Високий градус полеміки у соціальних мережах вкотре засвідчив, що частина наших співвітчизників й до цього часу має спотворене уявлення про справжні причини військової агресії Росії на Донбасі та цілі агресора щодо України. Це результат інформаційної війни Кремля, який не шкодує коштів на «промивання» мізків своїм співвітчизникам, а також російськомовному населенню за кордоном. Найбільш вдало командувачам кремлівських інформаційно-пропагандистських військ вдається спекулювати на мовному питанні, темі захисту «РуSSкого мира» та експлуатувати ностальгічні почуття представників старшого покоління. Байки про «державний переворот у Києві», кривавих «жидо-бандерівців», «героїчних шахтарів, які захищають Донбас від фашистської хунти», «розіп’ятого у Слов’янську хлопчика», «ґвалтування бійцями добровольчих батальйонів семидесятирічних бабусь», «винищення снігурів» та знайдені на місці кривавих злочинів візитки лідера «Правого сектора» Дмитра Яроша – це зовсім не причини втручання у внутрішні справи суверенної держави, а інформаційні технології, які застосовуються Кремлем для мобілізації внутрішнього електорату і введення в оману світової громадськості. Дійсні причини військової агресії Росії на Донбасі жодним чином не пов’язані із бажанням Кремля захистити «демократичний вибір» населення Донбасу й забезпечити їм можливість вільно спілкуватись рідною мовою на території фейкових «ДНР-ЛНР» чи ефемерної «Новоросії». Насправді ж, Україна стала cаме тією державою, де зіткнулися стратегічні інтереси Росії і «західної цивілізації» (за Самюелем Хантінгтоном).
Зараз багато говориться про кризу «однополярного» і формування «багатополярного» чи то «неполярного» світу. Утім, вервечка із лідерів світових держав, котрі виструнчились у бажанні поспілкуватись, хоча б у телефонному режимі, із новообраним Президентом США Дональдом Трампом, красномовно переконує у зворотному. Принаймні однозначно свідчить, що цей процес ще не набув реальних стійких контурів. Забувши гординю, терпеливо чекав свого часу й Президент РФ, який до цього неодноразово дратував американський істеблішмент провокаційними заявами, демонструючи неприховане бажання повернути Росії статус наддержави. За скупими повідомленнями про результати телефонної розмови Володимира Путіна з Дональдом Трампом проглядається бажання Президента Росії використати ситуацію на Сході України як козирну карту у переговорах щодо зняття санкцій через анексію Криму. Спровокувавши загострення російсько-українського конфлікту на Донбасі відразу ж після телефонної розмови з Президентом США, Володимир Путін продемонстрував свою позицію: «Ви визнаєте законною анексію Криму, а ми йдемо з Донбасу».
У Кремлі віддають належне прозорливості німецького канцлера Отто фон Бісмарка, який вважав, що: «… могутність Росії може бути підірвана лише відділенням від неї України». А формула Збігнева Бжезинського: «… без України Росія перестає бути імперією, з Україною ж, підкупленою, а потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією», – стала хрестоматійною. Сучасні російські керманичі усвідомлюють, що без України реальних передумов для суперництва РФ з США і Євросоюзом немає. Росія, з її відсталою економікою, авторитарним режимом і непоборною корупцією, неспроможна конкурувати із цивілізованим світом у соціальних стандартах життя, сфері науки і високих технологій, машинобудуванні, приладобудуванні, освіти, культури тощо. Саме тому відповідальний за російський ВПК віце-прем’єр-міністр РФ Дмитро Рогозін у січні 2017 року вкотре закликав українських авіаконструкторів переїжджати в Росію, де на них очікують робота й пристойна заробітна плата. Невипадково також Уповноважений з прав людини в РФ Тетяна Москалькова закликала спростити порядок отримання російського громадянства для наших співвітчизників, у тому числі біженців з Донбасу. Причина очевидна: в 2017 році вступив у силу закон, згідно з яким кожен громадянин РФ має право стати власником земельної ділянки в Амурській, Магаданській, Сахалінській областях, в Якутії, Примор’ї, на Чукотці…
З часів Петра І, який торгував з Європою зерном, лісом, хутром, золотом, дорогоцінним камінням, медом і пенькою, в структурі російського експорту мало що змінилося. Хіба що цю групу товарів ще з радянських часів доповнили нафта й газ, ціни на які формують далеко від Москви. Економічна неефективність ініційованих Росією інтеграційних проектів, насамперед Митного Союзу, настільки очевидна, що про це почав говорити навіть один із його найактивніших прихильників – Президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко. За його словами, членство у Митному Союзі обійшлося Білорусі втратою 15-ти мільярдів доларів США, що заперечують представники Росії. Вони стверджують, що навпаки, РФ витратила 22 мільярди доларів США на підтримку Білорусі. Хто б не був правий у цьому спорі, висновок напрошується сам по собі – «світло в кінці тунелю з’явиться для членів Митного Союзу не скоро».
Єдине у чому Росія зберігає стратегічний паритет із США і Китаєм, так це військово-промисловий потенціал. Насамперед, мова йде про класичну «ядерну тріаду» – стратегічну авіацію, міжконтинентальні ракети і атомні підводні човни. У цьому контексті російська анексія Криму виглядає цілком закономірною, враховуючи його стратегічне значення для Росії як «непотоплюваного авіаносця» і військово-морської бази. Розраховані на простачків теревені Володимира Путіна про «сакральне значення» Криму для Росії і «телепня Хрущова», котрий легковажно віддав півострів УРСР, покликані приховати насправді суто прагматичні наміри Кремля.
В сучасній Росії набуло популярності зовнішньополітичне кредо Імператора Олександра ІІІ: «У Росії є лише два союзники: її армія і флот». Утім, повторюючи як мантру цей крилатий вислів, російські політики замовчують, що за час правління цього самодержця Росія не вела жодної війни, за що Олександр ІІІ отримав офіційне прозвання «Миротворець». Чого не скажеш про Володимира Путіна, який майже за 18 років керівництва державою встиг увергнути Росію в другу Чеченську війну, конфлікт у Південній Осетії, війну у Грузії, пролити кров своїх співвітчизників у війні з Україною, і зрештою, втрутитися у громадянський конфлікт у Сирії. А про його відоме усьому світу прізвисько й згадувати не хочеться.
Після анексії Криму і початку бойових дій на Донбасі у Росії, нарешті, відпала необхідність приховувати свої справжні геополітичні інтереси. Бо до цього Володимиру Путіну, часом доводилось фарисействувати, «прогинаючись» перед українцями на кшталт цитування віршів Тараса Шевченка на зустрічі з інтелігенцією. У грудні 2015 року Президент РФ підписав оновлену Стратегію національної безпеки Росії. У цьому документі Україна вперше відкрито розглядається як потенційно ворожа держава. Там, зокрема, стверджується, що: «глибока соціально-економічна криза» перетворює Україну на «довгостроковий осередок нестабільності в Європі безпосередньо біля російських кордонів». Крім того, офіційний Кремль продовжує вважати Революцію Гідності в Україні «антиконституційним державним переворотом», в результаті якого до влади прийшли прихильники «вкрай правої націоналістичної ідеології». «Підтримка США і Європейським Союзом антиконституційного державного перевороту в Україні призвела до глибокого розколу в українському суспільстві та виникнення збройного конфлікту», − йдеться в документі.
Доречно також навести слова із ще одного документа стратегічного значення – нової Військової Доктрини Російської Федерації, затвердженої Президентом РФ роком раніше, у грудні 2014-го. Там, у переліку загроз, якими РФ виправдовує застосування збройних сил для захисту співвітчизників за межами Росії, Україна не згадується. Однак є згадка про Північноатлантичний Союз, членом якого прагне стати Україна: « У боротьбі провідних держав світу за свої інтереси типовими стали «непрямі дії», використання протестного потенціалу населення, радикальних і екстремістських організацій, приватних військових компаній; нарощується наступальний потенціал НАТО безпосередньо біля російських кордонів, активно проводяться заходи щодо розгортання глобальної системи ПРО». В цьому контексті доречно нагадати, що стосунки Росії з НАТО, де США відігравали і, неминуче будуть відігравати провідну роль, загострилися задовго до української Революції Гідності, через конфлікт на Балканах, визнання Косово і російську агресію в Грузії.
Виходячи з наведених аргументів, слід визнати, що на сьогоднішній день підстави прогнозувати хоча б приблизні терміни припинення військового конфлікту України з Росією, відсутні. Неможливо також передбачити форму, у якій відбуватиметься процес примирення. Директор Національного інституту стратегічних досліджень, академік НАН України Володимир Горбулін переконаний, що в рамках гібридної війни, яку Кремль веде проти України є три сценарії: «Можна не сумніватися: Кремль готовий і сподівається, що зможе нас штовхнути в спину, якщо ми раптом опинимося біля умовної прірви. Які сценарії може застосувати до нас Кремль найближчим часом? Сценарій битви: це буде наступ збройних формувань з Донбасу, підтримуваних російськими військами з усіх можливих напрямків». За його словами, можливий також сценарій ультиматуму щодо федералізації і фактичної десуверенизації України. «Сценарій деградація: це варіант перетворення України на сіру зону, нічийну територію нестабільності і замороженого конфлікту, приречену на поступову деградацію», – сказав він, наголосивши, що Україна сьогодні має бути готова до реалізації Російською Федерацією будь-якого з цих сценаріїв.
***
У березні 2018 року Росію, де реальний політичний плюралізм відсутній, а паростки громадянського суспільства знищуються «на корню», чекають вибори Президента. Вбивство Бориса Немцова, компрометація Михайла Касьянова, використання передвиборчих технологій для скорочення електоральної підтримки Григорія Явлінського та неправедний суд над Олексієм Навальним, свідчать про готовність Кремля вдатися до будь-яких кроків з усунення потенційних конкурентів головного кандидата від влади, який би гарантував консервацію створеної в Росії системи управління. Немає жодних сумнівів, що усі претенденти на вищий державний пост в Росії будуть максимально використовувати у передвиборній риториці «український чинник». Ним «по повній» скористаються кандидати від опозиції, для яких це найбільш вдалий привід для критики політики Кремля і особисто Володимира Путіна. Тому бажання чинного Глави держави, котрий на 99,99% знову обиратиметься у Президенти РФ, знайти формулу вирішення конфлікту на Донбасі до початку виборчої кампанії, є логічним. Однак варіантів у нього не так і багато.
Безперечно, Володимир Путін наполягатиме на реалізації Мінських домовленостей на умовах, прийнятних РФ: вибори, внесення змін до Конституції України щодо федералізації, широка амністія бойовикам і лише потім передача російсько-українського міждержавного кордону під охорону українських прикордонників. Однак у Кремлі не всі поділяють таку твердолобу позицію, яка відкидається Україною й не сприймається її союзниками. Це підтвердив директор Російського інституту стратегічних досліджень, відставний генерал-лейтенант Служби зовнішньої розвідки РФ Леонід Решетніков в інтерв’ю сепаратистському сайту «НовоРОСС.іnfo». Відповідаючи на питання, чи не має керівництво Росії намірів «зливати» «ЛНР-ДНР» Україні, він заявив: «В Кремлі є різні думки, але немає однозначної оцінки: взяти і здати Донбас Україні. Так, є люди, які дійсно цього хочуть і так думають. Є також інші, які вважають, що не можна віддати на розтерзання жителів України, незгодних з нацистським режимом». Після Авдіївки далеко не факт, що кремлівські політтехнологи ризикнуть запропонувати Володимиру Путіну скористатися перевіреним варіантом «маленької переможної війни». Збройні Сили України продемонстрували Кремлю і всьому світу вміння не тільки успішно оборонятись, але й проводити ефективні контрнаступальні операції. У Білокам’яній розуміють, що у разі військової поразки й чисельних людських втрат підтвердити великодержавну роль Росії буде проблематично. Більш того, це негативно вплине на авторитет російської армії і спецслужб, занизить їхню самооцінку і, як наслідок – може похитнути головну опору авторитарної системи управління, яку Володимир Путін вибудував за майже 18 років свого перебування при владі.
Люди «з гарячим серцем і холодною головою» ще задовго до «ери Путіна» встигли «забруднити» свої «чисті руки» зв’язками з бізнесом і криміналом. Після розпаду СРСР колишні відповідальні співробітники й навіть керівники КДБ СРСР гармонійно «вплелися» в нові бізнесові структури. Багаторічний начальник 5-го управління КДБ СРСР, який очолював боротьбу з «ідеологічною диверсією імперіалізму» Філіп Бобков, став керівником служби безпеки холдингу Володимира Гусинського «МОСТ». Останній Голова КДБ СРСР Володимир Крючков після звільнення з «Матроской тишины» співробітничав з наближеною до московського мера Юрія Лужкова АФК «Система». Колишній керівник Центру громадських зв’язків Міністерства безпеки РФ генерал-майор Олексій Кондауров після відставки працював в інформаційно-аналітичній службі «Менатеп» Михайла Ходорковського. Та й майбутній Президент РФ, реалізовуючи себе на скромній посаді помічника мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака, не тільки таскав за ним валізи, але й консультував його з питань зовнішньоекономічної діяльності. Аналіз, проведений московським Центром дослідження еліт показав, що станом на середину 2000-х років 78% провідних політичних фігур Росії – глав департаментів президентської адміністрації, членів Уряду і депутатів обох палат парламенту, глав федеральних структур, глав виконавчої та законодавчої влади в регіонах, так чи інакше булі в своїй кар’єрі пов’язані з КДБ СРСР чи організаціями, які прийшли йому на зміну (ФСБ, СЗР, ФСО та інші). Навіть відомі лідери опозиції Геннадій Гудков і Олександр Лебедєв є вихідцями з КДБ СРСР. На сьогоднішній день кардинальних змін в структурі політичної еліти Росії РФ не відбулося. Після анексії Криму і війни на Донбасі становище силовиків в російській політичній системі навіть зміцнилося і саме вони стали головними провідниками ідей антиамериканізму, «відродження величі Росії», «єднання влади з народом».
Лідери «несистемної опозиції», які у 2011-2012 роках, вивели учасників протестних акцій на Болотну площу і площу академіка Сахарова, реальної загрози путінському режиму вже не представляють. Прихильники лібералізму, які прагнуть розвивати партнерство з Заходом і відміни економічних санкцій поки що відмовчуються, все на що вони здатні – тихо саботувати й інколи критикувати деякі рішення Кремля. Санкції і несприятлива кон’юнктура на ринку енергоносіїв поступово призводять до погіршення соціально-економічного стану росіян. Але воно ще не настільки відчутне, щоб якась з груп політичних еліт Росії змогла скористатися невдоволенням населення й кинути виклик силовикам. Виключення становить хіба що лідер Чечні і головний жандарм Північного Кавказу Рамзан Кадиров, вплив якого на Володимира Путіна часом перевищує потенціал ФСБ РФ. Водночас, у надрах спецслужб завжди були спеціалісти, котрі знали ціну добутої інформації й брали на себе сміливість доповідати об’єктивні матеріали про невтішну ситуацію в країні і за кордоном. Без сумніву, є такі зараз у головних російських спецслужбах – ФСБ і СЗР РФ. Для них очевидно, що подальші проблеми в російській економіці зможуть похитнути впевненість політичної еліти у здатності Володимира Путіна утримувати ситуацію під контролем, знизити ризик соціального вибуху і забезпечити еволюційний розвиток країни. А от чи є серед них генерали і офіцери, спроможні пожертвувати собою заради майбутнього Росії, покаже час.
В сучасній Німеччині учасники «Змови 20 липня 1944 року» – високопоставлені представники вермахту (Збройних Сил) і абверу (воєнної розвідки) визнаються національними героями. Усвідомивши небезпеку нацизму, вони зрозуміли, що Гітлер веде Німеччину до катастрофи, а тому планували вбити його, повалити нацистський режим і припинити Другу світову війну. Іменами героїв німецького Опору названі вулиці, їм встановлені пам’ятники, у пов’язані із невдалою змовою дні проходять церемонії за участю вищих посадових осіб держави. І це попри те, що майже всі вони свого часу активно підтримували Гітлера, а граф Клаус фон Штауффенберг, котрий особисто закладав вибухівку в його бункері, навіть у власній сім’ї вважався переконаним націонал-соціалістом…
Протокол № 303 – це 53 сторінки щільного машинопису з прізвищами приречених, під якими поставила підписи окрема трійка облуправління НКВС на чолі з його тогочасним начальником – уродженцем Забайкалля Михайлом Литвином. Він більшовик з 1917 року, з походження єврей. Попри те, що не здобув достатньої освіти, мав досвід роботи в партапараті: у березні 1933-го Литвина призначили завідувачем відділу кадрів ЦК КП(б)У, а з 1936-го – другим секретарем Харківського обкому партії. З жовтня того ж року – начальник відділу кадрів НКВС СРСР. Дальша кар’єра – начальник 4-го (секретно-політичного) відділу ГУДБ НКВС СРСР (травень 1937-го), а в січні 1938-го він очолив УНКВС Ленінградської області. На цій посаді 12 листопада 46-річний комісар державної безпеки 3-го рангу заподіє собі смерть – застрелиться.
