Blog

Журналістів запрошують до участі в конкурсі «Ідентифікація України: дискусійні питання»

Професійні аналітичні матеріали на гостру політичну, соціально-правову, культурну чи релігійну проблематику запрошують подавати на конкурс «Ідентифікація України: дискусійні питання».

Всеукраїнський конкурс проводить міжнародне інформаційне агентство «Вектор ньюз» у партнерстві з Національною спілкою журналістів України.

У конкурсі можуть взяти участь громадяни України, які досягли віку 18 років: журналісти друкованих та електронних ЗМІ, тележурналісти, радіожурналісти, блогери, фотокореспонденти. Роботи можуть бути вже опубліковані в медіа або оригінальні. Водночас, автор (чи автори) надають право МІА «Вектор ньюз» на публікацію конкурсних робіт на сайті агентства – http://vnews.agency

Критеріями конкурсного відбору для присудження премій є:
– відповідність тематиці конкурсу;
– аргументоване подання всіх зацікавлених точок зору, об’єктивність;
– значимість публікації;
– суспільний резонанс (кількість коментарів, переглядів, постів в соцмережах або публікацій в інших ЗМІ);
– стиль викладу і професійна майстерність;
– експертна оцінка члена конкурсної комісії / громадської ради (за участю представника НСЖУ).

Призи: за підсумками конкурсу присуджується 5 премій по 3000 грн і визначається переможець, який отримує призовий фонд в 10000 грн.

Переможці та лауреати також отримують відзнаки Національної спілки журналістів України.

Головні вимоги до робіт:

1) для статті: українською або російською мовою, обсяг не більше 12000 знаків, при оформленні бажано вказувати на можливість використання інфографіки, статистичних даних, коментарів експертів;

2) для відеосюжету: може бути знятий на будь-якому любительському або професійному відеопристрої (камері) або змонтований на комп’ютері. Тривалість – не більше 20 хвилин. Формат – будь-який, прийнятний для розміщення на веб-платформі Youtube. Головна мета – розкрити тему сюжетно і актуально. До відеоматеріалу повинна бути долучена текстова роздруківка інформації, про що йде мова в відео і підводка разом з заголовком.

Один учасник має право подати не більше трьох заявок.

Всі матеріали подаються на конкурс в електронному вигляді на пошту [email protected] із зазначенням ПІБ автора, текстового матеріалу, збереженого у форматі .doc і \ або відеоматеріалу, збереженого на будь-якому ресурсі з обміну файлами (в листі вказується посилання на матеріал).

Матеріали, за результатами яких раніше були отримані будь-які премії, повторно до розгляду не приймаються.

Конкурсні роботи мають бути створені та подані у період з 01.01.2017 по 26.05.2017.

Підсумки конкурсу буде оголошено напередодні Дня журналіста – 6 червня.

Оргкомітет конкурсу

29 Грудня, 2016
Український список Сандармоху (оновлений). Частина 13

Український список Сандармоху
(за протоколами розстрілів тюремного етапу соловецьких в’язнів
восени 1937 року)

Соловецькі в’язні-українці й особи, чиї долі пов’язані з Україною, розстріляні в урочищі Сандармох 27.10. – 4.11.1937 року

Сушицький Станіслав Миколайович, 1909 р. н., уродж. с. Думанів (нині Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.), українець (за ін. даними поляк), малописьменний, позапартійний, селянин-одноосібник
Арешт: 21.05.1933, звинувачення: порушення кордону, шпигунство. Колегія ОГПУ 29.11.[10.]1933, ст. 58-6 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований: Військовою прокуратурою ПрикВО 30.01.1990 (Спр. П-24682).

Тарадай Степан Ничипорович, 1895 р. н., уродж. с. Бальківці (нині Волочиського р-ну Хмельницької обл.), росіянин, закінчив Промакадемію в Москві, був членом ВКП(б) (1924–1936). Майстер механічного цеху заводу (рос. «Краснознаменец»), проживав: м. Ленінград, ст. Ржевка, Капсульне шосе, 40, кв. 97.
Арешт: 21.07.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 25.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 29.01.1958.

Тимецький Петро Дмитрович, 1892 р. н., уродж. с. Роздол (нині с. Розділ Миколаївського р-ну Львівської обл.), українець, з робітників, освіта н/вища, у минулому писар в австрійській армії, згодом – журналіст, редактор. В УССР з 1926 р., був членом КП(б)У (1926–1934), політичний редактор і уповноважений Головліту Наркомосу УССР, викладач німецької мови комсомольських шкіл заводу «Серп і молот» і Авіаційного інституту, проживав: м. Харків, вул. Металістів, 3, кв. 1.
Арешт: 01.04.1934 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 29.05.1934, ст. 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Харківської обл. 15.12.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 6. – Спр. 144; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-13599).

Тимошенко Авксентій Захарович, 1906 р. н., уродж. с. Коробівка (нині Золотоніського р-ну Черкаської обл.), українець, із селян, позапартійний, службовець, був членом ВЛКСМ.
ОН при колегії ГПУ УССР 22.02.1927, ст. 54-4 КК УССР, 3 роки ВТТ; колегія ОГПУ 23.08.1927, вирок замінено на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, у 1931 р. перекинутий до Свірлагу, звідки втік до Естонії (липень 1931 р.). З офіційного дозволу повернувся в СССР (1934), заарештований вдруге й відбував покарання в Соловках, де не раз оголошував голодування.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Прокуратурою України 06.03.1992 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 68841-ФП).

Тихонов Тимофій Іванович, 1904 р. н., уродж. м. Харків, українець, освіта вища, закінчив Ленінградський індустріальний інститут, був членом ВКП(б) (1927–1936), технічний керівник артілі Лаборпромет Ленкультпромсоюзу, проживав: м. Ленінград, пр. Обухівської оборони, 61, кв. 404.
Арешт: 31.03.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 29.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 8 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Толмачов Леонід Іванович, 1895 р. н., уродж. м. Одеса, росіянин, позапартійний, у минулому штабс-капітан білої армії. Проживав у Західно-Сибірському краї.
Арешт: у справі «білогвардійської змови». Колегія ОГПУ 05.08.1933, ст. 58-2, 11 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ (термін позбавлення волі з 05.05.1933). Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Торський (Інденбаум) Яків Захарович, 1902 р. н., уродж. м. Могилів Подільської губернії (нині м. Могилів-Подільський Вінницької обл.), єврей, з міщан, освіта незакінчена вища військова, був членом ВКП(б) (1919–1935). У РСЧА з 1919-го: навчався, брав участь у боях, обіймав командні й політичні посади – закінчив 2-гі Петроградські артилерійські курси (1919–1920), курси Вищої школи штабної служби (1922), один курс Військової академії РСЧА. Співробітник совєтської військової розвідки (1927–1935), входив до складу фінської резидентури ІНВ ОГПУ (помічник резидента розвідки О. Яковлева), в 1930-ті завідувач Торгпредства СССР у Фінляндії. З 1935-го керував конторою Ленкондитерзбут Наркомхарчопрому СССР. Проживав: м. Ленінград, вул. Дегтярна, 13, кв. 22.
Арешт: 26.03.1936 у Ленінграді (за ін. даними, заарештований 02.04.1936 у Москві), звинувачений у «к/р троцькістській діяльності». ОН при НКВД СССР 15.10.1936, ст. 58-10 КК РСФСР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Анзер, командировка Філімоново, табпункт Кремль).
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: Ленміськсуд 28.09.1956.

Трохименко Микола Федотович (також – Трофименко), 1899 р. н., уродж. с. Шандра (нині Миронівського р-ну Київської обл.), українець, із селян, освіта вища, навчався в Миколаївському учительському інституті, філолог, лексикограф, був членом УКП (боротьбистів), у минулому учасник визвольних змагань, згодом командир взводу в РСЧА (1920–1926). Науковий працівник Інституту мовознавства, завсектору ВУАН (1930–1933), проживав: м. Київ.
Арешт: 04.02.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 14.11.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Київської обл. 04.05.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 60632–ФП; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-12988).

Троцький Ісаак Мойсейович, 1903 р. н., уродж. м. Одеса, єврей, з сім’ї вчителя, освіта вища, закінчив Ленінградський держуніверситет (1924), позапартійний, джерелознавець, історик. З 1926-го – викладач Ленінградського інституту шляхів сполучення й політехнікуму шляхів сполучення. З 1928 р. — аспірант Інституту історії Російської асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук, від початку 1930-х – вчений секретар Історико-археографічного інституту АН СССР. Кандидат історичних наук (1935), професор, викладач історичного факультету ЛДУ. Проживав: м. Ленінград, вул. Кірочна, 12, кв. 5.
Арешт: 03.06.1936 (звинувачений в участі в троцькістській організації). В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 23.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 14.07.1956.

Туз Іван Андрійович, 1894 р. н., уродж. с. Глиняни (нині місто Золочівського р-ну Львівської обл.), українець, із селян, освіта вища, у минулому унтер-офіцер австрійської армії, офіцер УГА, з 1920-го був членом КП Чехословаччини. У СССР з 1927 р., був членом КП(б)У (1928–1933), економіст, завідувач виробництва фабрики наочного приладдя, проживав: м. Харків, вул. Карла Лібкнехта, 6, кв. 22.
Арешт: 14.04.1933 (за ін. даними 17.06.1933) у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Дмитлаг (1934, працював плановиком-економістом Управління Волзького р-ну); Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989; прокуратурою Харківської обл. 17.10.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 5. – Спр. 907; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14789).

Тур (Запаринюк) Іван Петрович (у протоколі трійки – Тур-Запоренюк), 1890 р. н., уродж. с. Вовчківці (нині у Снятинському р-ні Івано-Франківської обл.), українець, із селян, освіта середня, у минулому вояк австрійської армії, був членом КПЗУ, КП(б)У (1920–1933), працював у повпредстві УССР у Празі (1921–1923). Заступник уповноваженого Народного комісаріату закордонних справ СССР у Харкові [заступник уповноваженого Наркомзему УССР]. Проживав: м. Харків.
Арешт: 29.05.1933 у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 26.11.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 18.02.1959 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1413).

Турська Олена Федорівна, 1899 р. н., уродж. м. Варшава (Польща), росіянка, з родини пристава, освіта н/вища, навчалася в Полтавському інституті шляхетних дівчат, адвокат юридичної консультації. Проживала: м. Полтава, вул. Леніна, 4.
Арешт: 07.12.1934 (за написання «ряду контрреволюційних віршів, спрямованих проти Сталіна»). ОН при НКВД УССР 07.07.1935, ст. 54-8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбувала покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітована: ВТ КВО 27.12.1956 (ГДА СБУ, Полтава. – Спр. 10317-С).

Тютюнник Микола Антонович, 1896 р. н., уродж. с. Ігровиця (нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл.), українець, із селян, освіта вища, закінчив лісовий факультет Політехнічного інституту, був слухачем Українського вільного університету в Празі. У минулому унтер-офіцер УГА, був членом КПЗУ (1921–1926), канд. у члени КП(б)У. Прибув до УССР 1927 р., спеціаліст з лісового господарства, старший референт сектору економіки праці і кадрів Укрлісгоспу. Проживав: м. Харків, вул. Греківська, 58.
Арешт: 31.12.1932 (за ін. даними – 01.01.1933, у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: 4-те відділення Білбалтлагу (працював помічником директора Сегезького лісозаводу); Соловки (командировка Ісаково).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989; прокуратурою Харківської обл. 18.10.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 5. – Спр. 929; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14798).

Фарина Петро Дем’янович (у документах НКВД також – Фарин), 1895 р. н., уродж. с. Суховоля (нині Луцького р-ну Волинської обл.), українець, із селян, освіта середня, у минулому молодший унтер-офіцер царської армії, був членом КПЗУ (з 1922), УСДП, КП(б)У, робітник, службовець. За поширення ідей КПЗУ з 1925-го провів сім з половиною років у польській в’язниці, в УССР прибув 1932 р. за політичним обміном. Завідувач соціально-побутової групи (відповідальний виконавець) тресту «Трубосталь», проживав: м. Харків.
Арешт: 19.03.1934. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 25.05.1934, ст. 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Кем, Соловки (острови Муксалма, Анзер).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 08.03.1963; прокуратурою Архангельської обл. 19.07.1963 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1029; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-10670).

Филипович Павло Петрович, 1891 р. н., уродж. с. Кайтанівка (нині Катеринопільського р-ну Черкаської обл.), українець, із сім’ї священика, освіта вища, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1915), рівнобіжно навчався на правознавчому факультеті, поет, перекладач, літературознавець, викладач Інституту народної освіти, професор, науковий співробітник ВУАН. Проживав: м. Київ, вул. Леніна, 42, кв. 20.
Арешт: 05.09.1935. ВТ КВО 04.02.1936, ст. 54-8, 11 КК УССР, розстріл замінено на 10 років ВТТ. Відбував покарання: ББК (Медвежа Гора); Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 23.01.1958 (ГДА СБУ. – Спр. 48570-ФП).

Фірдевс (Керімджанов) Ісмаїл Керімович, 1889 (1888) р. н., уродж. м. Сімферополь, кримський татарин, закінчив Сімферопольську татарську вчительську семінарію, був членом партії кадетів, арештований, висланий на 4 роки, згодом член РКП(б)–ВКП(б) (1917–1929), в минулому нарком закордонних справ, нарком юстиції Кримської АССР (1922–1926), член бюро Казанського обкому ВКП(б), колегії губчека, інспектор Північнокавказького крайвно. З 1926 р. проживав у м. Ростов-на-Дону.
Арешт: у справі «Султан-Галіївської контрреволюційної націоналістичної організації» (1929). Колегія ОГПУ СССР 13.01.1931, ст. 58-4, 6, 11 КК РСФСР – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табірна командировка Ісаково).
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: 04.03.1989.

Фішелєв Михайло Семенович, 1888 р. н., уродж. м. Полтава (за ін. даними м. Харків), єврей, із сім’ї кравця, освіта початкова, був членом РСДРП, ВКП(б) (1907–1936). За царату перебував 2 роки в тюрмі як революціонер, втік, був у еміграції в США (до 1917). Секретар Харківської спілки працівників друкарської справи, у 1920-х (до 1927) директор Першої зразкової друкарні (Москва), секретар Московського губвідділу Спілки друкарів. Член Товариства політкаторжан і засланців (1928 р. за «троцькізм» висланий на 3 роки). Лінотипіст, чорнороб артілі, проживав: м. Москва.
ВК ВС СССР 13.11.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований.

Фреїв (Фреєв) Степан Михайлович, 1898 р. н., уродж. с. Нижній Струтинь (нині Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.), українець, із селян, освіта вища, у минулому хорунжий УГА, позапартійний. Прибув до УССР 1924 р., доцент вишу при Поліграфкомбінаті. Проживав: м. Харків.
Арешт: 11.04.1933 у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-4, 8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 01[07].12.1965 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2608).

Фур’єр Йосип Миронович, 1898 р. н., уродж. с. Бовшів (нині Галицького р-ну Івано-Франківської обл.), українець, з робітників, освіта вища, закінчив факультет природознавства Празького університету, служив у австрійській армії та УГА (1916–1918), був членом КПЧ (1926–1928, прибув до СССР у 1928 р.), канд. у члени КП(б)У, викладач педтехнікуму. Проживав: м. Коростишів (нині в Житомирській обл.).
Арешт: 17.01.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-4, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табпункт Кремль, на загальних роботах).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Житомирської обл. 03.07.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАЖО. – Спр. 22932–П; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-13594).

Хам Микола Андрійович, 1898 р. н., уродж. с. Мервичі (нині Жовківського р-ну Львівської обл.), українець, з селян, освіта вища, економіст, був членом «партії москвофілів», «Сільроб», у минулому депутат польського сейму. Прибув до УССР 1930 р., був активістом Міжнародної організації допомоги борцям революції, старший науковий співробітник Південного інституту молочного господарства. Проживав: м. Харків, вул. Каплуновська, 7, кв. 4.
Арешт: 07[29].12.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 09.04.1934, ст. 54-4, 8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: 4-те відділення Білбалтлагу; Соловки (Савватіївський спецізолятор).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Карельської АССР 13.04.1989; прокуратурою Харківської обл. 29.11.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 6. – Спр. 221; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-17231).

(далі буде)

27 Грудня, 2016
Податкові преференції аграрних розписок

Вже два роки в Україні впроваджується новий інструмент фінансування малих та середніх сільгоспвиробників за сприяння Проекту «Аграрні розписки в Україні», який реалізовує Міжнародна фінансова корпорація (IFC, Група Світового банку) у партнерстві зі Швейцарською Конфедерацією. Йдеться про аграрні розписки. Ними вже можуть користуватися фермери восьми областей. Передбачається, що в майбутньому вони будуть поширені й на інші регіони.
Попит на аграрні розписки зростає. Та водночас у їхніх користувачів залишалися питання, в тому числі й ті, що пов’язані з оподаткуванням. Державна фіскальна служба України (ДФС) підготувала роз’яснення з цього приводу. Вона офіційно оприлюднила лист «Про особливості оподаткування ПДВ операцій, пов’язаних з обігом аграрних розписок».

Про важливість та своєчасність цього документу говоримо з керівником Проекту IFC Олексієм ОМЕЛЯНЕНКОМ.

– Чи достатньою мірою чинне податкове законодавство сприяє просуванню аграрних розписок в Україні?
– У нашій країні податкове законодавство містить загальні правила оподаткування для всіх учасників ринку. Відповідно, ці правила застосовуються і до аграрних розписок.
Визначення «аграрні розписки» не згадується в Податковому кодексі та в документах Міністерства фінансів чи Державної фіскальної служби України, що насторожувало учасників ринку. Ми отримували дуже багато запитань з цього приводу з проханням посприяти роз’ясненню питання оподаткування операцій з аграрними розписками. Приміром, під час круглого столу, який 19 жовтня відбувся в Сумах, представник компанії-постачальника розповів про ситуацію, котра мала місце в Диканському районі Полтавської області. Компанія запропонувала місцевому фермеру оформити аграрну розписку, але він відмовився й пояснив: а раптом до мене прийдуть представники ДФС? Це нестандартна процедура, нестандартна угода, і в мене будуть додаткові перевірки.
Все більше учасників ринку хотіли мати ясність у цьому питанні. Загалом бізнес адресував понад 30 офіційних запитів до Державної фіскальної служби, в результаті чого було підготовлене узагальнююче податкове роз’яснення, яким роз’яснений порядок застосування норм Податкового кодексу України до конкретних правовідносин з оподаткування операцій з аграрними розписками.

– На початку жовтня аграрні розписки були запущені в 4 нових областях – у Хмельницькій, Тернопільській, Миколаївській та Сумській. Доти вони вже працювали в Полтавській, Черкаській, Вінницькій та Харківській областях. Чи не здається вам, що лист ДФС України з’явився з великим запізненням?
– З одного боку, це справді так, бо завжди хочеться, щоб підготовка документів передувала початку тих чи інших дій. З іншого боку, треба розуміти, що ми впроваджуємо новий інструмент фінансування малих та середніх сільгоспвиробників. Тому нам було необхідно накопичити певний досвід. Поки перші аграрні розписки впроваджувалися в першому пілотному регіоні (в Полтавській області), наша команда отримала можливість для узгодженого з ДФС напрацювання консервативної позиції з питань їх оподаткування, а також для наступного узгодження даної позиції з Комітетом Верховної Ради України з питань податкової та митної політики і Міністерством фінансів України. Дуже важливо, що запропонована позиція підкріплена практичним досвідом та позитивною практикою.
Усього станом на сьогоднішній день в Україні вже оформлено 60 аграрних розписок, з яких 23 товарні та 37 фінансових. Це досить вагомий результат, якщо врахувати, що їх користувачі змогли залучити додаткове фінансування в розмірі понад 189 млн. грн. Думаю, що після роз’яснювального листа ДФС інтерес аграріїв до нового інструменту фінансування суттєво зросте як з боку аграріїв, так і інших учасників ринку, наскільки – з’ясується на початку весняних польових робіт.

– Яка концепція оподаткування аграрної розписки?
– Насамперед, необхідно звернути увагу на природу самої аграрної розписки. Йдеться про певний вид зобов’язання. Дане питання врегульоване Цивільним кодексом, де зафіксовані загальні положення про те, що таке зобов’язання і яка його правова природа.
За своєю суттю аграрна розписка фіксує зобов’язання однієї сторони перед іншою. Боржник за таким зобов’язанням зобов’язується повернути свій борг у товарній чи в грошовій формі. Оскільки аграрна розписка фіксує борг, то вона є борговим інструментом та різновидом боргової розписки.
Боргові розписки, виражені у валюті України, згідно із Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» належать до валютних цінностей. У відповідності до положень Податкового кодексу України, операції з обігу валютних цінностей (за загальним правилом) не є об’єктом оподаткування податком на додану вартість.
Тобто, операції з випуску аграрної розписки, передачі прав кредитора за аграрною розпискою, повернення, внесення змін ПДВ не оподатковуються.
Водночас, крім операцій з власне аграрними розписками, правовідносини передбачають рух товарів, послуг, можливо, рух грошових коштів. Приміром, постачання засобів захисту рослин до видачі аграрної розписки, постачання товарів на виконання зобов’язання згідно з аграрною розпискою. У цьому випадку застосовуються загальні правила оподаткування, передбачені Податковим кодексом України. Зокрема, це правило першої події, згідно з яким податкове зобов’язання за ПДВ виникає на дату здійснення однієї з подій, яка настала раніше – дата зарахування коштів чи дата відвантаження товару.
Розмір податкових зобов’язань визначається, виходячи з оподатковуваної бази постачання таких товарів/послуг, яку сторони узгоджують у договірному порядку (договірній вартості). В нашому випадку це буде договірна вартість аграрної розписки чи договору, за якими здійснювалося постачання товарів/послуг. Також до таких операцій застосовуються правила звичайних цін, за якими фермери працюють і на сьогоднішній день.
Щодо податку на прибуток, то його облік зараз максимально наближений до бухгалтерських стандартів, і там компанії не ідентифікують проблемних питань. Відповідно податкове роз’яснення не зупиняється на питаннях оподаткування податком на прибуток.

– Ось уже 2 роки аграрні розписки в Україні працюють без жодних збоїв. І кредитори, і позичальники справно виконують взяті на себе зобов’язання. Тим не менш, експерти не виключають можливості дефолтів у майбутньому. Приміром, сільгоспвиробник не зможе розрахуватися за надані йому фінансові чи матеріально-технічні ресурси. Що в даній ситуації робити кредитору, і хто в такому випадку повинен взяти на себе податкові зобов’язання за додатково надані послуги?
– Це важливе питання, і представники ДФС постаралися детально роз’яснити його в листі, що розглядається.
Податковий кодекс України передбачає таке поняття, як постачання послуг. Згідно з передбаченим визначенням, це будь-яка операція, котра не є постачанням товарів. Відповідно, дорощування сільгосппродукції розглядається як звичайне надання послуг, а відшкодування витрат на таке дорощування – як плата за такі послуги. Відповідно до такої операції у сторін виникають стандартні податкові наслідки для операцій з надання послуг як за податком на прибуток, так і за податком на додану вартість.
Єдина особливість аграрної розписки в тому, що затрати на надання таких послуг відшкодовуватимуться в судовому порядку. Як це передбачено законодавством України для відшкодування майнової шкоди.

– Аграрні розписки і, відповідно, зобов’язання за ними за згодою сторін можуть передаватися від одних кредиторів до інших. Що дає така переуступка зобов’язань кредиторам та боржникам, чи повинна вона оподатковуватися податком на додану вартість?
– У першу чергу, така переуступка дає боржникам і кредиторам гнучкість у роботі. Бо комусь потрібен товар, комусь потрібні гроші, хтось хоче отримати ліквідність зараз, хтось хоче, навпаки, потримати аграрну розписку та отримати зерно. Тобто, у кожного свої інтереси на ринку, це вільний ринок. І можливість передати аграрну розписку додає цьому ринкові дуже велику гнучкість.
У цьому випадку також має бути прописаний порядок оподаткування. Як ми вже казали раніше, податком на прибуток така операція оподатковується у відповідності до загальних правил, передбачених Податковим кодексом України, а також затверджених стандартів бухгалтерського обліку, і в цьому питанні нема проблем.
Щодо податку на додану вартість в учасників ринку не було спільної думки у питаннях застосування окремих норм Податкового кодексу України. Своїм роз’ясненням ДФС внесла ясність у дане питання, а саме через аналіз та визначення правової природи аграрної розписки запропоновано застосовувати саме виняток, передбачений для боргових розписок як одного з видів валютних цінностей. Тобто, операції з передачі прав кредитора за аграрними розписками ПДВ не оподатковуються.

– Ви згадали, що роз’яснення податківців з оподаткування аграрних розписок можуть зробити цей інструмент фінансування більш запитаним.
– Говорити треба не про запитаність самої аграрної розписки, а про запитаність тих можливостей, які вона надає. Наприклад, про отримання якихось матеріально-технічних ресурсів, грошей та послуг в умовах відсутності твердих застав у сільськогосподарських товаровиробників (прав власності на оброблювану землю та інших). Чим легшим буде доступ до таких ресурсів з використанням аграрних розписок, тим більшою буде і запитаність цього інструменту. Залежність досить очевидна.
Проект IFC, який спільно з Міністерством аграрної політики та продовольства, Міністерством юстиції та місцевими органами влади займається впровадженням аграрних розписок в Україні, особливий акцент робить на інформаційну, роз’яснювальну роботу щодо нового інструменту фінансування серед його користувачів. Важливо не просто розповісти про нього, а навчити з ним працювати, користуватися всіма його перевагами. Для користувачів він повинен бути доступним, прозорим та легким у роботі.
Тому, якщо дане податкове роз’яснення спростить розуміння цього інструменту всіма учасниками ринку, то, відповідно, воно посприяє і запитаності аграрних розписок.

Думка експерта
Мар’яна КУЦ, директор Департаменту методологічної та нормотворчої роботи ДФС України:

– Дуже важливо, щоб уже зараз, коли до початку весняних польових робіт залишається досить багато часу, і сільгоспвиробники, і всі структури, які входять із ними у взаємодію, – постачальники матеріально-технічних та фінансових ресурсів, уважно познайомилися з особливостями оподаткування аграрних розписок. Це важливо для того, аби в процесі їх оформлення і особливо в період виконання договірних зобов’язань не виникало додаткових питань, які можуть суттєво ускладнити відносини сторін. Бо під час польових робіт, які передбачають максимальну концентрацію зусиль і всіх наявних ресурсів, сільгоспвиробникам особливо важливо не відволікатися на вирішення непередбачених проблем. Інакше рівень їх первинних очікувань від роботи з новим інструментом кредитування виявиться суттєво нижчим від запланованого.
У своєму листі «Про особливості оподаткування ПДВ операцій, пов’язаних з оборотом аграрних розписок» ми постаралися максимально точно та повно відобразити суть питань, які досі хвилювали багатьох сільгоспвиробників, дати на них короткі та однозначні відповіді. Тепер дуже важливо керуватися вказаними рекомендаціями. Це дозволить сільгоспвиробникам убезпечити свій бізнес від можливих порушень чинного податкового законодавства і уникнути тієї відповідальності, яку воно в зв’язку з цим передбачає.
Сподіваємося, що надані роз’яснення значно спростять роботу з аграрними розписками. Це стане додатковим стимулом для того, щоб кількість охочих скористатися ними постійно зростала.
Переконана, що Державна фіскальна служба України вчасно відреагувала на ситуацію, що склалася. При підготовці листа був врахований досвід роботи з аграрними розписками, що накопичувався впродовж 2014-2016 років.
Ми робимо все від нас залежне для того, щоб аграріям легко працювалося з кредитною новацією, щоб вони зрозуміли всі її переваги і на повну міру скористалися ними. Одночасно всіляко сприяємо тому, щоб зусилля Міністерства аграрної політики та продовольства, Міністерства юстиції, Проекту IFC «Аграрні розписки в Україні», спрямовані на впровадження в нашій країні нового інструменту фінансування, й надалі залишалися максимально ефективними.

23 Грудня, 2016
Держсекретар Трампа: Who is Mr. Rex Tillerson?

Як відомо, можливо під свято Св. Миколая, більшість членів Колегії виборщиків США віддали свої голоси обраному президенту США Дональду Трампу. Тим самим нівелювавши ще більше примарні надії прихильників демократів на перемогу Х. Клінтон. Вже навіть найзапеклішим політичним скептикам стає зрозуміліше – Дональд Трамп це нова політична реальність США та один із непересічних гравців світової геополітичної «шахової партії». Не буду говорити про Д.Трампа як «популістську політичну мильну бульбашку» – це покаже час. Але те, що його подальші політичні кроки, кадрові призначення матимуть часто діаметральну специфіку ніж, яка в нього була на час президентської передвиборчої кампанії – це факт, який має не просту на перший погляд специфіку. Один із них це призначення очільника однієї з впливових світових та американських енергетичних корпорацій – ExxonMobil голови ради директорів і генерального директора – Рекса Тіллерсона. Не буде зайвим акцентувати увагу, що до призначення очолювана ним дочірня компанія ExxonMobil, була зареєстрована на Багамах і створена для ведення справ з Російською Федерацією.

Не простий новий держсекретар США

Як цілком імовірний варіант, Р.Тіллерсон був призначений, не лише тому, що має належність до «корпоративного середовища» і великого американського бізнес-лобі, на підтримку якого розраховуватиме Президент Дональд Трамп в майбутньому. А те, що в силу свого призначення зумів налагодити тісну і навіть взаємовигідну співпрацю із РФ на тлі Обамівської антиросійської риторики.
Згідно матеріалів журналістського розслідування німецького видання Sueddeutsche Zeitung, що хоча Рекс Тіллерсон, вже екс-голова нафтової компанії ExxonMobil і став наступним держсекретарем США, проте, навіть сенатори-республіканці критикують Тіллерсона за близькість до Росії і Володимира Путіна. Той факт, що він використовував податковий рай Багамських островів для свого бізнесу в Росії, лише посилить критику. Зокрема видання акцентує уваги, що держсекретар був з 1998 року генеральним директором компанії Exxon Neftegas Limited. А його ім’я фігурує в документі про реєстрацію компанії на Багамах, який є частиною так званого багамського архіву, який опинився у розпорядженні Sueddeutsche Zeitung. Свою частку в компанії мала і російська “Роснефть” – державна компанія РФ, яка контролюється впливовим Ігорем Сєчіним, дуже близьким до Путіна. Компанія Exxon Neftegas Limited, очолювана Тіллерсоном, принаймні до травня 2001 року брала участь в нафтогазовому проекті “Сахалін-1” на східному узбережжі Росії.
Німецьке видання зазначає, що саме на Сахаліні ExxonMobil пробурив нафтові та газові свердловини. В компанії в свою чергу уточнили, що зареєстрували Exxon Neftegas Limited на Багамах перш за все “через простоту та передбачуваність законів країни, а не для зниження податків у країні, де працює компанія”. Також німецьке видання нагадало, що “Роснефть” потрапила у список російських компаній, проти яких застосовуються економічні санкції за агресію РФ проти України.
Але ми маємо розуміти, що на тлі популяризації глобальної ліберальної ідеології, все більшу роль відіграє питання можливих шляхів гібридизації світового політичного процесу.

Попередня оцінка політичної місії Тіллерсона в контексті світової геополітики

Помилковим, на мою думку, буде твердження, що призначення Тіллерсона це беззаперечна і однозначна перемога Росії. Це є правдою лише частково. Хоча зараз росіяни, можливо і сам пан Сєчин цьому не аби як радий. Для мене все більше очевидно, що на тлі холоднокровності Трампа по відношенню до Росії та її геополітичних марень, призначення Тіллерсона є свідченням кількох ймовірних цілей нового президента США в умовах нового витка гібридизації міжнародних відносин: по-перше, зберегти політичну й надолужити економічну кооперацію з росіянами на тлі не квапливого форсування зменшення санкцій чи їх перегляду; по-друге, втримати росіян в «сирійському котлі». Цілком ймовірно, що однією з геополітичних місій «агента» Тіллерсона буде максимально ускладнити сирійську авантюру Путіна на тлі завірянь єдиного з росіянами антиІДІЛівського фронту. Можливо американці просто на перших порах підіграють Путіну аби своєму виборцю надали «докази», що закордоном російські громадяни гинуть і витрачаються мільйони рублів не просто так, а за ідею миру і добра у всьому світі, як їх розуміють політичні мешканці Кремля. Надалі вони працюватимуть на вихолощення російських ресурсів через сирійську кампанію і унеможливлять самовільний вихід Росії із сирійської війни без втрат за президентства Трампа. Трамп людина з бізнес середовища і він прекрасно розуміє, що Росія є впливовим політичним гравцем, знищити якого буде надто витратно, але сприяти деактивізації його ефективності є досить доречним варіантом; по-третє, Дональду Трампа потрібна людина, яка буде говорити зі світом не лише з позиції національних інтересів США, як їх розуміє сам Трамп, а й та політична фігура, яка будучи людиною з корпоративним мисленням буде говорити зі Світом з позиції корисності для американців. Це стосується і ЄС, який стоїть на порозі кількох електоральних турбулентностей – у Франції, ФРН, Нідерландах, а також України та її євроатлантичної інтеграції.

І що Україні від Тіллерсона як держсекретаря США?

Українській владі, політикам і парламентарям не варто очікувати, що пан Тіллерсон буде приділяти надмірну увагу до логіки українських політико-економічних криз та проблем державотворення. Ймовірною політичною зміною курсу в риториці Тіллерсона по Україні буде, з одного боку критика діючої влади в слабкій антикорупційній політиці, небажанні сприяти реалізації мінського процесу, а з іншого боку, як і його шеф, Тіллерсон на публіку буде виказуватиме прихильність державній цілісності України, проте в різній мірі говоритиме, що доля української держави має творитися роками і завдяки лише відповідальності влади і громадян перед цим процесом в самій Україні.
Варто очікувати, що українське питання буде наріжним і в контексті діалогу «НАТО-США», за якого північноатлантичний блок ратуватиме за тиск на Росію з метою виконання нею мінських угод. Натомість, як я говорила вище, Держдеп США закликатиме НАТО «протверезіти» і тиснути не лише на РФ, а й Україну.
Чи відвідає пан Тіллерсон Україну і чи почують українські парламентарі і урядовці «політповчання» як це раніше робив його попередник Керрі найближчі рік-два? Відповідь однозначна – категорична ні. Можливими є його зустрічі з українським вищим керівництвом в контексті ООН, НАТО, нормандського формату. Втім, українські політики, які прийшли з бізнес середовища, мають зрозуміти, що продавати національні багатства, з тимчасовою метою заручитись підтримкою з новою владою у Вашингтоні не є раціональним варіантом на довгострокову перспективу, хоча як попередній крок може бути як лакмусовий папірець для американських корпорацій.

23 Грудня, 2016
Юрій Лавренюк: «Паспорт моряка» можна буде отримувати чесно та прозоро

Міністерство інфраструктури України до кінця 2016 року визначиться з подальшою долею Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків, яка буде перейменована на Бюро, отримає оновлену нормативно-правову базу й запровадить спрощені процедури підтвердження кваліфікації осіб командного складу й суднової команди, разом із унікальними онлайн-запобіжниками для мінімізації корупційних ризиків у цій сфері. Про це в інтерв’ю «Вектор ньюз» повідомив заступник Міністра інфраструктури України Юрій Лавренюк.

Наразі ж близько 200 тисяч моряків стали заручниками корупціонерів, які за допомогою численних «посередників» заробляли на хабарях до мільйона доларів на рік. «МІУ бере напрямок на збільшення конкурентної спроможності на міжнародному морському ринку. ДКК буде працювати ефективно, більше ніяких іміджевих і фінансових втрат у крюінгових компаніях», — зауважив Юрій Лавренюк під час однієї з нарад і додав, що корупційна складова ДКК буде зведена до нуля. Цьому сприятиме запровадження електронної реєстрації документів і введення комп’ютерного тестування кандидатів на отримання морських сертифікатів. Що саме малося на увазі, ми й запитали заступника Міністра інфраструктури України.

— Юрію Федоровичу, на сьогоднішній день існує проблема затримки та скасування заміни екіпажів суден, яка спричинена несвоєчасним отриманням моряками документів (морських сертифікатів) у Державних кваліфікаційних комісіях Інспекції з дипломування моряків. Також є численні скарги від крюінгових компаній щодо професійності моряків, які наймаються на роботу. Чи не це стало приводом для «зламу» системи?
— Коротко розповім про ситуацію, яка склалася у цій сфері. Коли ми зіткнулися з роботою Інспекції, то виявилося, що надання послуг по підвищенню кваліфікації чи перекваліфікації моряків тісно пов’язане з корупційними ризиками. Наші працівники спільно зі Службою безпеки України встановили приблизну вартість поборів, які різні посередники збирали з усіх моряків – від юнкерів до капітанів (суми варіювались від 200 до 2500 у.о.).

За результатами цих повідомлень були ініційовані відповідні перевірки, але паралельно, поки правоохоронні органи почали ламати всі ці корупційні схеми, ми почали думати над тим, як зробити так, щоб подібні схеми не змогли з’явитись знову. Ми дуже довго спілкувалися з Міністром, чи потрібна взагалі така Інспекція. У соцмережах навіть пропонують взагалі ліквідувати її, як непотрібний орган. Однак, за світовим досвідом, подібні органи є в кожній морській державі, і їхня діяльність базується на Міжнародній конвенції про підготовку й дипломування моряків та несення вахти 1978 року (дата набрання чинності для України — 07.04.1997). І таким чином кожен моряк кожні п’ять років має підтверджувати свою кваліфікацію, це окрім випадків, коли він захоче підвищити свою кваліфікацію. Щоб наших моряків визнавала світова спільнота, а ви знаєте, що багато з них працюють на іноземних судах, наші дипломи й посвідчення також мають визнаватися в усьому світі. Але останнім часом почали все частіше надходити скарги від крюінгових компаній, що не всі моряки з відповідними документами достатньо висококваліфіковані, а отже, постає питання до тих, хто видає такі посвідчення, паспорти особи моряків й інші документи.

— На ваш погляд, де в чинній системі дипломування моряків закладено найбільше корупційних ризиків?
— Слід зазначити, що ризики були на всіх можливих етапах. Безліч зловживань було навіть на етапі подачі документів (за відповідну суму можна було обійти «чергу»). Крім того, наприклад, якщо особа хотіла стати простим моряком (для цього потрібно було пройти лише відповідні двомісячні курси), то вона навіть, не знаходячись в Україні, за хабар могла отримати сертифікат про проходження курсів. Цей сертифікат, знову ж таки за хабар, підтверджувався в Інспекції, а потім в капітанії порту вже за черговий хабар можна було швидко отримати посвідчення моряка (бо саме капітани підписують посвідчення). Якість такої підготовки нульова, а система поборів надзвичайна.

— І ви вирішили діяти…
— Була створена відповідна робоча група, результати роботи якої ми зараз і будемо втілювати.

По-перше, ми вирішили повністю перейти на електронний документообіг і тестування. Як було раніше: моряк, який мав пройти підтвердження своєї кваліфікації (чи, відповідно, пройти перекваліфікацію), мав пройти навчання в так званому тренажерному центрі. В Україні є близько 62 таких центрів, які за своєю організаційно-правовою формою є приватними компаніями, що отримали атестацію від Державної служби безпеки на транспорті. Більшість із них лише називаються центрами, хоча насправді це звичайні орендовані квартири, де стоять комп’ютер і принтер, на якому друкують сертифікати. Тепер буде інакше — усі навчально-тренажерні заклади з підготовки моряків будуть мати тренажерні класи, навчальні плани й затверджені питання для проведення кваліфікаційних іспитів, а також навчальні класи із сучасними комп’ютерами й апаратурою.

По-друге, ще однією проблемою було те, що нормативно функції й порядок діяльності таких центрів були визначені дуже погано. Відтепер такі центри матимуть чіткі критерії технічного обладнання й порядку роботи. Зокрема буде встановлена мінімальна кількість осіб, які мають пройти навчання в таких центрах, наприклад: не менше тисячі осіб на рік. Теоретично, після встановлення нових критеріїв не всі центри їм повністю відповідатимуть, але ніщо не заважатиме об’єднуватися й діяти спільно. До кінця 2016 року вже будуть готові всі нормативні акти щодо діяльності Центрів (йдеться про Типові положення про діяльність навчально-тренажерних центрів, про перевірку їх діяльності тощо). Нововведенням буде запровадження контролю якості навчання, яке проводять навчально-тренажерні центри.

— За новими правилами, у якому вигляді існуватиме Інспекція?
— Територіально нічого не зміниться. Буде головний офіс у Києві, а також філії в Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Херсоні та Ізмаїлі. Хоча замість Інспекції буде Бюро (бо насправді жодних інспекторських функції ця організація ніколи й не виконувала). Подання документів відтепер буде лише в електронній формі – онлайн, без жодних черг. Тепер не матиме значення, де знаходиться моряк — скановані копії документів він зможе надіслати звідусіль. Потім надійде відповідь, що документи прийняті, взяті в роботу, встановлена черга за номером таким-то, слід прибути до філії з оригіналами документів на певну дату та час. Ще один крок подолання корупції полягатиме в тому, що моряки, які мають практичний досвід роботи (реально знаходяться в плаванні) протягом певного часу й цей час можуть підтвердити документально, не будуть проходити навчання в тренажерних центрах, а відразу направлятимуться до Державної кваліфікаційної комісії.

Звичайно, це не стосуватиметься тих випадків, коли моряк, наприклад, захоче стати капітаном, тоді навчання буде потрібне за будь-яких умов. Тепер стосовно того, як працюватимуть оновлені тренажерні центри (ті, які залишаться після переатестування). Після того, як центри наберуть нову групу для проходження навчального курсу, за напрямами (наприклад: 50 осіб бажає стати моряками, або пройти підтвердження кваліфікації), то вони в онлайн-режимі, через навчально-тренажерний центр отримають доступ до серверу з відповідними навчальними тестами, які будуть зберігатися виключно в головному офісі в Києві. Тобто буде розроблена й запроваджена уніфікована програма оцінювання моряків, яка буде єдиною для всіх навчально-тренажерних закладів, що проводять початкову підготовку фахівців водного транспорту. Жодних «специфічних» умов чи своїх власних програм навчання окремих центрів не буде. Після закінчення навчання Центри звітуватимуть перед Інспекцією (Бюро) про проходження слухачами електронного тестування на сервері.

— Чи можна більш детально розповісти, як саме відбуватиметься онлайн-тестування? Де були корупційні складові раніше?
– При проходженні ДКК моряк навіть не знав, про що його будуть запитувати, а тому без хабаря скласти іcпит було важко. Після того ж, як будуть розроблені уніфіковані тести, кількість запитань буде обмежена — їх не буде 300-400, і вони матимуть чітку спрямованість. Скажімо, кожен тест складатиметься з 50 питань. Кожне питання має свій відповідник у балах. Правильно давши відповідь на всі запитання, можна буде набрати 100 балів. Якщо хтось не набирає 50 балів, то він не буде допускатися до складання іспитів в Державній кваліфкомісії. Кількість слухачів, які не пройшли тестування, буде автоматично фіксуватися на головному сервері. І за цими показниками ми потім будемо чітко бачити, які центри якісно проводять навчання, а які – ні, тобто проводитиметься контроль якості навчання в тренажерних центрах. Якщо результат тестування — від 50 до 75 балів, то морякам призначається співбесіда в ДКК. Якщо понад 75 балів – то проходження ДКК зараховується автоматично. До речі, протоколи з ДКК також не треба буде отримувати на руки, результати ДКК автоматично надсилатимуться в онлайн-режимі до відповідних капітаній, які матимуть чітко визначити дату та час, коли моряку прийти за своїми документами, про що його буде повідомлено також в онлайн-режимі.

— Хто сьогодні формує склад ДКК?
— Насправді, в такому вигляді якими вони є на сьогоднішній день, ДКК за своєю формою не є суто державними, бо до складу комісій входять і капітани, і науковці, й інші люди на тимчасовій основі. Ми будемо змінювати всі ДКК, як за персональним складом, так і за способом формування. Працювати члени ДКК будуть на постійній основі — це будуть досвідчені фахівці, які відповідатимуть певним критеріям, і лише тоді ДКК можна буде називати державними.

— Чи буде ця онлайн-революція в системі дипломування й перекваліфікації моряків затратною у фінансовому плані?
— Абсолютно ні. Інспекція вже подала фінплан, де вже у 2017 році закладена вартість усіх тих серверів, які будуть розміщені в центральному офісі Інспекції. Також в Інспекції вже працюють над навчальними програмами, над питаннями для тестів, над створенням інформаційної бази. До речі, мене свого часу дуже здивувало, що реєстр моряків є закритою базою даних, ми змінимо цю ситуацію – і реєстр стане відкритим.

— Наскільки для України важлива реорганізація Інспекції?
— Розумієте, у 2018 році в Україні буде проводитись аудит Міжнародної морської організації (ІМО) — це спеціалізований орган ООН, який опікується безпекою судноплавства. І його висновки про те, як в Україні налагоджене оцінювання кваліфікації моряків, дуже важливі. Якщо ж ми не пройдемо аудит, свідоцтва наших моряків перестануть визнаватися за кордоном, тобто українці втратять можливість одержувати високооплачувану роботу. Тому саме зараз, необхідно натиснути на цей корупційний клубок і зробити діяльність Інспекції (Бюро) прозорою, ефективною і зрозумілою. Супротив вже йде шалений, так як багатьом, хто досить багато «заробляв» на схемах дипломування моряків доведеться відійти, однак ми не відступимо і доведемо справу до кінця, подобається це комусь чи ні. На «кону» стоїть імідж України, як морської держави і ми зобов’язані це зробити!

21 Грудня, 2016
Український список Сандармоху (оновлений). Частина 12

Український список Сандармоху
(за протоколами розстрілів тюремного етапу соловецьких в’язнів
восени 1937 року)

Соловецькі в’язні-українці й особи, чиї долі пов’язані з Україною, розстріляні в урочищі Сандармох 27.10. – 4.11.1937 року

Самборський Юрій Якович, 1883 р. н., уродж. м. Звенигородка (нині Черкаської обл.), українець, позапартійний (за ін. даними був членом КП(б)У), консультант Постійного представництва УССР, проживав: м. Москва, вул. Каретний Ряд, 14, кв. 10.
Арешт: у справі «Союзу Кубані й України». Колегія ОГПУ 28.09.1933, ст. 58-4, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (командировка Філімоново і табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Сапега Савер’ян Сергійович, 1905 р. н., уродж. с. Ставрів (нині Млинівського р-ну Рівненської обл.), українець, був членом ВКП(б), десятник-будівельник тракторного заводу (ХТЗ), проживав: м. Харків.
Арешт: за звинуваченням у «к/р діяльності». ОН при НКВД СССР 10.04.1935, ст. 54-8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Харківської обл. 23.05.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 5. – Спр. 1160).

Сарван Олексій Григорович, 1893 р. н., уродж. с. Лани (нині Пустомитівського р-ну Львівської обл.), українець, з робітників, освіта вища, закінчив Інститут марксизму-ленінізму, був членом КП Америки (1919–1926, прибув до СССР 1925 р.) КП(б)У (1926–1933), професор історії, заступник директора Інституту совєтського будівництва та права, проживав: м. Харків, Пушкінський в’їзд, 3.
Арешт: 16.02.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-3, 4, 6, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табпункт Кремль), брав участь «в оголошені колективних голодувань». У грудні 1936 р. за «систематичну антисовєтську пропаганду» поміщений у слідізолятор. Відділенням Головсуду Карельської АССР при ББК НКВД 09.08.1937, ст. 58-10 ч. 1 КК РСФСР, 5 років позбавлення волі (термін з 16.02.1937).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ ЛенВО 25.12.1957 (ГДА СБУ. – Спр. 46497-ФП; УФСБ РФ РК. – Спр. П-5707, П-6511).

Семенчук Василь Спиридонович, 1911 р. н., уродж. с. Дігтярівка (нині Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл.), українець, із селян, освіта середня, кандидат у члени ВКП(б) (1932–1936), у минулому заступник начальника міськзеленбуду, технік-будівельник, виконроб Свердловського домтресту. Проживав: м. Горький, вул. Гоголя, 12-б, кв. 6.
Арешт: 19.05.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Горький 20.11.1936, ст. 17, 58-8, 58-11 КК РСФСР, 10 років ув’язнення. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 1989 р.

Середа Семен Митрофанович, 1907 р. н., уродж. с. Мліїв (нині Городищенського р-ну Черкаської обл.), українець, з родини об’їждчика лісництва, освіта вища, позапартійний, викладач сільгосптехнікуму, проживав: м. Городище.
Арешт: у справі «Українського революційно-демократичного союзу». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.01.1933, ст. 54-2, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Житомирської обл. 16.10.1963; Прокуратурою України [Київської області] 29.08.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 64622–ФП).

Сильвестров Микола Григорович, 1896 р. н., уродж. м. Харків, росіянин, освіта середня, був членом партії анархістів. Неодноразово засуджений за «контрреволюційну діяльність». На 1924 р. проживав у Харкові, арештований, 1925 р. дістав 5 років концтабору з подальшим засланням до Архангельська. Арештований в Архангельську (1932), дістав у листопаді 1932-го 3 роки політізолятора з подальшим обмеженням проживання у великих містах. На 1936 р. жив у Курську, працював токарем на міськводопроводі, неодноразово нелегально виїздив до Харкова.
Арешт: 14.09.1936 у груповій справі анархістів. ОН при НКВД СССР 16.11.1936, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (не раз оголошував голодування).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Синяєв Василь Петрович, 1902 р. н., уродж. м. Луганськ, росіянин, був членом ВКП(б), технічний керівник облуправління мір і ваги, проживав: м. Одеса.
Арешт: «за підозрою в шпигунстві». ОН при НКВД СССР 01.08.1935, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Сігалов Лев Петрович, 1901 р. н., уродж. с. Троїцько-Сафонове (нині Казанківський р-н Миколаївської обл.), єврей, освіта вища, позапартійний, економіст-плановик. Проживав у Ленінграді.
Арешти: неодноразово від середини 1920-х років за «контрреволюційну діяльність». ОН при колегії ОГПУ 01.12.1929, 3 роки ВТТ. Арештований 10.05.1932 в м. Архангельськ. ОН ОГПУ Північного краю 07.09.1932, ст. 58-10, 11 та ст. 82 КК РСФСР, 3 роки ВТТ. ОН при НКВД СССР 04.03.1933 термін збільшено на 2 роки. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль), тричі оголошував голодування.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: 08.08.1989 [Книга пам’яті Архангельської обл.].

Сірко Василь Петрович, 1899 р. н., уродж. с. Кінашів (нині Галицького р-ну Івано-Франківської обл.), українець, з селян, освіта неповна середня (за ін. даними вища), у минулому вояк австрійської армії (1914–1916), у полоні в Росії (1916–1918), був членом РСДРП(б), КПЗУ (1927–1928), ВКП(б) (1918–1933). На підпільній роботі в м. Станіслав (ЗУНР, 1919), вояк УГА і РСЧА (1919–1920). У 1920 – голова Теребовлянського повітового революційного комітету (Галичина), викладач 2–ї Київської школи червоних старшин (1920–1921), згодом переважно на партроботі. Завідувач агітаційно-масового відділу ЦК КП(б)У, секретар Криворізького міськкому, член бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У. Проживав: м. Харків.
Арешт: 17.05.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 10.11.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: 21.10.1960 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 49642–ФП).

Сіяк Іван Михайлович (брат Сіяка М. М.), 1887 р. н., уродж. с. Ляшки (с. Ляшки-Муровані, нині с. Муроване в Пустомитівському районі Львівської області), українець, із сім’ї педагога, освіта вища, закінчив Львівський університет, правник. До 1914 р. діяч УСДРП (член головної управи), як революціонер провів 2 роки у в ув’язненні за австрійської влади. Згодом старшина УСС і Армії УНР, військовий комісар Поділля під час Директорії, командир окремого Залізного загону Армії УНР, отаман «Швидкий» Зеленої армії. Був членом КП(б)У (1919–1933), працював секретарем повпредства УССР у Варшаві. Викладач у вишах Харкова і Києва, професор, з 1930 р. – директор Інституту лінгвістичної освіти. Проживав: м. Київ, вул. К. Маркса, 17, кв. 10.
Арешт: 02.02.1933 (у справі «УВО»). Під час слідства тримав голодування. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 (за ін. даними також ст. 54-4, 6) КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Свірлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 26.09.1958 (ГДА СБУ. – Спр. 48085-ФП).

Сіяк Микола Михайлович, 1872 р. н., (брат Сіяка І. М.), уродж. с. Зушиці (нині Городоцького р-ну Львівської обл.), українець, із сім’ї педагога, освіта вища юридична, в минулому офіцер австрійської армії і УГА, служив у РСЧА (1920–1921), був членом КП(б)У. Працював заввідділу Наркомюсту УССР (1921–1922), був аспірантом (1926–1930), доцент, викладач німецької мови в Інституті комуністичної освіти. Проживав: м. Харків, вул. Римарська, 19, кв. 30.
Арешт: 31.12.1932 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (спецізолятор).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Харківської обл. 10.05.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 4221; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14788).

Скубко Борис Тихонович, 1897 р. н., уродж. м. Луганськ, українець, освіта вища, в минулому есер, вояк армії УНР. Емігрував до Чехо-Словаччини (Прага), звідки повернувся в СССР, службовець, проживав на Кубані.
Колегія ОГПУ 02.02.1933, ст. 58-2, 6, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований. (УФСБ РФ по Краснодарському краю. – Спр. 91541).

Слісаренко Олександр (Олекса) Андрійович (справжнє прізвище Снісар), 1891 р. н., народився на хуторі Канівцевий (нині с. Шпувате Великобурлуцького р-ну Харківської обл.; у документах суду місце народження – с. Хатнє, нині того ж р-ну), українець, із сім’ї лимаря (за ін. даними – керуючого маєтком), освіта н/вища, закінчив Харківське рільниче училище, позапартійний, у минулому офіцер артилерії. З 1919-го в Києві творчо працював як літератор. У 1921–1924 роках служив у Наркомземі УССР, агроном. Був членом спілок письменників «Гарт», ВАПЛІТЕ (1925–1928), головним редактором видавничого відділу «Книгоспілки», згодом співредактор «Універсального журналу» (1928–1929). Проживав: м. Харків.
Арешт: 29.04.1934. ВТ Українського ВО 19.03.1935, ст. 54-2, 8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (сторожував на складі сільгоспу, в 1936-му потрапив до штрафізолятора на 3 місяці).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 19.09.1957 (ГДА СБУ, Харків. – Спр. 021958; УФСБ РФ РК. – Спр. П-5179).

Слюсар Григорій Іванович, 1886 р. н., уродж. с. Добрівляни (нині, можливо, Дрогобицького р-ну Львівської обл.), українець, із селян, у минулому молодший унтер-офіцер австрійської армії, жандарм УГА. В УССР прибув з Чехословаччини, був членом КП(б)У (1923–1933), уповноважений тресту «Союзмолоко», проживав: м. Київ, вул. Горвіца, 2/1 (за ін. даними – в Харкові).
Арешт: у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933 р., 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табірний пункт Кремль).
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований: Прокуратурою України 13.07.1989; прокуратурою Архангельської обл. 08.09.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 64948-ФП; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14567).

Солодуб Петро Кирилович, 1893 р. н., уродж. м. Заслав (нині Ізяслав Хмельницької обл.), українець, із сім’ї ремісника-шевця, освіта вища, у минулому штабс-капітан царської армії, помічник командувача УГА, був членом ПСР, УПСР, ВКП(б) (1919–1933), депутат Трудового конгресу України (1919), помічник командувача в Червоній армії, начальник Школи червоних старшин. Інженер-економіст, працював в Управлінні справами Совнаркому УССР. Голова правління Укрдержстраху (1923–1924), член колегії Наркомату фінансів УССР (Харків, 1923–1925), уповноважений наркома закордонних справ на Україні. Потім у Ленінграді (проживав: вул. Миру, 31): працівник Державного інституту проектування металургійних заводів, доцент Політехнічного інституту і член президії Міськплану. З 1931-го – начальник сектору складання п’ятирічного плану важкої промисловості Держплану СССР, проживав: м. Москва, Гоголівський бульвар, 8, кв. 73.
Арешт: 07.05.1933 (у справі «УВО»). Колегія ОГПУ 05.09.1933, ст. 58-4, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль, працював діловодом фінчастини).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС СССР 18.07.1956; Архангельським облсудом 19.04.1957 (РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-6911).

Соломін-Бронтіх Семен (Соломон) Ісаакович, 1903 р. н., уродж. м. Одеса, єврей, освіта вища, був членом ВКП(б) (1922–1928, 1932–1935), старший лікар науково-випробувального рушнично-кулеметного полігону РСЧА (1932–1935). Був висланий на 3 роки (1928). Проживав: м. Москва.
ВК ВС СССР 11.11.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937). Тоді ж розстріляно його дружину Циреф К. Д.
Реабілітований.

Стасюк Петро Іванович, 1896 р. н., уродж. с. Кліцько (нині Городоцького р-ну Львівської обл.), українець, був членом КПЗУ, вчитель і кооператор, проживав в УССР.
Колегія ОГПУ 14.05.1932, ст. 58-4, 11, 13 КК РСФСР, 6 років позбавлення волі. Колегія ОГПУ 05.09.1933, ст. 58-4, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ з поглинанням першого вироку. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль, в одиночній камері спецізолятора, у червні 1937 р. оголошував голодування).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Стрельцов Микола Костянтинович, 1890 р. н., уродж. м. Харків, українець, зі службовців, освіта середня, в минулому ад’ютант у батальйоні армії УНР, офіцер УГА, потрапив до російського полону, служив у РСЧА (1920–1921), позапартійний. З 1923-го перебував на окремому обліку в ГПУ. Газетяр, письменник, працював у журналі «Східний світ». Член Всеукраїнської наукової асоціації сходознавців. Проживав: м. Харків, вул. Кооперативна, 2, кім. 12.
Арешт: 08.03.1934. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 29.05.1934, ст. 54-6, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, працював діловодом у санчастині й у музеї.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Харківської обл. 26.06.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 3. – Спр. 3946; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14801).

Ступаченко Павло Євгенович, 1904 р. н., уродж. с. Вербів (нині Андрушівського р-ну Житомирської обл.), українець, малописьменний, позапартійний, тесляр, працював у сільському господарстві (колгоспник).
Арешт: 01.07.1931. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 03.11.1931, ст. 54-10, 11 КК УССР, розстріл; засідання (судове) колегії ОГПУ СССР 13.02.1932, ст. 58-2, 11 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Президія ЦВК СССР 27.12.1936, термін скорочено до 8 років. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Житомирським облсудом 25.11.1966; прокуратурою Архангельської обл. 14(17?).07.1989 (ДАЖО. – Спр. 11298-П).

Сугак Іван Микитович (варіант прізвища: Сугак-Сугаков), 1892 р. н., уродж. м. Армавір (нині в Краснодарському краї, РФ), українець, був членом ВКП(б), службовець, до арешту – парторг заводу № 89 у Москві. Проживав: м. Москва.
Арешт: за «контрреволюційну троцькістську діяльність». ОН при НКВД СССР 17.03.1935, 5 років ВТТ. Спецколегія Головсуду Карельської АССР при ББК НКВД 02.06.1936, ст. 58-10 КК РСФСР, 3 роки додатково. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

(далі буде)

19 Грудня, 2016
Як фабрикували справи проти «українських націоналістів» (частина 2)

Закінчення. Початок див. тут

НКВС «мобілізовував» потрібних йому людей на незримий «фронт боротьби з контрреволюцією» усілякими способами. Когось залучали до співпраці тиском і погрозами, когось патріотичною риторикою з настійливою пропозицією, від якої важко відмовитися. Ще когось – обіцянками допомогти у скруті (а до злиднів і скрути могли самі ж довести людину). Образно кажучи – когось батогом, а когось пирогом.

Отак потрапив у тенета ДПУ–НКВС і український академік Володимир Юринець – філософ-марксист, виключений з комуністичної партії 1933 року. Уродженець Галичини, він свого часу навчався у Відні, Берліні, Парижі, вивчав математику й філософію, знав десять чужих мов, писав поезії, зокрема й німецькою. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону, опинився в червоному війську, був політпрацівником і редагував газети. Згодом закінчив Інститут червоної професури в Москві – спеціальний вищий навчальний заклад ЦК ВКП(б), що готував ідеологічні кадри партії та викладачів суспільних наук у вишах. Від 1925-го Володимир Юринець – у Харкові. Був членом літературної організації «Західна Україна», писав монографії і розвідки про творчість українських письменників Миколи Хвильового, Павла Тичини. На портретній світлині, вміщеній у книжці «Самі про себе: Автобіографії українських митців 1920-х років», вчений, можливо, ще не опальний, яким згодом стане. На Юринця як на «активного учасника «УВО» зібрав «зізнання» інших арештантів 1930-х років проноза-слідчий Ісак Соколов-Шейніс. А потім душу академіка, якому міг слатися шлях на Соловки, підвісив на гак Олександр Шерстов – начальник підрозділу секретно-політичного відділу ДПУ.

Вигнанцеві з партії Юринцю співчували знайомі, а він, перебуваючи «під ковпаком», мусив доносити на своє оточення, бо ж не був упевнений, що хтось не донесе на нього. Аби не гризли докори сумління, заглядав у чарку. «Пил, чтобы не думать, начиная с утра, – зізнавався академік згодом на допитах. – Донесения сплошь вымышленные, писались под винными парами, и на следующий день содержание их сглаживалось из памяти. Достаточно мне было случайно встретить кого-либо из знакомых, чтобы донести о его якобы контрреволюционной и террористической деятельности».

Чекісти заохочували запої свого, так би мовити, «пильного друга». Приносили йому спиртне, пропонували щораз нові провокаційні завдання або ж безцеремонно диктували тексти доносів. «Бувало й простіше, – пише дослідник історії органів держбезпеки, – Юринцю давали на підпис заздалегідь підготовлені в ДПУ матеріали, і той підписував їх одним з агентурних прізвиськ».

Ця п’яна «співпраця» тривала не один рік. Нарком Балицький ще й преміював «джерело цінної інформації» чималою сумою – двома тисячами карбованців. А офіцери, які підтримували оперативний зв’язок з Юринцем (Козельський, Рахліс, Долинський-Глазберг, Пустовойтов), успішно просувалися на службі. Деякі навіть стали орденоносцями. Утім, згодом не всі пережили час розплати, що настав для чекістів-провокаторів. Козельський накладе на себе руки на початку 1936 року, Пустовойтова й Балицького розстріляють у листопаді 1937-го, Рахліса й Долинського стратять 1938-го… До слова, не обмине ця чаша й «почесного співробітника ВЧК–ОГПУ» Александровського – одного з тих, хто зламав життя професорові Филиповичу. Можновладний чекіст на початку 1937-го обійме високий пост у військовій розвідці СРСР, однак не доживе до кінця «розстрільного» року – 15 листопада і для нього настане свинцевий фінал…

Розсекречені долі

Автор книжки про українське «розстріляне відродження» Юрій Лавріненко у своїй відомій праці згадав і колишнього академіка Юринця, в якому не розгледів «чекістського багнета»: «Він довше, ніж інші, чекав арешту, ходив розгублений по вулицях столиці (тоді – Харкова. – Авт.), яка щойно бачила сотні тисяч загиблих з голоду селян і вже була «очищена» від її найактивніших і видатніших культурних і громадських діячів – колег Юринця. НКВД таємно розпустило було чутку, що Юринець є секретним інформатором НКВД (з’ясовується, то була не чутка. – Авт.)… Таким я бачив Юринця приблизно в квітні 1934 року на Сумській вулиці в Харкові після мого першого арешту. Юринець розпитував мене про допити, про тюрму. Лице було спокійне, але під тим спокоєм легко можна було помітити настрій людини, що є в осередді остаточної катастрофи. Сидячи вдруге в тюрмі, а потім у концтаборі в Сибіру, я чув від в’язнів про арешт Юринця… Ніхто не міг сказати, що потім із ним сталось».

А сталося те саме, що з багатьма жертвами доносів. На допитах 22–24 липня 1937 року тоді вже абсолютно тверезий арештант буде відвертим перед слідчими: «…вся моя работа в органах ГПУ–НКВД – это была почти сплошная провокация с моей стороны. Очень часто меня толкали на провокации сотрудники, с которыми я был связан…

В октябре 1934 года со мной в Харькове связался специально приехавший из Киева сотрудник ГПУ Пустовойтов. Вызывал он меня ежедневно в течение пяти-шести дней. Я террористической организации найти не мог и уверял Пустовойтова, что быть ее не может в Харькове, так как правительство к этому времени было уже в Киеве. Мне было брошено обвинение, что я дезинформирую. Меня довели до того, что я что-то написал о террористах, что именно, сейчас не помню…».

Написане в ті дні Юринцем і ще одним відомим агентом-провокатором органів ДПУ–НКВС Біленьким-Березинським «пригадало» слідство 27 липня 1937 року – на допиті старшого лейтенанта держбезпеки Сергія Пустовойтова. Він засвідчив, що обидва агенти брехали й чекісти це знали («було важливо отримати матеріал, щоб обґрунтувати арешти й показати боротьбу з терором»).

…Через десятки літ дійшла до суспільства колись засекречена інформація з архівосховищ спецслужб: Володимира Юринця розстріляли 4 жовтня 1937-го. Комуністичні органи не реабілітували його на початку хрущовської «відлиги» й не згадали імені вченого в Українському радянському енциклопедичному словникові (УРЕС), виданому 1968 року. Власне, реабілітація відбулася-таки в 1960-х, однак і після того ніхто не поспішав збирати, вивчати чи перевидавати його філософських праць.

Стратять і згаданого вище постачальника провокаційних матеріалів Антона Біленького-Березинського. У Сибіру, де він житиме на висланні, за рішенням «трійки», що засідала наприкінці червня 1938-го в Омську, донощика арештують і розстріляють.

Професору Павлові Филиповичу, якого органи ДПУ так само спробували залучити до співпраці, «пощастить» більше: йому посмертно повернуть добре ім’я 23 січня 1958 року. Згодом вмістять в УРЕС 8 рядків життєпису й навіть вкажуть справжню дату загибелі (для жертв Великого терору це радше виняток, аніж правило). З того словника можна буде дізнатися переважно вигадані роки смерті осіб, страчених 1937-го. Серед них українські митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Андрій Панів – усіх їх з подачі так званих компетентних органів «поховає» словник аж 1942 року, Валер’яна Підмогильного й Миколу Зерова – 1941-го, Василя Атаманюка – 1940-го, Василя Вражливого – 1938-го…

«Виявляли ворожість до влади…»

Відомо, як почувався Павло Филипович у неволі – «перебував у стані глибокої депресії». Це підтверджують, зокрема, й автори книжки-мартиролога «…З порога смерті…», виданої в Києві 1991-го – того самого року, коли Союз РСР уже дихав на ладан. А загалом про життя репресованої творчої інтелігенції в північних концтаборах спершу стало відомо, звісно, не в окупованій більшовиками Україні. Колишній соловецький політв’язень Семен Підгайний, який дивом не згинув у жорнах Великого терору, надрукував свої спогади за кордоном – у Німеччині, після Другої світової війни (1947, 1949 роки). Йому пощастило вижити через недогляд якогось тюремника, що випадково поклав дві облікові картки українців (Підгайного і літературознавця Петра Гребінника) в теку до сибіряків, а тих восени 1937-го не розстріляли. Їх вивезли наприкінці грудня на Карельський берег, де й «сибіряки»-українці далі мандрували по всіляких «спец-» і «штрафкомандировках» Біломорсько-Балтійського табору.

З книжок Підгайного можна дізнатися про табірне «амплуа» професора Филиповича. Спочатку він працював на фізичних роботах і лише з допомогою в’язнів-українців зміг позбутися тієї каторги: «Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусив читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах». Щось своє писав, перекладав, проте ніколи в широкому колі не читав тих творів; «усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло»…

Ще один відомий письменник-політв’язень Василь Мисик, зустрівши вперше Павла Филиповича на Соловках, звернув увагу на те, що «вигляд у нього був стомлений, говорив він тихим, ослабленим голосом», здавалося, що був нездоровий. Якщо ув’язнений професор Микола Зеров залишався й у неволі оптимістом, знаходив сили для творчості, перекладав Вергілієву «Енеїду», то Филипович – здебільшого відмовчувався…

Згадку про поета-неокласика донесло з минулого й оперативне повідомлення якогось інформатора, підшите до архівної справи академіка Матвія Яворського – українця, політв’язня Соловків. Знаний історик-марксист був запеклим ворогом сталінського режиму. Разом з Матвієм Івановичем в одній кімнаті Нікольського бараку мешкали певний час Павло Филипович і Григорій Коссак. Напередодні «жовтневих свят» 1936 року підіслана до українців табірна нишпорка доповіла чекістам, що ця група і їхні друзі – Христюк з Дністренком – дуже згуртовані («даже делятся пайком между собой»). Донощик помітив також, що Филипович і Коссак у розмовах обережні, проте й вони виявляли відверту ворожість до панівної влади. Филипович казав, зокрема, що слід очікувати нових масових арештів…

Пророцтво справдилося в недалекому часі. Професора Филиповича вивезуть з біломорського архіпелагу на Карельський берег у жовтні 1937-го разом із великим тюремним етапом (понад 1100 осіб). Однієї з ночей – 3 листопада – велику групу «українських націоналістів» розстріляють в урочищі Сандармох… Згодом – 1939-го – вишлють з України до Казахстану вдову страченого «ворога народу» Марію Андріївну Михайлюк-Филипович. Доля її так само трагічна: згорьована, нещасна жінка збожеволіє…

15 Грудня, 2016
Віртуальне АТО: наступ чи оборона?

Для сучасної людини віртуальний простір, який науковою мовою називають цифровим або кібернетичним, упевнено став органічною частиною її повсякденного життя. Цей світ розширює горизонти і створює можливості. Але з іншого боку він таїть в собі і багато небезпек. Як і в реальному світі, людину тут можна обікрасти, надурити або скомпрометувати.

Аналогічні процеси відбуваються і на «вищому» – суспільно-політичному та державному рівні. Отже, віртуальному простору не уникнути таких явищ, як шпигунство, тероризм і війна. Як і будь-що нове, що входить в життя людства, цей простір став ареною боротьби із самого свого народження. Ще у 2010 році, на світанку глобального протистояння у кіберпросторі експерти визначали не менше 20 країн, які на той час уже розробляли кіберозброєння як оборонного, так і наступального характеру. У 2012 році таких країн було вже, щонайменше, 25. На сьогодні країн, які мають фінансові, людські та інфраструктурні можливості для реалізації таких програм, налічується вже близько 140. А сучасні бюджети безпекових відомств розвинених країн, що задіяні в системі кібербезпеки, становлять мільярди доларів, і жодна з них не збирається зменшувати видатки за цими статтями.

Кібершпигунство та кібердиверсії на сьогодні є постійним тлом міжнародних відносин – аж до спроб втручання в роботу об’єктів критичної інфраструктури. Більшість останніх активних збройних конфліктів також супроводжувались активним протистоянням у кіберпросторі. Це було характерно для війни в Лівії, частково — в Сирії. Не оминула ця доля і нашу боротьбу з російським агресором.

Треба зазначити, що Росія вже досить давно розглядає віртуальний простір як поле битви за свої претензії у просторі реальному. І її зусилля тут не обмежуються загальновідомими «фабриками тролів» в Ольгіно, завданням яких є інформаційна боротьба і агітація, що разом із потужним медійним пулом має на меті створення паралельної реальності. Росія освоїла і активно застосовує більш складні методи кібервійни – DDoS-атаки, вірусне кібершпигунство, високоякісне хакерство та атаки проти інфраструктури.

Однією з перших відомих російських кібероперацій стала атака на державні органи Естонії ще у 2007 році, що було пов’язано з інспірованими Росією заворушеннями на рішення щодо переносу братської могили і монумента радянським солдатам із центра Таллінна. Цікаво, що відповіддю на такі дії Росії стало створення в Естонії Центру НАТО з протидії кіберзагрозам. У подальшому такі атаки супроводжували всі силові дії та протистояння Росії на міжнародній арені. За оцінками експертів, для війни в кіберпросторі Росія активно залучає можливості т. зв. суперкомп’ютерів, які ще з радянських часів традиційно створювалися в наукових центрах на Уралі і в Сибіру і були пов’язані з ядерними дослідженнями. Також до проведення кібератак залучаються різні російські хакерські групи, які часто мають проблеми із законом, тому не можуть відмовити представникам спецслужб. Треба зазначити, що цим грішать спецслужби майже всіх країн.

Отже, цілком природно, що в агресії проти України Росія застосовує всю свою кіберміць. Перші атаки на інформаційні системи приватних підприємств та державні установи України почали фіксувати ще під час масових протестів восени 2013 року. А вже в березні 2014 під час слухань в Конгресі США американський адмірал і кандидат на посаду керівника Агентства національної безпеки США Майкл Роджерс підтвердив, що на додачу до військового вторгнення в Крим Росія веде проти України масштабну кібервійну.

З того часу масованим DDoS-атакам та зараженням вірусами-шпигунами піддаються практично всі державні інституції України. Найбільш відомими були намагання втрутитись в роботу Центральної виборчої комісії під час президентських виборів 2014 року, а також атака на систему управління енергомережами, що стало першою подією такого роду в історії. Так, 23 грудня 2015 року відбулася перша в світі підтверджена атака, спрямована на виведення з ладу енергосистеми. Російським хакерам вдалося успішно атакувати комп’ютерні системи управління в диспетчерській «Прикарпаття-обленерго». Було вимкнено близько 30 підстанцій, більше 230 тисяч мешканців залишались без світла протягом однієї-шести годин. Водночас, синхронних атак зазнали «Чернівціобленерго» та «Київобленерго», але з меншими наслідками. Основною метою росіян було викликати віялове відключення електрики на більшій частині України із важкими наслідками для всієї національної електромережі. Також, можливо, планувалося, що це призведе і до відключень у наших західних сусідів: Польщі і Словаччини, адже українська енергомережа в західних областях об’єднана із загальноєвропейською.

В рамках розслідування зазначеної атаки, до якого залучали і американських експертів, було встановлено, що за розмахом сил і засобів, які залучалися до її підготовки і проведення, а також витраченого на планування і підготовку часу та фінансів, можна говорити про скоординовану операцію російських спецслужб із залученням певних хакерських угруповань. І, хоча світло в Україні вимикалося ненадовго, але відновлення нормальної роботи диспетчерських центрів зайняло декілька місяців. Саме наявність додаткового ручного режиму управління і знівелювало кремлівські потуги.

Треба зазначити, що в рамках україно-російської війни жертвами кібератак зі Сходу ставали не лише урядові установи України, але і країн ЄС, Сполучених Штатів, їхні оборонні відомства, міжнародні та регіональні оборонні та політичні організації, аналітичні центри, засоби масової інформації, проукраїнські громадські і політичні активісти. Найбільш відомими тут є хакерські атаки на Бундестаг та офіс Демократичної партії США під час президентських перегонів у країні.

Отже, чим же відповідаємо ми, Україна, на російську кіберагресію? Картина тут майже повторює ситуацію з війною реальною: недостатність сил і засобів на початковому етапі протистояння, активне волонтерство вітчизняного ІТ-товариства, поступове повільне розкручування державної машини, яка почала продукувати потрібні рішення тільки на третьому році війни. Як і нечисленні на початок російської агресії боєготові підрозділи ЗСУ, перший бій в кіберпросторі прийняла невеличка група CERT-UA у складі Держслужби спецзв’язку і захисту інформації. Саме вони відбивали і блокували атаки на вітчизняні держоргани.

Крім них, спеціалісти із кібербезпеки були в складі СБУ, МВС та інших спецслужб, але їх чисельність кардинально не відповідала рівню загроз. Сьогодні ситуація, звичайно, покращилась. Штатна чисельність зазначених структур збільшена в рази, затверджена Стратегія кібербезпеки та створено Національний координаційний центр кібербезпеки під егідою РНБО. В той же час, аналіз зазначених зусиль та керівних документів у сфері забезпечення кібернетичної безпеки свідчить про їх суто оборонний характер. І тут виникає повне дежавю з АТО, яке, на думку наших можновладців, «можна вирішити тільки дипломатичним шляхом».

Але досвід протистояння на сході країни свідчить: глуха оборона не може привести до перемоги, вона лише консервує ситуацію, вимотує і зневірює війська і, головне, звужує наш простір доля маневру. Отже, оборона – це програшна позиція. А у війні кібернетичній – програшна цілковито. Свого часу колишній заступник міністра оборони США Вільям Лінн, відповідаючи на запитання про баланс між «обороною» та «нападом» у кіберпросторі, зазначив, що «ви не знаєте, як побудувати надійний захист, ви не зможете відвернути масштабний наступ. І ви не зможете забезпечити необхідну відповідь, оскільки ефективне стримування надзвичайно складне. Таким чином, якщо ви хочете скористатися кіберпростором, ви робитимете ставку на наступальні операції заради власної оборони». Більш того, всі експерти визначають, що кіберзброя є ефективним асиметричним інструментом протидії країнам, які ставлять під загрозу чинний міжнародний безпековий порядок. А Росія саме такою і є. Найбільш показовим прикладом такої асиметричності є атака на ядерну програму Ірану з допомогою вірусу Stuxnet. Він не тільки призвів до сповільнення програми, але й заподіяв багатомільйонні збитки.

В принципі, не можна казати, що українці не атакують, але всі наступальні дії у віртуальному просторі реалізуються зусиллями волонтерів. Найбільш відомими українськими кіберспівтовариствами є InformNapalm, Українські Кібервійська та центр «Миротворець». І, якщо перший і останній спеціалізуються на розвідці відкритих джерел (OSINT) та класичних інформаційних операціях, то Українські Кібервійська безпосередньо проводять атаки в кіберпросторі проти російських і сепаратистських мереж. Об’єм роботи, який проводять волонтери кіберпростору, є величезним, а отримана ними інформація безцінна. І хоча їхня діяльність інколи вступає у конфлікт з українським законодавством, яке, щиро кажучи, слабо відповідає умовам війни, офіційні вітчизняні спецслужби воліють цього не помічати і залюбки використовують отриману від волонтерів інформацію. Не можна виключати, що офіційні структури координують і наступальні дії хакерів-волонтерів, воліючи залишатися в їхній тіні.

Можливо, ситуація довкола вітчизняних кібервійськ зміниться на краще в найближчі роки. Відповідно до нового Стратегічного оборонного бюлетеня, який визначає напрями розвитку реалізації воєнної політики України та розвитку сил оборони, до кінця 2018 року планується створити три центри захисту інформації і кібербезпеки. Вони будуть підпорядковані Міністерству оборони й розташуються в Миколаєві, Вінниці та Чернігові. Отже, Україна має всі можливості для створення повноцінних власних кібервійськ. Уже є досвід протистояння потужному противнику, створюється інфраструктура, є наукова база і кадровий потенціал, адже українська ІТ-індустрія – далеко не остання в світі. Тепер слово за політиками – чи вистачить їм політичної волі. Адже, відсидітись тут в обороні, як уже було зазначено, не вийде. Ніхто в кіберпросторі «мінські домовленості» прописувати не буде…

13 Грудня, 2016
Український список Сандармоху (оновлений). Частина 11

Український список Сандармоху
(за протоколами розстрілів тюремного етапу соловецьких в’язнів
восени 1937 року)

Соловецькі в’язні-українці й особи, чиї долі пов’язані з Україною, розстріляні в урочищі Сандармох 27.10. – 4.11.1937 року

Полоз (Полозов) Михайло Миколайович, 1891 р. н., уродж. м. Харків, з дворян (службовців), освіта н/вища [вища], навчався в Московському міському народному університеті імені Петра Шанявського (1910–1912) і Петровсько-Разумовській сільськогосподарській академії (1912–1915). Закінчив льотну школу (1915), як офіцер воював на румунському фронті. У Центральній Раді представляв УПСР, член Українського військового генерального комітету (його представник при військовому міністерстві Тимчасового уряду в Петрограді 1917 р.), член української мирної делегації в Бересті (1918). Член уряду УССР від боротьбистів (голова ВРНГ). Після створення УКП (боротьбистів) у серпні 1919 – один з керівників цієї партії. З 1920 р. – член ВКП(б), ЦК КП(б)У (1927 і 1930), працював по партійній лінії в Харкові й Москві. Голова Держплану УССР (1923–1925), нарком фінансів УССР (1925–1930), заступник голови бюджетної комісії ЦВК СССР (1930–1934), голова Комітету охорони пам’ятників природи (з 1927 р.). Проживав: м. Москва, вул. Серафімовича, 1, кв. 10.
Арешт: 12.01.1934 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 04.06.1934, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (одиночна камера; командировка Амбарчик; табпункти Анзер, Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937). Його дружину Т. І. Мягкову розстріляно на Колимі (17.11.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 08.03.1957; Архангельським облсудом 19.04.1957 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 39030-ФП; УФСБ РФ РК. – Спр. П-4053).

Поляк Марко Самійлович, 1905 р. н., уродж. м. Боярка (нині Київської обл.), єврей, зі службовців, освіта н/вища, був членом ВКП(б) (1921–1927), начальник навчально-методичного сектору Хіміко-технологічного інституту, проживав: м. Харків, вул. Артема, 27, кв. 2.
Арешт: 07.03.1929 за антисовєтську агітацію, ОН при колегії ОГПУ 15.04.1929, ст. 58-10 КК РСФСР, 3 роки політізолятора, звільнений достроково (ухвала від 14.09.1929).
Арешт: 07.02.1935 у Харкові за «контрреволюційну троцькістську діяльність». ОН при НКВД СССР 28.09.1935, ст. 58-10, 11 КК РСФСР, 3 роки ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937). Інші дані, що помер 07.12.1944 у Ленінграді – хибні.
Реабілітований: ВС УССР 17.04.1959; Мурманським облсудом 13.03.1959; 11.04.1995 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 1. – Спр. 5527; УФСБ РФ РК. – Спр. П-9108).

Померанцев Валерій Іванович, 1888 р. н., уродж. м. Катеринослав (нині Дніпро), росіянин, закінчив Полоцький кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище і перший курс Військової академії (1914), позапартійний, полковник армії Колчака, командував артполком. З 1921 р. в еміграції, повернувся в СССР і засуджений за «контрреволюційну роботу» на 2 роки, по звільненні – старший бухгалтер Ойрот-Туринського обласного педтехнікуму. Проживав: м. Ойрот-Тура.
Арешт: 06.02.1933 (у справі «білогвардійської змови»). Колегія ОГПУ СССР 05.08.1933, ст. 58-2, 11 КК РСФСР – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Попович Степан Миколайович, 1887 р. н., уродж. с. Осташівці (нині Зборівського р-ну Тернопільської обл.), українець, із селян [робітників], освіта вища, позапартійний, у минулому ротний підофіцер австрійської армії, хорунжий УГА, завгосп у підрозділі РСЧА (1920), інженер-економіст, помічник редактора економічного відділу, [літредактор] Партвидаву ЦК КП(б)У (1931–1933). Проживав: м. Харків, вул. Короленка, 10, кв. 3.
Арешт: 03[04].11.1933 у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 24.02.1934, ст. 16 (за ін. даними, ст. 19), 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Свірлаг, Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989; прокуратурою Харківської обл. 23.08.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2449; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14601).

Портной Михайло Андрійович, 1901 р. н., уродж. станиці Старотиторівська (нині Темрюцького р-ну Краснодарського краю, РФ), українець, з селян, освіта початкова, був членом ВКП(б), виключений 1929-го, без певних занять.
Колегія ОГПУ СССР 1931 р., 3 роки політізолятора за «контрреволюційну троцькістську діяльність». ОН при ОГПУ 1933 р. – вислання в м. Сиктивкар (Комі, РФ).
Арешт: 14.04.1935 як «учасник троцькістської групи». ОН при НКВД СССР 22.09.1935, ст. 58-10, 11 КК РСФСР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, в 1936 р. оголошував голодування.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Приступа Петро Іванович, 1905 р. н., уродж. хут. Кальнятичі (нині зникле село Млинівського р-ну Рівненської обл.), українець, з селян, освіта н/вища, був членом УСДП, КПЗУ (1923–1928), КП(б)У (1928–1934). Прибув до УССР з Польщі 1925 р., завсектору кадрів НДІ лісового господарства, студент 2–го курсу Інституту совєтського будівництва і права (1931–1934). Проживав: м. Харків, вул. Чернишевського, 88, кв. 35.
Арешт: 19[20].03.1934 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 31.05.1934, ст. 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: м. Кем, Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС УССР 04.09.1979; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2449; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-15667).

Прохорець Олександр Григорович, 1907 р. н., уродж. с. Нікольське (нині Дніпропетровська область), росіянин, був кандидатом у члени ВКП(б), у минулому студент Планового інституту, проживав: м. Москва. За «систематичну антисовєтську агітацію» висланий 10.06.1933 р. на 2 роки в Північний край.
Арешт: як організатора «терористичної бойової групи при сільгоспакадемії ім. Тімірязєва (нібито «під його керівництвом готувалася підготовка до вчинення теракту над т.т. Сталіним і Кагановичем перед 17 з’їздом ВКП(б)»). Колегія ОГПУ 02.04.1934, ст. 58-8, 11 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Пух-Гринчук Григорій Прокопович, 1905 р. н., уродж. м. Варва (нині смт Варва Чернігівської обл.), українець, освіта вища, закінчив сільгоспінститут, агроном-машинознавець, позапартійний. Працював на МТС м. Ашхабад, прийняв мусульманство, з 1927-го проживав у Персії.
Арешт: 20.09.1931 в Ташкенті (за «участь у повстанні в Туркестані»). Колегія ОГПУ 16.10.1932, ст. 58-6, 84 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Пясецький Мирон (Меїр) Фадійович (він же Сократ Марк Мойсейович, Філіппов Іван Гаврилович, Гінзбург Гельцер Менделевич), 1900 р. н., уродж. м. Ромни (нині Сумської обл.), єврей, був соціал-демократом (меншовик). У минулому мав 2 судимості, начальник санвідділу Вішерського ВТТ.
Арешт: як «лікар-самозванець» («внаслідок його шкідницької діяльності в таборі спалахнула епідемія тифу та дизентерії»). Колегія ОГПУ 25.06.1932, ст. 58-6, 7 КК РСФСР – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (перебуваючи в Кремлі, 10.05.1935 оголосив голодування з вимогою негайного звільнення й реабілітації, мав покарання за порушення табірного розпорядку).
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Решал Арон Соломонович, 1904 р. н., уродж. м. Пирятин (нині Полтавська область), єврей, зі службовців, освіта середня, був членом КП(б)У з 1924 р., директор Всеукраїнського курортного тресту, заступник завідувача господарського відділу СНК УССР.
Арешт: у справі «контрреволюційної троцькістської організації на Україні». ОН при НКВД СССР 01.04.1935, ст. 54-10, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Анзер).
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВТ Московського ВО 03.04.1957 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 43185-ФП).

Решал Ізраїль Соломонович, 1909 р. н., уродж. м. Пирятин (нині Полтавська область), єврей, з робітників, освіта середня, був членом КП(б)У з 1930 р., адміністративно-господарський працівник, у минулому помічник уповноваженого НКВД, проживав: м. Харків.
Арешт: 19.12.1934 («за контрреволюційну троцькістську діяльність»). ОН при НКВД СССР 01.04.1935, ст. 54-10, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС СССР 08.04.1957 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 43185-ФП).

Ріпа (Репа) Тимофій Іванович, 1895 р. н., уродж. с. Чишки (нині Пустомитівського р-ну Львівської обл.), українець, із селян, освіта середня, у минулому лейтенант австрійської армії, служив в УГА, був членом КПЗУ (1920–1925), КП(б)У (1925–1933), секретар консульства повпредства СССР у Варшаві (1922–1927), член правління видавництва «ЛіМ» (1927–1932), перед арештом – начальник Харківського облуправління у справах видавництв (облліту), проживав: м. Харків, вул. Садово-Куликівська, 7.
Арешт: 29.04.[09.05.]1933 (за ін. даними 05.05.1933) у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Свірлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Архангельським облсудом 04.04.1957; ВТ КВО 27.03.1959 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1424; УФСБ РФ РК. – Спр. П-4136).

Річич Олексій Мойсейович, 1908 р. н., уродж. Башкирії (тепер Республіка Башкортостан, РФ), українець, із селян, освіта середня, був членом ВЛКСМ, рядовий Червоної армії (1927–1931). До арешту – слюсар МТС на ст. Разумноє (нині смт у Бєлгородській обл. РФ).
Арешт: «за шпигунство на користь Румунії». Колегія ОГПУ СССР у 1932 р., ст. 58-6, 84 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Ровинський Дмитро Діомидович (також Демидович), 1892 (1888) р. н., уродж. м. Зіньків (нині Полтавської обл.), українець (за ін. даними єврей), з міщан, був членом ЦР УНР, позапартійний, актор і режисер, працював у театрах Києва, Харкова, Полтави, Дніпропетровська (театр Садовського, театр ім. Шевченка та ін.), переїхав до Ленінграда 1930 р., організатор і директор державного українського театру «Жовтень», проживав: м. Ленінград, наб. р. Мойки, 24, кв. 22.
Арешт: 14.11.1931 р. В/с колегії ОГПУ в м. Ленінград 21.03.1932, ст. 58-11 КК РСФСР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Свірлаг, працював завідувачем гужтранспорту. Засуджений нарсудом Лодєйнопольського району при Свірлагу 30.11.1935, ст. 111 КК РСФСР («у силу злочинної недбалості допустив потраву посіву») на 1 рік додатково. Переведений у Соловки (табпункти Анзер, Кремль), працював у театрі.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Розенфельд Валентина Михайлівна, 1909 р. н., уродж. м. Одеса, єврейка, з міщан, знала німецьку, французьку мови, служила в магазині.
Арешт: за зв’язок з Польським консульством і в справі «УВО». У 1933 р. засуджена за ст. 58-6, 11 КК РСФСР, 8 років ВТТ. Відбувала покарання: Соловки (командировка Філімоново).
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітована.

Рублевський Олексій Денисович, 1904 р. н., уродж. м. Козятин (нині Вінницька область), українець, з робітників, освіта н/середня, був членом КП(б)У (1931–1935). Працював електромонтером на залізниці, завідувачем комори на ст. Київ-Пасажирський. З 1931 року заступник відповідального секретаря Спілки письменників УССР. Проживав: м. Київ, вул. Воровського, 48, кв. 26.
Арешт: 20.08.1935. Спецколегія Київського облсуду 17.10.1935, ст. 54-10 ч. 1 КК УССР, 3 роки ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Пленумом ВС УССР 25.11.1960; президією Ленінградського облсуду 1989 (ГДА СБУ. – Спр. 34570-ФП).

Рудницький Степан Львович, 1877 р. н., уродж. м. Перемишль (нині в Підкарпатському воєводстві, Польща), українець, з сім’ї вчителя, освіта вища, закінчив Львівський університет, поглиблював знання в університетах Відня і Берліна (Німеччина). У минулому військовий географ при австрійському генштабі (1914–1915). Учений-географ, професор, викладач Львівського, Віденського, Празького вільного українського університетів. В УССР з 1926 р., засновник і директор Інституту географії і картографії, академік ВУАН, проживав: м. Харків, вул. Лібкнехта, 33, кв. 11.
Арешт: 21.03.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-4, 6 КК УССР, 5 років позбавлення волі. Відбував покарання: Свірлаг (працював лікарем); Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 11.05.1965 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 57190-ФП).

Саблін Ян Григорович (він же Нікітін Яків Григорович), 1902 р. н., уродж. селища Славгород (нині Дніпропетровської обл.), українець, освіта вища (військова і юридична). Заступник голови Укрконярколгоспцентру. До арешту працював юристом три роки, був зоотехніком-конярем 5 років (дані з заявки на винахід).
Арештований як такий, що удавав з себе «демобілізованого командира бригади». Колегія ОГПУ 02.09.1932, ст. 82 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Відомостей про реабілітацію немає.

Садовський Геннадій Леонідович, 1897 р. н., уродж. с. Чернички (нині Козятинського р-ну Вінницької обл.), українець, із сім’ї священика, освіта н/вища, навчався в Київському університеті, позапартійний, у минулому офіцер армії УНР, військовий комендант Житомира, учитель. Як український отаман в УССР перебував у підпіллі. Проживав: с. Сестринівка (нині Козятинського р-ну Вінницької обл.). Був заарештований і засуджений 1926, ст. 58-10 КК РСФСР.
Колегія ОГПУ СССР 03.06.1929, ст. 58-10 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Білбалтлаг; Соловки (командировка Пічуги, табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС УССР 10[16].08.1963 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1213; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-10595).

Сакало Олексій Григорович, 1900 р. н., уродж. м. Полтава (за ін. даними – с. Патлаївка Полтавського р-ну), українець, з робітників, освіта початкова, був членом ВКП(б) (1925–1927), слюсар Полтавського паровозоремонтного заводу.
Арешт: 30.03.1929. ОН при колегії ГПУ УССР 23.04.1929, ст. 58-10 КК РСФСР, 3 роки ВТТ. Арешт: 28.12.1932. ОН при колегії ОГПУ СССР 23.03.1933 (за контрреволюційну діяльність), судом виправданий.
Арешт: 22.02.1935. ОН при НКВД СССР 21.08.1935, ст. 54-10, 11, КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Полтавської обл. 11.09.1989, 16.05.1995, 07.06.1995 (ГДА СБУ, Полтава. – Спр. 14880-С).

(далі буде)

12 Грудня, 2016
Олексій Шевчук: потрібно запроваджувати фейсбук-ідентифікацію адвокатів

Ще у травні 2016 року «Юрліга» проводила опитування «Адвокатська етика і соцмережі: чи потрібно врегулювати питання?», за результатами якого журналісти дійшли висновку, що так, в певній мірі, дійсно потрібно. І тоді, і власне дотепер, основний меседж з цього питання звучить так: за всієї зручності такої форми спілкування, в тому числі і на професійні теми, Фейсбук дозволяє зловживати віртуальністю, тому що вона не тягне за собою реальної відповідальності. Іншими словами, іноді з ФБ-постів виходить ідеальний інструментарій для цькування, заподіяння шкоди професійній і діловій репутації, некоректні звинувачення і маніпуляції.

Разом з тим, ситуація й сьогодні анітрохи не змінилась.

Ось що з цього приводу каже адвокат Олексій Шевчук: “Тільки за останні декілька днів особисто я три чи чотири рази зіткнувся в соціальних мережах з юристами, які у відкриту принижували честь і гідність всієї адвокатури в цілому, виставляючи адвокатів то наркоманами, то блазнями. І завжди в подібних випадках доводиться запитувати: а ви точно адвокат такий-то? А це ваш офіційний акаунт? Тобто адвоката ніяк не можна ідентифікувати. Він може бути Норою, Нюрою, Няшею, але в ЄРАУ відомостей про таких адвокатів немає, а значить – і немає навіть мінімального порушення Правил адвокатської етики. Звичайно, можна згадати про те, що сам дух Правил передбачає те, що в публічній площині адвокат не може виходити за рамки закону і корпоративного етичного кодексу. Стаття 12 прямо говорить про те, що всією своєю діяльністю адвокат повинен стверджувати повагу до професії, її сутності і громадського призначення, сприяти повазі професії в суспільстві. Й за цим принципом адвоката можна притягти до відповідальності навіть за його неетичні вислови у ФБ-сторінці. Лише одне питання: як довести, що це – той самий адвокат?”.

Справа в тому, що нині будь-яка стороння особа може створити сторінку й назвати її будь-яким вигаданим іменем – від фантастичного кіногероя до президента держави. Аналогічно, можливе створення фейкової сторінки з П. І. Б. справжнього адвоката, адвокатського бюро чи об’єднання. Тому цілком можлива ситуація, коли на таких (не підтверджених) сторінках сторонніми особами (а можливо, і самими адвокатами) без будь-якої відповідальності публікуються повідомлення, які ображають честь, гідність та ділову репутацію адвокатів, адвокатську професію та статус адвоката в цілому. Така ситуація надає можливість зазначеним особам самоутверджуватись, рекламувати себе та створювати антирекламу іншим адвокатам за рахунок недобросовісної конкуренції та «чорного піару». Само собою, такі дії є грубим порушенням правил адвокатської етики.

Що робити? На думку адвоката Шевчука, “майже нічого – лишень додати до ЄРАУ ще 1 графу до профайлу кожного адвоката щодо його особистої (персональної) сторінки у соціальних мережах. Тим більше, що це цілком корелюється зі статтею 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», якою встановлено обов’язок Ради адвокатів України забезпечити ведення Єдиного реєстру адвокатів України. А до ЄРАУ, своєю чергою, вноситься інформація щодо засобів зв’язку з адвокатом, а також інші відомості, передбачені цим Законом. Звичайно, що інтернет-комунікація ще не є настільки ж популярною, як GSM-зв’язок чи e-mail. Але згадайте, що все частіше ви відправляєте файли (не лише фото, а й презентації та листи) не через електронну пошту, а на акаунт ФБ. Та й месенджери у соціальних медіа стають все більш потужними, це вже не кажучи про додаткові можливості, коли ви не тільки відправили щось, але й бачите, що ваше повідомлення «Переглянуте». Внесення додаткових відомостей до ЄРАУ не потребуватиме жодних витрат, однак це гарантовано надасть можливість потенційним клієнтам чітко ідентифікувати користувачів відповідних сторінок у соціальних мережах як адвокатів, які надають відповідні послуги. А самі адвокати будуть поважати один одного, незалежно від того, де і як вони спілкуються”.

Іван Правдін, “Вектор ньюз”

11 Грудня, 2016