Категорія: АНАЛІТИКА

Отже, те, у що не вірила більшість, і з часткою побоювання передбачила меншість аналітиків, все-таки трапилося. 08.11.2016 року черговим, 45-м, президентом США став не політик, а мільярдер Дональд Трамп.

Тільки перемігши на виборах, Трамп уже оновив деякі виборні показники. Зокрема, у свої 70 років він став найстаршим уперше обраним президентом. Колишній рекорд належав Рональду Рейгану, який досяг аналогічного успіху в 69 років. Він став другим в історії США кандидатом на вищий пост і першим президентом, який прийшов у Білий дім прямо з бізнесу, минаючи попередню політичну кар’єру. Першим кандидатом в 1940 році був бізнесмен Уенделл Льюїс Уїлкі, який програв виборчі перегони тодішньому чинному президентові Франкліну Делано Рузвельту, який балотувався на вищий пост втретє. Крім цього, через особливості системи непрямих виборів, Трамп став п’ятим за всю історію виборів президентом країни, який набрав менше голосів виборців, ніж кандидат, який програв.

Джерела
Деякі автори, як українські, так і закордонні, називають те, що трапилося, не інакше, як неймовірним, прикриваючи, таким чином, у тому числі й свої помилки й недоліки в прогнозуванні. Однак нічого неймовірного не сталося, якщо виходити з результатів аналізу тих процесів, які превалювали у внутрішній і зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки останні два десятиліття.

Як ми раніше й припускали, нинішня виборча кампанія в США, крім іншого, продемонструвала, що в американській політичній системі останнім часом активізувався цілий ряд факторів, здатних впливати на ситуацію усередині країни (і не тільки) у недалекому майбутньому. І результати виборів стали своєрідною їх візуалізацією. В узагальненому вигляді те, що ми спостерігаємо в Сполучених Штатах, можна назвати колективним пошуком нової національної ідентичності. Залишившись єдиною наддержавою після розпаду двополюсного світу, США не робили жодних серйозних спроб, щоб уточнити порядок денний для сучасної Америки. Світ стрімко змінювався, але Сполучені Штати продовжували розвиватися в рамках устояної дуальної парадигми: бути пасивним «дороговказним маяком для іншої частини людства» чи активно «боротися за їх утвердження у всесвітньому масштабі» (згідно з Г. Киссінджером). На практиці це мало вигляд варіації на тему більш-менш широкого ізоляціонізму.

І якщо така агенда, в основному, влаштовувала політичний істеблішмент, то суспільство, відчувши своєрідний дискомфорт і підкоряючись колективному несвідомому, поступово почало самостійно вибудовувати власне бачення свого майбутнього. «Золоті дев’яності» завершилися із закінченням 20-го століття. Вереснева, 2001 року, трагедія, фактично перша на території Америки з часів громадянської війни, стала своєрідним прологом до оголошеної Дж. Бушем-молодшим війни з міжнародним тероризмом, яка, у свою чергу, не тільки не принесла позитивних результатів, а, навпаки, тільки підсилила міжцивілізаційні протиріччя, перетворивши мусульман на недружню для Заходу категорію населення.

Але особливо негативний вплив на становище демократів уже на результаті їхнього правління мали події, пов’язані з «уставанням Росії з колін». У першу чергу, не найшлося зрозумілих відповідей на агресивну поведінку Росії відносно України. Зайнята адміністрацією Б.Обами досить двозначна позиція, з одного боку, – осуду й санкцій, а, з іншого, – фактичного введення своєрідного ембарго на військову допомогу державі, яка стала жертвою агресії з боку іншої країни, була, звичайно, серйознішою, ніж замовчування грузинських подій 2008 року, але все-таки недостатня. Ситуація загострювалася ще й тим, що демократична адміністрація особливо не поспішала сказати своє вагоме слово в рамках т.зв. Нормандського формату, усіляко перекладаючи відповідальність на «тендітні» плечі Європи. А спроби «продавити» «мінські домовленості», скоріше, нагадували горезвісну «човникову» дипломатію, метою якої, було, насамперед, не дуже скривдити Росію. Тому «миротворчі зусилля» Держдепу поступово почали розглядатися Кремлем як свідчення американської слабкості, а в інтерпретації російських ЗМІ й коментарях політиків мали вигляд програшу Білого дому Кремлю. Що також було не на користь США. А якщо до цього додати коментарі проплачених Москвою різних політичних експертів, коментаторів і журналістів, то картина вимальовується й зовсім сумна.

Іншими словами, спроби американців вирішувати нові проблеми старими методами виявилися невдалими. Те, що безперебійно спрацьовувало в сприятливі для Сполучених Штатів спокійні роки, перестало ефективно функціонувати в нинішніх умовах динамічної мінливої обстановки, коли на авансцену світової політики почали повертатися забуті й, здалося б, назавжди усунуті з політичного обороту поняття, а головне, дії часів силового протистояння. Відповідей на які, у знову складній парадигмі міжнародних відносин, просто не виявилося.

Усі ці недогляди й помилки накладалися на непросту внутрішньополітичну ситуацію. Масові виступи й міжрасові зіткнення, які супроводжували два строки правління демократів, показали, що горезвісний американський «плавильний казан» останнім часом почав давати серйозні збої. Уміння успішно перетворювати на стовідсоткових американців прибулих до США представників будь-яких націй і національностей, поступово з ефективного соціального механізму почало перетворюватися на проблему, яка, у свою чергу, запустила процес виникнення й множення ризиків для національної безпеки країни.

Запит американського суспільства
Так поступово в країні склалася ситуація, яку у своїй колонці «Я вперше боюся за США» американський журналіст, тричі лауреат Пулітцерівської премії Томас Фрідман охарактеризував так: «зараз Америка перетворюється на країну, де меншості стають більшістю. І це викликало страх у багатьох білих представників середнього класу, особливо у тих, які живуть поза великими містами». Така обстановка стала більш ніж живильним середовищем для суперників демократів – республіканців, які не втрачали моменту покритикувати демократичні дії, чи то соціальні ініціативи чи пропозиції по розвитку міжнародного економічного співробітництва.

Під впливом цих об’єктивних і суб’єктивних факторів у суспільстві поступово почала наростати невпевненість не стільки у своєму фінансовому й економічному становищі, скільки в загальному комфорті й захищеності свого життєвого простору. Як підкреслюють деякі автори, багато американців почали відчувати себе «бездомними». Ця непевність не могла не позначитися на ставленні середнього жителя-виборця Америки до політики взагалі й політиків, зокрема. У результаті з’явилася втома й від того, і від іншого, незалежно, чи демократичне воно, чи республіканське. Таким чином, поступово з’явився суспільний запит на щось нове, що виходить за рамки повсякденного й дозволяє повернутися в те комфортне середовище, із якого суспільство було силоміць «вийняте».

Оскільки цей запит, як було підкреслено вище, належав до колективного несвідомого, то він і не міг бути зафіксований численними службами, які проводили соціологічні вимірювання стану американського суспільства. У результаті склалося неправильне уявлення, що американський виборець зробив всупереч своїм принципам. Насправді ж, він протягом уже досить тривалого часу латентно шукав модель зміни. І однією з таких динамічних моделей і стала зміна лідера в результаті виборів. Притому не просто нового лідера, а навіть із неполітичного середовища. Як підкреслив уже згадуваний вище Томас Фрідман: «Турбує вже сам факт: більшість американців так хотіли різких змін, що їх не турбувало, хто буде просувати ці зміни, яким прикладом він буде для наших дітей, чи може він втілити свій план і, взагалі, чи є в нього цей план».

Відповідь американського політикуму
Республіканці чуйно вловили настрої виборців і, що головне, вчасно відреагували на них у своїй липневій програмі (платформі) під спільним гаслом «Ми віримо в Америку». У ньому вони спробували з неоконсервативних позицій максимально повно викласти своє ставлення до проблем, які турбують американське суспільство, і запропонувати рішення, ґрунтуючись винятково на традиційних цінностях і підходах. Як відзначили деякі експерти, програма республіканців виявилася навіть «правішою, ніж ті ідеї, які висловлював Трамп у своїх передвиборчих промовах». Партійна платформа, яка складається із восьми розділів, головний акцент робить на відновленні сильної економіки; підвищенні зайнятості населення шляхом створення додаткових робочих місць винятково для американців; посиленні уваги до інституту сім’ї й шлюбу, поліпшенні системи освіти й охорони здоров’я; зміцненні обороноздатності країни й поверненні поваги до США на міжнародній арені.

Які з пунктів програми будуть виконані, а які так і залишаться добрими намірами й популістськими гаслами, покаже час. На сьогодні для нас важливіше те, що платформа наочно демонструє сприйняття республіканцями сучасного світу, їхнє ставлення до окремих, найбільш важливих, на їхній погляд, проблем і показує потенційні шляхи їх вирішення. Це той базовий матеріал, результат колективної творчості, який дає можливість аналітикам робити більш-менш обґрунтовані прогнози на найближче майбутнє Сполучених Штатів (принаймні, на рік), а політикам і державним керівникам планувати попередні кроки для встановлення конструктивних і взаємовигідних відносин із новою адміністрацією США.

У зв’язку з цим для України дуже важливий підрозділ сьомого розділу програми за назвою «Відновлення Європейського Союзу», де говориться: «Войовничість із боку Росії ми зустрінемо з тією ж рішучістю, яка призвела до краху Радянського Союзу. Ми не приймемо жодних територіальних змін у Східній Європі, зроблених насильницькими методами, в Україні, Грузії або інших місцях, і почнемо всі відповідні конституційні заходи, щоб притягти до відповідальності всіх, хто вдається до агресії й замовних убивств». Це тільки один приклад, що прямо вказує на те, які потенційні перспективи для України відкриваються у відносинах з республіканцями загалом і Д. Трампом, зокрема. Більше того, навіть швидкого аналізу програми досить, щоб зробити висновок, що будь-який її розділ при відповідній інтерпретації й адаптації можна використовувати для налагодження конструктивного діалогу зі США прямо, минаючи всіляких посередників. Але для цього необхідно посилено працювати вже зараз. Тим більше, що в Конгресі, де більшість належить республіканцям, досить народних обранців, поки ще лояльно настроєних стосовно нашої країни.

Але повернімося до виборів. Аналізуючи їх перебіг, при бажанні можна легко виявити пряму кореляцію між результатами голосування й змістом програми Республіканської партії. Як уявляється, з одного боку, саме «покладена на папір» візуалізована «колективна думка» республіканців стала привабливою основою для більшості виборців. Але, з іншого, знадобилася поважна людина, із харизмою й звичками Дональда Трампа, щоб абстрактна привабливість перетворилася на реальні голоси реальних виборців і далі в добре відчутну перемогу. І не останню роль тут зіграв той факт, що Трамп, хоча й представляє Республіканську партію, не є професійним політиком.

День (національних) виборів минув. Що далі?
Говорячи про вибори в США, багато хто забуває, що перший вівторок після першого понеділка в листопаді кожного високосного року, названий днем (національних) виборів невипадково. Він є днем, коли обирають не тільки президента країни, але й усіх членів Конгресу Сполучених Штатів Америки. У результаті виборчої кампанії 2016 року Республіканська партія відстояла більшість в обох палатах американського парламенту. Таким чином, республіканці одержали повний контроль над законодавчою й виконавчою гілками влади (про судову говорити не будемо, бо це тема для іншого обговорення), що ще більше підвищує значення партійної платформи, яка в нових умовах, фактично, перетворюється на загальнонаціональну програму.

У США практично на два майбутні роки встановлюється однопартійна управлінська система. Можна, звичайно, багато говорити про законодавчі баланси й противаги, властиві американській системі влади, але факт залишається фактом — працювати президенту з Конгресом, де більшість становлять однопартійці, набагато легше, ніж із опозиційним парламентом. Тим більше, президенту, який до цього професійно не займався політичною діяльністю. У свої 70 років Дональд Трамп став неофітом від політики, який, пройшовши горнило передвиборчої боротьби, одержав новий життєвий досвід, що в його віці цінується на вагу золота. І головний висновок, який він, враховуючи його особисті якості, швидше за все, для себе зробив, що не святі горшки ліплять. І займатися політикою, виявляється, не набагато складніше, ніж будівництвом. А в деяких випадках, можливо, і простіше. Приблизно так міркує водій-початківець після місяця їзди на автомобілі, коли стійких навичок водіння ще немає, а психологічні гальма вже спущені. Саме в цей час, як свідчить статистика, є найбільша ймовірність для такого водія потрапити в аварію. І в цей період багато чого залежить від людей, які знаходяться на пасажирських місцях, – доля й водія, і його пасажирів, і автомобіля. Іншими словами, майбутнє президента Трампа, а з ним і доля всієї Америки, буде залежати від того, наскільки він зміниться сам і наскільки компетентну команду він збере.

Навряд чи Трамп сам погодиться залишитися в ролі того «політичного хулігана», яким він постав перед американськими громадянами на початку передвиборчої гонки. Становище зобов’язує, а тому йому доведеться змінюватися. І як показав перебіг виборчої кампанії, він дуже чутливий до мінливої кон’юнктури й може, якщо треба, «наступити на горло власній пісні». Крім того, підприємницьке й медійне середовище, у якому він обертався й, власне кажучи, формувався як особистість, вимагає від людини культивувати в собі риси, які здатні не тільки привести його до обраної мети, але й миттєво відреагувати на мінливу обстановку.

Трамп належить до тієї категорії людей, які можуть бути приємними в спілкуванні, але тільки доти, поки все йде за їхніми правилами. А якщо ні, то ці люди замість того, щоб згладжувати протиріччя, будуть провокувати ескалацію конфлікту. Це необхідно пам’ятати тим політикам, яким доведеться спілкуватися безпосередньо з майбутнім американським президентом.

Що ж до майбутньої президентської адміністрації, то її ефективність буде багато в чому залежати від того, як швидко й ефективно вона налагодить робочі стосунки з іншими гілками влади. Це щодо внутрішньої складової американської політики. Але більш складні проблеми на республіканців і на їхнього президента очікують у сфері міжнародних відносин. Як підкреслює у своїй книзі «Новий світовий порядок» екс-держсекретар США Генрі Кіссінджер, процес формування нової системи міжнародних відносин характеризується тим, що «…дійсно новим у світовому порядку є те, що Америка більше не може не відгородитися від світу, не панувати в ньому». Це та дилема, яку за останні двадцять п’ять років не змогла більш-менш ефективно вирішити жодна американська адміністрація. Як це вийде в Дональда Трампа і його команди, покаже час. Але завдання, прямо скажемо, не з легеньких.

Москвичів важко здивувати пристрастю автохтонних, але здебільшого іногородніх градоначальників до ідолопоклонства, зведення пам’ятників духовним наставникам, які не мають прямого відношення до історії столиці.

Наприклад, ще й досі навпроти Большого театру височить 160 тонний монумент основоположнику революційної теорії перетворення світу Карлу Марксу, відомий в народі завдяки влучній фразі Фаїни Раневської як «холодильник з бородою».

Приймаючи 1961 року рішення спорудити його у Москві, комуністичні вожді проігнорували той історичний факт, що їхній головний ідеолог жодного разу не ощасливив це місто своїм перебуванням. Вони навіть заплющили очі на ретельно приховувані від рядових членів КПРС цинічні висловлювання класика про середньовічну Росію. Нагадаємо, у роботі «Секретна дипломатія XVIII сторіччя», вперше опублікованій в СРСР уже в перебудовний час, Карл Маркс характеризував Росію таким чином: «Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів». На його думку, Росія є не що інше, як перетворена Московія, яка виникла після розпаду Золотої Орди. Карл Маркс був упевнений, що політика Росії продовжувала політику Орди, а не політику Давньої Русі – держави з центром у Києві. І він був не самотній. Видатний український історик Михайло Грушевський вважав Україну, а не Московію єдиною повноправною спадкоємицею Київської Русі, або як її тепер називають у Росії – Давньоруської держави.

Після краху комуністичної ідеї, для реалізації мрії про відродження Російської імперії, Володимиру Путіну знадобилася нова парадигма, здатна пояснити росіянам, чому вони повинні звикати жити під загрозою нової «холодної війни», терпіти економічні санкції за анексію Криму, тисячами втрачати своїх співгромадян на Донбасі й у Сирії. Нічого іншого, крім реанімації відомої з ХІХ століття «теорії офіційної народності», коротким девізом якої був вислів «Православ’я. Самодержавство. Народність», у Кремлі придумати не змогли. Її модернізована версія у вигляді концепції «РуЅЅкого мира» з «духовними скріпами», ідеєю «Новоросії», маніякальним бажанням «захистити російськомовне населення» в будь-яких куточках планети тощо, була запропонована росіянам як «нова національна ідея». Це стало можливим багато в чому завдяки ініціативам історика Наталії Нарочницкой – довіреної особи Володимира Путіна на виборах Президента РФ у 2012 році, а також активної підтримки Російської православної церкви (РПЦ). Тому рішення Путіна спорудити на Боровицької площі біля стін московського Кремля пам’ятник Святому рівноапостольному Великому князю Володимиру Святославовичу виглядає цілком логічно. Це подія, всупереч вищезазначеній думці Карла Маркса про походження Московії, покликана символізувати єдність сучасної Росії з епохою Давньоруської держави, а зовсім не з Золотою Ордою.

Запрошення на церемонію відкриття монумента керівників держави і провідних російських політиків, у тому числі лідера КПРФ Геннадія Зюганова, підкреслювало світський характер заходу. І якщо б не політичний підтекст цієї події, будь-який православний віруючий мав би вітати його. Адже значення акту Хрещення Русі Володимиром для духовного розвитку слов’янських держав настільки велике, що сама думка про недоцільність зведення в Москві монумента князю виглядає блюзнірською. І не біда, що Володимир, померши у своїй резиденції під Києвом 1025 року, ніяк не міг відвідати Москву, перша згадка про яку датована навесні 1147 року. Стоять же більше десяти пам’ятників йому в інших країнах світу. Найстаріший із них споруджений 1853 року в Києві, на дев’ять років молодший за нього монумент у Новгороді. Є статуї у Володимирі, Івано-Франківську, Санкт-Петербурзі, Севастополі, заплановано спорудження монумента у Калінінграді. На гроші української діаспори споруджені пам’ятники Хрестителю Русі в Лондоні й Торонто, православні християни в Польщі, Аргентині, Італії також мають можливість вклонитися статуї князя Володимира.

Але, після перегляду хронікально-документальних кадрів церемонії відкриття монумента князю Володимиру, у багатьох в Україні виник стан неприйняття й навіть протесту. Головна причина такого ставлення до цієї події полягає в тому, що воно стало черговим доказом торжества в Росії точки зору академіка-більшовика Михайла Покровського на історію «як політику, обернену в минуле». Під керівництвом таких «державників» як міністр культури РФ Володимир Мединський, усі найбільш значущі історичні події там піддаються переосмисленню і пропагуються російським школярам у суворій відповідності з «Історико-культурним стандартом», розробленим Російським історичним товариством у відповідності з дорученням Президента РФ.

До анексії Криму Володимир Путін не наважувався ставити під сумнів, здавалося б, назавжди канонізовану версію про місце, де київський князь Володимир хрестив Русь. Ще три роки тому, 27 липня 2013 року, беручи участь у заходах з нагоди 1025-річчя Хрещення Русі, Президент РФ стверджував, що саме в Києві, у Дніпровській купелі був зроблений цивілізаційний вибір не тільки для України, але й для всієї Святої Русі. Однак після захоплення Криму, який раптом набув, за словами Путіна, сакральне значення для Росії, ситуація змінилася кардинальним чином. За рішенням придворних кремлівських істориків, купіль Хрещення Русі була перенесена з Києва до стародавнього Корсуня (Херсонесу), за місцем ймовірного хрещення князя Володимира, а «Київ – мать городов русских», опинився в тіні. З цією ж метою в російських підручниках з історії стала більш активно, ніж раніше, популяризуватися теорія «центру Російської державності, який зміщується». Нібито спочатку був Новгород, потім Київ, а потім Москва, яка тимчасово наділяла повноваженнями столиці Санкт-Петербург.

***

Людина слабка і, як будь-який смертний, Президент РФ Володимир Путін, напевно, неодноразово замислювався про вічне. Саме тому мета споруди біля кремлівських воріт пам’ятника однойменному з ним державному діячеві Давньої Русі породжує масу чуток і недвозначних аналогій. На сьогоднішній день соціальні мережі розриває жарт, що відтепер у Москві «один Володимир лежить, другий стоїть, а третій править». При цьому всі усвідомлюють, що актуальність цього жарту має тимчасові рамки і рано чи пізно одному з двох Володимирів доведеться змінити своє вертикальне положення на горизонтальне. І прогноз явно не на користь спорудженого монумента.

Як би це не здавалося дивним, у відкритті пам’ятника князю Володимиру в Москві є позитивний для України момент. Після здачі в архів проекту «Новоросія» в Кремлі, мабуть, остаточно змирилися з тим, що Україна і Росія – різні країни, де проживають люди з відмінною ментальністю. Тому, незважаючи на повторювані заяви Володимира Путіна про те, що українці і росіяни один народ, був зроблений ще один крок, який демонструє громадянам Росії і України бажання російської влади дистанціюватися від спільного минулого і духовних реліквій, які об’єднують народи цих країн. Тепер, на святкування чергової річниці Хрещення Русі та інших ювілейних дат РПЦ, беззмінному на посаді Президента РФ Володимиру Путіну або іншим володарям Кремля вже не потрібно їхати в Київ. Принаймні стає більш реальною надія, що маніякальна пристрасть Президента РФ зберегти контроль РПЦ над Києво-Печерською, Почаївською, Святогорською лаврами та іншими православними святинями, тепер уже не буде домінувати серед приводів для збройної агресії проти України.

***

Відкриття величного монумента князю Володимиру в Москві не перша і, судячи з усього, не остання спроба увічнити пам’ять про нього в Росії. З 1997 по 2002 рр. ВАТ «Москвич», більше відоме як «Автомобільний заводі імені Ленінського комсомолу» (АЗЛК), випустило близько 1500 автомобілів «Москвич-2142 «Князь Володимир» з двигуном «Renault F3R» французького виробництва та обладнаних оптикою німецької фірми «Хелла». Однак створене за Сталіна 1930 року підприємство, яке вважалося в радянський час флагманом вітчизняного автомобілебудування, не пережило економічних реформ і було ліквідовано вже за Путіна 2010 року.

Після такої невдачі в Кремлі вирішили присвоювати імена популярних історичних персонажів більш довговічним передовим зразками зброї. Слідом за серією атомних підводних човнів (АПЧ) «Олександр Невський», «Володимир Мономах», «Юрій Долгорукий» 2009 року в Росії почалася робота над створенням АПЛ стратегічного призначення 4-го покоління «Князь Володимир». Характерно, що її початкова назва – «Святитель Миколай», в честь Миколая Угодника, Миколая Чудотворця, визнаного святим, як у православ’ї, так і в католицизмі. Але потім ім’я Святого Миколая на борту АПЛ мабуть визнали недостатньо патріотичним через схожість з образом доброго Санти Клауса, який роздає дітям різдвяні подарунки. Тому 2012 року Володимир Путін брав участь у церемонії закладки АПЛ уже з назвою «Князь Володимир».

У Кремлі люблять проводити історичні паралелі з сучасністю, тому, прийнявши логіку його чиновників, неважко розгадати їхній єзуїтський задум. Адже навіть за межами Росії добре відомо, що князь Володимир обертав своїх співгромадян у християнство не тільки добровільно, але і примусово. А його вірні слуги – Путята і Добриня хрестили Новгород «вогнем і мечем», проливши немало крові колишніх співвітчизників лише на тій підставі, що ті не бажали приймати християнство, залишаючись язичниками. Виходить, що, наслідуючи князя Володимира Святославовича, Президент РФ Володимир Володимирович має намір прищеплювати сучасним іновірцям ідеї «РуЅЅкого мира» за допомогою 16 (за іншими даними 20) ракет Р-30 «Булава» (SS-NX-30), що стоять на озброєнні АПЛ «Князь Володимир».

Спуск АПЛ «Князь Володимир» на воду відбудеться у березні 2017 року, а до складу Північного флоту вона увійде в 2018 році, в рік 1030-річчя Хрещення Русі.

Історія не терпить умовного способу. У багатовіковому минулому України так багато героїчних і ганебних віх, що важко не погодитися з Володимиром Винниченком, який писав, що «українську історію читати без брому неможливо». Саме тому процес переосмислення свого минулого, що супроводжується часом непривабливою кампанією по декомунізації, відбувається в Україні так болісно.

Про непривабливі сторінки нашого минулого не забувають постійно нагадувати придворні кремлівські історики, а слідом за ними й «акули пера». То відомий письменник і тележурналіст Леонід Млечин, розповідаючи в документальному фільмі «Лейтенант Печерський із Сабібора» про повстання й масову втечу ув’язнених з німецького табору смерті, не забуде підкреслити, що опікували його винятково виходці з України «травники». Так і хочеться поставити шановному автору питання з приводу історичної коректності однозначного твердження про національну приналежність цієї категорії колабораціоністів. Адже відомо, що «травниками» називали всіх радянських військовополонених, не тільки українців, але й росіян, білорусів, прибалтів, «туркестанців», а також словаків і хорватів, які пройшли навчання в німецькому концтаборі, розташованому поблизу польського села Травники. При цьому Млечин не вважав за важливе вказати, що офіцер Червоної Армії Олександр Аронович Печерський, який очолив це єдине успішне з великих повстань у нацистських концтаборах, був уродженцем Кременчука Полтавської області. Чи не звідси беруть свій духовний початок джерела огидної заяви Володимира Путіна про можливість Перемоги над нацистами без України, що образило пам’ять мільйонів українців, які віддали життя за свободу й незалежність своєї Батьківщини?

Не зміг стриматися від задоволення кинути камінь в «український город» і перший президент Академії російського телебачення Володимир Познер. Нагадаємо, у день нагородження українською премією «Людина року» за 2013 рік у номінації «За видатний внесок у міжнародну журналістику й самовіддане служіння ідеалам професії» Познер вважав за можливе заявити: «Я погано знаю Україну, я не жив серед українців. Я тільки знаю – нехай це й не викличе великої любові до мене, – що в сталінських таборах було багато українців. Серед наглядачів». Однак, зносячи пам’ятники комуністичного періоду, в Україні нікому й на думку не спадало увічнювати на п’єдесталах, що звільнилися, співробітників ВЧК-ГПУ-НКВД, причетних до організації масових політичних репресій і створення «Архіпелагу ГУЛАГ».

У Росії, де повним ходом триває процес політичної реабілітації Сталіна й створеної ним каральної системи, ситуація має вигляд із точністю до навпаки. Наприклад, навесні 2015 року припинив своє існування розташований у селищі Кучино Чусівського району Пермської області «Меморіальний центр політичних репресій «Перм-36», який із 1996 року приймав відвідувачів із усього світу. Його унікальність полягала в тому, що з 1946 по 1988 рр. на місці музею знаходився табір, пізніше перетворений на колонію ВР-389/36 для особливо небезпечних державних злочинців. Це була єдина збережена до наших днів установа такого типу на просторах колишнього СРСР. Головна цінність експозиції музею, власне, і полягала в збиранні й дбайливому зберіганні співробітниками меморіального комплексу інформації про умови утримання в колонії «Перм-36» політичних в’язнів. А тут у різний час відбували строки відомі російські дисиденти Володимир Буковський, Сергій Ковальов, Юрій Орлов, Гліб Якунін, майбутній міністр у чотирьох урядах Ізраїлю, уродженець Донецька Натан Щаранський. Разом із ними в таборі перебували також прибалтійські, українські націоналісти й правозахисники. Найбільш відомі з них — майбутній Герой України Левко Лук’яненко; доктор філософії, президент Українського ПЕН-клубу, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка письменник Євген Сверстюк; літературознавець і перекладач, нагороджений орденом «За мужність» (посмертно) Валерій Марченко; ветеран Великої Вітчизняної війни, популярний письменник-фантаст, один із засновників Української Гельсінської групи Олесь Бердник; майбутній голова Української Всесвітньої координаційної Ради Михайло Горинь та інші. Тут загинув лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, видатний український поет Василь Стус, нагороджений званням Героя України (посмертно).

Основна причина ліквідації музею – невдоволення місцевих комуністів, активістів громадської організації політолога Сергія Кургіняна «Суть часів», а також ветеранів пенітенціарної системи РФ, які регулярно строчили доноси Володимиру Путіну й губернатору Пермського краю з вимогою заборонити діяльність музею як «іноземного агента». Якийсь час адміністрація музею боролася з багаторазовими перевірками прокуратури й антиекстремістського центру «Э» при крайовому ГУ МВС РФ, відстоюючи свої права в арбітражних судах. Незважаючи на моральний тиск, без води й тепла через відсутність фінансування музею до літа 2014 року ще якось вдавалося продовжувати працювати й приймати екскурсантів. Відчутну допомогу надавали цільовими грантами закордонні спонсори. Але після виходу в червні 2014 року на телеканалі «НТВ» сюжету з назвою «П’ята колона» у програмі «Професія репортер» працювати стало нестерпно. Прискорив ухвалення рішення про розформування й самоліквідацію музею мітинг 2 жовтня 2014 року в Пермі з гаслами: «У «Пермі-36» оплакують фашистських найманців і загарбників», «Перм-36 – плювок у наших ветеранів». На ньому лідер пермських комуністів проголошував: «Зараз, коли в Донбасі триває кривава бійня, а вулицями України відкрито й нахабно марширують зі смолоскипами неофашисти, утримувати й плекати організацію, яка виправдовує й героїзує бандерівців, – неприпустимо».

Щоб якось заспокоїти громадську думку, усе-таки в 2004 році «Фонд світових пам’ятників» («World Monuments Watch») включив меморіальний комплекс у список 100 особливо охоронюваних пам’ятників світової культури, і він став кандидатом на включення до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, місцева влада придумала якусь хитрість. Було оголошено, що замість «Меморіального центру політичних репресій «Перм-36» планується створити музей-табір, де будуть представлені всі етапи становлення ГУЛАГУ й розвитку пенітенціарної системи в колишньому СРСР, від Леніна до Горбачова.

Ініціатива пермських тюремників по увічненню своїх духовних вертухаїв була підхоплена в інших острогах Росії. 27 жовтня 2016 року активіст міжнародного правозахисного товариства «Меморіал» Ернест Мезак розмістив у своєму блозі на «Facebook» фотографію однієї пам’ятної дошки. Вона була відкрита 16 серпня цього року у виправній колонії ИК-31 Управління Федеральної служби виконання покарань (ФСИН) Росії по Республіці Комі. Як повідомлялося на офіційному сайті установи, у цей день урочисто відзначався День колонії ИК-31, створеної в місті Микунь на місці заснованого в 1937 році Усть-Вимського лісозаготівельного табору. Відкриття пам’ятної дошки стало кульмінацією святкових заходів, якій передувало врочисте оголошення наказу НКВД СРСР від 16.08.1937 року № 078, підписаного Миколою Єжовим.

27 жовтня 2016 року, виступаючи на засіданні Міжнародного дискусійного форуму «Валдай», Володимир Путін знову заявив про нібито єдність українців і росіян: «У нас є люди крайніх поглядів, націоналістичних, як у Росії, так і в Україні, але в цілому, здебільшого – це один народ, народ однієї історії, однієї культури, дуже близький етнічно». Таку примирливу риторику Путін використовує не вперше. У березні 2015 року, на мітингу, присвяченому річниці анексії Криму, він уже розмірковував на цю тему. Тоді наслідки економічних санкцій Заходу були не настільки відчутні як зараз, тому акцент був зроблений на історичній відповідальності тих, «хто привів Україну до такого стану». На цей же раз президент країни-агресора використовував цю тезу, нібито шкодуючи, що Україна знаходиться «під зовнішнім керуванням», а якісь сили «Росію й Україну спочатку розділили, а потім стравили, але ми самі в цьому винуваті, і маємо самі знайти вихід із цієї ситуації». Ніби й не було анексії Криму, військової агресії на Донбасі, молитви й свічок «за захисників «Новоросії» у храмі Живоначальної трійці на Воробйових горах у Москві.

У першому ряду залу, де проходив «Валдайський форум», у компанії із прес-секретарем Президента РФ Дмитром Пєсковим сидів лідер громадського руху «Український вибір» Віктор Медведчук. Дивлячись на те, як вони жваво підтримують путінські сентенції, виникла неясна підозра. А не чи робить Володимир Путін чергової помилки, розглядаючи політичну силу свого кума як соціальну опору для майбутніх політичних баталій в Україні? Адже одна річ використовувати представлені Медведчуком експертні оцінки обстановки в Україні, інша – робити ставку на його вбогий авторитет і мізерну електоральну підтримку.

Якщо події в Росії будуть розвиватися такими темпами, то незабаром на Луб’янську площу знову може повернутися Фелікс Дзержинський. При цьому протести правозахисників будуть проігноровані, як і петиція депутата Московської міської Думи Олени Шувалової у ЮНЕСКО й Президенту Путіну з проханням припинити установку пам’ятника Київському князеві Володимиру на Боровицькій площі біля Московського Кремля.

А далі, як не бачиш, і кількість мешканців Мавзолею може збільшитися вдвічі. Ось тільки коли?

Війна А.Яценюка з В.Гонтарєвою в 2014-2015 г. забулася після того, як сам Арсеній Петрович узимку 2016 р. пішов спочатку в оборону, а потім у добровільно-примусову відставку. Причиною тієї війни була відмова Гонтарєвої і Нацбанку давати гроші Кабміну по дзвінку Яценюка, – тобто почалася звичайна практика для Європи, де Нацбанк — це не «гаманець» прем’єра, а окрема від уряду госпрозрахункова структура.

Після відставки Яценюка всі відразу забули про Гонтарєву й чинені нею «жахи». Втім, у червні 2016 р. сайт «Головком» зненацька згадав: у часи режиму Януковича Валерія Гонтарєва була головою ради директорів компанії «Інвестиційний Капітал Україна» (ICU), яка в листопаді-грудні 2013 р. купила в «Ощадбанку» на 10,7 млрд грн. облігацій, випущених Міністерством фінансів. Купила не для себе, а для семи компаній Сергія Арбузова, тодішнього глави Нацбанку. Тобто була посередником в угоді Арбузова із самим собою, який як чиновник випустив облігації позики й потім через Гонтарєву купив їх як приватна особа. Зробити це прямо клан Арбузова не хотів, очевидно, побоюючись клану Януковича, із яким не міг поділити Гостинний двір, – його руїни третій рік стоять на Контрактовій площі Києва як пам’ятник московсько-донецькій окупації.

У результаті цієї операції ICU одержала свій відсоток за посередництво. Одержав реальні гроші Мінфін за облігації чи ні, – невідомо, інтуїція підказує, що навряд. Зате клан Арбузова одержав «боргову розписку» від України на 10,7 млрд грн. Але Арбузов може тільки повісити її в рамочці у своєму московському особняку й зітхати: шансів перетворити її на гроші – нуль. Хіба що, якщо москалі привезуть Януковича в Київ на танку, і то не факт. Причина: після революції хтось компетентний, не виключено, що Гонтарєва, дав інформацію про цю операцію Шокіну, і Печерський райсуд заморозив рахунки всіх семи фірм Арбузова, які купили облігації.

При цьому «Головком» повідомив про факт транзакції Арбузов – Гонтарєва – Арбузов, не зробивши аналіз, зате зробивши висновок: Гонтарєва «мила» гроші для «родини Януковича», що повторив «Цензор». Але резонансу не вийшло: червень, спека, напружувати мозок складно, і в результаті на форумі «Цензора» два десятки звичних коментарів: “зрада”, “усі тирять” і “куди дивиться прокуратура”. Заклик повісити Гонтарєву й розстріляти виконробів із грабарями, які побудували особняк «Межигір’я», не з’явився.

У жовтні про Гонтарєву згадали двоє чоловіків. Сергій Тарута, не зовсім удалий екс-губернатор Донецької області, назвав її «бездарною главою Нацбанку», і як депутат зажадав відставки. Його підтримав від імені Асоціації українських банків Олександр Сугоняко, колись відомий соціал-демократ тих часів, коли їх лідером був той самий Медведчук. До того ж, історію, повідану «Головкомом» у червні, стали тиражувати як нову.

І ось 18 жовтня на Гонтарєву у Верховній Раді обрушилася «важка артилерія» в особі Юлії Тимошенко без коси й комплексів.

Тимошенко початла з епізодів звільнення двох талановитих, за її словами, конструкторів із КБ «Южмашу» у Дніпрі, які тепер виїдуть за рубіж, за який – не уточнила, і звинуватила в цьому Гонтарєву, бо в тієї нібито «червона кнопка» від економіки України. На щастя або на нещастя, але такої кнопки не існує, а винятково талановитих суддів, прокурорів, навіть працівників науки й культури, чиї таланти яскраво виявилися у фінансовій сфері, звільняють постійно, але займається цим не Нацбанк і не Гонтарєва. Резюме від «Батьківщини» і Тимошенко: “Батьківщина гине”, і врятувати її може тільки звільнення Гонтарєвої.

Вимога Тимошенко «люструвати» Гонтарєву за «люстрирацію» нею 80 банків, підтримав і головний люстратор країни Єгор Соболєв зі школи люстраторів Лещенка й Наема, який колись ощасливив Україну своїм переселенням із РФ. Він проникливо побачив зв’язок між фінансовими операціями Гонтарєвої у листопаді-грудні 2013 р. з Порошенком, і закликав їх розслідувати. Результатом цих виступів стало звернення групи депутатів до Порошенка як до президента із закликом вивчити Гонтарєву під мікроскопом і рекомендація Верховній Раді пильно глянути на неї. Як і очікувалося, у Верховній Раді знову замаячіла тема дострокових парламентських і президентських виборів, у якій Гонтарєвій відведена роль пробного каменю й «дівчинки для розминки». Але в Гонтарєвої є й особисті заслуги, насамперед, зміна з листопада методики Нацбанку розрахунків курсу гривні. Суть зміни: «вуличний курс» перестають брати до уваги й будуть орієнтуватися тільки на торги на валютній біржі. Ця невиразна зміна дозволить блокувати тиск, який чинять на «вуличний ринок» резиденти РФ, які активно скуповують на ньому валюту, і може стати інструментом зменшення розриву в цінах і зарплатах між Україною і ЄС. Рівень розриву наочно демонструє курйоз, коли влітку Великобританія відмовила у візі депутатові Володимиру Арьеву через його зарплату 7 тис. грн. Зарплата міністра в Україні 22 тис. грн. (730 євро) дорівнює зарплаті «старшого двірника» у Литві — дві мінімалки по 350 євро.

Усунути розрив у цінових поясах України і ЄС можна двома способами: піднявши курс гривні й підтягши ціни й зарплати до рівня ЄС. Зміна методики розрахунків курсу дозволяє Нацбанку почати робити перше. Використовувати другий важіль – завдання уряду Гройсмана, що запланував на 2017 р. підвищення зарплат бюджетників. Але не тільки його. Порошенко в День захисника України натякнув приватному бізнесу: відрахування з фонду зарплат знизили, але підвищення зарплат в очікуваних розмірах не відбулося. Це й сигнал профспілкам: настав час поспілкуватися з олігархами на цю тему. Але в Україні є олігархи, і немає профспілок, які могли б поцікавитися в ДЕТЕК і у газових компаній, які встановили ціну на український газ за ціною газу на причалі в Роттердамі, як би й зарплати наблизити до Роттердама.

Різкого вирівнювання цінових поясів між Україною і ЄС в 2017 р. очікувати не слід, буде лише деякий рух у цьому напрямку, але це зовсім не потрібно Тимошенко. Їй потрібно, щоб “Батьківщина гинула”, а Юлія Володимирівна обіцяла її врятувати, якщо їй дадуть повноваження прем’єра, а краще президента, і розширять їх до безмежжя, як було в Януковича, який де-юре відповідав за все й ні за що де-факто. У цих своїх прагненнях Тимошенко усе більше нагадує Януковича в спідниці. Але однієї готовності Тимошенко стати диктатором мало, щоб ним стати. Потрібна ще як мінімум група підтримки й спосіб одержати такі повноваження. Якщо зі способом ясно: це дострокові президентські, або хоча б парламентські вибори, і чим швидше, тим краще, – час працює проти Тимошенко, то із групою підтримки є проблеми. Однієї «Батьківщини» мало, потрібні союзники й гроші.

Із грішми цікава історія. Глава Агентства з питань запобігання корупції Наталя Корчак 22 вересня повідомила, що фінансування з держбюджету на партійну діяльність в 2017 р. одержать: Народний фронт – 25 млн 136 тис. грн., БПП – 24 млн 772 тис., Самопоміч – 12 млн 462 тис. і “ляшківці” – 8 млн 45 тис. грн. Суми за кількістю місць у парламенті. Це позбавить Народний фронт грошей Яценюка, а Самопоміч – від грошей Садового. Опоблок із трибуни гордо від грошей відмовився, назвавши свою відмову економією держбюджету, але офіційно заяви про відмову на той момент не подав. «Батьківщина» не відмовлялася, але й заявки не подала — очевидно, Тимошенко не виключає можливість використовувати цю тему для піару. Звідки гроші в Опоблоку – відомо, але на які кошти збирається вести активну діяльність «Батьківщина»?

Замаячіле як у Європі держфінансування й «замерзання» рейтингів усіх партій на низькому рівні, у ляшківців навіть стійка тенденція до його падіння, стало причиною, чому єдиним надійним союзником Тимошенко в терміновому просуванні дострокових виборів восени виявився тільки Опоблок. У результаті поки маємо тиху парламентську осінь і “леді Ю”, яка в компанії з Опоблоком намагається її підірвати нападками на Гонтарєву. Але відкритий союз із Опоблоком – самогубство для Юлії Тимошенко й розкол в «Батьківщині», якого вона побоюється. Острах розколу – це й одна із причин, чому «Батьківщина» не поспішає подати заявку на держфінансування й піти із залежності від каламутних грошей. Імовірність розколу в «Батьківщині» ще не очевидна, але цілком можлива, навіть якщо не брати до уваги Надю Савченко, яка «гуляє сама по собі». Лінія розколу ділить партію Тимошенко на тих, хто вже зараз хоче попрацювати на Батьківщину, і на тих, хто обіцяє зайнятися цим, коли Юля стане хоча б прем’єром.

Для Опоблоку такий відкритий союз теж проблема: доведеться пояснювати своєму виборцеві, чому він має повісити портрет Тимошенко поруч із портретами Путіна, Сталіна й Миколи II. Завдання вкрай складне, ЦК ВКП(б) в 1939 р. було набагато легше пояснити членам партії свій союз із Гітлером, – їхньої думки просто не запитували, але незалежна Україна – це не СРСР.

Тому Тимошенко з Опоблоком доводиться грати складну інтригу навколо Гонтарєвої й Нацбанку з далеких підступів – через Таруту, Сугоняку і Єгора Соболєва, і заодно шукати, з ким «Батьківщині» пристойно вступити у відкриту коаліцію у випадку, якщо пощастить продавити дострокові парламентські й президентські вибори. У союзниках може виявитися реанімований Яценюк як лідер Народного фронту, якщо зацікавити його місцем прем’єра, за умови, що Тимошенко президент. «Роялем у кущах» у цій могутній купці може стати Віктор Ющенко. Він регулярно пропонує себе на роль глави Нацбанку, і його рейтинг 0,5 % — підмога для «нової» команди Тимошенко, коли у всіх рейтинги стабільно невисокі.

Це лише вершина айсберга складної інтриги, де вгадується почерк Медведчука, який мав репутацію їхнього корифея, але ситуація може скластися так, що в результаті Юлія Володимирівна сама буде не рада достроковим парламентським виборам.

29 і 30 вересня здалося: це ось-ось відбудеться. Розстріл авіацією Росії автоколони з гуманітаркою для обложеного Алеппо стає тією останньою краплею, яка переповнить чашу терпіння Білого дому. З’явилися порівняння цього розстрілу зі збитим РФ Боїнгом MH-17, результати міжнародного розслідування по якому саме в ці дні публікували світові ЗМІ.

На екстреному Радбезі ООН вистачало гнівних і слушних звинувачень на адресу РФ і її сателіта Асада. Політичний менеджмент, аналітики й «мережі» бурхливо обурювалися хамством і цинізмом в ООН Чуркіна й Башара Джафарі, який представляє Асада, – той награно голосно розсміявся на запитання журналістів про бомбардування лікарень в Алеппо й залишив його без відповіді. Уряди США, Швеції, Німеччини, Франції й інших країн вимагали від РФ і Асада припинити бомбардувати Алеппо. МЗС Туреччини вголос міркував про можливість позбавити РФ права «вето» і реформу Радбезу ООН і дійшов невтішного висновку: статут ООН написаний так, що скасування вето п’яти країн можливо тільки за бажанням цих п’яти країн, сподіватися на яке не варто, бо РФ і Китай відмовлятися від цього привілею явно не мають наміру. МЗС Туреччини заявив про своє бажання демократизувати ООН, але визнав: зараз це малореально, і ООН стала настільки ж неефективною, як колись Ліга Націй.

Марія Захарова із МЗС РФ 29 вересня видала таємницю переговорів: Джон Керрі пригрозив – США можуть дати Сирійській вільній армії ракетні комплекси й швидко припинити бомбардування Алеппо й Ідліба. В інтерпретації Захарової це звучало так: США в істериці й хочуть озброїти терористів в Алеппо. Так МЗС РФ відреагував на заяву Керрі про можливе припинення США обміну з РФ військовою інформацією з Сирії й про припинення спільного пошуку способу, як прибрати Асада невійськовим шляхом. Заява Захарової означала: Кремль готовий, або робить вигляд, що готовий, до такого розвитку подій, і була всіляко приправлена звичайною кремлівською пропагандистською тріскотнею. Мовляв, в Алеппо засіла хунта фашистів, яку підтримують США, але антифашисти з Росії й ассадисти їх звідти виб’ють. Обізвати сирійських демократів «хунтою фашистів» Захарова не могла за статусом, тому й назвала їх «терористами». Але те, що не могла собі дозволити Захарова, уже місяць дозволяють собі російські сайти на кшалт «Політнавігатора» й інших клонів «Русской весны». Там прямо пишуть: в Алеппо фашисти, родичі «київської хунти», і закликають палестинців їхати боротися з ними, недоречно згадуючи громадянську війну в Іспанії. Це свідчить: в Асада із солдатами погано – Іран і Хезболла втрачають до нього цікавість і скорочують підтримку, а РФ гнати в Сирію натовпи своєї піхоти поки не з руки.

Захаровій не дозволено опускатися до рівня «Політнавігатора», а Лаврову вже не дозволяють опускатися до рівня Захарової, у якої в МЗС РФ роль «дівчинки на підтанцьовках». Не тільки в буквальному значенні, щоб «Калинку» станцювати. Роль Захарової – озвучити слова, від яких потім можна легко відмовитися й грубіянити, не озираючись, як Жириновський: пообіцяти все розбомбити, помити російський чобіт в Індійському океані, Дніпрі або Євфраті, і за годину про це забути. Лавров видавав схожі перли в 2014 р. і в першій половині 2015 р., але до кремлівських дійшло: так не можна, – функції хвастощів і справжніх переговорів треба все-таки поділити між різними персонажами, – ось і «заблищала» прима-балерина Захарова, яка за слова не відповідає.

Захаровій, до речі, 29 вересня дали «станцювати» по повній програмі, а потім почалися власне робочі переговори по телефону між Керрі й Лавровим на тему: буде велика «дуель» у Сирії між спецназами США й РФ чи ні?

Але ця «дуель» почалася набагато раніше: із авіаудару РФ 22 липня по базі англо-американського спецназу в місті Ат-Танф біля тихого сирійсько-йорданського кордону. РФ навіть не вибачилася, а «включила дурня» і повторювала: за даними нашої розвідки, на базі сидів ІДІЛ. «Союзники» по боротьбі з ІДІЛ образилися на таку поведінку Москви, але виду не подавали й повідомили: їхні бійці покинули базу ще до удару аерокосмічних сил РФ і на тому закрили тему. Патріотів РФ у «мережах» довго розпирало від гордості за Росію, яка, нарешті, «наваляла америкосам». 18 вересня авіація коаліції нанесла три удари по автоколонах ІДІЛ у районі міста Дейр-Ез-Зор, і четвертий по автоколоні ассадистів, які, за даними Москви, втратили близько 200 солдатів убитими й пораненими. Вашингтон вибачився й повідомив, що ті й інші знаходилися занадто близько, і ВПС США призупинили операцію, коли РФ почала скаржитися, що американці вцілили не в тих. Незважаючи на вибачення Держдепу, МЗС РФ ще довго горлав про «злочин американської вояччини» і Захарова «танцювала» по повній. Причину її «диких танців» пояснили «мережі» Росії – під Дейр-Ез-Зором поцілили не тільки по ассадистам, але й по військовим із РФ. По легенді «мереж», воєнспеци Росії саме допитували полонених з ІДІЛ, але їхню бесіду перервала бомба чи ракета «Made in USA». А оскільки російської піхоти в Сирії, як і на Донбасі, офіційно немає, то й не можна вбити тих, кого немає. Тому Захарова й МЗС РФ були приречені плакати за ассадистами, але не могли визнати загибель росіян. До того ж за пару днів до цього під тим же Дейр-Ез-Зораном був збитий літак ассадистів, якщо точніше, то Росії. У початій РФ «дуелі» США зробили свій постріл.

«Дуель» на цьому можна було б вважати закінченою, якби не зростання прагнення Москви зберегти соціалістичну монархію Асада військовим шляхом. Асад і Кремль не тільки зірвали перемир’я на Курбан-Байрам, але й Женевську угоду про поступову й мирну ліквідацію Асада, відому як «дипломатичне вирішення «сирійської кризи». Кремль і Асад почали масштабний наступ на Алеппо й на півночі Сирії проти сирійських демократів, одним із епізодів якого й став розстріл авіацією РФ автоколони ООН з гуманітаркою. Почасти це було й другим «пострілом» РФ у тій «дуелі». «Пострілом» холостим, бо ж боєприпасів у автоколоні ООН не виявилося, – підвело перенесення власної психології на інших. Кремль вважав: якщо він возив на Донбас снаряди гумконвоями, то це робить і ООН. За що й був покараний екстреним засіданням Радбезу ООН.

Але, маючи право «вето», РФ може ігнорувати будь-які засідання ООН. Тому Керрі й довелося пояснювати Лаврову: США можуть передати Сирійській визвольній армії ракети проти авіації, не проводячи це рішення через Конгрес, як із летальною зброєю Україні. Сирійці за рецептом Кремля можуть купити їх в «воєнторзі» Туреччини, Ізраїлю, Саудівської Аравії, і взагалі «воєнторгів» на Близькому Сході багато. Після цього приховувати втрати аерокосмічних сил РФ у Сирії стане неможливо. Тому Кремль для початку й випустив проти Держдепу Захарову, а потім відкрив телефонні переговори Лаврова з Керрі, які закінчилися 1 жовтня. Результат їх невідомий, але, судячи з того, що «Нью-Йорк Таймс» 2 жовтня опублікувала аудіозапис скарг Керрі, в адміністрації Обами ідею військових ударів по Асаду підтримують усього 3-4 людей, то команди «Вогонь!» Обама не дасть.

Можливі два варіанти. Перший: Керрі таки «приструнив» Кремль, і тепер через «Нью-Йорк Таймс» відіграє назад свої слова про можливий розрив США контактів із РФ по Сирії, – у Керрі немає своєї «дівчинки Маші», якій дозволено говорити майже все. Другий: Керрі й Лавров ні про що не домовилися, ситуація пущена на самоплив і адміністрація Обами цими скаргами Керрі залишила за собою свободу маневрів, поки не прийме остаточне рішення, що робити далі. Другий варіант має таке ж право на реальність, як і перший, судячи з того, що з 4 по 7 жовтня Кремль несподівано вирішив загнати 40 млн росіян у бомбосховища в плані тренування. Директор департаменту цивільної оборони МНС РФ Олег Мануйло вже 2 жовтня став заспокоювати: це не війна, а планові тренування по ГО, бо з 1991 р. росіяни в бомбосховища не спускалися. Настав час згадати радянську молодість і потренуватися.

Якщо судити по відмові банди Плотницкого 2 жовтня відійти від мосту через Сіверський Донець у Станиці Луганській й розмінувати міст, а також по збільшенню з 1 на 2 жовтня інтенсивності обстрілів російськими коллаборантам позицій ВСУ, то можна чекати й зриву домовленості по відводу збройних сил у трьох пунктах. Ситуація схожа на зрив у Сирії перемир’я від 12 вересня й усіх Женевських домовленостей. Відмінність лише в тому, що Кремль намагався вийти з Мінських домовленостей ще перед самітом G-20 у Китаї, але йому це поки не вдалося. Стратегія Кремля – по черзі загострювати ситуацію то в Сирії, то в Україні, то «погратися» над Балтикою — не може бути нескінченною й уже привела росіян до того, що їм доведеться спускатися в бомбосховища. Цікаво, куди врешті може завести РФ така політика Путіна?

Сергій Климовський, спеціально для “Вектор ньюз”

Роздратованість, яку все важче приховувати Володимиру Путіну під час відповідей на питання про перспективи розвитку Криму, змушує засумніватися у твердості його переконань. Після чергової емоційної заяви Президента РФ 3 вересня 2016 року на пленарному засіданні Східного економічного форуму у Владивостоці про те, що: «Народ Криму рішення прийняв і проголосував. Питання історично закрите. Повернення до колишньої системи не існує взагалі. Жодного», – підозри щодо цього тільки посилилися. На тлі прогресуючої патологічної брехні все частіше проявляється схильність Путіна переконувати самого себе і своїх співвітчизників гаслами на кшалт компартійного агітпропу періоду брежнєвського застою. Тоді, зневірені у марксизмі чиновники від ідеології, повсюдно розвішували плакати з ленінською цитатою про те, що: «Вчення Маркса всесильне, бо воно вірне». Ось така істина, яка не потребує доказів! Відразу обмовлюся, думки критиканів Карла Маркса, котрі жодного разу не тримали в руках його творів, не поділяю. Більш того, намагаюся періодично нагадувати сучасним всезнайкам про те, що у фойє економічного факультету Оксфордського університету розвішані портрети понад 30-и великих вчених-економістів. А над ними височіють портретні зображення трьох геніїв економічної науки – Адама Сміта, Карла Маркса і Джона Мейнарда Кейнса. Аналогія з гаслами виникла виключно через збіг градуса категоричності, заснованої не так на логіці і реальних аргументах, як на догмах і брехні!

Раніше вважалося, що імперії анексують чужі території з метою створення сприятливіших умов для успішного розвитку економіки, зміцнення міжнародного авторитету і власної безпеки. Так вчиняв СРСР, «захищаючи рубежі своєї Батьківщини» від імперіалістичної Японії на території Монголії, кроячи державний кордон і захоплюючи у Фінляндії її споконвічні землі, вводячи війська в Афганістан, силою зброї втручаючись у справи суверенних держав Африки, Азії, Центральної та Латинської Америки. Однак анексія Криму та військова агресія РФ в український Донбас виглядають нелогічно і не вписуються в теорії «світової революції» або «завоювання життєвого простору». Путін явно прорахувався. Замість дружній і нейтральної України він отримав ворожого сусіда, орієнтованого на членство в НАТО. Про реалізацію в Україні ідей «Русского мира», покликаних скріпити союз двох слов’янських народів, на найближчу історичну перспективу можна забути. Задумані в Москві амбітні інтеграційні проекти за участю України канули в Лету. У відповідь на злам Кремлем створеної десятиліттями системи міжнародної безпеки, Росія отримала конфронтацію з США і Євросоюзом, які застосували жорсткі санкції, що погіршили і без того складне економічне становище країни. І, судячи з останніх санкційних рішень США, арсенал заходів Вашингтона з «примусу Москви до миру» далеко не вичерпаний. Слабкі ознаки виходу Росії з політичної ізоляції з’явилися лише після того, як РФ під приводом боротьби з міжнародним тероризмом втягнулася у багаторічний братовбивчий конфлікт в Сирії. При цьому Кремлю дарма, що на російських цвинтарях поруч з безіменними похованнями тисяч жертв «гібридної війни» на Донбасі з’явилися сотні могил російських солдатів, загиблих у далекій арабській країні.

Після безславного краху проекту «Новоросія» з усіх фантомних дивідендів «Російської весни» 2014 року у Росії залишилася хіба що шалена радість від включеного Криму. Тому зроблена Путіним у Владивостоці заява була адресована, насамперед, до жителів півострова, які 18 вересня цього року вперше братимуть участь у виборах до Державної Думи РФ. На заклик Меджлісу більшість кримських татар бойкотуватимуть участь в них. Але, попри їхній мирний протест, немає жодних сумнівів у тому, що явка виборців і «правильний підрахунок голосів», покликаних легітимізувати результати березневого 2014 року псеводореферендуму про приєднання Криму до Росії, будуть забезпечені. На випадок перемоги, відфільтрованим окупаційною владою кандидатам у депутати Державної Думи РФ від Криму, незалежно від політичних вподобань, вже уготовані в Москві комфортне службове житло, пристойне грошове утримання та інші земні блага. Аби вони раптом не надумали під приводом захисту навколишнього середовища, пропаганди ідей пацифізму або з інших причин виступати проти планів Кремля з перетворення Криму в оснащений ядерною зброєю «авіаносець, що не тоне».

За даними директора Центру досліджень армії, конверсії та озброєння Валентина Бадрака, на території Криму протягом двох років російської окупації кількість ракет збільшилася вдвічі. «На території Криму з’явилися ракетні комплекси« Іскандер-М », ці ракети можуть досягти берегів Румунії, Болгарії, Туреччини. Головне, що Кремль хоче розмістити на авіабазі в Гвардійському ракетоносці ТУ-22М3 – це літаки дальньої авіації, здатні нести і ядерні озброєння, їх радіус бойового дії становить майже 2,5 тис. км », – зазначає В. Бадрак. А оскільки засоби доставки зброї масового ураження в Криму вже розміщені, для залякування США і його союзників по НАТО залишилося завезти на його територію ядерні боєприпаси. При цьому думка кримчан з приводу екологічної загрози і власної безпеки ігнорується. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров в інтерв’ю російському «Інтерфаксу» від 15 грудня 2015 роки вже попередив світову громадськість про те, що Росія має право розмістити в окупованому Криму ядерну зброю. Незабаром з’ясувалося, що головний російський дипломат, який заслужив у своїх підлеглих прізвиська «Кінь» або «Сумна коняка», був поінформований про конкретні кроки з підготовки до розміщення в анексованому Криму ядерної зброї.

Волонтери з міжнародної спільноти «InformNapalm» встановили, що найбільш імовірним місцем можливого зберігання російських ядерних боєприпасів може бути секретний об’єкт «Феодосія-13», відомий також як «Підприємство поштовий ящик 105», розташований поблизу Судака, в урочищі Кизилташ (Червоний камінь). До 1994 року там функціонував секретний об’єкт, призначений для зберігання ядерних зарядів. Згідно з даними «InformNapalm», станом на вересень 2016 роки вже визначені місця їх зберігання і розквартировані військові частини, які будуть обслуговувати смертоносну зброю. Це підрозділи військ національної гвардії Російської Федерації та Радіаційної хімічного та біологічного захисту Збройних Сил РФ (РХБЗ).

Інформацію про дислокацію підрозділів на об’єкті «Феодосія-13» вдалося отримати завдяки військовослужбовцям Північно-Кавказького регіонального командування росгвардіі Ільясу Хайрулліну і його товаришеві по службі Івану Ісарову.

Військовослужбовці військ РХБЗ куди обережніші росгвардійців і фотографії режимного об’єкта в соціальні мережі не викладають, але свою присутність видали емблемою військ, викладеною з фарбованого каменю на території об’єкта «Феодосія-13».

Найбільш послідовною силою, яка виступає проти російської анексії Криму, є кримські татари. Не випадково Володимир Путін у розпал «Кримської весни» шляхом шантажу і погроз намагався схилити на свій бік Мустафу Джемілєва. Напередодні відправки в Крим «зелених чоловічків» Президенту РФ очевидно доповідали, як оцінював протестний потенціал національно-визвольного руху кримських татар Юрій Андропов, котрий понад 15 років очолював КДБ СРСР. Той добре орієнтувався в проблемах кримських татар, входив до складу створеної для їх вирішення спеціальної комісії Політбюро ЦК КПРС, особисто зустрічався з лідерами кримсько-татарського руху. Аналізуючи ризики для розміщених в Криму стратегічно важливих об’єктів військово-промислового комплексу СРСР, він протягом багатьох років шукав найбільш прийнятні варіанти повернення цього депортованого народу на історичну батьківщину. Ю.Андропов виступав проти відновлення ліквідованої в 1945 році Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки в складі Української РСР. Хоча калмикам, чеченцям, інгушам, карачаевцям, балкарцям право на національні автономії у складі РРФСР було повернуто ще у 1957-1958 роках. Ставши в 1982 році Генеральним Секретарем ЦК КПРС і очоливши СРСР, він навіть задумав позбавити Крим статусу області у складі Української РСР.

Ось як про це згадує колишній сподвижник першого і останнього Президента СРСР Михайла Горбачова, потім його опонент Анатолій Лук’янов, який у 1983 році працював першим заступником завідувача Загальним відділом ЦК КПРС: «Андропов пропонував передати Крим в загальносоюзне підпорядкування, дав доручення підготувати проект відповідного Указу Президії Верховної ради СРСР. Такий проект був підготовлений і винесений на обговорення Політбюро ЦК КПРС, але як і слід було очікувати, цей закон викликав різке неприйняття Першого секретаря ЦК Компартії України Щербицького. Природно, можна не сумніватися, якби йому було відпущено долею більше часу, Юрій Володимирович знайшов би можливість вирішити це питання …». Виходячи з інтерв’ю журналу «Новое время страны» відомого російського політолога Дмитра Орєшкина, який працював у ті роки в Інституті географії АН СРСР, Ю.Андропов допускав можливість розчинення Кримської області Української РСР у складі Ростовської області або Краснодарського краю РРФСР. Тому ліквідація Путіним Кримського федерального округу і включення Криму до складу Південного федерального округу є не що інше, як реалізація старого плану Ю.Андропова. Тим більше, що кордони Південного федерального округу з адміністративним центром у Ростові-на-Дону збігаються з зоною відповідальності Південного військового округу, штаб якого також знаходиться в цьому місті.

Виходить, що від волевиявлення жителів Криму 18 вересня поточного року мало що залежить. В результаті реалізованих Кремлем перетворень перед кримськими «ходоками з чолобитною» до Москви, навіть майбутнім депутатам Державної Думи РФ, в Ростові-на-Дону зведений нездоланний частокіл бюрократії. А вирішення будь-яких питань соціально-економічного розвитку Криму надалі потребуватимуть додаткового узгодження з командуванням Південного військового округу і керівництвом всесильного Міністерства оборони РФ.

У США і НАТО не забули торішнє зізнання Володимира Путіна про те, що при плануванні анексії Криму він розглядала можливість застосування ядерної зброї у разі збройного протистояння з боку західних країн. Однак до сих пір Президент США Барак Обама утримується від підтримки настійних вимог американських законодавців розмістити поблизу Криму тактичну ядерну зброю. Втім, як йдуть справи насправді, ми не знаємо, оскільки це секретна інформація і широкій громадськості вона не доступна. Тим більше, що ця обставина аж ніяк не стримує стратегічні носії США і НАТО від перенацілювання на військові об’єкти в Криму. Так що ті мешканці Криму, які за радянською традицією, під впливом російської пропаганди, побоюючись можливих переслідувань, або з інших мотивів 18 вересня 2016 року прийдуть на виборчі дільниці, повинні розуміти, що, беручи участь у виборах в Державну Думу РФ, вони зміцнюють окупаційну владу, збільшуючи тим самим загрозу безпеці для прийдешніх поколінь.

Борис Дніпров, спеціально для “Вектор ньюз”

14 червня 2016 року в Берліні відбувся досить цікавий з погляду інформаційно-пропагандистської війни захід, на якому досить специфічні «експерти» обговорили участь українських спецслужб в убивстві Бориса Нємцова. Цікаво, що «міжнародна конференція» якоїсь групи «Східний об’єктив» (Ost-Objektiv) з гучною назвою «Нам відомі вбивці Бориса Нємцова» була запланована на 7 червня, але її чомусь перенесли. Також нагадаємо, що «причетність» СБУ до подій на Великому Москворецькому мосту наприкінці травня 2016 року вже намагався довести одіозний кремлівський політолог Сергій Марков, який теж заявив про «український слід в убивстві Нємцова». Але, незважаючи на активну підтримку цього напівмарення в російських ЗМІ, було зрозуміло, що основний удар по СБУ буде зроблений з інших позицій, в ідеалі – з європейських.

Що й підтвердив виступ (на фото вгорі) представників «Східного об’єктива» у Берліні, — само собою, відразу розпіарений агентством Sputnik. У короткому переказі новина складається з наступних меседжів:
1) основну інформацію про участь СБУ експерти одержали із джерел, близьких до спецслужб ФРН;
2) у справу навмисне був уведений «чеченський слід», щоб зв’язати правопорушення з російською владою;
3) розправившись із одним із лідерів опозиції, Україна намагалася спровокувати масові безлади в столиці РФ;
4) центральну роль у правопорушенні зіграла подруга Нємцова, українська модель Ганна Дурицька — саме вона вмовила політика на нічну прогулянку мостом поблизу Кремля, де він і був убитий; на користь цієї версії говорять протиріччя в свідченнях дівчини й те, що кілери залишили її, як цінного свідка, у живих і не вбили
5) спецоперація українських силовиків проводилася без відома президента Петра Порошенка (?!);
6) зараз в Ost-Objektiv планують оцінити, як їхню доповідь, яка займає 13 сторінок, сприйме світова громадськість, і тільки потім учасники групи оприлюднять свої імена.

Залишимо поки інформаційну складову цієї новини, але проаналізуємо, хто й де її розповів.

По-перше, звернемо увагу на те, що конференція почалася об 11.00 і тривала близько двох годин. Прямих трансляцій не було, тільки відеозапис із двох камер, і кілька журналістів, які ще мали доїхати до редакції, потім розшифрувати її з диктофона, погодити з редактором, вичитати коректором – загалом стандартна «журналістська кухня». Іншими словами — плюс іще 3-4 години. Так що інформація в ЗМІ про причетність СБУ до вбивства Нємцова могла з’явитися не раніше 18.30 – 19.00. Але дивна річ — уже о 15.48 новина була розміщена на сайті http://de.sputniknews.com/

Якщо чесно – просто фантастична швидкість, навіть для такого монстра медіа-війни, як Супутник. Але «скринька просто відкривалась»: усього за 250 метрів (!) від Berlin, Charlottenstr, 50-52, де й відбувалося «викриття століття», знаходиться Російський будинок науки й культури в Берліні — на Фрідріхштрассе, 176-179, немало приміщень якого пристосовані до потреб німецького представництва Супутника.

М’яко кажучи, такий збіг місця й часу трапляється вкрай рідко, якщо буває взагалі. Наприклад, сайт NORTEXA, журналісти якого також «із задоволенням» розповіли про своє відвідування конференції, опублікували свою новину тільки о 22.14…

По-друге, розібравшись із місцем і часом, перейдемо до головних діючих осіб. Основним спічрайтером «об’єктивної» конференції став колишній співробітник німецьких спецслужб, а нині публіцист Вільгельм Дітль.

Про В. Дітля відомо небагато, але деякі факти його біографії насторожують. Ось що повідомили редакції «Вектор ньюз» колеги з німецьких ЗМІ: «Громадянин ФРН Вільгельм Дітль (Wilhelm Dietl), 1955 р.н., уродженець м. Бад Кьотцтинг (ФРН), німецький журналіст і експерт з питань діяльності спецслужб. У 1971 році паралельно з одержанням середньої шкільної освіти вчився на редактора для однієї з місцевих газет. У період з 1979 по 1990 р.р. працював у німецькому журналу «Quick» на посадах головного репортера й головного кореспондента. Одночасно працював як вільний автор для німецького тижневого журналу «Stern» і журналу новин «Spiegel». Із 1993 по 2004 р. В.Дітль працював у популярному німецькому виданні журналі «Focus».

За наявною інформацією, враховуючи свою активну журналістську діяльність, а також численні закордонні відрядження, В.Дітль потрапив у поле зору Федеральної розвідувальної служби Німеччини (БНД). У 90-х роках В.Дітль працював у БНД ФРН під псевдонімом «Далі» і за завданням БНД ФРН збирав інформацію військового характеру й відомості про політичний і економічний розвиток у країнах Південної й Центральної Азії, а також Близького й Середнього Сходу. Орієнтовно в 1993 році він був змушений покинути роботу в БНД ФРН після того, як офіційно розкритикував роль німецького держсекретаря Бернда Шмідбауера в звільненні двох німецьких заручників, викрадених у Лівії. Також, за наявною інформацією, після звільнення із БНД ФРН В.Дітль до 2004 року перебував у полі зору німецьких спецслужб у зв’язку з фактами оприлюднення ним службової інформації. Крім того, окремі німецькі ЗМІ звинувачують В.Дітля в передачі особистих даних журналістів, які можуть становити інтерес для БНД ФРН. У 2015 році Дітль став співзасновником німецького інституту з питань дослідження тероризму й безпеки (Institut für Terrorismusforschung & Sicherheitspolitik, «IFTUS» у місті Ессен).

І хоча Дітль 14 червня виступав один, у цю справу вплутаний не тільки він. Йдеться про Роберта Штельцле (Robert Stelzl), принаймні, саме його ім’я фігурувало як ім’я особи, відповідальної за проведення прес-конференції 7 червня. Але, як ми пам’ятаємо, Ost-Objektiv вирішив виступити перед журналістами на тиждень пізніше, і ім’я Роберта вже не фігурувало ані в пресі, ані в доповіді. Відповідь на запитання, чому зник Штельцле, стає очевидною, якщо проаналізувати його біографію в період з 2009 по 2011 роки. У ті роки Р.Штельцль проводив дослідження як вільний співробітник так званої «Дипломатичної служби преси», що дозволило йому одержати офіційний (!) доступ до Посольства РФ у Відні. Ми не стверджуємо про вербування Штельцле як агента ФСБ, але його прямий зв’язок із Москвою й одночасна участь в Ost-Objektiv не викликає сумніву. Більше того, за даними джерел «Вектор ньюз», контакт Роберта зі спецслужбами РФ, найімовірніше, відбувається в німецькому місті Дюссельдорф, яке Р.Штельцль підозріло часто відвідує з приватною метою.

А тепер поставимо запитання, яке адресував своїм «колегам»-журналістам сам Вільгельм Дітль, — «кому вигідно?». Щоб у цьому розібратися, використаємо математичний принцип доказу від зворотного.

По-перше, це зовсім не вигідно німецьким політикам і спецслужбам. Настільки не вигідно, що навіть рідний інститут Дітля IFTUS (який спочатку планувався як «наукове прикриття» доповіді) повністю відхрестився й від презентації, і від участі в підготовці доповіді. По-друге, це не вигідно ані норвезьким, ані датським спецслужбам, які «засвітилися» у доповіді. Про українські й так зрозуміло.

Залишаються тільки російські спецслужби, яким конче потрібно відволікти увагу від террактів у Брюсселі й у Франції, так само, як і від уболівальників Євро-2016, які не на жарт розійшлися. Як кажуть, без коментарів. Хіба що тільки один. Колишні колеги Дітля по журналу FOCUS характеризують його як «нечесного журналіста», «здатного за гроші сказати що завгодно», зв’язаного з багатьма скандалами і який «грубо порушував журналістську етику». Із FOCUS його й звільнили саме через скандали. “Таких зараз якраз і шукають, бо ж пристойні люди не підключаються до таких акцій”, — сказав у приватній розмові журналіст, який працював із Дітлем у журналі. Іншими словами, Росії усе сутужніше, практично неможливо стає знайти експертів із пристойною репутацією, готових брехливо компрометувати Україну. Виступати ретрансляторами Луб’янки готові лише люди, яким нічого втрачати, якщо йдеться про репутацію.

Іван Правдін, “Вектор ньюз”

Цього року виповнюється 25 років з часу створення Нагірно-Карабахської Республіки. Вона була проголошена в 1991 році на основі Нагірно-Карабахської Автономної Області (НКАО) — вірменської самокерованої одиниці в складі СРСР, яка територіально підпорядковувалася Азербайджанській радянській соціалістичній республіці. У минулому на більшій частині території сучасної Нагірно-Карабахської Республіки розташовувався Арцах — десята провінція прадавнього Вірменського Царства. Хоча топонім «Карабах» залишається у вжитку й донині, він поступово витісняється більш автентичною й адекватною назвою країни — «Арцах».

Історія підпорядкування Арцаха Азербайджану по-своєму цікава й прагматична. У 1921 році більшовики визнали Арцах частиною Вірменії разом із двома іншими населеними переважно вірменами областями: Нахічевань і Зангезур (старовинний Сюник, населенню якого пощастило відстояти своє право залишитися у Вірменії). Лідер азербайджанських більшовиків Нариман Нариманов тоді особисто привітав своїх вірменських соратників із визначенням статусу всіх трьох провінцій у межах Вірменії. Однак позиція Баку швидко змінилася.

Нафтовий шантаж Азербайджану (Баку не направляв у Москву гас) і бажання Росії заручитися підтримкою турецького лідера Кемаля Ататюрка призвели до того, що Йосип Сталін, який тоді був наркомом у справах національностей, насильницьким шляхом змінив рішення радянської влади й передав у 1921 році Нагірний Карабах Азербайджану. У 1923 році Нагірний Карабах одержав статус автономної області в складі Закавказької Федеративної РСР (пізніше — Радянського Азербайджану), ставши, таким чином, єдиною у світі християнською автономією, підлеглою мусульманському територіально-політичному утворенню.

Так це якось проіснувало до фактичного розпаду СРСР. Юридично все було просто. У серпні 1991 року Азербайджан в однобічному порядку вийшов зі складу СРСР, заодно прийнявши постанову про «скасування» Нагірно-Карабахської Автономної Області, в обхід Конституції СРСР. Дії Азербайджану дозволили Нагірному Карабаху скористатися Законом СРСР «Про порядок вирішення питань, пов’язаних із виходом союзної республіки зі складу СРСР», який Верховна Рада СРСР прийняла у квітні 1990 року.

Згідно зі статтею 3 цього закону, якщо союзна республіка мала у своєму складі автономне утворення (республіку, область або округ) і хотіла покинути СРСР, референдум мав проводитися окремо в кожному із цих утворень. Їхні жителі мали право вирішити: чи залишитися в складі СРСР, чи вийти з СРСР разом із союзною республікою, чи самим вирішувати свій державний статус. Опираючись на цей закон, спільна сесія облради народних депутатів НКАО й Шаумянівської районної ради проголосили вихід Нагірного Карабаху зі складу Азербайджанської РСР і оголосила про створення Нагірно-Карабахської Республіки (НКР) у складі СРСР. Коли ж СРСР розпався в грудні 1991 року, Нагірно-Карабахська Республіка провела референдум і оголосила про незалежність.

Подальша історія розвитку й НКР і вірмено-азербайджанського конфлікту більш-менш відома. Про його етимологію, розвиток і можливе вирішення проблеми Арцаху «Вектор Ньюз» поговорив із Платоном Васіним — експертом у цій сфері, людиною, яка знає цю проблему зсередини, бо був залучений у неї на ранній стадії.

– Чи можна вважати, що для Азербайджану Нагірний Карабах — це такий же “фантомний біль”, як для Росії Крим? І врешті, чи Баку зробить усе, щоб його повернути?
– Наскільки я можу судити, цей хірургічний термін все-таки вживається стосовно безповоротно втрачених кінцівок. Фантомний біль у таких випадках допомагає людській психіці адаптуватися до усвідомлення такої втрати. Згодом цей біль може зникнути, але…
Втім, у медицині з’явилася надія. У 2012 році Нобелівська премія була присуджена видатному японському вченому Син’я Яманака, який зумів створити методи, що дозволяють перетворювати клітки різних органів людини на плюрипотентні (стовбурні). Це відкриває нову еру в трансплантології, дозволяє створювати «запасні частини» для людини, використовуючи її власні клітини.
У геополітиці, на мій погляд, трохи інакше. Проблеми Нагірного Карабаху, як і Криму, — це вже далеко не регіональні проблеми. Вони суттєво впливають на баланс політичних сил у світі й приховують у собі спокусу для головних геополітичних гравців спробувати створити й використовувати кожну конкретну ситуацію в боротьбі за сфери впливу в стратегічно важливих районах світу.
Наприклад, Азербайджан зараз, як ніколи, сповнений рішучості радикалізувати переговірний процес хоча б у рамках далеко неідеального Мадридського меморандуму (5+2), який народився в 2007 році (терміни його реалізації вже двічі відсувалися), але який користується консенсусною підтримкою керівників держав-членів Мінської групи. Треба визнати, що успіх цього заходу може призвести — після відсутності скільки-небудь помітних зрушень при виході з більш ніж 20-річного глухого кута — до реального позитивного зрушення.

Водночас обидва президенти, Саргсян і Алієв, дуже ризикують бути звинуваченими в зраді національних інтересів. Але необхідно зробити ще одну ключову ремарку. У конфлікті навколо Нагірного Карабаху, прямими учасниками якого є Вірменія й Азербайджан, постійно присутні Росія й США, а також регіональні гравці — Туреччина й Іран.

У крайній, квітневій, триденній війні незримо був присутній і Ізраїль, який поставив Азербайджану партію бойових дронів, у тому числі й ударних. А також системи, аналогічні американським Javelin, які (незалежно від того, хто першим почав бойові дії 2 квітня), забезпечили Азербайджану відчутний (у тому числі значимий для наступних переговорів у Росії й на Віденській зустрічі Алієва й Саргсяна) результат. За підсумками згаданих недавніх контактів, президент Ільхам Алієв висунув ультиматум Вірменії, відповідь на який Азербайджан очікує до 18 червня. Йдеться про чітке трактування Вірменією формули 5+2 і про конкретні терміни її реалізації. За відсутності перспектив домовитися президент Азербайджану пригрозив остаточно вирішити конфлікт застосуванням військової сили. Останнє треба розцінювати, поряд із недавньою декларацією про намір проголосити незалежність НКАО, як класичний інструмент політичного тиску на супротивника. Не більше…

А повертаючись до «фантомного болю» у викладеному його розумінні щодо Криму, то, виходячи з нинішніх реалій, на мій превеликий жаль, цей феномен став долею України…

– Кому, на Ваш погляд, більше було треба перевести проблеми Нагірного Карабаху з фази “замороженого конфлікту”, яким він був увесь цей час, у “гарячий”: Вірменії разом із Росією чи Азербайджану з Туреччиною?
– Почнемо з того, що жодна з конфліктуючих сторін об’єктивно не була готова до результативної війни до переможного кінця й не мала необхідних для цього переваг. Отже, не варто розглядати це чергове зіткнення серйозно. Згадайте обставини початку цих бойових дій. Відвідування Саргсяна й Алієва США. Алієва немає в Азербайджані. Бажання американців, відсунувши Росію, відігравати ключову роль у Закавказзі й у Чорноморсько-Каспійському регіоні. Путін не став сидіти, склавши руки.
Є вагомі аргументи на користь того, що конфлікт був спровокований Росією. На користь цього говорять негайні зустрічі Шойгу з міністрами оборони обох країн і переговори в Путіна – загалом активізація Росії в піку американцям з метою показати кожному своє місце й одержати від обох сторін необхідні запевнення. До цього варто додати контракт на п’ять мільярдів доларів на поставку Росією озброєнь Азербайджану (за який Алієв, який це підписав, кажуть, зазнав критики у себе на батьківщині, бо частина отриманої техніки виявилася несправною). За інформацією експертів, Вірменія від Росії одержала, зокрема, сучасні комплекси РЕБ.

Не можна не брати до уваги й активізацію РФ у Каспійському регіоні й Закавказзі. Переведення військовослужбовців 102-ї бази РФ у Гюмрі на контрактну основу, збільшення серед них частки вірменів. Недавні навчання на кордоні з Азербайджаном, військова активність на Каспії, у тому числі й бойові пуски «Калібрів» по Сирії. У геополітичному протистоянні Росії й США в регіоні перша демонструє рішучість стояти до кінця.

– Чому це відбулося саме зараз? І з чим це можна пов’язати: із конфліктом між Москвою й Анкарою? Із досить незалежною політикою, яку веде Ільхам Алієв?
– Конфлікт Москви з Анкарою, безперечно, додає нюансів у карабахську ситуацію й суб’єктивно зміцнює, принаймні, моральний стан азербайджанського суспільства. Водночас і з урахуванням того, що Ердоган ще й серйозно зіпсував стосунки з Європою, а адміністрація Барака Обами дивиться на нього не більше як на ситуативного союзника, встрявання Туреччини в конфлікт на стороні Азербайджану, у конфлікт, який може викликати глобальні й фатальні наслідки, був би для Ердогана верхом нерозсудливості й означав би безумовний кінець усім його персональним перспективам. На початку загострення конфлікту, у квітні 2016 року, Ердоган негайно висловив підтримку Алієву, який, у свою чергу, подякував президенту Туреччини за солідарність. Однак під час свого недавнього візиту до Азербайджану Ердоган утримався від показової демонстрації підтримки азербайджанського лідера. На думку експертів, сказаних раніше слів підтримки вже достатньо: «Як досвідчені політики вони розуміють, що не треба перегинати. Одна річ дражнити Росію, інша — доводити ситуацію до непередбачуваності».

Хоча Ердоган і Алієв союзники, «азербайджанський лідер не буде робити різких кроків проти Росії й не підтримав би більш радикальну позицію президента Туреччини. Випускник МГИМО (МДІМВ) Алієв прекрасно розуміє — у такому випадку «у заручниках» опинилася б уся азербайджанська діаспора в РФ». Азербайджанський політолог Фікрет Юсифов, у минулому міністр фінансів в уряді країни, відзначає, що, хоча позиція Туреччини з питання Нагірного Карабаху залишається колишньою, зміна риторики пов’язана з надіями Анкари на поліпшення стосунків із Москвою. У самому Азербайджані, як каже Юсифов, також розраховують на поліпшення російсько-турецьких відносин: «Коли між Росією й Туреччиною погані відносини, Азербайджан залишається в невизначеному стані».

Відомо, що раніше Алієв пропонував себе в ролі посередника для відновлення стосунків між Анкарою й Москвою. Як відзначає Юсифов, Ердоган знизив градус своєї риторики ще й тому, що в Анкарі, найімовірніше, усвідомлюють, що позиція Росії по Нагірному Карабаху не є однозначно «провірменською». В Азербайджані, відзначає експерт, бачать, що Росія останнім часом «діє більш позитивно» щодо карабахського врегулювання.

Москва хоче переконати Єреван віддати п’ять районів, які прилягають до Карабаху (крім Лачина, оскільки Лачинский коридор у Горіс і Кельбаджар забезпечує вихід до водних ресурсів озера Севан), Азербайджану, пізніше передати ще два й відкласти рішення питання про статус невизнаної республіки до кращих часів. У Єревані цей план вважають «антивірменським». Азербайджан вимагає конкретики щодо названих двох районів, що знову може обнулити всі примарні досягнення. І все-таки здається, що головне завдання, яке ставить перед собою Росія, — це хоча б зберегти свій статус-кво в Закавказзі й не допустити туди американців. Оптимальний варіант — «кожній сестрі по сережці», скинути градус, зміцнити свої позиції й «до часу» заморозити конфлікт. Благо, досвід є.

– Азербайджан не погодиться ніколи на вірменський Карабах, за заявою офіційного Баку. При цьому Карабах належить місцевим вірменам, які в 1991 році “самовизначилися”. Це фактично ситуація ідеального глухого кута. Але вирішувати її потрібно. Але чи потрібно? Якщо так, то як, на Ваш погляд: дипломатичним шляхом чи силовим?
– Історія Карабаху, і нагірного, і низинного, нараховує багато століть. Це тема для окремої розмови. «Справедливого» у розумінні вірменського народу вирішення питання Нагірного Карабаху досягти навряд чи вийде. Дати повну сатисфакцію протилежній стороні також неможливо. Необхідний компроміс, який без участі Росії не здається можливим. Сподіватися ж на заокеанського або європейського пана, який «ось приїде й нас розсудить», буде, принаймні, у найближчій перспективі, верхом наївності й політичної незрілості. Але з кожної ситуації є принаймні два виходи. Тому я не вважаю карабахську ситуацію «вічним» глухим кутом. Усі, хто воював (якщо вони нормальні люди) ненавидять війну.

За час конфлікту в Карабаху загинуло понад 30 тисяч людей (бойові втрати за всю афганську кампанію — 15 тисяч). Тільки в азербайджанській Хатині – селі Ходжалли — загинуло близько тисячі мирних жителів. Кожне село, кожне місто в Карабаху, вірменське, азербайджанське, оплакує своїх дітей. Кому це потрібно? Силового варіанта вирішення проблеми Нагірного Карабаху не існує. Інші заяви – від лукавого, і є шантажем або самогубством. Цербери, які наглядають за ситуацією, поки на третю світову також не підписуються.

– Згідно з військовою доктриною Вірменії, вона є гарантом безпеки населення Нагірного Карабаху. При цьому Єреван зовсім недавно прощупував ґрунт на предмет “визнання” НКР. Що це було, на Ваш погляд: посмикування за вуса Алієва, спроба показати, що “кримські лекала” Росії можуть бути застосовані й на інших територіях?
– Про промацування Єреваном ґрунту щодо «визнання» НКР можу сказати тільки те, що кожен із гравців повинен мати в рукавах хоч якісь козирі. Хоча б для блефу… А що стосується «кримсько-російських лекал», то Нагірний Карабах ніколи не був територією Вірменії. Та й до Азербайджану був записаний у 1921 році. Історія трагічних подій навколо Нагірного Карабаху, яка починається з кінця 80-х років минулого сторіччя, історія, яка триває дотепер, почалася з «розгойдування човна». Поліна в топку конфлікту, який розпалюється, підкидалися розмірено й, треба визнати, професійно. Тут можна згадати й карту «Великої Вірменії від моря до моря» у вірменських «свідомих» активістів, і прискорене вигодовування націоналістів із Народного фронту Азербайджану, і різного роду «беїв».

Одним із ключових приводів стала спровокована книгою Зорія Балаяна «Оджаг» перепалка творчих демократичних еліт двох радянських республік на чутливі теми: «Хто давніший?», «Хто жив на споконвічно нашій землі?», — яка спричинила взаємні образи національної гідності й спалахи крайньої ворожнечі.

Потім вигнання азербайджанців із насиджених місць у Вірменії, а вірменів із Азербайджану, збожеволілі біженці в Баку, різке відродження й радикалізація агресивного націоналізму в обох країнах, покарання ворогів (різанина в Сумгаїті, Кіровобаді, Баку), декларація 1988 року про вихід Нагірного Карабаху зі складу АзССР, злочинно безголове розрулювання конфлікту Михайлом Горбачовим, розвал Союзу, війна в Карабаху й чотири холості резолюції Радбезу ООН, які сторони розуміють вибірково…

Теоретично, напевно, можливий варіант, коли Єреван, який має вражаючу й впливову діаспору в Європі, США, в Ірані, на Близькому Сході etc. спробує змінити «хазяїна». Проблематично, але виключати цього не можна. Але це вже інша історія…

– Питання з області конспірології: чи не здається Вам, що розморожений конфлікт у Нагірному Карабаху потрібен не тільки тим, хто в ньому бере участь безпосередньо (або побічно) із суміжних територій, але й із більш віддалених. Наприклад, США, яким теж було б цікаво оточити Росію невеличкими вогниками нестабільності (Придністров’я, Осетія, Абхазія, ДНР/ЛНР), які в потрібний момент можуть стати справжніми вогнищами.
– Не тільки здається. Це вже навіть стає до непристойності очевидним. Правда, справедливості заради, слід додати, що в створенні цих «вогників» Росія, власне, і зіграла не останню роль. Зараз на черзі консервація ДНР/ЛНР при активному сприянні Європи й нинішньої української влади. На що перетворюються ці «вогники», ми вже знаємо й бачимо. Тільки зараз, коли спецназ французької розвідки із товаришами намагаються зшивати розідрану на шмаття ковдру Лівії, а Обама визнає Джамахірію своєю найбільшою помилкою за час президентської каденції, починаєш замислюватися над класикою: «Кому це вигідно? Хто винен? Що робити?».

– Останнє запитання. Дуже просте. З урахуванням взаємного неприйняття двох народів, які межують один з одним (здається, воно навіть більше, ніж зараз між росіянами й українцями), чи можлива повномасштабна війна між вірменами й азербайджанцями взагалі й за цей шматок землі зокрема?
– Це дуже просте питання й, напевно, найважче. Навіть у сьогоднішньому стані колись братніх народів, коли на образі ворога виросло ціле покоління в одній і в іншій країні, хочеться вірити, що далеко не все втрачене. Пам’ятаєте, «Гітлери приходять і йдуть, а Німеччина залишається». Я не вірю у війну на знищення, у війну, у якій не буде переможців, між Вірменією й Азербайджаном. Не можна вічно брехати цілим народам. А російський і український народ нацькувати один на одного не вийде, я в цьому глибоко переконаний. Напевно, урок історії карабахського конфлікту й у неприпустимості мімікрії націоналізму в нацизм, який зносить на своєму шляху всіх, хто іншої національності, раси, віросповідання, хто дотримується інших поглядів. Не можна викорінити пам’ять, переписати історію, зрадити Батьківщину.

В улюбленій мною Франції, яка зараз переживає не найкращі часи і яку терористи з Daech хочуть поставити на коліна, дотепер недоторканими стоять пам’ятники Марату, Робесп’єру, Наполеону, Людовікам і кардиналам, руки яких найчастіше по лікті в крові. На запитання будь-який француз вам відповість: «Але це наша історія. Ми маємо знати й пам’ятати все».

У цьому, напевно, ключ збереження патріотизму й громадянської позиції, гордості за свою країну і за її історію. Це стосується й України, і Азербайджану й Вірменії…

Через місяць, 18 червня 2016 року, виповнюється рівно 45 років з часу першого офіційного оголошення «війни з наркотиками». Нагадаємо, що гучний термін «war on drugs» узвичаївся у американців з подачі президента Річарда Ніксона, який заявив у спеціальному повідомленні до Конгресу, що «зловживання наркотиками — ворог суспільства номер один». У результаті війна з наркотиками стала одним із головних виправдань і напрямків цієї активності. Головних, але й найбезглуздіших, бо ефективність силових методів не виправдала себе ніде. Не тільки в США, але й у Колумбії, Мексиці й Гватемалі активні поліцейські дії призводили, та й дотепер призводять лише до чергового підвищення ціни на «коку», але аж ніяк не до вирішення проблеми в цілому.

Цікаво, що через десятиліття, коли увесь розвинутий світ визнав марність силових методів боротьби з наркозалежністю, з’ясувалося, що й сама ідея war on drugs була не зовсім про здоров’я суспільства. З’ясувалося з визнання, яке зробив журналістові The Harpers колишній співробітник спецслужб і радник президента Ніксона Джон Ерліхман. Ден Баум зустрівся з Ерліхманом в Атланті, де той зараз займається наймом меншин для невеликої будівельної фірми. Відповідь Ерліхмана на запитання «Навіщо США вплуталися в безрезультатну війну з наркотиками, яка спричинила стільки проблем?» виявилася несподіваною. Колишній співробітник спецслужб заявив буквально наступне: «Хочеш дізнатися, навіщо це все насправді? У президентської кампанії Ніксона 1968 року й у Білого дому при ньому було два вороги: ліві пацифісти й чорні. Ти розумієш, до чого я веду? Ми розуміли, що ми не можемо просто виступити проти лівих або афроамериканців. Але, змусивши суспільство асоціювати хіпі з маріхуаною, а чорних із героїном і заборонивши ці два наркотики, ми могли підірвати сили цих двох співтовариств. Ми могли заарештовувати їхніх лідерів, улаштовувати обшуки в їхніх будинках, зривати їхні збори й щовечора засуджувати у вечірніх новинах. Чи знали ми, що брешемо про мету заборони наркотиків? Звичайно, знали». Ось така цікава передісторія «військової» кампанії…

Втім, сьогодні набагато важливіше інше: незважаючи на багаторічну глобальну «війну з наркотиками», перемоги в ній не передбачається. Навіть незважаючи на те, що міжнародне співтовариство усвідомило, що наявні методи не працюють і давно настав час шукати інші. До речі, не дуже давно, 19-21 квітня 2016 року цим (тобто пошуком) активно займалися делегати Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї з проблем наркотиків. Остання така сесія відбулася аж 18 років тому. Тоді країни-учасниці ООН дружно й досить легковажно домовилися, що до 2008 року у світі не має бути наркотиків. Дещо помилилися, як бачимо.

Хоча, правду кажучи, і 30-а Спеціальна сесія ГА ООН теж «зірок з неба не схопила» — її учасники, як зазвичай, прийняли підсумковий документ-«гармошку», який кожна країна – від Америки до Китаю – зможе підлаштувати під свої конкретні потреби й завдання.

Але ж спочатку плани були зовсім інші.

«Нами рухає усвідомлення невідкладності реформ. Стали очевидними як неефективність системи, так і необхідність – і можливість – змін. Ми переконані, що Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) 2016 року стане історичним шансом для обговорення недоліків чинного режиму контролю над оборотом наркотиків, дозволить визначити дієві альтернативи й синхронізувати дебати у сфері наркополітики з обговоренням проблем розвитку й прав людини після 2015 року. Глобальна комісія закликає всі держави-члени ООН, а також агентства ООН продовжити роботу над осмисленням реформи наркополітики. Ми закликаємо уряди серйозно поставитися до нових викликів, наприклад, до синтетичних наркотиків. Їх нові види з’являються на ринку майже щодня, тому до цієї проблеми необхідний більш гнучкий підхід. Якщо в 2016 році вийде чергова беззуба політична декларація, яка обіцяє «вирішити проблему наркотиків» і досягти «світу без наркотиків», це не вирішить проблеми світового співтовариства. Ми підкреслюємо – важливо, щоб міжнародне співтовариство чесно розглянуло проблему наркотиків і визнало, що вона не має легких рішень», — заявляв колишній президент Бразилії (1994-2002) Фернанду Енріке Кардозу напередодні СС ГА ООН.

А що вирішили в результаті? Та нічого конкретного.

Головна проблема сесії — це те, що основний документ, резолюцію, від імені всіх учасників прийняли ще до самої конференції (у березні 2016 року у Відні). «Це просто божевілля — іти тією ж протоптаною стежкою й чекати на інші результати», — емоційно коментував результати Спеціальної сесії Хуан Мануель Сантос, президент Колумбії. Що стосується самого змісту резолюції, то це дуже розмитий текст, який не має особливої юридичної сили. Трактувати його можна як завгодно, вказівок щодо ключових факторів — наприклад, чи варто пропускати через виправно-покаральну систему тих, хто вживає наркотики для власного задоволення, — там немає. У цьому чималу роль зіграли консервативні країни з можливістю накладення вето на надмірно ліберальні, на їхню думку, пропозиції. Зокрема, у багатьох сенсах нерозлучні Росія і Єгипет. «Те, що Росія є одним із організаторів панелі про лікування героїнової залежності, — дуже іронічно, — коментує Даніель Вульф, директор Міжнародної програми розвитку зниження шкоди. — Це ж світовий лідер по запереченню науки». Після приєднання Криму близько 800 героїнових наркозалежних на півострові позбавили замісної терапії. Близько ста із них уже загинули, як запевняє Мішель Казачкін, спеціальний посланець ООН по ВІЛ/СНІДу в Східній Європі й Центральної Азії.

Що ж, «нульова терпимість» до наркотиків у РФ уже давно стала притчею во язицех.

В Україні, як не дивно, цю проблему вирішувати намагаються, причому саме альтернативними методами. Тож можна сказати, сьогодні наша країна знаходиться в тренді світової наркополітики. До речі, саме про це недавно відбулася експертна розмова в редакції «Вектор ньюз». Нашим співрозмовником був президент Інституту вивчення залежностей, наркополітики й моніторингу наркоситуації Володимир Тимошенко, який представляв Україну на вищезгаданій СС ГА ООН по наркотиках.

«Важливим моментом, яким мають бути задоволені всі країни, що шукають нові шляхи боротьби з наркотиками, є встановлена гнучкість у тому, що кожна держава може інтерпретувати результати конференції індивідуально. Тобто хоч основний вектор залишається заборонним, держави почали все-таки розуміти й погоджуватися, що є й інші методи зниження шкоди від наркотиків», — певен Володимир Андрійович.

Експерт нагадав, що міжнародна система контролю над наркотиками фактично дотепер побудована на трьох документах минулого століття: Єдиній конвенції про наркотичні засоби 1961 року, Конвенції про психотропні речовини 1971 року й Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обороту наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 року. В Україні ж навіть на законодавчому рівні просунулися далеко вперед. Йдеться про Стратегію державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року, затверджену розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2013 року № 735-р. Саме цей нормативно-правовий акт уперше за багато років акцентував увагу на тому, що «силові стереотипи вирішення проблеми, пов’язаної з уживанням наркотиків, негативно позначаються на правах хворих людей. Цим, зокрема, зумовлена наявність проблем, пов’язаних із забезпеченням доступу пацієнтів до наркотичних лікарських засобів, проявами в суспільстві стигматизації й дискримінації наркоспоживачів, особливо ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, а також тенденція заміни протидії наркозлочинності на боротьбу із споживачами наркотиків». За таких умов Україні просто необхідно з нових позицій оцінити рівень загроз, викликаних незаконним обігом наркотиків, визначити адекватні до сучасних викликів пріоритети державної політики відносно наркотиків. Чи швидко це вийде у повільної державної машини? Володимир Тимошенко вважає, що нешвидко. Але певні кроки української держави свідчать про значний прогрес у цій сфері. Тут можна згадати й нову (значно ліберальнішу) редакцію Порядку придбання, перевезення, зберігання, відпуску, використання й знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у закладах охорони здоров’я, затвердженого постановою КМУ від 13.05.2013 г. № 333. І фактичну легалізацію таблетованого морфіну, що значно спростило життя багатьох онкохворих, яких важко вилікувати, але яким все-таки потрібен сильний знеболюючий препарат. І «розчищення» шляху для вирощування технічних конопель. Але до найбільш ліберальних у плані наркополітики країн Україні все ще далеко. Скажемо так, від Росії вже відірвалися, але до Європи ще не приєдналися.

Цікаво, що найвідповідальніше до проблеми наркотиків підійшли не в Голландії, а в нині зовсім спокійних (із точки зору наркозлочинності) Португалії й Чехії. Досягти позитивного результату вдалося в такий спосіб.
Ще в 2001 році Португалія мала чи не найсерйозніші проблеми з наркоманією у всьому Євросоюзі — у країні була неймовірна кількість ВІЛ-інфікованих серед голкових наркоманів: по дві тисячі нових випадків на рік при населенні десять мільйонів осіб. Майже один відсоток населення залежних від героїну, найвищий у ЄС відсоток смертей від СНІДу. Як же так вийшло? Головна гіпотеза — соціологічна: переворот 1974 року миттєво переніс португальське суспільство із жорсткої автократії у вільний західний світ, де всі вже встигли відкрити для себе потенціал одурманюючих речовин. Занадто швидкому знайомству португальців із широким спектром наркотиків допомогла й відмова від колоній — на батьківщину хлинув потік репатріантів, які вже знаються на речовинах. Лісабон став парадним входом до Європи для південноамериканського кокаїну, близькосхідного героїну й африканського гашишу. Так і не придушивши епідемію традиційними силовими методами за два десятиліття, португальська влада прийшла до революційного рішення — декриміналізувати зберігання всіх видів наркотиків, боротися із хворобою, а не з людьми. Рішенню передувало масштабне дослідження Комісії по розробці національної стратегії у сфері боротьби з наркотиками. Нові закони й програми були прийняті в липні 2001 року.

Важливо зауважити, що декриміналізація не значить легалізація. Героїн в аптеках Португалії продавати не почали, але кримінальну відповідальність за його зберігання замінили на адміністративну: якщо кількість якоїсь забороненої речовини в кишені не перевищує десятиденного запасу доз на одну людину, громадянина просто відправляють «на комісію». Поліцейський не має права заарештовувати наркомана, а лише записує його дані й направляє повідомлення до найближчої комісії, яка й починає адміністративний процес. Комісія складається з трьох осіб: соцпрацівника, психолога й адвоката, які аналізують справу кожного наркозалежного — і може прийняти одне з наступних рішень: оштрафувати на суму від 25 до 150 євро; заборонити займати посади, які припускають відповідальність за чуже життя; заборонити відвідувати нічні клуби; заборонити виїжджати за кордон; заборонити носіння зброї; конфіскувати всі персональні запаси наркотиків; позбавити державних допомог, якщо такі є. Невинною комісію з такими повноваженнями не назвеш, але є один важливий аспект: ці заходи передбачені лише у випадках крайньої необхідності, головним же завданням кожної комісії є не покарати людину за зберігання наркотиків, а спробувати позбавити її від залежності або принаймні убезпечити життя людей, із якими вона так чи інакше контактує. Якщо порушник уживає наркотики, але не має залежності й раніше за ним не значилося порушень, то закон пропонує комісіям «тимчасово припиняти розгляд», не накладаючи санкцій.

Паралельно по всій Португалії почали роботу десятки державних центрів по наданню допомоги наркозалежним, по детоксикації й психологічній реабілітації, де опіатним наркоманам пропонують метадон або бупренорфін. Повторимо ще раз: пропонують офіційно й у спеціально відведених кімнатах. Колють усе це спеціальними одноразовими шприцами, не забуваючи, звичайно, і про ватку зі спиртом! Схожі комплекти видають і на вулицях. Здавалося б, як можна вилікувати алкоголіка за допомогою коньяку Hennessy? Виявилося, можна, якщо при цьому будуть активно працювати державні програми реінтеграції, які допомагають колишнім наркоманам з регулярними тренінгами, пошуком роботи й житла. У результаті за яких-небудь десять років країна досягла головної мети — проблем і небезпек стало набагато менше як для самих наркозалежних, так і для суспільства. Ось лише кілька цифр: кількість ВІЛ-інфікованих серед наркоманів поменшала з тисячі осіб на рік до 56, а кримінальних справ, пов’язаних із наркозлочинністю, стало менше в 2,5 рази! Володимир Тимошенко з цього приводу навіть навів таку статистику: на кожному доларі, вкладеному в реабілітацію й лікування наркозалежних, можна заощадити від восьми до десяти доларів, витрачених у правоохоронній системі й/або при відшкодуванні збитків, заподіяних наркоманами.

Таким чином, Україні ще є куди прагнути. Звичайно, продавати легкі наркотики на книжковому ринку або в кав’ярні ніхто не буде. Але певні кроки, які значно знизять проблему наркоманії в нашій країні, очевидні.

По-перше, і найголовніше, необхідний новий режим наркоконтролю, який дозволить краще захищати здоров’я й безпеку окремих громадян і суспільства загалом. На зміну каральній ідеології мають прийти більш гуманні й ефективні підходи, засновані на наукових даних, на принципах суспільної охорони здоров’я й правах людини й на згаданій Стратегії державної політики відносно наркотиків на період до 2020 року. Це єдиний спосіб знизити рівень смертей, хвороб і страждань, пов’язаних із наркотиками, а також зменшити насильство, злочинність, корупцію й чорні ринки, які квітнуть через неефективну політику заборони. Витрати на ці реформи здадуться зовсім незначними в порівнянні з прямими й непрямими збитками, породженими поточною ситуацією.

По-друге, необхідно розробити програми цільової профілактики, зниження шкоди й лікування наркозалежності. Можливо, державі слід навіть монополізувати ринок деяких наркотиків, вибивши фінансове підґрунтя у наркокартелів (якщо Україна справді зважиться на такий крок, то за емоційною силою це можна буде порівняти із вступом до НАТО або ЄС або з оголошенням офіційної війни РФ).

По-третє, необхідно остаточно переорієнтувати дії правоохоронних органів на боротьбу з ватажками організованої злочинності, а не з вуличними дилерами. Причому всі ці заходи мають здійснюватися разом, а не окремо.

Прогресивні країни давно зробили крок назустріч більш раціональному й співчутливому підходу до людей, які вживають ін’єкційні наркотики, і фактично повернули епідемію ВІЛ назад.

Можливо, уже настав час і Україні?

Іван Правдін, “Вектор ньюз”

29 березня 2016 року розташоване в Лондоні міжнародне агентство по наданню економічної допомоги країнам, які розвиваються — Oxfam — закликало розвинені країни до кінця поточного року «відкрити двері» для 480 тисяч сірійських біженців. З таким закликом агентство виступило в переддень засідання ООН, яке відбудеться сьогодні, 30 березня, у Женеві й буде розглядати питання глобального розподілу тягаря в розміщенні сірійських біженців.

«Розвинені країни відкрили двері тільки незначній кількості біженців. Необхідно наростити зусилля в питанні глобального розподілу біженців і відкрити двері сотням тисячам біженців»,— говориться в аналітичному звіті організації.

Втім, проблему біженців треба вирішувати не тільки в західній Європі.

І перший приклад такого рішення продемонструвала угода між ЄС і Туреччиною з питання розміщення біженців, яка набуло чинності 20 березня, незважаючи на сумніви в її юридичній правомірності, висловлені неурядовими організаціями й ООН.

У документі відзначені шляхи закриття морського маршруту через Егейське море – між Туреччиною й Грецією – для мігрантів і організаторів нелегальної переправи. Основні побоювання з боку критиків цих домовленостей стосуються того, що до мігрантів, у яких є всі підстави подати прохання про одержання статусу біженця, будуть ставитися, як до нелегалів, і повернуть назад у Туреччину. Одніа з причин — Греція не має ні ресурсів, ні інфраструктури для розміщення такої кількості біженців з наданням їм відповідних гарантій.

Відповідно до домовленостей, мігранти будуть направлятися назад у Туреччину, починаючи з 4 квітня. Втім, цю дату багато експертів називають нереальною.

Що вказано в документі?
В угоді, підписаній країнами-членами Євросоюзу й Туреччиною в Брюсселі 18 березня, ставиться мета зруйнувати “модель контрабандного бізнесу” по переправі мігрантів, яким пропонується “альтернативний шлях з найменшим ризиком”.

1. Починаючи з 20 березня, усі нелегальні мігранти, які прибувають морем із Туреччини на грецькі острови, будуть повернуті в Туреччину*
Усі витрати будуть покриватися Євросоюзом. Інші пункти угоди мають бути приведені у відповідність із міжнародним законодавством з питань біженців, щоб уникнути повернення всіх без винятку. Такі “екстраординарні заходи покликані покласти кінець людським стражданням і відновити порядок”.

2. В обмін на кожного сірійського мігранта, повернутого в Туреччину із Греції, інший сірійський біженець має бути розміщений в одній із країн ЄС. Розміщення мігрантів у ЄС, як стверджується авторами документа, має відбуватися, виходячи з принципу ООН по першочерговій допомозі найбільш уразливим верствам населення. Країни Євросоюзу говорять, що вже готові прийняти 18 тисяч мігрантів і 54 тисячі надані гуманітарними організаціями й добровольцями.

3. Туреччина, у свою чергу, бере на себе закриття морської переправи або сухопутних шляхів для нелегальної міграції

4. Процедура ослаблення візового режиму для громадян Туреччини буде “прискорена” і набуде чинності не пізніше червня 2016 року.

5. ЄС постарається швидше виплатити Туреччини раніше обіцяні 3 млрд євро й організує додаткове фінансування на таку ж суму. Другий транш має бути отриманий Анкарою в 2018 році.

6. Євросоюз і Туреччина погодилися додати нового імпульсу процесу вступу країни в співдружність

7. ЄС і Туреччина висловили відданість спільній роботі по поліпшенню гуманітарної ситуації в Сирії

Насамперед сторони домовилися про можливість створення “безпечних буферних зон” поблизу від кордону з Туреччиною для розміщення біженців і поліпшення умов життя місцевого населення.

Що говорять про цю угоду?
Найшвидша й нестандартна реакція відразу була отримана від UNHCR. Агентство ООН у справах біженців вирішило “знизити свою роль” у цьому питанні, що означає продовження моніторингу, але відмову від допомоги. “UNHCR не є учасником угоди між ЄС і Туреччиною й не буде залучене в процес повернення або затримки” (мігрантів), – заявила представник агентства Меліса Флемінг 22 березня.

Організація «Лікарі без кордонів» вирішила зупинити свою діяльність у таборі біженців Моріа на острові Лесбос (Греція) і в центрі реєстрації мігрантів. Також представники організації відкликали своїх співробітників з Ідомені з міркувань безпеки після того, як двоє мігрантів вчинили акти самоспалення.

А правозахисна організація Amnesty International і зовсім назвала угоду “історичним ударом по правам людини”.

Таким чином, наскільки правильні розрахунки ЄС щодо угоди з Туреччиною, спрямованої на відновлення контролю над «балканським маршрутом», покаже час. Сьогодні ж можна тільки аналізувати ці домовленості.

Позитивні моменти турецько-європейської угоди:
1. Можливість легалізувати й ідентифікувати біженців. Це запобігне загрозі поширення тероризму й злочинності в Європі.
2. Зниження соціального напруження між європейцями й представниками східної культури. Як результат, європейці і далі житимуть під гуманними гаслами відкритого суспільства, але без вторгнення в їхнє звичне розмірене існування людей з іншим світоглядом.
3. Зміцнення авторитету, що похитнувся, німецького канцлера Ангели Меркель і її Християнсько-демократичного союзу. Завдяки домовленості з Туреччиною Меркель зможе не відходити від своєї міграційної стратегії, але потік біженців реально скоротиться.
4. Східні біженці залишаться у своєму історичному середовищі: їм не доведеться пристосовуватися до незвичного побуту, до іншої релігії, до чужого менталітету, до нерідної мови, до іншої природи. Вимушеним переселенцям не доведется приживатися в Європі, бо в Туреччині практично в кожного знайдуться якісь родинні корені.
5. Питання про безвізовий режим між Туреччиною й країнами ЄС нарешті зрушиться з мертвої точки. І, головне, матиме перспективний вектор розвитку.

Сумнівні моменти турецько-європейської угоди:
1. Оскільки дії ЄС звичайно характеризуються повільністю, а війна в Сирії все ще триває, то сьогоднішні домовленості завтра можуть бути вже неактуальними.
2. На кін поставлені дуже великі гроші. Тому чи зможе Туреччина розпорядитися цими коштами за призначенням, а ЄС надати своєму східному партнерові всі 6 мільярдів євро – це відкрите питання.
3. Легалізувати можна тільки тих біженців, які дійсно рятуються від війни. А хто хоче жити на європейську соціальну допомогу, того важко буде повернути на рідну землю. До того ж, ЄС зобов’язується приймати переселенців тільки із Сирії, але ж є й інші потерпілі від війни, наприклад, жителі Нігерії й Лівії. Що робити з такими біженцями? Питання залишається відкритим.
4. Для ІДІЛ і Росії стабільність у Європі невигідна. Вони зацікавлені в «мутній політичній воді», яку біженці чудово баламутять. Отже, у цієї угоди дуже сильні вороги, які спробують будь-якими способами зашкодити створенню дорожньої карти по лібералізації візового режиму.
5. Через існування розбіжностей між країнами самого ЄС його домовленості з Туреччиною можуть стати яблуком розбрату. Наприклад, Великобританія вже загрожує покинути ряди країн Європейського Союзу. Франція, яка зовсім недавно постраждала від терористичних атак, теж не в захваті від безвізового режиму з державою, яка сповідує іслам.
Є й інші перешкоди для реалізації турецько-європейської угоди, наприклад, оголене кіпрське питання. Нагадаємо, що в 1974 році турецькі війська нахабно анексували північну частину острова Кіпр, а з 1983 року на цій території була оголошена Турецька Республіка Північного Кіпру. Однак жодна країна світу, окрім, природно, Туреччини, офіційно не визнала самопроголошену республіку. Цей факт на довгі роки викопав яму нерозуміння між ЄС і Туреччиною. Тому, якщо сьогодні цих опонентів поєднало питання біженців, то завтра їх знову може посварити проблема існування Турецької Республіки Північного Кіпру.

Як би там не було, а на питання про доцільність підписаних 18 березня угод між ЄС і Туреччиною, повторимося, відповісти зможе тільки час. Правда, найвірогідніше, чекати доведеться недовго, бо вибухи в Брюсселі, які сталися 22 березня, уже вкотре продемонстрували ослаблення центристської позиції ЄС і, на жаль, зростання впливу терористичних держав у світовій політиці.

Яна Іщенко, спеціально для “Вектор ньюз”