Автор: Редакція

Ось уже 20 років мешканець міста Рівного Микола Семчук дбайливо зберігає матеріальні згадки про викрадення і звільнення з чеченського полону свого сина Валентина. Пожовклі газетні вирізки і факсимільні повідомлення, листи, фото і відео матеріали передають жахливу атмосферу майже п’ятимісячного ув’язнення українця, а також розкривають деякі деталі здійснення заходів з визволення бранця.

Утім це лише частина відомостей про ті пам’ятні події. Основний масив даних зберігається в архівах Служби безпеки України. Самі ж співробітники СБУ, котрі постійно контактували з Миколою Семчуком протягом лютого – червня 1999 року і навіть їздили разом з ним на Північний Кавказ, розповідали йому далеко не все. Про підготовку, планування, фінансування операції, організуючу роль української спецслужби, підтримку з боку МШДБ ЧРІ і ФСБ РФ він міг лише здогадуватись. Тож не дивно, що журналісти, які оповідали про цю драматичну історію зі слів Миколи Семчука, не кажучи вже про інших «учасників», були приречені на певні фактологічні огріхи. Отже, запропонований спогад є першою спробою довести до фахівців і широких кіл громадськості об’єктивну інформацію про те, як насправді відбувалось звільнення одного з наших співвітчизників.

Закономірні питання, як і навіщо двадцятитрьохрічний Валентин Семчук за два тижні до свого весілля вирушив у ризиковану подорож на Північний Кавказ, для його батька залишаються хворобливими й по сей день. Хоча зовні мета поїздки виглядала буденною – малознайомий Семчукам бізнесмен, уродженець і житель міста Грозного Абдуллаєв Адам Хамідович, котрий на той час мешкав в Україні, запропонував їм придбати в Грозному на вигідних умовах автомобіль представницького класу «BMW-735». Піддавшись на спокусливу пропозицію, Валентин у перших числах лютого 1999 року стрімголов помчав в Чечню, розраховуючи за декілька днів повернутись додому.

Діставшись Назрані (Інгушетія), Валентин Семчук зустрівся з другом Адама Абдуллаєва Артуром, разом з яким мав їхати в Чечню за автомашиною. Але раптом на них зі зброєю в руках напали «невідомі бойовики», які ув’язнили Артура разом з нашим співвітчизником. Попри те, що напад нагадував інсценування задля зашифровки участі у викраденні Адама Абдуллаєва і Артура, Валентин Семчук був реально ув’язнений, перевезений в Чечню і майже на п’ять місяців став «живим товаром», стартова ціна на якого становила 500 000 американських доларів.

Розповідає Микола Семчук: «З 6 лютого почались тяжкі випробування для всієї нашої сім’ї. Десь через тиждень нам подзвонив Артур і сказав, що син утримується ваххабітами в Грозному. Цього ж дня зателефонували бандити і підтвердили, що Валентин дійсно знаходиться у них, у підвалі. За його звільнення вони вимагали астрономічну суму – 500 тисяч доларів США. Викрадачі категорично заборонили звертатися за допомогою до влади і спецслужб України, Росії, в засоби масової інформації. Якщо ми не виконаємо цих вимог, вони обіцяли прислати голову сина. Але вже наступного дня я вирушив в Київ, в СБУ, в управління боротьби з тероризмом. В інші силові структури, в тому числі в МВС, я не звертався, бо боявся за витік інформації і вважав їх неспроможними вирішити мою проблему. Зустріч з співробітниками управління боротьби з тероризмом мені допомогли організувати мої друзі в СБУ…».

Так, з початку лютого 1999 року ми взяли на себе біль родини Семчуків, намагаючись знайти бодай-би якісь важелі впливу на вимагачів, аби змусити їх звільнити Валентина. Однак перші ж результати аналізу інформації, яка почала стікатись в Управління «Т» щодо професійного рівня викрадачів, були невтішними.

Ініціатор поїздки Валентина Семчука в Чечню Адам Абдуллаєв виявився племінником Доку Умарова – активного учасника Першої російсько-чеченської війни, майбутнього 4-го Президента Ічкерії, котрий проголосив себе Еміром віртуальної держави «Кавказький емірат». На території Чечні його угруповання, яке з 1996 року активно займалось работоргівлею, вважалось одним з найнебезпечніших. Але це аж ніяк не заважало бригадному генералу (російський аналог звання «генерал-лейтенант» – примітка автора) Доку Умарову обіймати посаду Секретаря Ради національної безпеки республіки і керувати штабом з організації боротьби зі злочинністю в Чечні. Навіть знятий Асланом Масхадовим 1998 року з усіх держаних посад Доку Умаров зберігав вплив на підконтрольні Президенту Ічкерії спецслужби і правоохоронні органи молодої республіки.

Про виняткову зухвалість Доку Умарова красномовно свідчить той факт, що в березні 1999 року його бойовики захопили в полон Спецпредставника МВС РФ в Ічкерії генерал-майора міліції Геннадія Шпигуна, вимагаючи за його звільнення 15 мільйонів доларів США. Спроби силовиків Росії й Ічкерії знайти і звільнити Шпигуна успіху не мали. Шукали його також в Україні, але це тема окремої розповіді. І тільки через рік, у березні 2000-го було знайдено його бездиханне тіло…

Давнім партнером Доку Умарова по работоргівлі був його родич, також бригадний генерал Арбі Бараєв, котрий після Першої російсько-чеченської війни взяв під контроль цей злочинний бізнес. Від рук Арбі Бараєва постраждало понад 100 заручників. Зокрема, він обґрунтовано підозрювався у причетності до захоплення Представника Президента РФ в Чечні Валентина Власова, звільненого з полону тільки після сплати 7 мільйонів доларів США, викраденні і катуванні журналістів «ИТАР-ТАСС», НТВ, «Радио Россия», офіцерів ЗС РФ, російських матерів, які шукали в Чечні своїх зниклих безвісти дітей-солдат, православних священників. Одним з найбільш резонансних злочинів Арбі Бараєва стало викрадення іноземних інженерів-зв’язківців – трьох англійців і новозеландця, яких після декількох місяців ув’язнення Бараєв обезголовив особисто.

1998 року Арбі Бараєв під впливом свого кумира Шаміля Басаєва примкнув до арабських найманців і перейшов у підпорядкування до мусульманського терориста Хаттаба – Аміра ібн аль-Хаттаба з Саудівської Аравії, активного прихильника будівництва в Чечні ісламської держави. Згодом Арбі Бараєв почав активно виступати проти політики Аслана Масхадова, був навіть організатором антипрезидентського заколоту в Гудермесі. Оскільки його дії підривали позиції законної влади, Президент Ічкерії позбавив його звання бригадного генерала і розпустив «Ісламський полк особливого призначення», яким він командував. Виходило, що нашими головними противниками були лідери найбільш «відморожених» злочинних угруповань Чечні, а «Муса», який безпосередньо погрожував по телефону Семчукам, права приймати самостійні рішення не мав, оскільки його рівень в ієрархії бандитських формувань Доку Умарова і Арбі Бараєва був невисоким.

Оцінивши ситуацію, ми прийняли рішення до пори до часу відкрито не виступати стороною переговорів з викрадачами і взагалі максимально втаємничити участь СБУ у визволенні Валентина. По-перше, ми розуміли, що участь державного правоохоронного органу спеціального призначення в перемовинах з викрадачами зміцнить їхню надію на отримання крупної суми викупу. По-друге, такою була вимога бандитів, а її недотримання могло зашкодити заручнику. На той у нас час не було інших варіантів, як звернутися за допомогою до Сулеймана Ахмадова. Проконсультувавшись з братом Хароном, той запропонував не гаяти часу й організувати поїздку в Чечню Миколи Семчука і його майбутнього свата, колишнього працівника міліції, полковника Михайла Пилипчука для підготовки їхньої особистої участі у заходах зі звільнення Валентина. Він також висловив готовність супроводжувати їх в Грозний. З такою пропозицією погодилися Голова СБУ Леонід Деркач і його перший заступник Юрій Землянський, які з першого й до останнього дня операції зі звільнення Валентина Семчука тримали її на контролі.

Розповідає Микола Семчук: «Службою безпеки України було прийнято рішення для ефективного пошуку виїхати в Чечню та безпосередньо звернутися в чеченське управління по боротьбі з викраденням людей, яке вже братиме участь у визволенні Валентина. 16 лютого 1999 року на позиченому мікроавтобусі я, мій сват Пилипчук М.М. з громадянином України Сулейманом виїхали в Чечню. 17 лютого ми перетнули кордон з Російською Федерацією. Маршрут проходив через місто Нальчик, далі Осетія, Інгушетія. Позаду 2500 кілометрів, десятки контрольно-пропускних пунктів, останнім був КПП «Кавказ», який ми пройшли в 4 години ранку 18 лютого 1999 року. Притулок нам надав рідний брат Сулеймана – Харон в селі Серноводськ. Зранку я з Хароном поїхали в управління міліції в Грозний (управління боротьби з викраденням людей МШДБ ЧРІ – примітка автора). Я був шокований від побачених залишків міста Грозного – руїни, гори сміття, всюди озброєні люди, повна відсутність безпеки на дорогах, біля будинків польових командирів охорона з «Фауст-патронами». У міліції ми прослухали мої аудіо записи переговорів з бандитами та намітили план подальших дій».

У пам’яті в щонайменших деталях закарбувалась розповідь братів Ахмадових про резонансні події лютого 1999 року в Грозному. Старший брат Харон був досвідченим оперативником, добре орієнтувався в обстановці, знав звичаї і традиції викрадачів, а тому був впевнений, що на компроміс з українцями вони не підуть. На його переконання, звільнити Валентина без сплати викупу можна було тільки силою, при необхідності він і його підлеглі були навіть готові застосувати проти бандитів зброю. Харон усвідомлював потенційну небезпеку навішування на нього ярликів «ворог чеченської нації» чи «націонал-зрадник», а тому вважав, що їх унеможливить особиста участь у збройній сутичці з бойовиками родичів заручника. Адже одна справа допомагати українським друзям брата Сулеймана, а інша – відбивати заручника за власною ініціативою. Керівництво МШДБ ЧРІ погодилось з Хароном, порадивши угодити свої дії з старійшинами тейпів, адже в разі загибелі когось із бандитів він ризикував наразитися на кровну помсту його рідних. Сивочолі глави родів позитивно сприйняли аргументи Харона, визнавши визволення гостя з полону богоугодною справою, яка не суперечить звичаєвому праву чеченців.

Місцем проведення силової акції була визначена центральна телеграфно-телефонна станція міста Грозного. Справа в тім, що можливість користуватись мобільним зв’язком на території Ічкерії федералами була обмежена. Через це Грозненський стаціонарний переговорний пункт став єдиним місцем, куди викрадачі під дулами автоматів періодично водили заручників, вимагаючи від них телефонувати своїм рідним з мольбою прискорити збір необхідної суми викупу. Розрахунок Харона був на те, що тільки-но бандити в черговий раз приведуть Валентина Семчука для телефонної розмови з батьками, його вдасться відбити. На нагоду зіткнутись з бойовиками довго чекати не довелось. 22 лютого 1999 року зі спостережного пункту, який Харон створив безпосередньо на переговорному пункті, надійшла інформація про замовлення телефонних перемовин з Україною. Відразу ж туди на мікроавтобусі виїхала озброєна група, яка з нетерпінням очікувала на контакт з викрадачами. Упізнати Валентина і повідомити про це Харону доручалось його тестю Михайлу Пилипчуку.

Але трапилось непередбачуване. Небоязкий по життю, досвідчений правоохоронець М.Пилипчук настільки перехвилювався у складній обстановці, що переплутав Валентина і помилково зорієнтував Харона на сторонню особу. Це з’ясувалось не відразу, а тільки тоді, коли Харон, стріляючи в повітря, разом зі своїми бійцями кинувся силоміць визволяти з натовпу вказаного заручника, а Сулейман Ахмадов, користуючись тимчасовою панікою серед бандитів, затягнув його в мікроавтобус. Переляканий юнак зовні дійсно був дещо схожий на нашого бранця, але не Валентин. Стрілянина 22 лютого 1999 року на переговорному пункті Грозного стала топ-новиною російських ЗМІ того дня. Її відголоски дійшли й до Києва, але ми навіть не здогадувались, хто був її організатором.

Повний провал першого етапу операції зі звільнення Валентина Семчука кардинально змінив ситуацію, і далеко не на нашу користь. Бандит Муса відразу ж перепродав заручника в інше злочинне угруповання, яке контролював «бараєвський» бойовик на ім’я Бадруді. Підтвердивши встановлений Мусою розмір викупу, той погіршив умови ув’язнення Валентина й посилив охорону з тим, щоб унеможливити його визволення співробітниками МШДБ ЧРІ. Через посередників Бадруді попередив Харона, що при першій же спробі звільнити українського заручника силою, він просто знищить його. Для демонстрації переконливості своїх намірів Бадруді організував інсценування розстрілу Валентина.

Ось як у збірнику «Україна кримінальна» (Київ, 2002 рік) описав умови утримання бранця журналіст Олександр Іващенко, автор нарису «Ад і спасіння Валентина Семчука»: «Першим його пристанищем став моторошний підвал десь під Грозним. Підвал, в якому окрім нього, сиділи двоє таких як він заручників – громадян Росії (один з них був звільнений, доля другого залишилась невідомою). Валентин зустрів там своє 24-річчя… Багато з тих, хто сидів у таких підвалах, виходили з них інвалідами. А деякі, не витримавши фізичних і психологічних тортур, кінчали життя самогубством. Валентин витримав. Витримав, не знаючи, що попереду на нього чекають ще страшніші умови ув’язнення. Бойовики, які останніми купили Валентина, тримали хлопця у ванній кімнаті, прикутого ланцюгом до однієї з ніжок. Фактично він жив сидячи і весь час перебував абсолютно самотнім. Харчувався Валентин хлібом і водою, у кращому випадку – чаєм. Тим не менше, він підтримував фізичну форму, віджимався від підлоги, змушуючи тіло працювати. В один з чорних днів йому сказали: «Завтра тебе розстріляють». Дійсно у призначений час приїхала озброєна група, і Валентин почув: «Ну пішли! Раз батько грошей не платить, то ми тебе розстріляємо». Коли спитали про останнє бажання, він не став плакати чи просити пощадити. Попросив закурити…».

Повернувшись в Київ, Сулейман передав, що на думку Харона, після зриву силового варіанту звільнити Валентина Семчука можливо буде хіба що шляхом сплати викупу. У разі готовності української сторони прийняти висунуті викрадачами умови, він спробує схилити бандитів зменшити його розмір.

Особисто в мене такий варіант ентузіазму не викликав. І не тільки тому, що він засвідчував наше безсилля й міг тлумачитись росіянами як участь у фінансуванні чеченських терористів. Неможливо було забезпечити прозорість проходження коштів, через що існувала реальна перспектива поширення пліток, які за певних умов могли перерости в звинувачення у «крысятничестве» (вибачте за русизм). Так воно й сталося, але про це дещо пізніше. З цих міркувань, я вагався й уникав доповіді керівництву Служби про висловлені Хароном пропозиції, намагаючись знайти якийсь інший варіант. Ми пробували залучити до звільнення Валентина відомих активістів УНА-УНСО, котрі брали участь у бойових діях в Чечні, авторитетів чеченської діаспори в Україні, лідерів мусульманських громад, навіть відомих українських журналістів, які мали контакти з лідерами Чечні. Але далі розмов і голослівних обіцянок справа не йшла. Так минув березень, квітень і половина травня…

Одного травневого ранку Голова СБУ Леонід Деркач службовим автомобілем «підхопив» мене з Кончі Заспи до Київа. Дорогою він почав розпитувати, як просувається справа звільнення Валентина. Відступати було нікуди і я доповів йому про безальтернативність сплати викупу. Реакція Леоніда Васильовича була неочікуваною. Не висловивши жодного докору, він навпаки почав підбадьорювати, навівши декілька відомих йому прикладів живучості в Чечні давньої історичної традиції торгівлі заручниками. На завершення короткої доповіді Голова СБУ попросив назвати суму, за яку бандити готові звільнити Валентина.

Через декілька днів Харон озвучив узгоджений з викрадачами розмір викупу в американській валюті, який був в десятки разів меншим 500 000 доларів. Між собою ми називали цю суму нейтральним словом «ресурс». Про отриману інформацію я негайно доповів керівництву Служби. Далі колеса бюрократичної машини закрутилось швидко і справа почала просуватись «як по маслу». Невдовзі з фінансово-економічного управління (ФЕУ) СБУ мені зателефонували, і повідомили, що в касі потрібно отримати виділену Кабінетом Міністрів України певну суму грошей. Заминки виникли лише при конвертуванні гривен в долари США, адже обмінний курс «з’їдав» частину виділених коштів, і пошуку варіантів виконання вимог керівництва ФЕУ щодо надання їм встановленої форми звітних документів.

Питання врегулював Юрій Землянський, запропонувавши очільникам ФЕУ поїхати разом з нами в Чечню й особисто вимагати від лідерів злочинних угруповань ордер чи розписку в отриманні від української сторони коштів.

Щойно гроші були в моїй барсетці (зберігаю до цього часу як фартову), в Москву, на адресу керівництва ФСБ РФ полетіла підписана Леонідом Деркачем шифротелеграма. У ній висловлювалось прохання, відповідно до діючих на той час міжнародних угод про співробітництво, надати допомогу групі співробітників СБУ у здійсненні на території Чечні заходів зі звільнення Валентина Семчука. Після відповіді з ФСБ РФ про готовність сприяти, узгодження часу і місця зустрічі з російськими партнерами на території Ростовської області й детального інструктажу, який провів Юрій Землянський за участю Миколи Гандзюка і Сулеймана Ахмадова, ми вирушили в дорогу. Керував власним автомобілем Микола Семчук, який виявися досвідченим і надійним водієм.

Зв’язок з групою (а нам видали службовий мобільний телефон – нечувана для 1999 року розкіш), підтримував оперативний працівник Микола Кочубей, котрий також вніс суттєвий вклад у визволення заручників.

Перепочинок в армійського друга в Решетилівці, де я починав службу опером районного відділення КДБ, ночівля в Полтаві, де на той час мешкала моя сім’я (службову квартиру в Києві виділили лише на п’ятому році служби в Центральному апараті СБУ), далі – Харків, Луганськ. Там ми залишили зброю і службові посвідчення. За сприянням працівників УСБУ в Луганській області, ми без проблем перетнули державний і митний кордон з Росією. І ось нарешті, контакт на автотрасі поблизу Ростова-на-Дону з військовослужбовцями УФСБ РФ по Ростовській області. У їхньому супроводі ми швидко дісталися межі з Ставропольським краєм, де нас передали під охорону співробітникам місцевого УФСБ, разом з якими ми дістались старовинної козацької станиці Курська. На в’їзді до неї нас зустрів і влаштував на тимчасовий постій в гуртожитку начальник районного підрозділу УФСБ РФ по Ставропольському краю майор Олексій Левін, який зовні нагадував терського козака (щоправда згодом з’ясувалось, що його забуті предки були вихідцями з Полтавщини). Отже, майже 2500 кілометрів ми подолали всього за два дні.

Познайомившись ближче з партнерами, ми намітили план на завтрашній день. Його першим пунктом була зустріч з Хароном на блокпосту у прикордонній з Чечнею станиці Галюгаєвська, а далі домовились діяти узгоджено, по ситуації. Поки готувалась вечеря, О.Левін почав наполягати, щоб я доповів про прибуття групи співробітників СБУ начальнику УФСБ РФ по Ставропольському краю генерал-майору Борису Мильнікову. Після сухих привітань, без зайвих прелюдій той запитав, яким чином ми будемо звільняти заручника і якою має бути роль його підлеглих. Я відповів, що плануємо сплатити викуп бандитам на території Чечні за участю і посередництва співробітників МШДБ ЧРІ. А бійці УФСБ потрібні виключно для супроводження по підконтрольній Росії території для охорони нас і «ресурсу» від грабіжників. Я не чекав, що озвучені плани викличуть таку негативну реакцію Бориса Мильнікова. Він буквально вибухнув: «Полковник! Ты подставляешь не только себя, но и меня. Это стопроцентный кидок. Тебя разведут как лоха. Я таких случав пережил десятки. Если сунешься в Чечню, ещё и вашу группу захватят. Кто вас будет освобождать? Готовься к худшему. Мне тебя жаль». Далі слухавку взяв О.Левін, про що вони говорили я вже не чув.

Зміст їхньої розмови став зрозумілим тільки ранком, коли прокинувшись після дружньої вечері. З’ясувалось, що начальник УФСБ розпорядився тишком-нишком зняти з нас охорону озброєних бійців оперативно-бойового підрозділу. Добре, що хоч не заборонив майору О.Левіну разом з двома оперативними співробітниками і водієм супроводжувати нас до місця зустрічі з Хароном.

Попри дещо зіпсований настрій, ми рушили в станицю Галюгаївську. Слід віддати належне майору О.Левіну, якби не його «криша», через українські номери на автомашині дорогою у нас неминуче виникли б проблеми проходження контролю на блок-постах. Адже відчувався психоз навколо участі у чеченській війні УНА-УНСО.

Харон прибув вчасно, на потужному «Джипі», у супроводі добре озброєних і вдягнених дещо по-кіношному підлеглих. Відчувалось, що своїм зовнішнім виглядом – шкіряними шапками-чеченками, рукавичками з обрізаними пальцями, сонцезахисними окулярами та іншими гангстерськими атрибутами їм хотілося справити на нас незабутнє враження. Почувши, що ми плануємо їхати разом з Хароном в Грозний, щоб брати участь у обміні Валентина, він відкликав мене в бік і почав переконувати не робити цього. За словами Харона, на території Чечні ніхто не може гарантувати нашу безпеку, адже група співробітників СБУ для викрадачів є ласою здобиччю. «Учора в більярдній мені пропонували «20-ку» (20 000 доларів – примітка автора) тільки за те, що я завезу вас у Грозний», – наполягав він.

Виходило, що Борис Мильніков, лякаючи мене, мав рацію?

Зваживши на ризики, ми вирішили, що в Грозний разом з Хароном поїде тільки його брат Сулейман, а ми з Миколою Гандзюком і Миколою Семчуком будемо чекати на їхнє повернення в станиці Курській. Передаючи «ресурс» Сулейману, ми не здогадувались, що чекати доведеться не до ранку, а цілих два тривожні дні, прокручуючи в голові попередження Харона і начальника УФСБ про «кидок». Після знайомства з Хароном О.Левін переконався у впливовості наших знайомих з МШДБ ЧРІ. Тому, нібито ненароком, запропонував нам зустрітися з керівником багатопрофільного концерну «Сах» Мурадхановим, який проживав в одному із найстаріших вірменських поселень півдня Росії – селищі Едіссія Курського району Ставропольського краю. Той виявився напрочуд цікавим співрозмовником, повідав історію рідного селища, заснованого 1797 року за вказівкою російського імператора Павла І. Приймаючи нас у власному помешканні, Мурадханов з гордістю розповідав, як едісійці зберегли свою етнічну самобутність, національний уклад, християнську віру, показував фотографії, де він був зображений разом з провідними політиками Росії.

Спочатку складалося враження, що О.Левін запросив нас для того, щоб продемонструвати традиційну кавказьку гостинність. Однак несподівано Мурадханов переключився на обговорення теми трагічних наслідків російсько-чеченської війни. Виявилось, що проблема викрадення людей є надзвичайно болючою для нього, бо вже понад півроку його тринадцятилітній син перебуває в чеченському полоні. Не обираючи парламентських слів, Мурадханов емоційно обурювався відповідями-відписками Генеральної прокуратури, ФСБ, МВС РФ і навіть Президента Росії Бориса Єльцина на листи з проханням допомогти визволити сина, зачитував статті Конституції РФ щодо гарантування прав російських громадян та зобов’язань держави їх захищати. Він проклинав Йосипа Сталіна, який депортацією чеченського народу до Сибіру і Казахстану так «відфільтрував» цей народ, що серед чеченців вижили найрозумніші, фізично витриваліші й сміливі люди. На думку Мурадханова, саме вони першими скористались розвалом СРСР, перевтілившись на цинічних, безжалісних і розлючених на все радянське вайнахів. Однак більше всього дісталося від Мурадханова їхньому земляку Михайлу Горбачову за розвал СРСР, а також «продажним російським чиновникам, військовим та правоохоронцям», які виявилися неспроможними визволити з полону його сина, попри те, що за півроку отримали від нього чималу суму грошей на викуп і «матеріальну допомогу».

Стало ясно, що О.Левін організував цю зустріч з Мурадхановим, щоб той поділився своїм горем, а ми підтримали його обіцянкою, що візьмемо участь у вирішенні долі його сина. Звичайно, ми поспівчували Мурадханову й запевнили, що задіємо всі доступні нам можливості. Хоча він прекрасно розумів, що застольні обіцянки аж ніяк не збільшують шанси на свободу сина. Але проявленої нами участі й небайдужих слів виявилось досить, аби дещо підняти Мурадханову настрій. Наприкінці вечора гостинний хазяїн вразив нас емоційним монологом: «Шукаючи можливості визволити сина, я мимоволі заглибився у вивчення проблеми торгівлі людьми й переконався, що насправді жертв работоргівлі у Чечні набагато більше, ніж за офіційною статистикою. Бойовики не роблять виключень для представників різних професій, релігійних конфесій, країн чи національностей, у жахливі умови полону потрапляють навіть самі чеченці. Багато потерпілих з різних причин утримуються від звернень за допомогою до правоохоронних органів. Значна частина жертв розраховує звільнити своїх рідних тільки власними силами або через посередників. Одні мають підстави не довіряти їм, інші, залякані викрадачами, побоюються нашкодити заручникам. Приїзд сюди співробітників української спецслужби є абсолютно нетиповою і одночасно знаковою подією. Переконаний, якщо Україна направила своїх правоохоронців за тисячі кілометрів для визволення з полону лише одного із своїх співвітчизників, то у цієї держави велике майбутнє. Відтепер мій обов’язок розповісти всім своїм рідним, близьким та знайомим про шляхетність українців». Ми виконали обіцянку й «замовили слівце» Харону за сина Мурадханова, якого згодом було таки визволено. Однак не берусь стверджувати, наскільки вирішальним був вклад Харона в цю справу.

16 червня 1999 року від Харона надійшов довгоочікуваний сигнал. Ранком наступного дня ми повинні були прибути в обумовлене місце. Зі сходом сонця, відганяючи тривожні передчуття, ми виїхали на блокпост в Галюгаївці. Діставшись туди, нам довелось почекати на Харона, спілкуючись з військовослужбовцями РФ, які несли службу на крайньому російському блок-посту, розташованому на відстані 100-150 метрів до блок-поста з чеченської сторони.

І ось нарешті зворушлива зустріч Семчуків: батька Миколи, який зробив все можливе для визволення сина і Валентина, котрий гідно витримав тортури понад чотирьохмісячного полону…

Після фото на пам’ять, учасники визволення негайно виїхали назад в Київ.

Доповідаючи керівництву СБУ про результати операції, ми відзначили, що без організуючої ролі Служби безпеки України шансів звільнити Валентина Семчука не було. Український заручник отримав свободу за активної участі співробітників МШДБ ЧРІ, а також підтримки ФСБ РФ. Визволення відбулось шляхом часткового виконання вимог викрадачів. Альтернативного варіанту в Чечні того часу не існувало. Кошти на викуп свого співвітчизника сплатила держава. Його розмір, дякуючи посередництву МШДБ ЧРІ, був зменшений в рази.

Далі буде...

Олександр Христенко, генерал-лейтенант, ветеран спецслужб

Після принизливої поразки Кремля у Першій російсько-чеченській війні (1994 – 1996) на території бунтівної Чеченській Республіці Ічкерія (ЧРІ) настав нетривалий мирний період. Ним відразу ж ризикнули скористатись деякі українські підприємці, яких привабили умови участі в проектах з відбудови розгромленого господарства. З часом, почастішали випадки виїзду громадян України в Чечню у приватних і бізнесових справах. Неофіційні застереження Служби безпеки України (СБУ) щодо складної безпекової ситуації в цьому вибухонебезпечному регіоні ніхто з вояжерів на Північний Кавказ не сприймав.

І, як показали подальші події – дарма, бо декому з них невдовзі випала доля стати жертвами злочинних посягань з боку місцевих бандитських угруповань. Комусь з наших співвітчизників пощастило повернутись додому, обмежившись пережитими в Чечні погрозами і приниженням людської гідності; хтось втратив особисте майно і кошти; когось ошукали під виглядом «штрафів» за невиконання умов контракту. Але найбільше не пощастило тим, кого з метою отримання викупу протягом тривалого часу утримували ув’язненими як заручників.

Вірменською мовою двома словами можна передати те, що російською чи українською доведеться говорити довго і витіювато. Коли вірменин готовий безкорисно допомогти комусь, він промовить «Цавет танем», що означає «Твою біль я беру на себе». Саме у 1998-1999 роках, чи не вперше в історії СБУ, Служба взяла на себе біль, принаймні, 4-х заручників, створивши прецедент звільнення громадян України із закордонної неволі методами спецслужб. Успішні результати проведених спецоперацій показали, що СБУ готова виручати з біди не лише небожителів-високопосадовців, але й пересічних громадян. І це попри те, що чинне законодавство від нас цього не вимагало: стаття 123-1 «Захоплення заручників» не була підслідна Службі; політичних вимог злочинці не висували; жоден з полонених не був відомим політиком, громадським діячем, крупним секретоносієм чи кадровим військовим, а тому «підтягнути» дії зловмисників до компетенції СБУ було складно.

Через секретність, міжнародні зобов’язання, які пов’язували СБУ з ФСБ РФ, з міркувань оперативної доцільності, а також професійної етики інформація про визволення громадян України з Чечні жодного разу в узагальненому вигляді не оприлюднювалась. Тож не дивно, що події 20-річної давнини обросли чутками й небилицями. Як завжди, знайшлися недоброзичливці, які доклали чимало зусиль для того, щоб принизити роль СБУ в реалізації цих заходів. Вискіпались також «стратеги» (знаємо, хто !!!), які були обізнані в окремих деталях, але не допущені до формулювання задуму і реалізації операцій. Саме ці негідники й намагалися скомпрометувати справжніх організаторів і учасників, аби привласнити собі «лаври переможців».

Як наслідок, нинішнє покоління співробітників СБУ, яким доводиться визволяти заручників у набагато складніших умовах АТО-ООС, позбавлене можливості скористатися, принаймні, теоретичним досвідом своїх попередників, позаяк особисте спілкування з ними унеможливила недолуга люстрація. Мета цього нарису – вшанувати пам’ять тих учасників операцій з визволення громадян України, хто вже пішов з життя, а також, хоча б частково, пом’якшити проблему нехтування принципом спадкоємності в роботі СБУ.

Щоб уявити, які проблеми довелось вирішувати співробітникам Управління «Т» (боротьби з тероризмом) Департаменту захисту національної державності (ДЗНД) СБУ при плануванні і здійсненні заходів з визволення заручників, варто вдатися до історичної ретроспективи. Як відомо, на той час у Кримінальному Кодексі України не було статей, які передбачали відповідальність за «Терористичний акт», «Тероризм», «Терористичну діяльність». Дехто з теоретиків, навіть серед головних слідчих СБУ, вважав терористичну загрозу Україні фантомною і вперто нав’язував керівництву Служби думку про те, що для протидії різним видам тероризму, в тому числі міжнародному, достатньо норм «Посягання на життя державного діяча» і «Посягання на життя представника іноземної держави». Відтак, попри негативний вплив на Україну збройних конфліктів в республіках колишнього СРСР (ошський, придністровський, карабаський, грузино-абхазький, грузино-осетинський, чеченський та інші), окремого оперативного підрозділу, який би спеціалізувався на протидії терористичній загрозі з боку учасників незаконних збройних формувань республік СНД і боротьбі з найманством, не було. Ініціативи щодо його створення не сприймалися деякими впливовими в СБУ юристами, інспекторами, кадровиками, котрі розцінювали їх як грубе порушення міжнародних зобов’язань Служби «не працювати по громадянах СНД».

Зрештою, начальнику Управління «Т» Віктору Бурлакову, який до зарахування в Службу був одним із засновників і керівників Народного Руху України, а також його наступнику Володимиру Пшеничному, вдалося таки переконати керівництво СБУ в доцільності створення такого спеціалізованого напрямку кількістю 4-5 оперативних співробітників у складі одного з відділів. Його очолив ветеран війни в Афганістані, досвідчений співробітник Микола Гандзюк, переведений з цією метою в Київ з Івано-Франківська.

Позаяк, можливості розвідувального підрозділу СБУ в північнокавказькому регіоні на той час були обмеженими, а змістовні повідомлення колег з воєнної і прикордонної розвідок України надходили епізодично, інформацію про процеси в Ічкерії працівники цього напрямку спочатку отримували шляхом аналізу відкритих джерел. Насамперед, здійснювався моніторинг російських і закордонних медіа-ресурсів. Невдовзі вони навчилися розпізнавати, де об’єктивна інформація, а де акції впливу російських спецслужб чи спецпропаганда. Згодом вдалося налагодити надходження відомостей від активістів й учасників вітчизняних націонал-патріотичних об’єднань, а також журналістів, котрі підтримували боротьбу чеченського народу за свою свободу і незалежність. Цікаві дані здобувались від біженців з Чечні, яких в Україні на кінець 90-х років налічувалось декілька тисяч. Поступово нам почали довіряти лідери чеченських благодійних і культурно-просвітницьких товариств, керівники діаспорних об’єднань, які особливо активно діяли в Україні під час Першої російсько-чеченської війни.

Зрештою, такий підхід виправдав себе. Спливло зовсім обмаль часу, як співробітники новоутвореного підрозділу не просто добре орієнтувались у поточній ситуації в Чечні, але й були здатні давати прогностичні оцінки розвитку процесів у цьому регіоні в цілому. А інформація, яка добувалась була невтішною, вона однозначно вказувала на існування реальної загрози основам державності ЧРІ через нестабільну військово-політичну, соціально-економічну й криміногенну обстановку, обумовлену неприйняттям керівництвом Росії самого факту існування молодої республіки.

Так, документ під назвою «Принципи визначення основ взаємин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою», який 31 серпня 1996 року в Хасав’юрті (Дагестан) підписали Секретар Ради безпеки РФ Олександр Лебедь і на той час Начальник штабу Збройних Сил ЧРІ Аслан Масхадов, всеохоплюючою мирною угодою не був. Сторони конфлікту брали на себе відповідальність лише за припинення бойових дій, вивід федеральних військ з Чечні, а вирішення головного питання – про статус території Чечні відкладалось до 31 грудня 2001 року.

І все ж, виборовши ціною багатотисячних жертв мирну передишку, керівництво Ічкерії енергійно вживало заходів з легітимізації і зміцнення влади. У січні 1997 року Другим Президентом ЧРІ демократичним шляхом був обраний Аслан Масхадов, який у першому турі голосування набрав майже 60% голосів виборців. 12 травня 1997 року він підписав з Президентом РФ «Договір про мир і принципи взаємовідносин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою Ічкерія», який за словами Бориса Єльцина: «… поставив крапку у війні й протистоянні 400-річної давнини». Уряди РФ і ЧРІ домовились про відновлення об’єктів життєзабезпечення і соціально-економічного комплексу Чечні, виплату мешканцям республіки пенсій, зарплат працівникам бюджетної сфери, компенсацій, взаємодії у справі митного контролю тощо.

Утім, як військовий і політик, Аслан Масхадов не мав жодних ілюзій щодо існування реваншистських планів Кремля й неминучості виникнення нового військового конфлікту з Росією. Через це він прагнув зміцнити Збройні Сили ЧРІ, створити потужні національні спецслужби і правоохоронні органи.

Зокрема, в січні 1997 року було ліквідовано МВС Чеченської республіки і замість нього створено Міністерство шаріатської державної безпеки (МШДБ) ЧРІ. 28 травня 1998 року між ним і МВС РФ була підписана двостороння Угода про співробітництво і взаємну допомогу. Тим самим російська сторона визнала МШДБ ЧРІ державним органом виконавчої влади з правоохоронними функціями, який не входив до структури МВС РФ. Невдовзі в МВС РФ була введена посада офіційного представника МШДБ ЧРІ, який мав досить широкий спектр повноважень координатора з питань боротьби з організованою злочинністю, обміну оперативною інформацією, йому навіть дозволялось носити табельну зброю. Таку ж посаду МШДБ ЧРІ планувало ввести в Україні і направляло в Київ на переговори свого представника.

Однак, розпочатий процес державотворення в Ічкерії ускладнився різким загостренням обстановки всередині Чечні. Економіка і соціальна сфера деградували, кошти в бюджет надходили виключно від зовнішніх фінансових запозичень, пожертвувань міжнародних спонсорів, а також прикордонної торгівлі з Росією. Махровим квітом розцвіла корупція. На місці знищеного війною високорозвиненого нафтопереробного комплексу в Чечні почали масово виникати дрібні підприємства, які займались крадіжкою нафти з трубопроводів і її несанкціонованим видобутком з надр. У подальшому нафта примітивним способом перероблялась на приватних міні-заводах, а отримані нафтопродукти реалізовувались у сусідніх регіонах. Звичайно, без «кришування» такого тіньового бізнесу «федералами» (російськими військовими і державними чиновниками – примітка автора) він не проіснував би й дня. А так, ми й самі невдовзі стали очевидцями того, як вздовж розбитих автошляхів чеченці виставляли на продаж наповнені бензином величезні скляні бутилі з красномовною рекламою: «Чечен-ойл. Проверено – горит» або «Горит хорошо». Однак уявити справжні масштаби такої торгівлі ми змогли лише тоді, коли на чеченських дорогах декілька разів зустрічали багатотонні КАМАЗИ-бочки, які в супроводі військовослужбовців російської армії безперешкодно проїжджали блокпости, доставляючи бензин з Чечні на АЗС Ставропольського краю і Ростовської області.

Невдовзі Ічкерію захлиснули такі види злочинної діяльності, як контрабанда наркотиків, поширення фальшивих грошових купюр, викрадення людей. Організаторами злочинного бізнесу виступали лідери «відморожених» бойовиків, угруповання яких зросли настільки, що почали створювати конкуренцію спецслужбам і правоохоронним органам Чечні. На противагу підконтрольним владі «польовим командирам», які через обмежене фінансування ледь справлялися з проблемою підтримання боєздатності підпорядкованих Збройним Силам ЧРІ формувань, бандити щедро винагороджували своїх підлеглих вирученими внаслідок торгівлі людьми коштами, регулярно виплачували їм грошове утримання, закуповували зброю і військове спорядження, засоби транспорту і сучасного зв’язку, надавали матеріальну допомогу сім’ям бійців, котрі загинули під час бойових дій тощо.

Пік протистояння між прибічниками Аслана Масхадова і лідерами бандитських угруповань, які увійшли в альянс з радикальними опозиційними силами, закордонними найманцями і «ваххабітами» (так в Чечні називали всіх прихильників ортодоксального ісламу – примітка автора) прийшовся на середину 1998 року. Слід визнати, що в пошуках посередників, здатних вплинути на лідерів бандитських угруповань, ми переоцінювали роль муфтіяту Ічкерії (на той час Муфтієм Чечні був Ахмат Кадиров, батько нинішнього Президента Рамзана Кадирова). Попри визнання впливовості релігійного фактору, вирішального значення при виборі посередників для організації переговорів він не зіграв. Як з’ясувалось, принцип «Бабло перемагає добро і зло» не тільки крушить мораль християн, але й правовірних мусульман, незалежно від того, сповідують вони сунізм, шиїзм, суфізм, хабашизм чи ваххабізм. Політичні чвари між владними промасхадівськими силами і бандитськими угрупованнями, які інспірували і всіляко підігрівали в Кремлі, супроводжувались урядовими кризами, взаємними обвинуваченнями в «продажності Москві». Конфлікти нерідко переростали у відкриті збройні сутички, внаслідок чого Аслан Масхадов поступово втрачав контроль над значною частиною території Ічкерії.

В умовах, коли загроза військового перевороту ставала все реальнішою, боротьба з викраденням людей в ЧРІ перетворилась на один з останніх рубежів легітимності влади. Подолавши цей плацдарм, бандити могли б остаточно занурити республіку в хаос беззаконня. Усвідомлюючи таку небезпеку, Аслан Масхадов створив у складі МШДБ ЧРІ спеціальний підрозділ протидії цьому злу – Управління боротьби з викраденням людей та іншими тяжкими злочинами. У відповідь, мисливці за «живим товаром» організували справжнє полювання на його працівників: у травні 1998 був вбитий перший заступник міністра Шамсуді Увайсаєв; у жовтні 1998 року, безпосередньо перед початком крупної операції з визволення заручників, від вибуху загинув начальник управління боротьби з викраденням людей Шадід Баргішев; у січні 1999 року вчинений замах на міністра шаріатської безпеки Асламбека Арсаєва; одним за одним від рук бандитів гинули рядові співробітники МШДБ.

Росія у взаєминах з Ічкерією відкрито демонструвала політику подвійних стандартів. Попри визнання її державної незалежності, Кремль продовжував чинити перепони для налагодження там мирного життя, робив усе для ізоляції ЧРІ від зовнішнього світу. Буваючи в Чечні, ми на власні очі бачили, як по лінії її адміністративного кордону був виритий глибокий рів, перетнути який можна було тільки залізницею чи контрольованою автотрасою, які добре прострілювались з російських блокпостів. Нам пояснили, що це зроблено за рішенням губернатора Ставропольським краю, нібито, для боротьби зі злочинністю. Крім цього, Кремль прагнув позбавити Ічкерію можливості проводити самостійну зовнішньополітичну діяльність. З цією метою МЗС РФ офіційно попередило МЗС України про те, що Росія сприйматиме як недружній крок спроби налагодити взаємодію з органами державної влади ЧРІ без погодження з Москвою. Це означало, що будь-які несанкціоновані ФСБ РФ контакти СБУ з очільниками новоутворених сил безпеки ЧРІ, можуть призвести до ускладнення російсько-українських двосторонніх відносин. Вказана вимога МЗС Росії значно звужувала вибір СБУ варіантів визволення наших співвітчизників. Зрозуміло, що самотужки вирішити цю проблему на території Чечні силовим шляхом СБУ не могла апріорі, а тому була змушена спиратися на підтримку ззовні. Перелік потенційних союзників був обмеженим: ми могли розраховувати на російські спецслужби, насамперед ФСБ РФ, або, ризикуючи міжнародним скандалом, неофіційно звертатися за допомогою до структур безпеки Ічкерії.

Звичайно, перший варіант нам здавався набагато привабливішим. І тільки-но СБУ реально зіткнулась з проблемою визволення заручників, а це були громадяни України Попов і Куликов, ми жодної хвилини не сумнівались, що ФСБ РФ відразу ж підставить братське плече і прийде на виручку. Адже крім традицій, закладених під час спільної служби в КДБ СРСР, СБУ мала цілу низку підписаних з головною російською спецслужбою двосторонніх угод і домовленостей про співробітництво в рамках Ради керівників органів безпеки і спеціальних служб країн СНД. Але, як кажуть українці: «Не так сталося, як гадалося».

Спочатку нас спантеличила відсутність відповідей партнерів на офіційні запити щодо сприяння визволенню Попова і Куликова. Тривога ще більше посилилась після низки телефонних розмов і зустрічей з відповідальними співробітниками ФСБ РФ, які дали зрозуміти, що СБУ не варто розраховувати на швидку й ефективну допомогу. За їхніми словами, торгівля захопленими в Чечні заручникам перетворилась в Росії на прибутковий бізнес. Через це, попри очевидну потребу, в системі російських спецслужб і правоохоронних органах навіть не створено єдиного центру з організації протидії поширенню цьому виду злочинності. Як наслідок, тільки в ФСБ РФ вказаною проблемою, заважаючи один одному, одночасно займались підрозділи центрального апарату, низка регіональних органів ФСБ РФ (УФСБ по Ростовській області, Ставропольському краю, Чечні, Інгушетії, Дагестану, Карачаєво-Черкесії), а також підпорядковане Москві УФСБ РФ по Північному Кавказу (місто П’ятигорськ). Крім ФСБ РФ, у звільнення заручників активно втручались російське МВС, воєнна розвідка, а у випадках порушення кримінальних справ ще й органи прокуратури.

Після таких красномовних натяків ми були змушені самостійно досліджувати механізм звільнення заручників, що дало нам можливість зробити об’єктивні, хоча й невтішні висновки. З’ясувалось, що бранці отримували свободу внаслідок досягнення з викрадачами якогось компромісу, як правило, після сплати їм узгоджених сум викупу. Але «секрет Полішинеля» ретельно приховувався від громадськості задля уникнення кримінального переслідування за участь у «фінансуванні чеченських незаконних збройних формувань». З цією метою бандити і російські силовики часом знімали цілі театралізовані репортажі про нібито проведення героїчних «чекістсько-військових операцій». Маразм полягав у тому, що за результатами постановочних телевізійних сюжетів підстаркуватий Борис Єльцин навіть удостоїв декого з їх учасників високими державними нагородами.

Публічна участь у цих заходах політиків, депутатів Державної Думи і Сенату РФ від республік Північного Кавказу, лідерів авторитетних тейпів (чеченських сімей, родів), відомих артистів, журналістів, у тому числі таких спеціалізованих видань, як «Пограничник», також була своєрідним прикриттям такої діяльності. Ситуація виглядала тупиковою, адже наверху піраміди з організації переговорів про сплату лідерам чеченських бандитських угруповань конкретних сум викупу, пошуку джерел фінансування, виділення з цією метою бюджетних коштів, а також визначення розмірів «відкатів», нібито стояв всесильний Секретар Ради безпеки РФ Борис Березовський. Ще більшого песимізму добавляли астрономічні суми викупу, озвучені викрадачами Попова і Куликова.

Тож другий варіант виник скоріше від безвихіддя, аніж цілеспрямовано. Добре, що вищезгаданий Микола Гандзюк і ще один співробітник Управління «Т» Володимир Довганюк вже «нащупали» вихід на мешканця Києва, громадянина України чеченського походження Сулеймана Ахмадова, котрий мав родинні зв’язки серед керівників МШДБ Ічкерії. Його рідний брат полковник Муса (по паспорту) Ахмадов, якого всі більше знали як Харона, під час Першої російсько-чеченської війни і після неї служив на відповідальній посаді в МШДБ ЧРІ. Готовність Сулеймана Ахмадова допомогти вселила в нас надію. Він прекрасно орієнтувався в обстановці в Чечні, знав про факти захоплення заручників, негативно ставився до тероризму в будь-яких його формах і проявах. Зв’язавшись з Хароном, Сулейман повідомив, що питання звільнення Попова і Куликова тримає на особистому контролі Президент ЧРІ Аслан Масхадов, а тому українська сторона має бути готова підтвердити своє прохання під час особистої телефонної розмови з ним.

Коли ж начальник Управління «Т» Микола Маломуж почав доповідати запропоновані нами варіанти організації таких перемовин, несподівано з’ясувалось, що керівництву Служби ситуація добре відома. Виявляється, паралельно з Управлінням «Т» визволенням Попова і Куликова певний час уже займається Головне управління розвідки (ГУР) СБУ.

Згадує полковник у відставці Валерій Якубовський, який 1998 року працював «під прикриттям» начальника консульського управління МЗС України:

– Батько одного з заручників – Куликов Олександр Сергійович на той час працював в МЗС радником господарського підрозділу. Він розповів, що син поїхав в Чечню на весілля родичів, де його й захопили бандити з тим, щоб повернути за викуп. Тоді в Ічкерії такий спосіб заробити гроші був у тренді. Коли трапилась біда, О.С.Куликов практично не виходив з мого кабінету, спонукаючи до рішучих дій. Виконувачем обов’язки Міністра закордонних справ був Антон Денисович Бутейко, якого я знав ще за часів навчання в університеті. Він особисто й доручив мені займатись цією справою, будучи впевненим, що про всі обставини я доповім керівництву розвідки. Дізнавшись, що потрібно виходити безпосередньо на Аслана Масхадова (про це керівництву СБУ повідомило Управління «Т» – примітка автора), я доповів свої міркування А.Д.Бутейку і заступнику начальника ГУР СБУ генерал-майору Анатолію Миколайовичу Шияну. Отримавши відповідні санкції, я двічі розмовляв з Асланом Масхадовим по телефону (його номер передали співробітники Управління «Т» – примітка автора) як керівник консульського підрозділу МЗС України. Прохання сприяти визволенню наших співвітчизників Президент Ічкерії сприйняв з розумінням, пообіцяв допомогти і адресував мене до Мовладі Удугова, продиктувавши його телефон (1998 року він був міністром закордонних справ Ічкерії – примітка автора). Той запевнив, що вирішить нашу проблему, щоб ми не переживали, оскільки він дуже позитивно ставиться до України. Далі вже були підключені наші можливості, в тому числі, відряджені на кордон з Чечнею два співробітника консульського відділу нашого посольства в Москві, які вже на місці контактували з місцевими службами (це була група працівників МШДБ ЧРІ на чолі з Хароном Ахмадовим, рідним братом нашого знайомого Сулеймана – примітка автора) . Удугов дотримався слова. Чеченці, котрі охороняли яму, де утримувались наші хлопці, на деякий час «відлучились з чергування» (на такий крок вони пішли під тиском співробітників МШДБ – примітка автора), створивши їм можливість вибратись на волю. При цьому обидві сторони «зберегли обличчя»: бандитам представили це як прикру втечу, а ми як свою перемогу. Після повернення бранців в МЗС України відбулась прес-конференція. За дорученням А.С.Бутейка, я мав виступати на ній. Однак після консультацій з А.М.Шияном вирішили від цього відмовитись «щоб не проглядалися вуха розвідки СБУ». Пояснення журналістам давав прес-секретар МЗС».

Так, не сплативши жодної гривні, рубля чи долара, за сприянням МШДБ ЧРІ, керівництво якого прихильно ставилось до України і було зацікавлене в демонстрації своєї боєздатності, Попова і Куликова вдалося визволити з бандитського полону. Адже за вказівкою Аслана Масхадова і Мовладі Удугова саме його співробітники організували втечу українських заручників. До звільнення Попова і Куликова ФСБ РФ чи інші російські спецслужби жодним чином причетними не були. Святкуючи отриману в службових кабінетах перемогу, ми не знали, що зовсім скоро нам знову доведеться звертатись за допомогою до Сулеймана Ахмадова і МШДБ ЧРІ.

Далі буде...

Олександр Христенко, генерал-лейтенант, ветеран спецслужб