Ось уже понад чверть сторіччя Україна живе як незалежна держава. Позбувшись колоніальної залежності від Росії, молода держава кожного дня доводить собі, а заодно й всьому цивілізованому світу право на існування й на власну інтерпретацію історичної минувшини. При цьому, навіть в умовах гібридної війни з путінським режимом, українці продовжують прискіпливо відстежувати події, що відбуваються у житті сусідів. Серед пріоритетних тем, принаймні для представників старшого покоління – події у гуманітарній сфері. Й не варто вішати на них образливі ярлики на кшталт «хуторяни», «провінціали», «совки» чи «ватники», котрим нібито так і не вдалося позбутися звички починати день з перегляду ранкових новин «про події у метрополії». Бо історичну пам’ять про понад трьохсотрічне співіснування українського й російського народів неможливо прожогом видалити клавішею «Delete». Одна з драматичних й одночасно славних сторінок нашої спільної історії – участь мільйонів українців і росіян разом з іншими народами СРСР у Другій світовій війні.
Україна і Росія, схоже, назавжди розійшлися в оцінках того трагічного періоду. Бачення українським суспільством причин і уроків Другої світової війни, стає все більше схожим до сприйняття їх європейською спільнотою, а культивоване Кремлем істеричне «побєдобесіє» сприймається у нас негативно. Причому, розбіжність виникла аж ніяк не через нехтування українськими науковцями історичної спадщини радянської доби. Навпаки, досліджуючи проблеми Другої світової війни, українські вчені не оминають увагою кращих робіт радянських істориків. Ґрунтуючись на запропонованій ще за часів «хрущовської відлиги» концепції висвітлення воєнного періоду історії СРСР, вони розвивають і доповнюють зроблені раніше висновки. Бо саме тоді, задовго до історико-публіцистичних творів Віктора Суворова (Володимира Різуна) й активної діяльності «неофітів» Українського інституту національної пам’яті (УІНП), у пошуках історичної правди намітилися принципові розбіжності між позиціями «ортодоксальних сталіністів» й демократичним табором «антисталіністів».
Це виразно ілюструє доля відомого радянського історика, доктора історичних наук Олександра Мойсейовича Некрича, автора невеличкої книжки «1941 г. 22 июня», яка вийшла 1965 року у видавництві АН СРСР «Наука». Оригінальність цього твору полягає у тому, що автор не стільки увів в обіг нові документальні джерела, як максимально використав відомості, почерпнуті із бесід з високопоставленими воєначальниками та дипломатами – безпосередніми учасниками подій. І тільки-но книжка об’ємом всього 176 сторінок з’явилася на полицях магазинів, вона відразу ж стала бестселером. Її 50-тисячний тираж викупили всього за кілька днів, книжку зачитували «до дірок», передавали з рук в руки й перепродували втридорога. Фіксувались навіть випадки викрадення її екземплярів з бібліотечних фондів. Причина такого ажіотажу крилася у тому, що О.Некрич, посилаючись на рішення ХХ і ХХІІ з’їздів КПРС, на яких було засуджено культ особи Сталіна, першим з радянських істориків порушив питання про неготовність СРСР й Червоної армії до Другої світової війни.
У книжці, що стала раритетом, йшла мова про «секретний додатковий протокол» до пакту Молотова-Ріббентропа щодо розмежування сфер впливу Німеччини і СРСР у Східній Європі; про масове нищення командних кадрів РСЧА і трагічну долю маршала Тухачевського; про ігнорування Сталіним попереджень радянських розвідників; про величезні масштаби використання в СРСР примусової праці в’язнів ГУЛАГу тощо.
Звичайно, у ті часи автор не міг наважитися стверджувати про солідарну відповідальність Гітлера і Сталіна за розв’язання Другої світової війни. Але й написаного 1965 року О.Некричем було достатньо для того, щоб офіційна влада насторожено сприйняла появу нестандартної концепції молодого історика, яка суттєво дискредитувала вище партійне керівництво СРСР, демонструючи його некомпетентність у військових справах. Утім, на репресивні кроки компартійна верхівка не наважувалась, оскільки рукопис книжки О.Некрича успішно пройшов усі цензурні перепони. Останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння Кремля, стала стаття у німецькому журналі «Шпігель» за 18 березня 1967 року. Там, окрім викладення змісту книжки, містився редакційний коментар, де було сказано, що: «…на ХХІІІ з’їзді КПРС (березень-квітень 1966 року – прим. автора) керівник КПРС Брежнєв хотів реабілітувати Сталіна. Цьому перешкодила група прогресивно настроєної інтелігенції, військові, вчені тощо. Їх думка була виражена у книзі історика Некрича «1941 г. 22 июня». Кажуть, що коли Брежнєву доповіли про цей номер «Шпігеля» обуренню Генсека не було меж. Він розпорядився негайно встановити й покарати усіх, хто був причетним до виходу у світ сенсаційного видання. (Як нарочито цькували О.Некрича можна прочитати у статі Олексія Богомолова «История как измена Родине», надрукованій у тижневику «Совершенно секретно» № 8/291 за 29 липня 2013 року – примітка автора).
Проводячи перевірку, Комітет партійного контролю (КПК) при ЦК КПРС накопичив 8 томів (понад 2500 аркушів) справи. До них увійшли покаянні листи деяких відомих воєначальників, довідки й аналітичні висновки академічних інститутів, матеріали КДБ СРСР та інших відомств. Як наслідок, за відмову визнати «свої помилки» О.Некрич був виключений з лав КПРС. Причому відбулось це на засіданні КПК під головуванням її очільника, члена Політбюро ЦК КПРС А.Пельше. Від суворого вироку «партійного суду» історика не спасло навіть те, що квиток члена ВКП(б) він отримав на фронті, де у складі бойових підрозділів перебував з 1942 по 1945 роки. Книжка «1941 г. 22 июня» була вилучена з усіх бібліотек СРСР і, незважаючи на шалену популярність, до 1995 року в СРСР і Росії жодного разу не перевидавалась.
У липні 1976 року О.Некрич за ізраїльською візою емігрував з СРСР. Жив і працював у Лондоні, потім в США, в Російському дослідницькому центрі Гарвардського університету (Russian Research Center, Harvard University) — одному з найбільш крупних в США центрів з дослідження СРСР і Росії. В еміграції О.Некрич видав чимало цікавих досліджень з історії СРСР радянського періоду. Помер історик 1993 року у Бостоні.
***
Однак повернути назад колесо історії волюнтаристськими методами неможливо. Промайнуло 20 років і радянським історикам знову довелося серйозно взятися за переоцінку пакту Молотова-Ріббентропа. Характерно, що попри оприлюднення і вільний обіг у закордонних виданнях фотокопій «секретного додаткового протоколу» до нього, Кремль категорично заперечував його існування. Лише після розпаду СРСР з’ясується, що до самісінької смерті Сталін зберігав «секретний додатковий протокол» в особистому сейфі, а потім він перекочував в архів ЦК КПРС (нині Архів Президента РФ, Особлива папка, пакет № 34). Відразу ж виникають аналогії із сучасними кремлівськими мантрами про «ихтамнет» на Донбасі. Очевидно, що Володимиру Путіну є з кого брати приклад, але варто й пам’ятати пророцтва Михайла Булгакова: «Рукописи не горять».
1989 року, під тиском Польщі й за вимогою радянських республік Прибалтики, перший же демократично обраний З’їзд народних депутатів СРСР, під час Перебудови – вищий орган державної влади Радянського Союзу, був змушений створити комісію з політичної і правової оцінки радянсько-німецького Договору про ненапад від 23 серпня 1939 року. Її очолив наближений до Михайла Горбачова секретар ЦК КПРС Олександр Яковлєв. 24 грудня 1989 року, заслухавши його доповідь про результати роботи комісії, З’їзд народних депутатів CРСР прийняв спеціальну резолюцію, якою засудив «секретний додатковий протокол» до радянсько-німецького пакту про ненапад, визнавши його «юридично нікчемним і недійсним з моменту підписання».
Щоправда, народні депутати СРСР не наважились дати оцінку наслідкам пакту – приєднання до СРСР Балтійських держав, Бессарабії, Буковини, західних областей України і Білорусі. Тим самим вони винесли за межі обговорення питання відповідальності Сталіна і його найближчого оточення за розв’язання Другої світової війни.
Водночас, прийняті 1989 року політичні рішення відкрили науковцям нові горизонти для дослідження проблемних питань новітньої історії. Одним з перших за наукове опрацювання донедавна недоступних архівів взявся відомий радянський і російський воєнний історик, дійсний член Академії воєнних наук, професор Російського державного гуманітарного університету Михайло Іванович Семиряга (1922-2000). Він народився у селі Катеринівка Чорно-Островського району Вінницького округу. 1939 року М.Семиряга був призваний в РСЧА, з 1941 по 1945 брав участь у Другій світовій війні, після її завершення служив у воєнній адміністрації Німеччини. Після війни він закінчив Воєнний інститут іноземних мов і Московський державний університет, викладав у воєнних академіях Ленінграду і Харкова, працював в Інституті воєнної історії МО СРСР, Інституті міжнародного робітничого руху АН СРСР, брав участь у створенні 12-томного видання «Історія Другої світової війни», за що був удостоєний Державної премії СРСР.
1992 року у московському видавництві «Вища школа» М. Семиряга видав монографію «Тайны сталинской дипломатии», у якій виклав нові оцінки політиці радянського керівництва напередодні Другої світової війни. Досвідчений історик проаналізував найбільш гострі проблеми передвоєнного часу, обставини укладання пакту Молотова-Ріббентропа, опублікував «секретний додатковий протокол» до нього, а також інші архівні документи того періоду. Довгий час вказана праця М.Семиряги на теренах СНД залишалась головною настільною книгою для викладачів, аспірантів, студентів вишів, а також усіх, хто цікавиться історією Другої світової війни. У її читача не виникало жодних сумнівів, що вказані міжнародні угоди вивели радянсько-німецьке співробітництво на якісно новий рівень, причому у всіх сферах, включаючи співпрацю між НКВС і Гестапо. Після прочитаного ставало очевидним, що рівно з Мюнхенською змовою між нацистською Німеччиною, фашистською Італією, Францією і Великобританією 1938 року, пакт Молотова-Ріббентропа став одним з головних спускових механізмів початку Другої світової війни.
***
Водночас, на початку 2000-тисячних маятник історичного розвитку Росії знову хитнувся в інший бік. По ходу формування і зміцнення там режиму Володимира Путіна, появи у публічних виступах Президента РФ імперської реваншистської риторики, оцінки Кремлем причин і підсумків Другої світової війни почали все більше різнитися з європейськими. Так, на згадку про підписання 23 вересня 1939 року пакту Молотова-Ріббентропа, Європейський Парламент 2008 року запропонував проголосити цю дату Днем пам’яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів. Наступного 2009 року Парламентська Асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію, у якій 23 вересня названо «Загальноєвропейським Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму».
Реакція ж Кремля на такі оцінки радянсько-німецького Договору про ненапад і «секретного додаткового протоколу» до нього була діаметрально протилежною. У концентрованому вигляді вона проявилась 5 травня 2014 року, коли Президент РФ Володимир Путін підписав Федеральний закон «Про внесення змін до окремих законодавчих актів Російської Федерації», спрямований на «протидію спробам посягань на історичну пам’ять щодо подій Другої світової війни». Цей нормативний акт став російським варіантом прийнятих у понад 20-и країнах Європи «меморіальних законів», які криміналізують певні висловлювання про минуле. Як правило, ними встановлена відповідальность за заперечення Голокосту, пропаганду нацизму, расизму, геноциду, вихваляння, заперечення чи применшення злочинів проти людяності. У деяких країнах, які раніше входили до Варшавського блоку (Польща, Угорщина), та колишніх республіках СРСР (Литва, Україна) міститься також заборона на заперечення злочинів комуністичних режимів. Натомість, Англія і країни Скандинавії відмовляються приймати «меморіальні закони», вбачаючи у цьому обмеження свободи слова. Немає їх і в США, де перша стаття Конституції взагалі забороняє Конгресу приймати закони, які обмежують свободу слова.
Російський «меморіальний закон» відрізняється від європейських аналогів тим, що відтепер, наукове дослідження досить міфологізованої за радянської доби історії Другої світової війни, її викладання і публічне обговорення може розглядатися як злочинна діяльність у формі «поширення завідомо наклепницьких відомостей про діяльність СРСР». Він дозволяє також під приводом боротьби з реабілітацією нацизму саджати за грати критиків Сталіна як посібників нацистської ідеології. Для цього міністр культури РФ Володимир Мединський, котрий вважається професійним істориком, навіть «підвів теоретичну базу», стверджуючи, що абсолютної об’єктивності й достовірного минулого не існує, а є лише його інтерпретація. З точки зору цього високопоставленого чиновника, міфи також можна вважати фактами, оперувати ними, розглядаючи їх з позицій національних інтересів Росії.
Натхненні такою прямолінійною позицією Кремля, за справу активно взялися російські інформаційні війська. Ось останній приклад проведення ними активних пропагандистських акцій впливу. 23 вересня 2017 року, у чергову річницю підписання пакту Молотова-Ріббентропа, один з ключових рупорів путінської пропаганди, медіа група «Life» на своєму сайті опублікувала матеріал під назвою «Вторгнення СРСР в Польщу «Удар в спину чи необхідність». У ньому стверджується, що синхронне з Німеччиною вторгнення СРСР на територію Польщі нібито не було агресією, а також робляться спроби спростувати вже усталені висновки істориків, що Другу світову війну розпочали СРСР і гітлерівська Німеччина, домовившись між собою про четвертий поділ Польщі.
***
Після віроломної анексії Криму і жертв російської військової агресії на Донбасі у взаєминах між Україною і Росією виникло провалля, подолати яке грядущим поколінням буде надзвичайно складно. Скаженіючи від усвідомлення того, що Україна без санкції Кремля обрала відмінний від російського шлях цивілізаційного розвитку, услід за Володимиром Путіним росіяни ще продовжують повторювати заклинання, що вони з українцями є одним народом. Але роблять вони це скоріше по інерції, не вірячи, що Україна колись повернеться в лоно «РуSSкого мира». Пройде час і Кремлю доведеться змиритися з тим, що українці мають право на власну історію.
Рік тому, 20 жовтня 2016 року Верховна Рада України прийняла Декларацію пам’яті та солідарності парламентів України, Польщі та Литви щодо подій Другої світової війни. У цьому документі відповідальність за початок Другої світової війни покладається на нацистську Німеччину і Радянський Союз. «Ми привертаємо увагу до того факту, що пакт Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 року, укладений поміж двома тоталітарними режимами – комуністичним Радянським Союзом і нацистською Німеччиною, призвів до вибуху 1 вересня Другої світової війни, спричиненої агресією Німеччини, до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Наслідком тих подій була окупація Польщі Німеччиною і Радянським Союзом, a в 1940 році – совєтська окупація Литви, Латвії i Естонії.», – йдеться в декларації.
Олександр Нечитайло, краєзнавець
Майже чотири десятки політв’язнів совєтського періоду й учасників демократичного руху в СССР висловили письмовий протест проти відкриття в Москві «Стіни жалоби» – пам’ятника жертвам репресій. «Підтримувати лицемірство властей аморально!», – наголошується у зверненні.
