Категорія: АНАЛІТИКА

14 березня 2016 року президент Росії В.Путін провів зустріч із очільником МЗС Росії С.Лавровим і міністром оборони країни С.Шойгу. Результатом зустрічі стало рішення про припинення російської військової операції в Сирії через те, що її головна мета досягнута. Також було сказано про виведення більшої частини російської техніки й військових, починаючи з 15 березня.

Цілком природно, що перед ухваленням такого рішення російський президент по телефону проінформував про це президента Сирії Б.Асада, який високо оцінив допомогу РФ своїй країні в боротьбі з тероризмом і в розв’язанні внутрішньосирійського конфлікту.

На думку, аналітиків, на перший погляд, це справді має вигляд і підноситься як жест доброї волі, спрямований на активізацію мирного врегулювання в Сирії. Але річ у тому, що мирний процес як слід іще навіть не почався, і було б дивно виходити з гри на цій стадії. Тому є тільки два можливі пояснення. Перший варіант. Росія визнала, що у військовому плані досягла максимуму можливого. Тоді це майже поразка, тому що ІДІЛ (організація, яка заборонена в Росії) не знищений, бойовики — вихідці з Росії й СНД — живі-здорові, терористична загроза нітрохи не зменшилася. Другий варіант. Під «основними силами» мають на увазі лише ті війська, які на цьому етапі не дуже-то й потрібні. Тобто багато шуму з нічого. Втім, можливий ще й третій варіант: Путін і вводив війська тільки для того, щоб їх вивести, або інакше — продемонструвати силу без бажання воювати насправді.

Проте світове співтовариство переважно позитивно оцінило рішення Путіна, охарактеризувавши його як таке, яке дозволить досягти успіху на міжсирійських переговорах у Женеві, хоча виявило при цьому деяку стриманість і скепсис. На думку аналітиків, рішення про виведення було не таким уже й несподіваним у контексті російсько-американських лютневих домовленостей про припинення бойових дій у Сирії й поновлення сирійського діалогу на переговорах у Женеві за допомогою посилення тиску на своїх союзників, які в них беруть участь. З одного боку, президент Обама прагне досягти політичної перемоги в Сирії перед тим, як покинути Білий дім, а президент Путін намагається послабити, а то й зовсім зняти, європейські й американські економічні санкції проти своєї країни, які були накладені на Росію у зв’язку із ситуацією по Криму й південному сході України. До речі, саме цим і пояснюється посилення тиску на своїх союзників з боку Обами, який недавно розкритикував позиції Саудівської Аравії й Туреччини в питанні по Сирії в інтерв’ю виданню «Атлантик». У свою чергу, рішення Путіна про виведення є ніби продовженням погодженої з Обамою спільної позиції по сирійському питанню.

Не менш цікаво й те, що рішення російського президента вибило ґрунт із під ніг не тільки в його супротивників на Заході й близькому Сході, але також і в самої сирійської опозиції, яка стверджувала, що введення російських військ перешкоджає мирному розв’язанню конфлікту й змінює розстановку сил у регіоні. Водночас рішення про виведення здивувало й союзників РФ в особі сирійців і іранців, трохи послабивши їх незговірливість, яку вони виявляли на женевських переговорах, використовуючи фактор військового втручання Росії. Путін, по-перше, показав, що проблему треба вирішувати негайно. А по-друге, він віддав перевагу домагатися перемог політичними методами за допомогою домовленостей зі США, що, на думку аналітиків, у майбутньому також допоможе зближенню Ірану й Саудівської Аравії.

Путін прекрасно розуміє, що політичне розв’язання сирійського конфлікту схилить на його сторону країни Перської затоки й навіть сирійську опозицію, а також дозволить перехопити ініціативу по рішенню сирійської проблеми з рук Вашингтона. Але Москва не хоче втрачати свого впливу в регіоні, який вона має через свій союз із Тегераном і Дамаском. Як повідомляється в офіційній заяві Москви з приводу виведення російського контингенту із Сирії, «поставлені перед військовими завдання в основному були досягнуті», однак загроза війни залишається, що має на увазі продовження боротьби проти Ісламської держави, але вже не проти сирійської опозиції. У такий спосіб Путін хоче спробувати втягнути в мирні переговори й інших представників сирійської опозиції, і в першу чергу, курдів.

Крім того, зовсім невідома кількість і якість виведених підрозділів, хоча ясно одне, що військовий аеродром у Хмейміме й морська база в Тартусі залишаються за Росією. Залишаються також підрозділи ведення радіоелектронної й повітряної розвідки для ведення спостереження за умовами дотримання перемир’я й пересування загонів Ісламської держави. І у зв’язку з цим виникає питання: чи будуть враховуватися всі ці об’єкти при укладанні більш широкої мирної угоди по Сирії за участі Росії, США, деяких регіональних учасників в особі Ірану, Саудівської Аравії, Туреччини й інших країн? А це можливо тільки за умови одержання Путіним гарантій з боку США.

Серед можливих причин «раптового» виведення російського військового контингенту із Сирії деякі експерти бачать і можливість державотворення! Але це за умови, що після проведення виборів у країні буде ухвалене рішення про федеративний устрій держави, і США погодяться із цим фактом.

Безсумнівно й те, що рішення Москви про виведення військового контингенту із Сирії пов’язане з упевненістю Кремля, що у відповідь на це Захід піде на поступки по Україні в контексті перегляду економічних санкцій щодо РФ. Надалі Росія, звичайно ж, може змінити своє рішення, особливо якщо побачить, що її зусилля ніяк не вплинули на позицію її супротивників. Саме з цією метою росіяни й не залишають свої військові бази в Сирії назовсім. Хоча масове повернення російських військ у Сирію здається малоймовірним.

У результаті, хоч соціальні мережі досить бурхливо відреагували на виведення російських військ (“Бюджет закінчився”, “Так ІДІЛ ще ніхто не кидав”, “У Путіна передчасна евакуація”), слід зауважити, що одна з головних цілей Путіна (“іміджева”), яку він переслідував перед початком військової операції в Сирії, все-таки була ним досягнута. Він таки змусив Захід говорити про себе, хоча мріяв, звичайно, говорити на рівних. Крім того, Сирія стала шикарним сучасним полігоном для демонстрації можливостей нинішньої, нехай і не найгрізнішої, але все ще страшної російської зброї. За неповних два місяці операції проти забороненої в Росії «Ісламської держави» об’єктами пильної уваги експертів і ЗМІ стали російські бомбардувальники, крилаті ракети, дрони, підводні човни й ракетні катери.

Так чи інакше, але, схоже, тепер на Сирію очікують такі знайомі Україні заклики до федералізації, а також Женева-2, Женева-3 і так далі.

Матеріал підготував Марсель Бондарчук, “Вектор ньюз”

Огляд ситуації на Близькому Сході й у Північній Африці

Найважливіші події в регіоні минулого тижня відбувалися в Сирії й Афганістані. У Сирії, не дивлячись на наявні порушення, в основному дотримується режим перемир’я між урядовими силами й більшістю збройних формувань опозиції. Афганський радикальний ісламістський рух «Талібан» заявив про свою відмову від участі в мирних переговорах з кабульським урядом.

3 березня всі шість країн-членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки(РСАГПЗ) — Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман і Саудівська Аравія, під впливом останньої визнали ліванський шиїтський рух «Хізбалла» і «підконтрольні йому групи й гнізда» терористичними організаціями.

Цей крок був зроблений на тлі загального ускладнення відносин учасників цієї організації, у першу чергу Саудівської Аравії, з Ліваном, який знаходиться під сильним впливом Ірану. Це рішення було викликане наступом аравійських монархій «на позиції Ірану в регіоні Близького Сходу, щоб послабити вплив Тегерана й обмежити його участь у вирішенні внутрішніх проблем в арабських країнах».

Сирія
У Сирії, не дивлячись на наявні порушення й взаємні звинувачення конфліктуючих сторін, переважно дотримується режим перемир’я між урядовими силами й більшістю збройних формувань опозиції, що вступив у силу 27 лютого. У різних районах САР активно йде процес укладання угод про припинення вогню між представниками сирійської влади й різними групами опозиції. Зниження рівня насильства в країні підтверджують Росія, США й ООН. Одночасно, хоча й не повсюдно, здійснюється доставка гуманітарної допомоги в оточені міста й райони.

Водночас екстремістські угруповання «Ісламська держава» (ІД), «Джебхат ан-Нусра» (на них режим перемир’я не поширюється) і «Ахрар аш-Шам», а також деякі формування опозиції продовжують вести бойові дії в провінціях Алеппо, Хама й Дейр-Ез-Зор, Ідліб. Тривають бої й у деяких районах, які прилягають до Дамаска, у провінціях Латакія, Хасаке й Ракка. Турецька армія веде артилерійські обстріли прикордонних районів Сирії, особливо тих, які знаходяться під контролем курдських формувань. За даними з різних джерел, Туреччина підтримує терористів зброєю й припасами, і тим самим «несе повну відповідальність» за продовження боїв у Сирії.

Під час телефонної розмови, яка відбулася 4 березня між президентом Росії й лідерами Великобританії, Німеччини, Італії й Франції, В.Путін підтвердив прихильність Москви режиму припинення вогню в Сирії. Канцлер ФРН А. Меркель заявила, що під час розмови на адресу Москви пролунав заклик «вплинути» на офіційний Дамаск, щоб сирійські урядові війська також дотримувалися режиму припинення вогню. За словами Меркель, політичний процес у Сирії має бути запущений якнайшвидше. Лідери п’яти країн висловили готовність працювати спільно для вирішення гуманітарних проблем Сирії й підкреслили актуальність продовження безкомпромісної боротьби з ІД, «Джебхат ан-Нусрою» й іншими терористичними організаціями в Сирії.

Путін сказав, що рішення сірійської влади про проведення у квітні парламентських виборів здійснюється відповідно до чинної конституції САР і не заважає крокам по вибудовуванню мирного процесу.

Нинішній президент Сирії вважає діюче в країні перемир’я «проблиском надії». Б.Асад запропонував бойовикам опозиційних угруповань амністію й можливість повернутися до мирного життя.

Росія, у свою чергу, для посилення контролю над дотриманням перемир’я в Сирії створила систему, яка повністю відслідковує ситуацію в зоні конфлікту. При цьому російські ВПС і ВПС Сирії не наносять удари по сірійських збройних формуваннях, що підтримали режим припинення бойових дій. Глава Пентагона Е. Картер підкреслив, що перемир’я в Сирії «між сторонами громадянського конфлікту ніяк не впливає на операцію США проти ІД». Більше того, операція проти ІД буде посилена на тлі перемир’я в Сирії.

29 лютого держсекретар США Дж. Керрі заявив, що РФ і США погодили процес перевірки відомостей про порушення режиму припинення вогню в Сирії. Обмін інформацією між Росією й США здійснюється через центри моніторингу на базі Хмеймим у Сирії й столиці Йорданії Аммані.
Співробітники російського Центру по примиренню в Сирії здійснюють свою роботу в провінціях Хама, Хомс, Латакія, Дамаск, Алеппо й Дераа. Минулого тижня в країні за посередництвом Центру було досягнуто понад 40 угод про локальні примирення, росте число загонів опозиції, які приєднуються до дотримання режиму перемир’я (їх кількість вже понад 70).

Глави зовнішньополітичних відомств Росії й США, С. Лавров і Дж. Керрі, у телефонній розмові висловилися за якнайшвидший початок міжсирійських переговорів у Женеві. Непрямі переговори між урядом Сирії й опозицією починаються в Женеві 9 березня, а вже 14 березня планується почати безпосередні переговори між сторонами конфлікту. Водночас сірійські опозиціонери, контрольовані КСА, Туреччиною й Катаром, заявляють, що «у цей час умови в країні не сприяють поновленню переговорів», хоча, найвірогідніше, пошлють своїх представників для участі в переговорах у Женеві.

За інформацією ЗМІ, 5 березня в місті Ракка — самопроголошеній «столиці» ІД – почалося повстання місцевих жителів проти джихадистів, більше того, деякі з бойовиків ІД переходять на сторону місцевого населення.

Афганістан
Минулого тижня афганський радикальний ісламістський рух «Талібан» заявив про відмову від участі в мирних переговорах з кабульським урядом, які мали початися в березні. У заяві руху говориться: «Доти, поки окупація не закінчиться, таліби не будуть вилучені з чорних списків і звільнені ув’язнені, ці переговори, які вводять в оману, не дадуть жодного результату».

Зі своєї сторони, влада Афганістану відмовилася формувати в країні тимчасовий уряд, що також є однією з висунутих «Талібаном» умов початку переговірного процесу. Цей крок у Кабулі мотивували тим, що це суперечить нормам конституції Афганістану й основам політичної системи країни. «Президент і уряд Афганістану були обрані у результаті волевиявлення громадян, і тому будь-які вимоги про створення тимчасової адміністрації докорінно суперечать нашій конституції».

3 березня Кабул з візитом відвідав командуючий пакистанської армії генерал Р. Шариф. На переговорах з афганським військово-політичним керівництвом генерал заявив, що Ісламабад підтримує зусилля Кабула по відновленню миру й стабільності в Афганістані. Шариф також провів переговори з новим командуючим ВР США й НАТО в Афганістані генералом Дж. Ніколсоном, а також із главою Комітету начальників штабів ВР США генералом Дж. Данфордом, який перебував у Кабулі. Сторони обговорили питання регіональної безпеки й охорони кордонів, координацію зусиль по боротьбі з нелегальним перетинаном афганського кордону бойовиками.

Іран
За підсумками минулих 26 лютого в Ірані виборів у Меджліс (парламент) і Раду експертів більшість одержали представники реформаторів і помірних консерваторів, які підтримують курс президента ІРІ Х. Роухані. Реформатори одержали не менше 85 місць, ще 73 місця одержали близькі до них помірні консерватори, що дає їм більшість (54 %) в парламенті, де 290 місць. Прихильники більш твердого курсу завоювали 68 місць. П’ять місць одержать кандидати від релігійних і національних меншин.

Інші 69 місць будуть розподілені за підсумками другого туру виборів, який запланований на квітень. Помірні сили також одержали 59 % у Раді експертів — органі, який обирає верховного лідера Ірану. Підсумки виборів у Меджліс і Раду експертів підтвердили прагнення населення країни до модернізації.

Минулого тижня Іран з візитом відвідав прем’єр-міністр Туреччини А. Давутоглу, який провів у Тегерані переговори з першим віце-президентом ІРІ Є. Джахангірі, а також був прийнятий президентом Ірану Х. Роухані. На переговорах обговорювалися «стратегічні напрямки співробітництва»: транспорт, туризм, енергетика, торгівля, митні процедури, міжбанківське співробітництво. Була досягнута домовленість довести двосторонній щорічний торговельний оборот до 30 млрд доларів уже через два роки.

Іранська сторона відзначила, що «політичні розбіжності тимчасового характеру не мають впливати на дружні відносини між Іраном і Туреччиною, давні й глибоко вкорінені», а Давутоглу заявив, що Туреччина й Іран мають працювати над загальною перспективою, щоб покласти кінець міжрелігійній ворожнечі в регіоні.

Туреччина
У Туреччині суд Стамбула 4 березня призначив зовнішніх керуючих у провідній опозиційній газеті «Заман», яка раніше неодноразово зазнавала переслідуванням з боку влади. Редакція вважає, що це призведе до її закриття. Вважається, що газета пов’язана із мешканцем США ісламським опозиціонером Ф. Гюленом і його рухом «Хизмет», який Анкара звинувачує в дестабілізації ситуації в Туреччині влітку 2013 р. і спробах підриву влади.

Поліція штурмом захопила будинок редакції й застосувала спецзасоби для розгону демонстрантів, які зібралися в редакції «Заман» 4 і 5 березня. США, Росія і Євросоюз розкритикували турецький уряд за захоплення редакції опозиційної газети й закликали до дотримання в країні свободи слова.

Лівія
Підрозділи лівійської армії 3 березня вибили формування екстремістів з однієї з найбільших баз, які вони утримували в місті Бенгазі на сході країни.

Тим часом 3 березня міністр закордонних справ і міжнародного співробітництва Алжиру Р. Ламамра заявив, що «будь-яке збройне втручання в Лівію лише спричинить більше руйнувань і людських жертв. Військові авантюри не мають шансів, щоб привести до врегулювання лівійського конфлікту ні в найближчому майбутньому, ні в довгостроковій перспективі».

Президент Б.Обама заявив, що без вагань віддасть наказ про нанесення ударів по загонах ІД, які перебазувалися в Лівію.

Ірак
Армія Іраку почала 1 березня «широкий наступ» на позиції бойовиків ІД на північ від Багдада. В операції в основному, крім фахівців зі США й Великобританії, задіяні близько 7 тис. військовослужбовців іракської армії, контртерористичних спецпідрозділів, а також поліції й місцевого ополчення.

Повідомляється, що метою операції є нанесення удару «по головному коридору, який зв’язує оплот ІД на півночі Іраку в районі Мосула з розташованими південніше позиціями».

За матеріалами Інституту Близького Сходу й закордонних ЗМІ.
Підготував Марсель БОНДАРЧУК

Ексклюзивний репортаж газети «Bild» про фінансування Кремлем сепаратистських «народних республік» на Донбасі, систематичне втручання Росії у внутрішні справи України й викриття справжніх намірів Путіна.

(Закінчення. Першу й другу частини репортажу читайте тут: «Кремль фінансує українських сепаратистів – Москва розщедрюється на мільярди (Частина І)» і тут: «…Частина ІІ».

Залишається відкритим питання, де саме щомісяця беруться багато мільйонів євро в рублях на зарплати і яким шляхом вони потрапляють на територію «народних республік». Це питання хвилює також українські спецслужби. Вони, зокрема, прагнуть зупинити потік готівки, призначеної 30 000 бойовикам, із яких близько 17 000 – російські найманці.

Журналіст «Більд» зустрівся в Києві з високопоставленим співробітником українських спецслужб і одержав унікальну можливість ознайомитися з їхніми даними з цього питання.

Згідно з цими даними, практично весь цивільний держбюджет територій, які відпали, формується за рахунок коштів на «гуманітарну допомогу» з Росії. Ці джерела фінансування координуються урядом Росії.

За даними «Більд», у Росії й насправді є Міжвідомча комісія з надання гуманітарної підтримки постраждалим територіям південно-східних районів Донецької й Луганської областей, заснована 14 грудня 2014 р.

Комісія, створена при Міністерстві економічного розвитку Російської Федерації, засідає таємно – на відміну від іншої, також недавно створеної «Кримської комісії» (Комісії з питань соціально-економічного розвитку Республіки Крим і Севастополя, заснованої 15 жовтня 2015 р. – прим. ред.).

Через три з половиною місяці після створення комісії почалися виплати зарплат у російських рублях у всіх «постраждалих районах» на південному сході України.

За даними спецслужб, гроші для «терористів» (як їх називають в Україні), або «об’єднаних збройних сил Новоросії» (як їх називають на окупованих територіях), надходять із двох головних джерел.

По-перше, від «неурядових фондів» Російської Федерації, які, як зрозуміло з детального аналізу, дуже близькі до уряду в Москві.
По-друге, від колишніх українських політиків і олігархів, які після падіння проросійського Президента України Віктора Януковича сховалися в Росії й зараз сприяють дестабілізації ситуації в Україні.

«Окремі особи або організації містять ті чи інші збройні формування». Координація й наповнення грошових потоків на окупованій території східної України здійснюється Кремлем або російськими спецслужбами.

Нова влада також не заперечує вирішального впливу Росії на держбюджети постраждалих територій. Як сказав впливовий «парламентарій ДНР» Олександр Ходаковський в інтерв’ю одній російській газеті, джерелом 70 % бюджету «республіки» є «фінансова допомога» Росії.

Реальні цифри мають ще більш показовий вигляд. Журналіст «Більд» розмовляв зі співробітницею міськради 77-тисячного міста Стаханов на окупованій території Луганської області.
Чиновниця повідала, що тільки 5-7 % міського бюджету становлять податкові надходження й «республіканські» кошти. У грудні 2015 року близько 90 % з наявних у ньому рублів були «імпортовані ззовні». Вона могла тільки припустити, що місту виділили російські гроші.

Для переміщення коштів на український Донбас Кремль використовує переважно банки в грузинському регіоні Абхазія, окупованому Росією в 2008 році. Як повідомляє українська розвідслужба, розгорнута там банківська система має структури для виведення з російського держбюджету й інших джерел мільярдів рублів і для їх перерозподілу.

Проте, поряд з онлайн-переказами, гроші на окуповану територію Східної України доставляються майже винятково готівкою. Роботу закритих банків у Донецькому й Луганському регіонах Росія дотепер не відновила.

Близько 7 мільйонів 50-, 100- і 500-карбованцевих банкнот необхідно щомісяця на заробітну плату, виплату якої взяла на себе Росія. Шлях цих грошей спецслужбам України багато в чому відомий. П’ять тонн банкнот не постачаються з «гумконвоєм», які прибувають на окуповану територію приблизно кожні два тижні. Останній використовується переважно з пропагандистською метою. Крім того, українські митники одержали дозвіл проводити огляд вантажів.

Замість цього використовують посилено охоронювані поїзди, які (звичайно, порушуючи українське законодавство) раз на місяць прибувають в Україну з тоннами банкнот і монет. Вони доставляють не тільки зарплати для цивільних і військових, але й тонни боєприпасів й іншого військового спорядження.

За даними української сторони, гроші прибувають на три основні залізничні станції – Суходольск, Дебальцеве й Іловайськ (Див. нижче план-схему – прим. перекладача). Тут вони перевантажуються на автотранспорт і під посиленим конвоєм розвозяться містами й селами окупованого Донбасу. На місцях видача готівки одержувачам здійснюється як у банках, так і в державних установах або в націоналізованих структурах.

Є незаперечні докази, що такі поїзди на контрольованій Кремлем російській залізниці справді існують і що вони використовуються й для перевезення боєприпасів. У квітні 2015 року проросійські ополченці опублікували фотографію, де вони сфотографовані на станції Суходольск. На задньому плані добре видно вагони російської залізничної компанії, заповнені ящиками з боєприпасами.

За підрахунками «Більд», на виплату зарплат бюджетникам і пенсій на окупованій території України Росія має виділяти близько 79 мільйонів євро щомісяця.

При цьому «Більд» посилається на офіційні документи двох «народних республік» і дані індивідуальної звітності про заробітну плату в різних сферах зайнятості.

Тільки на пенсії 653 000 пенсіонерам на окупованій території Донецької області й 425 791 пенсіонерам Луганської області Росія витрачає 2 418 378 168 рублів (трохи більше 30 мільйонів євро) щомісяця (Див. таблицю – прим. перекладача).

Особливо дорого обходяться Росії понад 30 000 російських і українських бойовиків, які служать «народним республікам» або своїм заступникам. Якщо вчитель в «республіці» заробляє на місяць близько 50 євро, «солдат», залежно від рангу, одержує від 90 до 465 євро, що в 9 разів більше.

Такі витрати майже в один мільярд євро порівнянні з річним національним бюджетом таких країн, як Вірменія або Молдова. Це навіть за умови, що Росія фінансуватиме тільки заробітну плату в переважно націоналізованому держсекторі й індивідуальні соціальні виплати, такі як пенсії.

Це відповідає 0,6% щорічних витрат російського державного бюджету.

Проте ці витрати, найвірогідніше, становлять лише частину російських сумарних витрат на підтримку окупованих територій на сході України. Фінансування поставок газу, бензину, нафти й продовольства, гуманітарних вантажів і боєприпасів для продовження війни проти України також має сягати декількох сотень мільйонів євро на рік.

Деталі фінансування Росією «сепаратистських територій» у східній Україні, досліджені газетою «Більд», викривають справжніі наміри уряду президента Путіна у двох аспектах.

По-перше, вони є доказом постійного серйозного порушення територіального суверенітету України й свідчать про тісний взаємозв’язок самопроголошених «народних республік» з Російською Федерацією. Цей взаємозв’язок полягає в повній фінансовій залежності конфліктної зони Східної України від Москви.

По-друге, очевидно, що путінська Росія анітрохи не зацікавлена в реалізації Мінської угоди, яка підписана у вересні 2014 року й передбачає повернення в середньостроковій перспективі окупованих територій під контроль України. Навпаки, політика Росії, найімовірніше, спрямована на довгострокову стабілізацію ситуації в невизнаних на міжнародному рівні утвореннях – Донецькій й Луганській «народних республіках», а також на стабілізацію їхнього статус-кво.

Якщо підсумувати, то коли Володимир Путін у квітні 2014 року назвав окуповані території «Новоросією», це було не просто «передбаченням». Якщо пильно вивчити соціальну ситуацію в «повсталих регіонах», то найточнішою їхньою характеристикою буде колонія, яку створила й повністю утримує Москва.

Переклад з німецької мови Петра Миронова

Про зміни у військово-політичній обстановці на Близькому Сході й у Північній Африці (25 — 31 січня 2016 року) 1 лютого, 2016

Найважливіші події в регіоні минулого тижня були пов’язані із Сирією й Іраном. У Женеві 29 січня почалася підготовка до переговорів по врегулюванню сірійського конфлікту за участю представників уряду САР і опозиції. На минулому тижні президент Ірану Х. Роухані зробив перший із часу початку реалізації угоди по іранському атому й скасування санкцій щодо ІРІ візит до Західної Європи, відвідавши Італію, Францію й Ватикан.

Сирія

29 січня в Женеві стартував процес підготовки до переговорів по врегулюванню конфлікту в цій країні. Судячи з повідомлень, що надходять із Женеви, знайти точки дотику буде вкрай важко. Головні пункти повістки передбачуваних переговорів – гуманітарні питання й припинення вогню. Крім того, сторони мають визначитися із створенням у Сирії нового уряду, прийняття нової конституції й проведення виборів. Припинення бойових дій проти терористів із «Ісламської держави» (ІД) і «Джабхат ан-нусра» не буде включене до порядку денного.

Переговори будуть непрямими: сторони будуть проводити їх зі спецпосланцем ООН по Сирії С. де Містурою окремо. 29 січня відбулася зустріч С. де Містури з делегацією офіційного Дамаска на чолі з постійним представником САР при ООН Б. Джаафарі. Водночас делегація опозиції, представлена сформованим у Ер-Ріяді Вищим комітетом з переговорів (ВКП), заявила про свою згоду взяти участь у переговорах лише 29 січня й прибула в Женеву 30 січня. Делегацію очолив керівник переговірної групи А. аз-Зуабі. Загалом склад делегації опозиції до кінця не визначений, як і її позиції по основних пунктах переговорів. Повідомляється, що екстремістське угруповання «Ахрар аш-Шам» відмовилося від участі в женевській зустрічі, а представник іншого екстремістського угруповання «Джейш аль-Іслам» прибуде в Женеву, після чого опозиція буде вирішувати питання про його участь у переговорах. 31 січня відбулася неформальна зустріч С. де Містури з делегацією сірійської опозиції. У цей же день делегація ВКП провела зустріч із послами країн, які входять у так звану «групу друзів Сирії», обговоривши «гуманітарні аспекти, необхідні для початку переговорів». Багато в чому під тиском Туреччини від переговорів відсторонена сірійська курдська Партія демократичного союзу. У відповідь курди заявили, що без їхньої участі діалог у Женеві приречений на провал. Водночас РФ і США «мають загальне розуміння, що без участі курдів міжсирійські переговори будуть безперспективними».

Глави зовнішньополітичних відомств Росії й США С. Лавров і Дж. Керрі регулярно по телефону обговорюють питання, пов’язані з мирними переговорами в Женеві. Досягнута домовленість оцінити їхній перебіг на черговій зустрічі Міжнародної групи підтримки Сирії в Мюнхені 11 лютого.

Тим часом у самій Сирії тривають бойові дії урядових сил, підтримуваних авіацією ВПС РФ, із бойовиками екстремістських угруповань і загонами збройної опозиції. Минулого тижня сірійська армія досягла великого успіху в південній провінції Дераа, звільнивши від супротивника місто Шейх-Міскін. Триває наступ урядових сил на півночі провінції Латакія. Важкі бої тривають у місті Дейр-Ез-Зор на північному сході країни, у провінції Хомс у центрі Сирії, а також у передмісті Дамаска. Минулого тижня бойовики ІД почали наступ у горах Каламун на північному заході провінції Дамаск. На околицях Дамаска 31 січня був вчинений великий теракт – загинуло понад 60 осіб, 128 одержали поранення.

У Москві 28 січня відбулася зустріч міністрів оборони РФ і САР генералів С. Шойгу й Ф. Д. аль-Фреджа. «Були підведені підсумки операції ВПС Росії в Сирії, спрямованої на знищення терористичних угруповань». Сторони також обговорили питання російсько-сірійського військового й військово-технічного співробітництва.

25 січня президент Росії В. Путін заявив, що Москва «не має наміру втручатися у внутрішні справи Сирії, а тільки хоче допомогти країні впоратися з тероризмом».

Держсекретар США Дж. Керрі певен, що «Росія домагається мирного, а не військового розв’язання конфлікту в Сирії». «Обговорювана дилема, бути далі Сирії з Асадом чи без нього, не відбиває реальної ситуації на місцевості. Це питання може виникнути лише в довгостроковій перспективі. Західним же країнам слід змиритися з реальністю, що не їм треба приймати рішення замість сірійського народу», — заявив 28 січня президент Ірану Х. Роухані.

Іран

Під час офіційного візиту в Італію й Францію президента Ірану Х. Роухані минулого тижня обговорювалися насамперед питання відновлення торгово-економічних зв’язків ІРІ з цими країнами. Візит Роухані експерти оцінюють «як прорив іранської дипломатії на європейському напрямку». Італія й Іран підписали угоди по співробітництву на загальну суму 18,4 млрд доларів. Досягнуті домовленості про спільні проекти в різних галузях промисловості, у тому числі в сталеливарній, гірничодобувній, в енергетиці й банківській сфері, а також в області торгівлі, охорони здоров’я й медичної освіти. Папа Римський Франциск 26 січня дав аудієнцію Х. Роухані. Під час бесіди були порушені проблеми збереження миру й зміцнення міжнародної безпеки.

Париж і Тегеран відкрили нову главу у двосторонніх відносинах, заявив 28 січня президент Франції Ф. Олланд. Загальний обсяг контрактів, підписаних під час візиту Х. Роухані у Францію, становить 15 млрд євро. Париж і Тегеран підписали 20 угод про співробітництво в різних областях. Зокрема, нафтогазова компанія «Тоталь» підписала з іранською компанією NIOC угоду про закупівлю в Ірані сирої нафти. Компанія «Ербас» уклала договір на поставку в ІРІ 118 пасажирських літаків для авіакомпанії «Іран Ейр». Підписані угоди про будівництво й модернізацію терміналів в іранських аеропортах. Лувр і міністерство культури ІРІ домовилися про співробітництво. Також Париж і Тегеран домовилися об’єднати зусилля по захисту близькосхідної культурної спадщини. Франція й Іран заявили про намір спільно боротися з фінансуванням терористів на Близькому Сході.

Загалом візит Роухані «знаменує собою успішний початок швидкої реінтеграції Ірану у світову торгово-економічну систему, у чому зацікавлений як сам Іран, так і інші країни Європи й Азії». Підкреслюється, що «в економічному плані Іран, який тривалий час знаходився у міжнародній ізоляції, потребує інвестицій і нових технологій для ліквідації свого промислового й інфраструктурного відставання. Джерела того й іншого Тегеран шукає в Європі».

Під час європейської поїздки президент ІРІ зробив ряд важливих зовнішньополітичних заяв. Х. Роухані підкреслив, що Тегеран не прагне «до напруженості відносин із Саудівською Аравією. Іран і Саудівська Аравія — дві держави, які відіграють дуже важливу роль у регіоні. Ми зацікавлені у відновленні безпеки на Близькому Сході й вважаємо, що, насправді, терористичне угруповання ІД є головною проблемою для регіону». Х. Роухані заявив, що Тегеран не перешкоджає торговельним відносинам між Іраном і США, а також приходу американських інвестицій і технологій в ІРІ. Президент сподівається на відновлення повноцінних відносин зі США й на можливість побувати там.

Туреччина

30 січня МЗС Туреччини виступило із твердженням, що російський військовий літак Су-34 29 січня порушив повітряний простір країни, а президент Туреччини Р. Т. Ердоган заявив, що хоче поспілкуватися із главою російської держави В. Путіним після інциденту із Су-34. Одночасно Ердоган пригрозив Москві «наслідками» у випадку повторення подібних інцидентів. У відповідь Міністерство оборони РФ заявило, що «ніяких порушень повітряного простору Туреччини літаками російської авіагрупи в Сірійській Арабській Республіці не було. Заяви турецької сторони про нібито факт порушення російським літаком Су-34 повітряного простору — голослівна пропаганда». За інформацією турецьких ЗМІ, 31 січня на авіабазах ВПС Туреччини введений підвищений, «жовтогарячий» рівень тривоги, який припускає «повну готовність до всього» і негайну відповідь пілотів на погрози без узгодження з командуванням.

28 січня Ердоган заявив, що «президент, який обирається народом, не повинен відігравати символічну роль», а Туреччина потребує нової конституції, «яка без переходу на президентську систему правління буде неповноцінною, оскільки парламентська система застаріла і є незручною. Рішення по цьому питанню має прийняти народ, а не парламент». При цьому Ердоган стверджував, що перехід до президентської системи не є питанням його особистих амбіцій. Водночас опозиція критикує Ердогана за прагнення до президентської системи, обвинувачуючи його в авторитаризмі.

Афганістан

Афганський рух «Талібан» погодився відновити діалог з урядом країни в обмін на звільнення політв’язнів. Раніше повідомлялося, що ще однією висунутою талібами умовою початку переговорів є вимога виключити «Талібан» із санкційних списків ООН, а також зняття заборони для членів руху на вільне пересування світом.

Глава Пентагона Е. Картер 29 січня заявив, що «Талібан» зміцнив свої позиції в Афганістані, але підконтрольні уряду сили також домагаються успіху в боротьбі з ним. За словами Е. Картера, США готуються до жорсткої боротьби й довгочасної присутності в Афганістані, а ситуація в цій країні «залишиться важкою» не тільки протягом 2016 р., але й у 2017 р. У доповіді спеціального інспектора по відновленню Афганістану Дж. Сопко Конгресу США говориться, що таліби контролюють «найбільш значну територію країни» із часу вторгнення американських військ у 2001 р. У доповіді відзначається, що, незважаючи на вливання величезних інвестицій (понад 113 млрд доларів), інфраструктура Афганістану, як і раніше, знаходиться в жалюгідному стані.

Лівія

25 січня міжнародно визнаний парламент Лівії виніс вотум недовіри новому лівійському уряду національної єдності. Натомість депутати запропонували створити «урізаний» уряд, у який увійшли б 17 міністрів замість 32. Повідомляється, що новий склад уряду національної єдності Лівії буде представлений протягом найближчих десяти днів.

Президент США Б. Обама 28 січня на зустрічі зі членами Ради національної безпеки дав доручення продовжити надавати підтримку контртерористичним операціям у Лівії.

Ємен

За інформацією ЗМІ, понад 200 єменських і суданських військовослужбовців загинули в Ємені в результаті удару ракетою «Точка», який нанесли прихильники шиїтських повстанців-хуситів по військовій базі в провінції Лахдж на півдні країни. Також знищена велика кількість озброєння й військової техніки. Тим часом арабська коаліція на чолі із Саудівською Аравією продовжує бомбардування єменської території, яка знаходиться під контролем хуситів і прихильників колишнього президента країни А. А. Салеха.

А тим часом

За підсумками зустрічі в Нікосії, яка відбулася 28 січня, президент Кіпру Н. Анастасіадіс, прем’єр-міністр Греції А. Ципрас і прем’єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаньяху домовилися підсилити взаємодію між трьома країнами в інтересах розвитку партнерства в різних галузях. У підписаній у Нікосії декларації, зокрема, йдеться про те, що три держави мають намір вивчати практичні можливості реалізації спільних проектів у таких сферах, як енергетика, туризм, охорона довкілля, боротьба з тероризмом, управління водними ресурсами й урегулювання питань міграції. Лідери домовилися про створення тристороннього комітету по вивченню економічної доцільності будівництва газопроводу в Європу. Були також обговорені перспективи прокладення підводного кабелю, щоб поєднати електричні мережі Ізраїлю, Кіпру й Греції.

За матеріалами Інституту країн Близького Сходу
Огляд склав Марсель Бондарчук

(Продовження. Першу частину репортажу читайте тут: Кремль фінансує українських сепаратистів – Москва розщедрюється на мільярди (Частина І))

Із квітня 2015 року в самопроголошених «незалежних (!) державах» відбулося багато чого. Більша частина економіки була націоналізована. Зарплати в приватному й державному секторах, а також пенсії й допомоги для самотніх осіб, інвалідів і т.д., більш-менш регулярно виплачуються в рублях.

У вересні 2015 року «Луганська народна республіка» оголосила російський рубль офіційною грошовою одиницею, а в жовтні таку ж заяву про введення в обіг рубля зробив Донецьк.

Російськими грішми фінансуються навіть заходи по забезпеченню зайнятості на окупованих територіях. У місті Антрацит Луганської області, недалеко від російського кордону, живе Марія. Після захоплення влади проросійськими бойовиками вона втратила роботу через свої опозиційні щодо нової влади погляди.

Із вересня 2015 року Марія включена в програму створення робочих місць, ініційовану урядом «ЛНР» для десятків тисяч нових безробітних. Зараз вона прибирає шкільні класи й підмітає вулицю, за що одержує 2 436 рублів – приблизно 30 євро на місяць.

«На ці гроші я можу купити лише п’ять курей, ось і все», – говорить Марія. На момент інтерв’ю (наприкінці грудня 2015 р.) вона ще не одержала зарплату за листопад. У місцевому центрі зайнятості кілька днів тому їй сказали: «Вибачте, але гроші приходять із Москви. Мабуть, виплату скасували або вона прийде пізніше».

Марія і її однорічний син можуть хоч якось протриматися тільки тому, що її мати щомісяця віддає їм свою «республіканську пенсію» готівкою в рублях. Батьки Марії, як і багато інших пенсіонерів, раз на місяць виїжджають на контрольовану Україною територію Луганської й Донецької областей, щоб одержати свої пенсії в гривнях. Це можливо тільки у вільній від бойовиків зоні, а щоб перетнути лінію фронту, потрібно кілька днів.

«Більд» підтримує зв’язок і з іншими пенсіонерами з окупованих Росією територій. Щомісяця вони стикаються з труднощами й небезпеками, перетинаючи лінію фронту. Один із таких пенсіонерів, який захотів залишитися анонімним, проживає в Луганську. Щомісяця він одержує 1 243 гривні (50 євро) і 2 248 рублів (28 євро) пенсії. Це ледве вистачає на найнеобхідніше.

Губернатор Донецької області Павло Жебрівський розповів «Більд», що тільки в Донецькій області лінію розмежування між Україною й окупованою територією щодня перетинають 25 000 осіб. Із 638 000 зареєстрованих в області біженців близько 250 000 насправді проживають в «республіці», повідомив губернатор.

Можна припустити, що багато хто використовує статус біженця для одержання соціальної допомоги й пенсій, щоб хоч якось фінансово забезпечити повсякденне життя.

Однак, говорить Павло Жебрівський, Україна не має наміру перешкоджати цьому. «Подвійні пенсії, звичайно, проблема, – говорить губернатор. Але, пояснює політик, карати своїх громадян, які проживають на окупованих територіях, не в інтересах України. Рейди на пунктах перетину спрямовані тільки проти контрабандистів, які хочуть заробити на чужому горі, або проти тих, хто «підтримує терористів грошима».

Один із високопоставлених чиновників української спецслужби також виправдовує бездіяльність України стосовно одержувачів подвійних пенсій, хоча теоретично це можна було б зробити. «Хто може звинувачувати цих людей?» На окупованих територіях вони живуть у суворих умовах, а російська «республіканська» пенсія «не така вже й велика. Там дуже важко вижити, навіть якщо одержувати обидві пенсії».

На відміну від пенсій, соціальна допомога, починаючи з грудня 2014 року, виплачується Україною тільки за місцем проживання на контрольованій території. До кінця 2014 року таку допомогу одержували понад 300 000 родин, які проживають на окупованих територіях, пояснює представник Міністерства соціальної політики України Віталій Музиченко. Із того часу виплати в Донецькій і Луганській областях зменшилися приблизно на 70 %.

Водночас виплати допомоги в інших регіонах України збільшилися рівно на таку ж кількість. За словами директора департаменту, це означає, що ці потерпілі кількістю 1,5 млн зареєстрованих внутрішніх переміщених осіб продовжують одержувати допомогу.

Крім того, допускає В. Музиченко, десятки тисяч людей просто одержали статус біженців, але продовжувати жити в «народних республіках». Перевірити або навіть запобігти цьому неможливо.

Зрозуміло, що сотні тисяч українців, які проживають у самопроголошених «державах» на сході України, продовжують покладатися на українські пенсії й соціальну допомогу, щоб разом із своїми родинами звести кінці з кінцями. Це свідчить про те, наскільки зруйнована, за всієї підтримки Росії, система соціального забезпечення в окупованих регіонах.

(Далі буде)

Переклад з німецької мови Петра МИРОНОВА

Подібність січневих подій 2016 року в Республіці Молдова (РМ) з київськими Майданами 2004, кінця 2013 – початку 2014 років очевидне. Ті ж багатотисячні маніфестації біля стін будинків державних установ, очолювані популярними в народі харизматичними лідерами, антикорупційні гасла, безкомпромісні вимоги, зіткнення з силами правопорядку, організація наметових містечок, запізнілі й часом непереконливі спроби влади перехопити ініціативу й налагодити політичний діалог з опозицією.

Однак лідери протестних акцій у Кишиневі відхрещуються від історичних паралелей з українською Революцією Гідності, наполягаючи на їх винятково мирному характері й гарантованому недопущенні насильства. І якщо їхню риторику зрозуміти можна, то позиція переляканого «кольоровими революціями» Кремля має вигляд трохи дивної. У Білокам’яній, очевидно, іще не визначилися, кого наректи «хунтою», тому воліють не поспішати з однозначними оцінками хвилювань, які відбуваються, на вулицях і на площах столиці Молдови. Перші офіційні коментарі пролунали лише 21 січня 2016 року з вуст директора Департаменту інформації й друку МЗС РФ Марії Захарової й були звернені, скоріше, до лідерів Румунії, Євросоюзу й США, ніж до громадян РМ: «Ми уважно стежимо за розвитком ситуації й за тими подіями, які відбуваються в Республіці Молдова й пов’язані з формуванням й утвердженням нового уряду цієї держави. На жаль, цей процес часом набуває характеру відкритого зіткнення між різними політичними силами. Розраховуємо, що тривала політична криза в Молдавії буде долатися в рамках правового поля на основі волі волевиявлення й демократичних принципів. Тому закликаємо наших західних партнерів до стриманості. Російська Федерація підтверджує зацікавленість у розвитку відносин зі стабільною й дружньою Молдавією».

І тільки 22 січня 2016 року прес-секретар Президента РФ Дмитро Пєсков повідомив, що Володимир Путін провів оперативну нараду Ради безпеки РФ, на якій: «Поряд із обговоренням поточних питань соціально-економічного внутрішньоросійського порядку денного відбулося детальне обговорення теми загострення внутрішньополітичної ситуації в Молдові». Серед чиновников, які брали участь у нараді, вищого керівництва Росії в ранзі «постійного члена СБ РФ» названий Борис Гризлов, недавно призначений Путіним Представником РФ у Контактній групі по врегулюванню ситуації в східній частині України, що вже само по собі свідчить багато про що. В офіційних повідомленнях чомусь не було сказано про присутність на нараді віце-прем’єр-міністра РФ із питань військово-промислового комплексу (ВПК) Дмитра Рогозіна, який є Спецпредставником Президента РФ по Придністров’ю й Співголовою російсько-молдавської Міжурядової комісії по економічному співробітництву. Можна припустити, що цей «кремлівський яструб», який вже оговтався від передноворічного самострілу в ногу, зайнятий виконанням доручення Президента РФ, кажучи дипломатичною мовою, «у полі». Хоча не виключено, що під тиском володаря Чечні Рамзана Кадирова його почали поступово витісняти з «близького кола» кремлівських небожителів, пригадавши раніше виявлену антикадирівську позицію й відверту демонстрацію профашистських поглядів?

Що ж криється за невластивою Кремлю в останні роки дипломатичною стриманістю? Якими насправді є причини громадянського конфлікту в Республіці Молдова і яке місце серед них займає зовнішній фактор?

Здалося б, причини протистояння між прихильниками євроінтеграції, які знаходяться при владі, підтримка яких у Молдові стрімко падає, і активістами масового антикорупційного руху, в авангарді якого опинилися лідери проросійських партій, які набирають популярність, лежать на поверхні. Політична криза в РМ почався у вересні 2015 року після підтвердження раніше оприлюдненої опозицією інформації про розкрадання з державної скарбниці 1 мільярда євро (15% бюджету країни !!!). Криза загострилася в жовтні внаслідок відставки уряду Валерія Стрільця й невдалого призначення на посаду прем’єр-міністра РМ олігарха Влада Плахотнюка, який має стійку репутацію «хазяїна» країни й головного рейдера Молдови. Влада сповна поплатилася за спробу проігнорувати суспільну думку про кандидата, нібито причетного до функціонування корупційних схем розкрадання державних коштів і підкупу керівників правоохоронних органів. Тривала урядова криза завершилася затвердженням у ніч із 20 на 21 січня 2016 року прем’єр-міністром Молдови Павла Філіпа. Підтримку йому відразу ж висловили заступник Держсекретаря США Вікторія Нуланд, президент Румунії Клаус Йоханніс і екс-президент цієї країни Троян Бесеску, а також інші лідери країн Євросоюзу. Однак це не призвело до стабілізації обстановки в республіці. Навпаки, учасники антиурядових акцій розцінили висловлювання західних партнерів Молдови як грубе втручання у внутрішні справи країни, продовжуючи вимагати відставки уряду Павла Філіпа й проведення дострокових парламентських виборів.

Організовані опозицією хвилювання в Кишиневі є тільки вершиною айсберга. Насправді джерела цього конфлікту є більш глибинними. Успіхи «Альянсу за європейську інтеграцію», куди ввійшли представники правоцентристських Ліберально-демократичної партії Молдови (ЛДПМ), Демократичної партії Молдови (ДПМ), Ліберальної партії (ЛП) і партії «Наша Молдова», який переміг на позачергових парламентських виборах 2009 року, незаперечні. Правлячим країною п’яти коаліційним урядам, незважаючи на всі скандали й труднощі, пощастило досягти повноправного членства Молдови в багатьох європейських інституціях і виконання взятих перед ними зобов’язань. Вінцем проведеної політики стало парафування РМ Угоди про Асоціацію з Євросоюзом на Вільнюському саміті «Східного партнерства» 29 листопада 2013 року. Не менш важливим етапом зміцнення взаємин Молдови з Євросоюзом стало затвердження Директиви Європейської Комісії про «лібералізацію візового режиму із країнами-членами ЄС і країнами-учасницями Шенгенської Угоди» в 2014 році. Одержавши право на безвізове пересування країнами Євросоюзу, громадяни РМ стали відкривати для себе переваги європейської цивілізаційної моделі, що спричинило істотні зміни їхнього менталітету, насамперед — молоді.

Досягши таких успіхів, молдавські євроінтегратори, очевидно, вирішили, що політичне довголіття їм гарантоване. Вони поступово втратили здатність відчувати настрої мас і реагувати на слушну критику опозиції. Тим часом, провали у внутрішній політиці ставали усе більш відчутними. Масштаби розшарування суспільства за майновою ознакою значно зросли, що спричинило політичну поляризацію суспільства. Влада в країні фактично перейшла до рук олігархів, які в силу своєї природи виявилися нездатними ефективно протистояти корупції. Президент у парламентсько-президентській Республіці Молдова — фігура номінальна. Уряд повністю залежить від Парламенту, який складається з делегованих у нього представників олігархічних кланів. Національний центр по боротьбі з корупцією знаходиться в стадії перманентного реформування, антикорупційний суд Молдови тільки створюється. Служба інформації й безпеки РМ, куди входять підрозділи розвідки й контррозвідки, хоч і координується Президентом, але також підконтрольна Парламенту. МВС РМ є одним із шістнадцяти міністерств Уряду.

Про загрозу перетворення корупції на головну проблему судової системи, правоохоронних органів, а також усіх рівнів державного управління Молдови попереджали чиновники США і Євросоюзу. Вони звертали увагу влади, що карне покарання в країні за посадову корупцію використовується неефективно або взагалі ігноруються. У січні 2015 року, тільки приступивши до виконання своїх обов’язків, посол США в РМ Джеймс Петтіт одразу ж заявив, що «Проблема номер один, із якою зустрічається сьогодні Молдова, — це проблема корупції». Перший дзвінок молдавським євроінтеграторам продзвенів на парламентських виборах 2014 року. Тоді 25 з 101 депутатських мандатів одержала опозиційна Партія соціалістів РМ. Її лідер Ігор Додон під час передвиборчої кампанії переконував виборців у тому, що: «Договір про Асоціацію не відповідає інтересам молдавських громадян, тому він рано чи пізно має бути розірваний». Друге попередження, орієнтоване на європейські цінності, влада Молдови одержала влітку 2015 року за результатами місцевих виборів. Тоді, незважаючи на грубе й повсюдне використання адміністративного ресурсу, тотальний контроль над засобами масової інформації, переконливу перемогу на півночі країни одержали представники проросійських партій. Протягом 2013-2015 років Молдову один за іншим збурювали голосні корупційні скандали. Але остаточно «Альянс за європейську інтеграцію» був скомпрометований причетністю до вже згаданої «крадіжки тисячоріччя» — зникнення з Національного банку РМ одного мільярда євро. Основними підозрюваними у вчиненому злочині були названі екс-прем’єр-міністр РМ, голова ЛДПМ Влад Філат і великий молдавський олігарх, мер міста Орхей (Оргеєв), чоловік російської естрадної співачки Жасмін Ілан Шор.

Використовуючи викид в інформаційний простір Молдови матеріалів про украдений мільярд і факти грубих порушень виборчого права, у лютому 2015 року вперше заявила про себе цивільна платформа «Гідність і правда» (латинська абревіатура DA – Demnitate si Adevar). Вона випустила маніфест із закликом мирним шляхом звільнити Молдову з-під влади казнокрадів і корупціонерів. Під цими популярними гаслами об’єдналися ліві й праві, державники й уніоністи, які бачать майбутнє Молдови в союзі з Румунією, прихильники Євросоюзу й активні прихильники орієнтації на Митний Союз. Саме «DA» разом із Партією соціалістів і «Нашою партією» провела протягом 2015 року кілька багатотисячних акцій протесту, напрацьовуючи досвід ефективного тиску на владу.

Із ХІV і до кінця ХХ сторічя молдаванам, які були підданими й громадянами Молдавського князівства (1359-1861), Бессарабської губернії в складі Російської імперії (1812-1917), Молдавської демократичної республіки (1917-1918), Бессарабії в складі Королівства Румунія (1917-1940), Молдавської АРСР у складі УРСР (1924-1940), губернаторств Бессарабія, Буковина, Трансністрія під час Другої світової війни, Молдавської РСР у складі СРСР (1940-1991), так і не пощастило відчути смак справжньої свободи й незалежності. У різні часи Молдова перебувала в сфері інтересів Речі Посполитої, Священної Римської Імперії, Османської, Російської імперій, СРСР і фашистської Німеччини. Королі, імператори, фюрери, кондуктери, вожді народів, генеральні секретарі, президенти й інші небожителі завжди вважали територію Молдови важливим плацдармом для військово-політичного впливу на Балкани, країни Центральної й Східної Європи. У такому ж статусі Молдова сприймається й у сучасній Росії. Відкрито перешкоджаючи реалізації евроінтеграційних планів Молдови, Кремль зосередив зусилля на ослабленні політичного керівництва Молдови з метою коректування її зовнішньополітичного курсу, кінцевою метою якого став би вихід Кишинева з Договору про Асоціацію з Євросоюзом.

Природно, що одним із основних важелів впливу на політику Молдови є фактор Придністров’я. Катастрофа радянської імперії й здобуття Молдовою державної незалежності в 1991 році було затьмарене кровопролитним конфліктом на території Придністров’я. Його активна фаза була зупинена в 1992 році головнокомандуючими армій двох сторін збройного протистояння – Президентом Росії Борисом Єльциним і Президентом Молдови Мірча Снєгуром. Однак конфлікт не був урегульований і перейшов в «заморожену» стадію через розбіжність позицій його основних учасників, насамперед Росії. Декларуючи визнання суверенітету й територіальної цілісності Республіки Молдова, РФ ставить їх у залежність від закріпленого в конституції РМ позаблокового статусу. На цій основі Кремль виступає за «узгодження довгострокового взаємоприйнятого політичного врегулювання, яке забезпечить гарантований особливий статус Придністров’я в складі Молдавської держави». Ця формула повторена в затвердженій Президентом РФ В.Путіним 12 лютого 2013 року Концепції зовнішньої політики Російської Федерації. На практиці це означає, що вплив Росії в цьому регіоні багато в чому залежить від збереження придністровського конфлікту. Виходячи із цього, Москва не буде встановлювати часових рамок його врегулювання, а має намір продовжувати всіма силами підтримувати самопроголошену Придністровську Молдавську Республіку (ПМР), вибудовувати стратегію нормалізації конфлікту, виходячи з політики Кишинева.

Росії, як відомо, пощастило нав’язати міжнародні переговори по придністровському урегулюванню у форматі «5+2» (Молдова й ПМР – учасники конфлікту, ОБСЄ, Росія, Україна — посередники, США і Євросоюз — спостерігачі). Тим самим представники ПМР були визнані рівноправними суб’єктами переговірного процесу. Це стало безумовним успіхом російської дипломатії, яка представила світовому співтовариству придністровський конфлікт внутрішньомолдовським, а не збройним зіткненням між Молдовою й Росією. За ці роки Росія фактично створила на території Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) повністю підконтрольний їй анклав. Станом на травень 2015 року там знаходиться один батальйон миротворчих сил, два мотострілкові батальйони Об’єднаної групи військ Росії (ОГВР), вертолітний загін і кілька підрозділів забезпечення загальною кількістю близько 1,5 тис. військовослужбовців. Актуальність збереження, а можливо, і розширення російського військового контингенту на території ПМР багаторазово збільшилася після рішення керівництва сусідньої з Молдовою Румунії розмістити в себе на території окремі елементи американської системи протиракетної оборони (ПРО), зона перехоплення якої доходить до окупованого Криму, Севастополя й російського Кавказу.

Тим часом, Євросоюз погодився на асоційоване членство в ньому Молдови, незважаючи на активний опір керівництва Росії і її маріонеток із ПМР. Після цього питання врегулювання Придністровського конфлікту в РМ нібито відійшли на другий план. І тільки усвідомивши катастрофічні наслідки для себе реалізації Кремлем проекту «Новоросія», керівники Молдови знову активно заговорили про загрозу національній безпеці з боку Москви й про необхідність виведення російських військ з території ПМР. Тим більше, що перспектива використання контрольованої Тирасполем території як плацдарму для ведення «гібридної війни» проти України була очевидною. Про це із трибуни ювілейної сесії Генеральної Асамблеї ООН у жовтні 2015 року заявив прем’єр-міністр РМ Валерій Стрілець, висловивши підтримку суверенітету й територіальній цілісності України. У грудні 2015 року Президент РМ Микола Тімофті, пославшись на нейтральний статус країни, у більш твердій формі зажадав від керівництва РФ виконання зобов’язань, узятих Росією ще в 1999 році на саміті ОБСЄ в Стамбулі: «Я повторюю позицію Молдови про необхідність завершити виведення російських військових і складів з боєприпасами з території нашої країни. Крім того, ми виступаємо за трансформацію миротворчої операції в зоні безпеки на цивільну з міжнародним мандатом».

Росія тим часом намагається не брати до уваги вимоги Молдови. Чим сильніший крен Кишинева убік Євросоюзу, тим серйозніше Москва демонструє підтримку Тирасполя. У питаннях урегулювання придністровського конфлікту вона зберігає позицію, викладену у відкинутому ще в 2003 році «меморандумі Козака». Згідно з ним, Молдова мала стати «асиметричною федерацією» з особливим статусом ПМР і Гагаузії. Росія при цьому зберігала право на розміщення своїх військ на території Придністров’я строком на 20 років як гаранта врегулювання конфлікту. Якби «меморандум Козака» був прийнятий, представлені в парламенті РМ депутати від ПМР успішно б виконували доручення Кремля по блокуванню всіх проєвропейських законопроектів Молдови. Немає жодних сумнівів, що в Кремлі не тільки сподіваються на успіх, але й усіляко підтримують виступи опозиції в Молдові, розраховуючи, що зміна політичного керівництва Молдови дозволить Росії нав’язати їй повторний розгляд основних положень «меморандуму Козака», головною метою якого є збереження військової присутності в ПМР.

Однак досягнення своїх стратегічних інтересів у Молдові Росія пов’язує не тільки з «виконанням миротворчих функцій у ПМР». Вона намагається залишати у фарватері своєї зовнішньої політики й сам Кишинів, для чого використовує весь доступний арсенал економічних, військово-політичних, дипломатичних, гуманітарних та інших заходів впливу. У Росії давно з явним роздратуванням сприймають те, що Молдова як член ГУАМ, поряд із Грузією й Україною, вважається одним із найбільш успішних проектів США і Євросоюзу на пострадянському просторі. Намагаючись «утихомирити» РМ, Росія неодноразово вдавалася до застосування економічних санкцій, вводила карантинні обмеження на молдавський продуктовий імпорт, провокувала винні скандали 2006 і 2013 років. Особливо активно це стало проявлятися після ратифікації в липні 2014 року парламентом Молдови Угоди про Асоціацію з Євросоюзом. РФ відразу ж пригрозила РМ виключенням із зони вільної торгівлі СНД, а також уведенням мита на деякі види молдавської продукції (вино, м’ясо, зерно, цукор, фрукти й городина). Далі був заборонений ввіз у Росію молдавських яблук, груш, айви, абрикосів, вишні й черешні «у зв’язку з можливим занесенням шкідника — метелика плодожерки східної». Також під заборону потрапили персики, нектарини, сливи й терн. Трохи пізніше Росія оголосила про припинення ввозу на територію РФ молдавської консервованої плодоовочевої продукції «через порушення вимог законодавства в області захисту прав споживачів». У результаті введених заборон поставки в РФ із Молдови в 2015 році скоротилися удвічі, а збільшення експорту в країни Євросоюзу втрат не компенсувало. Услід за ратифікацією парламентом РМ Угоди про Асоціацію з Євросоюзом, під приводом жорсткості міграційного законодавства, Росія ввела обмеження на працевлаштування громадян Молдови в себе в країні. Їхня кількість, за різними підрахунками, становила від 700 тисяч до 1 мільйона осіб. Близько 200 тисяч працьовитих і врівноважених молдаван були депортовані з безстроковим закриттям в’їзду в Росію на підставі лише претензій до правильності оформлення документів на працевлаштування. Цей захід також суттєво відбився на економіці Молдови, чверть бюджету якої становили грошові перекази із Росії молдавських «гастарбайтерів» своїм родинам. Природно, підтримка євроінтеграторів від цього не збільшилася, а оскільки працюючі в Росії молдавани — це електорат комуністів, соціалістів і проросійських партій, кількість прихильників негайного вступу Молдови в Митний Союз значно зросла.

За даними останньому перепису населення, у 2002 році в Республіці Молдова проживало близько 3,5 мільйони осіб (не враховуючи жителів ПМР). Понад 200 тисяч із них назвали себе росіянами. Очевидно, на цій підставі Патріарх Російської православної церкви (РПЦ) Кирило назвав Молдову частиною «Руського миру». Це означає, що Православній церкві Молдови, яка є самокерованою частиною РПЦ і поєднує понад 70% населення країни, у Кремлі відведена важлива роль у реалізації концепції «Руського миру», яку Путін наказав вважати наріжним каменем усієї зовнішньої політики РФ. У Кремлі розраховують, що втілювати ідеї «Руського миру» будуть, у першу чергу, громадяни Молдови, які ідентифікують себе росіянами. Заради цього Посольство РФ у РМ надає всіляку підтримку громадським організаціям, які входять у «Конгрес Російських громад Республіки Молдова» і його відділень, що функціонують практично у всіх регіонах країни. Найбільш активні вони в Кишиневі, де діє «Центр по захисту демократії й прав людини», «Ліга російської молоді», «Будинок російської музики», «Молодіжний інтелектуальний клуб», організація «Розвиток. Упевненість. Успіх» і в Тирасполі («Російський інтелектуальний центр», «Інформаційний центр «Східний Авангарди», «Російська громада «Руський мир»).

Якщо цивільну платформу «Гідність і правда» («DA») можна умовно зарахувати до проєвропейських політичних сил, то дві інші партії, які очолили протестний рух у Молдові – Партія соціалістів і «Наша партія», — користуються реноме проросійських, які діють за прямою вказівкою Кремля. Із найбільш радикальними закликами до мітингувальників виступають лідери «Нашої партії» («Partidul Nostru») — лівоцентристської опозиційної сили, яка має досвід політичної боротьби й свої традиції. Вона була створена ще в травні 1994 року, у різний час звалася Селянська Християнсько-демократична партія Молдови, Народна республіканська партія. Із квітня 2014 року її очолює 38-річний харизматичний Ренато Усатий. Закінчивши інститут іноземних мов Бельцького університету, він спочатку нічим не відрізнявся від своїх однолітків, працюючи до виїзду в 2005 році в Росію на досить скромній посаді провідного інженера комбінату харчування Молдавської залізниці. Опинившись у Росії, Ренато Усатий раптово очолив багатопрофільну компанію в Нижньому Новгороді й зайнявся захистом прав молдавських «гастарбайтерів». Це дозволило йому напрацювати зв’язки серед співробітників Федеральної міграційної служби (ФМС) РФ і, очевидно, в інших російських правоохоронних органах. У 2015 році він повернувся в Молдову, із приголомшуючим успіхом виграв вибори примара (мера) міста Бєльці, увірвавшись у політичну еліту Молдови. Ренато Усатий регулярно їздить до Москви, має доступ до службової бази даних ФМС РФ «Мігрант 1» на осіб, яким у силу різних причин заборонений в’їзд до Росії, у потрібний момент викладає в Інтернет аудіозаписи телефонних переговорів, у тому числі архівованих, між провідними політиками й великими державними чиновниками Молдови. До речі першим, хто надав гласності сенсаційну інформацію про причетність лідерів «Альянсу за європейську інтеграцію» до розкрадання мільярда євро також був Ренато Усатий. В інтерв’ю одному з російських інформагентств у травні 2015 року він заявив, що Угода про Асоціацію з ЄС «знищує молдавську економіку», додавши, що її потрібно розірвати ще й тому, що цей документ «спрямований проти суверенітету молдавської держави».

Події в Молдові розвиваються стрімко. Позавчора, 24 січня 2016 року багатотисячний мітинг об’єднаної опозиції прийняв резолюцію, у якій було оголошено про створення «Ради національного порятунку» з вимогою не пізніше квітня 2016 року провести дострокові парламентські вибори «під моніторингом ООН і міжнародних інститутів». Крім того, резолюція містить вимоги відставки керівників Центральної виборчої комісії, Координаційної ради з телебачення й радіо, Громадської компанії «Телерадіо-Молдова», Генеральної прокуратури, Національного центру по боротьбі з корупцією, Служби інформації й безпеки, Міністерства внутрішніх справ, Національного банку, Вищої судової палати. Строк висунутого ультиматуму минає в четвер 28 січня 2016 року. Президент і уряд усвідомлюють, що дострокові парламентські вибори в Молдові призведуть до поразки «Альянсу за європейську інтеграцію» і до перемоги проросійських сил із усіма можливими наслідками. Тому, при зовнішньополітичній підтримці США, Румунії й інших країн Євросоюзу, чинна влада категорично відкидає вимоги мітингувальників, спираючись, щоправда, насамперед на сили правопорядку. У Кишиневі навіть готувалися провести альтернативний мітинг, однак в останній момент відмовилися, побоюючись зіткнень між учасниками. Відповідальним політикам поки вдається стримувати «гарячі голови», розуміючи головне — у протистоянні з мітингувальниками треба шукати компроміс, який виключає невиправдане застосування насильства. А якщо ні, то кровопролиттям може скористатися Кремль, щоб відрядити в Молдову «увічливих зелених чоловічків» для «захисту російськомовного населення» від кишинівської «хунти».

Після анексії Криму й військової агресії Росії на Донбасі від Путіна можна чекати чого завгодно, тим більше, що інших приводів відволікти російське суспільство від насущних проблем найближчим часом може й не з’явитися. Вважається, що інтереси молдаван у Росії захищає створений у Москві в 2009 році «Конгрес молдавських діаспор» (КМД), очолюваний юристом і бізнесменом Олександром Калініним, який проживає з 2004 року в Москві. За його словами, у контексті подій, які відбуваються в Кишиневі громадяни Молдови, які перебувають у Росії, нібито масово звертаються в КМД з проханням організувати виїзд у Молдову для участі в акціях протесту й підтримки мітингувальників. А.Калінін обіцяє, що якщо таке рішення буде прийняте, то час і маршрути будуть скоординовані. Щоправда, він не став уточнювати, ким, коли, на яких умовах і в яких кабінетах будуть прийматися такі рішення. Промовчав він також про їхнє екіпірування…

Борис Днєпров, аналітик

20 січня найбільша німецька газета «Більд» опублікувала ексклюзивний матеріал про те, як Росія фінансує життя на території східної України – у самопроголошених Донецькій і Луганській «республіках», де проживає 3,8 млн чоловік.

Матеріал підготував репортер «Більд» Юліан Рьопке (Julian Röpcke) на підставі численних інтерв’ю з постраждалими місцевими жителями, високопоставленими представниками спецслужб у Києві й ознайомлення з документами «народних республік». Журналіст дає докладну картину систематичного втручання Росії у внутрішні справи західного сусіда з довготривалими наслідками.

На сході України після квітня 2014 року з’явилися два унікальні державні утворення, які називають себе Донецькою й Луганською народними республіками. Та не тільки проросійська пропаганда обох «республік», але й сам президент Росії Володимир Путін дали конфліктному регіону України іншу, більш підходящу, на їхню думку, назву – «Новоросія».

Ця концепція, яка одержала певне етнічно-культурне обґрунтування, але суперечить міжнародному праву, і пояснює підтримку самопроголошених «республік» з боку Росії.

Численні розслідування довели участь російської армії в боях улітку 2014 – навесні 2015 рр. на стороні сепаратистів, що дозволило їм одержувати перемогу за перемогою на сході України. Однак про те, як самопроголошені «республіки» з населенням в 3,8 млн жителів забезпечують своє економічне й соціальне становлення, відомо небагато.

Промисловість у регіоні ще до конфлікту дихала на ладан, а зараз – майже вся в руїнах. Україна практично повністю призупинила на цій території державне соціальне забезпечення й банківську діяльність. Росія ж офіційно двічі на місяць постачає гуманітарну допомогу, посилаючи знамениті «гумконвої», які складаються з декількох десятків білих вантажівок. Але загалом цього занадто мало, щоб забезпечити хоч якесь життя на території площею з Тюрінгію (адміністративна територіальна одиниця ФРН – прим. перекладача).

Яким же чином мільйони людей, незважаючи ні на що, можуть більш-менш стерпно жити в цьому регіоні?

Під час численних інтерв’ю з жителями окупованої території «Новоросії», ознайомлення з документами «народних республік» і ексклюзивними розвідданими вимальовується досить докладна картина повномасштабного й систематичного втручання Росії у внутрішні справи свого західного сусіда.

Сепаратисти Донецької й Луганської областей проголосили свою незалежність від України у квітні 2014 року. Незважаючи на це, Київська влада аж до липня згаданого року продовжувала фінансувати більшість державних допомог на цій території. Тривала виплата зарплат працівникам держсектора й пенсій, громадяни могли користуватися своїми рахунками в українських банках.

Тільки влітку, коли стало зрозуміло, що ці регіони не можуть бути повернуті під контроль України, остання, виходячи із ситуації, що склалася, призупинила фінансування більшості виплат, за винятком пенсій і соціальної допомоги.

Молода вчителька Аліна в той час жила у великому місті Горлівка й працювала в початковій школі № 16. У липні 2014 року їй востаннє перерахували вчительську зарплату на рахунок в українському банку. Це була сума, еквівалентна приблизно 117 євро (див. таблицю). Після цього Україна припинила виплачувати заробітну плату. У вересні, на початку нового навчального року, нова влада «республіки» пообіцяла продовжити платити зарплату всім викладачам, хоча й у значно меншому розмірі – близько 78 євро, незалежно від учительського стажу.

Але реальність виявилася зовсім інакшою. З вересня 2014 по лютий 2015 року Аліна і її колеги одержали зарплату тільки один раз. «Її видали на початку навчального року, щоб створити видимість нормальної ситуації й щоб ми хоча б на роботу приходили», – розповідає Аліна. Потім фінансування всієї соціальної сфери в обидвох «народних республіках» повністю припинилося, бо амбіційні наміри нових правителів не мали нічого спільного з реальністю.

Ще троє опитаних «Більдом» підтвердили, що взимку 2014-15 рр. на контрольованій сепаратистами території зарплат і пенсій практично не виплачували.

Наступна зарплата (з доплатою за листопад) була виплачена лише в березні 2015 року – українськими гривнями. Складалося враження, говорить Аліна, що Міністерство освіти «Донецької народної республіки» одержало розпорядження виплатити заробітну плату за рахунок прихованих грошових резервів. «Здалося, що українські гроші їм більше не були потрібні», – говорить учителька.

Регулярні виплати заробітної плати з доплатою за пропущені місяці відновилися з квітня 2015 р. Із червня на всій території виплати робилися вже в російській валюті – зовсім новими купюрами й монетами.

Усі зарплати в українських гривнях були перераховані в російських рублях за курсом 2 рублі за 1 гривню, а потім заморожені. За реальним курсом у грудні 2015 р. 1 гривня коштувала 3 рублі. Мільйони людей понесли істотні матеріальні втрати, особливо враховуючи, що ціни на продукти харчування підвищилися до російського рівня – майже втричі.

Із середини 2014 р. банки на окупованій території не працюють. Тому директори шкіл щомісяця забирають зарплату готівкою в Міністерстві освіти «республіки», а потім видають учителям. Аліна не змогла сказати, як виплачують зарплату в 4 000 рублів (приблизно 51 євро) її знайомим держслужбовцям.

«Банки, які виплачували пенсії, і автомобілі для перевезення грошей опікувалися озброєними солдатами. Зараз щомісяця в Горлівку прибувають супроводжувані бронетранспортерами колони російських військових вантажівок з багатьма мільйонами рублів», – розповів «Більд» у грудні 2015 р. один із жителів міста.

(Далі буде)

Переклад з німецької Петра МИРОНОВА

22 січня 2015 року практично всі автолюбителі України прилипли до екранів телевізорів. І причина була досить вагома: глава АМКУ Юрій Терентьєв пообіцяв-таки розкрити “паралельну антиконкурентну” змову нафтотрейдерів. “Ціни, які встановлюються, не відповідають динаміці світових ринкових котирувань. І залишаються стабільними незалежно від того, як змінюються міжнародні ціни на основних біржових майданчиках на бензин А-95”, − пояснив Терентьєв. Іншими словами, в уряді вирішили розібратися, чому нафта неухильно дешевшає вже понад рік, а ціна на бензин на українських заправках – ні.

Втім, виходячи з реалій минулих років, Антимонопольний комітет, як правило, воліє перестерігати й просити порушників знизити ціни, а Кабмін – несміливо домовлятися. Тобто АМКУ давно вже абстрагувався від виконання своїх прямих функцій щодо ринку нафтопродуктів. Тому редакція «Вектор ньюз» вирішила провести власне розслідування, опитавши основних гравців на ринку нафтопродуктів, фахівців у сфері автоконсалтингу й власників АЗС, щоб з’ясувати, що і як впливає на ціни на українських заправках.

Відразу ж відзначимо, що основні учасники ринку під час обговорення «ціни на бензин» користуються однаковими термінами, але різними калькуляторами. Наприклад, усі погоджуються з тим, що основний вплив на ціну 1 л А-95 мають податкова політика держави (ПДВ, акциз), вхідна ціна імпортного палива (у тому числі й вартість нафти), витрати на переробку й логістику й націнка від АЗС.

Але при цьому Міністерство енергетики й вугільної промисловості України говорить про те, що податки в структурі «вартості бензину в роздріб» не перевищують 40%…

… а водночас юристи й консалтингові агентства дають суму податкових витрат 56%!

«Вектор ньюз» уже підготував запити в АМКУ й Міненерго, а також до податкових консультантів з метою прояснити ситуацію (матеріал на цю тему буде опублікований у найближчі 7-8 днів).

Тепер повернемося до позиції Кабінету міністрів і слів прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, який на недавньому засіданні уряду в середині січня 2016 року заявив буквально наступне: “Уже сьогодні ми бачимо, що є деяка можливість зниження цін на АЗС… Тут немає ніякого адміністративного тиску – чим менше ціна нафти, тем менше ціна “на пістолеті”. Чи так це?

Нагадаємо, що різке подорожчання бензину почалося в березні 2014 року. За 12 місяців, до березня 2015 року, він злетів з 12 до 26 грн за літр А-95. Після чого відкотився до 20 грн. і завис на цій позначці до цього дня.

Але це якщо дивитися на ціни в національній валюті.

У євро динаміка зовсім інша. Стрибок гривневих цін прийшовся на періоди різкої девальвації національної валюти: весну 2014 і 2015 років. При цьому дорожче за 1 євро бензин був усього двічі за рік – місяць у вересні-жовтні 2014 року і тиждень у минулому березні.

Про логіку цього процесу нам розповів віце-президент Центру досліджень корпоративних відносин В’ячеслав Бутко: «Основними факторами, які впливають на ціну бензину й дизпалива, мають бути вартість нафти й фіскально-акцизна політика щодо нафтопродуктів. Однак в Україні ситуація специфічна. Причина в тому, що в нашій країні є немало факторів, які не вкладаються в сухі математичні викладки». Про які ж фактори говорить фахівець?

Перше – це структура внутрішнього ринку нафтопродуктів. Зараз частка імпортних нафтопродуктів в Україні становить 80-85%. Звичайно, у 2016 році ситуацію трохи змінить те, що до роботи має повернутися Одеський НПЗ (14 грудня 2015 року державне підприємство “Укртранснафтопродукт” прийняло в оперативне управління Одеський нафтопереробний завод, виконуючи розпорядження Міненерго). Але поки з потенційних шести центрів переробки нафти в Україні працює лише один – Кременчуцький. І цей завод, який належить скандально відомому олігархові Ігорю Коломойському, ніяк не рятує ситуацію. Потужностей для нафтопереробки всередині країни катастрофічно не вистачає, паливо доводиться імпортувати, витрачаючи на це дорогоцінну в нашій ситуації валюту. Приблизно половина світлих нафтопродуктів приходить до нас із Білорусі. Це паливо, безумовно, дуже якісне, але водночас і дуже дороге. Із якоїсь причини Білорусь продає свої нафтопродукти Україні за більш високими цінами, ніж будь-якій іншій країні. При формуванні ціни поставки в Україну націнка (40 євро на тонні) удвічі більша, ніж, наприклад, для Молдови, хоча Молдова знаходиться на більшій відстані й витрати на логістику значно більші. На кожній тонні Україна переплачує постачальнику 20 євро. Торік із Білорусі було завезено 2 220 тис тон палива. Це означає, що Україна просто втратила 44 400 000 євро, викинула їх на вітер.

Це тільки частина втрат. Дефіцит нормальних потужностей для нафтопереробки в комплекті з непорядністю деяких операторів нафтогазового ринку породив і таке поширене явище, як “бодяжництво”. Український ринок нафтопродуктів заполонений контрафактом. Експерти називають різні цифри, за їхніми підрахунками, “бодяги” на вітчизняному ринку від 25% до 40%. Сьогодні мало не на кожній нафтобазі роблять бензин із газового конденсату й добавок-присадок. Ні присадки, ні газовий конденсат, на відміну від справжнього бензину, не обкладаються акцизним податком.

Друге — рівень монополізації ринку. Що ж до палива українського виробництва, і, відповідно, його ціноутворення, то зараз усі ланки технологічному ланцюга (видобуток нафти – перевалка – переробка – транспортування – реалізація бензину й ДТ на АЗС) фактично контролює одна бізнес-група «Приват».

Третє — прагнення вітчизняних продавців нафтопродуктів до надприбутку. Здалося б – ось вона, та сама причина, про яку говорив прем’єр-міністр і за рахунок чого можна знизити ціну на бензин. Але не все так просто й райдужно. Українські АЗС, дійсно, завжди працювали й продовжують працювати з однією з найвищих норм рентабельності у світі — близько 7-10% (для порівняння: за даними Асоціації роздрібної торгівлі паливом США, американські заправки працюють із рентабельністю близько 1%). Але навіть якщо уряд або АМКУ зобов’яже гравців ринку знизити свою маржу вдвічі, це в найкращому разі зменшить вартість 1 л А-95 на 5%, тобто всього на 0,99 коп.!

Четверте — ситуація з валютним курсом. Насправді вартість бензину прямо пропорційно залежить від вартості валюти, а саме: євро, відразу з кількох причин. По-перше, ціни імпортного палива й акциз на нього обчислюються в інвалюті, після чого перераховуються в національну валюту. Наприклад, у ст. 215.3.4. Податкового кодексу України прямо вказано, що акциз на бензин обчислюється в таких одиницях, як «євро за 1000 кг». Тобто скільки б не коштувала нафта в євро, як би не знижувалася її ціна на світових ринках, останнє слово завжди буде за Національним банком України. По-друге, на вартість бензину впливає навіть ціна долара або євро різного часового періоду. Наприклад, оптові трейдери купують партію нафтопродуктів у доларах по шестимісячному ф’ючерсу за одну ціну, але потім у роздріб реалізують їх за іншою ціною — за гривню. За шість місяців курс гривні може станцювати такий гопак, що трейдерові в лютому 2016 року не вистачить доларів для закупівлі навіть 50% того обсягу, який він брав іще, скажімо, у вересні 2015 року. По-третє, як не парадоксально, ланцюжок «валютний курс – вартість бензину» залежить навіть від такого фактора, як нестабільність податкової політики. Останній приклад: Верховна Рада підвищила акцизи на моторні палива на період із 1 січня по 30 червня 2016 року. Ця норма міститься в прийнятому парламентом законопроекті №3688, який вносить зміни в Податковий кодекс. У результаті для бензину ставка зросте з 202 євро за тонну до 228 євро за тонну. Тобто зниження вартості бареля нафти нівелюється вже щонайменше на 13%.
І нарешті, ще один важливий фактор — стан попиту й пропозиції на ринку. У цьому випадку працює найпростіший закон ринку: чим більший попит (наприклад, навесні під час посівної), тим дорожчий товар. Однак цей фактор сезонний і в нашому дослідженні не найважливіший.

Загалом, очікувати оперативної реакції українського ринку на динаміку вартості нафти не доводиться. Хіба що її ціна почне збільшуватися. Тоді, звичайно, трейдери відреагують миттєво.

Підведемо короткі підсумки.
Нафтопродукти подешевшають, якщо:
1) зміцниться гривня,
2) знизиться акциз на моторні палива,
3) збільшиться видобуток і переробка своєї нафти.

Шкода, але всі три варіанти більше нагадують казку, ніж план. Підстав для подорожчання національної валюти немає, акциз на паливо тільки збільшується, а зі своїм виробництвом зовсім сумно. Наші НПЗ потребують модернізації. Усі технології необхідно купувати за валюту. А ресурсів немає. Причому не тільки на відновлення, але й просто на закупівлю великих об’ємів сировини.

Тому вартість нафти позначиться на ціні українського бензину тільки тоді, коли вона почне дешевшати набагато швидше за гривню, а це, скажемо так, малоймовірно. Але якщо сказати нашим закордонним колегам, що в нас, мовляв, “дорогий бензин”, вони дуже здивуються, оскільки, як видне на фото, ціна на бензин в Україні в доларах нижча за середньосвітову.

Дешевший бензин тільки в країнах, що добувають нафту в достатніх масштабах, а також у Білорусії й Грузії. (Примітка: на фото немає показників РФ, але вартість бензину в євро в Росії трохи нижча, ніж у США — близько 0,41 євро). Це не значить, що зловживань у сфері ціноутворення українського бензину немає. Просто вони не настільки масштабні, як люблять думати покупці цього самого бензину.

А що стосується «активних дій» Кабміну й АМКУ, то тут усе теж неоднозначно. З одного боку, ми бачимо ті найгучніші заяви про «злочин і покарання» для нафтотрейдерів. А з іншого, дії самого уряду не дуже сприяють тому, щоб бензин хоч трохи подешевшав. Річ у тому, що якщо в 2014 році частка тіньового сектору ринку нафтопродуктів склала 20%, то в першому півріччі 2015 р. вона дісталася 28%, і якою вона буде після чергового підвищення акцизів у 2016 році – спрогнозувати важко. При цьому за той же 2015 рік питома вага податків у літрі бензину з 2 грн зросла до 8 грн. Природно, усі почали ховатися «у тінь», «бодяжити» бензин і всіляко підтримувати контрабанду й продаж неврахованого палива. Боротися з порушниками повноцінно нікому, оскільки ніхто при здоровому глузді не плює в колодязь, із якого п’є. Усі пам’ятають історію з вибухом бази БРСМ у Василькові. Тоді навіть далеким від теми стало відомо, які правоохоронці «кришували» цей бізнес і пов’язані з ним сірі схеми. І таких баз із відповідним «дахом» в Україні безліч, просто вони не привернули до себе увагу грандіозною пожежею.

У будь-якому випадку, бензин у короткостроковій перспективі буде дешевшати. Але не так різко, як дорожчав, звичайно. Просто сьогодні в одному літрі бензину близько 10 грн – це акциз і витрати на реалізацію. Ще стільки ж – собівартість товару й прибуток виробників. Так що, навіть якщо в усьому світі нафта стане безкоштовною, при інших незмінних в Україні дешевше за 15 грн. бензин не опуститься.

Сергій Козлов, Олена Розвадовська

Політичні лідери, найвпливовіші бізнесмени світу, а також численні знаменитості, в тому числі Леонардо Ді Капріо, вирушили до альпійського курортного містечка Давос, де 19 січня увечері розпочинається щорічний Всесвітній економічний форум. Упродовж наступних чотирьох днів обговорюватимуться такі теми.

Безперервний розвиток автоматики та розробка штучного інтелекту стануть основною темою Давосу. Офіційна її назва – «Управління четвертою індустріальною революцією». На сленгу форуму ця революція означає «інтеграцію технологій, що стирає межі між фізичним, цифровим і біологічним світами».

Для багатьох гостей Давос – це численні можливості для розвитку бізнесу. Топ-менеджери, серед яких, приміром, Сатья Наделла з «Microsoft» і Шеріл Сандберг з «Facebook», обговорюватимуть, як ця нова індустріальна революція може вдосконалити промисловість і суспільство.

Розглянуть у Давосі й загрозу для робочих місць «білих комірців», адже висловлюється чимало побоювань, що майбутні зміни підуть не на користь середньому класу. Ще одним неминучим питанням є те, чи не прямує людство до «світу, в якому немає роботи». Це серйозна проблема, адже, на думку низки експертів, кожне друге робоче місце врешті-решт буде ліквідоване, бо на цих позиціях людей зможуть замінити розумні машини.

Згідно з даними оприлюдненого в понеділок 18 січня Звіту Всесвітнього економічного форуму, впродовж наступних 5 років найбільші економіки світу можуть втратити більш як 7 млн робочих місць. При цьому звільнення торкнуться здебільшого жінок, адже у сферах, де впровадження нових технологій створюватиме робочі місця, працюють переважно чоловіки.

Учасники форуму обговорюватимуть і більш моторошний аспект Ери роботів: використання розумних машин у війнах. Сер Роджер Карр, голова «BAE Systems» (компанії-гіганта, що займається розробкою оборонних технологій), спільно з експертами, серед яких – професор Університету Західної Англії Алан Вінфілд, проведе обговорення питання, чи будуть роботи солдатами й генералами.

Світові лідери й очільники гуманітарних агенцій дискутуватимуть про шляхи вирішення міграційної кризи та інтеграції біженців у громади, що їх приймають.

Ранія, королева Йордану, порушить питання кризи на Близькому Сході, яка і є причиною міграції з охопленого війнами регіону до Європи. Зневірені люди, ризикуючи життям, продовжують перетинати зимове штормове Середземномор’я. Будуть присутні також очільники Іраку й Тунісу.

Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ Федеріка Могеріні та французький міністр економіки, промисловості та електронних комунікацій Емануель Макрон мають представити форуму питання, чи загрожує міграційна криза безпеці й цілісності ЄС, а також обговорити останні терористичні акти.

Вступне слово виголосить держсекретар США Джон Керрі. Торік його промова щодо необхідності зупинити екстремізм та «монстрів» Ісламської держави була просто вражаюча.

Але про міграційну кризу не тільки говоритимуть. Делегатам запропонують провести кілька годин у ролі біженців. У Давосі така акція проводиться регулярно; багато людей, які брали в ній участь, плакали від усвідомлення того, що саме пережили і переживають переміщені особи. Більше того, будуть зустрічі з колишніми біженцями, які розповідатимуть власні історії.

А от Ангели Меркель не буде. Зважаючи на все зростаючу хвилю критики на адресу німецького канцлера через її нинішню міграційну політику, вона вирішила цьогорічний форум пропустити. Замість неї Німеччину представлятиме президент, Йоахім Гаук.

Хаос на фондовому ринку, що почався після Нового року, вже позначився на статках давоської еліти. Тож очікується багато жвавих балачок про те, чи не прямуємо ми до нової економічної кризи і чи можна їй запобігти.

Найбільшим приводом для занепокоєння є, звісно, Китай: його економіка сповільнюється. Представник одного з найбільших регуляторів ринку Китаю Фан Синхай і голова Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард поінформують глобальну еліту, куди саме прямує економіка.

Поділиться своїм баченням ситуації і Джек Ма, голова китайського гіганту інтернет-торгівлі «Alibaba».

Ціна на нафту впала нижче рівня 30 дол. за барель. Як за таких умов можна реформувати економіки арабських країн, говоритимуть міністри енергетики Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту.

Новообраний президент Аргентини Маурісіо Макрі зробить прогноз, як ринки, що розвиваються, можуть постраждати від глобального хаосу.

Лижний курорт відвідають не менше десятка очільників центральних банків різних країн. Отож можна буде оцінити, що доведеться робити цього року, аби підтримати глобальну економіку.

Як сподіваються організатори, на ВЕФ вирішуватимуть, як уряди й великий бізнес можуть співпрацювати у сфері скорочення вуглецевих викидів, спираючись на Паризький кліматичний пакт, ухвалений у грудні минулого року.

Відповідно до результатів останнього дослідження ризиків, яке щороку здійснюється напередодні форуму, найбільшою загрозою для світової економіки може стати неспроможність держав підготуватися до неминучих змін клімату і вирішувати пов’язані з цим проблеми. Вперше за більш як десятиріччя проблеми довкілля очолили «даоський» перелік найбільших загроз.

Про шляхи сповільнення глобального потепління та способи отримання чистішої енергії говоритиме низка найавторитетніших науковців. Серед них – команда «Solar Impulse», яка минулого літа побила світовий рекорд на найдовший одиночний політ без дозаправки.

Ді Капріо теж закликатиме до рішучих дій. Його фонд займається захистом екосистем, що опинилися під загрозою, а також фінансує проекти із захисту дикої природи від впливу змін клімату.

Криза на Близькому Сході та хаос на світових ринках відтіснили проблеми боргу Єврозони на другий план. Проте баталії на цю тему будуть обов’язково, адже про майбутнє Європи говоритимуть прем’єр-міністр Греції Алексіс Ціпрас і міністр фінансів Німеччини Вольфганг Шойбле. Перший ще добре пам’ятає літню кризу, коли Греція була змушена брати третій багатомільярдний кредит, аби врятувати економіку.

Очікується також, що Ціпрас зустрінеться з Крістін Лагард. На порядку денному – часткове списання боргу та пенсійна реформа у Греції.

На ранковому засіданні у п’ятницю, наступного дня після зустрічі керівної ради, президент Європейського центробанку Маріо Драгі дасть власну оцінку стану економіки Єврозони.

Туди має приїхати і прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон. Він сподівається, що Давос стане гарною нагодою закликати до реформування ЄС, адже Великобританія готується до референдуму, на якому громадян запитають про доцільність членства їхньої держави в Євросоюзі. У свою чергу, представники ділових кіл отримають нагоду висловити Кемерону свої побоювання щодо шкоди для бізнесу від можливого виходу Об’єднаного Королівства з ЄС.

Щорічне зібрання глобальної еліти є чудовою можливістю нагадати їм про проблему майнової нерівності.

Оксфордський комітет допомоги голодуючим надав поштовху справі ще до того, як деякі гості форуму приїхали до Давосу: його новий звіт застерігає, що багатство все більше концентрується у руках нечисленної купки мільярдерів.

Фонд допомоги дітям ознайомить учасників форуму ще з одним наслідком «четвертої промислової революції» – подальшим поглибленням розриву між рівнем життя багатих і бідних. Причиною цього може стати те, що розумні машини замінюватимуть людей на робочих місцях, які не потребують високої кваліфікації, спустошуючи ринки праці у країнах, що розвиваються.

Віце-президент США Джо Байден вирушив до Давосу, щоб надати додаткового поштовху своєму сміливому проекту з розробки ліків від раку.

Байден, який очолює делегацію від США, зустрінеться з найавторитетнішими науковцями, лікарями й дослідниками даних, аби посилити боротьбу з хворобою, яка у травні 2015 року забрала життя його сина Б’ю.

Минулого тижня Байден заявив, що прогрес у пошуках лікування раку штучно стримується політиками та різними зацікавленими організаціями, і закликав до ширшого обміну даними про історії хвороби пацієнтів і результати їх лікування.

На порядку денному буде ще й лихоманка Ебола, від якої лише торік загинуло більше 11 тисяч людей. Глобальний альянс за вакцинацію та імунізацію, як очікується, оголосить про укладання угоди з фармацевтичною компанією «Merck» з метою підготовки до наступної епідемії лихоманки. Минулого літа випробування засвідчили, що ефективність експериментальної вакцини від Еболи, виготовленої «Merck», сягає 100%.

Та світ завжди стикатиметься з усе новими загрозами: Біл Гейтс має очолити обговорення питання готовності до наступної пандемії.

Давос стане свідком зіткнень між владою, яка прагне суворіше контролювати цифрові комунікації, та активістами, занепокоєними посяганнями на права громадян на конфіденційність особистої інформації.

Генеральний прокурор США Лоретта Лінч і голова Інтерполу Юрген Сток закликатимуть до тіснішої співпраці між владою та компаніями, а також до впровадження нового законодавства для знешкодження кіберзлочинців, де б ті не перебували.

Саліл Шетті, генеральний секретар організації «Міжнародна амністія», має виголосити промову про те, як цифрові комунікації та загроза тероризму у світі змінили поняття конфіденційності й таємності.

За матеріалами Guardian

Переклад з англійської «Вектор Ньюз»
.

Чи відбудеться запланований на 2016 рік Всеправославний собор, підготовка до якого почалася понад п’ятдесят років тому? Це питання цікавить дуже багатьох. Але відповіді на нього поки немає. Щоб розібратися в тому, що ж відбувається за лаштунками підготовки до собору, зробимо короткий екскурс у минуле.

Християнський світ, який розділився в ХІ столітті на католиків і православних, ні на йоту не наблизився до єдиної для всіх його послідовників конфесії. І в недалекому майбутньому це навряд чи можливо – врісши в державну систему управління країн, на території яких вони діють, багато церков повністю виправдовують статус «національних». А це значить, що межі свободи їхніх дій визначаються політиками. Останніх зрозуміти можна: ну, хто погодиться, щоб організація, яка об’єднує часом половину населення країни, вела б свою власну лінію. Тому за гучними вчинками релігійних лідерів нерідко проглядаються інтереси груп осіб, яких узвичаєно називати «політичною елітою».

Саме під цим кутом і слід розглядати підготовку до Всесвітнього собору. Здалося б, за сторіччя в православ’ї нагромадилося стільки питань, що обговорити їх на спільних зборах вищих церковних керівників і прийняти рішення – мета, до якої, напевно, мають прагнути всі. Але насправді все не так.

Останні десятиліття пройшли під прапором боротьби двох патріархатів – Константинопольського (або Всесвітнього), розташованого у Фанарському провулку турецького міста Стамбула, і Московського, який розташувався на Даниловському валу російської столиці.

Періоди відносного затишку чергувалися з різкими загостреннями. Сьогоднішнє православ’я – це умовне об’єднання п’ятнадцяти помісних (тобто самостійних) церков, які своїми юрисдикціями ділять практично увесь світ. Головним «по честі» (а не по адміністративному положенню, як у Католицькій церкві – Папа Римський; у світовому православ’ї немає адміністративної ієрархії, усі церкви при прийнятті рішень рівні між собою, є лише ступінь «честі») є Всесвітній патріарх. Зараз це Варфоломій. Однак протягом тривалого часу він перебуває в стані прихованого конфлікту з Московським патріархом Російської православної церкви. Сьогодні ним є Кирило. Всесвітній патріархат – це європейська по своєму менталітету й побудові церковна модель, готовність до компромісів і екуменізму. Духовні пріоритети Московського – ідея «Руського світу», у центрі якого Російська імперія, і ортодоксальний погляд на суспільство. Боротьба між цими двома системами – це, по суті, багатовікова боротьба між Росією й Західним світом.

При цьому приблизно половина православних помісних церков знаходяться під впливом РПЦ. Проведення Всеправославного собору – це спроба Варфоломія змінити розстановку сил. Адже саме на соборі Варфоломій планує добитися того, щоб підняти свій статус і залишитися не просто світовим православним авторитетом, але й одержати, крім цього, певні важелі впливу. У Москві цього, звичайно, допустити не хочуть, оскільки розуміють, що після успішного проведення собору Варфоломій зверне свій погляд на Україну й почне робити практичні кроки, щоб створити там незалежну від Першопрестольної церкву. Саме тому керівництво РПЦ, таке зацікавлене в збереженні свого впливу на українське православ’я, постарається не допустити успіху конкурента. Але відкрито виступити проти собору буде нелогічним – він обумовлений історично. До того ж, здоровий глузд підказує московським ієрархам, що публічна обструкція собору глав світового православ’я призведе врешті до протилежного результату – Варфоломій відчує себе вільним від будь-яких зобов’язань щодо РПЦ. Що тоді зашкодить Варфоломієві перейти від дипломатично витриманих натяків на можливість надання українському православ’ю незалежності до рішучих кроків по її оголошенню? У такому випадку можна не сумніватися, що конфесіональна карта України зміниться за лічені місяці й від Московського патріархату залишиться тут небагато. У РПЦ це добре розуміють і вирок собі підписувати не квапляться.

Звідси й спроби приспати пильність Константинопольського патріарха – ніхто, мовляв, від собору не відмовляється, питання лише в тому, що потрібно доробити документи, ось доробимо й відразу оголосимо дату собору. Варфоломієві нічого не залишається, як робити вигляд, що він вірить чесним намірам московських архієреїв. Поки вірить … Але щоб підтримувати цю ілюзію, уже недостатньо заяв, які надходять лише з російської столиці, — Фанар чекає оприлюднення позицій інших церков: як вони бачать перспективи собору? А може, не згодні з його відстрочкою? Тоді можна діяти більш сміливо, закликаючи РПЦ припинити блокувати підготовку до такого важливого заходу. Але якщо в унісон з Першопрестольною виступлять інші церкви, то Варфоломій зобов’язаний прислухатися. А це вже ситуація інша. Значить, якщо Москва хоче підтримки в цьому, досить делікатному питанні, то хтось із досить шанованих у православному світі авторитетів має виступити із заявою про необхідність переносу собору. Хто? По це ми вже довідаємося в найближчий час.

Віктор Стоян, спеціально для “Вектор ньюз”