Історія не терпить умовного способу. У багатовіковому минулому України так багато героїчних і ганебних віх, що важко не погодитися з Володимиром Винниченком, який писав, що «українську історію читати без брому неможливо». Саме тому процес переосмислення свого минулого, що супроводжується часом непривабливою кампанією по декомунізації, відбувається в Україні так болісно.
Про непривабливі сторінки нашого минулого не забувають постійно нагадувати придворні кремлівські історики, а слідом за ними й «акули пера». То відомий письменник і тележурналіст Леонід Млечин, розповідаючи в документальному фільмі «Лейтенант Печерський із Сабібора» про повстання й масову втечу ув’язнених з німецького табору смерті, не забуде підкреслити, що опікували його винятково виходці з України «травники». Так і хочеться поставити шановному автору питання з приводу історичної коректності однозначного твердження про національну приналежність цієї категорії колабораціоністів. Адже відомо, що «травниками» називали всіх радянських військовополонених, не тільки українців, але й росіян, білорусів, прибалтів, «туркестанців», а також словаків і хорватів, які пройшли навчання в німецькому концтаборі, розташованому поблизу польського села Травники. При цьому Млечин не вважав за важливе вказати, що офіцер Червоної Армії Олександр Аронович Печерський, який очолив це єдине успішне з великих повстань у нацистських концтаборах, був уродженцем Кременчука Полтавської області. Чи не звідси беруть свій духовний початок джерела огидної заяви Володимира Путіна про можливість Перемоги над нацистами без України, що образило пам’ять мільйонів українців, які віддали життя за свободу й незалежність своєї Батьківщини?
Не зміг стриматися від задоволення кинути камінь в «український город» і перший президент Академії російського телебачення Володимир Познер. Нагадаємо, у день нагородження українською премією «Людина року» за 2013 рік у номінації «За видатний внесок у міжнародну журналістику й самовіддане служіння ідеалам професії» Познер вважав за можливе заявити: «Я погано знаю Україну, я не жив серед українців. Я тільки знаю – нехай це й не викличе великої любові до мене, – що в сталінських таборах було багато українців. Серед наглядачів». Однак, зносячи пам’ятники комуністичного періоду, в Україні нікому й на думку не спадало увічнювати на п’єдесталах, що звільнилися, співробітників ВЧК-ГПУ-НКВД, причетних до організації масових політичних репресій і створення «Архіпелагу ГУЛАГ».
У Росії, де повним ходом триває процес політичної реабілітації Сталіна й створеної ним каральної системи, ситуація має вигляд із точністю до навпаки. Наприклад, навесні 2015 року припинив своє існування розташований у селищі Кучино Чусівського району Пермської області «Меморіальний центр політичних репресій «Перм-36», який із 1996 року приймав відвідувачів із усього світу. Його унікальність полягала в тому, що з 1946 по 1988 рр. на місці музею знаходився табір, пізніше перетворений на колонію ВР-389/36 для особливо небезпечних державних злочинців. Це була єдина збережена до наших днів установа такого типу на просторах колишнього СРСР. Головна цінність експозиції музею, власне, і полягала в збиранні й дбайливому зберіганні співробітниками меморіального комплексу інформації про умови утримання в колонії «Перм-36» політичних в’язнів. А тут у різний час відбували строки відомі російські дисиденти Володимир Буковський, Сергій Ковальов, Юрій Орлов, Гліб Якунін, майбутній міністр у чотирьох урядах Ізраїлю, уродженець Донецька Натан Щаранський. Разом із ними в таборі перебували також прибалтійські, українські націоналісти й правозахисники. Найбільш відомі з них — майбутній Герой України Левко Лук’яненко; доктор філософії, президент Українського ПЕН-клубу, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка письменник Євген Сверстюк; літературознавець і перекладач, нагороджений орденом «За мужність» (посмертно) Валерій Марченко; ветеран Великої Вітчизняної війни, популярний письменник-фантаст, один із засновників Української Гельсінської групи Олесь Бердник; майбутній голова Української Всесвітньої координаційної Ради Михайло Горинь та інші. Тут загинув лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, видатний український поет Василь Стус, нагороджений званням Героя України (посмертно).
Основна причина ліквідації музею – невдоволення місцевих комуністів, активістів громадської організації політолога Сергія Кургіняна «Суть часів», а також ветеранів пенітенціарної системи РФ, які регулярно строчили доноси Володимиру Путіну й губернатору Пермського краю з вимогою заборонити діяльність музею як «іноземного агента». Якийсь час адміністрація музею боролася з багаторазовими перевірками прокуратури й антиекстремістського центру «Э» при крайовому ГУ МВС РФ, відстоюючи свої права в арбітражних судах. Незважаючи на моральний тиск, без води й тепла через відсутність фінансування музею до літа 2014 року ще якось вдавалося продовжувати працювати й приймати екскурсантів. Відчутну допомогу надавали цільовими грантами закордонні спонсори. Але після виходу в червні 2014 року на телеканалі «НТВ» сюжету з назвою «П’ята колона» у програмі «Професія репортер» працювати стало нестерпно. Прискорив ухвалення рішення про розформування й самоліквідацію музею мітинг 2 жовтня 2014 року в Пермі з гаслами: «У «Пермі-36» оплакують фашистських найманців і загарбників», «Перм-36 – плювок у наших ветеранів». На ньому лідер пермських комуністів проголошував: «Зараз, коли в Донбасі триває кривава бійня, а вулицями України відкрито й нахабно марширують зі смолоскипами неофашисти, утримувати й плекати організацію, яка виправдовує й героїзує бандерівців, – неприпустимо».
Щоб якось заспокоїти громадську думку, усе-таки в 2004 році «Фонд світових пам’ятників» («World Monuments Watch») включив меморіальний комплекс у список 100 особливо охоронюваних пам’ятників світової культури, і він став кандидатом на включення до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, місцева влада придумала якусь хитрість. Було оголошено, що замість «Меморіального центру політичних репресій «Перм-36» планується створити музей-табір, де будуть представлені всі етапи становлення ГУЛАГУ й розвитку пенітенціарної системи в колишньому СРСР, від Леніна до Горбачова.
Ініціатива пермських тюремників по увічненню своїх духовних вертухаїв була підхоплена в інших острогах Росії. 27 жовтня 2016 року активіст міжнародного правозахисного товариства «Меморіал» Ернест Мезак розмістив у своєму блозі на «Facebook» фотографію однієї пам’ятної дошки. Вона була відкрита 16 серпня цього року у виправній колонії ИК-31 Управління Федеральної служби виконання покарань (ФСИН) Росії по Республіці Комі. Як повідомлялося на офіційному сайті установи, у цей день урочисто відзначався День колонії ИК-31, створеної в місті Микунь на місці заснованого в 1937 році Усть-Вимського лісозаготівельного табору. Відкриття пам’ятної дошки стало кульмінацією святкових заходів, якій передувало врочисте оголошення наказу НКВД СРСР від 16.08.1937 року № 078, підписаного Миколою Єжовим.
27 жовтня 2016 року, виступаючи на засіданні Міжнародного дискусійного форуму «Валдай», Володимир Путін знову заявив про нібито єдність українців і росіян: «У нас є люди крайніх поглядів, націоналістичних, як у Росії, так і в Україні, але в цілому, здебільшого – це один народ, народ однієї історії, однієї культури, дуже близький етнічно». Таку примирливу риторику Путін використовує не вперше. У березні 2015 року, на мітингу, присвяченому річниці анексії Криму, він уже розмірковував на цю тему. Тоді наслідки економічних санкцій Заходу були не настільки відчутні як зараз, тому акцент був зроблений на історичній відповідальності тих, «хто привів Україну до такого стану». На цей же раз президент країни-агресора використовував цю тезу, нібито шкодуючи, що Україна знаходиться «під зовнішнім керуванням», а якісь сили «Росію й Україну спочатку розділили, а потім стравили, але ми самі в цьому винуваті, і маємо самі знайти вихід із цієї ситуації». Ніби й не було анексії Криму, військової агресії на Донбасі, молитви й свічок «за захисників «Новоросії» у храмі Живоначальної трійці на Воробйових горах у Москві.
У першому ряду залу, де проходив «Валдайський форум», у компанії із прес-секретарем Президента РФ Дмитром Пєсковим сидів лідер громадського руху «Український вибір» Віктор Медведчук. Дивлячись на те, як вони жваво підтримують путінські сентенції, виникла неясна підозра. А не чи робить Володимир Путін чергової помилки, розглядаючи політичну силу свого кума як соціальну опору для майбутніх політичних баталій в Україні? Адже одна річ використовувати представлені Медведчуком експертні оцінки обстановки в Україні, інша – робити ставку на його вбогий авторитет і мізерну електоральну підтримку.
Якщо події в Росії будуть розвиватися такими темпами, то незабаром на Луб’янську площу знову може повернутися Фелікс Дзержинський. При цьому протести правозахисників будуть проігноровані, як і петиція депутата Московської міської Думи Олени Шувалової у ЮНЕСКО й Президенту Путіну з проханням припинити установку пам’ятника Київському князеві Володимиру на Боровицькій площі біля Московського Кремля.
А далі, як не бачиш, і кількість мешканців Мавзолею може збільшитися вдвічі. Ось тільки коли?
