В архівних документах НКВС можна знайти образну характеристику Соловецького табору – «СРСР у мініатюрі». Саме так політв’язні називали СЛОН (рос. – Соловецкий лагерь особого назначения), що існував у 1920–1930-х роках на біломорському архіпелазі.
Не менш влучне визначення дав нинішній Російській Федерації її громадянин Олександр Кушталов – турист, який відвідав Соловки кілька років тому.
«Идеи СЛОНа никуда не исчезли в нашей стране, – зауважив москвич в електронному журналі «Самиздат» (цитати – мовою оригіналу). – Мало того, вся наша страна в какой-то мере осталась Соловками, но в несколько облегченном формате, в формате Соловки-Light».
Мимоволі згадалася ілюстрація з архівного табірного часопису кінця 1920-х років, а під нею характерний напис російською: «Что нам прелести свободы, счастье нам и в Соловках…». І подумалося: формат «Соловки-Light» цілком підтверджується сучасною політикою путінського режиму: культ очільника Кремля, придушення або фізичне знищення опозиції, розв’язані війни на чужих територіях (сталінський Союз 1939 року атакував Фінляндію, а РФ воює з Україною та брязкає зброєю в інших державах)…
Читайте також: Українські політв’язні 1930-х років протистояли сваволі влади в alma mater ГУЛАГу
Цей ганебний період існування Росії згодом назвуть, можливо, путінізмом – за аналогією зі сталінізмом. А народ уже порівнює замашки «царя всєя рускава міра» з діями й повадками іншого одіозного жителя смітника історії – нацистського фюрера.
Гібридною державою (по суті фашистською, але з оболонкою радянського минулого) назвав сучасну РФ російський політолог Андрій Зубов, доктор історичних наук, професор. Панівний режим цієї гібридної держави навіть для її урочистої пісні (гімну) залишив радянську оболонку – музику від гімну СРСР.
Від гімну до гімну
Колись під ту пріснопам’ятну музику «радянський народ» мусив співати: «Партия Ленина – сила народная нас к торжеству коммунизма ведёт!» Часи змінилися й замість згаданих рядків тепер у російському гімні виспівують: «Славься, страна! Мы гордимся тобой!» А в тому місці давньої пісні, де за Йосипа Віссаріоновича був пасаж «Нас вырастил Сталин – на верность народу», тепер констатують: «Одна ты на свете! Одна ты такая»… І справді – небагато їх таких, що загарбують чужу територію та вважають, що для них закон не писаний…Власне, за це й потрапила Росія під міжнародні санкції.
На тлі скоєних гібридною державою злочинів варто нагадати ще один зловісно-пишномовний рядок з урочистого музичного твору сталінських часів: «Мы в битвах решаем судьбу поколений…» (нині ці слова годилися б для Міжнародного суду ООН у Гаазі як зізнання підсудної держави у вчиненні збройної агресії).
Втім, у період застою червоної імперії куплет з «битвами» було вирішено замінити на мирний, хоч і не менш претензійний: «В победе бессмертных идей коммунизма мы видим грядущее нашей страны, и Красному знамени славной Отчизны мы будем всегда беззаветно верны!» Минув час і Парламентська Асамблея Ради Європи прирівняла сталінізм до гітлерівського нацизму: закликала засудити на світовому рівні злочини проти людства. Недарма ж загальноєвропейський День пам’яті жертв тоталітарних і авторитарних режимів відзначається саме того серпневого дня, коли 1939 року було укладено пакт Молотова – Ріббентропа про поділ Східної Європи на сфери впливу СРСР і нацистської Німеччини.
Певні висновки зробили й російські автори гімну, міркуючи, мабуть, що «в здравом умє і твердой памяті» не бажано пов’язувати «грядущєє» РФ з червоним прапором і комунізмом. Отож вирішено зосередитися на «вєрності отчізнє»: «Нам силу даёт наша верность Отчизне. Так было, так есть и так будет всегда!»
Панове кремлівські мрійники, погляньте правді у вічі: «русскій мір» – не для всіх «отчізна». Ось і волелюбний Кавказ імперська Москва не раз топила в крові – так було, але так буде не завжди. І з короткого екскурсу в історію з російським гімном сам собою напрошується висновок: згинув Союз – туди дорога й нафталінним ідеям апологетів «тюрми народів».
Читайте також: Українські політв’язні 1930-х років протистояли сваволі влади в alma mater ГУЛАГу (частина 2)
Про комунізм і нацизм
Теперішній кремлівсько-луб’янській владі РФ дуже подобаються міфи про «перемоги соціалізму в СРСР». І дуже не подобається правда про Голодомор-геноцид 1932–1933 років, Великий терор та інші злодіяння червоної імперії. Автор цих рядків після 2000 року видав у Києві кілька книжок про соловецькі розстріли часів Великого терору. У відповідь дізнався, що в’їзд на територію РФ дослідникові закрито. А пошуковцю з Петрозаводська Юрію Дмитрієву, який у Карелії віднайшов сліди страхітливих злочинів (місця масових розстрілів людей у період сталінізму), нинішнє уособлення кремлівського режиму намагається «віддячити» в’язницею – шиє висмоктану з пальця кримінальну справу.
Причиною репресій проти активістів «Меморіалу» є правда історії про ГУЛАГ і його катів – цю правду Кремль прагне сховати як шило в мішку. Бо ж у порівнянні з ГУЛАГом навіть п’ять створених у 1933–1938 роках нацистських концтаборів Дахау, Ліхтенберг, Заксенхаузен, Бухенвальд та Флоссенберг були скромними установами: «якщо взяти до уваги різницю в кількості населення, радянська система концтаборів того часу була приблизно в двадцять п’ять разів більша за німецьку» (з книжки історика Тімоті Снайдера «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним»).
Ніщо в тодішній гітлерівській Німеччині навіть віддалено не нагадувало розстріли майже 400 000 людей за 18 місяців, як це сталося в Радянському Союзі за оперативним наказом НКВС СРСР № 00447, зауважує вчений. Упродовж 1937–1938 років у Німеччині засуджено на смерть 267 осіб, а в СРСР – понад 378 236 (і то лише за час «куркульської операції»)… Тоді в громадянина Союзу був приблизно в 700 разів вищим шанс бути розстріляним, ніж у німця в його країні, де панував нацизм.
Читайте також: Долі спецпоселенців — терра інкогніта в історії України і Росії
Президент України 23 березня 2017-го видав Указ «Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років».
Його мета – гідно вшанувати пам’ять жертв, донести до українського суспільства та світової спільноти об’єктивну інформацію про злочини, вчинені у XX столітті комуністичним тоталітарним режимом на території України, а також сприяти утвердженню в суспільстві ідеалів гуманізму. А в РФ «власти очень тщательно стараются забыть СЛОН, – пише про країну Соловки-Light згаданий на початку статті росіянин Кушталов. – Этого как бы и не было. В Германии власти признали вину своей страны и повинились перед всем миром и своим народом, а у нас власть своей вины не признала. И получается, что дерево нашей истории растет без корней, на том легком песке, который ссыпается нам в уши…».
Отже, пісок у вуха, локшину на вуха – і вперед до перемоги путінізму. В історії таке вже було й закінчилося, як відомо, крахом імперії. Путінський режим має дуже багато спільного з режимами, сформованими свого часу в СРСР, вважає також російський історик Юрій Фельштинський, який живе нині в США. Але основна відмінність сучасної Росії від колишньої «залізної завіси» в тому, що тепер дозволено виїжджати з країни всім, хто не згодний з політикою президента. Це «випускання пару з казана», на думку вченого, і рятує президента РФ від неминучої долі найвідоміших диктаторів світу.
Читайте також: Держава з «вірусом страху»: штрихи до «портрету» Великого терору в СРСР
Шлях у глухий кут
На Великому Соловецькому острові є озеро Щуче (рос. – Щучье), з якого в різні боки – у два рукави – розходяться маршрути мандрівок на човнах. А між тими рукавами є довга звивиста затока, що веде в глухий кут. Російською мовою цю затоку називають «губа Дураков».
«Можно грести до тупика более километра, и только потом поймешь, что ты и есть тот самый Дурак, в честь которого названа эта губа, – ділиться враженнями москвич-мандрівник. – Узнав о существовании губы Дураков, я развеселился и подумал, что строительство социализма в СССР и было таким походом в губу Дураков. Мы 70 лет шли на веслах по незнакомой извилистой протоке, иногда нам казалось, что вот-вот перед нами откроются новые широкие водные дали и мы вырвемся на новый озерный простор, а потом оказалось, что в ее конце – тупик, и пришлось поворачивать обратно, под свист и улюлюканье «мировой общественности».
Правонаступниця СРСР на чолі з її луб’янським кормчим так само уподобала хибний шлях. Країна Соловки-Light, зроблена за імперськими лекалами, звикла до дикунського «собіратєльства зємєль» і прямує в затоку Дурнів. Та хоч би як Росія випускала пар у забортну воду, хоч би якою брехливою пропагандою чи спробами всидіти на багнеті супроводжувала своє просування в глухий кут, їй не допоможуть народи, які насьорбалися влади соловецької.
Згадаймо початок 1990-х, коли в затоці Дурнів тонув попередній колос на глиняних ногах. Тоді більш як десяток націй з раніше окупованих земель здобули державну незалежність, а так званий «Союз нєрушимий» розвалився – отак і авантюри РФ неодмінно закінчаться крахом. Як довела світова історія, імперії не мають майбутнього – на відміну від націй, які мають право на самовизначення і рано чи пізно ним скористаються.
Сергій Шевченко, Вектор Ньюз
Вже традиційно, у Святкові Великодні дні, у багатьох містах нашої неньки проходить масштабна виставка національного мистецтва в Україні.
