Blog

Українським відділенням Асоціації міжнародного права (International Law Association) на базі груп компаній “Актіо” 14 грудня 2021 р. було проведено онлайн конференцію на тему «Protection of human rights in the pandemic of COVID-19».

За модераторства наукового секретаря Українського відділення Асоціації міжнародного права, кандидата юридичних наук, Наталії ГУЦ, активну участь у заході прийняли члени International Law Association, а також українські юристи-міжнародники, представники недержавних організацій, що опікуються захистом прав людини, а також представники Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Необхідність рішучих дій проти смертельно небезпечних пандемій як ніколи є очевидною. Людство має прислухатися до цього останнього попередження та почати приділяти значно більше уваги розробці глобальних потенційних заходів боротьби з пандеміями та забезпеченню реалізації права на здоров’я.

Пандемія COVID-19 спричинила зміни у всіх сферах життя переважної більшості сучасних держав. Перед людством повстав виклик, що вимагає адекватного рішення, яке водночас не виходитиме за межі набутих цивілізацією цінностей.

На жаль, зараз державні рішення приймаються в умовах напруги, паніки, невдоволення, розгубленості під впливом негативних емоцій і реакцій.

Суспільству разом із владою ще доведеться досягти консенсусу у вирішенні питання про межі втручання держави у права людини. Критерієм глибини такого втручання є зміст громадського інтересу, закладеного основою обмежень і зобов’язань. Чітке формулювання такого змісту та визначення меж допустимого втручання відіграє вирішальну роль у тому, як громадяни сприйматимуть необхідність підкоритися волі держави та випробувати обмеження у своїй життєдіяльності.

Вівіанні ГАЛЬВАО, доктор юридичних наук Федерального університету Параїба (UFPB), професор міжнародного права та прав людини в Центрі Університету Тирадентес, професор I програми післядипломної освіти в галузі суспільства, технологій та громадськості (ступінь магістра та доктора) виступила з доповіддю «Бразильські проблеми цифрової ідентичності у захисті прав людини під час пандемії Covid-19».

Гентіан ЗІБЕРІ, член АМП, президент албанського відділення АМП, представив презентацію на тему «Деякі роздуми щодо протидії пандемії Covid-19: перехід від надзвичайної ситуації до «нової норми» без порушення прав людини?».

Актуальна тема для обговорення проблематики прав людини прозвучала у доповіді Правіна Х. ПАРЕХА, старшого адвоката Верховного суду Індії та почесного генерального секретаря індійського відділення АМП: «Бідні люди страждають набагато більше, особливо під час пандемії Covid 19».

Деджо ОЛОВУ, професор у сфері публічного права та філософії права факультету юридичних досліджень, Університету Уолтера Сісулу, Мтаха, Південна Африка виступив із доповіддю на тему: «Обмеження COVID-19 та людські проступки в Африці: сценарії подвійної трагедії та аргументи на користь відповідальності».

Актуальним є співвідношення прав людини та публічного інтересу в умовах пандемії Covid-19 і для країн Європейського Союзу, про що свідчить доповідь Валерії ВАРФОЛОМЄЄВОЇ, наукового співробітника Шведського інституту досліджень європейської політики, Стокгольм, Королівство Швеція: «Обмеження прав людини в державах-членах COVID-19: що це означає для ЄС?»

Сесилія І. СІЛБЕРБЕРГ, член АМП Аргентинського відділення, доктор міжнародного права та міжнародних відносин Автономного університету Мадрида, Іспанія, виступила з доповіддю на тему «Правова стратегія захисту права на захист персональних даних при майбутніх епідеміях».

Жваву дискусію викликала доповідь Олени КРИВКО, спеціаліста з прав людини, ПРООН в Україні «Загальнонаціональне дослідження «Що українці знають і думають про права людини: ставлення населення до карантинних обмежень, запроваджених у зв’язку із COVID-19».

З 19 по 22 листопада 2021 року в Афінах пройшла довгоочікувана філателістична виставка NOTOS 2021. Вона була передбачена програмою відзначення видатної ювілейної дати в історії Греції – 200-річчя війни за незалежність.

Участь у цьому престижному заході, який вперше з початку пандемії проходив у режимі оффлайн, взяли колекціонери з усього світу, котрі експонували 500 відібраних до експозиції власних колекцій.

На цьому авторитетному форумі експонувались також збірки п’ятьох відомих українських філателістів, четверо з яких здобули відзнаки переможців. Уперше за 30 років колекція нашого співвітчизника була номінована на Гран-прі, де обирали кращих з кращих. Йдеться про зібрання президента Асоціації українських філателістів Дмитра Френкеля «Митні марки при закордонному обміні РСФСР і СРСР 1922-1941», яка отримала на конкурсі 96 із 100 балів журі.

При підсумковому голосуванні вона набрала сім голосів, тоді як за представника Туреччини Джозефа Хакмі, який став володарем Гран-прі, проголосувало вісім членів журі. Фаворити явно випередили інших претендентів. Зокрема, за бронзового призера віддали свої голоси всього троє експертів.

Ще один одесит Павло Ганиченко з колекцією «Золотий стандарт» на поштових відправленнях 1923-1934» отримав позолочену медаль, а Віталій Малов з Дніпра за збірку «СРСР 1939-1941, поштові послуги на приєднаних західних територіях» удостоєний Великої позолоченої медалі.

Помітною подією стала участь у виставці Сергія Черниха – співавтора історико-біографічного дослідження про одного з перших полтавських філателістів Павла Ганька «Лабіринтами долі полтавського предводителя дворянства». Зібрану ним колекцію «Україна 1918. Наддруківки українського гербу (Тризуб) на марках Російської імперії» (91 бал із 100) було відзначено Золотою медаллю.

– Тема зібраної Вами колекції розкриває маловідомі сторінки минулого України, тому має заінтересувати не тільки філателістів, а й істориків і краєзнавців. Цікаво, а як на марках Російської імперії з двоголовим орлом міг з’явитися Тризуб – герб молодої Української народної республіки?

Після ухвалення Центральною Радою 22 січня 1918 року ІV Універсалу Генеральний секретаріат пошт і телеграфів було реорганізовано на Народне Міністерство. Його очолив поет, публіцист, соціолог, один із творців партії соціалістів-революціонерів Микита Шаповал. Він відразу приступив до рішучих перетворень у довіреному йому відомстві. Одним з перших його розпоряджень з українізації поштового зв’язку став Наказ від 1 березня 1918 року, яким заборонялося передавати поштою будь-які розпорядження російського уряду – Раднаркому. Невиконання цього розпорядження прирівнювалось до державної зради. З поштово-телеграфних установ наказано було познімати герби Російської імперії. Звичайно, виникли проблеми з використанням імперських поштових марок. Відтак, до введення в обіг поштових марок із українською державною символікою, протягом 1918 – 1919 роках використовувались старі марки Росії, на які поверх малюнка наносились наддруківки у вигляді Тризубу.

– Чи визнавали такі марки поштові установи більшовицькій Росії, а також в регіонах, підконтрольних білогвардійцям?

Марки із наддруківками у вигляді Тризуба були в обігу на території УНР і Української Держави, а також Могилевської губернії. Як свідоцтва оплати поштових відправлень їх використовували червоноармійці, радянські чиновники, а також білогвардійські офіцери й солдати.

– Як Ваша колекція потрапила на такий престижний форум?

Своєрідний відбір для участі в них проходить на національних філателістичних виставках, які проводить Асоціація філателістів України. Зібрана мною колекція «Україна 1918. Наддруківки українського гербу (Тризуб) на марках Російської імперії» була представлена на ХІХ Національній філателістичній виставці «Укрфіекс Одеса-2021», присвяченій 30-річчю Незалежності України (серпень 2021). Там вона отримала Гран-прі й була рекомендована для участі в міжнародній виставці.

До речі, у 2022 році заплановано проведення двох національних виставок: з 25 по 29 травня в Києві і з 29 вересня по 2 жовтня в Полтаві.

– Ви будете брати в них участь?
Безумовно.

– Дякую, бажаємо подальших успіхів.

Борис Дніпров

27 листопада 2021 року Військово-медичному управлінню Служби безпеки України (ВМУ СБУ) виповнюється 30 років. Сьогодні – це потужний організаційно-методичний центр, що координує та контролює роботу всіх військово-медичних підрозділів СБУ, і одночасно, сучасний лікувально-профілактичний заклад.

За цей період змінилося декілька поколінь працівників ВМУ СБУ. Але, попри природну ротацію, незмінним залишаються вірність традиціям, повага до вчителів, високий професіоналізм, доброзичливе ставлення до хворих, ветеранів органів державної безпеки, членів сімей співробітників. Тут достеменно дотримуються настанов всесвітньовідомого польського цілителя Антонія Кемпінського, почесного громадянина галицького міста Долина, який переконував, що в медицині головними ліками є сам лікар.

У центральній поліклініці ВМУ СБУ надається кваліфікована амбулаторно-поліклінічна допомога досвідченими лікарями за 26 лікарськими спеціальностями. Особлива увага приділяється вдосконаленню профілактичної роботи та диспансеризації. Щороку тисячі хворих проходять стаціонарне лікування в профільних відділеннях центрального госпіталю ВМУ СБУ. Фахівці ВМУ СБУ на науковій основі займаються вивченням і розробкою нових критеріїв визначення медичної й психологічної придатності кандидатів на службу в органах державної безпеки.

Рівень боєготовності будь-якої спецслужби світу, особливо в умовах війни, залежить від спроможності її керівництва забезпечити збереження, зміцнення й відновлення здоров’я особового складу. Відтак, ось уже восьмий рік поспіль кожен робочий день керівників і спеціалістів починається зі збору відомостей про стан здоров’я співробітників командирів і бійців оперативно-бойових груп, які протягом 2014 – 2018 рр. забезпечували виконання задач в районі проведення АТО, а з 2018 року беруть участь у реалізації планів ООС на Сході держави.

Чомусь вважається, що професія лікаря є однією з найменш емоційною. Можливо через відшліфовану роками особливу манеру спілкування з хворими чи лаконічний, наповнений спеціальними термінами анамнез (історія хвороби), що аж ніяк не призначений для передачі душевного стану цілителя.

Якби там не було, завдяки професіоналізму медичних працівників СБУ близько 90% військовослужбовців Служби безпеки, які постраждали в АТО, та пройшли реабілітаційне лікування, змогли повернутись до виконання службових обов’язків. І це попри складні травматичні пошкодження, вогнепальні поранення, пандемію коронавірусної хвороби СОVІD-19 тощо.

***
Голова Служби безпеки України Іван Баканов теж привітав співробітників Військово-медичного управління СБУ із 30-річчям його створення та вручив відомчі нагороди.

«Військово-медичне управління займає дуже важливе місце у структурі СБУ. Ви докладаєте максимум зусиль, аби наші співробітники у будь-якому куточку країни могли вчасно отримати фахову допомогу. І в цьому є певний символізм: Служба вже 30 років дбає про безпеку держави, а ви – турбуєтесь про самих захисників», – підкреслив Іван Баканов.

За його словами, цей підрозділ працює як злагоджений механізм, незважаючи на різні загрози та виклики.

Зокрема, після початку російської агресії на сході України, коли сотні бійців СБУ опинилися на передовій, медики Служби організовували евакуацію поранених, лікування та повноцінну реабілітацію.

Іван Баканов також подякував колективу ВМУ за ефективну організацію роботи під час пандемії коронавірусу. Адже і тестування, і лікування, і вакцинація співробітників спецслужби відбувається на високому рівні.

Начальник ВМУ Людмила Шугалей у свою чергу розповіла, як модернізується медичне обладнання та впроваджуються сучасні технології в роботу управління.

«Щодня до наших закладів звертаються сотні пацієнтів, яким проводиться ефективна профілактика та сучасна діагностика захворювань, якісне лікування та реабілітація в амбулаторних і стаціонарних умовах. Кожен співробітник ВМУ самовіддано бореться за життя та здоров’я пацієнтів, повертаючи їх здоровими до служби та до своїх родин», – зазначила вона.

Петро Шатковський, ветеран Служби безпеки України, генерал-полковник у відставці
Олександр Христенко, ветеран Служби безпеки України, генерал-лейтенант у відставці

Кажуть, про що людина багато думає, то те самісіньке уві сні й бачить. Звісно, можна згадати поему «Сон» Тараса Шевченка або вірш «Каменярі» Івана Франка, можна згадати й періодичну систему хімічних елементів, яка наснилася Дмитру Менделєєву, але то все сновидіння людей видатних і непересічних. Та можна ж говорити й про сни людей звичайних, бо їм теж сниться різне — комусь молодиця, а кому й політ на Марс. Сни, як відомо й наукою доведено, завжди непередбачувані, доволі плутані й часто нелогічні, але чомусь же й дотепер їх і вивчають, і розгадують…

…Чомусь потрапляю на іспит з української мови, і я екзаменатор. Скільки вже тих іспитів за своє життя бачила й приймала! А тут щось дивне — один студент відповідає одне, а інший говорить щось зовсім несхоже. І розумію, що хтось із них не знає, але чомусь змушена ставити всім високу оцінку. Додаткове питання ставлю: то як правильно — до Києва чи до Києву, до Монреаля чи до Монреалю? А студенти такі радісні чомусь, і кажуть, що це жодного значення не має, і виявляється, що тепер кожен скоче, так як хоче…

…Комусь і чомусь маю довести, що вільно володію українською мовою, хоча маю університетську освіту й диплом із відзнакою. А мене питають, чи знаю я китайське наріччя мандарин, яким розмовляють найбільше людей у світі, чи знаю я всі романські й германські мови і японську як рідні, чому маю проблеми з фіно-угорськими й арабською — мовляв, без цього, як і без івриту й давньогрецької, не може бути ніякої української!

…Наче знову в університеті… Якраз пояснюють щось про правила української вимови, а тут звідкись вискакують невідомі (чи люди, чи якісь інші створіння, а чи й узагалі роботи чи гуманоїди, і давай верещати, що вимовлятися українські слова мають так, як вимовляють у Німеччині, тільки не українські, а німецькі… Ні, у штаті Джорджія (чи то був Техас?) вимовляються слова американські (але, лелечко, я про американську мову й не чула)… Ні, у канадській провінції Квебек… Ні, у Амстердамі… у Ліверпулі… у Торонто… у Парижі… у Мілані, в Осло, у Хельсінкі, у Вроцлаві, у Реймсі, у Буді, у Тегерані, у Пекіні, у Ярославлі… Темрява… Потім намагаюся з’ясувати, чому українська має звучати як ніби й не українська, а мені пояснюють, про міжнародне співтовариство, партнерство, схвильованість, заклопотаність, стурбованість і ще, і ще, і ще… Забула, про що було далі…

…Україна. Але не багата й заможна, не з хлібом і з медом, а якась злиденна й нещасна, аж учені мужі не мають грошей дрівець чи хлібця купити — хоч совість на ярмарок неси чи душу лихому в заставу віддай. А тут згори лунає – усе у вас буде, мужі вивчені й перевивчені, навчені й перенавчені, гроші будуть, слава буде, чарівний горщик кашу варитиме, а Курочка Ряба золоті яєчка нестиме, тільки ж від вас треба зовсім дещиця дрібна — зробіть так, щоб саме наука українська, гнана колись забродами й гнобителями, змусила Україну від української мови відмовитися й зректися, щоб не лагідною мова була, не мелодійною, не рідною й не милою, а щоб скрипіла й гарчала, щоб вищала й скавчала, а не співала й не лебеділа, і щоб діти відмовлялися таке вчити, а батьки щоб везли дітей світ за очі, від наруги над мовою й над життям щасливим усе далі й далі… Щоб мову Кобзаря й Каменяра вважали неправильною й злочинною, щоб слова стали ядучими й отруйними, щоб із звуків виростали не мрії й ніжність, а тільки лихо й лють… І мужі, які виявилися не вченими, а жадібними, погодилися — чужих слів навставляли, чужих правил натицяли та ще й оглухли вщент і осліпли зовсім… Чи то картинка у сні почала розпливатися? Я грошей дам, тільки закон оцей приймайте! Гроші тобі ж знадобляться, їжа буде, авто буде, посада буде, і гроші, гроші, гроші, гроші… Мова ніяка не треба, її на хліб не намажеш і грубку нею не протопиш, треба тільки гроші, тільки гроші… Не слухайте нікого, тільки гроші, гроші… Людей не питайте й не слухайте, тільки гроші… гроші… Плюнь на мову, плюнь на совість, плюнь на дідів і на дітей, дамо гроші, гроші, гроші…

І якісь павуки лапки свої павучині потирають, бо вже свої клейкі сіті над Україною розпростерли, й отруту свою впустили, і щелепи залізні зімкнули — не виборсається Україна, нікуди їй подітися. Темрява…

Тьху! Оце ж привиділося! Страшний якийсь сон… Дурне спить — дурне сниться! Аж невдобно якось виходить. Ну, не буває ж такого! Точно, якась мара найшла, темна хмара розум закрила. Та й справді — хіба бодай якийсь українець зречеться своєї мови? Та ще й у такі часи непевні й скрутні для держави? Слава Спасителю і Пречистій Матері Його, усі ж розуміють, що мова має значення, що кожен звук має значення, що мовою починається народ, що саме так, із мови, починається держава й державність! Із мови починається самоусвідомлення народу і його самоідентифікація, а не стане мови — нічого не буде…
Оце ж бо сни, нехай би їм… А якщо без снів і без містики?

А якщо без снів і без містики, то із 7 липня 2021 року триває мій «роман по переписці» — спочатку із директором Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України, співголовою мовної комісії, яка працювала над правописом-2019, Богданом Миколайовичем Ажнюком, а потім і з віце-президентом НАНУ Сергієм Івановичем Пирожковим.

Наскільки мені відомо, мої публічні звернення до академічного інституту викликали в НАНУ деяку розгубленість і навіть хвилювання, проте відповідати по суті поставлених питань ніхто не мав наміру. Головне, що цікавило вчених мужів, — чиї інтереси я захищаю, на кого працюю й чиї гроші одержую, тобто «чиїх буду». Виникає цілком логічне питання: якщо люди шукають, хто «сплачує за бенкет», то чи не печуть цим людям якісь неправедні срібники чи інші зиски? Принцип «на злодії шапка горить» століттями працює бездоганно (хоча це тільки приватне оціночне судження).

Як би там не було, але після другої публікації віце-президент НАНУ Сергій Іванович Пирожков погодився провести зустріч із зацікавленими особами, у тому числі й зі мною, і передав свої контактні дані; відтак 27 вересня 2021 року я змогла звернутися до шанованої людини у Viber. Того ж дня Сергій Іванович люб’язно мені зателефонував. Під кінець розмови віце-президент НАНУ Сергій Іванович Пирожков із відчуттям полегшення зробив висновок, що жодних грантів я не відпрацьовую й на жодних «друзів» не працюю. Повідомлення про вболівання за стан української мови, яка є однією з основ нашої державності, на колишнього дипломата враження не справило. Тим не менше, ми висловили обопільну згоду провести зустріч, на якій змогли б обговорити стан української мови, у тому числі горезвісний Правопис-2019.

30 вересня я нагадала панові Пирожкову про нашу домовленість і надіслала деякі матеріали, які могли б підтвердити серйозність намірів.

5 жовтня, не одержавши жодної відповіді, я знову потурбувала віце-президента НАНУ. І відповідь не забарилася. Тільки ж зацікавленість кудись зникла! Та це й не диво, бо як же цікавитися кимось, хто не «чиїхось», тобто «нічийненький»?

Варто сказати, що на зустріч із академічними вченими, які доклалися до змін у Правописі, сподівалися й чекали люди різні — тут і вчителі, і редактори, і видавці, і науковці, і керівники ЗМІ, і журналісти, і просто люди, які вважають, що мова таки ж має значення й що знищення державності починається із знищення мови (до речі, будь-якої).

Віце-президент НАНУ, людина поважна й шанована, засмучено повідомив, що не поділяє моїх поглядів (цікаво, яких саме?) і вважає, що правопис-2019 опрацьований добре; що він не має наміру підтримувати полеміку, хоча жодної полеміки я не вела, а лише нагадувала про досягнуту домовленість про зустріч із громадськими активістами. Чи має НАНУ принаймні цікавитися ситуацією у ЗМІ і в освіті? Кажуть, що ні й іще раз ні, бо не академічний це рівень. Але, згідно зі Статутом НАНУ (розділ ІІ, пункт 11, 1-5), усі ці питання належать і до компетенції НАНУ, особливо зважаючи на належність усіх галузевих НДІ саме до сфери впливу НАНУ.

Щодо посилань на результати обговорення правописних змін, то хотілося б уточнити, хіба 500 пропозицій на сорокамільйонну країну можуть вважатися репрезентативною вибіркою? Крім того, не вказано, скільки відгуків із згаданих п’ятисот були негативними, а це не просто важливо, а надважливо. Чимало – це скільки? Слушними визнані й враховані які саме пропозиції? Поки – загальні фрази. Також цікаво, чи не було у членів комісії (а це 25 науковців) окремих думок. Якщо окремих думок не було, то чи не означає це, що склад комісії спеціально підібраний для досягнення певної мети? Якщо це так, то яка ця мета?

Не менш цікаво, чи мають дописувачі, чия думка при ухваленні правопису 2019 року була врахована або не врахована, імена, прізвища, адреси, номери телефонів чи будь-які інші можливості для їх ідентифікації? Хотілося б зрозуміти, звідки взялися у ЗМІ «експрессекретарка», «міністриня», «міністерка», «екологиня», «альбатросиня», «фізикиня» й інші покручі? Чиї думки були враховані (думки яких конкретно освітян, яких конкретно ЗМІ, яких видавництв і якої художньої літератури; де це можна побачити)?

Відтак, можна зробити тільки один висновок — Український правопис 2019 року був ухвалений у результаті якихось підкилимних домовленостей або й підкупів (чи грошових, чи якихось інших). Бо інакше чому ж усі зацікавлені особи, які наділені владними й адміністративними повноваженнями відмовляються від зустрічі, яка була узгоджена заздалегідь?

Дуже цікаво, чому відповідальність за Правопис-2019 перекладається на Національну комісію зі стандартів державної мови? Адже на момент ухвалення Правопису 2019 Національна комісія зі стандартів державної мови на чолі з Орисею Мар’янівною Демською, професором Києво-Могилянської академії, створена ще не була, тобто до ухвалення Правопису 2019 вона аж ніяк не причетна. Тим не менше, громадськість, яка, як і раніше, наполягає на запланованій і обіцяній віце-президентом НАНУ зустрічі, не заперечує проти запрошення на зустріч проф. О.М. Демської, особливо зважаючи на її публічну позицію.

Невже чиновникам від науки нічого обговорити з людьми, які щиро переймаються долею української мови, а відтак і України? Обговорення можна почати із нескладних питань: чому скасовується запланована й наперед узгоджена зустріч (невже хтось заборонив?); чому виникла потреба нагальної заміни Правопису; чи доцільні будь-які мовні зміни саме зараз, під час війни, під час економічної й політичної кризи; хто лобіював нагальну зміну Правопису й кому це вигідно; хто готував і готує темники для ЗМІ щодо вживання мовних покручів; чи є розуміння, що запровадження необґрунтованих правописних змін послаблює позиції української мови?

Думаю, що не тільки мене цікавить, хто організовував мітинг підлітків під час апеляційного розгляду судової справи щодо Правопису-2019 й скільки це коштувало? Це було зазіхання на основи державності (якщо так, то на чию користь)?

І, врешті-решт, чи не було б спокійніше, логічніше й продуктивніше таки призупинити дію недолугого правопису 2019 і відновити дослідницьку роботу й справжнє, а не вдаване громадське обговорення будь-яких правописних змін?

Наталія Коваль,
викладач української мови, літературний редактор, перекладач, яка «нічиїх не буде»

P.S. Днями в мережі з’явилося застереження від участі в будь-яких процесах державотворення канадської діаспори (саме канадської!). Цікаво, що застерігають саме громадяни Канади. Автоматично виникає питання, чи не кошторис канадської діаспори став вирішальним при зміні Українського правопису в 2019 року? Звертаю увагу — це просто сумнів. Поки що так. А чого ж не сумніватися, якщо до зацікавлених осіб добитися ніяк не можна, хоч і домовлялися-передомовлялися заздалегідь, а будь-які установи для громадськості мають бути доступними? Щось приховують? Не все там праведне?