Blog

В рамках святкування 25-ї річниці дипломатичних відносин Україна – Китай в березні 2017 року під патронатом Міністерства культури України буде проведений Перший щорічний мистецький фестиваль «Шовковий шлях України»

Місце проведення: м. Пекін – Художній музей Тараса Шевченка, м. Київ – Національний музей Тараса Шевченка.

Перший щорічний мистецький фестиваль «Шовковий шлях України» є продовженням розвитку ініціатив, започаткованих у рамках Програми культурного співробітництва між Україною та Китаєм, яка була підписана у 2013 р. між нашими країнами.

Цікаві виставкові проекти китайських та українських митців проходили в Києві та Пекіні, найбільшим та резонансним з них став – «Нев’януча слава. Шана Тарасові Шевченку», що проходив двома етапами: з 11 травня по 5 червня 2016 р. в Національному музеї Тараса Шевченка та з 10 вересня по 16 вересня 2016 р. у виставковому комплексі World Art Museum у Пекіні.

На виставці вперше було презентовано «Кобзар» Тараса Шевченка в перекладі з української відомого китайського перекладача та літератора Ге Баоцюаня, ілюстрований знаними китайськими художниками. В Пекіні цей проект було доповнено експозицією унікальних українських народних рушників з приватної колекції Президента України (2005–2010 рр.). Віктора Ющенка. Кульмінацією заходів стало відкриття 23 вересня 2016 р. в Пекіні Художнього музею Тараса Шевченка, в приміщенні Академії Лі Кежан, відомої мистецької і наукової інституції в Китаї, якою керує академік живопису Лі Ген. Ця подія для українсько-китайських культурних взаємин стала відправною точкою подальшого поступу. Музей Тараса Шевченка в Пекіні – платформа для творчого спілкування українських і китайських митців, літераторів, науковців, студентської молоді.

Цього року цю славну традицію буде продовжено та розширено.

Зокрема, в Пекіні та в Києві заплановано проведення цілої низки мистецьких заходів:

Серед почесних гостей очікується візит Президентів України Леоніда Кучми та Віктора Ющенка; Надзвичайного та Повноважного Посла України в КНР Олега Дьоміна; академіка живопису Лі Гена; директора Художнього музею Тараса Шевченка в Пекіні Юй Генхуея; народного депутата України Оксани Білозір; голови правління ЦРВзК «Шовковий шлях України» Володимира Волкова; виконавчого директора ЦРВзК «Шовковий шлях України» Анни Авраменко; члена правління ЦРВзК «Шовковий шлях України» Світлани Зброй (Благодійний фонд «Українські реформи»); члена правління ЦРВзК «Шовковий шлях України» Володимира Недяка (лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка); голови правління духовно-просвітницького центру «Пересвіт» Андрія Старовойта; голови Китайської діаспори Лі Сяна; арт-директора I Мистецького фестивалю «Шовковий шлях України», народного артиста України Петра Маги та інших.

З питань акредитації ЗМІ та участі в заходах прохання звертатись на адресу [email protected]

Що нам відомо про в’язня Соловків Євгена Черняка? Народився в селі Чехи на Галичині 1895 року – так зазначено в документах табірної справи. До слова, низку розсекречених архівних матеріалів щодо українських соловчан (з-поміж них Антін Крушельницький, Петро Демчук, Валер’ян Поліщук, Михайло Полоз, Євген Черняк та деякі інші) наприкінці 1990-х автор цих рядків скопіював і привіз в Україну з Петрозаводська. Тоді ж особисто передав ксерокопії до Державного архіву СБУ, а оригінали справ і нині зберігаються у фондах Управління ФСБ Росії по Республіці Карелія. З інших джерел, зокрема зі спогадів онуки репресованого Олени Гавричевої, жительки Москви, відома інша дата народження її діда – 25 грудня 1996 року (сайт «Возвращенные имена. Книга памяти России»).

У повоєнний час – з 1946-го – рідне село Черняка змінило назву. Тепер це Лугове Бродівського району Львівської області. Селянський син, якого вабила наука, здобув вищу гуманітарну освіту. Вивчав історію, у 1919-му закінчив ще й курси бухгалтерів. Вільно володів німецькою, англійською (міг писати цими мовами), читав чеською, польською, російською. Переселився до Росії в період Першої світової війни: служив спочатку в царському війську, згодом воював як червоний командир. Був членом більшовицької партії (1918–1933). У 1930–1932 роках – заступник завідувача культпропу окружного й міського комітетів КП(б)У в Харкові. Той період роботи партійця згаданий, приміром, у протоколі допиту драматурга Мирослава Ірчана від 1 лютого 1934 року: «Літом 1931 року Черняк викликав мене та Курбаса до міського партійного комітету й дав мені завдання написати для «Березоля» нову п’єсу про Західну Україну. Відтоді я почав часто зустрічатися з Курбасом, який ніколи не приховував своїх антирадянських настроїв та свого націоналізму…». Згодом Черняка, вже на посаді заступника директора інституту, зробили фігурантом горезвісної справи «УВО», як сказано в обвинувальному висновку – «подготавливавшей свержение Советской власти путем вооруженного восстания». Судова трійка при колегії ДПУ УСРР 23 вересня1933-го ухвалила професорові вирок за статтею 54 (пункти 2, 4, 7, 11) Кримінального кодексу УСРР – 10 років виправно-трудових таборів.

Євген Черняк навіть «удостоїться» згадки на партійному з’їзді 20 січня 1934-го в промові ставленика Москви, одного з чільних комуністів УСРР Павла Постишева «Боротьба КП(б)У за здійснення ленінської національної політики на Україні» (цитується за виданням «Червоний шлях», 1934): «Останній рік був роком розгрому націоналістичної контрреволюції… Треба було сказати більшовикові: бий Бадана – не бійся, бий Василя Сірка – не бійся! Бий Черняка – не бійся, бий Озерського – не бійся, бий їх, цю націоналістичну наволоч, яка тут розперезалася, знахабніла, почувала себе прекрасно, – ці «висуванці», в яких було 100 проц[ентів] крові від поміщика, від Коновальця, від Скоропадського. Треба було сказати: бий, – не бійся, бий міцніше! (Бурхливі оплески)».

Об’єкт більшовицького биття відбував покарання на архіпелазі у Білому морі. Тримали в’язня в одиночній камері спецізолятора, де в той час перебували за ґратами й деякі його односправники, з-поміж них Йосип Букшований, Сергій Вікул, Яків Войтюк, Микола Ерстенюк, Олекса Яворський… Вочевидь, через сувору ізоляцію групи «увістів» до нас дійшло мало відомостей про них з табірної неволі: terra incognita й соловецький період життя Євгена Черняка. Лише стислі рядки з довідки, завіреної підписами тюремного начальства в жовтні 1937 року, свідчать про поведінку в ізоляції «члена Всеукраїнського центру контрреволюційної організації», який, мовляв, «проводив шкідницьку роботу на нацкультфронті». Якщо вірити чекістським писакам, Черняк «в лагере издевался над полит[ической] неграмотностью следователя, ведшего его дело. Связан и входит в группу заключенных – осужденных по делу «УВО», продолжающих вести к-р. деятельность в лагере». За рішенням окремої трійки Ленінградського облуправління НКВС Євгена Черняка розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937 року. В ті дні, як відомо, було страчено в тому ж місці 1111 в’язнів Соловків. І лише після смерті Сталіна радянська Феміда реабілітувала українця в середині 1950-х.

Ніколи вже не дізнається «репресований за першою категорією», які стежки промели чекісти його рідним і близьким як членам сім’ї «ворога народу». Олені Омелянівні Вензель – матері його доньки – теж слався шлях на північ. Уродженка Богодухова на Харківщини, українка селянського роду, свого часу навчалася в Москві на Вищих Голіцинських жіночих сільськогосподарських курсах. Вступила в партію комуністів (боротьбистів). Працювала агрономом, потім у 1931–1933 роках у Харкові була директором Науково-дослідного інституту захисту рослин. Після арешту Євгена Черняка її разом з донькою, записаною на батькове прізвище, за спогадами Олени Гавричевої, виселили з квартири з вимогою виїхати за межі УРСР. Згодом обидві жили в місті Гусь-Хрустальний (тепер у Владимирській області Російської Федерації), а з 1945-го Олену Вензель як «агронома-переселенця» відправили разом з колгоспниками-переселенцями «на освоєння земель Карельського перешийка». Там тривалий час працювала в різних районах і в місті Виборг. На чужині й померла 1987 року. Реабілітували її в 1950-х – лише після реабілітації чоловіка.

А доньку Євгена Черняка, коли вона в 1976–1977 роках, за брежнєвських часів, претендувала на посаду завідувача в Бєлгородській обласній бібліотеці (була там єдиним фахівцем з вищою спеціальною освітою), «партійні товариші» змусили ще раз пережити шок. Інструктор міськкому КПРС нагадав їй: «Вы не можете работать на идеологическом фронте – вы дочь врага народа».

Авантюрист чи патріот?

Якось в Інтернеті автор цих рядків переглядав «Словник музейників України (1917–1943)», а в ньому з подивом виявив таку інформацію на літеру «Ч»: «Черняк Євген Йосипович (1895, с. Чехи Бродівського пов[іту], Галичина – 3 листопада 1937, Сандормох) – авантюрист (курсив мій. – Авт.). У 1926–27 співробітник ГПУ. Запропонував Н. Суровцовій за гроші працювати сексотом, стежачи за Ю. Коцюбинським, В. Ауссемом та Мих. Левицьким. Її відмова призвела до її арешту (Суровцова Надія Віталіївна [18 березня 1896, Київ – 13 квітня 1985, Умань]. Спогади. К., 1996. С. 202)»...

Одразу поцікавився, що ж писала Надія Суровцова в заяві на ім’я Генерального прокурора СРСР від 21 червня 1955 року: «В 1927 г. была вызвана в ГПУ, где сотрудник Черняк предложил мне за деньги давать сведения о ряде крупных руководящих работников-коммунистов. Насколько я знала, сам Черняк членом партии не был». А ще, як пишуть інші вітчизняні вчені-історики в публікації про Суровцову, «пропозиція стати таємним інформатором («сексотом») ГПУ була зроблена… 1926(1927?) р. якимось Черняком (очевидно, псевдонім) з апарату харківського ГПУ». Порівняймо: Євген Йосипович Черняк не був позапартійним; він людина освічена, на відміну від більшості кадрів провінційної, нехай і харківської, ланки чекістських органів, працював у журналі, що друкувався в той час у Києві. То чи є серйозні підстави кидати тінь на інтелектуала й ототожнювати з якимось невідомим жодному з дослідників можливим однофамільцем з репресивних органів (а радше з особою, що назвалася чужим прізвищем)?

І насамкінець: навряд міг би невдаха-вербувальник, уявімо собі, поїхати в тривале творче відрядження (а група українських митців відвідала Варшаву, Берлін, Відень, Венецію, Монако, Ніццу, Париж та інші європейські міста) і як вправний літератор – з цікавими екскурсами в історію – описати в журналі закордонні мандри та ще й дозволити собі висловити отаку, приміром, пропозицію: «Історія склалась так, що з життям австрійської монархії щільно зв’язана була Галичина, де народжувались початки українського робітничого руху. Українські селяни відограли чималу ролю підчас 1848 року. Там кращі з емігрантів з великої України знаходили притулок і зрушували підвалини російського царату. Матеріяли, документи цієї боротьби зібрані по віденських архівах. Зараз по цих архівах ціле збіговисько представників всіх націй: чехи, поляки, мадяри, румуни… Всі риються, всі розкопують потрібні їм матеріяли, тільки українців немає. Тому доцільно було-б послати туди групу наших радянських молодих істориків, які змогли-б розкопати ввесь той цінний матеріял, що стосується до історії революційного руху мільйонних українських мас Галичини та Закарпаття».

Хай же ця скромна публікація на захист доброго імені українського митця буде даниною пам’яті ще одній людині з когорти національного «Розстріляного відродження»! Людині, яка впала жертвою кремлівських убивць ще в ті далекі роки, коли збройна агресія більшовицької Росії проти Української Народної Республіки й подальший червоний терор в СРСР не були для співвітчизників дивиною. Як бачимо, і в XXI столітті ворог України розв’язав проти неї війну. А позаяк історія має властивість повторюватися, її важких уроків забувати не можна – це наш головний самозахист.

Закінчення. Початок див. тут

Щойно вторгшись в СРСР, Адольф Гітлер 17 липня 1941 року видав наказ «Про цивільне управління у знов окупованих східних областях», яким створив спеціальне рейхсміністерство на чолі з рейхсляйтером Альфредом Розенбергом (титул «рейхсляйтер» означав належність володаря до найвищої еліти нацистської партії (НСДАП). Вибір на користь А.Розенберга був обумовлений тим, що він народився 1893 року в Ревелі (нині Таллінн), який на той час входив до складу Російської імперії. Влітку 1917 року майбутній рейхсляйтер побував в Україні, 1918 року закінчив Московське вище технічне училище (нині МВТУ імені М.Баумана), орієнтувався в історії східних слов’ян, вільно володів російською мовою. Визначальним же чинником було те, що А.Розенберг обґрунтовано вважався одним із головних ідеологів НСДАП (партійний квиток № 625), який доклав чимало зусиль до розробки «расової теорії», «остаточного вирішення єврейського питання» та інших людиноненависницьких догм німецького нацизму.

Використовуючи досвід облаштування цивільної влади в окупованих країнах Західної Європи, де на той час уже функціонували рейхскомісаріати «Нідерланди» і «Норвегія», захоплені території СРСР були поділені на такі ж адміністративно-територіальні одиниці. Рейхскомісаріати офіційно не входили до складу Третього рейху, а були перехідною адміністративно-територіальною одиницею, яка у перспективі мала перетворитися з «піднаглядної» квазідержави на класичну колоніальну територію. Очолюваному А.Розенбергом рейхсміністерству окупованих східних територій були підпорядковані рейхскомісаріати «Остланд» (з центром у Ризі), до складу якого входили території республік Прибалтики і Білорусії та «Україна» (центр у Рівному). Управління рейхскомісаріатів «Кавказ», «Московія» і «Туркестан» 1941 року також були сформовані, однак до виконання своїх функцій не приступили, оскільки командування Вермахту так і не передало їм владу у прифронтових областях.

Рейхскомісаріат «Україна» об’єднував майже всю територію УРСР, за винятком «дистрикту Галичина» у складі так званої польської Генеральної Губернії, губернаторств «Бессарабія» (з центром у Кишиневі), «Буковина» (Чернівці) і «Трансністрія» (Тирасполь, а потім Одеса). Очолювати рейхскомісаріат «Україна» Адольф Гітлер доручив власнику партійного квитка члена НСДАП № 90 гауляйтеру Еріху Коху («гауляйтер» – другий після «рейхсляйтера» титул в НСДАП, котрий прирівнювався до військового звання «генерал-полковник»).
***
Свято дотримуючись доктринальних основ нацизму та стратегії встановлення світового панування німецької раси, Альфред Розенберг і Еріх Кох розходились у тактиці колонізації України. Напруженими були й особисті стосунки між ними. А.Розенберг, навіть намагався уникнути призначення Е. Коха на посаду рейхскомісара України. Він вважав, що окупаційний режим у рейхскомісаріаті «Московія» має бути більш суворим, а тому пропонував призначити його керівником Еріха Коха, який через свою патологічну брутальність отримав серед керівників НСДАП прізвисько «другий Сталін». Україну ж А.Розенберг бачив територією з лояльно настроєним населенням, вбачаючи небезпеку виникнення і поширення Руху Опору через надмірну жорстокість окупаційної влади. Але його спроба виявилась невдалою через наближеність Е.Коха до А.Гітлера і М.Бормана.
А.Розенберг знав і намагався при реалізації окупаційної політики враховувати національні, культурні, релігійні особливості республік СРСР. З метою максимального ослаблення Росії він пропонував різні моделі управління загарбаними територіями, прагнучи створити навколо неї «санітарну зону» з підпорядкованих Рейху буферних держав. Рейхсміністр східних територій неодноразово висловлював думки щодо можливості створення «України» як «незалежної» держави – союзника Німеччини. На початковому етапі А.Розенберг вбачав за можливе допустити українців до участі у самоуправлінні на нижчому і середньому рівнях, вважав за доцільне впроваджувати заходи щодо зміцнення національної самосвідомості українців як інструменту боротьби проти Росії. Пропонував навіть відкрити у Києві університет й перенести столицю рейхскомісаріату «Україна» з Рівного до Києва. З метою створення умов для максимального «викачування» з України продовольства і сировини А.Розенберг пропонував розпустити колгоспи і радгоспи й наділити українських селян землею. Для її обробітку, а також з огляду на катастрофічне перевантаження німецьких концтаборів, не без участі А.Розенберга Верховне командування Вермахту 08 вересня 1941 року видало розпорядження «Про поводження з радянськими військовополоненими у всіх таборах військовополонених». Ним було передбачено, що німці (фольксдойче), українці, білоруси, латиші, естонці, литовці, румуни, фіни мають бути відпущені додому.

Одна з причин напружених стосунків між А.Розенбергом і його підлеглим, які часом переростали у відкриті конфлікти, полягала у тому, що на відміну від свого безпосереднього керівника, Еріх Кох «університетів не закінчував». У ратній справі значних успіхів також не мав, за час Першої світової війни вище солдатського рангу не піднявся. Зате, вступивши в НСДАП, службова кар’єра Еріха Коха швидко пішла вгору. До призначення на посаду рейхскомісара України, яку він беззмінно обіймав з травня 1942 року по листопад 1944 року, цей вірний гітлерівський посіпака встиг проявити себе депутатом Рейхстагу (з 1933 по 1945), Гауляйтером (з 1928 по 1945) і Оберпрезидентом (з 1933 по 1945) Східної Пруссії, главою приєднаного до неї Цеханувського округу та керівником спеціального цивільного управління Білостоцького округу (з серпня 1941 по січень 1945), котрий був утворений окупантами на території сучасної Польщі та частково Білорусі.

На цих посадах Еріх Кох відзначався нелюдською жорстокістю по відношенню до євреїв, цивільного населення та бійців польського Руху Опору. У ще більших масштабах він проявив ці якості, керуючи рейхскомісаріатом «Україна». Своє кредо щодо українців Еріх Кох сформулював таким чином: «Безглуздо застосовувати щодо українців поняття національність і включати їх до сім’ї європейських націй. Україна ніколи не належала до Європи, вона була колискою панслов’янського руху. Для України і для усіх слов’ян діє лише закон переможців та переможених. Якщо німецький солдат завоював Україну, то не для того, щоб ощасливити український народ, а для того, щоб підпорядкувати його німецькому пануванню». Правління Еріха Коха навічно закарбувалось у пам’яті українського народу численними проявами лютого, немилосердного варварства. Під його особистим керівництвом здійснювалась політика нещадної економічної експлуатації та гноблення людей. Відступаючи під натиском Червоної армії, окупанти зруйнували майже всі підприємства вугільної, гірничодобувної, металургійної, машинобудівної, хімічної та інших галузей, вивезли мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей. Було перетворено на руїни 714 міст та містечок, спалено 250 сіл, населення яких підтримувало радянських партизанів. Але найтяжчим для українського народу були людські втрати. Еріх Кох був причетним до знищення (убиті, зникли без вісти, померли з голоду та від епідемій) понад 4,5 мільйона цивільного населення України (за даними «Книги пам’яті»), а ще 2,5 мільйона чоловік були депортовані в Німеччину, де працювали «остарбайтерами».

Проте, на відміну від Альфреда Розенберга, який 1945 року постав перед Нюрнберзьким трибуналом і був страчений 1946 року як військовий злочинець, Еріху Коху певний час вдавалося уникати справедливого правосуддя. У квітні 1945 року, проігнорувавши наказ Мартіна Бормана членам НСДАП «вмерти або перемогти», він втік криголамом зі Східної Пруссії в Данію, де вимагав у нового рейхспрезидента Німеччини Карла Деніца підводного човна для порятунку в Південній Америці. Після капітуляції гітлерівського режиму Еріх Кох повернувся до Німеччини, жив у містечку Хазенмоор поблизу Гамбурга у західній зоні окупації під ім’ям Рольфа Бергерау. Був викритий британською контррозвідкою і арештований лише у травні 1949 року.
Цього ж 1949 року британці передали Еріха Коха радянській окупаційній адміністрації. Утім керівництво СРСР вирішило видати його Польській Народній Республіці (ПНР) для суду за військові злочини, вчинені під час Другої світової війни.

Нам залишається лише здогадуватись, чим керувався Сталін, відмовляючись судити Еріха Коха за радянськими законами. Можливо, «вождь народів» вирішив у такий спосіб «підіграти» польській комуністичній владі, підняти її авторитет в очах світової громадськості. Таке припущення виглядає цілком логічним з огляду на те, як польські журналісти Славомір Орловський і Радослав Острович описують події навколо судового процесу над Еріхом Кохом у книжці «Эрих Кох перед польским судом» (Москва, 1961 год, Издательство Института международных отношений). Вони навіть не згадують про причетність представників радянських окупаційних органів влади до передачі цього нацистського злочинця полякам. У їхньої інтерпретації подій виглядає так, що за рішенням британського екстрадиційного трибуналу в Гамбурзі Еріх Кох був переданий 1950 року представникам польської військової місії безпосередньо британцями в містечку Хельмштедт на кордоні ФРН з НДР (Німецькою Демократичною Республікою). А представники Генеральної прокуратури і органів безпеки Польщі прийняли його вже на німецько-польському кордоні. При цьому польські журналісти уникають пояснень, як представники польської влади могли здійснювати процесуальні та слідчі дії на території НДР без узгодження їх з радянської військовою адміністрацією.

Вірогідною виглядає також версія про те, що, віддаючи Еріха Коха полякам, Сталін не хотів зайвий раз акцентувати увагу світової громадськості на злочинах, вчинених нацистами в Україні. Відомо ж, як він особисто зацькував Олександра Довженка за його геніальний сценарій до кінофільму «Україна в огні», вгледівши там приховані паростки українського націоналізму. Ймовірно, Сталін також не бажав широкого розголосу в СРСР і за кордоном інформації про спротив ОУН і УПА нацистам на території окупованих Польщі й України та їхнє криваве протистояння з польською «Армією Крайовою».

Не слід виключати також, що з приводу передачі Еріха Коха полякам була досягнута домовленість з британцями. У всяк випадку, перебуваючи під слідством, Еріх Кох 1950 року надіслав конфіденційного листа Президенту Польщі Болеславу Беруту. У ньому він на 23 аркушах машинописного тексту презентував цілий «пакет пропозицій» щодо «боротьби за соціалізм» у післявоєнній Німеччині. Цей демагогічний документ звичайно був відкинутий керівництвом Польщі, але долучений до матеріалів судової справи. У ньому Еріх Кох відверто пише про нібито невдалу спробу його вербування майором спецслужб Великої Британії, стверджуючи що тільки після рішучої відмови співпрацювати з британцями, він був виданий представникам радянської військової адміністрації.

***
Слідство над Еріхом Кохом тривало цілих дев’ять років, з 1949-го по 1958-ий рік. За цей час світ і Польща суттєво змінились. Після смерті Сталіна і масових протестів поляків 1956 року, які увійшли в історію як «Польський Жовтень», й призвели до лібералізації комуністичного режиму, влада ПНР провела широку амністію. На свободу вийшли 35 тисяч політв’язнів, насамперед бійців «Армії Крайової». Але амністія торкнулась також низки складів злочинів, скоєних під час Другої світової війни військовими злочинцями. Внаслідок цього, з обвинувального акту проти Еріха Коха, який був складений 1955 року, суд вилучив обвинувачення, що підпадали під амністію. Епізоди злочинної діяльності Еріха Коха, вчинені за межами Польщі, у тому числі в Україні, на вимогу адвокатів підсудного також були вилучені з обвинувачення і розглядалися лише як додаткові ілюстрації особистості підсудного.
Таким чином відбулось те, на що Сталін і його чиновники від юриспруденції явно не розраховували. Згідно з польським законодавством Еріха Коха судили лише за злочини, скоєні на посадах Гауляйтера і Оберпрезидента Східної Прусії, частина території якої, за рішенням Потсдамської конференції, відійшла до Польщі, а також керівника спеціальних цивільного управління Білостоцького округу. А знищення 4,5 мільйонів громадян УРСР та інші злочини, вчинені Еріхом Кохом, коли він керував рейхскомісаріатом «Україна», залишились непокараними. Хоча в суді розглядалось чимало епізодів злочинної діяльності колишнього рейхскомісара України. Серед згаданих у вищезазначеній книжці польських журналістів Славоміра Орловського і Радослава Островича фактів заслуговують на неабияку увагу:
– покази одного з в’язнів табору у місті Дзядлові Юзефа Святковського про розстріл поблизу Білостока дружин і дітей радянських офіцерів;
– свідчення одного з комендантів «Армії Крайової» Вінцента Романовського про управління Еріхом Кохом в Україні «людьми нижчої категорії», провокування конфліктів між українцями, поляками, євреями і білорусами, масові розстріли поляків і євреїв у Здолбунові, Рівному;
– матеріали допиту колишнього інспектора державних лісів Станіслава Звиногродзького, який під час війни мешкав у Рівному, про перебування Еріха Коха у столиці рейхскомісаріату «Україна» та ставлення до нього місцевого населення;
– покази колишнього бійця партизанського загону Дмитра Медведєва «Переможці» Юзефа Курьята про репресії окупаційної влади щодо жителів Рівненської області та діяльність Миколи Кузнєцова і його соратників;
– свідчення доктора Шимона Датнера про ускладнення стосунків між Йозефом Геббельсом і Еріхом Кохом через надмірну жорстокість, яку рейхскомісар проявляв в Україні, чим спричинив посилення Руху Опору;
– низка наказів, планів інструкцій, підписаних Еріхом Кохом та його публічні інтерв’ю. Зокрема, в одному з них рейхскомісар України висловлював пропозицію послабити біологічну силу українців шляхом введення до їхнього раціону якомога більшої кількості горілки та махорки;
– фотокопії так званих «Berchte» – звітів, доповідей, складених у головній Ставці Гітлера. Насамперед ті, що мають відношення до управління Еріха Коха рейхскомісаріатом «Україна». Серед них лист Коха Гітлеру, у якому він доповідає про вивезення з України до Третього рейху продуктів сільського господарства, гірничодобувної та іншої промисловості на декілька мільярдів марок та успішне вербування українських «остарбайтерів». Не менш цікавим є також лист Гітлеру Альфреда Розенберга, де той скаржиться на Еріха Коха і просить призначити розслідування через те, що рейхскомісар України вирішив перетворити місцевість навколо міста Умань на власне мисливське угіддя. У зв’язку з цим Кох розпорядився виселити й розстріляти місцеве населення, а села де вони мешкали – спалити.

Утім, зібраних доказів виявилось достатньо, щоб 9 травня 1959 року засудити Еріха Коха до смертної кари, хоча вирок так і не був виконаний з огляду на його нібито слабкий стан здоров’я. Згодом міру покарання замінили на довічне ув’язнення. До своєї природної смерті 12 листопада 1986 року у віці 90 років Еріх Кох утримувався у польській в’язниці Барчево у досить комфортних умовах – отримував кваліфіковану медичну допомогу, якісні медикаменти, користувався телевізором, журналами, газетами, інколи до нього навіть допускали журналістів, у тому числі з популярного радянського журналу «Огонек». На цій підставі російськими істориками була розкручена сенсаційна легенда, що Еріха Коха врятувала від страти нібито тривала співпраця з радянською розвідкою. В Україні ця гіпотеза згодом набула власного національного забарвлення. Зокрема, на сторінці «Історична правда» популярного Інтернет-видання «Українська правда», а також у «Вікіпедії» можна зустріти припущення, що Еріх Кох був таємним агентом Сталіна й використовувався для знищення непокірних українців. Насправді ця версія не має нічого спільного з реальністю. Справа у тім, що встановлений у розвідці НКВС і військовій розвідці СРСР порядок санкціонування оперативних контактів спецслужб з політиками такого рівня як Еріх Кох, передбачав обов’язкове узгодження їх з вищим політичним керівництвом держави. Відтак, важко повірити, щоб Лаврентій Берія без схвалення Йосипом Сталіним чи В’ячеславом Молотовим наважився б санкціонувати вербування та співпрацю з одним із наближених до Гітлера одіозних лідерів нацистської партії, руки якого по лікті у крові радянських людей. Ще більш складно уявити, як радянські розвідники під носом у чисельних нацистських спецслужб і каральних органів могли б забезпечувати керівництво «таємним агентом Еріхом Кохом» (відпрацьовувати йому завдання, узгоджувати порядок їх виконання та лінію поведінки, забезпечувати зв’язок, отримувати та реалізовувати інформацію, підтримувати морально та матеріально тощо). І навіть якщо гіпотетично допустити, що радянська розвідка дійсно здійснювала вербувальну розробку Еріха Коха, то навіщо тоді було ставити завдання розвіднику Миколі Кузнєцову з партизанського загону НКВС «Переможці» під командуванням Дмитра Медведєва фізично знищити його. Припущення деяких дослідників щодо нібито інсценування Миколою Кузнєцовим замаху на Еріха Коха не витримують критики. Достатньо скористатися відкритими джерелами, щоб з’ясувати реакцію керівництва НКВС на невдалий акт відплати. Там була проведена ретельна перевірка, щоб на підставі аналізу поведінки Миколи Кузнєцова спростувати підозри щодо ймовірно проявленої ним малодушності.

***
Цього року людство у черговий раз відзначатиме 72-ту річницю Великої Перемоги над німецьким нацизмом. Влада за темниками і сценарієм Українського інституту національної пам’яті (УІНП) на день-два згадає про ветеранів Другої світової війни, в’язнів німецьких концтаборів, дітей війни, яких в Україні залишилось обмаль. Напередодні 8-9 травня слід також очікувати загострення у засобах масової інформації полеміки щодо «історичної політики», яка в Україні зведена до знесення «стахановськими темпами» пам’ятників, перейменування населених пунктів і вулиць, відміни свят радянської доби.

А як би хотілось, щоб нова українська влада була людянішою й далекогляднішою за своїх комуністичних попередників, які протягом усіх післявоєнних років так і не наважились поставити перед керівництвом СРСР і Польщі питання про видачу Еріха Коха для суду над ним за звірства, вчинені в Україні. То можливо хоч зараз УІНП проявить інтерес до матеріалів судового процесу над Еріхом Кохом. Переконаний, що у Польщі знайдеться чимало професійних істориків і відповідальних політиків, зацікавлених у такому співробітництві. Вони усвідомлюють, що мова ультиматумів, до якої днями у черговий раз вдався лідер партії «Право і Справедливість» Ярослав Качинський, котрий поставив подальший розвиток польсько-українських відносин у залежність від оцінок українським суспільством діяльності УПА, неприйнятний. На такому фундаменті атмосферу довіри і взаєморозуміння між українським і польським народами не створиш.

Українець Євген Черняк роками бачив на півночі Росії лише одиночну камеру спецізолятора та соловецьке небо… Є відомий вислів: «Побачити Париж і померти». Євген побачив Париж 1928 року, а 1937-го – помер, точніше – героя цієї статті розстріляли.

Фразу «Побачити Париж…» пов’язують із творчістю ще одного вихідця з України – Іллі Еренбурга. Народжений у Києві «Хрещатицький парижанин» (так назвав колегу-поета Євгеній Євтушенко) видав 1931-го книжку «Мій Париж», у якій перефразував крилатий латинський вислів Videre Roma et Mori («Побачити Рим і померти»). Справді, у російськомовного письменника Еренбурга був свій Париж: здібний молодик з єврейської сім’ї років десять жив там в еміграції (до 1917-го) і згодом, працюючи за кордоном, змалював пером і об’єктивом пересічних парижан, яких фотографував прихованою камерою. А Євген Черняк – уродженець Галичини – побачив Париж іншими очима: як український патріот. І доля того, хто не хотів ототожнювати СРСР з Росією, була трагічною – зовсім не такою, як у пропагандиста-орденоносця й лауреата кількох Сталінських премій.

Свої враження від закордонного відрядження Черняк виклав у статті «Листи з дороги», вмістивши її кількома подачами в літературно-мистецькому журналі «Життя й Революція». Ось лише кілька цікавих спостережень про українську еміграцію в Парижі (вперше надруковано в листопаді 1929-го, тут і далі в цитатах збережено стиль і орфографію):

«Великою подією в паризькій радянській колонії було прибуття українських фільмів. На демонстрування фільму «Тарас Трясило» зійшлося близько 200 чоловіка… Один з чиновників торгпредства, очевидно, через довге перебування за кордоном, трохи відірвався від політики нашої партії або зовсім з нею не знайомий і зчинив бучу, як це допустили в клюбі демонструвати «шовіністичний український фільм». Тільки присутність відповідальних товаришів з торгпредства призвела до нормального стану цього русотяпа.

А такі, може з погляду великих масштабів, дрібнички часто утворюють шкідливі настрої, дають привід газетам і досі писати, що Україну видумали німці, а українській контр-революції говорити про нерівноправність Української Республіки».

В іншій подачі «Листів з дороги» (1928) Євген Черняк описав столицю Німеччини так: «Руська еміграція живе надзвичайно активним політичним життям… Видима річ, вони різко засуджують більшовицьку політику, але коли доходить до національної політики, особливо на Україні, то тут уже кінчається мова й починається гадюче шипіння. Про те, що України вони не визнають, й згадувати не варт – у них і мужики на Волині «православные русские» і «наши русские в Галиции» і такі инші безневинні речі, але крім того вони й найгіршою провокацією не гребують». Далі автор навів витяг з листа, опублікованого в газеті білогвардійських емігрантів «Руль» від 9 лютого 1928 року, про тогочасне життя в УСРР: «Хотя официально провозглашен принцип национальной независимости для всех, но на деле кто не признает себя украинцем – подвергается жестокому гонению. Никогда еще вероятно ни в какой стране нацменшинства не были так бесправны, как русские на Украине. Я хоть и еврей, но об’явлен «москалем», со всеми вытекающими отсюда последствиями»… Усе це було б смішно, коли б не було так сумно – через «гадюче шипіння» й істерики деяких сьогочасних представників нацменшин про «безправність росіян в Україні». І як же воно схоже на лемент русотяпів XXI століття! На їхні обридлі голосіння «ввесті второй государствєнний язик» у нашій державі, яку новітнє кремлівське лихо забажало бачити територією «русского міра»!

«Життя й Революція»

Журнал «Життя й Революція» виходив у Києві в 1925–1934 роках і певний час у редколегії видання був Євген Йосипович Черняк. На етапі становлення місячника енергійний 30-річний галичанин працював як відповідальний редактор нарівні з науковцем Олександром Дорошкевичем (професор-літературознавець), поетом Миколою Терещенком, письменником і редактором газети «Пролетарська правда» Іваном Лакизою та іншими. В умовах радянської влади й нової економічної політики більшовиків позапартійний журнал мав завдання консолідувати пролетарських письменників. Але друкував і неокласиків, і авангардистів, і митців інших напрямів. Серед авторів були Борис Антоненко-Давидович, Василь Атаманюк, Микола Бажан, Петро Ванченко, Марко Вороний, Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Василь Мисик, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Клим Поліщук, Олекса Слісаренко, Михайль Семенко, Павло Филипович, Іван Шаля, Гео Шкурупій… Видання надавало сторінки й для наукових публікацій, літературних дискусій, висвітлення проблем мистецтва – театру, музики… Євген Черняк, приміром, писав про те, як селян наділила землею буржуазна Польща (1926), про кіно в Україні й за кордоном (1928). В умовах ідеологічного тиску місячник прагнув тримати незалежну позицію, та вже на початку 1930-х його редколегію, вкотре змінену партійним керівництвом, змусили визнавати «помилки», друкувати матеріали вульгарно-соціологічного спрямування тощо.

У 1932-му журнал став органом Федерації радянських письменників України, потім – місячником оргкомітету Всеукраїнської спілки радянських письменників. А коли червона влада показала свою справжню імперську сутність (після влаштованого в УСРР Голодомору-геноциду 1932–1933 років і дальшої ескалації політичних репресій), 1934-го видання було закрито – через розходження з «лінією комуністичної партії». Загалом від середини 1920-х побачило світ 112 чисел журналу в 92 книжках. Багатьох його авторів запроторять у місця позбавлення волі за «контрреволюційну діяльність». А деяких, приміром, Олексу Влизька й Григорія Косинку, розстріляють як «терористів» у грудні 1934-го – ще до початку кремлівського Великого терору 1937–1938 років.

У травні 1933-го, коли республікою котилася потужна хвиля репресій, спрямованих проти національно свідомого українства, арештували й автора «Листів з чужих країн». Його книжка побачила світ у видавництві «Література і мистецтво» (нині «Дніпро»). Чекісти з Державного політичного управління схоплять професора Черняка, який на той час уже був заступником директора Українського НДІ історії матеріальної культури й мешкав у Харкові, і звинуватять як учасника міфічної «Української військової організації» («УВО»). У сфабрикованій справі слідчі застосовували незаконні методи тиску й змушували жертв репресій «визнавати провину». У протоколі допиту від 21 червня 1933-го зафіксовано такі, приміром, «зізнання» Черняка, написані залізобетонним чекістським штилем (цитата мовою оригіналу): «…Будучи редактором «Життя й Революція», я в разгар борьбы партии с хвильовизмом представлял страницы журнала для выступления Филипповичу, Зерову, Дорошкевичу и другим выступить в защиту хвильовизма. Фактически, я дал возможность создать единый фронт против партии, путем вмещения статей в защиту Хвилевого, представителям украинских контрреволюционных кадров…».

Подібними «зізнаннями» – вичавленими тиском і погрозами, вибитими тортурами й мордуванням – арештанти часів червоного терору 1920–1930-х років підписували собі вироки…

Перед відкриттям 53-ї Мюнхенської конференції з питань політики безпеки (17-19.02.) експерти-міжнародники з нетерпінням чекали публічних виступів президента РФ, які б дозволили спрогнозувати поведінку російської делегації на цьому форумі. Сам Глава російської держави ось вже другий рік поспіль відмовляється від поїздок на цей важливий захід, для участі в якому щорічно прибувають лідери держав, урядів, керівники авторитетних міжнародних організацій. Мотиви Володимира Путіна розгадати нескладно, адже це не комфортний «Валдайський форум» з ретельно відкаліброваними учасниками і заздалегідь підготовленими питаннями. Того й гляди, хтось із присутніх у Мюнхені надумає запитати, а як же сам президент РФ оцінює наслідки реалізації ініціатив, визначених у його реваншистскій доповіді «Роль Росії у світовій політиці» (Мюнхен, 2007). Адже саме після «Мюнхенської промови» путінська Росія взялася руйнувати засновану в 1945 році Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин. Не готовим до конструктивного обговорення актуальних питань міжнародної політики в форматі Мюнхенській конференції виявився і Дмитро Медведєв, який представляв Росію в 2016 році. У 2017-му Кремль знизив представницький рівень російської делегації до міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, доручивши саме йому «віддуватися» за авантюризм у зовнішній політиці Кремля.

І ось, безпосередньо перед початком конференції в Мюнхені, Володимир Путін нарешті публічно окреслив контури позиції Росії з питань міжнародної безпеки, обравши для цього знаковий майданчик. Президент РФ, котрий особисто курирує роботу силових відомств Росії, традиційно взяв участь у щорічній підсумковій колегії ФСБ РФ, яка відбулася 16 лютого 2017 року на Луб’янці. Як і зазвичай, в присутності преси Володимир Путін звернувся до учасників наради з короткою промовою, у якій дав оцінку роботі ФСБ в 2016 році, перерахував основні загрози державній безпеці Росії і поставив перед відомством нові завдання. Головною загрозою безпеці Росії президент РФ назвав міжнародний тероризм, похваливши співробітників ФСБ РФ за запобігання 45 злочинам терористичної спрямованості, у тому числі 16 терактам. Втім, він не уточнив, чи входять у цю статистику незаконні арешти лідерів Меджлісу кримськотатарського народу; фейкові кримінальні справи за звинуваченням у тероризмі членів кримських осередків «Хізб ут-Тахрір»; сфабриковані ФСБ РФ звинувачення заарештованих в окупованому Криму уявних «учасників українських ДРГ».

Говорячи про терористичну загрозу, на відміну від минулого року, коли практично половину своєї промови перед співробітниками ФСБ РФ Володимир Путін присвятив сирійської проблематики, слово «Сирія» у його виступі жодного разу не прозвучало. Мабуть у Кремлі ще сподівалися на пом’якшення офіційної позиції нової американської адміністрації з цього питання. Однак, надії Кремля виявилися марними. Вже наступного дня Держсекретар США Рекс Тіллерсон на зустрічі міністрів закордонних справ країн «G-20» однозначно заявив про неможливість військового співробітництва між Вашингтоном і Москвою, поки Росія не визнає, що «не вся сирійська опозиція — це терористи».

Згадав Володимир Путін також про успіхи контррозвідки ФСБ РФ, якій нібито вдалося припинити діяльність 53 кадрових співробітників і 386 агентів іноземних розвідок. Імовірно, в їх число увійшли громадяни України, звинувачені в шпигунстві, як у Росії (Роман Сущенко, Юрій Іванченко), так і на території анексованого Криму (Валентин Виговський) і тимчасово окупованих «ДНР-ЛНР» (Артем Шестаков і ще близько 20 чоловік). Проте, «за кадром» залишилася оцінка президентом РФ арешту за звинуваченням у державній зраді керівника одного з підрозділів Центру інформаційної безпеки (ЦІБ) ФСБ РФ полковника Сергія Михайлова та його заступника Дмитра Докучаєва. Це був успіх чи невдача російської контррозвідки? Адже ЦІБ входить в структуру Служби контррозвідки ФСБ РФ, і був створений на базі Управління комп’ютерної та інформаційної безпеки колишнього Департаменту контррозвідки ФСБ РФ. Саме там формувалася ідеологія і концепція використання інформаційного простору для проведення російськими спецслужбами спеціальних акцій впливу за кордоном через електронні ЗМІ та інші ресурси. Тому, після гучних скандалів, причиною яких послужила причетність керівництва Росії до хакерських атак з метою вплинути на результат виборчих кампаній в США, Німеччині та Франції, спроби Володимира Путіна «перекласти провину з хворої голови на здорову» виглядають нікчемними. Заявивши про нібито триразове збільшення кількості хакерських атак на інформаційні системи російських державних органів, президент РФ закликав активізувати протидію загрозі з боку кіберзлочинності. Чомусь одразу пригадався висновок одного з героїв «Весілля в Малинівці» з приводу палких обіцянок і закликів пана отамана Гриціяна Таврійського: «Значить, будуть грабувати».

Говорячи про загострення викликів і загроз національній безпеці Росії, Україна була названа в одному ряду з НАТО. Путін нагадав, що в липні минулого року на саміті НАТО у Варшаві, вперше з 1989 року Росія була визнана основною загрозою безпеки для Альянсу. «Стримування Росії офіційно проголошено новою місією НАТО. З цією метою прискорилися процеси розміщення стратегічних і звичайних озброєнь за межами національних кордонів держав», – наголосив Володимир Путін. Разом з тим, він закликав відновити діалог зі спецслужбами США та інших країн НАТО, насамперед у сфері боротьби з тероризмом: «Не наша вина в тому, що він перервався і не розвивається». Інакше кажучи, президент РФ запропонував забути причини економічних санкцій, вигнання Росії з G-8, відмови НАТО від партнерства в рамках спеціальних програм. Невже у Кремлі розраховують, що цивілізований світ погодитися вважати законним правом Росії на захист своїх національних інтересів анексію Криму, всебічну підтримку сепаратистів на Донбасі, втручання у внутрішній конфлікт в Сирії, причетність до підготовки державного перевороту в Чорногорії, систематичні провокації ВПС РФ у повітряному просторі країн Євросоюзу?

За словами президента РФ, Росію: «… постійно провокують і прагнуть втягнути в конфронтацію». У цьому зв’язку він закликав ФСБ РФ ефективно протистояти спробам втручання у внутрішні справи Росії з метою дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію всередині країни. Саме в такому контексті Володимир Путін згадав Україну: «Ми бачимо і серйозне загострення ситуації на південному сході України останнім часом. Мета цього загострення очевидна – зірвати Мінські угоди. Сьогоднішня влада на Україні явно не готова до мирного вирішення цієї складної проблеми і робить ставку на силове вирішення. Більше того, відкрито говорять і про організацію диверсійно-терористичної, підривної роботи, у тому числі і в Росії». Хто з впливових українських політиків причетний до таких грізних заяв, президент РФ не уточнив. Невже знову Арсеній Яценюк, щодо якого Слідчий комітет РФ й досі мабуть, розслідує «справу століття» за брехливим звинуваченням його в участі у конфлікті на Північному Кавказі в 1995 році? У підсумку, вийшло, як у тій відомій пісні про анонімному лиходія: «Если кто-то, кое-где у нас порой, чесно жить не хочет». Хоча співробітникам українських спецслужб і правоохоронних органів слова Володимира Путіна слід сприймати серйозно. Колишні партнери з ФСБ РФ вже демонстрували вміння під приводом навчань закладати «цукор» у підвальні приміщення житлових будинків в Рязані.

Але 16 лютого виявився для глави російської держави явно «не його днем». Спочатку ватажок бойовиків маріонеткової «ДНР» Олександр Захарченко у властивій йому манері розставив усі крапки на «і», дезавуювавши висловлені Володимиром Путіним звинувачення в неготовності Києва вирішувати конфлікт на Донбасі мирним шляхом. Виступаючи на прес-конференції в окупованому Луганську, він заявив про готовність почати військові дії: «Ми завжди говорили, що звільнення окупованих територій Донецької та Луганської областей – це наше колективне завдання. І ми завжди говорили, що бажано це зробити політичним шляхом. Якщо ж вони не розуміють, то нагадаю, що ми можемо зробити це і військовим», – сказав він. Прес-секретарю президента РФ Дмитру Пєскову навіть довелося відхрещуватися від загроз ставленика Кремля в Донецьку (нинішній глава ДНР є креатурою Владислава Суркова) і констатувати, що заява Захарченка про військове вирішення конфлікту на Донбасі суперечить Мінським домовленостями.

Але якщо заяву Захарченка ще можна якось пояснити висновками харківських психіатрів про його інвалідність внаслідок незворотних розладів психіки, то висловлювання радника президента РФ Сергія Глазьєва з приводу обрання президентом Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайера емоційними вже ніяк не назвеш. Його хоч і вигнали нарешті з Національної академії наук України, але він все ж залишається чинним академіком Російської академії наук. Явно розраховуючи на те, що викладену у «Twitter» інформацію прочитають не тільки в Росії, Глазьєв напередодні конференції в Мюнхені, написав: «Парламент Німеччини обрав президентом співучасника нацистського путчу в Києві». А зарахувати одного з лідерів Соціал-демократичної партії Німеччини до нацистів, ще гірше, ніж назвати Папу Римського войовничим атеїстом. Знову довелося Дмитру Пєскову робити заяву для преси, що Володимир Путін не поділяє думки свого радника з приводу Штайнмайера: «Ви знаєте, що президент привітав свого колегу, надіслав йому вітальну телеграму достатньо теплу. І в даному випадку, безумовно, подібні повідомлення в «Twitter» є ні чим іншим, як вираженням особистої точки зору, досить спірною».
Найпростіше знайти пояснення таким заявам у тексті шекспірівського «Короля Лір» у перекладі Самуїла Маршака:

Спіч Сергія Лаврова шансів стати подією Мюнхенській конференції не мав. Організатори надали слово очільнику російської делегації вже після виступу віце-президента США Майка Пенса, в ході якого той заявив, що Росія повинна відповідати за свої дії на міжнародній арені і США будуть вимагати від Кремля дотримання Мінських домовленостей, покликаних покласти край конфлікту на сході України. А якщо врахувати, що днем раніше міністр оборони США Джеймс Мэттіс стверджував, що США на даний час не готові до співпраці з Росією на військовому рівні, то позиція нової адміністрації США щодо РФ виглядає досить однозначною. Мабуть, Сергій Лавров тому й виглядав роздратованим, зайво емоційним, хоча від вживання характеристик типу: «Дебіли, *ля…», – на цей раз утримався. Його виступ являв собою розширену версію вищезгаданої промови Володимира Путіна на колегії ФСБ РФ. Трибуна такого поважного міжнародного форуму була використана міністром закордонних справ РФ для повторення незмінного, ось вже три роки набору пропагандистських кліше, що виправдовують реваншистський зовнішньополітичний курс країни. Суворо дотримуючись директив Кремля, Сергій Лавров був оригінальним хіба що в частині, що стосується захисту «честі і гідності» президента РФ, реклами російських інформаційно-пропагандистських військ і звинувачень авторитетних зарубіжних ЗМІ у відсутності інтересу до подій на Донбасі.

Керівник російського МЗС повторив звинувачення на адресу НАТО, назвавши його «інститутом «холодної війни» у сучасному світі. Водночас, в унісон з президентом РФ Сергій Лавров заявив про готовність Росії відновити військову співпрацю з Альянсом і закликав США також розвивати з нею прагматичні відносини. Заодно, головний російський дипломат спростував звинувачення у втручанні Росії шляхом хакерських атак у виборчі процеси в США, Франції та Німеччині. Вимагаючи доказів, він чудово розумів, що Європа їх привести, поки не ризикує. По-перше, у разі їх оприлюднення, потрібно реагувати шляхом посилення санкцій, а втомленому від української кризи та економічних санкцій Євросоюзу це не вигідно. По-друге, занадто велика ймовірність розшифровки джерел інформації. З приводу врегулювання ситуації на Донбасі, Сергій Лавров також нічого нового не сказав. Він заявив про уявну відданість Росії Мінському процесу і повторив російську версію тлумачення угод «Мінськ-1» та «Мінськ-2». При цьому, російський міністр закордонних справ назвав нібито нелогічним пов’язування економічних санкцій щодо Росії з прогресом у вирішенні конфлікту на Донбасі, переклавши відповідальність за його затягування на Україну: «…врегулювання на Україні повинно досягатися в прямому діалозі Києва з Донецьком і Луганськом». Важко сказати, чи був указ президента РФ Володимира Путіна про визнання паспортів «ДНР» і «ЛНР» сюрпризом для Сергія Лаврова, але авторитету йому ця новина не додала. Чи то головний російський дипломат-пропагандист знав про нього і приховував від присутніх, чи то в Кремлі приймають рішення уже без урахування його думки й участі. В цілому ж, вихована аудиторія конференції сприймала міркування глави російського МЗС з погано приховуваним скептицизмом. Як точно зазначила офіційний представник МЗС РФ Марія Захарова, головним досягненням його виступу стало те, що: «Ніхто не улюлюкав, не тупотів ногами і не сміявся, як два роки тому».

Значення Мюнхенської конференції, на якій відбувся дебют адміністрації президента США Дональда Трампа і перші зустрічі її представників з європейськими політиками, виходить далеко за межі європейського континенту. В ході дискусій намітилися контури відповідей на запитання, якою буде подальша доля НАТО, скільки триватиме епідемія популізму, що вразила істеблішмент європейських країн внаслідок міграційного кризи, і які додаткові випробування ще належить пережити Євросоюзу після «Брексіту». Висловлені думки ще довго слугуватимуть світовим лідерам своєрідним компасом для визначення векторів зовнішньої політики. Всупереч песимістичним прогнозам зарубіжних і переважно вітчизняних скептиків, українське питання, хоча й не було пріоритетним, однак звучало рефреном у виступах багатьох авторитетних політиків. Канцлер Німеччини Ангела Меркель, президент Польщі Анджей Дуда, віце-президент США Майк Пенс, американський сенатор Джон Маккейн, міністр закордонних справ Великобританії Борис Джонсон, глава МЗС Нідерландів Берт Кендерс та інші, в тій чи іншій формі підтримали Україну, закликавши Росію дотримуватися Мінських домовленостей.

Володимир Путін, зберігаючи надію на особисту зустріч з Дональдом Трампом, продовжує тримати паузу, через що в ході Мюнхенської конференції однозначної відповіді на питання про перспективи укладення «Великої угоди» між США і Росією не отримано. Тому, застереження Президента України Петра Порошенка про те, що: «… політика умиротворення не зупинить агресора і будь-яка угода з Росією за спиною України неможлива і тільки погіршить ситуацію», – прозвучало, як ніколи, своєчасно. «Для мене честь представляти тут 45-мільйонну європейську націю. Від її імені дозвольте мені запевнити вас, що ми ніколи не погодимося, щоб хтось десь визначатиме нашу долю без нас. Будь-яка угода за нашою спиною буде негайно рішуче анульована мільйонами українців, які вже довели здатність боротися за свою незалежність», – сказав Глава держави, наголосивши, що українці не мають наміру здаватися і готові захищати свою країну. «Мій меседж простий – нічого про Україну без України. Будь-яка угода з Путіним за спиною України тільки погіршить ситуацію», – також зазначив Петро Порошенко.

Протягом 2014 року Президент Росії Володимир Путін неодноразово озвучував тексти, підготовлені кремлівськими холуями про історичне право Росії на Крим та інші українські території. Прагнучи виправдати російську військову агресію на Донбасі і територіальні претензії Кремля на Південний Схід України, Президент Росії навіть визнав можливим стверджувати, що: «Насправді, це був один регіон з центром у Новоросійську, тому називався «Новоросією». Це Харків, Луганськ, Донецьк, Миколаїв, Херсон, Одеська область. Ці землі у 1920-ті роки при створенні Радянського Союзу передано від Росії Україні». Громадяни України закономірно здивувалися невігластву Глави сусідньої держави й обурились цинізмом його публічних суджень. Але у жителів славного козацького міста Кременчука приводів для цього було дещо більше. Судіть самі.

Кременчуцькі краєзнавці відразу ж взялися за уточнення архівних документів і ще раз переконалися в повній абсурдності заяв Володимира Путіна. Його придворним історикам належало б знати, що місто Новоросійськ ніколи не було і не могло бути центром адміністративно-територіальних утворень Російської імперії, у назві яких фігурувала б «Новоросія». Тому що воно було засноване у 1838 році, а чотири «Новоросії» існували задовго до того. «Перша» Новоросійська губернія проіснувала з 1765 по 1783, «друга» з 1796 по 1802, Новоросійське генерал-губернаторство з 1802 по 1822. Щоправда Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство (1822 по 1874) хронологічно «застало» Новоросійськ, однак його центром була Одеса. Путінські спічрайтери повинні були б також знати, що Харків, як центр Слобожанщини, жодного дня, ні до яких «Новоросій» не входив. Саме час поставити запитання: «А що вони там в Кремлі курять»?
Так от, адміністративним центром утвореної на історичних козацьких землях «першої» Новоросійської губернії, майже 19 років, з 26 березня (6 квітня) 1765 по 1783 рік, було місто Кременчук. Про це у Повному зібранні законів Російської імперії зберігся відповідний Указ Катерини II (Зібрання Перше, том 17, Санкт-Петербург, 1830, стор. 102–193). До її складу, станом на 1775 рік, крім власне Кременчуцької, входили Єлисаветградська, Катерининська і Бахмутська провінції з адміністративним центром у місті Бахмуті (з 1924 по 2015 – місто Артемівськ Донецької області), яка займала велику територію сучасного Донбасу. Про це також зберігся відповідний Указ Катерини II (Повне зібрання законів Російської імперії. Зібрання Перше, том 16, Санкт-Петербург, 1830, стор. 657–667). І навіть при Катеринославському намісництві, до відновлення Катеринослава, з 1784 по 1789 рік Кременчук вважався намісницькими містом.

Згадай цей історичний факт хтось із кремлівських чиновників, з їх легкої руки Кременчук знову міг би стати центром «Новоросії», відроджувати яку намірився Володимир Путін. А якби ще в Кремлі відновили в пам’яті крилатий вислів Катерини II про Кременчук після відвідин його у 1787 році, то в збуджених мозках радників та помічників Президента РФ могли народитися плани перетворити славне українське місто не просто в центр ефемерної «Новоросії», але і в столицю всій Росії – матінки! Нагадаємо, після прогулянки вулицями Кременчука та відвідування побудованого графом Григорієм Потьомкіним шикарного по тим часам палацу, розписаного художником Володимиром Боровиковським, імператриця захоплено вигукнула: «Шкода, що не тут побудований Петербург»!
А про те, як Володимир Путін утверджує «РуЅЅкий мир» за допомогою «зелених чоловічків» і «ввічливих людей» в Криму і на Донбасі, жителі Кременчука вже надивилися з телевізійних сюжетів. Тобто, хвилювання кременчужан, які явно не хотіли бачити російський триколор або прапор «Новоросії» над будівлею міської адміністрації, були цілком обґрунтованими. Їх також не приваблювала перспектива жити в фейкової «КНР», хоча, щоб не ображати непристойними асоціаціями китайців, ймовірно таки у «КрНР».

На час, коли Кременчук був центром «першої» Новоросійської губернії, приходиться подія більш важливе, аніж відвідування міста царською особою – сюди прибули перші єврейські поселенці. Для цього були свої причини. По-перше, діяв Указ Катерини І від 27 квітня 1727 року про висилку за межі Росії євреїв «як мужеська, так і жіноча статі, які знаходяться на Україні і в інших Російських містах». По-друге, Кременчук, був не просто губернським містом, але і єдиним на той час міським поселенням південно-сходу європейської частини Російської імперії. Закономірно, як великий адміністративний і торгово-промисловий центр, він притягував євреїв, які мали право на постійне проживання в Новоросійській губернії. По-третє. Кременчук зберігав значення важливого оборонного рубежу з потужними фортифікаційними спорудами. Не випадково в 1787 році Кременчуцькою дивізією командував князь Олександр Суворов, котрий певний час лікувався у Кременчуцькому військовому госпіталі і керував місцевим гарнізоном.

З тих часів і понині доля Кременчука нерозривно пов’язана з життям міської єврейської громади. Місію розповісти про славні та трагічні сторінки її історії взяв на себе уродженець міста Кременчука Борис Шепетовський.

Після краху СРСР і здобуття Україною державної незалежності, Борис активно включився в громадське життя міської єврейської громади, відроджуючи її майже забуті традиції. 1998 року він разом з родиною переїхав до Ізраїлю і проживає в четвертому за величиною місті країни Рішон ле Ціон. Але зв’язку з Кременчуком він ні на мить не поривав, за десять років зібрав чимало унікальних архівних матеріалів про історію євреїв Кременчука українською, російською мовами, ідиш, іврит, які лягли в основу оригінального видання «Єрусалим в Україні». Ця книга побачила світ 2014 року завдяки зусиллям та фінансовій підтримці єврейської громади рідного міста.

Посилаючись на документи, листи, думки авторитетних істориків і богословів, Борис Шепетовський доводить, що з початку ХІХ століття і до радянської пори Кременчук грав роль мало не головного духовного центру євреїв, які проживали в Україні, був своєрідним «Єрусалимом в Україні», таким як Антверпен в Нідерландах, Толедо в Іспанії, Люблін у Польщі, Вільно в Литві, Бучач в Галичині, бруклінський квартал Браунсвілл у Нью-Йорку.
***
Єрусалим є одним з найдавніших міст світу. Він священний для трьох найбільших релігій – іудаїзму, християнства та ісламу. Храмова гора і її Західна стіна – святі місця для євреїв; для християн святими місцями є Храм Гробу Господнього і церкви, де ступала нога Ісуса; для мусульман – мечеть Аль-Акса» і «Купол Скелі». Для євреїв Єрусалим став святим ще у Х столітті до нашої ери, коли цар Давид проголосив його столицею іудеїв, а син Соломон спорудив там Перший Храм. Трагічною була подальша доля єврейського народу. У далекі часи римського правління євреї були розселені і поширилися по всьому світу у так званій діаспорі. Взаємодіючи з культурами та релігіями інших країн і цивілізаціями, єврейський народ не асимілювався, а дивним чином зберіг свою самосвідомість, що поєднує в рівній мірі етнічні й релігійні елементи. Переживши війни, пожежі, погроми і руйнування, у різні століття будучи почергово центром християнського і мусульманського богослов’я, Єрусалим у грудні 1949 року був проголошений офіційною столицею Держави Ізраїль, що виникла після геноциду євреїв під час Другої світової війни. Слід сказати, що такий статус міста є однією з головних тем палестино-ізраїльського конфлікту і не визнається значною частиною міжнародного співтовариства. Втім, якщо переможець на виборах Президента США Дональд Трамп має намір виконувати свої обіцянки, то найближчим часом посольство США в Ізраїлі переїде з Тель-Авіва до Єрусалиму, що послужить своєрідним прикладом для інших країн. Але як би не склалася подальша світська доля Єрусалиму, він був, і залишатиметься духовним центром євреїв, котрі завжди відчували духовну близькість з цим містом. Вони вірять, що у майбутньому Єрусалим стане духовним центром не тільки іудеїв, але й усього світу.

Для обґрунтування версії про те, що Кременчук був «Єрусалимом в Україні» Борис Шепетовський приводить досить вагомі аргументи. Так, згідно з його висновками, вже на початку ХІХ століття Кременчук був відомим у єврейському духовному середовищі містом. Невипадково, засновник однієї з найчисленніших в іудаїзмі течії хасидів ХАБАД рабин Шнеур Залман, будучи непримиренним противником Наполеона Бонапарта і патріотом Росії, в 1812 році прийняв рішення рятуватися від іноземної навали саме у Кременчуці. Однак, 67-річний засновник ХАБАДа не витримав довгих мандрів і 27 грудня 1812 року помер дорогою з Білорусі в Україну. Поважний Шнеур Залман був похований у місті Гадячі на Полтавщині. Сім’я виконала його волю і прибула до Кременчука, де проживала з грудня 1812 до літа 1813 року. Саме в Кременчуці син Шнеура Зелмана Дов Бер прийняв на себе пост Ребе (духовного лідера «Хабару»), вів активне релігійне і громадське життя. Зокрема, під час зустрічі у Кременчуці з делегацією царського уряду йому вдалося домогтися дозволу про поселення євреїв на Херсонщині. Саме в Кременчуці Дов Ребе зважився виконати царське Положення «Про облаштування євреїв» від 1804 року, яке наказує євреям, серед інших вимог, взяти постійні прізвища. Тут він став Шнеурі, заклавши основу відомої прізвища духовних лідерів ХАБАДа Шнеєрсонов.
З Кременчука Дов Ребе відправився до білоруського села Любавичи (нині Смоленська область Росії), яке стала згодом центром Любавичського хасидизму. Таким чином, можна погодитися з думкою Бориса Шепетовського, що Кременчук, поряд з білоруським містечком Ліозно, де народився Шнеур Зелман, селом Ляди, де він тривалий час проживав, і Любавичи, куди згодом переїхала його сім’я, цілком обґрунтовано може вважатися одним із духовних центрів ХАБАДа.

Однак, це далеко не єдиний доказ того, що Кременчук був одним з головних міст єврейської духовності. Так, у дореволюційний час у місті функціонувала значна кількість установ, призначених для суспільного богослужіння. Борис Шепетовський наводить дані Музею діаспори (Тель-Авів), згідно з яким, до початку Громадянської війни в Кременчуці діяли в загальній чисельності 60 синагог і будинків навчання, а також десятки хадерів (приватних єврейських початкових навчальних закладів), кілька ієшив (єврейських вищих релігійних закладів) і колель (навчальних закладів типу ієшиви, призначених для одружених учнів). Тому цілком закономірно, що одним з перших «Єрусалимом України» назвав це місто рабин міст Орла і Кременчука Моше Кнапов. Згадуючи себе 13 річним хлопчиком, який приїхав з Херсонської області на навчання, він писав: «Ієшива в Кременчуці була хабадскою… Хоча нам не викладали хасидус (хасидське вчення), рівень вивчення ніглех (талмудичних творів) був дуже високий. За аналогією з Литвою ієшіву в Кременчуці можна було назвати «Єрусалимом України».

Євреї, які проживали у дореволюційному Кременчуці, були не тільки хасидами. Це місто об’єднало під одним дахом їх затятих опонентів литваків (прихильників ортодоксального іудаїзму), сіоністів, які вірили у майбутнє євреїв тільки на Землі Ізраїлю, представників «Ам Олам», котрі виступали за вирішення єврейського питання у вільних США, а також членів соціалістичної партії «Бунд» і соціал-демократичної робітничої партії «Поалей Ціон». Незважаючи на відмінність поглядів, всі вони були релігійні, трепетно ставилися до рідної мови і традицій. Синагоги та навчальні заклади були затребувані. Багаті євреї-підприємці вкладали значні кошти в розвиток духовного життя міста. Діяв цілий ряд благодійних установ.

Те, що для євреїв міста ідиш був рідним, Борис Шепетовський підтверджує таким фактом. 22 лютого 1909 року в Кременчуці у сім’ї адвоката Арона Печерського народився син Олександр. 1915 року сім’я переїхала в Ростов-на-Дону. Звідси 1941 року А. Печерський був призваний в армію, успішно воював з нацистами, йому було присвоєно офіцерське звання. Але сталася трагедія, в одному з боїв він був поранений і потрапив у полон. Проте А. Печерський не став миритися з долею в’язня й організував успішне повстання і втечу з концтабору, розташованого в польському місті Сабибор. Воно вважається мало не єдиним успішним повстанням, організованим у таборі смерті за всю історію Другої світової війни. В СРСР про цей героїчний вчинок стало відомо завдяки оповіданню письменників Павла Антокольського та Веніаміна Каверіна «Повстання у Сабиборі». Але світову славу подвигу А. Печерського і його товаришів приніс знятий режисером Джеком Голдом 1987 року в Голлівуді фільм «Втеча з Сабібору». Автором сценарію був письменник Річард Рашке, який не міг обійти увагою книгу спогадів самого А. Печерського, написану 1945 року … на ідиш: «Дер уфштанд ін Собибур» («Повстання в Сабіборі»). Хоча автор не вивчав ідиш ні в ростовській загальноосвітній школі, ні в університеті Ростова-на-Дону, який А. Печерський закінчував.
Описуючи Кременчук періоду 1914–1920 років, видатний релігійний діяч, письменник і публіцист, доктор Гілель Зайдман (1914–1995) зазначав: «Досить великий Кременчук був містом Тори і єврейської мудрості, місцем, наповненим освіченими людьми, де навіть прості громадяни були знавцями Тори, а купці і ремісники щедрою рукою виділяли гроші на її вивчення. Кременчук, по праву був коронований почесним титулом «Єрусалим України».

Формат статті не дозволяє розкрити всіх достоїнств книги, кожний з розділів якої містить масу цікавих фактів про життя єврейської громади міста Кременчука в дореволюційний період, про складні й часом трагічні долі її представників, відродження єврейських традицій після здобуття Україною незалежності. Достатньо заінтригувати назвами деяких розділів: «Вони були у Кременчуці», «Місто слави», «Євреї у дорадянському Кременчуці», «Перелік єврейських духовних установ Кременчука станом на 1900 рік» тощо. Щоб ще більше зацікавити потенційних читачів, повідомлю про те, що серед багатьох інших ви знайдете розповідь про 10 засновників першого поселення на сучасних Землях Ізраїлю – міста Рішон ле Ціон. До складу групи, що викупила у 1882 році шматок пустельної безводної землі, входили по 3 вихідця з Кременчука та Миколаєва, 2 з Варшави і по 1 з Петербурга і Сімферополя. А очолював їх виходець з хабадской сім’ї міста Орша, 25-річний службовець Кременчуцького комерційного банку Залман Давид Левонтин. Ще один з розділів своєї книжки Борис Шепетовський невипадково назвав «Очевидне – неймовірне». Виявляється, що молодий рабин Шломо Тиснув Саламон, який прибув у 1998 році з Ізраїлю для служби у відродженій Кременчуцької синагозі, є уродженцем Рішон ле-Ціона, у заснуванні якого вихідці з Кременчука брали найактивнішу участь!

Згідно зі статистичними даними у 230-тисячному Кременчуці на сьогоднішній день проживає від двох до двох з половиною тисяч євреїв. А в 1910 році їх налічувалося близько половини жителів! В місті діє синагога, споруджена на руїнах зруйнованої вандалами у 1994 році старої дореволюційної споруди 1855 року. Вона є першою культовою спорудою, побудованою для задоволення релігійних потреб євреїв, після здобуття Україною незалежності. У синагозі є великий молитовний зал, міква (водний резервуар для омивання), їдальня, розміщені єврейські організації: благодійний фонд «Хэсед-Хаїм», відділення «Сохнут», філія Ізраїльського Культурного Центру. В місті успішно працює єврейський дитячий садок, де з раннього віку діти ознайомлюються з єврейськими святами і звичаями, отримують перші уявлення про мову предків – іврит. Усе це додає впевненості словами рабина Кременчука Шломо Давида Саламона з передмови до видання: «Висловлюю надію, що за допомогою Всевишнього, золотий ланцюг єврейського життя у Кременчуці, яке процвітає в останні роки, буде продовжуватися».

Доповню лише – у процвітаючій незалежній європейській Україні і … без «РуЅЅкого мира».

Взаємне зближення незалежної України й Республіки Корея було динамічним, навіть стрімким. 30 грудня 1991 р. Республіка Корея визнала Україну, а вже 10 лютого 1992 р. між двома державами було встановлено дипломатичні відносини. Посольство Республіки Корея діє в Києві з листопада 1992 р., а українське в Сеулі – з жовтня 1997 р. Здавалось би – всього лише 25 років активного пізнання, зближення й взаємозбагачення. Але за історією кожного народу – корейського й українського – не століття, а тисячоліття розвитку, напрочуд подібного, вражаюче драматичного й цілеспрямовано мотивованого у своєму прагненні до свободи й незалежності.

Протягом 25 років відносини між нашими країнами інтенсивно розвивалися і, після процесу становлення, на сьогоднішній день характеризуються активною співпрацею як на двосторонньому рівні, так і на міжнародній арені. Підтримується активний політичний діалог, розширюється торговельно-економічне співробітництво, зміцнюються культурні та гуманітарні зв’язки, взаємодія у сфері освіти і науки, створено і діють низка інституційних механізмів співробітництва, які відіграють важливу роль у поглибленні українсько-корейських взаємин.

Про все це йшлося 10 лютого 2017 року під час урочистого прийому з нагоди 25-ї річниці встановлення дипломатичних відносин Республіки Корея та України.

«Українсько-корейські відносини завжди характеризувалися спільними підходами до розв’язання актуальних глобальних проблем, включаючи нерозповсюдження, зміну клімату, боротьбу з тероризмом тощо. Україна завжди була активним прихильником встановлення миру на Корейському півострові. Підтримка Республікою Корея суверенітету й територіальної цілісності України добре відома. Корея має значні досягнення у реформуванні шкільної освіти й Україна зацікавлена у її досвіді, зокрема щодо формування нових державних стандартів», – заявила почесний гість заходу, Міністр освіти і науки Лілія Гриневич.

Своєю чергою Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Корея в Україні Лі Янг-Гу у своєму вітальному слові згадав з приємністю багатьох українців, що долучилися до активної розбудови українсько-корейських відносин, згадавши Президентів України Кучму Л. В. та Ющенка В. А., міністрів закордонних справ Зленка А. М., Грищенка К. І., Клімкіна П. А., голову ВР України Литвина В. М., керівників Депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Республікою Корея – Васадзе Т. Ш. та Ларіна С. М., першого Посла України в Республіці Корея – Резніка М. Б. та інших.

Також пан Посол згадав про найбільші спільні досягнення за ці 25 років. Зокрема, у центрі досліджень і розробок Samsung працюють понад 600 висококваліфікованих українських фахівців у сфері IT. Десять швидкісних поїздів Hyundai Rotem курсують між головними містами України. POSCO Daewoo став одним з головних гравців на ринку експорту українського зерна.

Що ж стосується співпраці у майбутні 25 років, то на думку пана Лі Янг-Гу, слід дотримуватися трьох принципів: орієнтованість на цінності, на глобальність та на майбутнє. Орієнтованість на цінності – це спільне процвітання, інтеграція, та більш того – миротворчість. Орієнтованість на глобальність, яка будуватиметься на двосторонньому співробітництві, буде в подальшому розширюватися на Євразійському континенті, і далі – на глобальному рівні. Орієнтованість на майбутнє означає, що обидві сторони повинні співпрацювати на основі майбутніх глобальних тенденцій – ресурси продовольства, енергетики та води, зміна клімату, та четверта індустріальна революція на основі розвитку науки та технологій, та Євразійська інтеграція.

«Існує приказка, що бачення без дії – це лише мрії, а дії без бачення – це вже кошмар. Тому бачення та дії мають йти разом. У місті освіти і техніки – Харкові – можна створити нову “силіконову долину”, використовуючи досвід корейської технодолини Пангьо. У портовому місті Одесі можливо зробити другий Роттердам, так само, як у Кореї була створена особлива економічна зона Сондо. Львів стане одним з головних медичних хабів Європи. У київському Гідропарку можна створити другий острів Йоідо, який стане одним з найкрасивіших островів Європи. На річці Дніпро є можливості створити центр логістики і туризму, так само як у Кореї було втілено «Проект 4-х головних річок». У сільському господарстві, індустрії майбутнього, Корея може разом з Україною розвивати шосту індустріалізацію сільського господарства, яка включає фермерство, переробку продуктів, альтернативну енергетику, біотехнології, логістику, і туризм», – поділився своїми міркуваннями Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Корея в Україні.

Краєзнавці України роблять неабиякий внесок у справу виховання в громадян почуття національної самосвідомості, поваги до культури, мови, традицій українського народу. До краєзнавчого пошуку, осмислення маловідомих сторінок історії приєднуються як фахівці, так і аматори цієї справи. Вони з любов’ю до справи витрачають свій час, статки на пошук історичної істини та оприлюднення маловідомих сторінок історії. А для України це не тільки сторінки, а цілі томи, бо історія упродовж багатьох століть використовувалась як інструмент пропаганди. Політика брехні, зброя, підкуп з російської сторони та цілий ряд зрад з української робили свою справу нищення культурної спадщини багатомільйонного народу. Тож на сьогодні роботи краєзнавцям України вдосталь. Не переписувати історію: те, що відбулося, змінам не підлягає. Не створювати й якусь надуману проукраїнську історію. Достатньо переосмислити відомі факти і назвати події своїми іменами. Це проблема не окремого району чи містечка, а й усієї країни.

Чверть століття ми живемо в незалежній країні й досі повторюємо нав’язані нам проросійські міфи, особливо це можна почути в краєзнавчих музеях під час проведення екскурсій. Шкільній і студентській молоді вливають отруту в їхню свідомість, практично займаються злочинною діяльністю проти країни, в якій живуть. Щоб краще усвідомити, про що йдеться, як краєзнавець наведу декілька проблемних прикладів, посилаючись на свій край, Ізюмщину, бо такі ж або подібні ситуації спостерігаються й в інших населених пунктах України.

З історії проросійського часу нам відомо, що московити захищали свою територію від татар. Хоча факти свідчать, що українців цим захистом було знищено значно більше, ніж татар. Проросійська історія пояснює, що для захисту від татар будувались “Білгородська лінія”, потім “Ізюмська лінія”, “Дніпровська лінія”. Китайці, щоб захиститись, будували стіну, а тут навпаки розширювалася лінія фронту оборони, якась антивійськова тактика. Доки ж ми будемо кривити душею і не озвучимо дійсність, що це було звичайне захоплення територій і людських ресурсів. Московити заманювали до себе на службу українських козаків, щоб згодом використовувати їх для завоювань інших територій для своєї імперії. Відомий навіть російський вислів: “Собіраниє зємєль рускіх”, ця ж російська політика і тактика тривають і нині.

У грудні 2016 року в Ізюмському краєзнавчому музеї було помпезно виставлено для показу Євангеліє, подароване місту Петром Першим після Полтавської битви. За які ж заслуги українські козаки, що перебували на службі в московитів, були удостоєні цього дарунку від самого імператора? Вони практично не брали участі в Полтавській битві. Ізюмський полк був набраний з українських козаків, але не підтримав Мазепу в визвольній боротьбі від московитів, а чесно відсидівся в себе в фортеці під час битви, це було на руку Московії. Можливо, тоді й не вистачило саме Ізюмського полку Мазепі, щоб наше з вами життя пішло зовсім іншим шляхом. Мабуть, кожен українець, або людина не з рабською психологією розуміє, що цей царський дар дістався козакам саме за зраду України. Подібне історичне повторення другої лінії оборони відбувається нині під скромною назвою АТО.

Ще наведу один дуже важливий факт щодо дат заснування міст і селищ в Україні. Місто Ізюм та деякі інші міста досі відзначають своє заснування від років захоплення їх нашим сусідом. Нині на тему заснувань є безліч статей, доповідей, думок, але немає однозначного, спільно прийнятого визначення, щоб узяти як за правило при встановленні часу заснування міст і поселень.

У Європі й більшості країн світу дотримуються стандартів ЮНЕСКО. Вони побудовані на основі природного зародження життя, немов з поєднання двох клітин, а саме з людини та її житлових будівель. Якщо є перша письмова згадка про поселення зі стаціонарними будівлями, при умові подальшого постійного проживання людини на цьому місті, то ця перша згадка і є часом заснування міста. Археологія тільки доповнює це твердження. А як чинять науковці України нині? А майже ніяк. Ніхто, починаючи зі вчителів історії, аж до науковців найвищого рангу не сформулював чіткого тлумачення щодо визначення дати заснування поселень. Тому кожен вільно трактує свої поняття в статтях, доповідях, виступах на конференціях.

Чверть століття незалежності України минуло, а ми й далі повторюємо історію, “як нас навчали”. Нині доступно кожному, не риючись в архівах, прочитати в книжках про Ізюм за Якова Чернігівця про його фортецю від 1663 року. Крім того, ізюмчани брали участь у повстанні під проводом Степана Разіна, а це на 10 років раніше “совкової” дати заснування міста 1681 року. До того ж, є згадки про оборонне спорудження містечка Ізюм “Окоп” 1650 року. А перша згадка про городок Ізюм датується 1639 роком. Заплющивши очі на всі історичні факти, викреслюючи частину української історії, влада в місті Ізюмі визнає тільки 1681 рік заснування міста. Так і хочеться сказати у віршовій формі: “Чому заснування Києва йдеться від згадки, а Ізюму від царської печатки?” Слід пригадати, що ця дата виникла в 70-х роках минулого століття. Це були часи переведення шкіл у російськомовні, часи придання забуттю українських героїв, возвеличення російських. З полковника Донця Захаржевського зробили героя, йому будують пам’ятники, називають “будівничим міста”, але ж він з’явився в Ізюмі не на пустому місці й був фактично “прорабом” побудови фортеці всього рік з походом. При ньому збудовані маленька фортеця й рів. Навіть при подальшій розбудові фортеці в ній не було жилих приміщень. Нині існують не гірші оборонні споруди на лінії розмежувань з Лугансько-Донецькими антинародними “республіками”. Раніше був Донець Захаржевський, тепер є Донецький Захарченко. Їхні дії ідентичні, ніби сам Господь Бог посилає нам навіть ідентичність прізвищ. Схаменіться, люди! А ми затуманені, намагаємося й далі їх возвеличувати та встановлювати пам’ятники. При проведенні декомунізації навіть вулицю в Ізюмі назвали іменем Донця Захаржевського!

Нині в своєму розпорядженні місто Ізюм має п’ять офіційних відповідей щодо року заснування міста:
– Три офіційні відповіді Інституту історії України НАН України.
– Постанову Кабінету Міністрів України.
– Відповідь директора Харківського центра краєзнавства імені академіка П. Т. Тронька професора Сергія Куделка.

Чітку офіційну відповідь стосовно дати заснування Ізюма отримано за підписом директора Інституту історії України, академіка НАН України В. Смолія. Ця дата не має розбіжності з Постановою Кабінету Міністрів, з Українською історією, узгоджується зі стандартами ЮНЕСКО. Але влада Ізюма не визнає Постанови Кабінету Міністрів і далі відзначає “совковий” рік заснування міста, при тому заручившись відповіддю заступника директора Інституту історії України пана Боряка. Як могло так статися, що його офіційна відповідь зовсім протилежна двом попереднім? Це підробка, зроблена ізюмською владою, чи його особистий “совковий” погляд на історію, – я не розумію.