Blog

Коли до сирійського торговця зброєю Абу Алі, добре знаного постачальника боєприпасів повстанцям, які воюють з ІДІЛ, прийшли два польових командири-джихадисти, той вирішив: йому кінець. Натомість йому сунули в руки папірець, на якому було надруковано: «Ця особа має право купувати і продавати всі види засобів озброєння на території Ісламської держави». Абу Алі згадує: «Там навіть печатка була – «Мосульський центр». (Мосул – місто на півночі Іраку, із червня 2014 року окуповане бойовиками Ісламської держави – прим. перекладача.)

Коли торік джихадисти захопили Східну Сирію, Абу Алі, як і всі ділки сирійського чорного ринку, боявся, що його просадять за ґрати чи взагалі виженуть з країни. Проте бойовики Ісламської держави Іраку та Леванту (ІДІЛ), навпаки, залучили торговців зброєю у складну систему постачання, яка забезпечує потреби найбагатшого джихадистського терористичного угруповання світу в озброєнні на всій території самопроголошеного «халіфату», що утворився за рахунок половини Сирії та третини Іраку.

«Вони купують як скажені. Купують щодня: вранці, вдень, уночі», – розповідає про попит серед терористів на боєприпаси Абу Алі. Він, як і решта торговців, які «працюють» на підконтрольній ІДІЛ території, з якими розмовляв FT, попросив, аби його називали вигаданим ім’ям.

Коли ІДІЛ улітку 2014 року захопила друге за важливістю іракське місто Мосул, в її руках опинилася зброя вартістю кількасот мільйонів доларів. І відтоді в кожному бою, де перемагали джихадисти, вони щоразу захоплювали амуніцію. В їхньому арсеналі – американські танки «Abrams», гвинтівки M16, 40-міліметрові гранатомети MK-19 (відбиті в іракської армії) та російські 130-міліметрові гармати польової артилерії (захоплені в сирійської армії).

Та незважаючи на це, стверджують дилери, ІДІЛ постійно потребує набоїв. Найбільшим попитом користуються патрони для автоматів Калашникова, середньокаліберних автоматів і 14,5- та 12,5-міліметрових зеніток. ІДІЛ також купує активно-реактивні гранати і снайперські патрони, хоча й у менших кількостях.

Обсяги багатомільйонного ринку озброєння в ІДІЛ важко оцінити в точних цифрах. За інформацією, отриманою від бійців і торговців зброєю, лише збройні зіткнення, що відбувалися раніше цього року вздовж ліній фронту біля міста Дейр-ез-Зор на північному сході Сирії (і це тільки одне з багатьох полів бою ІДІЛ!), потребували боєприпасів щонайменше на 1 мільйон доларів щомісяця. У ще 1 мільйон доларів обійшовся в грудні минулого року тижневий штурм аеропорту поблизу згаданого міста.

Потреба ІДІЛ в боєприпасах відображає її бойову тактику: угруповання покладається на заміновані автомобілі, пояси шахідів та саморобні вибухові пристрої як під час наступу, так і при відступі. Але у короткотривалих зіткненнях, коли бойовики використовують «калашнікови» та закріплені на автомобілях кулемети, вони за один-єдиний день можуть витрачати десятки тисяч набоїв. Бійці стверджують, що боєприпаси на лінії фронту постачаються щодня цілими вантажівками.

Аби забезпечити безперебійне надходження боєприпасів, ІДІЛ провадить складну логістичну діяльність, що, за словами бойовиків, з огляду на її важливість, контролюється вищою військовою радою, яка входить до складу командування угруповання. Схожим чином ІДІЛ контролює торгівлю нафтою – основне джерело свого прибутку.

Та найкращим каналом отримання озброєнь є… вороги ІДІЛ. Проурядова міліція в Іраку продає частину амуніції на чорному ринку, з якого вона потрапляє до дилерів – постачальників ІДІЛ.

Найбільше бойовики ІДІЛ покладаються на своїх суперників у сирійській тристоронній війні між силами президента Башара аль-Ассада та повстанцями, які намагаються подолати й Ассада, й ІДІЛ. І в цьому життєво важливу роль відведено сирійським торговцям зброєю. Абу Алі втік, коли йому наказали приєднатися до цієї діяльності, а от Абу Омар, шістдесятирічний ветеран чорного ринку, поринув тоді в торгівлю «з головою».

«Ми можемо купувати у режиму (ассадівського – прим. перекладача), в іракців, у повстанців… Та якби ми навіть в ізраїльтян купували, їм (джихадистам – прим. перекладача) було б начхати – аби зброя була», – розповідає Абу Омар журналістові Financial Times. Сидячи в барі в Туреччині, він за склянкою віскі переповідає, як продавав контрабандну зброю ІДІЛ. Абу Омар покинув цей бізнес у серпні, коли зрозумів, що ІДІЛ, як сам каже, «жорстокий».

Командири ІДІЛ забезпечують проштамповані документи кожному торговцеві, кандидатуру якого офіціально схвалили два члени підрозділів безпеки угруповання. А тоді висувають умову: ділок може вільно пересуватися і провадити свій бізнес – за умови, що ІДІЛ стає його єдиним покупцем.

Супротивники джихадистів не надивуються їхній здатності надзвичайно швидко перекидати з місця на місце під час боїв величезні обсяги боєприпасів. У Північному Іраку, наприклад, курдські бойовики якось захопили документи, серед яких були папери стосовно поставки зброї та боєприпасів для боїв, які щойно закінчилися.

«Боєприпаси відправили їм машиною впродовж 24 годин після замовлення!», – розповідає один із працівників іракської спецслужби, який побажав залишитися невідомим.

Бойовики й дилери стверджують, що така оперативність забезпечується комунікаційними системами джихадистів. Пересувний «комітет», призначений вищою військовою радою в Іраку, тримає постійний контакт із «збройними центрами» в кожній провінції, а ті, у свою чергу, приймають замовлення від військових емірів.

Інформаційний обмін між емірами та «центрами» іноді чують на радіочастотах PMR-діапазону (на якому працюють рації) їхні вороги. Курдські повстанці із іраксько-сирійського кордону збираються навколо радіоприймача, налаштованого на частоту ІДІЛ, та слухають, як бойовики замовляють «кебаб», «курячу тікку» та «салат». «Кебаб, напевно, – важкий кулемет, – пояснює Абу Ахмад, командир повстанців із Східної Сирії, який боровся з ІДІЛ, але влітку мусив утікати до Туреччини. – Салат може означати боєприпаси до «калашникових». Ви отримуєте розривні та бронебійні набої – мікс, такий собі салат».

Абу Омар розповідає, що спілкувався з «центрами», використовуючи мобільний текстовий сервіс WhatsApp. Кожні кілька днів пересувний комітет випускає для «центрів» прайс-листи для замовлення набоїв та гранат, що користуються найвищим попитом. «Центр», до якого звертався Абу Омар, надсилав йому текстовими повідомленнями всі оновлення цих прайс-листів. Дилери кажуть, що їхня комісія варіювалася від 10 до 20%.

Як розповів FT Абу Ахмад, у міру того як підтримувана американцями коаліція відтісняє ІДІЛ від турецького кордону, відрізаючи при цьому потенційні канали надходження контрабанди, ціни на озброєння зростають. Аби збільшити конкуренцію і трохи збити ціни, ІДІЛ випустила додаткові ліцензії на торгівлю зброєю, часом змушуючи кількох дилерів змагатися за одне й те саме замовлення, – поскаржився один контрабандист.

Більшість озброєння надходить із Сирії. Нині вона – джерело зброї для більш широкої «аудиторії». Групи повстанців отримують від своїх прибічників з країн Перської затоки через турецький кордон боєприпаси цілими вантажівками. Корумповані повстанці продають частину місцевим торговцям. Прикордонні провінції Ідліб та Алеппо нині стали найбільшим чорним ринком у країні, кажуть місцеві.

Після п’яти років війни про якусь ідеологію вже не йдеться, розповідає Абу Ахмад: «Деякі (дилери) навіть щиро ненавидять ІДІЛ. Проте це не має значення, коли йдеться про отримання прибутку».

Дилери використовують мережу водіїв та контрабандистів, аби переховувати боєприпаси у вантажівках, що перевозять цивільні товари, такі як овочі чи будівельні матеріали. «Вантажівки їздять туди-сюди як скажені. Вони завжди використовують (як прикриття) те, що поза підозрою, – каже Абу Ахмад. – Часто використовуються автоцистерни для пального, тому що вони мають вертатися на територію ІДІЛ порожніми».

Ще одним із джерел постачання озброєнь на чорний ринок, зокрема у таких районах, як південна частина провінції Ас-Сувайда, є… Москва і Тегеран. Боєприпаси, призначені для військ Ассада, теж переполовинюються кінцевими отримувачами. «Вони полюбляють російські вироби, – каже Абу Омар про джихадистів. – Щоправда, іранські теж куплять, але тільки задешево».

У регіоні, де можливостей для бізнесу замало, покласти край такій торгівлі надзвичайно складно. Щоразу, коли якийсь торговець зброєю кидає свій бізнес і тікає, на його місце приходять інші, відчайдушно прагнучи заробити.

«Нині все, що цікавить людей, – це гроші. Байдуже, хто ти… Не байдужий їм лише долар», – каже Абу Омар.

Бомби ІДІЛ

Бомби, які «прославили» ІДІЛ, – це та частина ланцюжка постачання угруповання, яку найтяжче розірвати.

Експерти британської Групи вивчення питань збройних конфліктів (CAR, Conflict Armament Research), що співпрацювали з Радою безпеки Курдистану в Іраку, відстежуючи озброєння ІДІЛ, стверджують, що ІДІЛ купує і використовує для виробництва бомб практично будь-що.

«Ми бачили все – від мобільних телефонів і рацій «Motorola» до пристроїв для відкриття гаражних воріт і комп’ютерних мікросхем», – розповідає Джеймс Бівен, директор CAR, який займається пошуками озброєння та вибухівки ІДІЛ на полишених полях бою за сприяння Ради безпеки Курдистану в Іраку.

Багато з товарів, які купує угруповання (наприклад, електроніка, що переробляється на детонатори для вибухових пристроїв), на вигляд такі безневинні, що їх перевезення майже неможливо контролювати. Інші матеріали, наприклад оксид алюмінію чи мінеральні добрива, що їх терористи, як виявили фахівці CAR, часто закуповують за кордоном, цілком легально використовуються у видобувній чи сільськогосподарській діяльності.

І ці матеріали надходять з усіх куточків світу, каже один із іракських посадовців: «Просто ткніть навмання пальцем у карту – звідти вони теж щось завозять».

Щоб уся ця «сировина» дісталася до Ісламської держави, використовується мережа посередників. Найбільший – Туреччина. CAR виявила, що деякі турецькі компанії купують матеріали, що використовуються для знесення будівель та у видобувній промисловості, і перепродають їх своїм клієнтам, які, у свою чергу, потайки передають їх угрупованню джихадистів.

Асортимент матеріалів, до яких таким чином отримує доступ ІДІЛ, дає уявлення про те, наскільки складно перекрити потік постачання. FT виявила випадок із бізнесменом з міста Аксакале (південь Туреччини). Він зник чотири місяці тому, коли було виявлено, що він купував сантехнічні труби та добрива і, за словами його підлеглих, пересилав до ІДІЛ.

CAR також отримала документальні підтвердження випадків, коли хімічні сполуки й товари для агрономії (такі як добрива) потрапляли в руки джихадистів через Ліван та Ірак. Угруповання використовує ці матеріали для виробництва бомб. Так, фахівці CAR разом з іраксько-курдськими військами знайшли закинутий підпільний цех, де було стільки вибухівки, що її б вистачило, аби заповнити половину шестиметрового транспортного контейнера.

Абу Ахмед, командир повстанців, який воював з бойовиками ІДІЛ упродовж року, каже, що угруповання має навіть цехи для виготовлення броні на автомобілі-бомби.

«Вони мають бути впевнені, що смертника не застрелять, поки він підганяє замінований автомобіль до своєї цілі, – каже він. – Хоча сам я майже ніколи не бачив, щоб терористи ставили броню на автомобілі, на яких вони справді їздять».

Еріка Соломон й Ахмед Мхіді, The Financial Times

Переклад з англійської «Вектор Ньюз»

Поки світові лідери радяться у Парижі, як протидіяти кліматичним змінам, політичні та економічні передбачення обнадіюють. Водночас, для втілення грандіозного плану з порятунку планети від кліматичної катастрофи, країни – учасники саміту мають подолати низку значних перепон.

1. Світ справді прагне прийняти сильне рішення і цього разу таки прийме

Справді, є загальна політична воля скоротити парникові викиди. Уряди дослухалися до науковців й усвідомили, що залишатися бездіяльними вже неможливо – ні з політичного, ні з морального погляду. Доказова база щодо кліматичних змін після Копенгагенського саміту 2009 року значно збільшилася, а 2015 рік вже офіційно визнано найбільш спекотним за всю історію. Суспільство також набагато краще розуміє, що зміни клімату несуть смертельну загрозу, і це додає діям політиків рішучості. У свою чергу неурядові організації створили навколо Паризького саміту атмосферу доленосності, просуваючи ідею, що це – останній шанс людства уникнути катастрофічних змін і що підписання угоди – справа вирішена. «Настав наш час», – заявляє спеціальний емісар Обами з питань клімату Тод Стерн, закликаючи всі країни досягти домовленості.

2. «Зелена» економіка – фінансово доцільна

Смілива міжнародна угода, що має зобов’язати всі держави світу скоротити викиди, – у довгостроковій перспективі вигідна для всіх. Уряди офіційно зобов’яжуться скоротити викиди, а це, у свою чергу, дасть приватному сектору та банкам ту впевненість, яка необхідна їм для інвестування у відновлювані джерела енергії та енергозбереження, а також має переорієнтувати фінансистів, технологів та інших від видобутку нафти, газу й вугілля на розвиток «чистої» енергетики. Якщо виникатимуть нові ринки емісійних квот, як того прагне ООН та великий бізнес, і якщо багаті країни додержать своєї обіцянки щороку до 2020 р. передавати 100 мільярдів доларів на потреби бідних країн, аби ті могли адаптуватися до кліматичних змін, тоді довгождана глобальна «зелена економіка» стрімко зростатиме – на вигоду всім і кожному.

Технології відновлюваної енергії розвиваються швидше, ніж очікувалося. Собівартість енергії вітру й сонця у багатьох країнах вже знизилася майже до рівня вугілля й газу, що робить перехід на зелену енергетику та зниження викидів набагато простішим і прийнятнішим як для державних бюджетів і урядів, так і для їхнього електорату. Очікується, що в наступні 20 років ціни на відновлювану енергію знизяться ще більше, у той час як енергія від викопних енергоносіїв ставатиме, порівняно із зеленою, усе дорожчою.

3. Нації готові приймати на себе зобов’язання щодо реальних змін

Держави вже заявили про свої наміри. Ще на етапі підготовки до Паризького саміту більш як 180 країн, що відповідають за 90% світових викидів, ухвалили національні плани з їх скорочення. Уперше відтоді, як 20 років тому почалося обговорення кліматичних проблем, практично всі держави світу зобов’язалися активно брати участь у їх вирішенні. Для порівняння: Кіотський протокол 1997 року містив підписи за скорочення викидів 37 багатих держав, які гуртом спричиняли майже половину глобальних обсягів викидів. Водночас Кіотський протокол не включав двох найбільших «постачальників» в атмосферу Землі двооксиду вуглецю – США, які відмовилися від підписання, та Китай. Та цього разу за підписання глобальної угоди виступають обидві країни.

4. Що може піти не так?

Ймовірність дипломатичного успіху – набагато вища ніж 2009 року в Копенгагені, коли роки переговорів закінчилися дипломатичним хаосом. Текст, над яким торгуватимуться у Парижі переговірники й політики з 195 держав, – набагато коротший і конкретніший, а чимало складних рішень у його рамках вже ухвалено. Точки зору основних країн-емітентів (таких, як США і Китай) – ближчі, ніж у минулому, отож переговірникам і політикам має бути простіше домовитися. Франція – господиня саміту – має значний досвід у міжнародних переговорах і вже потурбувалася, щоб ухвалення багатьох потенційно проблемних рішень (таких як фінансовий аспект і кінцева ціль) можна було б відкласти до наступних зустрічей. Це дасть змогу, в найгіршому випадку, підписати «пом’якшений» варіант угоди – із застереженням, що в майбутньому вона буде вдосконалена.

5. Ми всі – в одному човні

«Кривава п’ятниця» у Парижі має змусити керівників більш як 143 країн світу виявити солідарність і надати політичний поштовх до укладення «жорсткого», максимального варіанту угоди. «Париж скоро будуть знати як місце, де світові лідери увійшли в історію, спільно ухваливши правильне рішення», – заявив президент Світового Банку Джим Йон Кім.

1. Держави можуть не піти на потрібні компроміси

Більш як 140 президентів, прем’єр-міністрів та голів держав виголошували 30 листопада короткі, порожні заяви про необхідність активних дій, після чого у переговірників та політиків є лише кілька робочих днів, аби досягти дипломатичної домовленості. З огляду на те, що цей момент настав після 20 років безрезультатних обговорень, шансів, що державам усього за кілька днів вдасться подолати взаємні протиріччя, немає. Досягти хоча б якоїсь домовленості вдасться, лише якщо ООН та Франція як приймаюча сторона силоміць пропхнуть «найменш гірший» варіант угоди буквально через голови багатьох учасників саміту. Тиск чинитимуть на всі країни, проте дехто не бажатиме, аби їм диктували якісь умови.

2. Угода вже зірвалася

За умови скорочення викидів, на які готові піти до 2030 року 180 держав, глобальна температура підвищиться на 2,7 С. Проте, аби запобігти кліматичній катастрофі до кінця нинішнього століття, підвищення температури не повинно перевищувати 2 С. Більше 100 країн вже заявили, що вимагають від ООН поставити більш амбітну ціль: не допустити підвищення температури вище 1,5 С. На їхній погляд, усе, що не гарантуватиме досягнення цієї цілі, буде розглядатися як провал переговорів. Авіація та судноплавство також навряд чи стане предметом угоди, тому що тоді досягти домовленості буде занадто складно. Бідні країни прагнуть гарантій, що багаті додержуватимуть обіцянок, а багаті держави не бажають брати на себе жорстких зобов’язань. Цей розрив між тим, що держави прагнуть, і тим, що вони можуть отримати, занадто значний.

3. Хто візьме найбільший тягар?

Країни досі додержуються протилежних поглядів стосовно скорочення викидів, фінансових питань і технологій. Зважаючи на такі ґрунтовні розбіжності, досягнення хоч якоїсь домовленості вимагатиме від політиків справді героїчних зусиль. Найбільшою перепоною стане питання, чи повинні індустріалізовані держави (такі як США, Великобританія та Японія, що впродовж багатьох років «сприяли» накопиченню в атмосфері парникових газів) скорочувати викиди більш інтенсивно, аніж країни, що розвиваються. Індія, від імені багатьох бідних держав, буде виступати за «диференціацію» між бідними й багатими; натомість США вимагатиме однакових умов для всіх. Зіткнення не уникнути.

4. А що з грошима?

Численні амбітні плани скорочення викидів, передані на розгляд ООН, складались із розрахунку на те, що на розвиток зеленої енергетики, сільського та лісового господарств світ виділить 1 трильйон доларів. Та цих коштів поки що немає, вони мають надходити з нових ринків емісійних квот та інших, поки що непевних джерел фінансування. На додачу, зі 100 мільярдів, обіцяних багатими країнами бідним на адаптацію національних економік до глобального потепління, знайшлося лише 57 мільярдів. А оскільки країни, що розвиваються, частенько не отримували обіцяного, вони не поступляться без фінансових гарантій.

Бідні країни побоюються подвійного обліку та переспрямування потоків допомоги. А ще, хоча завзято змагатимуться за ці кошти, вони наштовхнуться на шалений опір багатих держав, які прагнуть взяти на себе якомога менші зобов’язання.

5. Ми бажаємо цієї угоди, проте не за всяку ціну

Так, щире прагнення запобігти змінам клімату є, проте не за всяку ціну, і численні багаті держави обманюють самі себе, якщо вважають, що кліматичні зміни та скорочення викидів – пріоритетне питання для всіх. Обговорення цих проблем триває вже багато років, і в міжнародній спільноті досі панує недовіра до США та інших держав, які відмовлялися змінити власний спосіб життя, водночас примушуючи бідніші країни нести тягар скорочення викидів. Багато країн світу обурюються через таку несправедливість і прагнуть самі визначати шлях свого розвитку. Вони побоюються, що багатим не доведеться докладати багато зусиль до скорочення викидів, а от бідні будуть змушені вповільнювати своє зростання. Для останніх найбільш важливими аспектами будь-якої міжнародної домовленості є боротьба з бідністю та розвиток економіки. І якщо вони на щось погоджуються, то лише в обмін на гарантовану фінансову й технологічну підтримку. Більшість країн – виробників нафти, очолювані Саудівською Аравією, також вимагатимуть «пом’якшеної» угоди, яка не знецінила б їхніх природних активів. Деякі латиноамериканські держави, як Венесуела та Болівія, заради кліматичної справедливості виступатимуть за те, аби багаті країни скорочували викиди більше, ніж бідні. Переговорами керують блоки держав, досягти консенсусу необхідно, тож зацікавленим сторонам, зважаючи на існуючі обмеження в часі, буде нескладно зривати переговори чи відкладати обговорення, аби досягти «жорсткої» угоди не вдалося.

Джон Відал, Guardian

Переклад з англійської «Вектор Ньюз»

Туреччина й Росія пообіцяли не починати війну через збитий військовий літак. Але все-таки союзники Туреччини по НАТО й увесь інший світ замислилися, чому Туреччина наважилася на такий серйозний ризик.

Турецький уряд наполегливо заявляє: «Не говоріть, що ми вас не попереджали!»

Незначні порушення повітряного простору – звичайна справа в усьому світі, і, як правило, на такі випадковості дивляться крізь пальці. Але Туреччина вже кілька разів викликала російського посла й висловлювала претензії як із приводу російських військових літаків, помічених над територією Туреччини, так і тих, що стосуються бомбардувань сірійських районів поблизу турецького кордону. Як заявив президент Ресеп Тайїп Ердоган у середу ввечері (і пізніше підтвердив прес-секретар Пентагона), до того, як турецький F-16 збив російський Су-24, турецька сторона кілька разів наказувала російському літаку змінити курс.

«Особисто я давно очікував чогось подібного, бо за останні місяці таких інцидентів [порушень росіянами повітряних кордонів] було дуже багато, – повідомив в інтерв’ю заступник міністра оборони Туреччини Ісмаїл Демір. – Наші правила використання озброєння були гранично зрозумілі, до того ж будь-яка суверенна держава має право захищати свій повітряний простір».

Хоча це може бути й правдою, аналітики стверджують, що в пана Ердогана були більш глибокі мотиви дати дозвіл турецькому пілотові відкрити вогонь. Серед них – крах надій на взаєморозуміння з Росією по низці питань, крім сірійського. Йдеться й про те, як діяти щодо Сирії, і про міцні етнічні зв’язки Туреччини з туркменськими селищами саме поблизу від місця катастрофи літака, що потрапили недавно під російські авіаудари.

Турки мовчки закипали з тих пір, як два місяці тому РФ почала воєнні операції проти сірійських повстанців, поламавши плани Анкари скинути уряд президента Башара аль-Ассада. Турки були змушені стримати свої апетити й погодитися всього лише на місце за столом майбутніх переговорів про долю Сирії, сказав Сонер Чагаптай, турецький аналітик у вашингтонському Інституті Близькосхідної політики.

«Для цього треба була б присутність у Сирії повстанців, підтримуваних Туреччиною. І, думаю, Туреччина стурбована тим, що російські авіанальоти на їхні табори в Північній Сирії шкодять майбутнім інтересам Туреччини в цій країні, – пояснює Чагаптай. — Це також висловлення агресивної позиції Туреччини в сірійській громадянській війні з метою запобігти поразці підтримуваних турками повстанців, щоб ті змогли утримати займані ними території й одержали право голосу у визначенні майбутнього Сирії».

Разом з тим, доля конкретних повстанців, яких росіяни бомбили в горах Баїрбуждака (де й був збитий винищувач), важлива для турків не тільки з політичної точки зору. Президент Ердоган у своєму виступі 24 листопада, зокрема, акцентував на етнічних зв’язках, заявивши: «Ми суворо засуджуємо авіанальоти, метою яких є райони, населені баїрбуджакськими туркменами, – у нас там родичі, наша рідня».

26 листопада турецький прем’єр-міністр Ахмет Давутоглу, відмітаючи пояснення росіян про те, що вони борються проти загального ворога – Ісламської держави, заявив: «Ніхто не може виправдовувати атаки на сірійських туркменів, використовуючи як привід боротьбу з Ісламською державою».

За словами Чагаптая, ці бомбардування створюють політичні проблеми для пана Ердогана. «Упродовж декількох днів до інциденту багато газет, особливо проурядові видання, майоріли заголовками, що описують страждання туркменів – народу, близького до анатолійських турків, – сказав він. – Думаю, уряд відчував, що в інтересах внутрішньої політики має якимось чином послабити напруженість, яка виникла через російські бомбардування туркменських поселень у Північній Сирії».

Російські авіанальоти на туркменські поселення мали стати головним питанням у переговорах з міністром закордонних справ РФ Сергієм Лавровим на переговорах, які були призначені на 26 листопада, але були скасовані після того, як збили літак.

Те, як Ердоган акцентує на допомозі туркменам, має ще один – внутрішньополітичний –підтекст. Політична партія Ердогана всіляко підкреслювала свою турецьку етнічну самосвідомість і сунітську мусульманську віру під час кампанії перед виборами, які відбулися 1 листопада, під час яких вона конкурувала з однієї партією, що представляє інтерес
и курдської меншості, а також із ще однією, яка виступала за збереження в Туреччині світського суспільства й державного устрою.
Президент Ердоган одержав на цих виборах важливу перемогу, забезпечивши собі можливість провести в майбутньому через парламент зміни в конституцію й змінити парламентську форму правління на президентську.

Ще одна складність у тому, що між Туреччиною й Сирією давно існують розбіжності з приводу визначення кордону в тому самому районі, де був збитий Су-24, а Росія вже колись надавала в цьому питанні підтримку Сирії. Це турецька провінція Хатай — вузька смуга, яка глибоко врізається в територію Сирії.

Провінція – «плавильний тигель» для етнічних турків і арабів. Вона також неоднорідна в релігійному відношенні: у ній живе безліч мусульман, а також чимало християн. Це недивно, бо на території Хатай знаходиться біблійне місто Антіохія.

Крім того, досить непроста політична історія цієї провінції. Після Першої Світової війни Хатай, за рішенням Ліги Націй, передали Франції як частину її мандату над Сирією. Етнічні турки очолили відділення провінції від Сирії й проголошення в 1938 році незалежної республіки. А вже в наступному році ця республіка приєдналася до Туреччини.

З тих пір Сирія періодично замислювалася, щоб повернути Хатай. «Якщо ви подивитеся на сірійські карти, то ця провінція – ця територія – позначена як частина Сирії», – повідомив Елтай Атли, фахівець у сфері міжнародних відносин у Босфорському університеті (Туреччина).

Коли Хатай вийшла з-під французького мандата над Сирією, її кордони не охопили всіх етнічних турків у регіоні; безліч туркменів опинилися на території сучасної Північної Сирії. Розділеним кордоном родинам протягом багатьох десятків років після виходу провінції зі складу Сирії було складно не тільки возз’єднатися, але й просто зустрітися. Викликана цим напруженість почала була слабшати перед Арабською весною, але в останні роки, коли Туреччина почала вимагати відсторонення Ассада, тертя поновилися.

Той факт, що Росія давно висловлює підтримку претензіям Сирії на Хатай, робить питання ще більш хворобливим для турків, а інцидент із російським літаком набуває ще більшої ваги, – вважає Джеймс Ф. Джеффрі, колишній посол США в Туреччині, а тепер – співробітник Інституту близькосхідної політики у Вашингтоні.

Він поставив питання, чи випадково російський літак залетів у повітряний простір спірної провінції, чи Росія, враховуючи заплутану історію Хатай, навмисно дозволяє своїм літакам вторгатися на її територію під час воєнних операцій.

«Туреччина стомилася від спроб Росії залякати її», – сказав він.

Російська й Оттоманська імперії сторіччями боролися за владу над регіоном від Балкан до Чорного моря. Пережитки цього кривавого суперництва проявляються й нині. Це відбивається в глибокій заклопотаності Туреччини російською анексією українського Криму, – сказав Мурат Есилтас, керівник проекту по вивченню питання безпеки у Фонді політичних, економічних і соціальних досліджень (великому дослідному центрі в Анкарі, що має тісні зв’язки в уряді).

Зараз Туреччина має справу з набагато більшою територією за Чорним морем, окупованою російськими військами. Багато турків незадоволені ставленням влади РФ до кримських татар, які розмовляють мовою тюркської групи й виступають проти анексії Криму Росією. Більшість кримсько-татарських політичних лідерів були вимушені покинути батьківщину. На цьому тижні татари довго не допускали ремонтні бригади до загадковим чином висаджених опор електромагістралі, що спричинило майже повне відключення електроенергії на всьому півострові.

«Туреччина хоче захистити територіальну цілісність України», – сказав Есилтас. Вона вже надала економічну допомогу Україні, але дотепер не хотіла вступати в конфронтацію з Москвою, бо РФ – один із найбільших імпортерів турецьких товарів, а також постачальник трьох п’ятих обсягу природного газу, споживаного Туреччиною.

Але коли президент РФ Володимир Путін, говорячи про збитий у вівторок Су-24, заявляє: «Ми не допустимо повторення таких злочинів» і попереджає про «серйозні наслідки», слід насамперед замислитися: а що ж далі?

У четвер РФ заявила, що розгорне на своїй авіабазі біля Латакії новітню систему ПВО – мобільний зенітно-ракетний комплекс С-400. Але поки більшість експертів (у тому числі Ердоган у своїх коментарях) применшують можливість загострення конфронтації, багато хто вважає, що найбільші втрати через інцидент 24 листопада понесуть туркмени.

Хоча два члени екіпажу змогли катапультуватися з палаючого винищувача, одного з них застрелили із землі, поки він спускався на парашуті. Вертоліт спецназу, що вилетів до місця катастрофи, теж був збитий – місцевими наземними військами. Як повідомив Кремль, другого льотчика врятували російські спецназівці.

Деякі експерти застерігають, що Путін, щоб помститися, може підсилити нальоти на туркменів.

«Вони – реальна мішень, – сказав Джеффрі. – Він може просто знищити їх».

Кейт Бредшер,

New York Times

У березні 2015 року майже всі російські телеканали одночасно показали фільм «Крым. Путь на Родину». Центральна роль у цьому шедеврі кремлівського агітпропу, природно, була відведена Володимиру Путіну. Через рік після анексії Криму йому вже не треба було обмежувати себе баєчками про «самооборонців» та «ввічливих зелених чоловічків», які нібито забезпечили «добровільне волевиявлення кримчан на всенародному референдумі». Із зневажливою посмішкою на обличчі президент РФ натхненно ділився з телеглядачами спогадами про те, як за його вказівкою весною 2014 року на півострові був розміщений новітній береговий ракетний комплекс «Бастіон». Він нібито так налякав ескадрений міноносець ВМФ США «Дональд Кук», що той був змушений відійти від узбережжя Криму на безпечну відстань, а 27 членів його команди з переляку написали рапорти на звільнення.

Насправді ж, ситуація з «Дональдом Куком» не виглядала такою картинно невинною. З’ясувалося, що 12 квітня 2014 року російський фронтовий бомбардувальник СУ-24 здійснив над флагманом американського флоту 12 імітацій ракетних атак на наднизьких висотах. При цьому екіпаж літака на зв’язок не виходив, на попередження американського військового корабля жодним чином не реагував, застосовував засоби радіоелектронної боротьби.

Тоді Пентагон назвав політ СУ-24 провокацією, а «дії Росії такими, що суперечать міжнародним протоколам і прийнятим угодам, якими регулюється взаємодія збройних сил двох держав». У відповідь на ці звинувачення Путін, граючи у фільмі роль «справедливого царя», був змушений навіть відмовитися від причетності до ризикованого вчинку екіпажу СУ-24 і поблажливо покартати своїх офіцерів: «Я не віддавав наказу, це вони там самі розбешкетувались».

Насправді ж екіпаж бомбардувальника, за ще радянськими традиціями часів холодної війни, ймовірно, був відзначений державними нагородами. Тим самим Верховний Головнокомандувач Збройними Силами РФ фактично виписав індульгенцію «яструбам», які після захоплення Криму значно розширили ареал «бешкетування». До Придністров’я, Чечні, Грузії, Абхазії, Північної Осетії тепер долучили й Сирію.

***

Увесь світ терпляче спостерігав, як Путін самовпевнено ігнорував погрози сил протиповітряної оборони НАТО врешті-решт адекватно зреагувати на систематичні порушення повітряного простору країн Балтії, Скандинавії та інших держав Євросоюзу. Однак недарма кажуть, що «Схід – справа тонка». Рішуча відсіч Туреччини була неочікуваною. При цьому атаку ВПС Туреччини можна вважати несподіваною лише з великою натяжкою. Ніби випробовуючи терпіння Анкари, командування російських повітряно-космічних сил РФ упродовж усієї сирійської кампанії не звертало уваги на неодноразові попередження про можливі негативні наслідки. Спочатку російська сторона пояснювала систематичні порушення повітряного простору Туреччини складними погодними умовами, а згодом взагалі відмовилася коментувати публічні звинувачення на свою адресу та ноти протесту, вручені їм дипломатичними каналами. Зокрема, без відповідної реакції лишилася заява заступника міністра закордонних справ Туреччини Алі Кемаля Айдина від 15 жовтня 2015 року про те, що «із 3 по 10 жовтня 2015 року російські літаки двічі порушували турецький повітряний простір, три російські літаки здійснювали небезпечні маневри, в ті ж дати було 13 випадків небезпечного зближення військових літаків з турецькими».

Це вже зараз, після збитого над Туреччиною СУ-24, у Росії не вщухають емоційні оцінки на зразок: «Удар в спину», «Каспійська флотилія повинна шарахнути по Анкарі», «Російський спецназ в Стамбулі має зрізати мінарети». Звичними стають репортажі про напади російських «тітушок» на дипломатичні установи Туреччини в РФ, затримання на кордоні турецьких бізнесменів тощо. Не лишається осторонь і Державна Дума РФ, яка почала вимагати від Туреччини повернути Православній Церкві собор Святої Софії у Стамбулі як компенсацію за збитий турками російський літак. А ще тиждень тому Путін був упевнений, що Туреччина, з якою останніми роками Росія нарощувала взаємовигідну співпрацю, не наважиться на недружні кроки. Впевненості йому додавали відомості про обсяг товарообігу між двома країнами, який 2014 року перевищував 31 мільярд доларів США. Щоправда, 2015 року через економічні санкції він знизився до 18 мільярдів, однак позитивне сальдо зберігалося: за 9 місяців поточного року експорт російських товарів до Туреччини склав 15 мільярдів, імпорт турецьких – 3 мільярди.

Які ж попередні висновки і прогнози можна зробити, виходячи з аналізу заяв світових лідерів та подій, що відбулися після прикрого інциденту із збитим російським бомбардувальником?

1. США та їхні європейські союзники виявили відповідальне ставлення до долі світу, засвідчивши, що пошук приводів для «гарячої» чи «холодної» війни з Росією не належить до їхніх пріоритетних планів. Прийнявши рішення не розглядати інцидент як підставу для застосування статті 5 Статуту про колективну оборону за принципом «один за всіх і всі за одного», НАТО вкотре переконало своїх противників, що Альянс не є кровожерливим і агресивним блоком, яким його змальовують «путінські інформаційно-пропагандистські війська».

2. У НАТО інцидент розцінили як серйозний привід для конфлікту між Росією і Туреччиною, а не між Росією і Альянсом. І це попри те, що Туреччина – головна опора НАТО на Близькому Сході, де розміщено десятки військових об’єктів. Зокрема, аеродром «Інджирлік» – найкрупніша американська авіаційна база, де знаходиться найбільше на Сході сховище ядерних боєприпасів НАТО.

3. Однозначна підтримка НАТО територіальної цілісності Туреччини і визнання правомірності збиття її військово-повітряними силами російського СУ-24 стримуватимуть Путіна й надалі. У Кремлі усвідомлюють, що військова конфронтація з Туреччиною призведе до повномасштабного конфлікту з Альянсом, втручання у нього союзників, закриття Босфору тощо. Водночас, інцидент з СУ-24 вже став поворотним моментом у відносинах між Туреччиною і Росією. Незважаючи на заклики керівництва НАТО, лідерів США, Німеччини, Великої Британії, Франції до стриманості та недопущення поглиблення конфлікту між двома країнами, розраховувати на його швидку деескалацію не варто.

4. Утім, Москва не наважиться на розрив дипломатичних відносин з Анкарою. Вочевидь, Росія реагуватиме на інцидент в економічній, дипломатичній та гуманітарній сферах. Останні заяви прем’єр-міністра РФ Дмитра Медведєва та міністра економіки Олексія Улюкаєва про припинення робіт над низкою інвестиційних і торговельних угод з Туреччиною підтверджують серйозність таких намірів. Насамперед, під загрозою опинилася реалізація проекту будівництва гігантського газопроводу по дну Чорного моря «Турецький потік», спорудження атомної електростанції «Аккую» та інших.

5. У разі відмови Росії від будівництва «Турецького потоку», започаткованого після краху у 2014 році міжнародного проекту газопроводу «Південний потік» в обхід України по дну Чорного моря з Анапського району Краснодарського краю до болгарського порту Варна, «Газпром» буде змушений переглянути політику обмежень транспортування «блакитного палива» територією України. При цьому шанси Туреччини зберегти статус важливого транзитера вуглеводнів значно погіршуються.

6. Різке загострення відносин Росії з Туреччиною об’єктивно відволікатиме Кремль від застосування силового варіанту вирішення «української кризи».

7. Попри дипломатичні зусилля Президента Франції Франсуа Оланда, перспектива створення «великої» міжнародної антитерористичної коаліції проти Ісламської держави за участі США й Росії стає все більш примарною. Росія разом з Іраном і «Хізбаллою» й надалі підтримуватимуть Башара Асада, а Саудівська Аравія, Катар та інші сунітські держави за активної підтримки Туреччини і США добиватимуться протилежного – повалення диктатора.

***

Хто б що не казав, але після Сталіна володарі найголовнішого кремлівського кабінету впевнено крокували «від війни до миру». У зовнішній політиці СРСР домінував принцип мирного співіснування держав з різними соціально-економічними формаціями. Він передбачав незастосування сили у міжнародних відносинах, непорушність державних кордонів, територіальну цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом та угодами тощо. Так, були жорстокі придушення народних протестів у НДР 1953 року, Угорщині – 1956-го, Чехословаччині – 1968-го, військова підтримка прокомуністичних режимів у В’єтнамі та Афганістані, фінансова, економічна, військова допомога країнам соціалістичної орієнтації в Азії, Африці та Латинській Америці. Але коли світ опинявся на межі третьої світової війни, як це було під час Карибської кризи, усвідомлюючи відповідальність за долю світу, радянські вожді проявляли політичну мужність, житейську мудрість і відвертали загрозу ядерної катастрофи.

За Путіна, який страждає на небезпечний синдром реваншизму за поразку СРСР у «холодній війні», зовнішньополітичний курс Кремля кардинально змінився. Спочатку поступово, а останнім часом семимильними кроками він веде Росію «від миру до війни», наражаючи її на небезпеку повномасштабного збройного конфлікту. При цьому московські стратеги вважають зайвим враховувати очевидний факт, що, завдяки людським ресурсам, підприємствам військово-промислового комплексу республік колишнього Радянського Союзу та союзницьким зобов’язанням країн Варшавського договору, військовий та науково-технічний потенціал СРСР значно перевищував сучасний російський аналог.

Борис ДНІПРОВ,
аналітик