Український часопис «З.С.» (UA Foreign Affairs) вже розповідав про вересневу презентацію Української асоціації зовнішньої політики (УАЗП) для дипломатичного корпусу, що працює в Україні, у якій взяли участь голови дипломатичних представництв, українські та іноземні журналісти, представники вітчизняних державних органів і політичних кіл, наукового середовища України та зарубіжних країн, члени Ради директорів асоціації, а також її почесні члени. На презентації йшлося про те, що асоціація, на відміну від інших неприбуткових громадських об’єднань, що діють у сфері публічної дипломатії, має на меті не пасивний моніторинг зовнішньої політики держави, а активний вплив на неї. У статутному документі чітко визначено її головне завдання: посилення ролі громадянського суспільства в реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України. Пріоритетом визначається «інтерактивна взаємодія представників громадянського суспільства та експертного середовища з державними структурами у визначенні вектора зовнішньої політики України та прийнятті важливих зовнішньополітичних рішень в інтересах усього суспільства». Більш докладно про перспективи діяльності Української асоціації зовнішньої політики, перші кроки, які намічено здійснити, власну позицію з принципових питань міжнародного життя кореспондентові «З.С.» розповів її президент, Надзвичайний і Повноважний Посол Володимир ХАНДОГІЙ.
– Ми лише нещодавно сформувалися і перебуваємо в процесі становлення. Як довго він триватиме – залежить від багатьох факторів. Але підкреслюю: ми – незалежна організація, не є афілійованими до жодної політичної сили або бізнес-структури. Наші скромні фінансові ресурси формуються за рахунок членських внесків. І це для нас принципово. За Статутом – будь-хто з громадян України чи громадян інших країн, які поділяють наші цілі, можуть стати членами асоціації. На сьогодні сформовано керівні органи. На чолі асоціації – Рада директорів, яка складається з десяти осіб. Троє з них – засновники, Надзвичайні і Повноважні Посли, які стояли біля витоків. Зокрема, Олександр Михайлович Купчишин, Андрій Іванович Гончарук і ваш покірний слуга. Нас підтримали і долучилися до роботи ще ряд послів, які входять до складу Ради директорів і Ревізійної комісії асоціації. Утім, ми не плануємо обмежуватися цим вузьким колом ентузіастів. Зараз одним з практичних завдань є розширення числа наших прихильників.
– Володимире Дмитровичу, чим, перш за все, зумовлена Ваша ініціатива?
– Перш за все, необхідністю підвищення загального рівня дискусії в суспільстві з міжнародних питань, формування поінформованої громадської думки щодо зовнішньополітичних пріоритетів держави, яка б базувалася на оцінках професіоналів. З одного боку, ми будемо займатися роз’ясненням суті зовнішньої політики держави як серед населення України, так і за кордоном. З іншого – здійснювати вивчення та аналіз, скажімо так, запиту суспільства на ті чи інші зовнішньополітичні пріоритети. Постараємося доводити ці результати до керівництва країни та зовнішньополітичного відомства. Таким чином, створюється, так би мовити, інтерфейс між громадянським суспільством і владними структурами, які займаються питаннями міжнародних відносин. Ми намагаємося відігравати роль майданчика для подібної співпраці. Адже інколи буває так: зовнішня політика, а точніше – конкретні зовнішньополітичні кроки залишаються незрозумілими для пересічних громадян. Вони можуть бути незрозумілими з двох причин: або не відповідають інтересам людей, або люди просто не поінформовані про суть цих кроків. От ми й спробуємо ліквідувати цю прогалину. Наразі – в основному шляхом виступів, інтерв’ю, публікацій, коментарів у медійному просторі. У нас є власна сторінка у фейсбуці – це важливий канал взаємодії з громадянським суспільством. Тому в соціальних мережах беремо активну участь. Ще одним важливим напрямом нашої діяльності в найближчій перспективі стане допомога державі й усім, хто займається підготовкою та перепідготовкою кадрів для дипломатичної служби. Ми бачимо, враховуючи великий особистий досвід, певні недоліки у фаховій підготовці нашого дипломатичного корпусу. Пропрацювавши багато років у різних країнах, члени ради директорів чітко визначають, де висловлено професійний коментар, здійснюються професійні кроки, а де виявляється елементарне нерозуміння того, як певні механізми повинні працювати. Тому це є дуже важливим елементом нашої діяльності. У цьому плані співпрацюємо з університетом штату Арізона (США), зокрема, деканом факультету історії, філософії та релігієзнавства, професором Марком фон Хагеном. Коли він перебував у Києві, ми зустрічалися і, зокрема, предметно обговорювали розроблення проекту з підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації працівників української дипломатичної служби. З цією метою маємо намір за рахунок спонсорів запровадити стипендії нашої асоціації. Плануємо також наприкінці нинішнього року на базі Львівського університету провести круглий стіл з проблем підготовки кадрів для дипломатичної служби. Звичайно, й надалі практикуватимемо традиційні форми роботи громадських організацій з конкретних питань зовнішньої політики України або світових проблем, такі як проведення конференцій, семінарів. Будемо залучати до цієї роботи представників дипломатичних служб, експертів, щоб виробляти певні рекомендації. Чи будуть вони затребувані або використані, – час покаже.
– Напрошується запитання про конструктивний зв’язок із МЗС України, Дипакадемією, де працює чимало Ваших колег.
– Ми від початку заявили, що не створюємо жодних альтернативних структур, не бачимо себе в опозиції до когось. Навпаки, ми об’єдналися для того, щоб було використано інтелектуальний ресурс членів нашої асоціації в інтересах вітчизняної зовнішньої політики, для досягнення зовнішньополітичних цілей нашої держави. Тому ми відкриті до співпраці передусім з Міністерством закордонних справ України. Будемо запрошувати колег на наші заходи і сподіваємося, що МЗС помітить нашу діяльність і буде зацікавлене в розбудові співпраці. Однак це не означає, що ми «йтимемо у руслі». Знову ж таки, ми – незалежна організація. Думаю, що це навіть було б корисно – слухати об’єктивні коментарі. Навіть якщо вони будуть критичні. Це – конструктивна критика, що базується, перш за все, на фаховому підході.
– Зрозуміло, що Вас і Ваших колег не влаштовує професійний рівень дискусії в суспільстві з проблем зовнішньої політики…
– Дійсно, якось я сказав, що якість дискусії з міжнародних питань на рівні експертному чи в засобах масової інформації – занадто низька. З усією повагою ставлячись до коментаторів, які називають себе політологами-міжнародниками, не розумію, звідки у них досвід міжнародної роботи? Де вони вчилися, що бачили? Тому фахово пояснити ті чи інші проблеми вони, на жаль, не можуть. Сподіваємося, що наша діяльність підніме рівень публічної дискусії. Суспільство повинно мати власну думку щодо тих чи інших кроків держави в галузі зовнішньої політики. Однак ця думка повинна бути результатом поінформованості, а не стереотипів, які насправді не відповідають дійсності. Можемо взяти за приклад те ж НАТО. Ми весь час говоримо про референдум, на якому громадяни мають змогу висловитися на користь того чи іншого свого вибору. Але вони повинні це зробити тоді, коли будуть чітко й неупереджено поінформовані з цього питання. Коли уявлятимуть – що ж таке НАТО? З цього приводу давно і багато ламають списи, але цілеспрямовано ніхто по-справжньому цим не займався.
Були лише спроби. Я, зокрема, брав участь у так званій роз’яснювальній роботі у 2008-2009 рр., коли активізувалася ця компанія. Але ми щоразу зустрічали серйозну опозицію. Громадянське суспільство не в змозі було зрозуміти – чому чубляться на горі (пам’ятаєте категоричні позиції на кшталт «НАТО НІ!» з усіма цими повітряними кульками в сесійній залі Верховної Ради?) А спрацьовує роз’яснення в суспільстві тоді, коли є консенсус політичних еліт. Якщо парламент, уряд, президент, владні структури мають одну думку – о’кей, треба просуватися до НАТО. Нам для цього необхідна підтримка громадян. Тоді роз’яснення буде ефективним. А коли немає консенсусу серед політиків, коли одні розповідають одне, інші – протилежне, це не сприяє формуванню свідомої загальної позиції.
Тому підкреслюю, ми предметно, якщо є запит суспільства не це, можемо пояснити, що таке НАТО. Зокрема, я 5 років був главою місії України в НАТО і готовий про це розповісти з особистого досвіду. Крім того, чимало років керував питанням співпраці з НАТО в МЗС. Навіть у найреакційніші часи. Тоді вже існувала міжвідомча комісія з підготовки України до вступу в Альянс. І ми конкретно йшли за планами виконання затвердженої у Брюсселі річної національної програми. Однак, знову-таки, зустрічали протидію, коли на засідання комісії приходили представники (був квотний принцип в уряді) опозиційних сил і фактично зривали її діяльність. Проте сьогодні ситуація поліпшилася, якщо можна так сказати, «не було б щастя, та нещастя допомогло». Відверта агресія Росії проти України сформувала позицію суспільства дуже швидко. Якщо ми раніше боролися зі стереотипом – «натівський чобіт топтатиме наші землі», лякалися цього, то сьогодні в суспільстві навпаки є побоювання, що НАТО не прийде. Це ж як перевернулася загальна свідомість! Яке переосмислення відбулося! Тому підвищення рівня фахової дискусії в суспільстві, в експертному середовищі, в ефірі та на шпальтах газет сприятиме ясному розумінню людьми принципових питань.
– Чимало сьогодні є заяв, політичних кроків, загалом поведінка Росії, що за ментальністю нагадують радянські методи впливу. Як позиціонує себе асоціація до цих проявів?
– Не раз і не два говорив, що Росія по суті своїй стала правонаступницею Радянського Союзу не тільки формально, отримавши представництво у різних міжнародних організаціях. Вона виявилася правонаступницею ментально. Нещодавній виступ Путіна з трибуни Генасамблеї ООН нагадав промови кремлівських керівників часів холодної війни (скажімо, Громико), головна мета яких полягала в тому, щоб показати себе білими і пухнастими – миролюбною державою, яка виступає проти збройних конфліктів. А насправді – мати, як англійці кажуть, – «hidden agenda…» («прихований порядок денний»). Іншими словами, справжні цілі відрізняються від реальних дій. І цей цинізм сьогодні характерний для зовнішньої політики Росії. Там, де неозброєним оком видно, що є абсолютно конкретне, підтверджене фактами втручання, російський президент розводить руками і говорить, що не має до цього жодного відношення. От у цьому є абсолютна матриця поведінки Радянського Союзу. Світ до цього не готовий, зокрема, з причини своєї багатогранності. 190 держав, у кожної з яких свої проблеми. Насправді – це ми живемо в цьому сконцентрованому середовищі – Крим, Донбас, диверсії по всій Україні. У світі ж конфліктних ситуацій дуже багато. І якщо європейські держави ще більш-менш уявляють, що у нас відбувається, то для світу – це щось далеке й незрозуміле. І тут, знову ж таки, ми недопрацьовуємо в плані роз’яснення. Ми не використовуємо всі можливості; не вкладаємо ресурси для фахового роз’яснення того, що насправді відбувається. Як можна було втратити можливість влаштувати конкретні дебати в Генеральній Асамблеї ООН щодо Криму!
Я пропрацював у системі ООН 10 років, брав участь щонайменше у 20 сесіях Генеральної Асамблеї. На одній з них – очолював делегацію. Тож, у принципі, добре розумію, як працює ООНівський механізм. Треба адекватно сприймати те, що цей орган може, а чого від нього навіть чекати не варто. Адже завищені очікування врешті-решт матимуть негативний вплив на розвиток ситуації. Головне, за що ми всі цінуємо ООН, – це можливість заявити про себе, про державу, про її зовнішню політику. Окреслити її пріоритети, показати механізми. Це повинно бути у межах можливого. Дипломатія – це взагалі мистецтво можливого. Треба працювати не від заявленої мети, а від того, що може чи не може та або інша організація. Так от, те що дійсно може ООН, що ми втратили, це – можливість розгляду Генеральною Асамблею – питання анексії Криму. Питання, яке знаходить широку підтримку і де симпатії міжнародного співтовариства на нашому боці. Тут явно порушені норми міжнародного права, норми Статуту. А це – головне в діяльності організації.
Повертаючись до поставленого запитання – справді, сьогодні Росія демонструє радянський менталітет у підходах до вирішення міжнародних проблем. Її б дуже влаштувала ситуація, яка свого часу існувала, – двополярний світ. Є Америка, є Росія. Є ті ж зони впливу. Тоді РФ була б щаслива, перебуваючи у стані боротьби двох систем, погодитися на якісь компроміси – за умови продовжувати традиції радянських часів домінування на певній території.
– Свою чорну справу в цій історії робить російська пропаганда, розрахована на підсвідомість аудиторії, що веде до розриву на міжлюдському рівні, відкрито звинувачуючи українських громадян у зраді.
– От у цьому якраз і заритий корінь зла. Адже вся кремлівська пропаганда, і не лише останнім часом, а від початку розпаду СРСР, була спрямована на дискредитацію України як суб’єкта міжнародного права. І вся українсько-російська «типу» дружба базувалася на одному: «Ми ж одна сім’я, що ви там сіпаєтеся! Ми брати, але я старший!» Ось такий підхід меншовартості весь час культивувався, допоки Україна не обрала шлях справжньої реальної незалежності. І коли це стало очевидним – виявилося, по-перше, для певної частини російського суспільства неприйнятним; по-друге, несподіванкою для російського політикуму. І соціуму, у тому числі. Звичайно, велику роль у тому, що відбувається з пересічними людьми, відіграє зомбування. Як точно було сказано, їх поставили у стан «вибору між телевізором і холодильником». Начебто там існує стабільність, якісь зарплати платять, і люди задоволені. Якщо тобі щодня вкладають у голову, що то бандерівці, глядач починає в це вірити. Утім, як казав класик, «від любові до ненависті – один крок». І мені здається, що варто буде перемкнути важіль, певний час даючи людям об’єктивну інформацію, і ця, так звана, тотальна підтримка політики Путіна дуже швидко зміниться. Однак для цього потрібно, звичайно, щоб відбулися внутрішні зміни в Росії. При цьому й Україна зі свого боку повинна демонструвати послідовність і бажання до реального проведення реформ, боротьби з корупцією і встановлення справжнього верховенства права, демократії, свободи ЗМІ тощо. А у нас, на жаль, багато відбувається подій, які слугують прекрасною картинкою для пропагандистських цілей першого російського телеканалу. З трагічними подіями під Верховною Радою ми можемо розбиратися ще довго – хто винний, хто кого привів тощо. Але на загал це був шалений іміджевий удар по Україні, мовляв, подивіться, з ким ви маєте справу! Тому слід продовжувати роботу з населенням із залученням міжнародних експертів. У тому числі й російських. Адже там є певна частина адекватних аналітиків, які зробили собі щеплення проти зомбування і зовсім не поділяють те, що відбувається у їхній країні. Ми ж дуже мало використовуємо можливість почути адекватну думку з боку Росії. Зрозуміло, що нині це – закрите суспільство. Але людей, які зробили там свій вибір, треба частіше залучати до нашої внутрішньої дискусії. Тоді і в Росії їх краще почують і слухатимуть уважніше.
– Судячи з Ваших слів, це входить і в плани організації. Цікаво, в інших країнах існують подібні громадські інституції?
– Ось про це дуже важливо сказати! Коли я перебував у США, ознайомився з роботою організації «Асоціація зовнішньої політики» із штаб-квартирою в Нью-Йорку. Вона була створена майже 100 років тому відставними співробітниками державного департаменту, які вирішили започаткувати цю справу, аби пояснити американському народові зовнішню політику тодішнього президента Теодора Рузвельта. Це було після Першої світової війни, коли існували різні думки щодо напрямів подальшого розвитку. Дехто закликав до самоізоляції, замкнення у власному просторі. Інші – навпаки, до експансії, намагання впливати на події у світі. І от ця група людей, колишніх дипломатів, працівників державного департаменту взяла на себе функцію роз’яснення зовнішньої політики країни. І їхня робота виявилася ефективною. Це лише один з камінчиків, але на загал зовнішня політика США стала користуватися підтримкою народу. Головне – була створена така ситуація в суспільстві, коли громадяни почали довіряти урядові. Звичайно, скрізь є опозиційні сили, які ставлять під сумнів ті чи інші кроки керівництва країни, але головне – повинен існувати той-таки інтерфейс. Щоб зовнішня політика відповідала запиту суспільства. Врешті-решт ця організація стала дуже поважною інституцією. Фактично всі президенти Сполучених Штатів вважали за честь виступити на майданчику асоціації із своїми заявами та продемонструвати зовнішньополітичні пріоритети. Свого часу Франклін Рузвельт (це вже за часів завершення Другої світової війни) написав президентові цієї організації, про те, що «уряд функціонує за згодою усього народу. А народ повинен керуватися фактами. Асоціація зовнішньої політики здійснює свою високу місію, сприяючи представленню народу чітких фактів світових проблем і їхнього впливу на Сполучені Штати». У цьому полягає квінтесенція того, що ми хочемо в Україні досягти: оперувати правдивим фактажем. Відповідно аудиторія сприйматиме, а далі йтиме ретрансляція інформації до владних структур. І таким чином коло замикається. Сьогодні важливо чути один одного на рівні країни!
І практично в багатьох країнах є такі громадські організації, що опікуються зовнішньополітичними проблемами. Вони можуть по-різному називатися, але вони є. Ми, до речі, уже розіслали, принаймні відомим нам організаціям, свої листи-презентації з пропозиціями співпрацювати. Від деяких уже отримуємо відповіді. Тож, гадаю, це також стане «нетворком», співпрацею з організаціями подібного типу в інших країнах для проведення спільних заходів тощо. І цей шлях – серед наших пріоритетів.
– Ви сказали про недостатню поінформованість у світі щодо подій навколо України. Наскільки важливою в цьому плані стала презентація асоціації для представників зарубіжного дипломатичного корпусу, який працює в нашій країні?
– На мій погляд це був дуже вдалий захід. На презентації було багато послів і представників посольств у тому числі неєвропейських держав. Їм було цікаво почути, про наші плани, зрозуміти, хто ми є, кого представляємо. Гадаю, що нам вдалося привернути до себе увагу і показати, що в Україні роль громадянського суспільства зростає. Усі члени ради директорів спілкувалися з послами індивідуально. І ми вже маємо певні пропозиції щодо зацікавлення та бажання посольств цих держав продовжувати співпрацю з нами. У свою чергу, ми зацікавлені в тому, щоб встановити горизонтальні партнерські зв’язки з аналогічними організаціями в цих країнах – як європейських, так і інших.
Інтерв’ю провів Володимир СЕМЕНОВ
Якось у Москві на прикладі стодоларової купюри мені пояснили, що таке вибори в столиці.
