Автор: Редакція

Проблема адаптації співробітників спецслужб до «мирного життя» існує в усіх країнах, незалежно від їх політичного устрою та рівня соціально-економічного розвитку. Декому після звільнення зі служби вдається реалізувати себе у політиці, юриспруденції, науково-викладацькій діяльності. Інші поповнюють ряди бізнесменів та працівників охоронних структур. Завершивши професійну кар’єру, чимало працівників спецслужб знаходять себе у політичній аналітиці. Класичні приклади – використання колишніх співробітників ЦРУ і ФБР США діючим з 1948 року американським аналітичним центром «RAND Corporation» та створеною 1996 року приватною розвідувально-аналітичною компанією «Strategic Forecasting Inc», яку інколи називають «тіньовим ЦРУ».

В Росії функціонує їхній аналог – федеральна державна наукова бюджетна установа «Російський інститут стратегічних досліджень» (РІСД). У ньому також працюють колишні працівники російських спецслужб. Однак, на відміну від американських установ, РІСД був створений не «за ініціативою знизу». 2009 року Глава Росії Дмитро Медведєв своїм указом оголосив «колишнім» цілий структурний підрозділ Служби зовнішньої розвідки РФ (СЗР РФ) – аналітичний центр з аналогічною назвою, який успішно виконував функції добування розвідувальної інформації легальним способом. Там був налагоджений процес вивчення й обробки публікацій у засобах масової інформації, наукових і популярних журналах, працях вищих навчальних закладів і науково-виробничих організацій, здійснювався моніторинг Інтернет-простору. Вміння аналізувати матеріали з урядових джерел, звітів фірм по операціях з цінними паперами, авторитетних юридичних відомствах дозволяв добувати цінну й особливо цінну розвідувальну інформацію. До реорганізації та підпорядкування Адміністрації Президента РФ (АП РФ) цей структурний підрозділ СЗР РФ надавав Президентові, Уряду РФ та іншим споживачам розвідувальної інформації виключно перевірені факти, узагальнення та об’єктивні висновки. Будь-які вільні тлумачення, геополітичні фантазії, а тим більше ідеологічні нашарування категорично присікалися. Це й не дивно, враховуючи, що РІСД був створений у структурі СЗР РФ 1992 року на базі науково-дослідного інституту розвідувальних проблем Першого Головного управління (ПГУ) КДБ СРСР, перейнявши від нього кращі традиції організації інформаційно-аналітичної діяльності.

Після того, як РІСД був виведений зі складу СЗР РФ, а його засновником стала АП РФ, в організації діяльності інституту відбулися кардинальні зміни. Про них у статті «Мракобісся Російського інституту стратегічних досліджень: погляд зсередини» розповів його колишній провідний співробітник, доктор історичних наук Олександр Ситін. За вказівкою «зверху» у документах, які визначали основні завдання РІСД, з’явились доповнення, згідно з якими до інформаційно-аналітичного забезпечення споживачів розвідувальної інформації добавився ідеологічно-пропагандистський напрямок. Враховуючи, що 2009 року АП РФ очолював професійний розвідник, випускник 101 школи КДБ СРСР (нині Академія СЗР РФ) ленінградець Сергій Наришкін, який зараз працює Головою Державної Думи РФ, «вирахувати» ініціаторів перегляду напрямків роботи РІСД не складно.

На посаду його директора був призначений відставний генерал-лейтенант СЗР РФ Леонід Решетніков, який до цього очолював Інформаційно-аналітичне управління СЗР РФ. Читаючи його чисельні інтерв’ю, які свідомо чи з недоумства поширюються деякими українськими ЗМІ, дивуєшся метаморфозам, які відбулися із світоглядом колишнього полум’яного комуніста, чекіста з 1976 року. Відтепер він позиціонує себе православним монархістом, який, за словами вже згадуваного О.Ситіна, культивує крайні антиукраїнські погляди. Важко сказати, чи й насправді колишній випускник історичного факультету Харківського університету Решетніков переконаний, що «на чолі сучасної України стоять нацисти, антиросійські політики, котрі перебувають на утримані Вашингтону». Однак, коли читаєш його одкровення про «плани США усунути Володимира Путіна від влади й розчленувати Росію», наявність західних «агентів впливу» серед російських високопоставлених чиновників тощо, сумніви розвіюються. Особливо тішать його прогнози щодо неминучих перспектив розпаду України, державність якої нібито тримається виключно на підтримці США, які прагнуть зберегти унітарний статус нашої держави для того, щоб розмістити на її території сучасні системи протиракетної оборони (ПРО). За логікою Решетнікова, це дозволить американським ракетам, запущеним з Донецька, Луганська чи Харкова, досягти Зауралля, де розміщені основні сили ядерного стримування Росії. Він відкрито схвалює анексію Криму і виправдовує військову агресію на Донбасі, вважаючи їх певною «компенсацією» за програш Росії у військово-стратегічному протистоянні з її західним противником: «Ні про яке входження Новоросії до складу України мова вже не йде. Люди південного сходу не хочуть бути українцями».

Під керівництвом Решетнікова масштаби діяльності РІСД значно розширились, про що свідчить інформація з його офіційного сайту. Можна тільки уявити обсяги фінансування інституту російськими платниками податків, якщо окрім центрального офісу РІСД його регіональні центри функціонують по всій Росії і навіть в анексованому Сімферополі. А ще РІСД має представництва у Польщі, Сербії, Фінляндії, Франції та аналітичний центр у Придністров’ї. Своїм заступником Решетніков призначив доктора історичних наук Тамару Гузенкову – автора пасквілю на Юлію Тимошенко, виданого 2010 року у Москві під назвою «Антропологія влади». Оскільки Гузенкова володіє українською мовою, засвоїла й маніпулює декількома десятками антиукраїнських політико-пропагандистських тез, у РІСД вона вважається компетентним українознавцем. Саме за її участю 2014 року вийшов аналітичний огляд РІСД № 6 «Українська криза як інструмент геополітики Заходу». У ньому безапеляційно стверджувалось, що: «Останнім часом західні кола вживають колосальних зусиль для втілення глобалістичної мрії про встановлення своїх правил поведінки і тотального контролю на всій земній кулі. Для цього використовуються навіть найбільш цинічні і руйнівні «соціальні технології». Яскравий приклад – штучно створена політиками і військовими США і Європи «українська криза».

Зараз вже складно дослідити реальний вклад РІСД у формування стратегії Кремля щодо України. Однак очевидним фактом є майже повний збіг позиції РІСД з публічними заявами Володимира Путіна, рішеннями Парламенту та Уряду РФ. До речі, цим хизується й сам Решетніков: «Часом ми бачимо дії, які перегукуються з нашими аналітичними записками. Інколи вражає, що виступаєш з певними ідеями, і це стає трендом російської громадської думки». Як стверджує О. Ситін, під час української Революції Гідності на адресу АП, Уряду, Радбезу РФ за підписом Решетнікова й Гузенкової нескінченним потоком йшли аналітичні записки про те, як народ Криму мріє возз’єднатися з Росією, жахається українізації, боїться заборони російської мови й витіснення православ’я уніатством. З початком АТО на Донбасі деякі співробітники РІСД навіть організовували збір коштів на підтримку «донецьких повстанців і борців з фашизмом, які борються й гинуть у битвах за «Русский мир». В глибокій таємниці РІСД сприяв діяльності забороненій в Україні організації «Слов’янська гвардія», брав безпосередню участь у реалізації з часом забороненого навіть в Росії як екстремістського інтернет-проекту «Русский сектор» та його наступника – «Русский вектор».

Приступи маніакальної українофобії Решетніков, Гузенкова та підлеглі їм апологети «Русского мира» вгамовували написанням чисельних рекомендацій РІСД керівництву Росії, формуючи у нього маразматичне уявлення про те, що нібито:
– держави пострадянського простору не є повноцінними суб’єктами міжнародних відносин. Сам факт їхньої появи на світовій політичній карті й подальшого існування є результатом російських катастроф 1917 та 1991 років, спровокованих ворогами Росії на чолі із США. Їхній суверенітет – явище тимчасове, що не заслуговує серйозного до себе ставлення, таке собі історичне непорозуміння, що підлягає виправленню в рамках відродження Імперії;
– Україна – квазідержава, а українці – квазінарод, нездатний до реалізації історико-політичної ролі. Тільки росіяни – єдиний державоутворюючий народ на пострадянському просторі, а значить єдиною формою політичного існування цього простору може бути тільки Російська імперія;
– український народ з часів Переяславської Ради незмінно прихильний Росії, а «незначні західні віяння» носять маргінальний характер, провокуються купкою «профашистських вихідців» з Західної України – тих територій, які входили до складу Австро-Угорської імперії. Переважна ж більшість українців зберігає пам’ять про спільну історію, мріє про відродження спільного державного утворення – симбіозу Російської імперії та СРСР;
– Крим економічно безболісно увійде до складу РФ;
– Захід слабкий, боягузливий, жадібний і заради російської нафти й газу «проковтне» анексію Криму і війну на Донбасі так само, як «проковтнув» 2008 року воєнні дії в Абхазії й Південній Осетії;
– нафтогазовий кран, разом з ядерною кнопкою й особливою православною духовністю, буде вічно (у всякому разі, дуже довгий час) забезпечувати Росії гідне місце, яке дозволятиме їй успішно боротися за положення глобального центра сили й протистояти в цій боротьбі США.

І це були не лише теоретичні викладки. Із застосуванням войовничої риторики РІСД наполягав на необхідності формування в українському тилу бойового проросійського підпілля, заслання диверсійних груп, підготовки до наступу в напрямку Маріуполь – Миколаїв – Одеса, включаючи Придністров’я з метою створення «Великої Новоросії», яка мала б возз’єднатися з Росією слідом за Кримом. Не випадково частим гостем РІСД у ті часи був Гіркін (Стрєлков), якого Решентніков публічно називав своїм другом. Як відомо, не так сталось, як гадалось. Завдяки героїзму українських воїнів наступ російських регулярних військ на Донбасі захлинувся, поховавши в крові найманців і сепаратистів кремлівський проект «Новоросія»; інтеграція Криму до російського простору буксує через об’єктивні проблеми та активний протест кримськотатарського населення; узгоджені між США і Євросоюзом санкції та неспроможність Москви протистояти зниженню цін на енергоносії спричинили падіння економіки РФ. У цивілізованій країні після таких очевидних прорахунків керівники інформаційно-аналітичних служб, які пророкували абсолютно протилежні наслідки, мали б нести відповідальність. Однак не в путінській Росії, де будь-які висновки і прогнози вибудовуються, виходячи з двох безпрограшних пояснень її сучасних проблем – інтриги США та підступність «фашистів» (українських, сирійських, турецьких, залежно від ситуації). Експлуатуючи їх, РІСД продовжує вводити в оману вищі органи державної влади РФ.

Підтвердженням сказаного став «круглий стіл» з претензійною назвою «Сіра зона Європи. Потенціал терористичної загрози України як наслідок кризи державності», організований 21 грудня 2015 року в Державній Думі РФ фракцією партії «Справедлива Росія». Виступаючи на ньому, провідний співробітник РІСД Олег Неменський назвав «українство» близькою до нацизму ідеологією: «В нацизмі хоча б якесь існування російського народу передбачалось, нехай як трудової біомаси, а в українстві спростовується повністю…».
Участю в роботі цього «круглого столу» куратори з Кремля і Луб’янки доручили нагадати про себе ще одному «колишньому» з України. Президенту благодійного фонду «Південний Схід», колишньому міністру внутрішніх справ України Віталію Захарченку «випала честь» озвучити нісенітницю про переговори лідера «Правого сектору» Дмитра Яроша з ісламістськими радикалами у Багдаді. Там нібито обговорювалось питання перетворення України на транзитний центр для дестабілізації ситуації в Росії. «Можна стверджувати, що Україна стає одним з місць, яке використовується бойовиками ІДІЛ як перевалочний пункт: там вони можуть придбати паспорт українського громадянина, інші документи, після чого легко емігрувати на Захід чи в Росію», – переконував присутніх чомусь бородатий, а від того схожий на афганського моджахеда, біглий прихвостень Януковича.

Історія знає непоодинокі випадки, коли «лицарі плаща і кинджалу» досягали помітних успіхів у журналістиці та літературі. Завдяки знанню іноземних мов, специфічному досвіду відбору, співставлення, логічного ув’язування інформації, вмінню ясно й лаконічно висловлювати думки, окремим авторам навіть вдалося поповнити когорту класиків. Достатньо назвати імена британських письменників Грема Гріна, Джона Ле Карре, Сомерсета Моема, Яна Флемінга та інших, які розкрили свій талант і стали популярними не завдяки тривалому співробітництву з МІ-5 чи МІ-6, а внаслідок захоплення письменництвом. Радянський Союз також не був виключенням. Лауреатом Державної премії СРСР, премії Ленінського комсомолу з літератури була легендарна розвідниця Зоя Воскресенська (Рибкіна). За роман «Люди з чистою совістю» про радянський партизанський рух в Україні Герой Радянського Союзу військовий розвідник Петро Вершигора удостоювався Сталінської премії. Декількома мовами світу вийшли літературні твори колишнього високопоставленого співробітника ПГУ КДБ СРСР Михайла Любимова – батька одного з популярних російських телеведучих Олександра Любимова. Очолювати Спілку письменників СРСР у бурхливі перебудовні роки випало військовому розвіднику, Героєві Радянського Союзу Володимиру Карпову, чий внесок у розвиток радянської літератури був оцінений Державною премією СРСР.

Лише вузькому колу фахівців відомо, що норвезький вчений зі світовим ім’ям, один із провідних закордонних славістів Гейр Хьетсо (1937-2008) починав вивчати російську мову й літературу на курсах військових перекладачів. Він настільки захопився нею, що після звільнення зі служби у розвідці став професором російської літератури університету Осло, автором наукових біографій Баратинського, Достоєвського, Гоголя, Горького, Толстого. Однак чи не найголовнішою заслугою Гейра Хьетсо перед російською літературою є відстоювання авторства Шолохова на роман «Тихий Дон». Попри відверті звинувачення Шолохова в плагіаті з боку Солженіцина та цілої низки російських і закордонних літераторів, саме Гейр Хьетсо на чолі групи норвезьких дослідників, за допомогою комп’ютерних технологій спростував необґрунтовані нападки на справжнього автора безсмертного роману. Доречно нагадати, ці події відбувалися 1975 року, у розпал «холодної війни». У відстоюванні справедливості Гейра Хьетсо не збентежили ані підданство короні, яка із далекого середньовіччя править державою, що й зараз входить до «кровожерливого» блоку НАТО, ані позиція визнаних літературних авторитетів.

Принципи діяльності розвідника, аналітика, журналіста, письменника мають багато спільного. Різниця лише в об’єктах дослідження і споживача вихідного інформаційного продукту. Співробітники спецслужб, вивчаючи процеси військово-політичного, соціально-економічного життя, доповідають про результати своєї праці керівництву держави. А журналісти і письменники, досліджуючи ті ж процеси через призму людських переживань, виносять свої твори на суд громадськості. І якщо автор, на догоду політичній кон’юнктурі починає підганяти свої оцінки і висновки під те, що хоче почути від нього влада чи суспільство, він перестає бути професіоналом. Результати інформаційно-аналітичної діяльності РІСД у висвітленні процесів, що відбуваються в Україні «по фальшивих нотах Кремля» – яскравий тому приклад. Шкода тільки, що такі ветерани ПГУ КДБ СРСР як Володимир Путін, Сергій Іванов, Сергій Наришкін, Леонід Решетніков, своїми вчинками ганьблять створений кінематографом світлий образ чесного радянського розвідника-інтернаціоналіста, готового до самопожертви заради миру, торжества правди і справедливості.

Борис Дніпров, аналітик

Російська агресія проти України засвідчила крах сучасних систем міжнародних відносин і міжнародної безпеки. Анексія Криму, війна на сході України, тисячі біженців поставили перед світовою спільнотою та її лідерами непросте запитання: як бути далі? Адже йдеться про загрози, з якими стикається не тільки Україна, а й увесь цивілізований світ. Разом з тим якщо стратегічні напрями протидії агресору потрібно шукати всім разом, тактичні дії залишаються виключно за Українською державою. Тож ми самотужки маємо з’ясувати, що, як і коли маємо робити для повернення Криму та Донбасу. І в той час як уряд, президент та парламент все ще розмірковують над конкретними сценаріями, в Національному інституті стратегічних досліджень на початку грудня 2015 року презентували монографію “Донбас і Крим: ціна повернення”, підготовлену науковцями Інституту.

Забігаючи наперед, слід відзначити, що редакційній колегії монографії (Олександр Власюк, Елла Лібанова, Олександра Ляшенко) під головуванням Володимира Горбуліна вдалося майже неможливе. Не секрет, що за останні роки поширилася мода на різного роду довідкові видання, в яких превалює прагнення «упакувати» під обкладинкою поверхову інформацію. Натомість видання НІСД вигідно вирізняється від інших. По-перше, редакційній колегії вдалося кваліфіковано підготувати монографію не з точки зору ретроспективного огляду, але аналітичного прогнозування. По-друге, вдалося сформувати професійний колектив авторів (а це близько 70 осіб), здатних глибоко і всебічно пояснити проблематику, яка сьогодні хвилює увесь цивілізований світ. Зокрема, збройна агресія Росії розглядається як стрес-тест для глобальної та національної безпеки та каталізатор перезавантаження зовнішньої політики України (розділи 1-3, в яких аналізуються причини та наслідки тимчасової втрати контролю над окремими територіями України; обґрунтовується позиція України та висвітлюються підходи ЄС та Росії до врегулювання ситуації на Донбасі в Мінському процесі). Крім того висвітлюються наслідки збройної агресії Росії на Донбасі (розділи 4-5), втрати України від анексії Криму (розділ 6) та інформаційно-маніпулятивні технології анексії Криму (розділ 7). Окрему увагу приділено умовам реінтеграції та пріоритетам відновлення Донбасу (розділи 8-10), прогнозам щодо розвитку подій довкола Криму (розділ 11) та сценарії майбутнього України в глобалізованому світі.

«Свобода небезпечна, але тільки вона забезпечує нам безпеку», – саме з цих слів американського письменника Гаррі Емерсона Фосдіка починається знайомство з монографією. У передмові авторський колектив звертає увагу читачів на те, що з одного боку прагнення людини перебувати у безпеці є зрозумілим і природним, оскільки саме безпека є необхідною і найважливішою умовою її існування. Разом з тим, за достатність умов для життя так само завжди відповідала свобода. Попри те, що безпека і свобода доповнюють одна одну, вони утворюють і суперечності, оскільки є взаємозалежними і взаємопов’язаними категоріями. Тож зрозуміло, що безпека і свобода не протиставляються категорично одна одній, а розглядаються в єдності, з виявами «спалахів» боротьби в окремі періоди. Один із таких сучасних «спалахів» зробив для України споконвічні питання безпеки і свободи кульмінаційними. У спрощеному вигляді може здаватися, що наразі така кульмінація фокусується лише на кількох питаннях: 1) Мінські перемовини: чи потрібно їх пролонгувати, і якщо так, то якою має бути їх реінкарнація? 2) Питання всіх часів і народів «про злочин і покарання», себто питання про амністію ватажків і членів терористичних угруповань; 3) Наскільки тимчасовою буде анексія Криму? Величезна проблема полягає навіть не в тому, чи існує хоча б приблизно правильна відповідь бодай на одне з цих запитань. Не найважливішою є і невизначеність того, що є мірилом «правильності» відповідей на ці запитання, навіть попри те, що саме невизначеність блокує ухвалення будь-яких рішень щодо їх розв’язання. Проблема полягає у тому, що відповіді на ці запитання сфокусовані аж ніяк не на режимі «сьогодні на сьогодні». Їхня «мішень» – майбутнє.

Сьогодні ж головне завдання для всієї країни – зрозуміти питання ціни. Яку ціну ми готові заплатити за повернення Донбасу? Скільки вартує зробити Крим знову українським? Яку ціну нам пропонує заплатити міжнародна спільнота та власне сам агресор? Та й чи повинні ми торгуватись в таких питаннях? Ці питання дозволяють зрозуміти, що до заголовку монографії був добраний надзвичайно влучний термін – «ціна». Його економічне трактування – грошовий вираз вартості товару, відображення його споживчої корисності в конкретних ринкових умовах – дуже вже корелюється з політичним підтекстом сьогодення національної безпеки України. Іншими словами ціна повернення Донбасу та Криму – це відображення корисності цих територій для держави у певний період. Причому корисності як для України, так і Росії, бо всі ми розуміємо, що й Крим, й Донбас – це лише розмінна монета у шовіністичній політиці сучасного Кремля.

Але повернімося до ціни, яку може «сплатити» Україна. На сьогодні в світі існує декілька методів формування ціни: метод встановлення ціни (за принципом беззбитковості, до поточних витрат додається нормативна рентабельність); метод цільового прибутку (де розмір прибутку є важливим, але не головний чинником); метод встановлення ціни з урахуванням попиту (коментарі зайві, але зрозуміло, що за певних умов саме цей метод дає найвищу ціну); та метод середніх цін. Звичайно, що перенесення економічних термінів у суто політичну площину, тим більше міждержавного рівня, та ще й у розрізі безпекових питань, може видатися профанацією. Але давайте поміркуємо разом, чи згодні ми повернути Крим та Донбас, якщо нам відшкодують прямі втрати? А нині збитки України лише від втрати АР Крим в результаті анексії Росією оцінюється в близько 1,2 трильйона гривень. Загалом же Україна за цей час втратила більше ніж 20% свого економічного потенціалу. Чи може, влада захоче повернути не лише втрачене, але й надолужити втрачену вигоду? А її теж багато – у Криму залишилися великі промислові підприємства, значна частка виноробної галузі, риболовецького флоту. Через бойові дії на Донбасі великих втрат зазнали банківська та наукова сфера, оборонно-промисловий комплекс тощо. Тільки енергетичний комплекс України, традиційно зав’язаний на вугіллі з Донбасу, втратив половину шахт. На підконтрольній Україні території із 150 шахт працюють лише 24. Постраждала транспортна інфраструктура, і це не лише аеропорти Донецька і Луганська, а розрив логістиних зв’язків на 1700 км, руйнування автомобільних та залізних доріг. Приблизні збитки – майже 5 млрд грн… Хто і за який кошт буде відновлювати все це? Чи може Україні вдасться повернути свої території за «методом середніх цін» – тобто за прикладом Хорватії, Македонії чи Німеччини?

До речі, в монографії саме досвід цих трьох країн було використано для моделювання сценаріїв повернення Україні окупованих територій Донбасу.

Перший базовий сценарій – “хорватський”. Це – жорсткий сценарій, який передбачає відсутність будь-яких компромісів з окупантами. Позитивні аспекти такого сценарію: 1) відновлення територіальної цілісності України та перемога у війні з зовнішнім агресором; 2) можливість притягнути до відповідальності винних у державній зраді, колабораціонізмі й тероризмі; 3) можливість нав’язувати свої умови місцевій та регіональній еліті. Негативні аспекти рішення: 1) значне зростання витрат на забезпечення потреб населення регіону та відновлення його інфраструктури; 2) неможливість контролювати настрої та політичну активність значної маси нелояльних до влади жителів регіону; 3) прогнозовані втрати від подальшого погіршення відносин із РФ; 4) прогнозована втрата моральної підтримки в країнах ЄС (як засудження сторони, що віддала перевагу силовим засобам перед дипломатичними). Зацікавлені в такому варіанті актори – вітчизняні промислово-фінансові групи, чиї активи частково перебувають на окупованих територіях. За певних умов цей сценарій може негласно підтримати РФ, наприклад демонстративно позбавивши ДНР/ЛНР військової підтримки або розігравши удаваний конфлікт із номінальним керівництвом «республік». У силовому розв’язанні можуть бути зацікавлені також представники Заходу, які хочуть припинити тиск на Росію і зменшити витрати на підтримку України. Адже після демонстрації Україною сили такі кроки стають морально виправданими.

Другий сценарій – “молдавський”. Це – результат компромісу з маріонетковим режимом, коли відбувається його частково легалізація, установлюють правила співіснування і починається безкінечний процес зближення сторін в чисельних переговорних форматах. Позитивні аспекти рішення: 1) імовірність остаточного припинення збройного конфлікту на Донбасі; 2) імовірність підтримання рішення з боку Заходу, Росії та вірогідність укладення нового варіанту Будапештського меморандуму (щодо гарантій безпеки); 3) імовірність отримання певної фінансової допомоги для відновлення Донбасу. Негативні аспекти рішення: 1) фактичне визнання конфлікту (і причин його виникнення) внутрішньою українською проблемою; 2) визнання успіху ДНР/ЛНР у їхній війні «за незалежність»; 3) провокування кризи влади в Україні, вихід на арену антагоністичних політичних сил: патріотичної «партії війни», з одного боку, та антимайданівської «партії реваншу» – з другого; такий конфлікт може тривати не один виборчий цикл, і Україна втратить час для реальних реформ і національного розвитку; 4) створення прецеденту автономізації через заколот для інших регіональних еліт; 5) фактичне усунення питання Криму з порядку денного світової політики. Сприятливий прогноз щодо цього варіанта пов’язаний лише з гарантіями збереження (і зростання) підтримки України з боку Заходу, а також повною відмовою Росії від подальшого тиску на Україну та підриву її державності. Оскільки таких гарантій не існує, цей варіант слід розглядати як однозначно програшний. Зацікавлені в такому варіанті актори: РФ; представники Заходу, які хочуть припинити тиск на Росію і зменшити витрати на підтримку України; українська опозиція проросійського спрямування; радикальна націоналістична опозиція. На жаль, саме до цього сценарію нас підштовхують Мінські домовленості.

Третій варіант – “німецький”, коли розділена країна об’єднується волею народу у результаті переосмислення причин розколу і набуття спільних цінностей, відновлення політичної і культурної єдності. Україна при цьому отримує моральну сатисфакцію, оскільки територіальна цілісність визначається об’єднуючою цінністю. Також важливою є позитивна реакція на такий крок. Виникають серйозні передумови для переговорного процесу по Криму. Але це не буде перемогою однієї з сторін конфлікту: об’єднання можливе лише як результат ідеологічного і політичного компромісу. От тільки шлях за схожим сценарієм навіть у Німеччині зайняв майже півстоліття, а Україна – це не тільки не Росія, але й не Німеччина. Однак якщо вже нам вдасться третій варіант, то позитивні аспекти такого рішення будуть такими: 1) отримання Україною повної моральної сатисфакції в конфлікті, тези російської пропаганди про причини конфлікту остаточно спростовано, а цілісність країни визнається об’єднувальною цінністю; 2) створення виняткового позитивного резонансу для відносин України з ЄС, країнами пострадянського простору, можливості перегорнути сторінку у відносинах з РФ (на позитивній для України основі); 3) створення передумов обстоювання Україною її економічних та політичних умов реінтеграції, оскільки вона посідатиме вигідну переговорну позицію; 4) створення умов для порушення питання про повернення Криму до складу України як логічного продовження процесу. Серед негативу: 1) часткове прийняття вимог автономності окремих територій; 2) надання гарантії місцевим елітам щодо збереження їх контролю над економічними і політичними процесами; 3) загроза виконання антимайданівськими проросійськими силами ролі промотора об’єднавчого процесу, здобуття ними в такий спосіб політичних дивідендів і набуття ваги як чинника вітчизняної політики; 4) можливість настання соціально-економічних складнощів як наслідку реінтегрування, що призведе до чергової внутрішньо-політичної кризи та загальмує процес реформ і модернізації. Зацікавлені у такому варіанті актори: вітчизняні промислово-фінансові групи, чиї активи частково перебувають на окупованих територіях, західні партнери України та потенційні інвестори в економіку краю.

Сценарій добровільної реінтеграції може бути розрахований на перспективу 5-7 років. Його реалізація поки що виглядає доволі утопічною, але оскільки варіант Б є програшним, а варіант А нереалістичним, то саме варіант В слід взяти за основу національної стратегії реінтеграції Донбасу як базовий.

Проте його реалізація має зважати на інтереси стейкхолдерів кризи на Донбасі:
• Росія: не допустити реалізації варіантів А і В, що сприйматимуться як геополітична поразка РФ і стануть прологом до порушення питання про повернення Криму;
• ДНР/ЛНР: досягти статусу невизнаних республік під протекторатом Росії, оскільки це дає можливість фактично безконтрольно використовувати ресурси територій, утримувати силою владу, отримувати допомогу від РФ, використовувати своє становище для нелегальної економічної діяльності. Є підстави вважати, що ДНР/ЛНР бояться реалізації варіанта А, негласно підтриманого Росією (під її тиском з метою реалізації плану Б нині відбувається деескалація конфлікту і взяття під контроль воєнізованих угруповань. Але в разі провалу варіанта Б, вигідного РФ і неприйнятного для керівництва ДНР/ЛНР, Росія може перейти до сценарію «здачі» маріонеткових «республік»);
• Захід (передусім ЄС): припинити воєнний конфлікт, відновити діалог з РФ, зробити Україну відповідальною за подолан- ня наслідків кризи (найбільш прийнятним є варіант Б). Таке співвідношення інтересів основних суб’єктів врегулювання конфлікту формує патову модель відносин між ними. Практично кожна зі сторін (крім хіба що ДНР/ЛНР) може заблокувати несприятливий для себе сценарій, але при цьому не має достатнього впливу, щоб реалізувати бажаний. Тому варто очікувати на поступове заморожування конфлікту на тлі дискусій про черговість і міру виконання пунктів Мінських домовленостей. Однак, не слід забувати, що вирішальну роль у подальшому розвитку політичних подій довкола статусу окупованих територій Донбасу відіграватиме економіка. Якщо Росія буде змушена з економічних причин припинити підтримку сепаратистів на Донбасі, то відповідні режими будуть приречені на ліквідацію. Донецький регіон є абсолютно безперспективним як самостійний суб’єкт глобальної економіки. Не стане він корисним складником і економіки російської. Отже, повернення до складу України стане лише питанням часу.

Щодо повернення Криму, то питання економіки, тут, на жаль не є головним. Для України кримська проблематика містить низку моральних, гуманітарних, історичних аспектів, що за своїм значенням не лише не поступаються, а й перевершують аспекти політичні та економічні. Однією з головних проблем є те, що материкова Україна в більшості своїй вважає себе зрадженою населенням Криму, оскільки останнє де-факто не протистояло агресії РФ, а подекуди навіть вітало цю агресію. Проблему ускладнює усвідомлення того, що ресурси, створені майже трьома поколіннями українців та інвестовані в розвиток півострова, намарно витрачалися через недолугість, корумпованість, кримінальність місцевого керівництва та бюджетне споживацтво, економічну недієспроможність і слабку підприємливість. Виявивши майже цілковиту неспроможність до продуктивної економічної й конструктивної політичної діяльності, ментально пострадянське населення Криму підтримало російську агресію та окупацію, навіть не приховуючи, що у спосіб зміни господаря намагалося зберегти статус утриманця. Зрада відбувалася під радянсько-імперські й монархічно-православні заклики й галас про повернення на батьківщину, що насправді сприймалося як повернення в часі до імперії Романових. Чого лише варті в цьому аспекті «сльозливі» промови кримського прокурора «Няші» щодо постаті імператора Миколи ІІ. Але як би там не було, у світі майже не існує цілковито монолітних суспільств, і винятково від сили держави залежить те, наскільки внутрішні етнічні, регіональні, класові й чимало інших поділів долаються та утримуються в межах державних кордонів. Тож повернення Криму – це й своєрідна перевірка на міць нашої держави. Адже всім зрозуміло (навіть якщо це не проговорюється суб’єктами міжнародних відносин), що держава, яка навіть не робить спроб повернути втрачені території, не може вважатися повноцінним і відповідальним членом світової спільноти, визнаючи свою неспроможність нести тягар самостійної зовнішньої та внутрішньої політики на належному рівні. Таким чином, відновлення територіальної цілісності є питанням державної ваги й історичного значення, у вирішенні якого слід керуватися не емоційними імпульсами постшокової громадської думки країни – жертви агресії, а стратегічним баченням, історичним чуттям, глибоким розумінням національних інтересів. Справа реваншу (а не помсти!) потребує далекоглядності й аналітичного, гнучкого розуму.

Щодо можливих сценаріїв повернення Криму, то вчені назвали “реконкісту” (повернення території воєнними методами), “народну війну” (активні протестні дії громадянського суспільства), “мирну реінтеграцію” (позитивний приклад економічних реформ в материковій Україні) та “реінтеграцію дипломатичну” (пошук шляхів припинення анексії Криму на рівні світових політиків). Кожен зі сценаріїв має право на існування. Адже багато в чому «військова міць РФ» на сучасному етапі є, швидше, продуктом дійсно могутньої російської пропаганди, аніж беззаперечною реальністю. Це щодо першого сценарію. Натомість здійснювана останнім часом українською патріотичною громадськістю блокада Криму свідчить про велику можливість реалізації сценарію «народної війни» за повернення півострова. А от «звабити» кримчан економічним успіхом майже нереалістично, оскільки досягти його так само складно, як і воєнної перемоги над РФ. Що ж стосується суто кабінетного вирішення проблеми Криму на найвищих владних рівнях світової політики, то сьогодні найбільше робиться для втілення саме цього сценарію, хоча загальна віра в його здійсненність пришвидшено зменшується. Водночас він не найбільш утопічний і не найменш реалістичний, ніж решта три.

Автори монографії дають ствердну відповідь на запитання, чи можливе повернення Донбасу і Криму у близькому майбутньому. Але разом з тим науковці не розказують, який з викладених сценаріїв є ліпшим за інші. Після того як монографія прочитана, кожен з читачів може зробити свій висновок, однак редакція «Вектор ньюз» дійшла до висновку, що єдиного сценарію чи стратегії тут бути не може. Справа в тому, що ті країни, чиї назви стали умовними назвами сценаріїв «повернення Донбасу», – Хорватія, Молдова, Німеччина – не мають спільного кордону з РФ. А це як з’ясувалося, дуже вагомий чинник – бо дії, а також їх причини та цілі, сучасного російського політикуму (читай – Путіна) не зрозумілі нікому, навіть визнаним міжнародним лідерам. Тож завбачити, за яким сценарієм співатимуть російські маріонетки, коли мікрофон перемовин буде у них в руках, дуже важко. Варто лише придивитись, що тим сусіднім з Росією державам, до яких, як і до України, вона має територіальні претензії, повернути свої втрачені території досі так і не вдалося. Серед них – Грузія, Китай, Фінляндія, Японія. Однак у дослідженні немає нічого, що стосувалося б песимістичного лейтмотиву на кшталт «Україна війну програла», натомість не лише викрито увесь ланцюг інформаційно-маніпулятивних технологій, застосованих проти України, не лише окреслено способи протидії таким технологіям, а й виокремлені всі соціальні, економічні та політичні чинники, що допоможуть у боротьбі проти агресора. Кажуть, що розум завжди є головним полем битви, тому ці результати монографічного дослідження читач може вважати «арсеналом зброї для розуму».

І тоді, об’єднавши всі можливі інструменти – політичні, економічні, воєнні – вдасться віднайти правильне рішення, і окуповані території можуть повернутися навіть раніше, ніж ми сподіваємося. Тим більше, що ми вже знаємо ціну, яку заплатимо в разі, якщо такого рішення не знайдемо – наша з вами свобода…

Сергій Козлов, “Вектор ньюз”

Демографічний вибух, що спостерігається з початку ХХ століття в масштабах всієї планети, має надзвичайно тяжкі наслідки для довкілля. Ми отруюємо середовище, в якому існуємо, і лише від нас самих залежить, чи триватиме це й далі. Активісти-природозахисники, вчені, філософи, журналісти, митці та культурні діячі об’єднуються, аби показати мешканцям високорозвинених країн, до чого призводить споживацьке ставлення до довкілля.

«Якби історія нашого біологічного виду розпочалась у часи найбільш ранньої сільськогосподарської цивілізації (а це приблизно 10 000 років тому) всього з одного подружжя, а чисельність людей зростала на 1% щороку, нинішня популяція являла б собою суцільну кулю з плоті діаметром у багато тисяч світлових років. І ця сфера розросталася б із швидкістю, що у багато разів перевищувала би швидкість світла», – каже Габор Зованій, професор університету Східного Вашингтона (США), який спеціалізується на питаннях екології та урбанізації.

«Мусимо усвідомити не лише те, що екосистеми кожної місцевості на Землі мають обмежену місткість і витривалість, а й те, що нині ці місткість і витривалість зменшуються, а потреба в них продовжує зростати. Поки ми не почнемо формувати національну та міжнародну політику з урахуванням цього чинника, наше майбутнє – під великим сумнівом», – зазначив якось американський орнітолог та еколог Вільям Вогт (1902–1968), який переймався проблемами перенаселення і застерігав, що це явище може викликати війни, голод, епідемії та, врешті, колапс цивілізації.

«Незважаючи на величезні масштаби цієї індустрії, «концентрований» спосіб вирощування – не єдиний шлях відгодовувати худобу і птицю. Тисячі фермерів та ранчерос об’єднують вирощування агрокультур і випас худоби, що, з одного боку, збалансовує середовище живлення на певній території, а з другого – мінімізує забруднення довкілля завдяки заходам із збереження та управління земельними ресурсами. Водночас виробники, які практикують такий екологічно ощадливий підхід, мусять конкурувати з індустріалізованими «фермами», а підтримки від держав майже, а то й зовсім не отримують», – говорить Марта Ноубл, відома в США юристка, яка спеціалізується на питаннях екологічного агровиробництва, розвитку сільських регіонів та захисту довкілля.

«У світі, що розвивається, проблема перенаселення розглядається у розрізі не так чисельності, як занесеного із Заходу надмірного споживання. Водночас єдиним розв’язанням проблем світу, що розвивається, є експорт тієї самої – екологічно неощадливої – моделі економіки, що, у свою чергу, знову стимулює надмірне споживання», – каже індійська громадська діячка Кавіта Рамдас.

«Ми – раби в тому сенсі, що наше виживання залежить від подальшого збільшення агро-індустріальної імперії – такої собі скаженої машини, яку навіть фахівці не здатні повністю зрозуміти, а менеджери – контролювати, а вона в цей час пожирає світові ресурси, і щодня усе швидше», – писав Едвард Еббі, американський письменник, видатний філософ, ідеолог і практик радикальної природоохорони.

«Панування людини над природою – це просто ілюзія, недовгий сон наївного біологічного виду. Ця ілюзія дорого нам коштувала, через неї ми заплуталися у власноруч створених тенетах. Ми маємо кілька приводів похвалитися своєю сміливістю та геніальністю, та все ж, це просто ілюзія», – каже видатний американський історик, засновник наукового напряму «історія довкілля» Дональд Ворстер.

«Вода і повітря – дві основні стихії, від яких залежить все життя, перетворилися на глобальну сміттярку», – сказав якось Жак-Ів Кусто, науковець, аквалангіст, мислитель.

«Глобалізація, що намагається переплавити усі локальні, регіональні та національні економічні системи в єдину загальносвітову, вимагає заміни місцевих форм агрокультури на одноманітну індустріальну, яка б керувалася централізовано, покладалася ж, на інтенсивне використання пестицидів та вимагала вирощування лише якоїсь однієї – експортної – культури. Таким чином ця система створювала би для світового ринку вузьку лінійку придатних для транспортування культур», – написала Гелена Норберг-Ходж, лінгвіст, письменниця, видатна громадська діячка.

«Упродовж усієї історії людства експлуатація землі відбувається за принципом: колонізували-зруйнували-рушили далі», – писав американський еколог Гарретт Гардін, який займався проблемами перенаселення.

«Не розумію, чому, коли ми руйнуємо створене людьми, це вандалізм, а коли руйнуємо створене природою, це зветься прогресом», – запитує Ед Беглі молодший, відомий американський актор і захисник довкілля.

«…бо доля для людських синів і доля звірини однакова: як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищости людям!» – Еклезіаст, 3:19.

«Люди, які незаконно захоплюють землю, нехтують власною фізичною безпекою і здоров’ям усієї громади заради кількох квадратних метрів землі та впевненості, що їхню халупу не знесуть. Вони першими будують власні оселі на болотах, у заплавах, на схилах вулканів, готових щомиті осипатися схилах, навіть на горах сміття, в місцях зберігання хімічних відходів, на узбіччях залізниць та смугах відчуження… такі місця – ніша існування злиднів в екологічній системі міста, а вкрай бідні люди не мають іншого виходу, як жити поряд з власним лихом», – написав американський письменник, політичний діяч, теоретик урбанізму та історик Майк Девіс.

«Яка іронія в тому, що ми так погано знаємо тих живих істот, у тіні яких ми сидимо, чиї плоди їмо, по чиїх гілках ми деремося нагору, чиє коріння поливаємо, на які рідко звертаємо увагу! Нам слід якнайскоріше усвідомити життєво важливу роль, яку відіграють дерева та ліси, й віддати належне нашим найкращим союзникам у непевному майбутньому, що зароджується нині», – пише американський журналіст Джим Роббінс.

За матеріалами Guardian

Переклад з англійської «Вектор Ньюз»

Мультики створюють для дітей, але оскільки платять за квитки (і супроводжують своїх чад на перегляд) дорослі, догодити треба і тим, і тим. Та якщо творцям фільму вдається збалансувати прозаїчні вимоги ринку та щире прагнення розповісти дітям гарну історію, – виходить просто чудовий мультик, який дивитимуться із задоволенням і дорослі, і діти – причому ще багато-багато років після його виходу. Мультфільм «Снупі та Чарлі Браун: Дрібнота у кіно» виявився саме таким.

Далеко не кожна дитина дивиться трейлер, щоб прийняти рішення піти в кіно. Крім того, діти розраховують лише, що буде весело, часом (зовсім трішечки!) страшно і цікаво, – на відміну від дорослої аудиторії, представники якої, як правило, знайомі хоча б трохи із сюжетом чи персонажами стрічки. Тож часом вона їх розчаровує, а іноді – перевершує всі очікування.

А от зі «Снупі та Чарлі Брауном» – дуже цікава історія.

Річ у тім, що для англомовного глядача вони – просто-таки культові фігури, як для нас із вами – Кіт Матроскін та Листоноша Пєчкін. Песик Снупі, його маленький господар Чарлі та ще ціла когорта героїв мультика – персонажі прославленого в 75 країнах коміксу «Peanuts» (у перекладі з англійської – арахісові горішки, а ще – дрібнота). Автор текстів і малюнків Чарльз М. Шульц 1950 року розпочав серію коміксів-анекдотів (кожен – із 4 малюночків) про походеньки і злощастя Чарлі Брауна – невдахи і, водночас, затятого оптиміста, який ніколи не здається – навіть після тяжких, а часом і ганебних поразок.

Уже через кілька випусків до Чарлі приєднався песик Снупі, затим пташка Вудсток і ціла компанія дітей…

Тонкий гумор сюжетів із подвійним дном, порушення злободенних для тогочасного суспільства проблем, навіть цілком «доросла» сатира принесли коміксам шалений успіх, що не вщух і досі завдяки невтомній фантазії автора: Шульц створив 17 897 випусків. На піку популярності цей комікс публікували 2 600 газет, які читали 355 мільйонів людей у 75 країнах 21 мовою! (Запевняю, все правильно, я двічі перевіряла ці цифри).

Отож творці мультику взялися за дуже складне завдання: не лише не розчарувати кілька поколінь глядачів, які виросли на коміксах (а пізніше – ще й на мультсеріалах та повнометражних мультиках про Снупі, Чарлі та Ко), а й перевершити їхні сподівання, водночас ушанувавши Чарльза М. Шульца (саме йому присвячено стрічку).

Та у студії 20th Century Fox взялися до справи серйозно. Досвід створення справді чудових стрічок у її команди є: згадати хоча б «Льодовиковий період». Чудовий сценарій і гарно вибудуваний сюжет, чарівна атмосфера містечка 70-х чи 80-х років, яке не містить жодних національних ознак, а лише знайомі, милі кожному з нас, ностальгійні речі: тиха вуличка, по якій майже не їздять машини, маленькі затишні будиночки, озеро, що взимку перетворюється на ковзанку, лука й парк, де так цікаво гратися і запускати змія… Цей маленький світ належить виключно дітям: дорослі – лише голоси, джерело яких – завжди за кадром (лунке, як із колодязя, «бла-бла-бла»). Шарму й гумору оповіді додають епізодичні включення елементів чорно-білого комікса.

Характери дітей (вони занадто живі, щоб називати їх просто персонажами!) – такі правдоподібні, що з ними хочеться познайомити власну дитину. Адже Чарлі, незважаючи на його тотальне невезіння, – охоче приймають у компанії однокласників. Його люблять і завжди кличуть гратися, вибачають дивакуватість і прикрощі, яких він мимоволі завдає всім довкола. І коли Чарлі нарешті всміхається доля і він набирається мужності поговорити з дівчинкою, в яку закоханий, друзі щиро радіють за друга, і навіть ті, хто вважав хлопчика «жалюгідним лузером», вголос визнають, що помилялися.

У мультику немає жорстокості, відсутнє насилля і проблеми дорослого світу. Є лише хлопчик, який вчиться приймати важкі, але правильні рішення. Стрічка вчить чесності, порядності та справжній дружбі.

А основне – творці фільму дуже тонко розуміють особливості мислення дітей, їх уміння перебувати одночасно і в реальному, і в уявному світі. Чудовий приклад – яскраво-червона будка Снупі. Це вірний літак, на ній песик показує вищий пілотаж, рятуючи кохання свого життя Фіфі від лиходія Червоного Барона (а це, до речі, самостійна сюжетна лінія, теж надзвичайно змістовна й цікава).

Тож і для глядача-знавця, і для україно/російськомовної аудиторії, яка виросла на інших, хоча й не менш цікавих і добрих стрічках, цей мультик – ніби повернення у босоноге дитинство, коли сніги були ряснішими, цукерки смачнішими, а дні – довгими і сповненими дивовижними відкриттями…

Дарина Плотнікова

«Ви думаєте українську політичну псевдоеліту виростили олігархи? Навіть якщо відповідь ствердна, виростили вони всіх цих горе президентів, міністрів та народних депутатів руками журналістів.

Хіба не “служителі камери та пера” зробили президента з Петра Порошенка, народного героя – з Олега Ляшка, постмайданну Юлю – з Ганни Гопко, розкрутили “простого чєловєка” Капліна та фахівця з усіх питань Антона Геращенка?

Коли ви думаєте, чому країна в такій глибокій і безпросвітній дупі, подумайте про героїв блакитного екрану та про тих, хто їх робить героями.

Справжні герої працюють не на Печерських пагорбах – справжні (і це ключове слово) намагаються зігрітися в шанцях, прославляють Україну новими винаходами і розробками, роблять унікальні операції у військових і цивільних шпиталях.

Але «ящик» покаже не їх. Проститутки камери і пера покажуть мільйонам як Барна обнімає між ніг Яценюка, а не як військовий хірург і цивільна медсестра рятують чергового трьохсотго… Для них, справжніх, достатньо сухої сводки Генштабу: за добу поранено стільки, загинуло стільки…

Вчора була річниця ПДМШ ім. Миколи Пирогова, який врятував, вилікував, допоміг більш як 5 тис. цивільних і військових в зоні АТО. Але про наших героїв, які за покликом серця покинули свої домівки і поїхали рятувати Україну та українців у не надто привітні Бахмут, Попасну, Золоте, Троїцьке, Луганське, Часів Яр не згадають ані президент, ані прем’єр, ані жоден мінстр, ані жоден генерал.

І не згадають вони про справжніх героїв тому, що ви, журналісти, перетворили Україну на країну кривих дзеркал, ви своєю кривою оптикою наплодили в ній симулякри героїв, ви сховали за викривленими незаслуженими гонорарами репортажами рештки справжності.

Справжні герої насправді поруч. Тільки ви, друзі-журналісти, часто стоїте до них задом. Бо від них пахне потом і кров’ю, а ваш ніс давно і часто мимоволі розвертає ваші голови туди, де пахне новими купюрами. Але пам’ятайте, якщо Україну вбивають олігархи, ви є тією рушницею і кулею, через яку їй роблять контрольний постріл у скроню.

Звичайно, не всі журналісти такі. Перепрошую тих, хто ще цінує стандарти професії більше за хрусткі купюри, і знімаю перед вами капелюха. Нам насправді таланило на справжніх лицарів (і дам) пера і (фото)камери.

Втім насправді цікаво, хтось окрім Роман Чайка та Олександр Богуцький, захоче зробити сюжет чи бодай поговорити в ефірі про пироговців? Дивишся – і ваші глядачі побачать світло в кінці тунелю, а не тільки (політичне) г..но під ногами. Зі святом вас, пироговці!!!»

Цей крик души у facebook Геннадія Друзенка — Президента — Голови Наглядової Ради БФ «ПДМШ ім. Миколи Пирогова», власне, й сколихнув «Вектор Ньюз» на інтерв’ю з ним. А почали ми з того, що, власне, сколихнуло Геннадія на його написання.

Друга частина бесіди з Геннадієм Друзенком була присвячена, власне, тому приводу, з якого й вийшов той самий пост. А саме – річниці створення Першого Добровольчого Мобільного Шпиталю імені Миколи Пирогова. Його вітчізняна концепція є адаптацією системи FST — Forward Surgical Teams — до реалій бойових дій на території України. Запровадження FST в армії США дозволило досягти показника у 97% виживання поранених — завдяки наближенню кваліфікованої медичної допомоги якнайближче до лінії фронту.

Мобільний польовий шпиталь в зоні АТО:
– 10 км від місця бойових дій, поза зоною обстрілу ворожої артилерії
– час розгортання — 30 хвилин
– швидкість переміщення під час передислокації — 50 км/год
– надання допомоги 10 пораненим щогодини
– прийом поранених із 80-кілометрового сектора боїв
Порядок надання допомоги: евакуація з поля бою; сортування; невідкладна хірургічна допомога; підготовка до евакуації у тилові медзаклади.

11 грудня 2015 року у Торгово-промисловій палаті України відбувся українсько-кіпрський бізнес-форум. Захід організовано Торгово-промисловими палатами України та Кіпру. Перед бізнес-спільнотою в рамках форуму виступив Президент Республіки Кіпр Нікос Анастасіадіс, який перебував в Україні з офіційним візитом.

«Для нас велика честь вітати Президента Республіки Кіпр на бізнес-форумі в Торгово-промисловій палаті України. Впевнений, що така увага з боку керівника цієї європейської держави до активізації розвитку торговельно-економічних зв’язків між нашими країнами надасть їм новий потужний поштовх», – зазначив Геннадій Чижиков, вітаючи Нікоса Анастасіадіса. Президент ТПП України також окреслив найперспективніші галузі економіки для іноземних інвестицій в Україні. За його словами, це, зокрема, сільське господарство та переробна промисловість, енергетика й енергозбереження, фармацевтика та надання медичних послуг, транспортне й енергетичне машинобудування, легка та взуттєва промисловість.

Президент Республіки Кіпр Нікос Анастасіадіс звернувся до бізнес-спільноти України, зазначивши, що приїхав до України із потужною бізнес-делегацією, щоб розпочати нову еру співробітництва між нашими країнами.

«Я запрошую всіх вас визначити нові бізнес-ініціативи для майбутньої співпраці – мій уряд сприятиме всім таким ініціативам і зробить усе заради того, щоб зміцнити нашу економічну співпрацю. Кіпр зараз стає сильнішим після кризи – ми відновились швидше, ніж прогнозували. Зараз є прогноз на зростання ВВП на 1,5% на 2015–2016 роки», – сказав Президент.

Також Президент Анастасіадіс зазначив, що його країна готова спрямувати інвестиції в українські проекти в науковій сфері та відзначив тенденцію зростання у туристичній сфері. Цього року 50 тис. українців відвідали Кіпр і це на 22% більше, порівняно з попереднім роком.

Міністр енергетики, торгівлі, промисловості та туризму Республіки Кіпр Йоргос Лаккотрипіс розповів про безпрецедентну кризу, яку пережив Кіпр у 2013 році. Вона поставила під удар банківський сектор країни. Проте, за його словами, на сьогодні ситуація стабілізувалась, і це підтверджують прогнози міжнародних фінансових організацій на 2016 рік.

Окремою сферою інтересу з боку Республіки є наука та технології. За словами міністра, для того, аби сприяти науковій діяльності та дослідженням, уже в грудні цього року Уряд Кіпру планує створити в своїй країні науково-технічний парк.

У цілому ж форум показав, що українські підприємці бачать великий потенціал у розвитку співпраці з Кіпром, який є значним фінансовим і торговельним центром, особливо в сфері взаємних інвестицій. Наступний українсько-кіпрський бізнес-форум вже заплановано у Києві та Львові на квітень 2016 року.

Активність ринку нерухомості в 2015 році можна порівняти з кризовими 2009-2010 роками. З тих пір ціни впали майже вдвічі, а кількість пропозицій стала ще більшою. Проте процеси, що відбувалися впродовж року, який закінчується, демонструють тенденції поступового виходу з кризи.

Середнє зниження цінового діапазону по Києву за 2015 рік відбулося в межах 20-25%. Відгомони такого падіння продовжаться за прогнозами й на початку наступного року. «Процеси зниження ціни на квадратний метр відбудуться ще навесні. А ось усі позитивні моменти — стабілізація ціни, збільшення кількості угод — швидше за все, ринок відчує до осені 2016 року», — сказав на прес-конференції президент Асоціації фахівців з нерухомості України Сергій Злидень.

Якби не політичне напруження всередині країни й зовнішня агресія з боку сусідньої держави, експерти змогли б уже сьогодні констатувати зростання цін, кількості угод і загальне підвищення ділової активності на ринку. Поки ж у сегментах житлової нерухомості спостерігаються свої поточні закономірності, які в ціновому плані можна умовно позначити як «ідемо по дну». Вторинний ринок ще з початком девальвації відгукнувся на кризу зниженням цін. Але власники житла обережно переводять квадратні метри в гроші. Деякий перерозподіл фінансів сигналізує про підготовку до нових вкладень, у тому числі й інвестуванні в первинний ринок.

Сегмент первинного ринку збалансований з кількістю попиту. Слід врахувати, що ринок первинної нерухомості робить серйозні стимулюючі маркетингові ходи, у чому закономірно обмежений вторинний: робити масову рекламу на заселений будинок, який давно здався, по нехай навіть декільком виставленим у ньому на продаж квартирам, мабуть, безглуздо. Також, на відміну від ситуації на вторинному ринку, забудовники можуть пропонувати розстрочку своїм клієнтам. А прибуток інвестора від вкладень у первинні квадратні метри сьогодні може досягати 25%. Як пояснюють в АСНУ, забудовники незалежні від банківської системи, незарегульовані регулятором у вигляді Національного банку України й, відповідно, мають можливість для заробітку на обороті коштів.

Іншим джерелом для інвестування заощаджень залишається закордонна нерухомість. Болгарія, Греція, Іспанія, Чорногорія, Чехія, Угорщина, Польща — країни, які найбільше користуються попитом українців. Інвестиції за кордоном розглядаються як альтернатива банківським депозитам. Але нерідко серед українських громадян згодом з’являється розчарування. Саме тому необхідно дуже ретельно підходити до вибору країни, вивчення витрат на покупку, щомісячного утримання придбаних об’єктів і розрахунку можливої вигоди від здачі в оренду.

На тлі обвалу цін зберігається увага закордонних інвесторів до нерухомості й інвестиційних проектів в Україні. «Сьогодні до нас часто надходять заявки від інвесторів з таких країн, як США, Великобританія, Казахстан, Азербайджан, Латвія. Найбільше їх цікавить земля. Тому основним інвестором у земельних питаннях залишається іноземний інвестор», — повідомила директор Safety Consulting Group, управляючий Home Investment Ганна Коваль. Однак просуванню українських проектів не обійтися без підвищення активності наших фахівців на міжнародній арені, а інтеграція у світове співтовариство й приплив закордонного капіталу в економіку зможе простимулювати внутрішні процеси по пожвавленню ринку нерухомості України загалом.

Автор: Анастасія Кулішенко, спеціально для “Вектор ньюз”