Автор: Редакція

Навіть прощаючись із нею, він зробив свій останній подарунок Ізраїлю – країні, одним із «батьків-засновників» якої був, — заповів роговиці своїх очей пацієнтам, які потребують трансплантації…

Шимон Перес був найстаршим ізраїльським політиком і державним діячем, чия кар’єра тривала понад 70 років.

Україна незалежна всього чверть століття. І дуже можливо, що іще 70 років вона так і не зможе знайти свій шлях. Справжній, правильний, який би привів до процвітання не окремих її громадян, а всіх.

Рік тому Шимон Перес був в Україні. Тоді, згадуючи, із чого починався Ізраїль, він говорив:

Ми мріяли про свою землю, але земля, яку ми одержали, не була мрією. Це був маленький клаптик, одна тисячна частина Близького Сходу. Ця земля не дуже добре до нас поставилася. Там були болота, москіти, пустеля на півдні, каміння. Обирати треба було між комарами й камінням. На ній було два озера – одне мертве, друге вимирало. Була знаменита ріка – але й у ній води не було. Тобто води не було взагалі. Ніяких природних ресурсів теж не було – ані золота, ані нафти. Тоді говорили, що на Близькому Сході є два типи країн – країни нафтові й країни святі. Наша була абсолютно свята, бо взагалі нічого не було.

Більшість людей хочуть пам’ятати, а не уявляти – це найбільша помилка. Що ви хочете пам’ятати? Усі помилки, які були зроблені? На історію не можна покладатися…

Українське молоде покоління – чудове. Але що мене злить у ньому – воно нехтує політиками. Воно говорить: політика корумпована, вона не для нас. Я відповідаю: ви чесні, ви хочете чесної політики – ідіть і робіть чесну політику.

Це всі уроки, які я сам виніс із минулого…».

Шимон Перес пішов у минуле. А Україна так і залишилася з невивченими уроками й відчуттям боротьби з минулим за майбутнє. Перефарбовувати мости в національно-патріотичні кольори виявилося набагато легше, ніж їх будувати. Перейменовувати вулиці й міста – набагато простіше, ніж їх ремонтувати й облаштовувати. Молоді нові політики, які прийшли робити її «чесною», м’яко кажучи, виявилися не готовими до цього. І не залишається нічого, окрім розчарування.

І жалю. Про те, що в Україні ніколи не було такого лідера, як уродженець польського Волозина (зараз це, до речі, територія Білорусі) Сені Перського (так у дитинстві називали Шимона Переса).

Складно сказати, чи були б перспективи в Сені стати політиком такого ж масштабу в СРСР, якби він залишився там, де народився, жити й далі. Швидше за все, ні. Дуже вже відрізнялися його погляди від тих, які тоді панували на 1/6 частині суші.

Найбільшу роль у вихованні Переса, за його словами, зіграв дід Цві, який і познайомив онука з Біблією, історією єврейського народу й Талмудом.

Політикою Шимон захопився в 14 років. У той час, як говорив сам Переса, гостро стоїть питання ідеологічної орієнтації єврейської релігійної школи. Тоді Перес став на сторону Бен-Гуріона, який пропонував не запозичати соціалістичні ідеї в Маркса, Леніна або Сталіна, а брати їх із Тори. Згодом Перес часто згадував, як в 16 років зустрівся з Бен-Гуріоном і той підвіз його на своїй машині з Тель-Авіва до Хайфи.

«Я дуже хвилювався перед поїздкою. Я думав, що в мене є цілих дві години для розмови з ним. Але коли ми сіли в машину, виявилося, що Бен-Гуріон навіть забув моє ім’я. Ми їхали мовчки, Бен-Гуріон сидів спиною до мене й не видавав ні звуку, і я був дуже засмучений. І раптом він сказав: “Троцький не був справжнім політиком”. Я не зрозумів, чому раптом він заговорив про Троцького. Мені хотілося продовжити бесіду, і я запитав: “Чому він не був політиком?” Він відповів: “Що це таке: ані миру, ані війни?! Це єврейський винахід. Лідер би сказав — треба приймати рішення: або йти на ризик і воювати, або укласти мир за всяку ціну”».

У 1932 році батько Переса виїхав у Тель-Авів на заробітки, через два роки він забрав до себе дружину й дітей. Саме в Тель-Авіві Перес закінчив середню школу, після чого пішов у сільськогосподарську школу в Бен-Шемені. Якийсь час працював пастухом і при цьому примудрявся вести активну громадську діяльність. Та так, що в 1946 році його обирають делегатом на 22-й конгрес Всесвітньої сіоністської організації, який став першим після Холокосту й Другої світової війни.

Наприкінці доленосного для Ізраїлю 1948 року Перес став помічником генерального директора міністерства оборони Леві Ешкола.

Батько сучасного Ізраїлю Бен-Гуріон розпорядився відправити Переса до США, там він очолив ізраїльське представництво міністерства оборони й пройшов навчання в Нью-йоркській школі соціальних досліджень і Гарвардському університеті.

Власне, там він і заклав основи військової могутності Ізраїлю. «Тоді, — згадував Перес, — у мене з’явилася ідея створення “Фонду оборони Ізраїлю”. Я звернувся до багатих євреїв по усьому світу. Ми швидко зібрали 40 мільйонів доларів, і це був перший внесок у будівництво реактора. Усього було зібрано 100 мільйонів доларів — величезні для того часу гроші, зараз це рівноцінно двом мільярдам».

Цікаво, що до 26 років, тобто фактично до моменту цього свого американського відрядження, Перес не знав ані слова по-англійськи. Щоб із таким багажем, точніше, його відсутністю, не просто отримати висококласну освіту, але й завести друзів із заможних західних родин, потрібно справді жити за принципом «Мрійте про більше. Чим більша ваша мрія, тим більшого ви досягнете».

Повернувшись зі США, Перес став виконуючим обов’язки гендиректора міністерства оборони, а потім був затверджений на посаді. Із цього й почалася по-справжньому його велика політика.

Погодьтеся, є в цьому щось величне – коли людині, яка почала свою кар’єру «головним військовим яструбом», вручають Нобелівську премію миру…
На цьому про війну й світ Шимона Переса на сьогодні все. Трохи про прекрасне з його життя.

Свого часу Перес видав власну серію репортажів “Із щоденника жінки”, причому підписав її жіночим псевдонімом.

До речі, сам Перес вважав, що «можливо, найбільша революція ХХ-го століття – це було звільнення жінок, це все змінило. До цього був світ чоловіків, жорстоких чоловіків. А зараз ми бачимо світ, який складається із двох частин…».

Коли Пересу було 85 років, він написав вірші про світ, які відправив на популярний музичний портал, де співачка Лель поклала їх на музику. Пізніше композицію “Молитва за мир” виконав Андреа Бочеллі.

І останнє. За словами Переса, його часто запитували: оптиміст він чи песиміст? «Моя відповідь: оптимісти й песимісти вмирають однаково, а живуть по-різному. І якщо я можу запропонувати людям, то я б запропонував жити, як оптимісти…Кожен із нас має дивитися вперед, а не назад. Світ змінюється з величезною швидкістю. І ніхто не може видати наказ зупинити ці зміни. Дурості які. Ми тільки зараз відкриваємо життя…»

Підготував Костянтин НІКОЛАЄВ

24–25 вересня 2016 року Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв організувала подорож делегації до Закарпатського регіону в складі 40 представників іноземних країн, зокрема, 28 Надзвичайних і Повноважних Послів, акредитованих в Україні.

Зустріч із хлібом-сіллю відбулася в міжнародному аеропорту «Ужгород», до якого дипломати прибули на літаку «Боїнг». Від місцевої влади були присутні Олександр Петік, заступник голови Закарпатської обласної державної адміністрації, Богдан Андріїв, голова Ужгородської міської ради, та Юрій Гузинець, керуючий справами виконавчого апарату Закарпатської обласної державної адміністрації.

Під час подорожі повноважним гостям було представлено співробітників Філії ДП «ГДІП» у Закарпатському регіоні; з туристичною та інвестиційною привабливістю місцева влада ознайомила в рамках Міжнародного туристичного тижня на Закарпатті та Міжнародного інвестиційного форуму «Закарпаття – бізнес у центрі Європи». У Закарпатській ОДА зауважили, що в такому складі представницька делегація відвідує цю область уперше. Геннадій Москаль та Михайло Рівіс побажали дипломатам, щоб їхній візит на Закарпаття був не тільки корисним, а й приємним.

Делегація взяла участь у святкуванні Дня міста Ужгорода, а наступного дня ознайомилася з тутешніми туристичними місцями, зокрема відвідали курорт «Воєводино» та комплекс «Деренівська купіль». Представники дипломатичного корпусу були вражені краєвидами, культурою та місцевою кухнею. На думку більшості, туризм залишається найперспективнішою галуззю економіки Закарпаття. Адже серед природних багатств розміщено унікальні курорти, які за своєю красою та витонченістю можуть стати конкурентами світовим рекреаційним комплексам.

Співробітники ГДІП доклали максимальних зусиль, аби кожен гість відчув гостинність краю та перейнявся його культурою, щоб частинка неперевершеної краси залишилася в серці кожного.

Поняття «Список Сандармоху» живе в інформаційному просторі України вже друге десятиліття. Були спроби скласти списки за різними критеріями, через це фігурувала в них різна кількість осіб. Крім того, у працях науковців траплялися «зайві» прізвища й десятки – з різних причин «проігнорованих». Варіант прийнятного підходу й формулювання назви переліку запропонував дослідник Сергій Шевченко: «Соловецькі в’язні-українці й особи, чиї долі пов’язані з Україною, розстріляні в урочищі Сандармох 27.10. – 4.11.1937 року». Це дає підстави додати до списку й громадян різних національностей – вихідців з України, народжених на її землі, і людей, які не один рік жили, працювали в Україні, були тісно пов’язані з нею долею, а згодом репресовані. На ділі в «Українському списку Сандармоху» має бути майже чверть розстріляного найбільшого тюремного етапу Соловків 1937 року. Автор усунув чимало виявлених огріхів і білих плям попередніх переліків (хоча нестача інформації, на жаль, відчутна в довідках щодо осіб, арештованих не в Україні, або про яких відомості не вдалося виявити в архівах) і склав більш повний на цей час ряд біографій. В його основі – здобутки фахівців, спільно з якими свого часу працював у редколегії науково-документального видання про «останню адресу» українців-соловчан (принагідно – щира дяка вченим і дослідникам з СБУ за виконану велику роботу). Як і попередні списки, оновлений і доповнений перелік не претендує на істину в останній інстанції, але сам підхід дослідник вважає правильним з погляду історичних наук і по-людськи справедливим. Запропонувавши першу публікацію своєї роботи в рамках акції «Рік жертв Великого терору», автор був би вельми вдячний усім, хто цікавиться історією, за посутні зауваження та пропозиції, які б дали змогу поліпшити матеріал, зробити його досконалим і справді авторитетним джерелом інформації.

Абраменко Катерина Харитонівна (у протоколі трійки – Авраменко), 1900 р. н., уродж. с. Душатин на Стародубщині (у колишній Чернігівській губернії, нині – в Суразькому р-ні Брянської обл., РФ), із селян, росіянка, освіта вища, закінчила Комуністичний університет ім. Артема (1923), історик, була членом КП(б)У (1920–1934). Працювала вчителькою сільської трудшколи, директором дитбудинку, лектором-пропагандистом на шахтах Донбасу, лектором у Волинській районній партшколі, Всеукраїнській школі міліції, згодом – зав. кафедри історії народів СССР Харківського університету, науковий співробітник Інституту історії Всеукраїнської асоціації марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), відповідальний секретар журналу «Историк-большевик». Звільнена з роботи 21.10.1934, виключена з КП(б)У «за втрату партійної пильності». Проживала: м. Харків, Барачний пров., 8, кв. 89.
Арешт: 16.02.1935 (у справі «троцькістської терористичної організації»). Особлива нарада (ОН) при НКВД СССР 19.08.1935, за «контрреволюційну троцькістську діяльність» (ст. 54-11 КК УССР) 5 років виправно-трудового табору (ВТТ). Відбувала покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД по Ленінградській області (ЛО) 10.10.1937).
Реабілітована: ВК ВС СССР 16.04.1957 (Центральний державний архів громадських об’єднань України [ЦДАГО України]. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 42098-ФП).

Агапов Петро Кирилович, 1906 р. н., уродженець м. Кельце (Польща), росіянин, освіта початкова, був членом ВЛКСМ, робітник, проживав: м. Харків.
ОН при НКВД СССР 28.11.1935 за «контрреволюційну діяльність і спробу втечі за кордон», 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Альвайль Зігурд Адольфович (у слідчих документах також Альваль Зігурт), 1890 р. н., уродж. с. Великі Глібовичі (нині Перемишлянського р-ну Львівської обл.), німець, освіта вища, у минулому штабс-капітан російської, обер-лейтенант австрійської і Української галицької армії (УГА), позапартійний. Працював завідувачем німецької секції Одеського окружного, згодом – губернського відділів народної освіти; директор Одеського навчального кооперативного комбінату, професор Одеського інституту інженерів зв’язку, проживав: м. Одеса, вул. Подбєльського, 38-б, кв. 12.
Арешт: 15.01.1933 (у справі «Української військової організації» – «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 14.11.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табірний пункт Кремль, у травні 1937-го переведений на Кемперпункт).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Одеським облсудом 05.10.1959; Президією Архангельського облсуду 29.12.1959 (Галузевий державний архів Служби безпеки України [ГДА СБУ], Одеса. – Спр. 10990-П; УФСБ Росії по Республіці Карелія [УФСБ РФ РК]. Спр. – П-9410).

Антипов-Греков Ілля Якович, 1890 р. н., уродж. м. Рені (нині Одеської обл.), росіянин, у минулому есер, бухгалтер, проживав: м. Москва.
Колегія ОГПУ СССР 16.03.1933, ст. 58-4, 8, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Атаманюк (Атаманюк-Яблуненко) Василь Іванович, 1897 р. н., уродж. с. Яблунів (нині Косівського р-ну Івано-Франківської обл.), українець, з селян, освіта вища, закінчив юридичний факультет Львівського університету (1915), позапартійний, у минулому офіцер австрійської армії, служив перекладачем, згодом – січовий стрілець. У 1918–1920 роках у Катеринославі, працював у редакції газети «Боротьба» й завідувачем трудшколи, з 1922 року – в Києві. Журналіст, поет, перекладач, літературознавець, один з організаторів літоб’єднання «Західна Україна» та редактор його однойменного збірника, літредактор Київського радіоцентру. Проживав: м. Київ.
Арешт: 31.01.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг (працівник редакції газети «Путевка», викладач машинопису навчального комбінату, директор Долинського маслозаводу); Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Ленінградським облсудом 21.06.1965 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 57239-ФП).

Баб’як Василь Васильович, 1895 р. н., уродж. с. Дусанів (нині Перемишлянського р-ну Львівської обл.), українець, із селян, освіта вища, закінчив природничий факультет Українського вільного університету в Празі (в УССР приїхав 1927 р. на запрошення С. Л. Рудницького), позапартійний, у минулому хорунжий УГА, викладач садово-декоративного технікуму, доцент Харківського університету, геолог Донбаського водного тресту. Проживав: м. Харків, Шаміловка, вул. Мінська, 40.
Арешт: 20.01.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-4, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табірний пункт Кремль), працював на торфорозробках, у сільгоспі.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989; прокуратурою Харківської обл. 18.01.1993 (Державний архів Харківської області [ДАХО]. – Ф. Р-6452. – Оп. 6. – Спр. 556; Регіональне управління ФСБ РФ по Архангельській області [РУ ФСБ РФ АО]. Спр. – П-14791).

Бадан-Яворенко Олександр Іванович, 1894 р. н., уродж. с. Вілька Мазовецька (нині с. Волиця Жовківського р-ну Львівської обл.), українець, із селян, освіта вища, закінчив юридичний, філософський факультети і дипломатичну академію університетів Кракова, Відня та Праги, був членом КП Чехословаччини (з 1920), членом КП(б)У (1925–1929), у минулому підпоручик австро-угорського війська, учасник боїв за Львів під час українсько-польської війни. Мав громадянство Чехословаччини (після 1919 до 1926). Перебуваючи в еміграції, був секретарем голови Директорії В. Винниченка. Прибув до УССР 1926 р., працював у Держплані, вчений секретар Наркомосу (1927–1930), зав. редакції чужомовних словників УРЕ (1931–1933), професор Комуністичного університету ім. Артема, доктор права, викладач історії в харківських вишах (1930–1933). Проживав: м. Харків.
Арешт: 19.02.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-2, 4, 6, 8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Верхньоуральський політізолятор ОГПУ в Уральській області; Білбалтлаг, Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Військовим трибуналом (ВТ) Київського військового округу (КВО) 18.02.1959 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1419).

Балаш Йосип Іванович, 1894 р. н., уродж. і житель с. Чехоград (нині с. Новгородківка Мелітопольського р-ну Запорізької обл.), чех (за іншими даними – українець), освіта початкова, позапартійний, у минулому служив у зведеному гвардійському полку армії Врангеля, селянин-одноосібник, згодом колгоспник колгоспу «Прукопнік» у Чехограді. Був засуджений за ст. 109 КК УССР, 6 місяців примусових робіт.
Арешт: 24.12.1930 у груповій «чеській справі» (у одній справі з ним проходив, зокрема, Павлас А. В.). Надзвичайна сесія ВС УССР 14.06.1931, ст. 54-6, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС УССР 28.11.1964; ВТ КВО 31.08.1965 (ГДА СБУ. – Спр. 57288-ФП).

Баран Михайло Лукич, 1884 р. н., уродж. м. Скала (нині смт Скала-Подільська Борщівського р-ну Тернопільської обл.), українець, освіта вища, закінчив фізико-математичний факультет Чернівецького університету та курси Торговельної академії (Львів), був членом КП Австрії, партії соціал-демократів України з 1908 р., КП(б)У (1918–1933), у минулому офіцер австрійської армії (1905–1906), сотник УСС (1914, потрапив у російський полон), комісар РСЧА (1918–1922), був зав. управління науки Наркомосу УССР, працював в апараті ЦК КП(б)У. Професор, зав. кафедри ленінізму Інституту професійної освіти, з 1932 р.– директор Інституту літературознавства ім. Т. Шевченка при ВУАН. Проживав: м. Київ, вул. Ольгинська, 1, кв. 27.
Арешт: 30.08.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 14.02.1934, ст. 54-2, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Дмитлаг; Соловки (табірний пункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС Карело-Фінської ССР 10.07.1956; судколегією ВС УССР 19.02.1958 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 48001-ФП; РУ ФСБ РФ АО. Спр. – П-11618).

Баранник Михайло Сидорович, 1900 р. н., уродж. с. Авдіївка (нині м. Авдіївка Донецької обл.), українець, з робітників, освіта вища, закінчив комуністичний виш, у минулому вояк РСЧА (1918–1923), агент кримінального розшуку в м. Лисичанськ (1923–1925), був членом ВКП(б) (1925–1936). Працював зав. оргвідділу окрвиконкому в Умані на Черкащині (1928–1930), відтак – у Ленінграді. Доцент (правознавець), проректор, заступник директора Всесоюзного комуністичного сільгоспуніверситету (1930–1936). Проживав: м. Ленінград, Совєтський просп., 49, кв. 34 (за ін. даними, кв. 6).
Арешт: 27.05.1936. Виїзна сесія (В/с) Військової колегії (ВК) ВС СССР у м. Ленінград 28.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (Регіональне управління ФСБ Росії по Архангельській області [далі – РУ ФСБ РФ АО]. – Спр. 13593).

Барановський Петро Августович, 1882 р. н., уродж. м. Орша (Білорусь), білорус, з дворян, освіта вища, закінчив духовну семінарію і академію в Петербурзі, позапартійний, католицький священик. З 1908 р. служив у білоруських і українських парафіях, був адміністратором приходу в Чернігові Харківського деканату, вікарій парафії в Ніжині (1926–1929). Проживав у м. Ніжин (Чернігівська область).
Арешт: 26.04.1929. Колегія ОГПУ 20.09.1929, ст. 58-4 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табірний пункт Анзер), де арештований вдруге (05.07.1932) – у груповій справі католицького духівництва, тимчасово переведений у Кем і згодом повернутий у Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Барбар Аркадій Олексійович, 1879 р. н., уродж. с. Попівщина колишньої Полтавської губернії (нині с. Попівщина Роменського р-ну Сумської обл.), українець, з дворян [з родини поміщика], освіта вища, закінчив медичний факультет Київського університету, доктор медицини, був членом УСДРП. За гетьманату віце-директор медичного департаменту Міністерства народного здоров’я, директор департаменту того ж міністерства за Директорії. У 1918-му – один з організаторів Всеукраїнського товариства лікарів, працював в Українському Червоному Хресті. Служив військовим лікарем (1919–1920), від 1921-го – асистент, старший асистент кафедри внутрішніх хвороб, професор Київського медичного інституту, від 1929 р. – чл. президії Медичної секції ВУАН. Проживав: м. Київ, вул. Червоноармійська, 146, кв. 62.
Арешт: 18.08.1929 у справі «Спілки визволення України» («СВУ»). ВС УССР 19.04.1930, ст. 54-2, 11 КК УССР, 8 років тюремного ув’язнення з позбавленням політичних прав. Відбував покарання: Ярославський політізолятор; Соловки (Савватіївський спецізолятор), завідувач табірного медичного околодку.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС УССР 11.08.1989 (ГДА СБУ. – Спр. 67098-ФП).

Барг Йосип Якович, 1900 р. н., уродж. м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.), єврей, з родини комісіонера, освіта н[езакінчена]/вища, позапартійний, економіст, військовослужбовець, начальник фінвідділу Військово-інженерної академії. Проживав у м. Москва.
Арешт: у справі «УВО». Колегія ОГПУ 05.09.1933, ст. 58-2, 11 КК РСФСР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табірний пункт «Анзер»).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Бардашевський Федір Васильович, 1891 р. н., уродж. с. Обельниця (нині Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.), українець, освіта вища, позапартійний, із селян, у минулому офіцер австрійської, галицької та української армій (1915–1918). З 1920-го в Одесі, вчитель школи-семирічки фабрично-заводського навчання № 11, вчитель польської школи № 42. Проживав: м. Одеса, вул. Свердлова, 28, кв. 19.
Арешт: 22.02.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 14.11.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг, Соловки (табірний пункт Кремль), працював на загальних роботах.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Одеським облсудом 24.10.1959; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ГДА СБУ, Одеса. – Спр. 10963-П, РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14013).

Бенедик Антон Наумович, 1908 р. н., уродж. с. Качанівка (нині Хмільницького р-ну Вінницької обл.), українець, освіта середня (за іншими даними – вища), вчитель [завідувач школи], проживав у с. Мазурівка (нині північно-західна частина м. Хмільник Вінницької обл.). На початку 1930-х – один з очільників селянського повстання.
Арешт: 03.07.1931. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 03.09.1931, ст. 54-11 КК УССР, розстріл. Засідання (судове) колегії ОГПУ СССР [ОН при колегії ОГПУ] 07.04.1932, розстріл замінено на ст. 58-2, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, працював у 1-му сільгоспі.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Житомирської обл. 31.07.1989 (Державний архів Житомирської області [далі – ДАЖО]. – Спр. 25452–П).

Берлінер Єфрем Абрамович, 1883 р. н., уродж. м. Могильов (нині Республіка Білорусь), єврей, син купця, багатого київського домовласника, освіта вища, закінчив юридичний факультет Паризького університету, член партії правих есерів (1919–1920; за ін. даними, в 1903–1920). Мав короткотерміновий арешт у Києві (1919), звільнений. Викладач, книгознавець-референт у Вукоопкнизі, перед арештом – без певних занять, проживав: м. Київ.
Арешт: 01.11.1935, звинувачення за ст. 54-8-11 КК УССР (терористичний акт; підготування або вчинення контрреволюційних злочинів). ОН при НКВД СССР 03(06).09.1936 (за ін. даними 13.10.1936), 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований. Прокуратурою УССР 31.08.1989 (Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 5172. – Інв. № 64516).

Бечаснов Василь Васильович, 1883 р. н., уродж. м. Одеса, українець, з дворян, освіта середня, закінчив 1-шу Київську школу прапорщиків (1916), у минулому капітан царської і білої армій (Марковський полк), контррозвідник у штабі Врангеля.
Арешт: у 1921 р. – після повернення з еміграції. Залучений ВЧК для секретної роботи й направлений за кордон. У 1923 р. повернувся в СССР, засуджений на 3 роки, втік з місця ув’язнення. У 1930 р. засуджений на 1,5 року. Проживав у Далекосхідному краї й Середній Азії. Колегія ОГПУ 16.01.1934, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Бистрий Яків Веремійович, 1897 р. н., уродж. и житель с. Потоки (нині Таращанського р-ну Київської обл.), українець, із селян, освіта середня, у минулому офіцер армії УНР, хлібороб-одноосібник. Проживав у рідному селі.
Судтрійка при колегії ГПУ УССР 12.10.1931, ст. 54-2, 11 КК УССР, розстріл; Особлива нарада (ОН) при колегії ОГПУ СССР 13.03.1932, ст. 58-2, 11 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Київської обл. 28.07.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 66569-ФП).

Біленький Олександр Йосипович, 1903 р. н., уродж. м. Гродно (нині Республіка Білорусь), єврей, освіта вища, був членом ВКП(б). В УССР приїхав з Польщі, інженер, працював на залізниці, проживав: м. Київ.
Арешт: 19.01.1935, звинувачений за ст. 54-6 КК УССР (шпигунство). ОН при НКВД СССР 28.11.1935, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований. Відомостей про реабілітацію в УССР немає (Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 4855. – Інв. № 55443).

Білий Михайло Іванович, 1891 р. н., уродж. м. Городок (нині Львівської обл.), українець, із селян, закінчив учительську семінарію, позапартійний, служив в австрійській армії (1910–1918), технічний редактор газети «Заготівля та експорт» Наркомзовнішторгу УССР. Проживав: м. Харків, Юр’ївський пров., 12.
Арешт: 23.11.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 24.02.1934, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Дмитлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Харківської обл. 20.10.1989 (ДАХО. – Ф. Р-64521. – Оп. 5. – Спр. 968).

Білий Михайло Степанович, 1882 р. н., уродж. с. Велика Березовиця (нині смт в Тернопільському р-ні Тернопільської обл.), українець, закінчив робітфак Сільськогосподарського інституту, був членом ВКП(б) (з 1920), службовець, заступник завідувача міськземвідділу, проживав у Харкові.
Арешт: 25.12.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 24.02.1934, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 10.02.1959 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1415).

Публікацію підготував Сергій Шевченко

Вітчізняна легка атлетика повернулась з нещодавньої Олімпіади в Ріо лише з однією медаллю – бронзовою. Її здобув стрибун у висоту Богдан Бондаренко. І це найгірший результат за всю історію вітчізняної “королеви спорту” (як ще називають легку атлетику). Хто винуватий й шо робити? Питання начбто риторичне. Але…

15 вересня було заплановано проведення чергової Ради Федерації легкої атлетики України (ФЛАУ).
Проте, спроба його проведення була невдалою. Адже засідання Ради було неправомочним. Причина банальна: не було кворуму. На захід з’явилося лише 23 члена Ради з 24 необхідних, а орган складається з 46 членів.

На зібранні членів Ради було обговорено питання легітимності проведення звітно-виборчої Конференції ФЛАУ в м. Запоріжжя 7-8 жовтня 2016 року.

Проведення звітно-виборчої Конференції ФЛАУ 7-8 жовтня 2016 року не є легітимним оскільки:

Відповідно до п. 6.1.1. Статуту ФЛАУ, Конференція скликається один раз на два роки, дата і місце проведення якої визначається Радою на засіданні не пізніше ніж за два місяці до проведення Конференції.

Правомочного засідання Ради ФЛАУ, на якому було б визначено дату і місце проведення звітно-виборчої Конференції ФЛАУ не відбулося.

Натомість Секретаріат ФЛАУ розіслав представникам територіальних федерацій Циркулярний лист №04 від 4 липня 2016 року з формулюванням:

17 червня 2016 року за результатами опитування членів Ради ФЛАУ в електронному режимі щодо призначення дати та місця Звітно-виборчої Конференції Федерації легкої атлетики України було ухвалено провести Звітно-виборчу Конференцію ФЛАУ 8-9 жовтня 2016 року у місті Запоріжжя.

Дане твердження не є правомочним, оскільки це є прямим порушенням п. 6.1.1. Статуту ФЛАУ.

Скликання Конференції ФЛАУ не може відбуватися «шляхом опитування членів Ради ФЛАУ в електронному режимі».
Пункт 6.2.5 на який опирається Секретаріат ФЛАУ повністю звучить так:
6.2.5. Ухвалення рішень по питанням порядку денного на засіданні Ради відбуваються шляхом відкритого голосування простою більшістю голосів.

У разі необхідності рішення Ради ухвалюються шляхом опитування членів Ради з застосування засобів зв’язку (телефон, інтернет, факсимільний зв’язок та інші).
Тобто шляхом опитування членів Ради з застосування засобів зв’язку можуть ухвалюватися виключно рішення щодо питань порядку денного Ради.

Висновки:
1. Проведення Звітно-виборчої Конференції ФЛАУ 7-8 жовтня 2016 року не є легітимним.
2. Легітимна Звітно-виборча Конференція ФЛАУ може бути скликана виключно на правомочному засіданні Ради ФЛАУ.
3. Звітно-виборча Конференція ФЛАУ повинна відбутися в рік, після проведення Олімпійських Ігор, тобто до 31 грудня 2016 року.
4. Дата і місце проведення Звітно-виборчої Конференції ФЛАУ повинні бути визначені на правомочному засіданні Ради ФЛАУ не пізніше ніж за три місяці до проведення Конференції, тобто до 30 вересня 2016 року.
Враховуючи все вищезазначене, відповідно до п. 6.2.1. Статуту ФЛАУ, більше третини членів Ради ФЛАУ письмово звернулися до Секретаріату ФЛАУ з вимогою скликати позачергове засідання Ради ФЛАУ в місті Києві 22 вересня 2016 року для проведення Конференції Федерації легкої атлетики України.

По суті, така ситуація з невдалою спробою проведення Ради стала черговим підтвердженням недолугого чотирьохрічного керівництва ФЛАУ президентом цієї організації Ігорєм Гоцулом. Для розуміння як сталося те, що сталося, спробуємо зазирнути в “послужний список” пана Гоцула.

Президент ФЛАУ Ігор Євгенович Гоцул. У 2003 році рішенням президента Федерації В.Борзова за рекомендацією Кіровоградської федерації легкої атлетики та колегії спортивних суддів І.Є.Гоцул був прийнятий на роботу в апарат Федерації легкої атлетики України (ФЛАУ).

З 2003 по 2008 рік він відповідав за організацію роботи апарату офісу ФЛАУ (під його безпосереднім керівництвом працювало 5 чоловік), підготовку спортивних суддів і менеджменту по залученню спонсорських коштів. При цьому пан Гоцул безпосередньо до спортивної роботи не долучався у зв’язку з відсутністю освіти в галузі фізичної культури і спорту та досвіду в області тренерської роботи. Залучення позабюджетних коштів у ФЛАУ щодо запропонованої ним програми не відбулося.

Крім того, він не проявив себе й в офісі ФЛАУ. Проте в області спортивного суддівства за підтримки керівництва федерації зміг просунутися до рівня судді міжнародного класу. Саме завдяки цьому особисто неодноразово виїжджав на різні міжнародні змагання.

Рішенням виконкому ФЛАУ від 29 серпня 2008 року Гоцул І.Є., був звільнений з посади керівника офісу ФЛАУ. В грудні 2008 року звільнений з підстави закінчення терміну дії трудового контракту.
Виконком ФЛАУ відсторонив Гоцула з посади керівника офісу після кричущого неетичного вчинку, здійсненого ним під час
Олімпійських ігор в Пекіні. Тоді Комісія Міжнародного Олімпійського комітету розглядала питання щодо застосування допінгу однією із українських спортсменок- легкоатлеток. Ігор Гоцул, не очікуючи рішення комісії МОК, дав інтерв’ю кільком телеканалам з цього приводу з наведенням неперевірених фактів. Як наслідок це викликало неабиякий ажіотаж в українській і в зарубіжній пресі, а українська спортивна делегації загалом і ФЛАУ зокрема понесли суттєвих іміджевих втрат.

У 2012 році з ініціативи міністра молоді і спорту Р.Сафіуліна у пресі була запущена активна компанія з дискредитації президента ФЛАУ Валерія Борзова. Його абсолютно безпідставно звинуватили у розтраті бюджетних коштів. Хоча, відповідно до Закону про Державний бюджет України, Борзов, як громадський діяч, жодного відношення до фінансових потоків не мав.

Просто на меті було усунути В.Борзова від керівництва ФЛАУ, а далі, по можливості – від членства в МОКу. Така реакція стала наслідком того, що Борзов публічно виступив проти низки урядових рішень щодо проведення вельми затратних міжнародних спортивних заходів: Чемпіонату світу з легкої атлетики у 2013 році в Донецьку і зимових Олімпійських ігор в Україні в 2022 році.

У подальшому Гоцул під керівництвом Сафіуліна із залученням групи спортсменів (в основному членів партії Регіонів) по суті здійснили рейдерське переобрання керівництва ФЛАУ. В результаті під тиском Міністерства молоді і спорту І. Гоцул досяг своєї давньої мети – був обраний новим президентом ФЛАУ.

При цьому нікого із його лобістів жодним чином не засмутило, що він не мав практичного досвіду роботи як у галузі спорту вищих досягнень, так і в питаннях організації системи фізичного виховання дітей та молоді. Крім того, відсутність спеціальної освіти та бажання за минулі чотири роки не дозволили йому глибоко вникнути в проблеми українського спорту.

Як наслідок за час свого “президентства” Гоцул так і не зміг проявити себе як лідер Української легкої атлетики. А найголовніше – під його “дбайливим” керівництвом в країні і на міжнародній арені поступово втрачається імідж однієї з кращих спортивних федерацій України.

Кращим підтвердженням цього є допис у Фейсбуці екс-віце президента ФЛАУ (1991-2012 роки), державного тренера збірної команди України з легкої атлетики Валерія Александрова:
“Протягом двох років неодноразово зриваються проведення Ради ФЛАУ. Хто писав Статут? І Хто голосував за такий Статут, який неможливо виконати? Про що думали, коли його приймали? Про зарубіжні поїздки і отримання влади над спортсменами і тренерами?
Як Ви могли так організувати проведення Ради по головному для Вас питанню? Бути вам чи не бути далі керівниками Української легкої атлетики?
Я Вам вже писав і деяким неодноразово пояснював, що у ФЛАУ є два головних заходи в кожні чотири роки – це Олімпійські ігри і звітно-виборна конференція. А Ви що накоїли зі своїми менеджерами? Організація підготовки до Олімпіади в повному провалі, в фінансуванні, в стратегії і плануванні, все прос..али. Організація звітно-виборчої Конференції в неправовому полі. Ну, ви блін даєте!..

Ігор Євгенович Гоцул, я тобі казав більше десяти років тому: “Не берись ти не за свою справу, ти не лідер. Ти ще тоді від перенапруги при твоєму випробуванні на ЧС в Гельсінкі в непритомність падав. Навіщо поліз на пост президента ФЛАУ? Це твоя помилка в житті, не найкраща його сторінка. Краще б ти став нардепом. Там простіше і спокійніше. Врахуй це!
Вмійте піти з посади з гідністю!”

У плачевній ситуації, що склалася сьогодні з легкою атлетикою в Україні, на думку провідних тренерів і компетентного експертного середовища, загрози повної деградації можна уникнути лише за умови термінового переобрання президента ФЛАУ, кардинальної зміни політики керівництва Федерації і докорінного реформування її діяльності.

Питанням залишається, хто зробить перший крок для подолання кризи всередині ФЛАУ, яка вже пустила метастази у такий важливий для України вид спорту як легка атлетика, держава в особі Міністерства молоді і спорту чи спортивна громадськість на чолі із знаними авторитетами? Відповідь на нього, на жаль, поки залишається відкритим…

Олександр Корнеєв

1 грудня 2014 року під час офіційного візиту до Туреччини президент РФ В.Путін несподівано для багатьох оголосив про остаточну зупинку проекту газопроводу «Південний потік», який мав транспортувати 63 млрд кубометрів газу з Росії по дну Чорного моря в Болгарію й далі в Європу. Причиною такого рішення називалася неконструктивна позиція Європейської Комісії, яка, нібито, відмовилася надати «Південному потоку» винятки з Третього енергопакету. «Газпром» категорично відмовлявся відкрити транспортні можливості майбутньої труби третім сторонам, оскільки в цьому випадку втрачався увесь сенс чергового «обхідного» маневру навколо України. Насправді ж, і це важливо в контексті подальшого аналізу, Росія ніколи й не зверталася офіційно до Єврокомісії з такою вимогою. Із самого початку й до кінця весь цей проект мав винятково політичне підґрунтя з метою тиску на Україну і ЄС для досягнення зовнішньополітичних завдань Кремля.

При цьому укладалися міжурядові угоди між п’ятьома країнами-учасниками консорціуму, комерційні контракти між компаніями-операторами національних ГТС, контракт на 2 млрд доларів з італійською компанією «Saipem» на будівництво морської ділянки, здійснена закупівля труб, організовані публічні акції «зварювання першого шва» і навіть святкове офіційне відкриття будівництва «труби» у Сочі. На всю цю діяльність «Газпром» виклав 5 млрд доларів, однак проект не відбувся.

І ось на зміну «Південному потоку» прийшов «Турецький». Пропозиція В.Путіна про його будівництво, яка пролунала в Анкарі, стала несподіванкою для турецького керівництва, яке, втім, не згаяло можливості погодитися із самою ідеєю розвороту маршруту «Південного потоку», щоб усі чотири нитки «заземлювалися» у європейській частині Туреччини, і три з них досягали Фракії на кордоні з Грецією. Туреччину цікавила одна з ниток, далі в справу матимуть вступити Брюссель і європейські споживачі. Головна мета Москви, і цього ніхто не приховував, полягала в тому, щоб запустити трубу до 2019 року, коли закінчуються контракти на транспортування російського газу через територію України. Більше того, у заявах керівництва «Газпрому» і російського Міненерго тоді ж пролунав своєрідний ультиматум – Брюссель сам має потурбується, щоб побудувати всю необхідну інфраструктуру для транспортування приблизно 45-50 млрд кубометрів газу із грецько-турецького кордону до Баумгартена. Враховуючи, що на території Греції практично немає транзитної інфраструктури для транспортування газу, а йдеться про гірську місцевість, вартість таких робіт оцінювалася не менше ніж у 30 млрд. доларів. Очевидно, що таких коштів не було й не могло бути передбачено в планах Єврокомісії. Як наслідок, М.Шевкович від імені Єврокомісії заявив про неможливість підтримки «Турецького потоку».

З того часу минуло 22 місяці, і проект «Турецького потоку» практично не зрушився з місця.

9 серпня ц.р. у Санкт-Петербурзі після зустрічі Р.Ердогана й В.Путіна, на якій сторони врочисто оголосили про нормалізацію відносин, про трубу в обхід України заговорили знову. Для України втрата транзиту є серйозним ударом, і в цьому контексті важливо розуміти, що насправді стоїть за переможними реляціями з Кремля. Уже у вересні в ЗМІ з’явилися повідомлення, що Туреччина видала дозволи на будівництво підводної частини труби й що дуже скоро, уже в жовтні, сторони підпишуть необхідну міжурядову угоду. Якщо хоча б одна нитка «турецького потоку» буде побудована, Україна втрачає до 16 млрд кубічних метрів транзиту через Молдову, Румунію й Болгарію. Це, безумовно, серйозна загроза, до якої слід поставитися з усією увагою.

Тому давайте крок за кроком розберемо основні аспекти, пов’язані з «Турецьким потоком».

1. Проект газопроводу «Турецький потік» слід розглядати в більш загальному контексті трубопровідної дипломатії Кремля
Приблизно в той же час, коли перші санкції вже були накладені на Росію у зв’язку з окупацією Криму й агресією в східних областях України, у вересні 2014 року в Шанхаї Путін оголосив про будівництво нової мегатруби – газопроводу «Сила Сибіру». Йому було вкрай політично важливо продемонструвати ЄС, що в нього є простір для маневру й що Росія не знаходиться в ізоляції. Китайці виставили дуже невигідні для РФ умови, але Путін погодився. Політична складова знову одержала гору над економічною логікою. Поява в політичному жаргоні «Турецького потоку» через два місяці мала аналогічну мету. Пізніше, у червні 2015 року, ситуація ще більше ускладнилася у зв’язку з активізацією зусиль «Газпрому» по будівництву «Північного потоку-2» обсягом 55 млрд куб.м. Цей проект не новий, він є продовженням уже існуючого маршруту, потужність якого, за планами Москви, мала бути подвоєна. На жаль, із усіх трьох саме цей проект найбільше загрожує інтересам України, враховуючи активну роботу промосковського лобі в багатьох європейських столицях і наявність у Росії технологій прокладки підводної частини «труби» на відносно мілководній Балтиці. Саме цей проект є справжньою метою «Газпрому», а значить – Кремля. І «Сила Сибіру», і «Турецький потік» є на цьому етапі «відволікаючими» проектами, які, якщо й будуть просуватися вперед, то тільки при зміні політичної й економічної кон’юнктури. На сьогодні в Росії немає коштів на реалізацію всіх трьох проектів одночасно, а доступ до західних кредитів заблокований через санкції.

2. «Турецький потік» слід також розглядати в економічному контексті
Відразу ж після початку російсько-турецьких переговорів на початку 2015 року турецька сторона поставила жорстку умову зниження ціни на газ, закуповуваний у Росії. Причому йшлося про вже підписані й чинні комерційні контракти. У ЗМІ звучала цифра 10,25%, на яку ціна газу мала бути знижена. Переговори тривали безуспішно майже цілий рік і зрештою Росія погодилася, причому знижка мала бути застосовна до вже поставлених з 1 січня 2015 року обсягів газу. На жаль, станом на сьогодні ця домовленість не була виконана російською стороною, і турки подали на «Газпром» в арбітраж.

Крім того, із лютого 2015 року в арбітраж був поданий позов італійської компанії «Saipem», яка зажадала від «Газпрому» неустойку в розмірі 760 млн доларів у зв’язку з припиненням «Південного потоку». На території Росії влітку 2015 року частково були припинені роботи по будівництву берегової інфраструктури. Це означає, що проект «Турецький потік» уже був у «підвішеному» стані ще до листопадового інциденту зі збитим СУ-24. Під час недавніх переговорів з російськими партнерами турки знову жорстко порушили питання про застосування вищезгаданої знижки як передумову підписання будь-яких нових угод. Крім того, турецька сторона дала зрозуміти, що не має наміру фінансувати проект і зацікавлена лише в одній його гілці, по якій газ постачатиметься в Туреччину. Усе інше – справа «Газпрому». Таким чином, Росія має не тільки врегулювати питання про знижки на газ, але й ситуацію з італійською компанією, після чого самостійно знайти кошти на виконання робіт (благо, труби для однієї гілки вже закуплені й зберігаються у Варні), і все це до 2019 року. В умовах дії санкцій і стрімкого скорочення резервів це здається непростим завданням.

3. Слід узяти до уваги міжнародно-правовий аспект «Турецького потоку», який має кілька складових.
По-перше, усе та ж Єврокомісія має погодитися на купівлю газу на турецько-грецькому кордоні (якщо хоча б одна гілка досягне Греції), інвестуючи у відповідну інфраструктуру, і тут знову виникає питання про Третій енергопакет. По-друге, прокладка труби в Чорному морі має здійснюватися відповідно до норм декількох екологічних конвенцій, сторонами яких є й Росія, і Туреччина, і Україна. Станом на сьогодні сторони конвенцій (причорноморські країни) не одержували екологічного обґрунтування проекту, а серед них два члени Євросоюзу й наші потенційні союзники Болгарія й Румунія. На проведення таких досліджень по «Південному потоку» Росії знадобилося півтора роки. Цікаво також, що маршрут «Турецького потоку» прокладений так, щоб ніде не перетинати виняткову морську зону України навколо Криму, і тим самим уникнути блокування проекту через позов України в міжнародних судах. У цьому контексті дуже цікаво, що в турецьких ЗМІ досягнуті домовленості характеризуються як «сторони сповнені рішучості вирішити наявні проблеми й приступити до процесу одержання відповідних дозволів», а в російських усе простіше – Туреччина дозволила будівництво. Також не можуть розглядатися серйозно зроблені недавно у Владивостоці заяви А.Міллера, що «для «Турецького потоку будуть використані дозволи, отримані раніше для «Південного потоку». На жаль, у рамках міжнародного права не все так просто, і вже за результатами зустрічі Р.Ердогана й В.Путіна на саміті G-20 той же А.Міллер пояснив, що дозволи, яких очікує російська сторона від Туреччини, стосуються специфічно нового проекту й не мають жодного відношення до «Південного потоку». Правда, це не зупинило його від дуже дивних заяв на кшалт «якщо Європі потрібен газ, нехай тепер звертається до Туреччини».

4. «Турецький потік» є класичним прикладом досить прагматичної турецької дипломатії
За повідомленнями Кремля, на зустрічі в Китаї турецька сторона висунула ряд умов у контексті подальшої «нормалізації» відносин. Серед них повна відмова від обмеження турецького експорту аграрної продукції в Росію і скасування обмежень на чартерні рейси, якими російські туристи прибувають до Туреччини. З російської сторони були висунуті вимоги всілякого сприяння «Турецькому потоку», закупівля Туреччиною значних об’ємів російської нафти й надання проекту будівництва АЕС в Аккую пріоритетного статусу. Враховуючи, що станція Аккую будується в інтересах Туреччини за російські гроші, ця вимога не є для Туреччини обтяженням.

Але найважливіше те, що Туреччина не тільки не припиняє, але всіляко прискорює будівництво разом із Азербайджаном проекту ТАНАП, за яким азербайджанський газ піде в Туреччину й, частково, до Європи. Крім того, саме Азербайджан є найбільшим інвестором у нафтопереробну промисловість Туреччини. Туреччина продовжує активну взаємодію з Іраном (один із великих постачальників газу в Туреччину), Ізраїлем (йдеться про можливий імпорт ізраїльського газу з родовищ у Середземному морі), Катаром і іншими постачальниками на турецький ринок LNG, тим самим забезпечуючи собі максимальну гнучкість у переговорах із РФ.

В умовах, які склалися, для України найкращий сценарій – це добитися укладання нового транзитного контракту після 2019 року, але вже не з РФ, а з Єврокомісією, щоб перенести точку приймання газу європейськими споживачами на наш східний кордон. Це вимагатиме, швидше за все, створення консорціуму за участі міжнародних партнерів по управлінню ГТС, про що говориться вже другий десяток років, проведення прозорої тарифної політики й повноцінного входження в європейські газові мережі. Зроблено вже чимало й, мабуть, іншого шляху немає.

Сергій Корсунський, Надзвичайний і Повноважний Посол
Спеціально для «Вектор ньюз»

Здавалося б, питання дійсно актуальне. Особливо в контексті нинішньої ситуації в державі, яка, на жаль, знаходиться в стані неоголошеної війни з північно-східним агресором. А тому й увага до соціальних проблем військових, і прикордонників зокрема, загострюється в рази.

…Поважний пан Віктор Борисенко в якості журналіста, що претендує на роль такого собі незалежного громадського слідчого, а за сумісництвом, здається, й «прокурора», просто увірвався в інформаційний простір поліського краю. Та й тему як для початківця-аматора вибрав, на його погляд, безпрограшну – зловживання посадовців в погонах в процесі добудови в м. Житомир житлової висотки для військовослужбовців Державної прикордонної служби.

З цього приводу є сенс повернутися до витоків згаданого довгобуду, які датуються 2001 роком. Саме 15 років тому Державна прикордонна служба України та замовник будівництва ПП «ВКФ «Геліос» уклали два договори на інвестування будівництва житла в Житомирі по вулиці Народицькій, 20 та отримання до кінця 2003 року 41 квартири для сімей військовослужбовців. А керував зазначеним ПП на той час ніхто інший як той самий Віктор Борисенко, який тепер із будівельників намагається перекваліфікуватися в журналісти.

З боку прикордонного відомства зобов’язання інвестування будівництва на загальну суму понад 4 мільйонів гривень було виконано в повному обсязі, що підтверджено відповідними рішеннями судів. Натомість «Геліос» свої договірні зобов’язання не виконав. Тож у визначений угодами термін будинок в експлуатацію не було введено.

При поданні позову до ПП «ВКФ «Геліос» щодо невиконання умов інвестиційних договорів з’ясувалось, що це підприємство є банкрутом, а право власності на незавершений будівництвом будинок належить ПП ВКФ «Сервіс-Нова» за нібито виконані підрядні роботи.

В 2006 році за позовом прокуратури Житомирської області в інтересах держави в особі Державної прикордонної служби господарським судом Житомирської області було порушено чотири справи, по яких отримано рішення на користь ДПС України в усіх трьох інстанціях судів.

Окрім того, з 2005 року у цьому ж суді перебувала на розгляді справа щодо банкрутства ПП «ВКФ «Геліос», яка була порушена за заявою комітету кредиторів (податкової інспекції, пенсійного, страхового фондів) через великі борги підприємства. До 2013 року справа в напрямку санації боржника практично не рухалась.

Лише після вступу в розгляд зазначеної справи Державної прикордонної служби в результаті укладання мирової угоди, яку затверджено ухвалою господарського суду Житомирської області від 31.12.2013року, що була залишена без змін постановами Рівненського апеляційного господарського суду та Вищого господарського суду України, справу про банкрутство закрито та відновлено комерційну діяльність ПП «ВКФ «Геліос».

У відповідності до умов мирової угоди боржник протягом одного календарного місяця зобов’язаний був передати за актом приймання-передавання Північному регіональному управлінню Держприкордонслужби України незавершений будівництвом житловий будинок. Своєю чергою регіональне управління в термін 2 роки і 10 місяців після затвердження угоди зобов’язувалось добудувати і ввести будинок в експлуатацію. А після добудови – передати у власність боржника ПП «ВКФ «Геліос» дві трикімнатні квартири загальною площею 146,50 кв.м і приміщення цокольного поверху площею 300,36 кв.м, з метою здійснення боржником реалізації зазначеного майна і погашення заборгованості перед кредиторами та арбітражними керуючими на загальну суму 1 млн 263 тис. 369 грн.

Згідно мирової угоди на Північне регіональне управління ДПСУ було покладено повне право виконання функцій замовника будівництва об’єкту, в тому числі оформлення права власності на земельну ділянку, на якій він знаходиться, одержання необхідних дозволів та документації для своєчасного завершення будівництва та інші права замовника будівництва.

Відтак, на виконання мирової угоди прикордонниками в органах місцевої влади отримано всі необхідні дозвільні документи на землевідведення, протягом 2014-2015 років проведено проектно-вишукувальні роботи та розроблено проектно-кошторисну документацію на добудову житлового будинку. А наприкінці минулого року у відповідності до чинного законодавства проведено відкриті торги та з переможцем тендеру укладено договір підряду. Тож завдяки зусиллям керівництва саме Північного регіонального управління ДПСУ на сьогодні добудова довгоочікуваної багатоповерхівки триває повним ходом.

А ось Віктор Борисенко продовжує жити за власними законами. Відтак, не дивлячись на неодноразові звернення Північного регіонального управління та обмеженість терміну виконання мирової угоди, боржником ПП «ВКФ «Геліос» ухвала суду просто не виконувалась.

Водночас «новопомазаному борцю за справедливість» не давало спокою вдале, а головне ефективне відновлення прикордонниками ним же загубленого будівництва. І чи то підказав хтось, чи то сам домислив, але вирішив поважний керівник дістати ложечку дьогтю (мабуть, на ложку ані сил, ані духу не вистачило) та й побризкати нею на місцевих інтернет-ресурсах. Мовляв, якщо мені не вдалося будинок звести, бо з розумом та вдачею склалося, то й вам зась. Відтак, якщо не з’їм, то понадкушую, а більш дослівно – якщо не зможу завадити добудові, то хоч «потявкаю», щоб сумно нікому не було.

А замовнику будівництва й без пана Борисенка не сумно. Адже, завдячуючи його горе-господарюванню, в результаті чого будівництво не було належним чином законсервоване, тепер в даний об’єкт доводиться вкладати додаткові кошти для усунення дефектів. Окрім того, керівник «Геліосу», розлого коментуючи в своїх диво-дописах фінансові питання цього будівництва, чомусь забуває порахувати ще й витрати, які не входять у вартість квадратних метрів, але необхідні на підведення зовнішніх комунальних мереж, а це ще близько додаткових 8 мільйонів гривень.

І якщо подібну забудькуватість будівельника-боржника ще можна списати на обставини, пов’язані з терміновою зміною ним роду занять (все ж таки в гуманітарній сфері, до якої відноситься журналістика і біля якої хоче себе прилаштувати поважний житомирянин, йому раніше «працювати» не доводилося), то його намагання уявити себе як мінімум антикорупційним слідчим і поставити під сумнів проведення тендеру на добудову будинку, вже не лізе ні в тин, ні в ворота. Для пана Борисенка, виявляється, навіть Антимонопольний комітет України не указ, який визнавши законність результатів торгів з визначення підрядника, поставив жирну крапку в цій безпредметній дискусії.

На жаль, не можна поки що поставити відповідну крапку в «журналістській» діяльності горе-керівника «Геліоса». А його чергова «публікація» на задану ним самим тему, в якій він, окрім іншого, намагається виступити соціальним захисником сімей учасників АТО, які очікують на житло в новобудові по вулиці Народицькій, є не тільки недоречною, а й аморальною.

Адже про яке піклування можна говорити, коли в липні поточного року він подав заяву до господарського суду Житомирської області з вимогою розірвати згадувану вище мирову угоду. А це призвело б до призупинення добудови, а з тим військові, в тому числі й учасники АТО, долею яких так завзято переймається пан Борисенко, а просто кажучи, спекулює темою задля власних амбіцій, знову відклали б свої мрії про власне житло на невизначений час. На щастя, здоровий глузд та державницька позиція суддів стали на заваді нічим не обгрунтованій вимозі.

Тож залишається лише додати, що, аби чим там не керувався поважний дописувач житомирських сайтів та порталів, які б не приводив факти і докази, мертвонароджені в його незрозумілій свідомості, намагаючись вигукувати напівнісенітниці з місцевих інтернет-кущів, завершення будівництва вже вийшло на фініш.

І саме завдяки Державній прикордонній службі України, яка взяла на себе зобов’язання в добудові цього об’єкту, військовослужбовці ДПС – учасники АТО та члени їх сімей уже в нинішньому році зможуть отримати довгоочікуване житло.

Андрій Тищенко

“Схід – справа тонка”. Цей вислів є добре відомим в нашій країні, але суть висловлювання для більшості залишається загадкою. У чому саме полягає ця «тонкість», хотів би наочно показати на прикладі платформи «Шовковий шлях», анонсованої керівництвом КНР практично десять років тому.

В період розгулу світової фінансової кризи 2008 року, яка серйозно зачепила в тому числі й економіку Китаю, Прем’єр-міністр КНР Вень Цзябао відвідав ряд східноєвропейських країн і зробив висновок, що економіки цих країн не настільки «залежні» від фінансових коливань світової системи. Як результат, була оголошена ініціатива китайського керівництва, і в короткий час Угорщина і Польща підписали з КНР рамкові двосторонні угоди про співпрацю. Так зародилася платформа, яка переросла в формат «16 + 1». На той момент в рамках цієї «платформи» пройшли продуктивні зустрічі та конференції на рівні керівників міністерств і відомств транспорту, економіки, торгівлі, а також голов політичних інститутів країн-учасниць. Будівництво «Одного пояса, одного шляху» було включене в список найважливіших завдань, поставлених перед новим урядом Китаю на чолі з Сі Цзіньпіном, який прийшов до керівництва країною. Втілення даної ініціативи стало також фокусуючим у зовнішньополітичній діяльності КНР в 2015 та поточному роках.

У даній ситуації «тонкість» проявляється в тому, що подібні ініціативи висуваються лідерами Китаю без конкретного позначення завдань і цілей. Визначається стратегічна позиція КП Китаю, а наповнення формується за рахунок інтересів учасників, які приєдналися до нової «платформи». Україна в черговий раз не зреагувала на сигнал до більш тісної та практичної співпраці і залишається за рамками формату «16 + 1».

Останнім часом в українському політикумі і експертних колах спостерігається націленість на те, щоб «Шовковий шлях» не оминув стороною Україну. Пройшли навіть парламентські слухання з даного питання і ряд мало успішних конференцій. Але вони вкотре довели існування непорозуміння основ «східної тонкості». Україні не слід шукати згоди країн-учасниць формату «16 + 1», вона повинна активно включитися в розвиток ініціативи Голови КНР Сі Цзіньпіна «Один пояс, один шлях». Наша країна, що володіє морськими і повітряними коридорами між Сходом і Заходом, може і повинна внести свій вклад в мінімізацію витрат при транспортуванні готової промислової продукції і продовольства. Наповнювати платформу «Одного пояса» необхідно конкретними проектами. Прикладом такого проекту може служити інвестиція в розмірі 75 млн. дол. США у будівництво сучасного зернового терміналу в Миколаївському морському порту Китайською державною корпорацією COFCO.

КНР, як один з провідних торгових партнерів України, поступово відкриває свій ринок для нашої аграрної продукції (зернові, олійні, м’ясо-молочні та ін. позиції). Торгова стратегія Китаю в сфері АПК полягає не у виконанні окремих контрактів з експортно-імпортних операцій, а в здійсненні довгострокових програм співробітництва з партнерами різних країн і формуванні стабільних каналів диверсифікації надходження продовольства і сировини, як на свій величезний ринок, так і на ринки Південно-Східної Азії. Виходячи з цього, уряду України слід націлити керівників вітчизняних компаній і обласних державних адміністрацій на реалізацію бізнес-проектів по створенню великих логістичних комплексів, контейнерних хабів, індустріальних і аграрних парків. Такі проекти зможуть мати реальний шанс залучення значних фінансових та інвестиційних ресурсів з боку китайських державних корпорацій, фондів і приватних компаній, оскільки відповідають цілям, передбаченим та ініційованим керівництвом країни.

Так, зусилля українських компаній зможуть мати реальний ефект при реалізації наступних ініціатив:
– поетапне переведення залізничних шляхів України у відповідність до стандартів ЄС;
– впровадження високошвидкісних поїздів;
– реанімування річкових портів і водних магістралей, систем зрошення та меліорації;
– виробництво спеціалізованих вагонів і транспортних засобів для перевезення зернових та олійних культур;
– інфраструктурні проекти в морських і річкових портах;
– комплекси з переробки та утилізації промислових і побутових відходів.

Вищенаведені проекти можуть мати взаємну синергію в якості активного сигналу керівництву двох країн в діалогах, як на рівні міжурядових комісій, так і на рівні вищого політичного керівництва. Своєчасно з української сторони повинна також прозвучати ініціатива щодо початку консультацій стосовно поетапного впровадження режиму вільної торгівлі (ЗВТ). Китайська Народна Республіка близька до завершення переговорного процесу щодо ЗВТ з Грузією (14.09 з’явилося повідомлення про завершення переговорного процесу). Починаються зустрічі експертів щодо відпрацювання запуску ЗВТ з Молдовою. У найближчій перспективі східними країнами, такими як Китай і Південна Корея, буде охоплено понад 70% світових економічних зон зі спрощеними або вільними режимами для переміщення товарів і готової продукції.

Крім того, необхідно посилювати і розвивати культурні та просвітницькі зв’язки, а також взаємне співробітництво в туристичній та медичній сферах. Цим напрямкам слід приділяти належну увагу, і вони, безумовно, становлять базис ініціативи «Один пояс, один шлях».

Михайло Резник, Надзвичайний і Повноважний Посол України
спеціально для “Вектор ньюз”

Закінчення. Початок див. тут

Політв’язень Соловків українець Петро Демчук у радянському концтаборі не страшився подавати, і то не раз, голос протесту – видно по всьому, був не з полохливих. Коли в січні 1934-го його доправили до виправно-трудової установи в Лодєйному Полі (Свірський табір), в обліково-статистичну картку реєстратор вписав основні біографічні відомості про в’язня. Серед них такі: командир сотні в народній армії Західної України (тобто в Українській галицькій армії, 1918–1919), а в 1920-му в Червоній армії він був комісаром загону. Ще раніше, 15-річним добровольцем, став до лав українського національного військового формування в складі австро-угорського війська (був у 6-й сотні Українських січових стрільців Андрія Мельника). Брав участь у боях, поранений на австрійсько-російському фронті та двічі тікав з польського полону.

Хто ж він, цей борець-відчайдух, записаний у табірній справі як «юрист-філософ»? Чому потрапив на Соловки?

…Обдарований хлопчина-галичанин з історичного Покуття походив з бідної селянської родини. Громадським коштом навчався в народній школі й закінчив приватну гімназію в Городенці (нині місто в Івано-Франківській області). Дев’ятнадцятирічним революціонером вступив до Компартії Західної України. Під час дальшого навчання став членом Компартії Австрії, був лектором партшколи, долучився до видання у Відні «Нашої правди» – першої газети Компартії Східної Галичини – та молодіжного журналу «Наш стяг». На канікулах у Городенці, як зазначає в статті ЕСУ історик Юрій Шаповал, Демчук проводив агітацію проти виборів до польського сейму й полонізації українських шкіл. За це був ув’язнений у Коломийській тюрмі, звідки незабаром утік і подався спочатку до Праги, потім до столиці Австрії, де студіював право і здобув вищу освіту в університеті.

У 1925-му певний час працював секретарем консульської частини повноважного представництва СРСР у Відні, підтримував дружні стосунки з Юрієм Коцюбинським. Того ж року виїхав із групою політемігрантів до УРСР, де закінчив аспірантуру Інституту червоної професури в Харкові (1927). Працював на кафедрі соціології філософсько-соціологічного відділу цього інституту, потім очолив кафедру філософії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів, кафедру діамату й істмату Харківського інституту радянського будівництва і права. Друкувався в журналах «Гарт», «Пролітфронт», «Прапор марксизму» та інших. Тоді ж активний полеміст, учасник філософської дискусії початку 1930-х потрапив під вогонь критики (частина його творів дещо політизована), був звинувачений у «деборинщині».

Петро Демчук мав і неабиякі лінгвістичні здібності. Знав більш як півдюжини мов, крім рідної української – німецьку, англійську, польську, французьку, чеську, італійську, російську. Не дивно, що молодого вченого й громадсько-політичного діяча, який певний час прожив за кордоном (у Західній і Східній Європі, був одним з фундаторів Української комуністичної секції при ЦК Компартії Австрії), чекісти звинуватили в приналежності до так званої «УВО» – вигаданої «Української військової організації». Ба! Ще й записали до якогось висмоктаного з пальця «осередку», що в ньому більшість становили… «агенти іноземних розвідок»! Слово «галичанин» було як червона ганчірка для розлюченого на контрреволюціонерів більшовицького бугая одноколірної імперії. Кремль уже від середини 1920-х руками чекістів за ширмою позірної «українізації» нищив усе національне у волелюбній Україні, а згодом, упокорюючи її селянство, дійшов аж до геноциду. Демчука арештували навесні 1933-го, саме в розпалі народовбивства – апокаліптичного за своїми наслідками Голодомору в УРСР, спричиненого політикою ВКП(б). Тоді ж взяли під варту багатьох національно свідомих «увістів», переважно галичан – Тимофія Репу, Олексія Сарвана, Василя Олійника, Василя Сірка…

Підручні наркома Всеволода Балицького в розслідуваннях дутих справ звично вдавалися до шантажу й тортур, отож змусили арештанта обмовити себе й інших. Учень академіка Володимира Юринця – лідера «геґелізованого марксизму» в Україні (а потім чекістського агента-провокатора) – мусив «визнати провину» в тому, що належав до «УВО», а відтак – і до міфічного «контрреволюційного блоку», який нібито об’єднував націоналістів, боротьбистів, есерів, укапістів, комуністів-переродженців та решту антирадянщиків – ворогів сталінського режиму.

…Коли через чверть століття чекісти хрущовської доби переглядатимуть сфабриковану попередниками неозору «кримінальну» спадщину, майор Ганенко зі слідчого управління КДБ при Раді Міністрів УРСР лише здивовано знизуватиме плечима, складаючи огляд за архівно-слідчою справою в’язня-професора. «Показания Демчука во многих случаях неконкретны, – констатував досвідчений старший слідчий, – в них почти нет ссылок на конкретные факты. Из этих показаний, в частности, не видно, при каких обстоятельствах и кем именно он – Демчук был завербован в УВО, как он оказался в «к. р. блоке», откуда вообще ему известно об этом блоке, кто, когда организовал этот блок; что конкретно делал Демчук по заданию УВО в советском полпредстве в Вене; создавал ли (и создал ли) Демчук ячейки УВО в вузах по заданию Репы; какую практическую работу проводил он в 1926–1929 гг. против коммунистического движения, находясь в Западной Украине, что он делал как член боевки Яворского; в каких конкретных трудах по философии он осуществлял вредительскую деятельность и т. д., какую конкретно деятельность проводили называвшиеся им члены контрреволюционной организации»…

Це лише деякі запитання без відповідей, що залишаються після вивчення матеріалів липової справи, за якою людину запроторили на п’ять років у володіння ГУЛАГу.

«Хуліганська витівка»
Після низки спроб в’язня боротися проти знущань і сваволі «влади соловецької», схоже, черговим приводом домогтися зміни місця відбуття покарання стала зафіксована в матеріалах архівної справи «бійка» між Антоном Крушельницьким і молодшим за нього Петром Демчуком, який 58-річному письменникові годився б у сини. У документах чекістів інцидент описано так: «Я, опер[ативный] сотр[удник] Гречкин, в присутствии старшего стрелка М. Муксольма Арехова и нач[альника] л/п Муксольма Жордани составил настоящий акт о нижеследующем. 29 января с. г. совершена драка среди заключенных. З/к Крушельницкий А. В. вдарил по лицу з/к Демчука. Вопрос: з/к Крушельницкий, за что вы вдарили по лицу ладонью з/к Демчука? З/к Крушельницкий ответил, что он, з/к Крушельницкий, вдарил потому з/к Демчука, что он меня, з/к Крушельницкого, обругал нецензурными словами, т. е. матерщиной. Поэтому я, з/к Крушельницкий, не сдержался и ударил по лицу з/к Демчука. Вопрос: з/к Демчук, за что вы обругали нецензурными словами з/к Крушельницкого? З/к Демчук ответил, что я просто заругался по матерщине, но з/к Крушельницкий предполагал, что я, з/к Демчук, обругал Крушельницкого лично. И он, з/к Крушельницкий, з/к Демчука ударил ладонью по лицу. Я, з/к Демчук, схватил топор и просто выгнал с камеры з/к Крушельницкого. Мною, опер[ативным] сотр[удником] Гречкиным, в присутствии нач. л/п Жордани, сразу приняты меры о предотвращении хулиганских выходок со стороны з/к з/к…»

Можливо, то справді було банальне непорозуміння між Демчуком і старим, нервово й фізично виснаженим Крушельницьким. А могло бути й інше – в’язні ще й у такий спосіб навмисно нагадали начальству про негаразди на муксалминській «командировці». Спротив табірній сваволі мав різні форми, тож деколи й нестандартна шкурка була варта вичинки. Принаймні, вже за тиждень після «бійки» керівництву оперчастини надійде заява Антона Крушельницького, в якій він повідомить, що 6 лютого 1937-го припиняє вимушене голодування, бо незадовільні житлові умови, які дали привід для протесту, «ліквідовані». На початку травня професор Демчук ще намагався телефонограмою повідомити начальникові санчастини 8-го Соловецького відділення про фізичні катування, які вчиняла охорона, позбавляючи в’язнів нічного відпочинку. Скаржився на нестерпні головні болі й нервове виснаження та просив надати медичну допомогу. А напередодні 20-річчя жовтневого перевороту Соловки (тоді вже тюрма особливого призначення), як і весь СРСР, з волі керманичів ВКП(б) вже готуватимуться до масштабної «чистки» суспільства, в якому партія воліла залишити тільки покірних рабів – будівничих комунізму. За наданим лімітом упродовж кількох місяців понад 1800 в’язнів біломорської виправної установи мали бути репресовані за першою категорією – це найвища кара. Начальство з-поміж купи інших, складених як під копірку документів, завірить підписом довідку й про Петра Демчука – той самий обов’язковий папірець, за яким формально ухвалювали рішення розстріляти.

«Поводиться… контрреволюційно»
«Активный член УВО, был связан с польской разведкой и работал в пользу Польши, – накручували в’язню смертних гріхів чекісти. – Был намечен для выполнения террористических актов… Поддерживает связь с бывшими членами УВО и галичанами… Стоит на позиции к/р украинских националистов, стремящихся оторвать Украину от СССР, восхваляет германский фашизм, проповедует поражение и гибель Сов[етской] власти, приемлет террор как метод борьбы с Сов. властью. Ведет себя резко контрреволюционно».

У жовтні позасудове вбивче рішення ленінградської окремої трійки перевело велику групу бранців до категорії смертників. Фатальні постріли ката з опербригади, яку очолював капітан держбезпеки Михаїл Матвєєв, пролунали для Петра Демчука, Антона Крушельницького та ряду інших їхніх співвітчизників 3 листопада в карельському урочищі Сандармох за Медвежою Горою… Тієї осені, як відомо, була одна з найбільших в історії СРСР масових страт політв’язнів з України: загалом упродовж п’яти передсвяткових для більшовиків діб (27 жовтня, 1–4 листопада) земля Сандармоху прийняла 1111 соловчан… До розстрільних ям кати скинули упродовж лише однієї ночі понад 250 людей, з них майже півтори сотні – це фігуранти сфальсифікованої справи про «блок українських буржуазних націоналістів». У когорті визначних постатей «розстріляного відродження» – вчені, письменники, освітяни, діячі культури. Страчена інтелектуальна еліта нації: Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Степан Рудницький…

«Щемким залишається запитання, яке нам вчувається у засвітах: «Розкажи, Матвєєв, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього», – написав уже в часи державної незалежності відомий філософ і правозахисник Євген Сверстюк. «Громадян тоталітарного СССР «з’їдали» примусова колективізація, голодомори, перманентні криваві репресії, – підсумовує власні дослідження теми репресій сучасний історик Олександр Рубльов. – Стосовно ж підсовєтської України – збудована з уламків царської Росії новітня сталінська імперська конструкція виявляла себе також свідомим і цілеспрямованим «поїданням» та знищенням представників національної інтелектуальної еліти».

Страченого перспективного вченого, знавця західноєвропейської культури Петра Демчука нині називають нереалізованим українським філософом. Куля обірвала його життя в розквіті творчих сил – у 37 років сумнозвісного 37-го… Як зауважив з гірким сарказмом інший наш сучасник професор Петро Кралюк, «звісно, в той час, коли в СРСР утверджувався інтелектуальний примітивізм, що знайшов своє яскраве вираження в сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)», краще було позбутися розумних людей. Аби не заважали будувати «світле майбутнє».

…У 1960-х після першої хвилі реабілітації жертв більшовицького терору знайдеться місце (лише кілька рядків) у тритомному радянському енциклопедичному словникові й для колишнього «члена-кореспондента АН УРСР». Укладачі ідеологічно витриманого тритомника напишуть, що вчений у своїх працях викривав реакційну суть буржуазної філософії, та вкажуть хибну дату його смерті – «30.I.1943» (такі вигадки з подачі КДБ СРСР були звичайною практикою приховування правди про масштаби репресій комуністичної влади). І жодного слова, звісна річ, не буде в тому підцензурному виданні про місце страти філософа. Сандармох як розстрільний полігон назавжди мав залишитися таємницею…

Не залишився. Є Бог на світі.

Сергій Шевченко, заслужений журналіст України