За рекомендацією Національної спілки журналістів України в косовській столиці Приштині розпочав роботу спецкор МІА «Вектор ньюз» – учасник програми професійного захисту Journalists-in-Residence Kosovo.

Програму запропонував і розвиває Європейський центр свободи преси та засобів масової інформації (The European Centre for Press and Media Freedom, ECPMF) спільно з партнерами, серед них Європейська федерація журналістів (EFJ), Асоціація журналістів Косова (AJK), Національна спілка журналістів України (НСЖУ).

– У молодій республіці, незалежність якої офіційно визнали майже 100 держав світу (серед них поки що немає України), журналістські об’єднання створили зручні умови для фахової, творчої та громадської діяльності, – ділиться враженнями засновниця й президент Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива» Людмила Мех. – Для більшості колег – це насамперед можливість залишатися в професії, коли розв’язана рашистами війна змусила мільйони людей евакуюватися з районів бойових дій. Не всі журналісти в цей час можуть бути воєнкорами, але інформаційний фронт широкий, і тут важливий кожний його солдат.

Запрошені до Косова медійники мають змогу користуватися редакційним офісом, спілкуватися з урядовцями й представниками інших державних структур, відвідувати заходи, зокрема й міжнародного рівня, які відбуваються в Косові. Гостям пропонують брати участь у етерах телебачення й радіо, розповідати про сьогодення, історію та культуру України. У Приштині нині комунікує з пресою і громадськістю журналістка з Кропивницького Людмила Макей. А загалом тут можуть перебувати як учасники програми два десятки працівників ЗМІ. Щойно долучилися до роботи на цьому інформаційному полі двоє людей, а далі очікуємо приїзду ще однієї колеги-українки, – додає очільниця фонду.

Перша «робоча прогулянка» столицею весняного Косова виявилася багатою на зустрічі. У неділю 22 травня (в день шанування пам’яті Тараса Шевченка) в середмісті просто на вулицях і майданах спілкувався з жителями Приштини автор цих рядків (принагідна вдячність – краянці-перекладачці Анастасії Лісовій, що допомагала долати мовний бар’єр). Втім, багато хто з косоварів знають і англійську. Нею українці спілкувалися наступного дня з кореспондентами Радіо Свобода, які записали інтерв’ю про дієвість програми Journalists-in-Residence Kosovo. Небайдужа до мистецтва Людмила Макей, таланти якої не обмежуються журналістикою, дарувала співрозмовникам власноруч виконані художні мініатюри в стилі петриківського розпису – цим на рівні народної дипломатії презентувала українську образотворчість.

Відчувалися щирість місцевого люду й непідробне співпереживання в розмовах про війну – тут підтримують Україну в її боротьбі проти рашистів і тих страхіть геноциду, які вчиняє держава-терорист. Свою свободу й мирне життя косовари, як відомо, відвоювали ще наприкінці 1990-х, отож їм дуже близькі й зрозумілі почуття українців.

Гості, прибувши нічним авіарейсом до Приштини, обговорили свої плани з косовськими колегами, серед них Флутура Кусарі (представниця ECPMF), Джамайль Реджа (очільник AJK), координатор проєкту Адем Сулеймані. Останні запевняють, що киянам «не буде коли відпочивати» – на Балканах інтерес до України дуже великий.

Програма передбачає, зокрема, перебування тут учасників щонайменше пів року в статусі осіб, захищених міжнародним законодавством. Отож майстри пера, діячі медійної сфери мають намір використати відведений їм час максимально ефективно, щоб репрезентувати Україну, яка велінням долі нині стоїть на передовій оборони цивілізаційних цінностей світової демократії. І це не просто гучні слова – це щира правда, якою ділилися з українськими журналістами представники преси Косова.

Сергій Шевченко, спецкор МІА «Вектор ньюз» із Приштини (Косово)

Надвечір 5 травня 2022 року провідні засоби масової інформації Держави Ізраїль (ynet.co.il, http://news.walla.co.il та інші), посилаючись на сторінку прем’єр-міністра країни Нафталі Бенета у Facebook, поширили інформацію про його телефонну розмову з володимиром путіним, яка відбулась за ініціативою останнього.

Повідомлялось, що серед інших питань сторони обговорили нещодавні антисемітські висловлювання міністра закордонних справ московії сергія лаврова.

Ізраїльський прем’єр «прийняв вибачення» російського лідера й «подякував йому за роз’яснення щодо ставлення президента росії до єврейського народу й пам’яті про Голокост». Однак російська версія викладення цієї події відрізнялась від ізраїльської: у офіційному повідомленні прес-служби московського кремля про вибачення путіна не йшлося.

Виходить, що президент росії, хоч із запізненням і напівпублічно усе ж таки відмежувався від явно недипломатичних заяв головного російського дипломата про «єврейську кров Адольфа Гітлера» і євреїв, як «найзатятіших антисемітів», які той зробив в інтерв’ю італійським журналістам 1 травня 2022 року. Тим самим путін визнав некомпетентність найдосвідченішого керівника російського зовнішньополітичного відомства.

На жаль, у коментарях вітчизняних й закордонних експертів відповіді на питання про справжні причини й мотиви ксенофобських одкровень міністра закордонних справ росії відсутні.

Насамперед, залишається відкритим питання, чому малоприємну місію вибачатися узяв на себе глава держави, а не сам винуватець? Адже з 1 по 5 травня в сергія лаврова був час, аби почути пропозицію МЗС Держави Ізраїль, дослухатись до закликів Головного рабина РФ Берла Лазара й перепросити за допущену «жахливу історичну помилку». Але він «закусив вудила», вкотре підтвердивши обґрунтованість свого ще студентського прізвиська – «кінь». Більш того, підпорядкований йому московський офіс на Смоленській площі у своєму Твіттері навіть підтвердив, що шеф робив ці заяви цілком свідомо: «Звернули увагу на антиісторичні заяви глави МЗС Ізраїлю Яїра Лапіда, які багато в чому пояснюють курс нинішнього уряду Ізраїлю на підтримку неонацистського режиму в Києві». Відтак, залишається незрозумілим, хіба у президента росії геть зовсім не залишилось аргументів, аби привести до тями, стриножити свого норовистого Буцефала? Невже лідера авторитарної росії почала зраджувати інтуїція й він уже не відчуває ризику ігнорування чиновництвом одного з основоположних принципів державного управління – субординації?

Вибачення путіна якщо не спростовують, то ставлять під сумнів обґрунтованість конспірологічної версії, що антисемітські заяви лаврова нібито були санкціоновані президентом росії через участь представників Держави Ізраїль у нараді 40 міністрів оборони провідних держав світу в Рамштайні (Німеччина), де було започатковано створення нової проукраїнської коаліції.

Особливо слід підкреслити таку немаловажну деталь. Ксенофобські судження сергія лаврова виглядають алогічними через те, що його зятем, тобто чоловіком його єдиної доньки катерини, з 2008 року є відомий російський підприємець, інвест-банкір олександр семенович винокуров. Подружжя виховує трьох онуків головного російського дипломата, який свого часу доклав чималих зусиль для розвитку бізнесу зятя. Але мова зараз не про розмір мільйонних статків винокурова та його місце у списку Forbes. Справа в тім, що окрім російського він має ще й ізраїльський паспорт, як і його дружина й діти. Фахівцям зрозуміло, що внаслідок скандалу володар багатьох державних секретів сергій лавров посилив їхню залежність від позиції ізраїльської влади. Адже відтепер, право на преференції від наявності ізраїльських документів їм доведеться відпрацьовувати.

Антисемітські висловлювання досвідченого у тонкощах публічної й закулісної дипломатії сергія лаврова не слід сприймати, як прикру випадковість. Він добре знає ціну слова, шліфував майстерність володіння ним, впевнено просуваючись кар’єрними щаблями. В юності майбутній міністр навіть писав вірші, але до певного часу друкувати їх не наважувався. З роками сергій лавров поступово втрачав здатність відчувати різницю між заримованими рядками й справжньою поезією. На якомусь етапі він відчув себе вже не віршотворцем, а поетом і вирішив, що займана посада дає йому можливість стати врівень з такими відомими російськими і радянськими поетами-дипломатами, як Олександр Грибоєдов, Федір Тютчев, Юрій Андропов, Віталій Примаков, Олександр Безсмертних. У міністерському статусі він почав виставляти напоказ свої поетичні здібності.

Крок за кроком сергій лавров утверджував у провладних колах репутацію естета, інтелектуала, майстра художнього красномовства. Щоправда, навіть при поверхневому аналізі деяких його творів можна знайти спірні порівняння, сумнівні метафори, стилістичні й логічні помилки. Ось для прикладу один з «шедеврів» сергія лаврова, присвячених лісовим пожежам у Сибіру. Його було надруковано 2 жовтня 2019 року в журналі «Русский пионер» й передруковано на сайтах МЗС росії й ТАСС.

Як бачимо, в уяві автора «дід-лісник», який чомусь вийшов з туману «як німець», спочатку пристрелив «непоказного мужичка», а потім знайшов у його кишені докази можливої причетності до підпалу лісу – пачку цигарок «Димок» і коробку сірників. Незрозуміло також, через які гучномовці до сибірської тайги доносився «шум дальніх електричок».

Але не будемо суворо оцінювати аматорську творчість 72-річного поета-початківця, адже його основна професія – дипломатія. Хоча відвертою антисемітською риторикою сергій лавров, якщо не унеможливив, то поставив під сумнів можливість виконання обов’язків керівника зовнішньополітичного відомства. Адже кожен з його міжнародних партнерів тепер тричі подумає, чи варто зустрічатись, тиснути руку співрозмовнику з репутацією печерного антисеміта. Природно, перед путіним гостро постав вибір, залишати чи відправляти на пенсію свого донедавна вірного й надійного соратника, який, попри пенсійний вік, з 2004 року працює міністром закордонних справ.

Позаяк ситуацію спровокував сам сергій лавров, закономірно виникає питання, а чи не наважився він навмисно пожертвувати кар’єрою й репутацією аби внаслідок відставки уникнути перспективи сісти на лаву підсудних міжнародного військового трибуналу за участь у злочинах проти людства в Україні?

Тим більше, що йому є, з кого брати приклад. Серед російських військовослужбовців, які беруть участь у війні з Україною, останнім часом почастішали випадки «самострілів» – нанесення вогнепальних поранень в руку чи ногу з метою відправки в госпіталь, аби в такий спосіб уникнути участі в бойових діях.

Як би не склалась подальша доля сергія лаврова, через причетність до скандалу з антисемітськими висловлюваннями йому вже ніколи не оминути порівнянь зі страченим за вироком Нюрнберзького трибуналу міністром закордонних справ нацистської Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом. А це вже зовсім інше, ніж безневинне прізвисько «Кінь».

Борис Дніпров

Збиралася поговорити про російськомовних українців. Навіть почала писати. Але 21 квітня 2022 року на очі трапилося висловлювання Секретаря РНБО О.Данілова. В інтерв’ю радіо NV прозвучало: «Після війни повна дерусифікація бізнесу, дерусифікація політики, дерусифікація багатьох сфер нашого життя. Нічого російського у нашій країні не залишиться. Кому не подобається — можна виїхати в росію. Ми вже пройшли точку неповерненя. Крапка».

Природа й походження російськомовних українців

Російськомовних українців в Україні зроду-віку не було й немає. Така дивовижа науці невідома. Натомість в Україні мешкає величезна кількість зросійщеного люду, причому зросійщеного свідомо, наполегливо й послідовно.

Зазирнемо в історію. Зросійщення активно почалося з початку XVIII століття, хоча перші заборони української мови відомі набагато раніше. Якраз тоді, коли Московське царство вирішило стати імперією. Ми ж розуміємо, що рішення належало не території, а якійсь людині. Кому? Йдеться про царя Петра Першого, який, поїздивши Європою, вирішив провести реформи (1708–1721 роки), щоб «прорубати вікно в Європу» й перетворити вчорашнього підданця Золотої Орди не просто на європейську державу, але на імперію. Окрім зовнішніх атрибутів, у тому числі армії й флоту, були нагально необхідні імперська історія, імперська мова, імперська церква.

Історія була вкрадена у Київської Русі й переписана.

Церква була вкрадена у Київської Русі й перейменована в Московську.

Мова була створена із угрофінських мов місцевих племен, значної кількості тюркських мовних здобутків, із вихоплених у Святому Письмі церковнослов’янізмів, а також із давньоруських запозичень, про що московитські вчених із зрозумілих причин мовчать, але чого мовчать наші – достеменно невідомо. Отож, замість мови, від самого початку маємо суржик, тобто мовну мішанку. Але імперія потребувала справжньої мови! Тож штучно була створена російська, і докладалося немало зусиль, щоб зробити її максимально розповсюдженою.

А тут (це ж треба, як усе склалося!) згадалася так звана Переяславська рада — загальна військова рада, яку гетьман Богдан Хмельницький скликав у Переяславі 8 (18) січня 1654 року й на якій Московщина нібито об’єдналася із Гетьманатом. Нібито…

Важливо розуміти й пам’ятати, що точні результати Ради були згодом загублені, втрачені (чи вкрадені?) і невідомо скільки разів переписані істориками. Оригінальні документи безслідно зникли — збереглися лише «копії» чи «переклади», що дає право вважати «переяславські домовленості» фікцією, тобто вигадкою, традиційною для московії брехнею. Навіть російський, цебто московитський архіваріус, якийсь Петро Шафранов, доводить, що навіть «копії» сфальсифіковані царськими переписувачами…». Але зараз в історію я не заглиблюватимуся. Тільки зверну увагу, що достеменно невідомо, що саме підписувалося в Переяславі.

…Але Петро, якому кортіло іменуватися імператором, таки згадав (чи, мо’, хто підказав), що тепер «під Москвою» є ще й величезна територія колишньої (іще зовсім недавно) Київської Русі та ще й із величезною кількістю людей.

А далі все було доволі просто. Панство здебільшого жило в столицях і розмовляло так, як того вимагав політес уже тепер імператорського двору. Україна ж (уся!) була українськомовною! А ось панство, часто це вчорашня старшина, активно переходило на московські звичаї й московську мову. Забирали до себе людей із своїх маєтків — і людям просто доводилося пристосовуватися до нових обставин. Та чи й велике диво? У Туреччині опановували турецьку, у Німеччині — німецьку… «По дорозі» встигали освоїти навіть латину й грецьку. Отож, якась там московська, яка ще й на свою чимось схожа, проблемою особливою не стала. Опанували на свою голову. Цілий суржик вивчили! Пишаймося! (Оціночне судження, перепрошую).

Щоправда, московський суржик нахапався українізмів стільки, що й не злічити. Пізніше ж почали горлати, як ховрахи на схилах, про русизми в українській.

Ну, як кажуть, на злодії й шапка горить. А про крадіжки московитів можна й не споминати. Крали, крадуть і, мабуть, безкінечно крастимуть…

Отож, на початок XVIII століття маємо винятково українськомовну Україну! Минає близько двох із половиною століть — і в XX столітті чуємо вже про «російськомовних» українців. А сьогодні, у двадцяті роки XXI століття, маємо проблему.

То де вони взялися, оті самі «російськомовні»?

Щоб довго не говорити й не забирати увагу товариства, прошу згадати «За двома зайцями» із неповторними Пронею Прокопівною й Свиридом Петровичем і «Мину Мазайла» із харків’янином, який прагнув «осучаснення». І принагідно нагадаю, що саме література завжди є відображенням історії, причому дуже точним. Навіть детективні й любовні романи дають можливість познайомитися з якоюсь історичною добою, не кажучи вже про твори відверто іронічні й сатиричні.

Проню Прокопівну й Свирида Петровича не цитуватиму. Але ось кілька слів Мини Мазайла подам: «Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гУляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю».

…Оце вам і відповідь! Імперія, яка ще недавно була улусом Золотої орди, вирішила прибрати до рук нащадків Київської Русі. Українська мова й українці? Ні, не чули.

Хочете вчитися — вчіть російську.

Хочете працювати — вчіть російську.

Хочете чогось досягти — вчіть російську.

Хочете відчути себе повноцінною людиною — вчіть російську.

Примусово. Із-під палки. Шантажем. Підступом. Позбавляючи права на все — від шматка хліба до роботи й родини. Або російська — або ти порожнє місце! Або російська — або твої нащадки до сімнадцятого коліна не матимуть нічого й нічого не досягнуть, не зможуть, не здобудуть.

Триста років із невеликим хвостиком — це приблизно дванадцять–п’ятнадцять поколінь. Навіть не дивно, що перша хвиля зросійщення вже давно сприймається за справжніх «руськоязичних». Та й навіть двох-трьох поколінь буває достатньо. Діалектолічні дослідження переконливо засвідчують, що Донбас, окрім шахт і підприємств, був українськомовним. Не полінуйтеся — ці дослідження неважко знайти в інтернеті. Звертаю увагу — дослідження часів СРСР! А щодо шахт і підприємств, то туди їхали спочатку московські фахівці на будівництво, а потім — «московська» робоча сила (якість і походження цієї «сили» не коментуватиму цілком свідомо).

Знову повернуся до «Мини Мазайла». «…я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?»…

То хто такі українці? Скільки їх, людей, які цілком свідомо зрікалися рідної мови, щоб мати можливість працювати й заробляти? Скільки дітей, яким навіть прізвище змінили, щоб на російське було схоже?

Скажу про Київ. Російськомовний Київ — це міф. Недавно розпитала свою тітоньку, народжену ще до Другої світової російськомовну киянку і єврейку по матері. Щоб уникнути зайвих питань, скажу одразу — тітонька кандидат технічних наук і все життя працювала з тугоплавкими сплавами, тобто на ВПК, на рівні художнього й технічного перекладу володіє не лише англійською, але і японською. Відповідаючи на моє питання, що вона чула від батьків, тітонька сказала таке: московитською говорило тільки начальство, яке прислали з москви, і ті, хто біля начальства терся. Після закінчення війни московитської стало більше — люди повернулися з війни…

Оце вам і «російськомовна» Україна. Зросійщена! Примусово й послідовно. Підступно й наполегливо. Упродовж століть! За цей час було понад сімдесят офіційних державних заборон української мови в Україні! Не перелічую — дуже багато. А ще були документи галузеві, місцеві, виробничі… То тут не появі «російськомовних українців» треба дивуватися…

Мої думки про дерусифікацію

Виходжу з того, що російськомовний українець — це оксюморон, тобто нісенітниця. Говоримо про примусове зросійщення українців, яке тривало понад десять поколінь. Шкода, що… Але я обіцяла без оцінок… Отож, мої думки з приводу російськомовних українців і дерусифікації.

Життєво важливо негайно змінити державну мовну політику. Не розкидатися погрозами. Не ображати. Не «освоювати» кошти, які на мовній політиці освоюються легко й будь-якими сумами. А провести мовну «інвентаризацію» і з’ясувати реальний стан речей у мовній царині.

Потім сформулювати кілька важливих тез:
(1) що маємо;
(2) що не влаштовує й чому;
(3) які ресурси потрібні, щоб змінити ситуацію (часові, людські, грошові).

Звертаю особливу увагу, що ані «день української мови», ані «десятиліття української мови», оголошені навіть із найкращими намірами, результату не дадуть, поки не буде чітко визначено, що треба змінити й скільки це коштуватиме.

Додам, якщо не всі зауважили, що на зросійщення України московія витратила понад триста років, а гроші тут можна навіть не намагатися рахувати. Це ж для нас «мова не має значення», а для москви й московитів мова мала значення завжди, бо саме мова стала однією з підвалин утворення імперії на місці якогось третьорядного царства. Думаєте, просто так витрачалися часові, людські, грошові й будь-які інші московські ресурси, щоб зробити українців «рускоязичними»?

Не слід думати, що назад можна повернутися миттєво чи якимось наказом. Потрібна робота, планування, освіта, виховання, книговидання, термінологічні студії… Причому «освіта» — це не тільки дитячий садочок і школа, і навіть не вища школа. Це ще й постійна робота із самими викладачами української мови. Неймовірно важливо, щоб на державу й на громадян держави працювали галузеві інститути, починаючи із Інституту мовознавства ім.О.Потебні, щоб Стандарти української мови були приведені до якогось притомного стану, а Комісія переймалася не міжусобною гризнею, а таки ж мовними стандартами, щоб віце-президент НАНУ не ховався від громадськості то в бур‘янах, то за дверима (чи, мо’, десь іще), щоб «мовний» Уповноважений принаймні писав без помилок…

Де притомні курси — цікаві й сучасні? Курси для найменших; для школярів; для студентів; для сфери обслуговування; для менеджменту; для лікарів — продовжуйте самі. Де термінологічні комісії? Технічна термінологія, природнича, медична, релігійна й релігієзнавча, військова — продовжуйте самі. І де фахівці, які можуть це все робити? Наявний, так би мовити, «мовний персонал» станом на тепер продемонстрував свою повну професійну непридатність на всіх рівнях. Чи помиляюся?

Дерусифікація коштуватиме страшенно дорого й потребуватиме величезної кількості ресурсів, ресурсів різних — часових, людських, матеріальних і грошових…

Щодо точки неповернення. Для мови точок неповернення просто не існує — довів Еліезер Бен-Єгуда на прикладі івриту. Щоправда, це потребувало неймовірної мужності, стійкості, послідовності й віри. Але іврит із небуття повернувся. Нам же поки треба тільки здолати «мишебратський» вплив.

Дерусифікація — справа необхідна. Але ж тут і справді треба думати. Думати про історичні процеси. Думати про війну. Думати про мир. Думати про людей літніх і про народжених у підвалах Бучі й Маріуполя. Думати про російськомовних. Думати про українськомовних. Думати про державу й про її майбутнє.
І найголовніше — знати, що мова творить народи, мова творить держави, мова творить історію. Тому мова завжди на часі. І в словосполученні «російськомовні українці» головним залишається іменник. Та й крапку ставити тут іще зарано.

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

Один з героїв публікацій МІА «Вектор ньюз» письменник Вячеслав Савченко захищає Україну спільно з воїнами-танкістами, яких він називає «Галицькими левами». І свою належність до творчої спілки журналістів митець підтверджує мало не щодня дописами, світлинами, відеозаписами на сторінці в соцмережі.

Так, Вячеслав розповідає про війну не лише в романах. Він «за сумісництвом» блогер – автор мініатюр «Хроніки хунти», які писав, захищаючи Маріуполь, ще 2015 року. І тепер відомий прозаїк, лауреат Премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва – воїн-доброволець. Він стисло, інколи просто кількома влучними словами або місткою думкою, повідомляє з фронту про особисто бачене й пережите – під Києвом, у Бучі…

До початку 2022 року Вячеслав дуже поспішав видати друком свій третій роман із серії «Морський вузол». Хотів устигнути зробити це до того, як рашистські загарбники розпочнуть повномасштабне вторгнення в Україну.

А те, що «вони сюди полізуть», не мав сумніву – тому й описав у книжці атаку ворога на українське морське узбережжя. Видав роман про «сльози янголів», як і дві попередні свої книжки, російською мовою (згодом усі три твори мають вийти українською – це задум автора).

Третього квітня 2022 року Вячеслав Савченко (він називає себе – Іспанець) повідомив з фронту:

Бог наказав янголам дбайливо підхоплювати душі загиблих захисників України ще до того, як їхні понівечені тіла впадуть на землю…

Обійняв.

Сторінку письменника й воїна (до речі, багатодітного батька) відвідую і рекомендую друзям. Це не реклама. Навіяло… Що саме? Світлина з чергового фронтового повідомлення й лаконічний коментар Вячеслава в бойовому однострої – після майже півторамісячного перебування нашої країни та її захисників у «зоні високого ризику» (так журналісти інколи називають війни).

Іспанець написав:

“Ситий вовк – собака” – жартую я, коли чую, що сильно схуд)

Обійняв.

Оце фірмове письменницьке «обійняв» (аж ніяк не «вовче») і традиційне побажання «добра», як і закарбовані в читацькій пам’яті слова «ми – народ України» (з творів митця), вселяють силу й упевненість – наша нація здолає будь-якого ворога.

А проти зграй дикунів, що, як колоради, лізуть на чужі землі з «єдіной і нєдєлімой», поки що маємо бути вовками.

Сергій Шевченко, спецкор МІА «Вектор ньюз»
Фото: з мережі «Фейсбук»

Вже місяць і десять днів триває повномасштабна війна в Україні, спричинена збройною агресією Російської Федерації. Українська нація зі зброєю в руках відстоює своє право на фізичне існування, право на свободу і незалежну державу, власну історію, мову і культуру. Для народу України ця війна є не тільки національно-визвольними змаганнями, але й боротьбою з тоталітарним, по суті фашистським режимом за демократичні цінності світу, за краще майбутнє всього людства!

Світовий конгрес українських юристів констатує, що російські загарбники ігнорують будь-які міжнародні правила і звичаї ведення війни, демонструють поведінку, притаманну гітлерівським військовим злочинцям. Прямо в цю мить цілеспрямовано та послідовно знищуються міста і села України, лікарні, школи і дитячі садки з їх цивільним населенням – дітьми, підлітками, вагітними жінками, людьми похилого віку. Чи можна уявити, що у ХХІ столітті бомбовими та ракетними ударами будуть стиратися з лиця землі цілі міста і регіони, як: Маріуполь, Охтирка, Волноваха, Чернігів, Харків, передмістя Києва – Гостомель, Буча та Ірпінь?! Що проти звичайних громадян будуть застосовуватись вакуумні та фосфорні заряди, підривні пристрої, які заборонені міжнародними конвенціями?! Що будуть розстрілюватись журналісти, санітарні автівки та гуманітарні конвої?! Що російські нелюди будуть ґвалтувати дітей і жінок, катувати і масово страчувати звичайних мешканців міст та сіл, як це відбувалось у Бучі?!

Світовий конгрес українських юристів звертає увагу, що на окупованих територіях російські окупанти проводять зачистку всього українського – вбивають людей, які відстоюють своє право бути українцями, руйнують пам’ятки архітектури, церкви, спалюють осередки культури та україномовні видання. І це варварство вони цинічно називають “денацифікацією”, хоча в міжнародному праві такі злочини кваліфікуються як воєнні, як геноцид за етнічною та національною ознаками.

Але нас не залякати! Ми знаємо, що переможець буде тільки один – це Україна і український народ! Ми розуміємо, що тільки від стійкості, мужності та згуртованості української нації, її Збройних Сил залежить щасливе життя прийдешніх поколінь.

Ми вдячні народам країн Заходу, багатьом їх лідерам за моральну, фінансову, військову і гуманітарну допомогу нашій державі у боротьбі з російським загарбником. Водночас тижні спротиву і запеклих боїв доводять, що зробленого ще замало, що безпрецедентні світові санкції проти агресора його не зупиняють. Задовгі та недолугі процедури у прийнятті рішень міжнародними інституціями, вагання і зволікання в діях, відвертий страх в очах деяких європейських політиків, хибні сподівання, що війна омине їх держави у випадку військової поразки України, створюють сприятливий ґрунт для подальшого зростання цинізму й нахабності у Кремлі, продукують відчуття безкарності в московської верхівки.

Світовий конгрес українських юристів закликає всіх українців, які проживають у США, Канаді, Австралії, країнах Європи, Азії, Південної Америки, Африки, до продовження ініціації та проведення масштабних акцій і дій для спонукання політиків, парламентів і урядів своїх країн на підтримку України у цій кривавій війні, зупинення геноциду українського народу, відновлення миру в самому серці Європи.

Ми вважаємо, що сьогодні зусилля всіх закордонних українців повинні бути спрямовані на лобіювання процесів щодо:

– надання Україні сучасного наступального озброєння, військової техніки та засобів зв’язку; літаків, засобів протиповітряної та протиракетної оборони великого радіусу дії для закриття повітряного простору України;

– здійснення дієвого контролю за існуючими та впровадження нових санкцій проти Російської Федерації: секторальних, галузевих, проти окремих компаній, олігархів та їх родин, щодо відключення всіх банків без виключення від системи SWIFT, закриття світових портів, тотальна торговельна блокада, а головне – ембарго на імпорт нафти і газу;

– виведення Російської Федерації зі складу Ради Безпеки Організації об’єднаних націй та виключення її з ООН, позбавлення участі в інших міжнародних організаціях як країни-агресора, країни-терориста за діяння, що суперечать цілям та основоположним документам цих гуманітарних об’єднань;
збирання доказів для притягнення до кримінальної відповідальності всіх причетних до скоєння злочинів проти людства;

– забезпечення фінансової, економічної й технічної допомоги від країн світу та міжнародних організацій у відбудові України, залучення приватних інвесторів.

Ми пропонуємо всім юристам українського походження, усім правникам світу докласти зусиль щодо:

– виключення юридичних організацій, правничих товариств Російської Федерації зі складу міжнародних та європейських об’єднань юристів, таких як: Міжнародна асоціація юристів (IBA), Міжнародна комісія юристів (ICJ), Асоціація міжнародного права (ILA), Міжнародна асоціація молодих юристів (AIJA), Рада адвокатур і правових товариств Європи (ССВЕ), Рада юристів та правничих спілок Європи (CBLSE), Європейська федерація адвокатур (FBI) тощо;

– виходу всіх міжнародних та європейських об’єднань юристів зі складу Міжнародного Союзу (Співдружність) адвокатів (IUA) та подібних міжнародних організацій юридичного спрямування, керівні органи яких розташовані в Москві;

– створення окремо, або на базі існуючих міжнародних неурядових юридичних інституцій, міжнародного альянсу юристів для підготовки та підтримки судових процесів у міжнародних кримінальних судах.

Світовий конгрес українських юристів звертається до всіх українців світу:

Пам’ятайте, що сьогодні доля України – у ваших руках! Що сьогодні – поворотний момент в історії людства! Не залишайтесь байдужими! Боріться і поборете!

Разом до перемоги! Слава Україні!

Керівна Рада
Світового конгресу українських юристів