За радянських часів, особливо в «брежнєвську епоху», серед представників кремлівської політичної еліти традиційно чільне місце займали вихідці з України або українці за етнічним походженням. Й до цього часу у Москві пам’ятають жарт про те, що: «Вітчизняна історія ділиться на три періоди: допетровський, петровський і дніпропетровський». Навіть зараз вони присутні у найближчому політичному і діловому оточенні Путіна, яке журналістами та політологами розглядається не інакше, як потужний олігархічний клан. Досить згадати уродженця Кіровоградщини Дмитра Козака – заступника Голови Уряду РФ, Голову Ради Федерації Федеральних Зборів РФ – Валентину Матвієнко родом з Хмельниччини, або «друзів Путіна» по Санкт-Петербургу з українськими прізвищами Юрія Ковальчука – Голову Ради директорів банку «Росія», Геннадія Тимченка – нафтового магната, Андрія Фурсенка – помічника Президента РФ та інших. Маючи російське громадянство, переважна більшість з них вже давно не ідентифікує себе українцями і почуває себе досить комфортно. У багатьох зрусифікованими виявилися ще батьки у період Російської імперії, значна кількість втратила пам’ять про свою історичну батьківщину за часів СРСР. Однак з початком загострення україно-російських відносин, пік якого прийшовся на «царювання» Путіна, вихідці з України, насамперед державні службовці, військові, а також ті, хто потрапив до «білокам’яної» порівняно недавно, змушені демонструвати Кремлю свої вірнопідданські почуття набагато радикальніше за найбільш шовіністично настроєних росіян. Аби уникнути звинувачень у симпатіях до України, вони зрікаються рідної мови, історії, традицій, нагадуючи манкуртів – бездушних рабських створінь, повністю підпорядкованих господарю. Посилаючись на древній тюркський міф про них у романі «І довше століття триває день», Чингіз Айтматов стверджував, що манкурти цінувалися більше, аніж звичайні слуги, бо, забуваючи своє минуле, перетворювалися на ідеальних рабів.
Прагнучи перевершити самого Путіна у його агресивному неприйнятті України та української нації, сучасні манкурти в Росії демонструють вороже ставлення до українства та усіх виявів української національно-культурної самобутності. За рівнем холопського українофобства виділяється серед них Сергій Глазьєв – радник Президента РФ з питань регіональної економічної інтеграції, академік Російської академії наук (РАН) та іноземний член Національної академії наук України (НАНУ). Це саме той Глазьєв, який народився, провів дитячі роки і закінчив середню школу у Запоріжжі. Він нібито гордиться тим, що його мати є українкою і клянеться у любові до України, називаючи її «малою Батьківщиною для всього «Русского мира». Однак краще б Україна не знала такої «любові».
Ще за декілька місяців до Революції Гідності, у вересні 2013 року на черговому самміті «Ялтинська європейська стратегія» Глазьєв відверто залякував Україну нібито катастрофічними наслідками підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Ймовірно вже тоді він був посвячений у плани Путіна щодо анексії Криму і військової агресії на Донбасі. Бо шантажуючи Україну, Глазьєв фактично проговорився, що у коротко і середньостроковій перспективі Кремль буде консолідувати на південному сході України усіх незадоволених політикою Києва прихильників союзу з Росією. У червні 2014 року, після віроломної анексії Криму та військової агресії на Донбасі, Глазьєв публічно висловився за нанесення Росією потужного авіа удару по українській армії, щоб не дати їй зміцнитися і перетворитися на «могутню військову машину, орієнтовану проти нас, нашпиговану нацистами, ідеологічно зарядженими проти Росії». Цікаво, що Кремль не дезавуював, чи хоча б дистанціювався від людиноненависницьких заяв радника Президента РФ. А тому питання, чому «вихований ленінградською вулицею» Путін не прислухався до порад Глазьєва і не почав бомбардувати Україну, з’ясується дещо пізніше, під час неминучого міжнародного трибуналу над кремлівською верхівкою.
У переддень підписання Україною Угоди про асоціацію з Євросоюзом, Глазьєв в інтерв’ю ВВС звинуватив Європу в організації військового перевороту і приходу до влади у Києві нацистів. А на пряме питання кореспондента про те, чи вважає він нацистом і Петра Порошенка, Глазьєв відповів: «Звичайно». Зрештою агресивна риторика Глазьєва переповнила чашу терпіння групи провідних вчених-економістів НАНУ, які у липні 2015 року запропонували йому добровільно відмовитись від почесного звання іноземного члена НАНУ. На їх думку «безпрецедентна антиукраїнська позиція», «розпалювання національної ворожнечі між народами України і Росії», «паталогічний антиамериканізм і антиєвропейські настрої», «ненависть до України» Глазьєва суперечать принципам розвитку міжнародних наукових зв’язків, а продемонстрований ним шовінізм, ксенофобські висловлювання, безсоромне викривлення політичного курсу України були визнані неприпустимими для наукового товариства.
Із відповіддю Глазьєв не забарився, направивши на адресу НАНУ цинічного «Відкритого листа», зміст якого відображає світогляд цього російського політика у мантії академіка РАН, котрий встиг побувати кандидатом у Президенти РФ, міністром зовнішніх економічних зв’язків РФ, депутатом Державної Думи РФ трьох скликань, лідером парламентської партії «Родина». Характерно, що Глазьєв не став відмовлятись від антиукраїнської риторики і закликів бомбардувати Україну. Він ще раз підтвердив готовність силовими методами вирішити українську кризу. Пропозицію ж українських вчених відмовитись від звання іноземного члена НАНУ Глазьєв категорично відхилив, обравши для цього доволі хамську форму. Зокрема, він не знайшов нічого кращого, аніж по-фарисейськи висловити співчуття українським науковцям у зв’язку з тим, що їм нібито «сьогодні нелегко працювати під тиском дебільних нацистів, які б’ють і третирують усіх, хто незгодний з їхньою параноїдальною русофобією», натякнувши, що пропозиція наших вчених можливо пов’язана із бажанням «звільнити місця в НАНУ для квот гомосексуалістам відповідно до нових форм «європейської України».
А вже коли Глазьєв торкнувся болючої для нього теми підписання Україною Угоди про асоціацію з Євросоюзом, емоції автора виплеснулись за межі пристойності. Позитивну реакцію прихильників євроінтеграції він порівняв із радістю «холопів, які страждають комплексом неповноцінності», а сам вистражданий Україною вибір назвав «єврофашизмом» та «реінкарнацією гітлерівського нацизму». Агітуючи українців за «Русский мир», Глазьєв звинуватив американських політиків, чиновників і військових, у тому, що саме вони організували братовбивчу війну на Донбасі. Брутально критикуючи українську владу, використав такі далекі від наукових епітети, як «керовані з американського посольства нацисти». Дійшло навіть до застосування ймовірно навіяних Кисельовим, Соловйовим та іншими «полководцями інформаційних військ Росії» пропагандистських штампів, пов’язаних із звинуваченнями України у тому, що вона «масово вбиває звичайнісіньких громадян, включаючи дітей, які посміли надіти георгіївську стрічку і відкрито заявити свою приналежність до нашого спільного героїчного минулого». На цьому фоні більше всього потішило нагадування Глазьєвим про «Обов’язок вченого – говорити правду, даючи об’єктивний аналіз і прогноз»!
Скандал, який нещодавно розгорівся в РАН, засвідчив, що хвороблива українофобія Глазьєва прогресує й наразі почала представляти реальну загрозу розвитку російської науки (про його перебіг детально на сайті Інституту економіки РАН). Справа в тім, що наприкінці жовтня 2015 року президія РАН розглядала рядове кадрове питання – про призначення керівником Інституту економіки РАН 37-річного талановитого російського вченого Михайла Головніна. Здавалося проблем не повинно було виникати, оскільки претендент вже певний час успішно виконував обов’язки директора і майже одноголосно був рекомендований вченою радою цього академічного інституту. Однак несподівано проти призначення Головніна «з причин наукової етики» виступив академік РАН Сергій Глазьєв. На його думку, Головніну не можна довірити керівництво економічною наукою Росії, у зв’язку з тим, що той 2006 року нібито був причетним до підготовки доповіді Державній Думі РФ «Концепція взаємовідносин РФ з Україною у міжпарламентській сфері». У ній російські вчені дозволили собі зробити висновок, що вступ України в Євросоюз і НАТО не варто розглядати перепоною для розвитку стосунків між Україною і Росією, стверджуючи, що: «Прийняття України в НАТО не збільшить і не зменшить вплив Росії на неї». Свою позицію вони обґрунтували слушними аргументами, актуальність яких не втрачена й зараз. На їх думку, інтеграція України до європейських структур дозволить стабілізувати політичну ситуацію в Україні, що позитивно вплине на стан військово-технічного співробітництва з Росією; вступ України в НАТО буде сприяти вирішенню прикордонних з Росією питань; інтеграцію України в НАТО варто розглядати як своєрідний експеримент з утягнення крупної пострадянської країни в євроатлантичні структури, а успіх України на цьому шляху відкриє можливість для співробітництва Росії з блоком НАТО.
Слід зазначити, що протягом 2000-х років ставлення російського керівництва до перспективи співробітництва з НАТО, навіть членства Росії у цьому військово-політичному блоці, змінювалось. Путін 2000 року в інтерв’ю ВВС стверджував: «Я не можу уявити свою країну ізольованою від Європи … Я не виключаю такої можливості (вступу Росії в НАТО) у тому випадку, якщо з інтересами Росії будуть рахуватися, якщо вона стане повноправним партнером». Тому зафіксований російськими вченими підхід до вирішення цієї проблеми об’єктивно відображав настрої значної частини російської політичної еліти. Однак схоже, що з часом «яструби» в Кремлі остаточно перемогли «голубів», та й сам Путін перетворився на «чудо в пір’ях», точніше – «голуба із залізними крилами», за його власними оцінками.
Готуючись до такої категоричної заяви, Глазьєв повинен був знати, що насправді М.Головнін не був керівником авторського колективу, який готував вказану доповідь та не мав відношення до тієї частини, де мова йшла про можливість вступу України до євроатлантичних структур. Без сумніву він також знав, що й сама Концепція отримала схвальну оцінку Ради безпеки РФ та МЗС РФ. Однак все це не стримало Глазьєва від безапеляційної заяви на адресу наукового колективу: «Такі політизовані, замовні, ангажовані дослідження явно не прикрашають ні Інститут економіки, ні пана Головніна». Очевидно радник Президента РФ вирішив у такий спосіб чи то помститися комусь, чи то «проштовхнути» на посаду директора замість «політично неблагодійного» економіста М.Головніна, своїх протеже, раніше відкинутих Бюро відділення суспільних наук РАН. А можливо академік-українофоб Глазьєв вже взявся окреслювати для РАН допустимі чинною владою межі наукових досліджень? Над істинними мотивами Глазьєва варто було б задуматись і самому Путіну, якому також можуть пригадати схвальні оцінки перспектив членства Росії в НАТО.
Виступ Глазьєва на засіданні президії РАН вразив і глибоко обурив російських вчених. Науковий керівник Інституту економіки РАН, член-кореспондент РАН Р.С.Грінберг звернувся з листом протесту до Президента РАН академіка РАН В.Є.Фортова та академіка-секретаря Відділення суспільних наук РАН, академіка РАН А.О.Кокошина. У них він звинуватив Глазьєва у поширенні завідомо неправдивих відомостей з метою компрометації Головніна та відвертій брехні. Дирекція Інституту економіки написала колективного листа до редакції «Нової газети» з красномовною назвою «Повертається епоха політичних доносів? Академік С.Ю.Глазьєв звинуватив конкурента у неблагонадійності». У ньому автори звинуватили Глазьєва у політичному доносительстві і наклепах, звернувши увагу на те, що своєю недостойною поведінкою Глазьєв зганьбив займану посаду в Адміністрації Президента РФ та академічне звання. А академік РАН В.М.Полтерович закликав членів Президії РАН «усвідомити, яку небезпеку для академічного співтовариства несе стиль полеміки, взятий на озброєння академіком Глазьєвим». Отак несподівано оцінки авторитетних російських вчених особистих якостей Глазьєва майже повністю співпали з компетентними висновками українських колег. А з академіками двох академій наук, навіть з позицій Адміністрації Президента РФ та за підтримки самого Путіна важко сперечатись.
Росія переживає нелегкі часи. Роздмухана залежними від примх Кремля засобами масової інформації антиукраїнська істерія нагадує боротьбу з «ворогами народу», з тією лише різницею, що у 30-і роки минулого століття вишукували коріння класових ворогів, а зараз послідовно переслідують усе українське. Справа вже дійшла й до бібліотек. Так скоро в анкетeу, яку росіяни заповнюють при прийнятті на роботу введуть додаткову графу: «Чи є родичі в Україні» та «Чи проживав на території України».
У цьому зв’язку виникає питання, а чи став би Михайло Ломоносов дійсним членом Санкт-Петербурзької Імператорської Академії наук, якби членом її президії був Глазьєв, котрий раптом дізнався, що видатний російський вчений світового рівня певний час жив в Україні і навчався у Києво-Могилянській академії?
Борис Дніпров, аналітик
