Автор: Редакція

Співробітники адвокатського об’єднання “АКТІО” – члени Українського відділення Асоціації міжнародного права взяли участь в Другій всесвітній зустрічі товариств міжнародного права, яка проходила 2 – 3 вересня 2019 року в Палаці Миру в Гаазі (Нідерланди).

В роботі конференції брали участь представники регіональних відділень Асоціації міжнародного права, Європейської асоціації міжнародного права, Африканської асоціації міжнародного права та Африканського товариства міжнародного права, Азійського товариства міжнародного права, Латиноамериканського товариства міжнародного права та національних товариств міжнародного права. Головували на конференції п. Ален ПЕЛЕ, Президент французького товариства міжнародного права, п. Ів ДОДЕ, Президент Кураторіуму Гаазької академії міжнародного права, а також п. Абдулкаві А. ЮСУФ, Президент Міжнародного Суду ООН. Заключне слово заходу взяла п-ні Марія Фернанда ЕСПІНОЗА, Голова Генеральної Асамблеї ООН.

Мета заходу полягала в налагодженні діалогу між учасниками регіональних відділень Асоціації міжнародного права, національних та регіональних товариств міжнародного права та інших провідних світових організацій, які опікуються питаннями міжнародного права. Протягом двох днів конференції відбулося дванадцять засідань робочих груп та п’ять засідань круглих столів, на яких обговорювалися питання перспектив подальшого розвитку міжнародного права та шляхів участі товариств міжнародного права в цьому процесі.

Більше інформації про захід за посиланням https://rencontremondiale-worldmeeting.org/

Днями набула широкого розголосу заява у Facebook голови ГО “Інфраструктурна рада”, колишнього першого заступника міністра інфраструктури України Володимира Шульмейстера, який працював в уряді за часів міністра Андрія Пивоварського. Шульмейстер опублікував відкритий лист на адресу нового прем’єра Олексія Гончарука та міністра інфраструктури Владислава Криклія, у якому закликав їх не допустити до роботи в Міністерстві нинішнього заступника міністра з питань корупції Юрія Лавренюка.

“Мені стало достовірно відомо про те, що Ю.Ф. Лавренюк (заступник міністра з питань корупції) планує залишитися в Міністерстві інфраструктури України. І ці плани близькі до реалізації! Я закликаю керуватися в доборі кадрів на керівні позиції не особистою відданістю, не нав’язуванням кимось із невідомими мотивами, а виключно порядністю, управлінськими якостями і професіоналізмом… Звертаюся до вас від імені бізнесу. Якщо ситуація в транспорті швидко не виправиться, це призведе до катастроф на залізниці й повної зупинки “Укрзалізниці”, подальшого руйнування мостів, шлюзів, безглуздої втрати ресурсу на неефективному ремонті доріг, потрапляння України в чорні списки щодо моря”, – вказано у зверненні.

Натомість в ЗМІ пов’язують таку “активність” псевдоактивіста В.Шульмейстера виключно з бажанням самому поновитись в штаті МІУ.

В ексклюзивному коментарі для “Вектор ньюз” Юрій Лавренюк, який обіймає посаду заступника міністра інфраструктури із травня 2016 року, зазначив наступне:

“Щодо заклику пана Шульмейстера до Президента чи Прем’єра, та звинувачень в мою сторону… Насправді, мені важко коментувати слова людини, за якою безпосередньо тягнеться шлейф корупційних скандалів не лише відносно його роботи на посаді заступника міністра, а і у приватному секторі, де він працював. Як то кажуть, Google знає і пам’ятає все. Мені достеменно відомо про факти порушених кримінальних проваджень та слідчих дій відносно пана Шульмейстера. Є інформація і про обшуки, які у нього проводились і які розслідуються до цього часу. Впевнений, що йому спочатку потрібно розбиратися з питаннями, які йому задають та будуть ще задавати правоохоронці.

Якісь заклики, що він робить, та звернення, які пише, базовані лише на безпідставних звинуваченнях і підписані людьми, які були звільнені з підвідомчих МІУ підприємств у зв’язку зі скороченням чи за корупцію та дискредитацію, а також представниками бізнесу, до діяльності яких є безліч питань, як у нас, так і у правоохоронних органів – вважаю підміною понять та маніпуляцією громадської думки. Поняття морської спільноти насправді є набагато більшим та ширшим, чим це видає пан Шульмейстер. Насправді, це великі трудові колективи, об`єднання та профспілкові рухи, а не представники деяких стивідорних компаній , кишенькових ГО, до складу яких входить максимум 10 псевдоекспертів та декілька ображених на весь світ, звільнених колишніх працівників держпідприємств морської галузі, а також деякі зацікавлені теперішні роботодавці В.Шульмейстера.

Переконаний, що у цього, як він себе сам називає, великого експерта та реформатора були всі шанси продемонструвати успіх та блискавичні реформи та результат під час його роботи у 2015 році, чого, нажаль, не відбулось. Також у мене самого виникає запитання, чому настільки успішний бізнесмен та реформатор, який всілякими шляхами намагається повернутися до держслужби, майже за 4 роки так і не повернувся в успішний бізнес, де він наче був… Дякую за запитання!”

Автор: Катерина Одарченко, політичний експерт та аналітик

Новий склад Кабінету Міністрів затверджений, і треба слідкувати за роботою нової команди, підтримувати в позитивних починаннях, критикувати в негативних і вірити, що Україна зміниться.

Перед початком структурних змін та реформ, необхідно діагностувати проблеми, які є наразі. Деякі з реформ, які були започатковані з 2014 року, мають зміст та перспективу, але вони проводяться без взаємозв’язку з іншими галузями, через це спостерігається дисбаланс. Більше того, багато з них необхідно переглядати та змінювати модель реформування.

Державне управління
Зміни в парламентський та урядовій структурі державного апарату давно назріли, адже ми часто були свідками розбалансованості та відсутності координації дії між гілками влади та міністерствами.

Індикатором ефективності системи держуправління є Індекс глобальної конкурентоспроможності. У 2018 році з 140 країн Україна посіла 110 місце в номінації «державні інституції» та 82 місце в категорії «тягар державного регулювання». Це не вирок державі, це виклик новій команді.

Навіть існує велика відмінність структур парламентських комітетів з міністерствами. В результаті, законопроекти, які подає Кабмін, не завжди знаходять профільний комітет. Ідеї нової команди об’єднати, реструктуризувати чи ліквідувати певні міністерства, не особливо корелюється з тими завданнями, які стоять перед країною.

Ідеї «держави у смартфоні» та діджиталізації знаходять позитивний відгук у суспільства, однак метою має бути не лише спрощення комунікації між громадянином та державним апаратом, а ще й у ефективності надання адміністративних послуг. Електронним урядуванням є процес здійснення державного управління з використанням інформаційних технологій для забезпечення ефективного менеджменту.

Крім цього, важливим є питання підзвітності та прозорості держави суспільству. Трансформація паперової бюрократії на електронні реєстри та платформи є позитивним наміром, однак чи є гроші в держави для оснащення цифровими гаджетами кожен ЖЕК, зважаючи, що в багатьох міністерствах використовуються застарілі комп’ютери.

Для всебічного втілення необхідних перетворень, важливо, щоб нова команда заручилась досвідом інших країн, таких як Сингапур чи Естонія. Крім цього, в умовах військової агресії, важливим є засоби захисту інформаційних систем та кращого оснащення кіберполіції.

Земельна реформа
Повноцінний економічний розвиток країни майже неможливий без ринку землі. Про зняття мораторію на землю говорять давно, однак про реальну необхідність та доцільність такої реформи почали активно говорити лише останні кілька років. При тому, що земельна реформа є фактором економічного зростання. Сьогодні Україна перебуває в клубі країн поряд з Північною Кореєю, Кубою, Венесуелою та Конго. Цивілізовані країни вже давно дозволили своїм громадянам розпоряджатись землею як власністю.

Більше того, з 2018 року мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення Європейським судом визнаний таким, що порушує права людини, а саме право на власність.

Однак і тут не все так просто. Кожна реформа це зміни, і треба чітко усвідомлювати яка модель змін підходить саме для України. В країнах, які вже пройшли даний шлях, є як позитивні, так і негативні приклади. Вивчаючи міжнародний досвід, можна з впевненістю сказати, що деякі моделі реформи показали свою низьку ефективність в інших країнах.

В першу чергу необхідно визначити мету реформи. Європейський досвід реформування передбачає два ключові орієнтири: розвиток сільського господарства або соціально-орієнтоване село. Запропоновані Україні законопроекти не мають повної підтримки в населення, адже можуть потенційно відображати інтереси окремих аграріїв. Існує чотири основні аспекти при вивченні іноземного досвіду: чи сформована приватна власність, як здійснювалась земельна реформа, які обмеження ринку землі там встановлені та як функціонує земельний ринок. Основне, що мають розуміти реформатори це те, що відкриття ринку не має бути самоціллю, важливим є те, в якому форматі він функціонує, хто отримає переваги і як збалансувати компроміс між усіма учасниками відносин.

Наприклад в Угорщині, Польщі та Румунії існують обмеження кількості площі у одного власника. В той час, як у інших країнах – Хорватія, Болгарія або країни Прибалтики, не мають таких обмежень. В Чехії, Польщі та Болгарії не має податкового навантаження, що сприяє розвитку підприємництва у цьому секторі. В той час як в Німеччині, Нідерландах, Данії чи Швеції високі податки та екологічні вимоги. В Західній Європі земельний ринок є більш лібералізований та не мають обмеження щодо іноземних покупців, на відміну від європейських країн пострадянського блоку, де такі обмеження є. Проте в таких країнах як Австрія, Бельгія та Франція угоди купівлі-продажу землі окремо розглядаються та затверджуються місцевими держорганами, що зумовлює невисоку вартість гектару землі. В скандинавських країнах немає обмежень на доступ іноземців до землі, однак вони встановлюють суворі екологічні вимоги та навіть спеціальну освіту для фермера. Наприклад у Ірландії та Великобританії найбільш лібералізована політика у цьому відношенні і це призводить до вищих цін на землю ніж у країнах Європи, але негативно відбивається на динаміці ринку, адже не кожен може собі дозволити дорого вартісну землю. Показовим для України може слугувати досвід Греції, де ринок землі існує, але немає земельного кадастру, нечітке законодавство та значний рівень бюрократії, що в результаті призводить до того, що ринок землі малорозвинений. Це чітко вказує на те, що реформи взаємопов’язані між собою і мають доповнювати одна одну.

Для того, аби підібрати найоптимальнішу модель земельної реформи для України, необхідно не тільки врахувати досвід інших країн, а також врахувати власні особливості, що впливають на індикатор цін, інвестиційної привабливості та захищеності селян. Для цього, варто розробити кілька варіантів пілотних програм реформи і організувати широке обговорення, залучаючи експертів, фермерів та іноземних представників.

Місцеве самоврядування
Вже минулий склад Кабінету Міністрів відзначає реформу місцевого самоврядування як одну із найуспішніших за всю каденцію. Дійсно, створення об’єднаних територіальних громад сприяє зосередженню коштів місцевих податків на місцях і кращому розвитку окремої громади.

Однак, в цьому випадку яскраво помічається контраст між іншими реформами, коли окрема ОТГ все ще лишається несамостійною та залежною від центральної влади. Соціальна сфера яскраво це демонструє. Попри наявність ширших повноважень на місцях, не кожна громада може забезпечити створення соціальної інфраструктури, на кшталт дитячих садків, шкіл, медичних закладів чи районних відділів поліції. Тут реформа децентралізації впирається в реформу медицини, освіти чи правоохоронних органів.

При цьому, спостерігається масовий відтік людського ресурсу закордон, а це є ознакою, що не кожен може знайти робочі місця з гідною оплатою праці, мати соціальний захист та з перспективою самореалізації. Ці чинники не можуть бути відокремлені від реформи децентралізації. Мають бути розроблені економічні програми та моделі для громад, що передбачатимуть комплексний розвиток як столиці, так і кожного окремого села.

Нова команда має зосередитись на створенні єдино-векторної стратегії реформування країни, щоб реформа окремої кожної галузі не була відокремлена, а створювала гармонійну систему орієнтування на модернізацію, швидкий розвиток держави та добробут кожного українця.

Звісно, це далеко не всі напрямки, які вимагають покращення, але це ті, без яких говорити про реформування країни неможливо.

Нові, технократичні кадри в уряді – це прекрасна ідея і те, чого вимагає суспільство. Однак, розуміючи українські політичні реалії, прогнозувати їм абсолютної та безперешкодної ефективності доволі складно. Люди, які не були в політиці раніше, доволі туманно уявляють собі систему державного управління і її реформування. Вважаю, їм необхідно заручитись підтримкою досвідчених людей, які мають досвід та обізнані з історичними чинниками та специфікою українського державотворення.

Навіть на 29 рік своєї Незалежності Україна не може оговтатися від втрати протягом ХХ століття мільйонів активного населення. Голодомори, війни, політичні репресії, депортації, знищення заможних трударів-хліборобів та інші соціальні експерименти комуністичної влади назавжди змінили подальший розвиток українського етносу. Особливо даються взнаки переслідування представників «Розстріляного Відродження» («Червоного Ренесансу») – духовно-культурного і літературно-мистецького покоління 20-х років, яке повірило більшовицьким лозунгам і в період «українізації» дало світу високохудожні твори в галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру. Більшість молодих і талановитих митців, які виявилися «непридатними до будівництва комунізму», була розстріляна. Хтось покінчив життя самогубством, багатьох чекали сталінські концтабори, еміграція, замовчування. Їхні твори заборонялись, знищувались, вилучались з публічних бібліотек, зберігались у недоступних «спецхранах». Ті ж, кого каральна система зламала, були змушені лукавити, прославляючи «вождя народів» і КПРС.

Якби не цілеспрямоване винищення верхівки української інтелектуальної еліти, українці зараз не переживали б хуторянського комплексу меншовартості, не цуралися рідної мови і культури, а стали в рівень з іншими цивілізованими націями і народами. А так розважальні шоу вітчизняних телеканалів, навіть в умовах війни, мало чим відрізняються від російських аналогів, де найбільш рейтинговими вважаються низькопробні жарти про тупуватих хохлів-салоїдів.

У науковий обіг введено вже чимало архівних документів, які проливають світло на те, як мальовниче лісове урочище Сандармох, що простяглося на 10 гектарах в Медвеж’єгірському районі Республіки Карелія, в 30-х роках минулого століття використовувалось НКВС СРСР для таємних розстрілів в’язнів Соловецьких таборів («Соловецький етап»), Біломорсько-Балтійського каналу (каналоармійців), спецпоселенців та репресованих жителів Карельської АРСР.
До «горбачовської Перебудови» правда про Сандармох ретельно приховувалась від громадськості. Існувала навіть легенда, що в’язнів Соловків вивозили на човнах у Біле море і там топили. Тільки 1995 року активісти Санкт-Петербурзького наукового центру «Меморіал» знайшли в архівах УФСБ РФ по Архангельській області перші розстрільні списки. А вже в липні 1997 року на території урочища Сандармох віднайшли 236 розстрільних ям.

За підрахунками «Меморіалу» в Сандармох поховано від 7000 до 9500 громадян СРСР близько 60 національностей, хоча точна кількість до цього часу не встановлена. Серед них – знаменитий адвокат росіянин Александр Бобрищев-Пушкін, московський літературознавець Ніколай Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флеґонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Ґоґо Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СССР Василь Колесников, отець Петер Вейґель – посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СССР та інші видатні особи.

Документально підтверджено, що найчисельнішу групу в’язнів (1111 особу) стратили в урочищі Сандармох з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року.

З них – близько 300 видатних представників «українських буржуазних націоналістів», які на той час складали цвіт нації. У розстрільному списку «мислячої України» – поет Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, історики Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Сергій Грушевський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, один з творців єдиної гідрометеослужби СРСР уродженець Чернігівської губернії Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Усі вони були молодими (переважно 35-50 років), в розквіті сил людьми.

27 жовтня 1997 року, у 60-ті роковини початку розстрілів у Сандармоху, місцеві активісти «Меморіалу» вперше провели Дні пам’яті. Там було відкрито пам’ятник «Люди не убивайте друг друга», відслужена панахида та проведено мітинг. Участь у траурних заходах взяла делегація з України, до складу якої входили Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса та Тетяна Крушельницькі.

Тоді ж у пам’ять про репресованих українців було встановлено дерев’яний хрест. А 2004 року, з ініціативи громадянина США українського походження Веніаміна Трохименка, батько якого також був розстріляний у Сандармоху, Товариством української культури Карелії «Калина», споруджено гранітний козацький хрест «Убійенним синам України».

1997 року меморіальний комплекс «Сандармох» був визнаний об’єктом культурної спадщини і набув статус пам’ятника регіонального значення. Він став відкритим для рідних і близьких жертв репресій, а також тисяч іноземних туристів.

Першим, хто відкрив українцям правду про Сандормох, був історик, археограф, письменник і громадський діяч Семен Олександрович Підгайний (1907-1965). З 1933 по 1941 рік він був в’язнем Соловецького табору особливого призначення, потім співпрацював з німецькою окупаційною владою – керував з 1941 по 1943 одним з районів міста Харкова. В еміграції С.Підгайний написав дві книги спогадів про Соловецьку каторгу «Українська інтелігенція на Соловках» і «Недостріляні», які вийшли за кордоном. Звичайно, до здобуття Україною незалежності його творчість була недоступною українському читачу, хоча праці С.Підгайного поширювались у діаспорі.

У Незалежній Україні Сандармох отримав назву «української Голгофи». Виник навіть науковий термін – «Список Сандармоху». Так дослідники назвають перелік осіб, репресованих в Україні, а також українців, репресованих за її межами, які відбували покарання на Соловках і були розстріляні 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандормох.

Робота над «Списком Сандармоху» триває:
– 2003 року у Києві вийшов двотомник «Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 роках»;
– 2012 року, з нагоди 75-их роковин соловецьких розстрілів газета «День» проголосила «Рік «Списку Сандармоху» і опублікувала на своїх шпальтах доопрацьований і доповнений список жертв;
– у 2016-2017 роках Міжнародна інформаційно-аналітична агенція «Vector News» у партнерстві зі Всеукраїнським благодійним фондом «Журналістська ініціатива» провела акцію «Рік жертв Великого терору». У її рамках письменник Сергій Шевченко опублікував виправлений і доповнений «Український список Сандармоху». У ньому автор усунув чимало виявлених огріхів і білих плям попередніх переліків та склав найбільш повний ряд біографій. Список розширено переважно завдяки доданим біографічним даним осіб, що народилися на теренах України й згодом були репресовані за її межами, а також осіб, чиї долі тісно пов’язані з Україною (жили, працювали, воювали за незалежність республіки тощо).

Донедавна робота дослідників історії Сандармоху суттєвих нарікань з боку російської влади не викликала. Ситуація змінилася в середині 2010-х років через загострення протистояння між орієнтованою на європейські цінності демократичною Україною і правлячим в Росії агресивним путінським режимом. Враховуючи рекордні показники проведеного в квітні 2019 року соціологами «Левада-центру» дослідження ставлення росіян до особистості і діяльності Йосипа Сталіна (сумарний рівень схвалення досяг 77%), у Кремлі надумали переглянути своє відношення до політичних репресій 30-50 років ХХ століття.

Сучасні апологети Сталіна вирішили, що загальноприйнята версія про поховання в Сандармоху жертв політичних репресій не відповідає дійсності і шкодить іміджу Росії. Відтак, «Російському військово-історичному товариству» (РВІТ), який спеціалізується на фабрикації вигідних путінському режиму «історичних скреп», дали доручення підготувати матеріали для спростування факту звірств НКВС у Сандармоху. Обираючи виконавців, Кремль не мав жодних сумнівів, що РВІТ справиться з поставленою задачею, позаяк у наукових колах це товариство вважається скоріше рупором агітпропу, аніж дослідницьким центром. Адже діяльність цієї загальноросійської громадсько-державної організації щедро фінансується з державного бюджету. Його головою є відомий своїми фейковими дисертаціями міністр культури РФ Володимир Мединський. Опікунську раду РВІТ з квітня 2019 року очолює виходець з ленінградського управління КДБ, близький соратник незмінного Президента Росії Володимира Путіна, колишній міністр оборони, віце-прем’єр-міністр РФ і глава президентської адміністрації Сергій Іванов, котрий змінив на цій посаді відомого «яструба» Дмитра Рогозіна. До складу ради входять міністр оборони Сергій Шойгу, міністр внутрішніх справ Володимир Колокольцев, директор Федеральної служби охорони Євген Муров та інші відомі в Росії ідеологи й пропагандисти «РуSSкого мира».

Готуючись до переписування трагічної історії Сандармоху, керівники РВІТ розробили концепцію її фальсифікації. Вони вирішили нічого не вигадувати, а скористатися досвідом радянських попередників, яким десятиліттями вдавалося приховували правду про розстріли українців у Биківні, поляків у Катині, Калініні (Твері), Харкові. На озброєння була взята дискусійна, нічим не підтверджена гіпотеза істориків Петрозаводського державного університету, що в сумнозвісному урочищі Сандармох, територія якого протягом 1941-1945 років була окупована Фінляндією, поховані не тільки жертви сталінських репресій, а й радянські військовополонені, розстріляні у фінських концтаборах. Заяви фінських дослідників про те, що ця гіпотеза є ненауковою і політично вмотивованою, до уваги не брались.

У серпні 2018 року для підтвердження висунутої версії РВІТ спішно організувало археологічну експедицію з дослідження поховань у Сандармоху. До її складу, окрім пошуковців, археологів, антропологів увійшли також співробітники Слідчого комітету Карелії і військовослужбовці окремого 90-го спеціального пошукового батальйону Міноборони Росії. Звичайно, «придушені погонами археологи в кирзових чоботях» були готові по команді старших начальників знайти в урочищі Сандармох не те щоб поховання радянський воїнів, а й ковчег біблейського Ноя. Так і сталося. За перші два дні розкопок учасникам експедиції РВІТ вдалося знайти останки п’ятьох людей, чотирьох чоловіків і однієї жінки. Не дочекавшись висновків необхідних експертиз, фахівці РВІТ відразу ж назвали їх останками розстріляних червоноармійців, підтвердивши свою сумнівну наукову репутацію.

Утім, через гучний скандал, який виник щойно експедиція РВІТ розпочала свою роботу, розкопки були призупинені. Проти них різко виступила партія «Яблоко», правозахисники, активісти «Меморіалу», яких підтримали телеканал «Дождь» і деякі інші ліберальні інформаційні агентства. Вони звинуватили РВІТ у намаганнях дискредитувати висновки «Меморіалу» про Сандармох як місце масових страт репресованих, розмити їхню цінність і нівелювати масштаби трагедії. Противники гіпотези про поховання в Сандармоху радянських воїнів слушно вказували на те, що ця теорія з’явилася через 20 років після відкриття поховань, а також наголошували на відсутності будь-яких документальних свідчень, зокрема, фінських наказів про розстріли на цих територіях. Активний спротив громадськості, через який минулого року РВІТ було змушене призупинити розкопки, став для керівництва товариства повною несподіванкою. Хто знає, можливо саме негативна реакція громадянського суспільства й спричинила відставку Дмитра Рогозіна з посади очільника опікунської ради РВІТ.

Її новий керівник Сергій Іванов врахував досвід свого попередника і перед тим як направити нову експедицію в урочище Сандармох провів низку підготовчих заходів. З підтримкою міністерства оборони РФ проблем не виникало, Сергій Шойгу її гарантував. Однак, щоб у разі потреби перекласти відповідальність на місцеву владу Карелії, Сергій Іванов ініціював підготовку звернення місцевого начальства до керівництва РВІТ з проханням додатково дослідити територію урочища Сандармох. Але, чи то підстаркуватого «боярина» підвело почуття міри, чи «холопи» перестаралися, текст чолобитної, надісланої 15 липня 2019 року міністерством культури Карелії до керівництва товариства, вийшов моторошним. Від нього повіяло не те щоб духом брежнєвського застою, а зловіщим холодом 30-х років минулого століття.

Ось деякі рядки цього шедевру:

– «… ідея поховання в урочищі Сандармох жертв політичних репресій активно використовується низкою країн у деструктивних інформаційно-пропагандистських акціях, а спекуляції навколо подій в урочищі наносить шкоду міжнародному іміджу Росії, закріплює в громадській свідомості громадян необґрунтоване почуття вини перед нібито репресованими представниками закордонних країн, які дозволяють висувати необґрунтовані претензії до нашої держави і стають консолідуючим фактором антиурядових сил в Росії»;

– для прикладу наводяться «мітинги», присвячені жертвам репресій в Сандармоху за участі “активістів громадських організацій й іноземних держав” (України – примітка авторів);

– «… при цьому низка авторитетних карельських вчених дотримується версії, що в Сандармоху поховані радянські військовополонені, за попередніми даними, розстріляні фінськими військами»;

– на цій підставі мінкульт Карелії просить РВІТ провести власне розслідування і «встановити істину зі спірних питань».

Вочевидь, у РВІТ на це звернення чекали з нетерпінням і вже 12 серпня 2019 року експедиція почала нові розкопки.

На другий день роботи експерти РВІТ знайшли поховання двох осіб, поруч з якими були виявлені гільзи іноземного виробництва, що було відразу ж подано громадськості як могили радянських військовополонених. Утім, як і минулого року, проти розкопок в урочищі Сандармох виступили представники «Меморіалу». На їхню думку справжньою метою їх проведення є бажання принизити масштаби репресій в СРСР проти власного народу. Правозахисники назвали їх «нечуваним актом вандалізму і паплюження могил», спробою переписати історію заради короткочасних політико-пропагандистських цілей. Вони звернули увагу, що на місці їх проведення немає ні археологів, ні фінських істориків, а співробітники РВІТ заборонили журналістам і представникам «Меморіалу» фотографувати розкопані могили. 13 серпня 2019 року Санкт-Петербурзький «Меморіал» направив до Генеральної прокуратури Росії відкритого листа з проханням перевірити законність розкопок, адже «пошкодження об’єктів культурної спадщини» і «наруга над тілами померлих і місцями їх поховань» карається законами РФ.

Скандал навколо могил в урочищі Сандармох не єдине свідчення бажанню Кремля ускладнити роботу дослідників поховань жертв політичних репресій в Росії. Останній приклад – протидія місцевої влади експедиції російського «Меморіалу» і литовських волонтерів, які проводили розкопки могил спецпоселенців поблизу селища Галяшор (Пермський край). Після того як вони розчистили занедбане кладовище, проти них була порушена кримінальна справа за статтею «Незаконна рубка лісових насаджень»…

Звичайно, чільне місце у «боротьбі з ідеологічною диверсією іноземних держав проти Росії під виглядом історичних досліджень», відведено ФСБ РФ, керівництво якого не тільки виконує делікатні доручення Кремля, а й генерує ідеї, якими через підконтрольні «інформаційно-пропагандистські війська» зомбуються мозки росіян. Красномовний приклад – інтерв’ю від 19 грудня 2017 року Директора ФСБ РФ Олександра Бортнікова «Российской газете», присвячене 100-річчю органів державної безпеки РФ. У ньому він відзначив важливу роль свого попередника на посту головного чекіста Росії Лаврентія Берії у припиненні масових політичних репресій, а також визнав за можливе виправдати їх: «… хоча у багатьох цей період асоціюється з масовою фабрикацією звинувачень, архівні матеріали свідчать про наявність об’єктивної сторони в значній частині кримінальних справ, у тому числі тих, які лягли в основу відомих відкритих процесів. Плани прихильників Л.Троцького щодо зміщення чи навіть ліквідації Й.Сталіна і його соратників у керівництві ВКП(б) – зовсім не вигадка, як і зв’язки заколотників з іноспецслужбами».

Через недогляд чи з невігластва, автори інтерв’ю О.Бортнікова для характеристики періоду 30-х років вклали в уста Директора ФСБ РФ вирази, апробовані в документах минулого століття. Мова йде про «Постанову журі урядової комісії з конкурсу на підручник для 3-4 класів середньої школи СРСР» від 22 вересня 1937 року (збірка «До вивчення історії», Політвидав ЦК ВКП(б), 1937 рік, 39 с.), де говориться: «… то був час безперервної боротьби з ворогами робітників і селян, яку вели Радянська влада і ВКП(б) з тим, щоб забезпечити перемогу соціалізму в нашій державі (саботаж куркулів, хлібозаготівель, шкідництво шахтинців, промпартії, спроб розпродажу СРСР іноземним імперіалістам з боку троцькістських агентів фашизму тощо).

2017 року після скандального інтерв’ю О.Бортнікова в російському суспільстві стався вибух. Проти спроб виправдати сталінські репресії різко виступили Конгрес російської інтелігенції, який закликав відправити Директора ФСБ у відставку, а також академіки Російської академії наук, котрі підписали відкритого листа, де заявили: «… вперше після ХХ з’їзду КПРС одна з вищих посадових осіб нашої держави виправдовує масові репресії 1930-40-х років».

Але у високих баштах Кремля голос обуреної російської громадськості ніхто не почув, скоріш за все, не звернув на нього уваги.

Відтак, знову виникає одвічне питання: «Куда идешь Великая Россия? Камо грядеши?».

Олександр Бєлов, історик
Олександр Христенко, історик

Бажання повертатись до теми не було, адже більшість читачів, насамперед ветерани спецслужб, сприйняли матеріал позитивно. Переконувати ж недоброзичливців Служби безпеки України – марна справа. Їм дай хоч манесенький інформаційний привід для нападок на СБУ. А тут благодатна тема – звільнення заручників не «кіношними» методами зі стріляниною й погонями, а шляхом часткового виконання висунутих злочинцями умов. Як же не скористатися нею для звинувачень Служби у співпраці з міжнародними мафіозними угрупованнями, налагодженні каналів торгівлі «живим товаром», контрабанді, незаконному перетині кордону тощо.

На ці закиди можна було б не реагувати, якби не дві важливі обставини. Насамперед, обурило намагання декого з «професіоналів» принизити, звести нанівець складність процесу пошуку співробітниками СБУ варіантів визволення заручників. Особливо на першому етапі, коли мова йшла про звільнення Попова й Куликова.

Ось як згадує ті події Володимир Довганюк, на той час співробітник відділу боротьби з міжнародним тероризмом управління «Т» СБУ, який безпосередньо здійснював ці заходи:

«… Лист з МЗС України про те, що чеченські бойовики захопили в заручники двох українців, один з яких – син заступника начальника управління МЗС, обріс грізними резолюціями начальників усіх рівнів. Їх було настільки рясно, що коли документ дійшов до виконавця, а ним визначено мене, важко було прочитати зміст самого звернення. З’ясувалось, що Попов-пожежник умовив свого зятя Куликова поїхати на батьківщину. Коли після кількаденного перебування вони збиралися повертатися в Україну, їх захопили в полон бойовики. За згодою батька Куликова його домашній телефон поставили на прослуховування. Інформація, що злочинці дійсно утримують Попова і його сина в Чечні, вимагаючи за звільнення заручників викуп у розмірі 2-3 мільйони доларів США, підтвердилась. Традиційно звернулись за допомогою до ФСБ РФ, ті обіцяли … і все.

Стало зрозумілим, що проблему звільнення заручників доведеться вирішувати самотужки. Один з шляхів – шукати контакти з лідерами чеченської діаспори в Україні. Водночас, на контакт із запропонованим Куликовим чеченцем (Сулейманом Ахмадовим – примітка автора) я не виходив, оскільки підозрював, що він якимось чином міг бути причетним до викрадення заручників. Розіслані в обласні управління СБУ орієнтування також виявились безрезультатними. Спрацювало лише Одеське УСБУ. Через лідерів місцевої чеченської діаспори вдалося отримати номери телефонів Президента ЧРІ Аслана Масхадова, які я передав Валерію Якубовському (його розповідь дивись у частині першій – примітка автора).

Певно, що він телефонував в Чечню. Але мені й самому також довелось дзвонити Масхадову з домашнього телефону. Свою позицію я висловлював так: викрадення українських громадян розцінюємо як недружній крок до України. При цьому я відрекомендувався офіційно – майор СБУ. Масхадов відіслав мене до Удугова, а він до керівника управління з визволення заручників … Той пояснив, що українські бранці захоплені непідконтрольним уряду ЧРІ формуванням, потім вдалося встановити, де знаходяться заручники і згодом їх звільнити…

Слід віддати належне працівникам вітчизняного МЗС, які організували спецрейс літака для повернення заручників в Україну. Я теж хотів летіти під виглядом працівника МЗС України, та начальство не відпустило. Відразу ж після вильоту літака виникла певна напруга. Інформація про місце його приземлення на Північному Кавказі була суперечливою. Спочатку це був аеропорт в інгуському Слепцовську, потім в російських Мінеральних Водах. Довелось шукати вихід на Президента Інгушетії Руслана Аушева…

Добре, що все закінчилось благополучно. Хоча, відверто кажучи, до сьогодні не впевнений, що зіграло головну роль у визволенні Попова й Куликова. Куликов старший казав, що виходили на Березовського, та той наче відмовив».

Друга обставина, яка змушує розставити крапки над «і» – спроба деяких «чеченознавців» звинуватити Службу зв’язках із братами Ахмадовими – відомими на весь Північний Кавказ викрадачами людей. Йдеться про одіозних Увайса, Руслана, Ризвана, Аті, Абу, Рамзана, Імрана, Тагіра і Зелімхана Ахмадових, які одними з перших в Чечні почали отримувати надприбутки від работоргівлі. Жертвами їхнього злочинного бізнесу були представники різних країн, віросповідань, професій, національностей, в тому числі вайнахи (чеченці й інгуші). Навіть зараз, коли семеро з братів Ахмадових загинули, а двоє переховуються за кордонами Чечні, будь-які контакти з ними сприймаються вкрай негативно. Занадто ж таки нелюдським було їхнє ставлення до заручників. Характерно, що першими, хто дорікнув СБУ зв’язками із злочинним кланом Ахмадових, були співробітники ФСБ РФ. Їм було байдуже, що полковник МШДБ ЧРІ Харон Ахмадов і його молодший брат Сулейман, які внесли вирішальний вклад у спасіння українців, не мають жодного відношення до вказаних злочинців, оскільки представляють тейп «дішні» і є вихідцями з Сірноводська. А їхні однофамільці, котрі займались викраденням заручників, походять з тейпу «гендергеной» і мешкали в Урус-Мартанівському районі.

Позаяк у черговий раз, тепер уже в Україні, кинута тінь на честь і гідність Харона й Сулеймана Ахмадових, з дозволу Сулеймана, нарешті прийшов час оприлюднити більш повні відомості про їхню участь у визволенні Попова й Куликова. Повною інформацією про це не володів навіть вищезазначений ветеран органів держбезпеки Володимир Довганюк.

Отже, 17 листопада 1997 року підполковник внутрішньої служби Попов Володимир Олександрович разом зі своїм зятем Куликовим Сергієм Олександровичем власною автомашиною «ГАЗ-24» вирушили у ризиковану подорож в село Гарагорське Надтеречненського району Чечні. Вони поспішали на похорон матері Попова (автор приносить вибачення за помилку, допущену у попередній публікації Валерієм Якубовським, котрий помилився щодо справжньої причини їхньої поїздки в Чечню).

Володимир Попов був уродженцем цих місць, у Грозному закінчив технікум, отримав спеціальність «протипожежна техніка безпеки». Потім був інститут в Пермі, 25 років служби в підрозділах пожежної охорони, останні роки в Києві. Тут Попов познайомився із земляком Сулейманом Ахмадовим. Попри кочове життя військовослужбовця, він не поривав зв’язків з Чечнею, де мешкала мати, а також друзі дитинства і юності. На похорон матері Попов з Куликовим не встигли, застали вже поминки. Встановивши протягом двох днів хрест на могилі, почали збиратися додому. Коли вже були завантажені речі, їхню «Волгу» оточили озброєні до зубів невідомі у військовій формі. Вони блокували дорогу, вилучили особисті документи і вивезли українців в район Грозного. Так, з 20 листопада 1997 року почався період їхнього двохмісячного перебування в заручниках.

Чому бойовики обрали жертвами саме Попова і Куликова стало відомо відразу ж після їхнього першого допиту в «Особливому відділі» Ічкерії. З’ясувалось, що бандити сприйняли Сергія Куликова за родича Анатолія Сергійовича Куликова, на той час міністра внутрішніх справ Росії, генерала армії РФ. Будь-які заперечення бойовики з угруповання Арбі Бараєва не сприймали. За звільнення українських бранців вони призначили викуп у розмірі 2 мільйони доларів США. Щойно звістка про викрадення сина долетіла Києва, батько одного з заручників, працівник МЗС України Олександр Сергійович Куликов почав оббивати пороги Адміністрації Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України. Але звідусіль отримував відповідь, що необхідно звертатися до владних структур Російської Федерації, оскільки прямі контакти з представниками влади Чечні Кремль сприймає як недружні кроки. Єдиним, хто наважився підписати пряме звернення до Президента ЧРІ Аслана Масхадова з проханням сприяти звільненню заручників був київський мер Олександр Олександрович Омельченко.

На щастя О.С.Куликова, його давній приятель, один з відповідальних працівник Кабінету Міністрів України Володимир Миколайович Брагін запропонував знайомство з Сулейманом Ахмадовим, якого добре знав ще з радянських часів по виробничих справах. Саме його посередництво в залученні чеченських правоохоронців до визволення Попова і Куликова стало запорукою успіху. Адже рідний брат Сулеймана – полковник Харон Ахмадов проходив службу на посаді помічника начальника управління боротьби з викраденням людей МШДБ ЧРІ. Він то й взяв на себе відповідальність за організацію звільнення українських заручників. Спланувати і реалізувати заходи з визволення Попова й Куликова було непросто.

По-перше, на той час у Чечні мало хто всмілився протистояти бойовикам Арбі Бараєва, котрий був переконаний, що йому пощастило захопити в заручники родича міністра внутрішніх справ РФ.

По-друге, Президент ЧРІ Аслан Масхадов, якому підпорядковувалось МШДБ ЧРІ, хоча й був зацікавлений у демонстрації здатності рішуче боротися з викраденням людей без участі правоохоронців Росії, реальних сил протидіяти бойовикам не мав. Отже, розраховувати на його заступництво не приходилось. Вся повнота відповідальності за будь-який збій при проведенні операції лягала на Харона і його колег з МШДБ ЧРІ.

По-третє, після звільнення заручників треба було певний час переховувати, а потім якимось чином переправити в Україну.

Відтак, Харону Ахмадову належало влаштувати втечу так, аби вона виглядала природно, як власна ініціатива бранців. Для допомоги брату з Києва в Чечню приїхав Сулейман. Він мав не тільки безпосередньо залучитись до організації втечі заручників, але й, у разі необхідності, переконати бойовиків у тому, що Сергій Куликов не має жодного відношення до головного російського міліціонера. Місцем тимчасового перебування Попова і Куликова після втечі був визначений будинок батька Харона і Сулеймана – Магомеда Ахмадова в Сірноводську.

Втеча Попова й Куликова була організована професійно. Роль «провідників» їх гірськими тропами грали родичі і близькі знайомі Харпона. Зрештою, втікачі дістались Сіроноводська, де їх прихистила сім’я Ахмадових. Далі розпочався новий, не менш складний етап звільнення заручників – пошук шляхів переправлення їх в Україну. Розрахунок був на те, що до цього процесу долучиться офіційна влада Чечні.

Але, як не намагалися Харон із Сулейманом приховати свою участь в організації втечі українців, уникнути витоку інформації про перебування Попова і Куликова в Сірноводську не вдалося. Тільки-но чутки про це просочились до Арбі Бараєва, той у супроводі чисельної охорони примчав на БТР-ах на «розбірки». Харон і Сулейман разом із декількома відчайдухами з МШДБ ЧРІ готові були чинити збройний опір. Перемовини з Арбі Бараєвим проходили складно. Брати Ахмадови категорично заперечували причетність до організації втечі Попова і Куликова. Перебування утікачів у будинку батька Харон пояснював знайомством Сулеймана з Поповим у Києві, що відповідало дійсності. Напруга у переговорах спала лише після того, як на вимогу Арбі Бараєва Сулейман поклявся на Корані, що Сергій Куликов не є родичем міністра внутрішніх справ Росії і постійно мешкає в Києві.

І от вже коли життю і здоров’ю звільнених Попова й Куликова ніщо не загрожувало, а конфлікт з бараєвськими бойовиками був майже вичерпаний, на політичну арену вийшов Президент ЧРІ Аслан Масхадов. Для підняття власного рейтингу він почав наполягати на офіційному зверненні України з проханням сприяти визволенню Попова і Куликова. Саме тоді керівник консульського управління МЗС України Валерій Якубовський і вищезгаданий Володимир Довганюк вели телефонні переговори з Президентом ЧРІ Асланом Масхадовим і міністром закордонних справ Мовладі Удуговим щодо переправлення заручників в Україну. Завдячуючи активній участі співробітників МЗС України, українські бранці успішно дісталися Києва. Виліт відправленого з України спецлітака був організований через Єреван, позаяк чеченська сторона категорично заперечувала проти використання будь-якого російського аеропорту.

30 грудня 1997 року в газеті «Факты» було розміщене розлоге інтерв’ю Володимира Попова журналісту Олександру Гавришу з красномовною назвою «Нас никто не освобождал. Мы совершили побег».

У ньому Володимир Попов розповідав про те як разом із зятем Сергієм Куликовим опинилися в Чечні, в яких умовах перебували в полоні, як готували втечу, як за допомогою працівників МЗС України дістались Києва. Єдине чого не вистачало, так це інформації про тих, хто саме, ризикуючи власним життям, організував їхню втечу. Тоді «зашифровка» участі Харона і Сулеймана Ахмадових у звільненні Попова й Куликова була необхідною задля уникнення переслідування з боку Арбі Бараєва.

Відтепер табу на правду знято.

Олександр Христенко, ветеран спецслужб