадках, тон коментарям задало МЗС РФ, яке впевнено лідирує у конкурсі на звання головного рупора кремлівської пропаганди, яка за масштабом і рівнем дезінформації почала вже випереджати північно-корейську. Відмінність полягає лише у тому, що МЗС РФ поширює у світі путінську ідеологію «РуSSкого мира», а північні корейці пропагують ідеї «Чучхе», основоположником яких був дід сучасного диктатора Кім Чен Ина – «Великий Лідер Кім Ір Сен». Очільники МЗС РФ Сергій Лавров, Марія Захарова та наступник Віталія Чуркіна на посаді представника Росії в РБ ООН Володимир Сафронков настільки «збагатили» дипломатичний сленг новими «перлами», що конкуренцію їм на пострадянському інформаційному просторі може скласти, хіба що, колишній кримський прокурор Наталя Поклонська. Ось у чому, не дочекавшись остаточного (!!!) судового рішення, спробували переконати своїх співвітчизників чиновники російського зовнішньополітичного відомства: «Суд визнав, що претензії України до Росії по Міжнародній конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму безпідставні, відповідно, умови для введення тимчасових заходів відсутні». Цю тезу в Україні відразу ж підхопили представники українських опозиційних партій. У своїх «авторських» коментарях вони навіть перевершили розроблені у Кремлі темники: «Гаага – ганьба і поразка України, … справа не має жодної перспективи тощо».

Читайте також: Екс-регіонал у Генштабі, або чому зміни в Україні не ефективні

Утім, якщо риторику політиків опозиційного табору ще якось можна пояснити, то капітулянтські оцінки деяких представників «незалежного експертного середовища» засвідчили живучість у них комплексу хуторянської меншовартості.

Чому аргументи української сторони на сьогоднішній день були визнані у Гаазі недостатніми для введення вже зараз відповідних санкцій, з’ясується після ретельного аналізу тексту вироку. Хоча, видається неправдоподібним, що члени Міжнародного суду виявилися настільки наївними й повірили аргументам представника РФ про «видобування» сепаратистами танків, «Градів» та інших зразків новітньої зброї у надрах шахт Донбасу.

Ймовірно, надані Україною докази фінансування тероризму, дійсно не відповідають високим стандартам Міжнародного суду ООН. Очевидно також, що на рішення суду негативно вплинула та обставина, що за українським законодавством самопроголошені «ДНР» і «ЛНР» до цього часу не визнані терористичним організаціями в Україні.

Судді Міжнародного суду вочевидь поінформовані про існування декількох заяв та звернень українського парламенту до лідерів держав світу (постанови Верховної Ради України від 22 листопада 2014 року № 1596-VІІ, від 22 липня 2014 року № 1597 – VІІ, від 04 лютого 2015 № 145 – VІІІ), де самопроголошені «ДНР» і «ЛНР» названі терористичними організаціями. Але їм відомо також і про те, що в Україні до цього часу не розроблений механізм визнання організацій терористичними, тому юридичної сили ці документи не мають.

Відтак, за формальними ознаками «ДНР» і «ЛНР» апріорі не можуть займатися терористичною діяльністю й отримувати із РФ фінансову та матеріальну підтримку для її проведення.

Як наслідок, допоки українська влада з різних причин ніяк не наважиться назвати своїми іменами те, що відбувається на Донбасі, деякі суди першої інстанції, вирішують це питання по своєму. Так, у січні 2015 року колегія суддів Слов’янського міськрайонного суду назвала «ДНР» «терористичною організацією». У вироку також фігурували «громадяни РФ, які діють з корисливих міркувань та з мотивів неприйняття діючої влади в Україні».

Читайте також: Про що говорять черги за закордонними паспортами

Легалізувавши ці словосполучення у своєму рішенні, у багатостраждальному Слов’янську був створений один із перших в Україні судових прецедентів. Утім, ініціативу Слов’янського міськрайонного суду не підтримав Зарічний суд міста Суми. Своїм рішенням від 28 квітня 2016 року він виправдав колишнього офіцера СБ України, котрий мав намір працевлаштуватися у «Міністерство державної безпеки ДНР» на тій підставі, що самопроголошені республіки Донбасу не є терористичними організаціями.

У прийнятій постанові Зарічний суд вказав, що: «Жодним нормативно-правовим актом не визначено список організацій Донецької або Луганської областей, які були б визнані терористичними хоча б однією державою або міжнародною організацією, як і відсутні рішення міжнародної судової інстанції або остаточні рішення Верховного Суду України про визнання ДНР або ЛНР терористичними організаціями, що повинні мати преюдиціальне (зобов’язує суди приймати без перевірки доказів факти, раніше встановлені іншими судовими рішеннями) значення». З огляду на таку позицію української влади США, Канада, країни НАТО, Євросоюзу також не поспішають визнавати «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями, що дає підстави російським політикам і ЗМІ спекулювати на цю тему.

Утім, не слід вважати, що Україна у боротьбі з російською агресією кинута напризволяще. Країни демократичного світу із самого початку конфлікту на Донбасі надавали й продовжують надавати правову допомогу Україні у протидії російській агресії. Зокрема, про досить високий рівень співробітництва Генеральної прокуратури України та вітчизняних спецслужб із європейськими партнерами свідчить такий красномовний факт.

Читайте також: Трампу потрібна Україна. П’ять аргументів

30 червня 2015 року Охоронна поліція Естонської Республіки (ЕР) передала співробітникам Служби безпеки України громадянина Естонії Володимира Полякова для притягнення його до кримінальної відповідальності за участь у діяльності «ЛНР».

Голова СБУ Василь Грицак у відкритому листі подякував естонських колег за сприяння у затриманні і видачі цього небезпечного злочинця. І було за що. Як згодом стало відомо пресі, протягом 2014 року Поляков двічі приїздив на окуповану РФ територію Луганської області, де брав активну участь у діяльності бойових підрозділів «ЛНР». При спробі на початку 2015 року втретє в’їхати в «ЛНР» через територію Росії він був затриманий правоохоронним органами Естонії.

Характерною в контексті соціально-психологічного портрету «добровольців-інтернаціоналістів», які беруть участь у конфлікті на Донбасі на боці «ДНР» і «ЛНР», є особистість Полякова. Виходячи з відкритої інформації естонських ЗМІ (газета «Eesti Päevaleht» за 13 серпня 2015 року), 35-річний бойовик з паспортом ЕР раніше чотири рази мав проблеми з законом.

Вперше суд покарав Володимира Полякова у 20-річному віці за самовільне залишення військової частини. Наступного разу він опинився на лаві підсудних 2006 року за звинуваченням відразу ж у двох злочинах – крадіжці і незаконному володіння зброєю. Через два роки Поляков вже вчинив злочин, кваліфікований як вбивство з необережності. Однак цього разу він уникнув покарання, завербувавшись до Іноземного легіону Франції. Після повернення 2011 року в Естонію, Полякова затримали і відправили до в’язниці. Відсидівши там 7 місяців, він звернувся до суду з клопотанням випустити його на свободу під електронний нагляд.

Суд задовольнив прохання Полякова, який до 2014 року проживав в Естонії, займався бізнесом, працював кур’єром. Матеріалами справи доведено, що у червні 2014 року, вперше відвідавши Луганськ, Поляков вступив до незаконних збройних формувань «ЛНР», брав безпосередню участь у бойових діях, в одному з боїв отримав поранення в руку, у подальшому охороняв військові об’єкти, конвоював військовополонених.

Процес видачі Полякова був показовим не тільки тому, що тривав декілька місяців і пройшов усі стадії, передбачені естонським законодавством. Він став чи не першим прецедентом видачі українському правосуддю громадянина країни Євросоюзу, який у складі незаконного збройного формування брав участь у терористичній діяльності на території частини окупованого Росією українського Донбасу.

Правовими підставами для видачі Полякова Україні були Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року, Договір між ЕР і Україною про правову допомогу і правовим взаємовідносинам у цивільних і кримінальних справах, Кримінально-процесуальний кодекс ЕР. На бездоганну правомірність рішення про видачу Полякова вказує те, що судами вищих інстанцій – Талліннським окружним і Верховним Судом Естонії двічі розглядались апеляції на вирок Хар’юського повітового суду, а справа перебувала під щільним контролем громадянського суспільства колишньої прибалтійської республіки СРСР, яка за 25 років зробила величезний крок вперед на шляху історичного розвитку.

Читайте також: Чи наважиться Москва на анексію Донбасу?

Одна з обставин цього процесу заслуговує на більш пильну увагу фахівців. Виходячи з матеріалів справи, адвокати Полякова будували захист, наполягаючи на тому, що він не може бути виданий Україні, оскільки за Мінськими домовленостями Київ взяв на себе зобов’язання помилувати або амністувати бойовиків.

Відтак, на їх думку, Україна не вправі вимагати його видачі. Однак естонський суд дійшов висновку, що видача Полякова Україні є обґрунтованою, відповідає принципам правової держави і не суперечить міжнародному праву.

Остаточну крапку у справі Полякова за поданням Міністерства юстиції поставив Уряд ЕР, прийнявши рішення: «Видати Полякова Україні з правом звинувачувати його в участі в організації терористичної організації, що в Україні кваліфікується за частиною І статті 258-3».

Тим самим Естонія подала приклад іншим державам Євросоюзу, а також створивши Україні сприятливі умови для використання цього факту як доказ у Міжнародному суді ООН, принаймні надання Російською Федерацією своєї території для незаконного переміщення терористів.

Оголошуючи проміжний вердикт Міжнародного суду ООН, суддя підкреслив, що це рішення не обмежує Україну у подальших діях щодо звинувачення Росії у порушенні Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму.

Він наголосив, що розгляд цієї справи продовжується, оскільки на даному етапі не йдеться про непідсудність Росії Міжнародному суду ООН, а мова йде лише про невиконання Україною вимог для запровадження санкцій.

Тобто, Україна не позбавлена права подавати нові докази на підтвердження винуватості Росії. Виходить, що ті вітчизняні експерти, котрі заголосили про ганебну поразку України в Гаазі, у паніці «впали на коліна ще до пострілу»?

Читайте також: Чому українська влада ніколи не засудить винуватців розколу України?

Вся боротьба попереду, а тому слід зробити правильні висновки з допущених помилок і, з урахуванням високих стандартів Міжнародного суду ООН, зосередитись на зборі додаткових доказів участі Росії у фінансуванні терористичної діяльності «ДНР» і «ЛНР».

Військовий конфлікт на Донбасі давно інтернаціоналізувався. У складі незаконних збройних формувань самопроголошених «ДНР», «ЛНР» воюють громадяни республік СНД, країн Євросоюзу, є навіть приклади участі у бойових діях бойовиків з Південної Америки. Виходячи з цього, для формування додаткової доказової бази варто було б активізувати співпрацю Генеральної прокуратури, СБ, СЗР, ГУР МО України із зарубіжними партнерами щодо виявлення за кордоном і притягнення до відповідальності іноземців, які брали і беруть участь у військовому конфлікті на Донбасі.

Дійсно, правоохоронні органи і судова система іноземних держав по різному реагуює на такі факти. Казахстан, наприклад, попри членство в ОДКБ і традиційно тісні стосунки з Росією, рішуче карає своїх громадян, які воювали за фейкову «Новоросію», кваліфікуючи їхні дії не як «терористична діяльність» чи «найманство», а як «участь в іноземних збройних конфліктах».

Таким же чином реагують у Молдові, аналогічну позицію не так давно зайняв Президент Білорусі Олександр Лукашенко, закликавши КДБ республіки розібратися з тими, хто воював на Донбасі або має намір взяти участь у збройному конфлікті в Україні. Висновок напрошується сам по собі – скрупульозний аналіз судових рішень по справах цієї категорії при правильному опрацюванні може дати позитивний результат для Міжнародного суду ООН в Гаазі.

Генерал-майор Назаркін В’ячеслав Миколайович займає посаду заступника керівника «АТО». Тимчасово виконує обов’язки начальника управління спецоперацій Генштабу ЗСУ. Командувач ОК «Північ». Біографія Назаркіна аж ніяк не спонукає довіряти йому, тим більш у керуванні спецопераціями. За часів СРСР він займав посаду командира роти КДБ.

У вересні 2014 року військовою прокуратурою розпочато кримінальне провадження за частиною 3 статті 425 Кримінального Кодексу України: «Недбале ставлення до військової служби, яке заподіяло істотну шкоду». Підтримав у соцмережах сторінки «Антимайдану».

За даними розслідування «Громадського телебачення», 67% колективу відкрито не довіряють начальнику, 75% не вважають його професіоналом своєї справи, а практично кожна спецоперація за участі Назаркіна закінчується катастрофою і смертями спецпризначенців.

Брат Назаркіна – російський військовий. За даними журналістського розслідування «Громадського», наразі Сергій Назаркін служить на окупованому Донбасі і активно спілкується зі своїм братом. Сам генерал-майор на запитання журналістів, чи є у нього брат – російський військовий, відповів «не знаю». Хоч і має з цим братом спільні фото у соцмережах.

Окрім того, раніше він був депутатом Житомирської облради від Партії регіонів. Недоторканість такої неоднозначної особистості пояснюється тим, що його давній товариш Полторак, котрий під час висунення Назаркіну підозри про «державну зраду», підвищив його по службі.

Читайте також: Суд розгляне справу Януковича про державну зраду

Ніякі домовленості із лідерами інших держав, ніякі «мирні плани» та інші стратегії не допоможуть повернути окуповані території, якщо найвищі посади в країні займають сепаратисти, котрі вже відчули свою безкарність.

Зранку 8 лютого, коли Верховна Рада України безуспішно намагалася налагодити роботу, заступник керівника фракції «Блок Петра Порошенка» Олексій Гончаренко, шкодив біля амбасади ФРН. Він добре усвідомлював масштаби скандалу, який викличе його хуліганська витівка в день дипломатичного прийому з нагоди відзначення 25-річчя дипломатичних зносин між Україною і Німеччиною. А тому в «Фейсбуці» і перед телекамерами видавав її за власну ініціативу. Найбільше були шоковані таким доісторичним способом наскального вираження особистих емоцій поважного (по посаді!!!) парламентаря фахівці з міжнародного права, ветерани дипломатичної і військової служби, які продовжують перейматися питаннями міжнародної політики. Відразу ж у них виникло запитання, а хто уповноважив це «юне обдарування» на такі зухвалі дії. Інтригу ще більш заплів український МЗС, викликавши головного дипломата Німеччини Ернста Рейхеля для пояснень з приводу його заяви про можливість проведення виборів на Донбасі без виведення російських військ. Синхронна реакція представників законодавчої і виконавчої влади, гаряче підтримана народними депутатами України і вітчизняними медіа, дала підстави вважати її, якщо не узгодженою з Президентом України, то принаймні такою, що відповідає його внутрішнім переконанням.

МЗС ФРН виклик прийняло й не стало відрікатися від експромтів свого посла в Україні. Після одноденної паузи офіційний представник МЗС ФРН Мартін Шефер оприлюднив реакцію зовнішньополітичного відомства Німеччини. У ній стверджується, що у словах посла немає офіційних суперечностей з позицією Берліна. При цьому Мартін Шефер запевнив: «…ніхто в уряді не сумнівається, що для сепаратистів на Донбасі існує логістична, фінансова і військова допомога з Росії». Він також наголосив на незмінності позиції уряду Німеччини, «спрямованої на те, щоб повернути Україні суверенітет над всією її територією». Добре німецькі дипломати хоч втримались від нагадувань про неоднозначність тлумачення Мінських домовленостей про умови передачі російсько-українського кордону під контроль українських прикордонників і виборах в ОРДЛО.

Скандал, якого можна було б уникнути, був вичерпаний лише після того, як Глава держави Петро Порошенко змушений був публічно засудити вчинок народного депутата України. Щоправда, це зовсім не вплинуло на Олексія Гончаренка, котрому явно не дано зрозуміти, що символізує Берлінська стіна і чому її фрагмент виставлений у Києві поблизу німецького посольства. Він і досі відмовляється каятися й далі наполягає на своїй правоті.

Можна було б «проїхати» цей інцидент, якби не ризики для України, якими знехтував чи виникнення яких, можливо, навмисно ініціював Олексій Гончаренко. Його запевнення у відсутності ідейних натхненників і покровителів цієї акції звучать непереконливо. У те, що це всього лише звичайнісінька спроба Олексій Гончаренка стати зіркою телеекрану без участі в шоу, виїзду на Донбас та блокування економічної зони АТО, також не віриться. Отож питання, проти кого ж насправді була спрямована провокація біля будинку посольства Німеччини й кому вигідний дипломатичний скандал між Україною і Німеччиною в такий непідходящий для цього час, має бути ретельно досліджене.

Як відомо, підрив процесу європейської інтеграції є одним із пріоритетних напрямів сучасної зовнішньої політики Кремля. Натхненні «Брексітом» і змінами політичних симпатій французів напередодні президентських виборів, російські інформаційно-пропагандистські війська активізувались з метою змінити настрої німецьких виборців перед парламентськими виборами, які відбудуться у Німеччині 27 вересня 2017 року. Для дискредитації і відсторонення від влади незручного для Москви Федерального канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка й далі послідовно відстоює ліберальні цінності, толерантність, права людини, використовується весь наявний у Росії арсенал: насамперед, німецько-російський форум, Петербурзький діалог, різноманітні партії і рухи, російські та закордонні ЗМІ, а також конкретні продажні політики. Неважко зрозуміти, що Володимир Путін розраховує у такий спосіб якщо не скасувати, то принаймні істотно пом’якшити санкції, введені проти Росії за анексію Криму і розв’язання війни на Донбасі.

Будь-хто в Україні, навіть школяр, знає, що іноземний Надзвичайний і Повноважний Посол має статус представника інтересів своєї держави за кордоном, виступає її своєрідним символом. А Олексій Гончаренко вже аж ніяк не політик-початківець, за свій порівняно молодий вік і нетривалу політичну кар’єру він уже встиг змінити декілька партій («Партія зелених України», «Союз» – 2005, «Партія регіонів – 2005–2014, «Блок Петра Порошенка» – з 2014 року). Виражаючи в такий брутальний спосіб неповагу до німецького посла, він прекрасно усвідомлював, що принижує насамперед керівництво ФРН і особисто її Федерального канцлера Ангелу Меркель. Станом на сьогодні, лідер блоку ХДС/ХСС, попри міграційну кризу, проблеми тероризму і біженців, залишається найбільш популярним політиком країни. Водночас, як свідчать результати опитування, проведеного соціологічним інститутом «Emnid» на замовлення тижневика «Bild am Sonntag», рейтинг головного опонента блоку ХДС/ХСС – Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) за тиждень з 26 січня по 2 лютого зріс одразу на 6 відсотків – до 29, скоротивши таким чином відставання від блоку ХДС/ХСС до 4 відсотків. А найбільш імовірний конкурент Ангели Меркель на посаду Федерального канцлера Мартін Шульц зрівнявся за популярністю з нею. Обидва політики набрали по 41% голосів опитаних респондентів. Окрім СДПН, з критикою чинного Канцлера активно також виступають активні союзники Кремля – німецькі «ліві» і праворадикальні сили. Отже, будь-які дії, спрямовані на пошук додаткових аргументів для дискредитації Ангели Меркель, аналогічних київському вибрику Олексія Гончаренка, вигідні її політичним конкурентам у Німеччині та керівництву Росії.

Російські ЗМІ мало не найбільше раділи з приводу інциденту поблизу німецького посольства, проводили паралелі з обливанням червоною фарбою Генерального консульства Польщі у Львові та іншими актами вандалізму. Якби Олексій Гончаренко не проявив себе таким чином, в Україні навряд би хто згадав про те, що донедавна він був у Москві «своєю людиною» і дотримувався зовсім протилежних поглядів, аніж зараз:
– з 2002 по 2005 рік він навчався в Академії народного господарства при Уряді Російської Федерації, де здобув другу вищу освіту;
– 2005 року його обрали головою Одеської міської організації партії «СОЮЗ», метою політичної діяльності якої було входження України в міждержавний союз з Росією і Білоруссю, федерально-земельний устрій і «рівноправний статус» української і російської мов;
– 2005 року Олексій Гончаренко разом з іншими членами партії «СОЮЗ» влився в Партію регіонів і був обраний депутатом Одеської міськради. Першим же рішенням, яке йому вдалося «провести», став пункт Регламенту, згідно з яким «мовою Одеської міськради, її виконавчих органів і для офіційних оголошень, поряд з українською мовою, є російська»;
– попри порівняно невисокий представницький статус у Партії регіонів, запрошувався на політичні шоу, які проводилися на російському телебаченні.

У будь-якій правовій державі політична відповідальність є необхідним чинником політичної діяльності. Там діють закони, функціонують громадські і державні інститути, приймаються спеціальні процедури, метою яких є залучення до політичної відповідальності на усіх рівнях. На жаль, в Україні така система майже не функціонує. За фактом хуліганських дій біля посольства Німеччини прокуратура Києва розпочала кримінальне провадження. Хоча всі прекрасно розуміють, що на час виконання Олексієм Гончаренком депутатських повноважень, він є особою непідсудною, а Верховна Рада навряд чи проголосує за зняття з нього недоторканності. А невдовзі й термін давності спливе, чи якась болячка «причепиться» (не доведи Господи) до обвинуваченого, яка унеможливить притягнення його до відповідальності.

Процедура відкликання народного депутата в Україні не відпрацьована. А механізм позбавлення депутатського мандата через з’їзд партії БПП «Солідарність», як це сталося із Миколою Томенком і Єгором Фірсовим, може бути задіяний за наявності політичної волі керівництва цієї політичної сили. Виходить, що Олексію Гончаренку вдасться-таки уникнути покарання і він далі очолюватиме пропрезидентську фракцію аж до закінчення терміну роботи Верховної Ради нинішнього скликання?

Високий градус полеміки у соціальних мережах вкотре засвідчив, що частина наших співвітчизників й до цього часу має спотворене уявлення про справжні причини військової агресії Росії на Донбасі та цілі агресора щодо України. Це результат інформаційної війни Кремля, який не шкодує коштів на «промивання» мізків своїм співвітчизникам, а також російськомовному населенню за кордоном. Найбільш вдало командувачам кремлівських інформаційно-пропагандистських військ вдається спекулювати на мовному питанні, темі захисту «РуSSкого мира» та експлуатувати ностальгічні почуття представників старшого покоління. Байки про «державний переворот у Києві», кривавих «жидо-бандерівців», «героїчних шахтарів, які захищають Донбас від фашистської хунти», «розіп’ятого у Слов’янську хлопчика», «ґвалтування бійцями добровольчих батальйонів семидесятирічних бабусь», «винищення снігурів» та знайдені на місці кривавих злочинів візитки лідера «Правого сектора» Дмитра Яроша – це зовсім не причини втручання у внутрішні справи суверенної держави, а інформаційні технології, які застосовуються Кремлем для мобілізації внутрішнього електорату і введення в оману світової громадськості. Дійсні причини військової агресії Росії на Донбасі жодним чином не пов’язані із бажанням Кремля захистити «демократичний вибір» населення Донбасу й забезпечити їм можливість вільно спілкуватись рідною мовою на території фейкових «ДНР-ЛНР» чи ефемерної «Новоросії». Насправді ж, Україна стала cаме тією державою, де зіткнулися стратегічні інтереси Росії і «західної цивілізації» (за Самюелем Хантінгтоном).

Зараз багато говориться про кризу «однополярного» і формування «багатополярного» чи то «неполярного» світу. Утім, вервечка із лідерів світових держав, котрі виструнчились у бажанні поспілкуватись, хоча б у телефонному режимі, із новообраним Президентом США Дональдом Трампом, красномовно переконує у зворотному. Принаймні однозначно свідчить, що цей процес ще не набув реальних стійких контурів. Забувши гординю, терпеливо чекав свого часу й Президент РФ, який до цього неодноразово дратував американський істеблішмент провокаційними заявами, демонструючи неприховане бажання повернути Росії статус наддержави. За скупими повідомленнями про результати телефонної розмови Володимира Путіна з Дональдом Трампом проглядається бажання Президента Росії використати ситуацію на Сході України як козирну карту у переговорах щодо зняття санкцій через анексію Криму. Спровокувавши загострення російсько-українського конфлікту на Донбасі відразу ж після телефонної розмови з Президентом США, Володимир Путін продемонстрував свою позицію: «Ви визнаєте законною анексію Криму, а ми йдемо з Донбасу».

У Кремлі віддають належне прозорливості німецького канцлера Отто фон Бісмарка, який вважав, що: «… могутність Росії може бути підірвана лише відділенням від неї України». А формула Збігнева Бжезинського: «… без України Росія перестає бути імперією, з Україною ж, підкупленою, а потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією», – стала хрестоматійною. Сучасні російські керманичі усвідомлюють, що без України реальних передумов для суперництва РФ з США і Євросоюзом немає. Росія, з її відсталою економікою, авторитарним режимом і непоборною корупцією, неспроможна конкурувати із цивілізованим світом у соціальних стандартах життя, сфері науки і високих технологій, машинобудуванні, приладобудуванні, освіти, культури тощо. Саме тому відповідальний за російський ВПК віце-прем’єр-міністр РФ Дмитро Рогозін у січні 2017 року вкотре закликав українських авіаконструкторів переїжджати в Росію, де на них очікують робота й пристойна заробітна плата. Невипадково також Уповноважений з прав людини в РФ Тетяна Москалькова закликала спростити порядок отримання російського громадянства для наших співвітчизників, у тому числі біженців з Донбасу. Причина очевидна: в 2017 році вступив у силу закон, згідно з яким кожен громадянин РФ має право стати власником земельної ділянки в Амурській, Магаданській, Сахалінській областях, в Якутії, Примор’ї, на Чукотці…

З часів Петра І, який торгував з Європою зерном, лісом, хутром, золотом, дорогоцінним камінням, медом і пенькою, в структурі російського експорту мало що змінилося. Хіба що цю групу товарів ще з радянських часів доповнили нафта й газ, ціни на які формують далеко від Москви. Економічна неефективність ініційованих Росією інтеграційних проектів, насамперед Митного Союзу, настільки очевидна, що про це почав говорити навіть один із його найактивніших прихильників – Президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко. За його словами, членство у Митному Союзі обійшлося Білорусі втратою 15-ти мільярдів доларів США, що заперечують представники Росії. Вони стверджують, що навпаки, РФ витратила 22 мільярди доларів США на підтримку Білорусі. Хто б не був правий у цьому спорі, висновок напрошується сам по собі – «світло в кінці тунелю з’явиться для членів Митного Союзу не скоро».

Єдине у чому Росія зберігає стратегічний паритет із США і Китаєм, так це військово-промисловий потенціал. Насамперед, мова йде про класичну «ядерну тріаду» – стратегічну авіацію, міжконтинентальні ракети і атомні підводні човни. У цьому контексті російська анексія Криму виглядає цілком закономірною, враховуючи його стратегічне значення для Росії як «непотоплюваного авіаносця» і військово-морської бази. Розраховані на простачків теревені Володимира Путіна про «сакральне значення» Криму для Росії і «телепня Хрущова», котрий легковажно віддав півострів УРСР, покликані приховати насправді суто прагматичні наміри Кремля.

В сучасній Росії набуло популярності зовнішньополітичне кредо Імператора Олександра ІІІ: «У Росії є лише два союзники: її армія і флот». Утім, повторюючи як мантру цей крилатий вислів, російські політики замовчують, що за час правління цього самодержця Росія не вела жодної війни, за що Олександр ІІІ отримав офіційне прозвання «Миротворець». Чого не скажеш про Володимира Путіна, який майже за 18 років керівництва державою встиг увергнути Росію в другу Чеченську війну, конфлікт у Південній Осетії, війну у Грузії, пролити кров своїх співвітчизників у війні з Україною, і зрештою, втрутитися у громадянський конфлікт у Сирії. А про його відоме усьому світу прізвисько й згадувати не хочеться.

Після анексії Криму і початку бойових дій на Донбасі у Росії, нарешті, відпала необхідність приховувати свої справжні геополітичні інтереси. Бо до цього Володимиру Путіну, часом доводилось фарисействувати, «прогинаючись» перед українцями на кшталт цитування віршів Тараса Шевченка на зустрічі з інтелігенцією. У грудні 2015 року Президент РФ підписав оновлену Стратегію національної безпеки Росії. У цьому документі Україна вперше відкрито розглядається як потенційно ворожа держава. Там, зокрема, стверджується, що: «глибока соціально-економічна криза» перетворює Україну на «довгостроковий осередок нестабільності в Європі безпосередньо біля російських кордонів». Крім того, офіційний Кремль продовжує вважати Революцію Гідності в Україні «антиконституційним державним переворотом», в результаті якого до влади прийшли прихильники «вкрай правої націоналістичної ідеології». «Підтримка США і Європейським Союзом антиконституційного державного перевороту в Україні призвела до глибокого розколу в українському суспільстві та виникнення збройного конфлікту», − йдеться в документі.

Доречно також навести слова із ще одного документа стратегічного значення – нової Військової Доктрини Російської Федерації, затвердженої Президентом РФ роком раніше, у грудні 2014-го. Там, у переліку загроз, якими РФ виправдовує застосування збройних сил для захисту співвітчизників за межами Росії, Україна не згадується. Однак є згадка про Північноатлантичний Союз, членом якого прагне стати Україна: « У боротьбі провідних держав світу за свої інтереси типовими стали «непрямі дії», використання протестного потенціалу населення, радикальних і екстремістських організацій, приватних військових компаній; нарощується наступальний потенціал НАТО безпосередньо біля російських кордонів, активно проводяться заходи щодо розгортання глобальної системи ПРО». В цьому контексті доречно нагадати, що стосунки Росії з НАТО, де США відігравали і, неминуче будуть відігравати провідну роль, загострилися задовго до української Революції Гідності, через конфлікт на Балканах, визнання Косово і російську агресію в Грузії.

Виходячи з наведених аргументів, слід визнати, що на сьогоднішній день підстави прогнозувати хоча б приблизні терміни припинення військового конфлікту України з Росією, відсутні. Неможливо також передбачити форму, у якій відбуватиметься процес примирення. Директор Національного інституту стратегічних досліджень, академік НАН України Володимир Горбулін переконаний, що в рамках гібридної війни, яку Кремль веде проти України є три сценарії: «Можна не сумніватися: Кремль готовий і сподівається, що зможе нас штовхнути в спину, якщо ми раптом опинимося біля умовної прірви. Які сценарії може застосувати до нас Кремль найближчим часом? Сценарій битви: це буде наступ збройних формувань з Донбасу, підтримуваних російськими військами з усіх можливих напрямків». За його словами, можливий також сценарій ультиматуму щодо федералізації і фактичної десуверенизації України. «Сценарій деградація: це варіант перетворення України на сіру зону, нічийну територію нестабільності і замороженого конфлікту, приречену на поступову деградацію», – сказав він, наголосивши, що Україна сьогодні має бути готова до реалізації Російською Федерацією будь-якого з цих сценаріїв.
***
У березні 2018 року Росію, де реальний політичний плюралізм відсутній, а паростки громадянського суспільства знищуються «на корню», чекають вибори Президента. Вбивство Бориса Немцова, компрометація Михайла Касьянова, використання передвиборчих технологій для скорочення електоральної підтримки Григорія Явлінського та неправедний суд над Олексієм Навальним, свідчать про готовність Кремля вдатися до будь-яких кроків з усунення потенційних конкурентів головного кандидата від влади, який би гарантував консервацію створеної в Росії системи управління. Немає жодних сумнівів, що усі претенденти на вищий державний пост в Росії будуть максимально використовувати у передвиборній риториці «український чинник». Ним «по повній» скористаються кандидати від опозиції, для яких це найбільш вдалий привід для критики політики Кремля і особисто Володимира Путіна. Тому бажання чинного Глави держави, котрий на 99,99% знову обиратиметься у Президенти РФ, знайти формулу вирішення конфлікту на Донбасі до початку виборчої кампанії, є логічним. Однак варіантів у нього не так і багато.

Безперечно, Володимир Путін наполягатиме на реалізації Мінських домовленостей на умовах, прийнятних РФ: вибори, внесення змін до Конституції України щодо федералізації, широка амністія бойовикам і лише потім передача російсько-українського міждержавного кордону під охорону українських прикордонників. Однак у Кремлі не всі поділяють таку твердолобу позицію, яка відкидається Україною й не сприймається її союзниками. Це підтвердив директор Російського інституту стратегічних досліджень, відставний генерал-лейтенант Служби зовнішньої розвідки РФ Леонід Решетніков в інтерв’ю сепаратистському сайту «НовоРОСС.іnfo». Відповідаючи на питання, чи не має керівництво Росії намірів «зливати» «ЛНР-ДНР» Україні, він заявив: «В Кремлі є різні думки, але немає однозначної оцінки: взяти і здати Донбас Україні. Так, є люди, які дійсно цього хочуть і так думають. Є також інші, які вважають, що не можна віддати на розтерзання жителів України, незгодних з нацистським режимом». Після Авдіївки далеко не факт, що кремлівські політтехнологи ризикнуть запропонувати Володимиру Путіну скористатися перевіреним варіантом «маленької переможної війни». Збройні Сили України продемонстрували Кремлю і всьому світу вміння не тільки успішно оборонятись, але й проводити ефективні контрнаступальні операції. У Білокам’яній розуміють, що у разі військової поразки й чисельних людських втрат підтвердити великодержавну роль Росії буде проблематично. Більш того, це негативно вплине на авторитет російської армії і спецслужб, занизить їхню самооцінку і, як наслідок – може похитнути головну опору авторитарної системи управління, яку Володимир Путін вибудував за майже 18 років свого перебування при владі.

Люди «з гарячим серцем і холодною головою» ще задовго до «ери Путіна» встигли «забруднити» свої «чисті руки» зв’язками з бізнесом і криміналом. Після розпаду СРСР колишні відповідальні співробітники й навіть керівники КДБ СРСР гармонійно «вплелися» в нові бізнесові структури. Багаторічний начальник 5-го управління КДБ СРСР, який очолював боротьбу з «ідеологічною диверсією імперіалізму» Філіп Бобков, став керівником служби безпеки холдингу Володимира Гусинського «МОСТ». Останній Голова КДБ СРСР Володимир Крючков після звільнення з «Матроской тишины» співробітничав з наближеною до московського мера Юрія Лужкова АФК «Система». Колишній керівник Центру громадських зв’язків Міністерства безпеки РФ генерал-майор Олексій Кондауров після відставки працював в інформаційно-аналітичній службі «Менатеп» Михайла Ходорковського. Та й майбутній Президент РФ, реалізовуючи себе на скромній посаді помічника мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака, не тільки таскав за ним валізи, але й консультував його з питань зовнішньоекономічної діяльності. Аналіз, проведений московським Центром дослідження еліт показав, що станом на середину 2000-х років 78% провідних політичних фігур Росії – глав департаментів президентської адміністрації, членів Уряду і депутатів обох палат парламенту, глав федеральних структур, глав виконавчої та законодавчої влади в регіонах, так чи інакше булі в своїй кар’єрі пов’язані з КДБ СРСР чи організаціями, які прийшли йому на зміну (ФСБ, СЗР, ФСО та інші). Навіть відомі лідери опозиції Геннадій Гудков і Олександр Лебедєв є вихідцями з КДБ СРСР. На сьогоднішній день кардинальних змін в структурі політичної еліти Росії РФ не відбулося. Після анексії Криму і війни на Донбасі становище силовиків в російській політичній системі навіть зміцнилося і саме вони стали головними провідниками ідей антиамериканізму, «відродження величі Росії», «єднання влади з народом».

Лідери «несистемної опозиції», які у 2011-2012 роках, вивели учасників протестних акцій на Болотну площу і площу академіка Сахарова, реальної загрози путінському режиму вже не представляють. Прихильники лібералізму, які прагнуть розвивати партнерство з Заходом і відміни економічних санкцій поки що відмовчуються, все на що вони здатні – тихо саботувати й інколи критикувати деякі рішення Кремля. Санкції і несприятлива кон’юнктура на ринку енергоносіїв поступово призводять до погіршення соціально-економічного стану росіян. Але воно ще не настільки відчутне, щоб якась з груп політичних еліт Росії змогла скористатися невдоволенням населення й кинути виклик силовикам. Виключення становить хіба що лідер Чечні і головний жандарм Північного Кавказу Рамзан Кадиров, вплив якого на Володимира Путіна часом перевищує потенціал ФСБ РФ. Водночас, у надрах спецслужб завжди були спеціалісти, котрі знали ціну добутої інформації й брали на себе сміливість доповідати об’єктивні матеріали про невтішну ситуацію в країні і за кордоном. Без сумніву, є такі зараз у головних російських спецслужбах – ФСБ і СЗР РФ. Для них очевидно, що подальші проблеми в російській економіці зможуть похитнути впевненість політичної еліти у здатності Володимира Путіна утримувати ситуацію під контролем, знизити ризик соціального вибуху і забезпечити еволюційний розвиток країни. А от чи є серед них генерали і офіцери, спроможні пожертвувати собою заради майбутнього Росії, покаже час.

В сучасній Німеччині учасники «Змови 20 липня 1944 року» – високопоставлені представники вермахту (Збройних Сил) і абверу (воєнної розвідки) визнаються національними героями. Усвідомивши небезпеку нацизму, вони зрозуміли, що Гітлер веде Німеччину до катастрофи, а тому планували вбити його, повалити нацистський режим і припинити Другу світову війну. Іменами героїв німецького Опору названі вулиці, їм встановлені пам’ятники, у пов’язані із невдалою змовою дні проходять церемонії за участю вищих посадових осіб держави. І це попри те, що майже всі вони свого часу активно підтримували Гітлера, а граф Клаус фон Штауффенберг, котрий особисто закладав вибухівку в його бункері, навіть у власній сім’ї вважався переконаним націонал-соціалістом…

Як відомо, можливо під свято Св. Миколая, більшість членів Колегії виборщиків США віддали свої голоси обраному президенту США Дональду Трампу. Тим самим нівелювавши ще більше примарні надії прихильників демократів на перемогу Х. Клінтон. Вже навіть найзапеклішим політичним скептикам стає зрозуміліше – Дональд Трамп це нова політична реальність США та один із непересічних гравців світової геополітичної «шахової партії». Не буду говорити про Д.Трампа як «популістську політичну мильну бульбашку» – це покаже час. Але те, що його подальші політичні кроки, кадрові призначення матимуть часто діаметральну специфіку ніж, яка в нього була на час президентської передвиборчої кампанії – це факт, який має не просту на перший погляд специфіку. Один із них це призначення очільника однієї з впливових світових та американських енергетичних корпорацій – ExxonMobil голови ради директорів і генерального директора – Рекса Тіллерсона. Не буде зайвим акцентувати увагу, що до призначення очолювана ним дочірня компанія ExxonMobil, була зареєстрована на Багамах і створена для ведення справ з Російською Федерацією.

Не простий новий держсекретар США

Як цілком імовірний варіант, Р.Тіллерсон був призначений, не лише тому, що має належність до «корпоративного середовища» і великого американського бізнес-лобі, на підтримку якого розраховуватиме Президент Дональд Трамп в майбутньому. А те, що в силу свого призначення зумів налагодити тісну і навіть взаємовигідну співпрацю із РФ на тлі Обамівської антиросійської риторики.
Згідно матеріалів журналістського розслідування німецького видання Sueddeutsche Zeitung, що хоча Рекс Тіллерсон, вже екс-голова нафтової компанії ExxonMobil і став наступним держсекретарем США, проте, навіть сенатори-республіканці критикують Тіллерсона за близькість до Росії і Володимира Путіна. Той факт, що він використовував податковий рай Багамських островів для свого бізнесу в Росії, лише посилить критику. Зокрема видання акцентує уваги, що держсекретар був з 1998 року генеральним директором компанії Exxon Neftegas Limited. А його ім’я фігурує в документі про реєстрацію компанії на Багамах, який є частиною так званого багамського архіву, який опинився у розпорядженні Sueddeutsche Zeitung. Свою частку в компанії мала і російська “Роснефть” – державна компанія РФ, яка контролюється впливовим Ігорем Сєчіним, дуже близьким до Путіна. Компанія Exxon Neftegas Limited, очолювана Тіллерсоном, принаймні до травня 2001 року брала участь в нафтогазовому проекті “Сахалін-1” на східному узбережжі Росії.
Німецьке видання зазначає, що саме на Сахаліні ExxonMobil пробурив нафтові та газові свердловини. В компанії в свою чергу уточнили, що зареєстрували Exxon Neftegas Limited на Багамах перш за все “через простоту та передбачуваність законів країни, а не для зниження податків у країні, де працює компанія”. Також німецьке видання нагадало, що “Роснефть” потрапила у список російських компаній, проти яких застосовуються економічні санкції за агресію РФ проти України.
Але ми маємо розуміти, що на тлі популяризації глобальної ліберальної ідеології, все більшу роль відіграє питання можливих шляхів гібридизації світового політичного процесу.

Попередня оцінка політичної місії Тіллерсона в контексті світової геополітики

Помилковим, на мою думку, буде твердження, що призначення Тіллерсона це беззаперечна і однозначна перемога Росії. Це є правдою лише частково. Хоча зараз росіяни, можливо і сам пан Сєчин цьому не аби як радий. Для мене все більше очевидно, що на тлі холоднокровності Трампа по відношенню до Росії та її геополітичних марень, призначення Тіллерсона є свідченням кількох ймовірних цілей нового президента США в умовах нового витка гібридизації міжнародних відносин: по-перше, зберегти політичну й надолужити економічну кооперацію з росіянами на тлі не квапливого форсування зменшення санкцій чи їх перегляду; по-друге, втримати росіян в «сирійському котлі». Цілком ймовірно, що однією з геополітичних місій «агента» Тіллерсона буде максимально ускладнити сирійську авантюру Путіна на тлі завірянь єдиного з росіянами антиІДІЛівського фронту. Можливо американці просто на перших порах підіграють Путіну аби своєму виборцю надали «докази», що закордоном російські громадяни гинуть і витрачаються мільйони рублів не просто так, а за ідею миру і добра у всьому світі, як їх розуміють політичні мешканці Кремля. Надалі вони працюватимуть на вихолощення російських ресурсів через сирійську кампанію і унеможливлять самовільний вихід Росії із сирійської війни без втрат за президентства Трампа. Трамп людина з бізнес середовища і він прекрасно розуміє, що Росія є впливовим політичним гравцем, знищити якого буде надто витратно, але сприяти деактивізації його ефективності є досить доречним варіантом; по-третє, Дональду Трампа потрібна людина, яка буде говорити зі світом не лише з позиції національних інтересів США, як їх розуміє сам Трамп, а й та політична фігура, яка будучи людиною з корпоративним мисленням буде говорити зі Світом з позиції корисності для американців. Це стосується і ЄС, який стоїть на порозі кількох електоральних турбулентностей – у Франції, ФРН, Нідерландах, а також України та її євроатлантичної інтеграції.

І що Україні від Тіллерсона як держсекретаря США?

Українській владі, політикам і парламентарям не варто очікувати, що пан Тіллерсон буде приділяти надмірну увагу до логіки українських політико-економічних криз та проблем державотворення. Ймовірною політичною зміною курсу в риториці Тіллерсона по Україні буде, з одного боку критика діючої влади в слабкій антикорупційній політиці, небажанні сприяти реалізації мінського процесу, а з іншого боку, як і його шеф, Тіллерсон на публіку буде виказуватиме прихильність державній цілісності України, проте в різній мірі говоритиме, що доля української держави має творитися роками і завдяки лише відповідальності влади і громадян перед цим процесом в самій Україні.
Варто очікувати, що українське питання буде наріжним і в контексті діалогу «НАТО-США», за якого північноатлантичний блок ратуватиме за тиск на Росію з метою виконання нею мінських угод. Натомість, як я говорила вище, Держдеп США закликатиме НАТО «протверезіти» і тиснути не лише на РФ, а й Україну.
Чи відвідає пан Тіллерсон Україну і чи почують українські парламентарі і урядовці «політповчання» як це раніше робив його попередник Керрі найближчі рік-два? Відповідь однозначна – категорична ні. Можливими є його зустрічі з українським вищим керівництвом в контексті ООН, НАТО, нормандського формату. Втім, українські політики, які прийшли з бізнес середовища, мають зрозуміти, що продавати національні багатства, з тимчасовою метою заручитись підтримкою з новою владою у Вашингтоні не є раціональним варіантом на довгострокову перспективу, хоча як попередній крок може бути як лакмусовий папірець для американських корпорацій.

Для сучасної людини віртуальний простір, який науковою мовою називають цифровим або кібернетичним, упевнено став органічною частиною її повсякденного життя. Цей світ розширює горизонти і створює можливості. Але з іншого боку він таїть в собі і багато небезпек. Як і в реальному світі, людину тут можна обікрасти, надурити або скомпрометувати.

Аналогічні процеси відбуваються і на «вищому» – суспільно-політичному та державному рівні. Отже, віртуальному простору не уникнути таких явищ, як шпигунство, тероризм і війна. Як і будь-що нове, що входить в життя людства, цей простір став ареною боротьби із самого свого народження. Ще у 2010 році, на світанку глобального протистояння у кіберпросторі експерти визначали не менше 20 країн, які на той час уже розробляли кіберозброєння як оборонного, так і наступального характеру. У 2012 році таких країн було вже, щонайменше, 25. На сьогодні країн, які мають фінансові, людські та інфраструктурні можливості для реалізації таких програм, налічується вже близько 140. А сучасні бюджети безпекових відомств розвинених країн, що задіяні в системі кібербезпеки, становлять мільярди доларів, і жодна з них не збирається зменшувати видатки за цими статтями.

Кібершпигунство та кібердиверсії на сьогодні є постійним тлом міжнародних відносин – аж до спроб втручання в роботу об’єктів критичної інфраструктури. Більшість останніх активних збройних конфліктів також супроводжувались активним протистоянням у кіберпросторі. Це було характерно для війни в Лівії, частково — в Сирії. Не оминула ця доля і нашу боротьбу з російським агресором.

Треба зазначити, що Росія вже досить давно розглядає віртуальний простір як поле битви за свої претензії у просторі реальному. І її зусилля тут не обмежуються загальновідомими «фабриками тролів» в Ольгіно, завданням яких є інформаційна боротьба і агітація, що разом із потужним медійним пулом має на меті створення паралельної реальності. Росія освоїла і активно застосовує більш складні методи кібервійни – DDoS-атаки, вірусне кібершпигунство, високоякісне хакерство та атаки проти інфраструктури.

Однією з перших відомих російських кібероперацій стала атака на державні органи Естонії ще у 2007 році, що було пов’язано з інспірованими Росією заворушеннями на рішення щодо переносу братської могили і монумента радянським солдатам із центра Таллінна. Цікаво, що відповіддю на такі дії Росії стало створення в Естонії Центру НАТО з протидії кіберзагрозам. У подальшому такі атаки супроводжували всі силові дії та протистояння Росії на міжнародній арені. За оцінками експертів, для війни в кіберпросторі Росія активно залучає можливості т. зв. суперкомп’ютерів, які ще з радянських часів традиційно створювалися в наукових центрах на Уралі і в Сибіру і були пов’язані з ядерними дослідженнями. Також до проведення кібератак залучаються різні російські хакерські групи, які часто мають проблеми із законом, тому не можуть відмовити представникам спецслужб. Треба зазначити, що цим грішать спецслужби майже всіх країн.

Отже, цілком природно, що в агресії проти України Росія застосовує всю свою кіберміць. Перші атаки на інформаційні системи приватних підприємств та державні установи України почали фіксувати ще під час масових протестів восени 2013 року. А вже в березні 2014 під час слухань в Конгресі США американський адмірал і кандидат на посаду керівника Агентства національної безпеки США Майкл Роджерс підтвердив, що на додачу до військового вторгнення в Крим Росія веде проти України масштабну кібервійну.

З того часу масованим DDoS-атакам та зараженням вірусами-шпигунами піддаються практично всі державні інституції України. Найбільш відомими були намагання втрутитись в роботу Центральної виборчої комісії під час президентських виборів 2014 року, а також атака на систему управління енергомережами, що стало першою подією такого роду в історії. Так, 23 грудня 2015 року відбулася перша в світі підтверджена атака, спрямована на виведення з ладу енергосистеми. Російським хакерам вдалося успішно атакувати комп’ютерні системи управління в диспетчерській «Прикарпаття-обленерго». Було вимкнено близько 30 підстанцій, більше 230 тисяч мешканців залишались без світла протягом однієї-шести годин. Водночас, синхронних атак зазнали «Чернівціобленерго» та «Київобленерго», але з меншими наслідками. Основною метою росіян було викликати віялове відключення електрики на більшій частині України із важкими наслідками для всієї національної електромережі. Також, можливо, планувалося, що це призведе і до відключень у наших західних сусідів: Польщі і Словаччини, адже українська енергомережа в західних областях об’єднана із загальноєвропейською.

В рамках розслідування зазначеної атаки, до якого залучали і американських експертів, було встановлено, що за розмахом сил і засобів, які залучалися до її підготовки і проведення, а також витраченого на планування і підготовку часу та фінансів, можна говорити про скоординовану операцію російських спецслужб із залученням певних хакерських угруповань. І, хоча світло в Україні вимикалося ненадовго, але відновлення нормальної роботи диспетчерських центрів зайняло декілька місяців. Саме наявність додаткового ручного режиму управління і знівелювало кремлівські потуги.

Треба зазначити, що в рамках україно-російської війни жертвами кібератак зі Сходу ставали не лише урядові установи України, але і країн ЄС, Сполучених Штатів, їхні оборонні відомства, міжнародні та регіональні оборонні та політичні організації, аналітичні центри, засоби масової інформації, проукраїнські громадські і політичні активісти. Найбільш відомими тут є хакерські атаки на Бундестаг та офіс Демократичної партії США під час президентських перегонів у країні.

Отже, чим же відповідаємо ми, Україна, на російську кіберагресію? Картина тут майже повторює ситуацію з війною реальною: недостатність сил і засобів на початковому етапі протистояння, активне волонтерство вітчизняного ІТ-товариства, поступове повільне розкручування державної машини, яка почала продукувати потрібні рішення тільки на третьому році війни. Як і нечисленні на початок російської агресії боєготові підрозділи ЗСУ, перший бій в кіберпросторі прийняла невеличка група CERT-UA у складі Держслужби спецзв’язку і захисту інформації. Саме вони відбивали і блокували атаки на вітчизняні держоргани.

Крім них, спеціалісти із кібербезпеки були в складі СБУ, МВС та інших спецслужб, але їх чисельність кардинально не відповідала рівню загроз. Сьогодні ситуація, звичайно, покращилась. Штатна чисельність зазначених структур збільшена в рази, затверджена Стратегія кібербезпеки та створено Національний координаційний центр кібербезпеки під егідою РНБО. В той же час, аналіз зазначених зусиль та керівних документів у сфері забезпечення кібернетичної безпеки свідчить про їх суто оборонний характер. І тут виникає повне дежавю з АТО, яке, на думку наших можновладців, «можна вирішити тільки дипломатичним шляхом».

Але досвід протистояння на сході країни свідчить: глуха оборона не може привести до перемоги, вона лише консервує ситуацію, вимотує і зневірює війська і, головне, звужує наш простір доля маневру. Отже, оборона – це програшна позиція. А у війні кібернетичній – програшна цілковито. Свого часу колишній заступник міністра оборони США Вільям Лінн, відповідаючи на запитання про баланс між «обороною» та «нападом» у кіберпросторі, зазначив, що «ви не знаєте, як побудувати надійний захист, ви не зможете відвернути масштабний наступ. І ви не зможете забезпечити необхідну відповідь, оскільки ефективне стримування надзвичайно складне. Таким чином, якщо ви хочете скористатися кіберпростором, ви робитимете ставку на наступальні операції заради власної оборони». Більш того, всі експерти визначають, що кіберзброя є ефективним асиметричним інструментом протидії країнам, які ставлять під загрозу чинний міжнародний безпековий порядок. А Росія саме такою і є. Найбільш показовим прикладом такої асиметричності є атака на ядерну програму Ірану з допомогою вірусу Stuxnet. Він не тільки призвів до сповільнення програми, але й заподіяв багатомільйонні збитки.

В принципі, не можна казати, що українці не атакують, але всі наступальні дії у віртуальному просторі реалізуються зусиллями волонтерів. Найбільш відомими українськими кіберспівтовариствами є InformNapalm, Українські Кібервійська та центр «Миротворець». І, якщо перший і останній спеціалізуються на розвідці відкритих джерел (OSINT) та класичних інформаційних операціях, то Українські Кібервійська безпосередньо проводять атаки в кіберпросторі проти російських і сепаратистських мереж. Об’єм роботи, який проводять волонтери кіберпростору, є величезним, а отримана ними інформація безцінна. І хоча їхня діяльність інколи вступає у конфлікт з українським законодавством, яке, щиро кажучи, слабо відповідає умовам війни, офіційні вітчизняні спецслужби воліють цього не помічати і залюбки використовують отриману від волонтерів інформацію. Не можна виключати, що офіційні структури координують і наступальні дії хакерів-волонтерів, воліючи залишатися в їхній тіні.

Можливо, ситуація довкола вітчизняних кібервійськ зміниться на краще в найближчі роки. Відповідно до нового Стратегічного оборонного бюлетеня, який визначає напрями розвитку реалізації воєнної політики України та розвитку сил оборони, до кінця 2018 року планується створити три центри захисту інформації і кібербезпеки. Вони будуть підпорядковані Міністерству оборони й розташуються в Миколаєві, Вінниці та Чернігові. Отже, Україна має всі можливості для створення повноцінних власних кібервійськ. Уже є досвід протистояння потужному противнику, створюється інфраструктура, є наукова база і кадровий потенціал, адже українська ІТ-індустрія – далеко не остання в світі. Тепер слово за політиками – чи вистачить їм політичної волі. Адже, відсидітись тут в обороні, як уже було зазначено, не вийде. Ніхто в кіберпросторі «мінські домовленості» прописувати не буде…

Процес деколонізації Російської Федерації неминучий, бо вона така ж федерація, як Римська імперія – республіка, як та офіційно іменувалася до свого розпаду. Зразок федерації – це США, про що свідчить, у тому числі, система обрання там президента. Якщо РФ дійсно була б федерацією, то вибори президента у всіх 83 її суб’єктах проходили б за зразком США. Але Москва замість того, щоб зайнятися реальною федералізацією РФ, ультимативно вимагає федералізації України й Молдови. Показово, що росіян усі 295 років їхнього існування зовнішня політика завжди цікавила більше, аніж внутрішня, оскільки займатися власними проблемами влада завжди забороняла, але розмови про «англічанку, яка шкодить» і перебудову Росією світу влада завжди заохочувала. Тому всі росіяни, від мешканців Кремля до жителів села із трьох будинків, мислять винятково глобально: як облаштувати Європу, як переоблаштувати США, як вправити мізки Україні, поставити на місце Естонію, федералізувати Молдову тощо.

Будь-яка районна адміністрація РФ – це імперське міністерство закордонних справ, у якому є лише розбіжності з питання, із кого почати наводити порядок – із Кавказу чи із Сирії, але точно не з міста Дно. Близькому й далекому начальству із Дном усе зрозуміло: там 300 років поперемінно то божа благодать, то комунізм, і залишається лише вирішити одну проблему – як усе це добро експортувати куди-небудь за межі РФ. Дуже хотілося б на Аляску, але вона продана й надійно охороняється.

Деколонізація РФ – це процес історично справедливий і неминучий, і тільки він може позбавити росіян від їхнього імперського менталітету й нарешті перемкнути їхню свідомість із зовнішньої політики на власні проблеми. Показово, якщо в історії США періодично трапляються періоди ізоляціонізму, і, імовірно, із обранням Трампа вони ввійдуть у черговий такий період, то 295 років історії Російської імперії–СРСР–РФ – це суцільна низка загарбницьких воєн. У ній немає навіть натяку на ізоляціонізм, на відміну від Китаю і Японії, де він довго був офіційною доктриною. Якщо взяти більш ранню історію Московії, перейменованої в 1721-му Петром I на Росію, то це ще 300 років постійних московсько-литовських воєн, які також можна назвати московсько-російськими війнами, і їх завершенням стали три розподіли Польщі Катериною II.

Деколонізація й федералізація – це ті процеси, які можуть позбавити РФ від гену імперського москвоцентризму, вплив якого наочно демонструє схема залізниць, – усі вони сходяться на Москві. Цілком логічна для імперії схема доріг, якої в Євразії більше немає ніде. У певному сенсі Москва – це окрема держава усередині РФ із поліетнічним населенням 14 млн і периферією з «Великої Москви», але яка дивно вимагає федералізації від тримільйонної Молдови для «радянського народу» Придністров’я й 140 тисяч гагаузів, яких менше, ніж українців у Москві. При тому, що уряд Молдови фінансує «Радіо Гагаузії» і регулярно цікавиться, коли воно, нарешті, перейде з російської на гагаузьку мову.

Але «Український робочий клуб» в «інтернаціональній» Москві заборонили ще в 1938 р., як і інші етно-національні об’єднання, незважаючи на їхній пролетаризм. Тільки в 1989 р. українцям у Москві дозволили створити свій клуб і бібліотеку, але вже з 2006 р. почалися репресії, і в 2010 р. були позбавлені реєстрації організації «Федеральна національно-культурна автономія українців у Росії», а потім і «Об’єднання українців Росії». Із 2014 р. бути українцем у РФ стало остаточно небезпечно для життя, бо ЗМІ почали ділити їх на поганих «бандерівців» і гарних «сепаратистів». У результаті в Криму за переписом осені 2014 р. кількість «легальних» українців скоротилася на 40%, а нечисленні українські школи були закриті під заяви Кремля про «рівність усіх народів».

Процес деколонізації й федералізації РФ – не тільки історично закономірний, але і єдино можливий спосіб еволюції жителів цих територій до реальної демократії, оскільки дві інші спроби – створення СРСР і РФ – однозначно були провальними, бо призвели до відтворення Російської імперії. Причина, з якої у Росії, хоч би що будували, комунізм чи демократію, але врешті однак виходить імперія, цілком очевидна.

Демократію, тим більше соціалізм, якщо повернутися до початкового значення цього терміна, як суспільства «волі, рівності й братерства», не можна створити імперськими методами й принести на багнетах, як робили радянські комуністи. До демократії необхідно дозріти, у чому США переконалися під час війни у В’єтнамі й чому й не надали військової підтримки антиавторитарним повстанням у НДР (1953), Угорщині (1956), Чехословаччині (1968) і Польщі (1980–1981). Почасти з цієї ж причини не одержала її й Україна в 2014 р., хоча Будапештський меморандум 1994 р. прямо зобов’язував до цього США й Великобританію. Якщо США після війни у В’єтнамі переконалися в безперспективності військового експорту демократії, то СРСР, навпаки, увірував у безвідмовність експорту своєї моделі авторитаризму разом із військовими переворотами, організованими за його сприяння місцевими «авангардними партіями». Гори Афганістану похитнули цю віру Москви, але не зруйнували її, і Кремль улаштував їй нові випробування на Кавказі, в Україні й у Сирії.

Оскільки Москва продовжує влаштовувати випробування віри, то процес деколонізації Євразії буде не таким простим і легким, як деколонізація Африки в 1960 р., коли на її карті з’явилося 17 нових держав, і це було тільки початком. Москва, на відміну від Лондона, Парижа й Брюсселя в 1970-і, не тільки не хоче допомогти своїм колоніям і територіям створити власні держави, але навіть не бажає визнати їхні права на існування. Москва продовжує вести колоніальну війну на Кавказі, а ФСБ шукає іноземних агентів на Ямалі, які нібито налаштовують ненців-оленярів проти місцевої адміністрації. З вічної теми війни з німцями Москва плавно перемикається на тему війни з ненцями.

Очевидно, що ООН і міжнародному співтовариству загалом доведеться докласти ще величезних зусиль, щоб добитися від Кремля визнання елементарних прав людини й провести деколонізацію в РФ. Федералізація не є обов’язковою вимогою, але здійснити її в інтересах самих росіян, однак їм ще треба до цієї думки «дозріти». Процес деколонізації РФ об’єктивно зближує Україну і Китай, – у них виникає точка просторового зіткнення в Північній Маньчжурії або Зеленому Клині, як із XIX в. українські колоністи називали територію басейну рік Зеї й Амуру до моря. Нині для Москви це Приамурська область із Приморським і Хабаровським краєм.

Для тунгусо-манчжурських народів, які в XVII в. завоювали Китай і створили в ньому імперію Цин, – це споконвічна територія їхнього етногенезу. У 1858–1860 роках Російська імперія відторгла її від імперії Цин і заселила слов’янами-колоністами, серед яких близько 65% були українцями. В ієрархії народів Російської імперії українці мали більш привілейований статус, ніж тунгуси або китайці, але використовувати українську мову, крім побутового рівня, заборонялося. У СРСР її використання вважалося якщо не ознакою політичної неблагонадійності й «бандерівщиною», то ознакою поганого тону й неуцтва. У результаті українська мова в Зеленому Клині в радянський час вийшла з ужитку навіть на побутовому рівні, хоча в 1905 р. Уссурійськ справляв враження типового містечка на Полтавщині, а його жителі в переписах стали називати себе «росіянами», щоб уникнути уваги КДБ. Але прізвища видають їх. Тунгусо-манчжурські етноси в «братній родині народів» тихо вимирали, а китайці й корейці були виселені із Зеленого Клина в 1930-ті як політично неблагонадійні елементи.

Деколонізація Північної Маньчжурії – процес неминучий, у Кремлі це усвідомлюють, тому звідти час від часу й звучать звинувачення на адресу її жителів у «сепаратизмі». Кремлю дуже хочеться «заморозити» цей процес, але з далекої Москви «руки не доходять» до «прямого управління» економікою регіону. Багатий край усі 150 років залишається безнадійно запущеною периферією імперії, а разові фінансові ін’єкції з Москви й піар-акції в дусі спорудження моста на острів Руський не дають стійких імпульсів до розвитку ані життя, ані економіки регіону.

150 років – досить великий строк, щоб зрозуміти всю приреченість цього імперського експерименту, тим більше в нинішніх умовах, коли з пазлів імперії остаточно випала Україна. Єдиний вихід із нього – це повернення державності Приамур’ю й Уссурійському краю. Не приєднання до Китаю, бо в цьому випадку він знову виявиться периферією, а саме повернення до державності. Поки складно сказати, чи буде це оголошенням Далекосхідної республіки, Маньчжурії чи держави з екологічною назвою Зелений Клин. Можливо, це буде взагалі Велика Тунгусія як данина вдячності її автохтонному населенню, просто Амурія або Уссурія, але її народ зобов’язаний одержати можливість самостійно розпоряджатися її ресурсами. Можливо, це буде не відразу демократія, а який-небудь м’який авторитарний режим, за зразком Лукашенка в Білорусі, як перехідна форма. Але це єдино можлива альтернатива ще декільком десяткам років застою, якщо збережеться нинішній статус-кво.

Зрозуміло, є побоювання китайської експансії, і не тільки як рецидив радянської пропаганди, але і як наслідок не завжди далекоглядної політики Пекіна. Гарантувати безпеку цієї нової держави може тільки міжнародне співтовариство через ООН, і в першу чергу країни-сусіди: Китай, Японія та Корея. КНДР поки нічого нікому не гарантує, крім головного болю, але це не назавжди, і висадка її десанту у Владивостоку – із серії ненаукової фантастики. Японія й Корея під «парасолькою» США, і, судячи з маневрів у Південно-Китайському морі, ця «парасолька» не просто реклама. Тим самим Далекосхідна республіка опиняється на стику інтересів кількох рівновеликих сусідів, які врівноважують один одного, і ця ситуація близька до ситуації Швейцарії після наполеонівських війн, коли всі чотири сусіди відмовилися від ідеї її захопити або поділити. Якби таких сусідів було двоє, то можливі були б варіанти, але, на щастя, їх виявилося четверо.

Не варто занадто демонізувати й сам Китай, хоча він іноді дає для цього приводи. Але для Китаю врешті краще мати на півночі гарного сусіда й цікавого партнера, ніж цілий комплекс нових проблем. Китай, як Японія й Корея, теж зацікавлений у розробці багатих ресурсів краю, але робити це краще, коли не падають бомби. Інакше — як в Україні, де видобуток сланцевого газу в Донецькій і Луганській областях став неможливим ні для кого через вторгнення бойовиків «Газпрому». Цей і інші фактори дозволяють уважати, що Китай може стати надійним гарантом безпеки Далекосхідної республіки, але йому слід це переконливо продемонструвати, у чому може допомогти Україна, історично пов’язана з Маньчжурією – Зеленим Клином.

Першим таким кроком може стати відкриття в Харбіні четвертого консульського відділу МЗС України в Китаї з повноваженнями роботи не тільки в цьому регіоні Китаю, але також у Північній Маньчжурії – Зеленому Клину й Забайкаллі. Жителі цих регіонів бувають у Харбіні, і консульство зможе запропонувати їм одержати «карту українця» не тільки зі звичайним набором консульських послуг. Відкриття консульства в Харбіні буде наочним свідченням миролюбного й поважного ставлення Китаю до жителів Приамур’я, а також сприяти зміцненню взаємодовіри. Україна в цьому випадку виступить не тільки посередником у встановленні взаємодовіри по обидві сторони Амуру, але й гарантом у перспективі безпеки Далекосхідної республіки. Можливо, нині Україна як один із таких гарантів сприймається з деякою іронією, але варто врахувати динамічне розширення українсько-китайських ділових зв’язків, які створюються завжди складно й розривати їх завжди боляче. Китайці як прадавній і мудрий народ добре це знають, а українці зараз болісно переживають розрив із росіянами.

Для більшості українських політиків, незважаючи на різні світоглядні переконання, освіту і рівень професійної підготовки, критика «нормандського» формату переговорного процесу про врегулювання конфлікту на Донбасі поступово перетворилася на правило хорошого тону. Представники опозиції та правлячої парламентської коаліції, ніби змагаються між собою у дошкульності оцінок діяльності Президента України, керівництва зовнішньополітичного відомства, а заодно й учасників Тристоронньої контактної групи в Мінську. Спектр критичних випадів на адресу як ніколи широкий і різноманітний – від звинувачень у нерішучості, некомпетентності до ура-патріотичних закликів вирішити проблему російської агресії на Донбасі військовим шляхом і вже традиційних кліше «Зрада» і «Ганьба»!

Найбільш часто владу звинувачують у нібито відсутності бажання шукати альтернативні формати переговорів з врегулювання конфлікту на Донбасі. Активно агітуючи один одного за «женевський або інший формат за участю лідерів держав-підписантів Будапештського меморандуму, керівників країн G-7 та G-20, в розрахунок не беруться їхні зовнішньополітичні пріоритети, стратегічні цілі та міжнародні зобов’язання. А найголовніше, часто не враховується згода самої Росії опинитися в ролі «примушеної до миру» країни-агресора. І це при тому, що серед деяких вітчизняних політиків ще зберігається ілюзія щодо можливості вирішити весь комплекс українсько-російських протиріч у рамках двосторонніх переговорів, на негайному проведенні яких наполягає пропутінська опозиція в Україні.

Через відсутність дієвих інструментів реалізації досягнутих домовленостей, «нормандський» формат переговорного процесу дійсно не ідеальний. Та й виник він не з волі лідерів ворогуючих України і Росії, а ситуативно, завдяки ініціативі та наполегливості канцлера ФРН Ангели Меркель під час заходів на честь 70-річчя висадки союзників у французькій провінції Нормандія. Але іншого формату, крім «нормандського», на даний момент просто не існує і саме на його домовленості ґрунтується крихкий мир на Донбасі.

Втім, багато експертів сходяться на думці, що Кремль зайняв вичікувальну позицію. Після інавгурації нового президента США Дональда Трампа, результатів виборів у Франції, Німеччині, а також з урахуванням приходу до влади в Болгарії та Молдові проросійських політиків, від Володимира Путіна слід очікувати сюрпризів. Не виключено, що, використовуючи ефект від «Brexit» та інші проблеми Європейського Союзу (ЄС), а також розбіжності між ЄС, НАТО і США, що намітилися останнім часом, Володимир Путін може підтримати ідею заміни «нормандського» формату переговорів на інший. Найбільш прийнятним, в його розумінні ситуації, варіантом стане ініціатива президента РФ продовжити багатосторонні переговори з Україною про врегулювання конфлікту на Донбасі, нехай і з участю ОБСЄ, але без представників Німеччини і Франції, а тим більше США чи інших держав «ядерного клубу». У такому випадку, роль посередників Росія може доручити деяким країнам-учасницям дещо призабутої в Україні Співдружності Незалежних Держав (СНД). Як відомо, про готовність взяти на себе цю функцію свого часу заявляв президент Республіки Казахстан Нурсултан Назарбаєв. Якщо це станеться, конфлікт на Донбасі з проблеми загальноєвропейської та світової перетвориться на внутрішньоукраїнську, а за столом переговорів як повноправні учасники сидітимуть представники «ДНР–ЛНР». А там і до прийняття рішення про введення на Донбас «миротворчих сил СНД» рукою подати. А це вже класична ознака «замороженого конфлікту» – жаданої мрії Кремля про розширення за рахунок Донбасу «санітарної зони» безпеки по периметру кордонів Росії.

Той факт, що за підсумками п’ятигодинної зустрічі лідерів України, Німеччини, Франції та Росії в «нормандському» форматі, яка відбулася вночі проти 20 жовтня 2016 року в Берліні, офіційні документи не підписувалися, не став несподіванкою. Дуже б декларативно, якщо не сказати фальшиво, виглядали б нові документи на тлі невиконаних раніше досягнутих домовленостей. А втім, зустріч «нормандської четвірки» не слід вважати безрезультатною. Виступаючи на прес-конференції, Президент України Петро Порошенко зазначив, що сторони домовилися про розробку такої собі «дорожньої карти» щодо імплементації Мінських домовленостей: «Було доручено, щоб до кінця листопада міністри закордонних справ на своїй зустрічі затвердили основи проекту «дорожньої карти». За його словами, після розробки і погодження документ з врегулювання конфлікту на Донбасі буде підписаний лідерами країн.

І ось, як повідомив міністр закордонних справ України Павло Клімкін, зустріч глав МЗС «нормандської четвірки» може відбутися 29 листопада. За його словами, готовність взяти участь у ній висловили керівники зовнішньополітичних відомств Німеччини та Франції. Між тим, глава МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що поки не бачить можливості проведення такої зустрічі, оскільки «дорожня карта» щодо врегулювання конфлікту на Донбасі ще не узгоджена.

Це означає, що досягти компромісу з врегулювання двох головних і взаємопов’язаних між собою проблем, що стоять на шляху припинення кровопролиття на Донбасі, поки не вдається. Мова йде про узгодження етапів, часових рамок, механізму, а також суб’єктів забезпечення контролю над українсько-російським державним кордоном і проведення виборів в окремих районах Донецької і Луганської областей» (ОРДЛО).

Україна, як відомо, послідовно виступає за необхідність перекриття поставок озброєнь і живої сили з Росії на Донбас через непідконтрольну нашим прикордонникам ділянку українсько-російського державного кордону. У Києві абсолютно обґрунтовано вважають, що тільки після того, як Збройні Сили України (ЗСУ) забезпечать контроль над нею, можна буде поступово приступати до підготовки виборів. Кремль дотримується іншої думки і наполягає на тому, що згідно з пунктом 9-м «других» Мінських угод контроль над кордоном повинен перейти Збройним Силам України (ЗСУ) тільки після проведення виборів в ОРДЛО. Парируючи ці аргументи, Київ посилається на 4-й пункт «перших» Мінських угод, що передбачає на початковому етапі організацію контролю за українсько-російським кордоном силами збройних підрозділів ОБСЄ, а потім передачі її українським прикордонникам.

Відкидаючи пропозиції щодо розширення функцій Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ на Донбасі, Кремль нацьковує на її представників своїх маріонеток з самопроголошених республік, надаючи їм право періодично «гавкати» на цю авторитетну міжнародну організацію. «Донбас як і раніше категорично проти будь-яких збройних місій на території Луганської і Донецької народних республік. Ми будемо це розцінювати як інтервенцію», – заявляв голова «Національної ради «ДНР» Денис Пушилін. Лідер донецьких сепаратистів Олександр Захарченко був ще агресивнішим: ««Якщо у них виникне бажання з’явитися тут озброєними, я буду розцінювати це як інтервенцію і всіх ОБСЄшників, хто буде зі зброєю, буду розстрілювати, щоб у них навіть бажання не виникло прийти сюди з пістолетом».

Таким чином, питання переформатування Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в «озброєну» або «поліцейську», покликану забезпечити безпеку в ОРДЛО і організувати контроль над українсько-російським кордоном, на переговорах в «нормандському форматі» став мало не найпріоритетнішим. Втім, перспектива його вирішення, в силу цілого ряду причин, поки виглядає невизначеною. За словами Міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, Україною вже розроблено та погоджено з ОБСЄ план, яким передбачено розміщення на неконтрольованій ділянці дев’яти баз ОБСЄ, обладнання для спостереження за рухом на кордоні і груп ОБСЄ на всіх пунктах пропуску на кордоні. Однак реалізації цього плану активно чинить опір Кремль. Він погоджується лише на часткове озброєння місії ОБСЄ стрілецькою зброєю на лінії розмежування і в місцях скупчення військової техніки.

Не варто також скидати з рахунків необхідність дотримання процедури прийняття рішення про збройну місію ОБСЄ на Донбасі – одноголосного голосування всіх 57 країн-учасниць організації. А це Вірменія, що входять в Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ) Білорусія і Казахстан, котрі зовсім недавно виявили солідарність з Росією під час голосування резолюції Генеральної Асамблеї ООН з прав людини в окупованому Криму. Крім того, передача функцій охорони державного кордону України будь-якій міжнародній організації, навіть ОБСЄ, не вписується в національне законодавство про охорону державного кордону. Тому, для законодавчого забезпечення ініціатив Президента потрібна підтримка Верховної Ради України, у що слабо віриться в умовах спалаху «епідемії популізму», викликаного масовим захворюванням народних депутатів України «передвиборчим вірусом».

Судячи з риторики деяких керівників «ДНР–ЛНР», на випадок вимушеного підписання «дорожньої карти» на узгоджених Україною та ОБСЄ умовах, Кремль шукає можливість «впхнути» в неї свої інтереси, зберігши збройну присутність на Донбасі. Так, у перших числах листопада 2016 року «повноважний представник ЛНР» на Мінських переговорах Владислав Дейнего зустрівся зі студентами вишів Луганська. Колишній депутат двох скликань Алчевської міськради від ПСПУ Наталії Вітренко та Партії регіонів, а нині заступник голови «Народної ради ЛНР», присвятив спілкування з молоддю роз’ясненню бачення керівництвом самопроголошеної республіки процесу передачі державного кордону з Росією підрозділам ЗС України. Жодним словом не прохопившись про переформатування Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, Владислав Дейнего безапеляційно заявив, що це стане можливим тільки після отримання ОРДЛО особливого статусу. На його переконання, отримавши такий статус, усі «державні структури ЛНР і ДНР» набудуть законних підстав, а підконтрольна російським військам «народна міліція», силами якої нині контролюються кордон ЛНР, автоматично стане «українською армією» і буде продовжувати виконувати функції прикордонного органу. «Так, українська армія тут буде, ось ця наша Народна міліція буде вже легітимною для України, як українська армія. Як ви думаєте, чи зможемо ми нашій Народній міліції передати наш кордон? Так, без проблем. Наші бійці зараз там стоять, і завтра там будуть стояти наші бійці. Україна це теж прекрасно розуміє, тому процес виконання Мінських домовленостей розтягується», – роз’яснив позицію Кремля Владислав Дейнего.

Питання про кордон всього лише одна з проблем, які розв’язує українська делегація в ході виснажливих переговорів у рамках Тристоронньої контактної групи в Мінську. Її учасники чудово розуміють, що будь-яка помилка може стати пасткою, вислизнути з якої без істотних втрат для національних інтересів буде проблематично. Тому варіант легалізації «Народної міліції ЛНР» та інших незаконних збройних формувань (НЗФ), що діють на території ОРДЛО, для України виглядає неприйнятним. Згода на це буде означати амністію членам НВФ «ДНР–ЛНР», винних у скоєнні військових злочинів, та які брали участь у вбивствах і катуваннях мирних громадян.

У Кремлі, незважаючи на важкі економічні санкції і гіркі статистичні показники, що свідчать про падіння ось уже сьомий квартал поспіль ВВП, втім, поки не схильні відмовлятися від імперських амбіцій. Про це свідчить прийняття Державною Думою РФ у першому читанні законопроекту № 6095-7 «Про внесення змін у Федеральний закон «Про військовий обов’язок і воєнну службу». Його розробляли чиновники Міністерства оборони РФ, які намагаються хоч якось узаконити вирішення соціальних проблем сімей загиблих і поранених «зелених чоловічків». Мабуть, масштаби втрат на Донбасі й у Сирії такі, що заплющувати очі на проблему, прикриваючись розпорядженням верховного головнокомандувача Збройних сил РФ (ЗС РФ) про засекречування даних про загиблих «у мирний час» за кордоном російських військовослужбовців, уже неможливо. Завдяки ухваленим поправкам призовники і громадяни РФ, які перебувають у запасі, набудуть права, вочевидь, і «заднім числом», укладати короткострокові контракти про військову службу на час надзвичайних обставин або участі в миротворчих і антитерористичних операціях за кордоном. Це дасть змогу легалізувати вже діючі на Донбасі й у Сирії добровольчі формування, а також створить законодавчу базу для відправки російських «солдатів удачі» до будь-якого регіону світу, названого Кремлем «зоною боротьби з тероризмом».

От тільки чи знайдеться після таких законопроектів хоч якийсь розсудливий політик за кордоном, який би повірив Володимирові Путіну, що в бойових діях на Донбасі не беруть участі російські військовослужбовці і його клятвеним обіцянкам не використовувати Збройні сили Росії в наземній операції в Сирії.